Збройні сили Франції

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Збройні сили Франції
Forces armées françaises
Armoiries république française.svg
Герб Французької республіки
На службі
Країна Франція Франція
Збройні сили збройні сили
Вид Сухопутні війська Франції
Військово-морські сили Франції
Військово-повітряні сили Франції
Національна жандармерія Франції
Командири
Поточне
командування
Жан Поль Боден

В цілому, Франція однією з небагатьох країн, у складі збройних сил якої є майже повний спектр сучасного озброєння та військової техніки власного виробництва — від стрілецької зброй до ударних атомних авіаносців (які, окрім Франції, є тільки у США).

Франція з 4 квітня 1949 року була членом військово-політичної організації НАТО. З липня 1966 року вийшла з військової організації, залишаючись учасницею політичної структури Північноатлантичного договору. 2009 року повернулась до усіх залишених структур.

Франція також є членом Ядерного клубу.

У 2003 році у Франції було завершено другу частину реформи збройних сил, яку було розпочато 1996 року. В рамках цієї реформи відбулись скасування призову й перехід до професійної, менш численної, але ефективнішої армії. Реформа мала тривати до 2015 року. [1].

Загальні відомості[ред.ред. код]

  • Мінімальний вік вербування: 17 років
  • Максимальний вік вербування: 40 років
  • Призов відсутній
  • Доступні військові трудові ресурси: 13 676 509
  • Повний військовий персонал: 389 тис. чол.
  • Щорічні військові витрати: 74 690 470 000 $ (2,6% ВВП)
  • Доступна покупна здатність: 2 067 000 000 000 $
  • Золоті запаси, про які повідомляють: 98 240 000 000 $
  • Повна робоча сила: 27 760 000
  • Найбільш фемінізована армія у Європі (понад 14 % службовців — жінки)

Види Збройних сил Франції[ред.ред. код]

Ядерний арсенал Франції[ред.ред. код]

Франція є країною-власницею ядерної зброї. Офіційною позицією французького уряду завжди було створення «обмеженого ядерного арсеналу на мінімально необхідному рівні». Нині цей рівень становить 4 ядерні підводні човни й близько 100 літаків з ядерними ракетами.

Ядерна зброя є гарантом безпеки Франції. Розроблена 1960 року вона стала головним інструментом політики безпеки та зовнішньої політики. Ядерні сили Франції включають повітряний, морський і наземний компоненти, які у свою чергу поділялись на стратегічні та достратегічні (тактичні) сили.

Стратегічними вважались балістичні ракети, встановлені на материку й на підводних човнах, а також ядерні бомби, якими було оснащено стратегічні бомбардувальники «Міраж IV».

Достратегічні сили включали: ракети ASMP, якими озброювались літаки «Dassault Mirage 2000» та «Супер Етандар». Достратегічні сили мали б завдати першого удару по супротивнику, щоб продемонструвати серйозність намірів, в іншому випадку мали б використовуватись стратегічні сили. З цього слідує, що ядерна доктрина Франції містила в собі принципи концепції «гнучкого реагування», дозволяючи обрати той чи інший тип озброєння залежно від характеру загрози.

  • Першим і найголовнішим принципом ядерної доктрини було те, що французьке ядерне озброєння у часи «холодної війни» були одним з елементів ядерного стримування НАТО, але особливість полягала в тому, що Франція мала діяти незалежно від НАТО, у першу чергу, виходячи зі своїх власних інтересів.
  • Другий принцип, що походив із першого, базувався на тому, що Франція, на відміну від США, чітко не визначила проти кого та у якому випадку буде використано ядерний потенціал. Тим самим створювались умови деякої непевності, що, на думку французьких стратегів, мало посилити загальну систему стримування.
  • Третій принцип базувався на гарантії завдання значного збитку «слабкого (Франція) – сильному (СРСР та Організації Варшавського договору)» у разі ядерного конфлікту .
  • Четвертий принцип називався «принципом стримування за всіма азимутами», який передбачав, що ядерні сили П’ятої республіки могли завдати неприйнятного збитку будь-якому супротивнику.

Більшість перших осіб Франції, починаючи з Шарля де Голля й закінчуючи Ніколя Саркозі, заявляли, що ядерна зброя – це основа незалежності П’ятої республіки у прийнятті зовнішньополітичних та стратегічних рішень. Францію ще називали «ядерною монархією» (monarchie nucleaire) , оскільки ухвалення рішень у проблемах ядерної зброї – цілком прерогатива президента країни. Ядерна політика Франції була розроблена наприкінці 50-их – 60-их років й до завершення Холодної війни до неї не було внесено жодних суттєвих змін. Вона базувалась на загальному консенсусі у відношенні до ядерної доктрини й усвідомленні необхідності володіння ядерною зброєю в цілому. Завершення Холодної війни та розпад Організації Варшавського договору викликали не лише необхідність перегляду ядерної політики, але й коригування самої структури ядерного озброєння.

У 1990-их роках із завершенням «холодної війни» ядерний арсенал Франції було серйозно скорочено. Було згорнуто кілька ядерних програм та ліквідовано ракети наземного базування на плато Альбіон. Кількість засобів [2] доставки з 1991 до 1997 року скоротилась з 250 до 100 одиниць. А у 1998 році Франція ратифікувала протокол про заборону всіх видів ядерних випробувань.

Біла книга[ред.ред. код]

Біла книга — найменування французької доктрини з питань оборони та національної безпеки.

У 1994 році у Франції випускається нова «Біла книга з оборони», завданням якої стала розробка нової стратегічної концепції. У «Білій книзі» зазначаються нові обставини, у зв’язку з якими необхідно переглянути воєнну доктрину: «непередбачуваність і комплексний характер можливих конфліктів, географічна віддаленість, небезпека, що створюється розповсюдженням ЗМУ» . Окрім того французькі війська мали бути готовими проводити операції у віддалених регіонах світу, спільно з різними коаліціями. Цікавий той факт, що у «Білій книзі» було зазначено, що на той момент Франція не володіла засобами для проведення подібних операцій. Таким чином, у книзі було непрямо підтверджено, що Франція залежить від своїх союзників й у першу чергу від США, як то показала Війна у затоці. Нова концепція в основному була спрямована на врегулювання й попередження регіональних конфліктів. Для попередження конфліктів припускалась довгострокова присутність збройних сил у конфліктному регіоні, міжнародне співробітництво, а також демонстрація сили. Окремо вказувалось, що будь-яка операція може бути розпочата лише за умови наявності мандату ООН. Й, у будь-якому разі, війна не має вилитись у коштовну та затяжну.

Також, окреме місце у книзі виділено загрозам розповсюдження зброї, в тому числі й ракет. Однак, було прийнято рішення розвивати лише засоби протиповітряної оборони, оскільки Франція не володіла засобами протиракетної оборони.

Біла книга 1994 року ознаменувала серйозні зміни у військовій політиці Франції і стала сучасною відповіддю на зміни стратегічної обстановки після завершення Холодної війни. Її положення були спрямовані, в основному, на підтримку тих сил, які сприяли б активності французьких збройних сил у регіональних конфліктах. Проте, без сумніву, такі зміни воєнної доктрини вимагали модернізації самих збройних сил. Армії Франції було надано 3 пріоритети: «здатність оперативно збирати й аналізувати інформацію, ефективне командування й можливість проектування (перекидання й забезпечення ЗС) сил» . На це й була спрямована військова реформа 1996 року, основою якої стала «Біла книга» 1994 року.

Остання Біла книга була оприлюднена Ніколя Саркозі 17 червня 2008 року, замінивши собою доктрину 1994 року. Відповідно до нової доктрини, число військовослужбовців та цивільних співробітників оборонних підприємств буде скорочено у найближчі 6-7 років на 54 тисячі. Кошти, зекономлені завдяки настільки значним кадровим скороченням, будуть спрямовані на закупівлю нового озброєння та екіпірування.

Нова книга виходить з необхідності боротьби проти нових небезпек, що з’явились у світі з 1994 року. Серед цих загроз – кібер-атаки, тероризм, епідемії, кліматичні катастрофи.

Нова французька стратегія безпеки передбачає посилення ролі Євросоюзу у справах оборони.

У дусі старих традицій у «Білій книзі» 2008 року пріоритетними у галузі політики національної безпеки визначаються «оборонна й зовнішня політика, які роблять безпосередній внесок до національної безпеки», але, «для того щоб краще забезпечити захист інтересів Франції та місії з захисту її населення, нова концепція національної безпеки Франції звертається й до внутрішньої політики безпеки, з усіх питань окрім тих, які не мають прямого відношення до особистої безпеки людей та їхнього майна, порушенню закону й порядку». [3]

Головною особливістю «Білої книги» 2008 року є те, що «вперше упродовж століття Франція базує свою досить революційну доктрину національної безпеки не на гіпотетичному загальному військовому протистоянні в Європі, а сполучає оборону й забезпечення власне національної безпеки». [4] Якщо стрижнем Білої книги 1972 було «стримування», у 1994 році – «проектування сили», то у «Білій книзі з оборони й національної безпеки» 2008 року – це «знання й прогнозування», що являє собою нову стратегічну функцію, що стала пріоритетним завданням. Також, одним з важливих нововведень, запропонованих у «Білій книзі з оборони та національної безпеки» 2008 року є позначення необхідності створення Ради національної оборони й безпеки на чолі з президентом країни, до складу якої також мають увійти прем’єр-міністр, міністри оборони та внутрішніх справ, міністр закордонних та європейських справ, міністри економіки й бюджетного планування.

Проблема реінтеграції Франції в НАТО[ред.ред. код]

Після падіння біполярної системи Франція продовжила свою незалежну від НАТО оборонну політику. Більше того, вона прагнула взагалі витіснити Сполучені Штати з Європи. Президент Франції, Франсуа Міттеран хотів використати завершення Холодної війни, для того щоб звільнити європейську політику від «сліпого» рівняння на США й надати ЄС статусу автономного центру сили, який би діяв незалежно від НАТО. Французи думали, що безпека Європи не буде забезпечена, якщо її оборона буде залежати від США . Однак, автономність європейської оборони не відповідала інтересам США.

15 червня 1991 року в Бельгії було проведено нараду міністрів оборони країн НАТО, на якій було вирішено створити «Сили швидкого реагування». На нараді було запропоновано використовувати збройні сили Альянсу для розв’язання конфліктів у Європі як інструмент ОБСЄ. Відповідно, передбачалось, що НАТО стане основою європейської системи безпеки, чому опиралась Франція. Позиція Франції зводилась до того, що Європейська оборона має покладатись на ОБСЄ, Раду НАТО й ЗЄР.

Після об'єднання Німеччини й розпаду СРСР, США потрібно було знайти нові виправдання для військової присутності у Європі та існування НАТО як такого. Так зародився проект, розроблений у США, що ставив Альянс у центр європейської системи безпеки. Також було висунуто ідею про розповсюдження Альянсу «від Ванкувера до Владивостока». Такий розвиток НАТО викликав пересторогу у Франції, яка первинно була проти розширення НАТО на схід . Франція виступала за поступове приєднання колишніх країн ОВД до країн західного світу, що проходило б у рамках переважно європейських структур.

Франція сьогодні робить четвертий за величиною внесок до Північноатлантичного Альянсу. Країна платить й надає у розпорядження людські ресурси, але вона не бере участі у роботі адміністративної ради.

Висловивши прагнення знову увійти до складу об’єднаного командування, Ніколя Саркозі завершив процес за повної прозорості. В цьому була суть парламентських дебатів з питань міжнародної політики Франції з 2007 року, що відбулись 17 березня [5].

1992 року, за Франсуа Міттерана, офіційні особи почали брати участь у роботі воєнного комітету в рамках операцій у Боснії.

За Жака Ширака Франція знову ввела французьких військових до об’єднаної структури у 2004 році. Існують три штаби в Ліллі, Ліоні й Тулоні, здатні проводити союзницькі операції.

На місцях війська беруть участь спільно з НАТО в операціях в Афганістані й Косово.

Франція посідає 4-е місце за фінансуванням НАТО, маючи війська, що представляють 7% контингенту, що бере участь в операціях. Це близько 4650 солдат, які діють під прапором НАТО.

До того ж у Франції немає крупного командування й вона не може впливати на стратегічні рішення альянсу. НАТО – єдина організація, де у Франції немає можливості брати участь та впливати. Реінтеграція до командних структур означає для країни можливість діяти, а не вести себе пасивно. [5]

Завдяки французькому головуванню у Європейському Союзі, європейська політика безпеки й оборони отримала конкретні просування вперед з посиленням оперативного потенціалу й масштабною участю Європи в операціях на місцях (продовження операцій європейського контингенту в Чаді, початок цивільних спостережних місій у Грузії у вересні, а у грудні – в Косово, й, нарешті, перша морська європейська операція «АТАЛАНТ» для боротьби проти піратів).

Принципи незалежності, закладені 1966 року генералом де Голлем залишаються непохитними: Франція, за будь-яких обставин, зберігає повну свободу прийняття рішення з відрядження військ для участі в операції.

Країна не буде направляти жоден військовий контингент у постійне розпорядження командування НАТО у мирний час. Стосовно ядерного стримування, буде зберігатись повна незалежність, так само як і у англійців, з тією метою, щоб ядерна загроза слугувала як Європі, так і НАТО. Саме на базі цих принципів оновлюються стосунки Франції з НАТО. Першим кроком був саміт у Страсбурзі-Келі 3 й 4 квітня 2009 року. [5]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ю. Акімов, Р. Костюк, І. Чернов Франція у світовому порядку XXI століття // Видавництво СПбДУ 2007.
  2. кількість боєголовок з індивідуальним наведенням на одному засобі доставки зазвичай більше однієї
  3. French White Paper on defence and national security (Press kit version). Odile Jacob Publishing Corporation, New York.2008. P. 5
  4. Володін В. Назад в НАТО // http://www.vremya.ru/2008/106/5/206465.html.
  5. а б в Повернення Франції до об’єднаного командування НАТО // http://www.ambafrance-ru.org/spip.php?article7257

Посилання[ред.ред. код]

Шаблон:Європа за темами