Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Приєднання православної Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського патріархату відбулося 1686 року, коли Вселенський патріарх Діонісій IV та Священний Синод Константинопольської Церкви, під тиском складних історичних обставин, видали суперечливий томос про передачу Київської митрополії в канонічну юрисдикцію Московського патріархату. Церковно-історична і канонічна оцінка цієї події дуже варіювалася в обох сторін у різний час.

Зміст

Передісторія[ред.ред. код]

Договір Богдана Хмельницького[ред.ред. код]

8 січня 1654[1] в Переяславі гетьман Богдан Хмельницький і козацька старшина присягнули на вірність московському цареві, поклавши тим самим початок процесу входження України до складу Московської держави. Така істотна зміна в політичному житті України не могла не відбитися і на становищі православної Київської митрополії.

До моменту укладення Переяславського договору Московська Церква вже понад два століття існувала як автокефальна. З 1589 року вона отримала статус патріархату і, таким чином, за честю наблизилася до стародавніх Східних православних церков. Київська ж митрополія продовжувала залишатися автономною у складі Константинопольського Патріархату. При цьому після падіння Візантійської імперії (1453) ступінь церковної залежності Києва від Константинополя ставала все менш значною. Це дало підстави українським історикам стверджувати:

« Українська Церква лише номінально залежала від Церкви Царгородської, а фактично вона була незалежною[2]  »

Договір 1654 не передбачав змін канонічного статусу Київської митрополії. У статтях, складених у березні 1654 року, які оформили нові взаємини між Московським царством і Україною, лише одне положення стосувалося Православної Церкви. Статті підтверджували і гарантували збереження в майбутньому майнових прав українського духовенства[3].

Стан Київської митрополії напередодні приєднання[ред.ред. код]

У 1654 році до складу Московської держави увійшла далеко не вся територія сучасної України. Більшість єпархій Київської митрополії залишилися тоді на території Речі Посполитої. До моменту скликання Переяславської Ради до складу митрополії, крім самої Київської єпархії, входили також Луцька, Львівська, Могилевська, Перемишльська, Полоцька і Чернігівська єпархії. Лише Київська та Чернігівська кафедри опинилися на території, контрольованій Москвою. Решта єпархіальних центрів залишилися в Речі Посполитій, яка перебувала в стані війни з Московською державою.

З 1647 по 1657 роки київський митрополичий престол займав Сильвестр (Косів). Незважаючи на укладення союзу з Москвою, він відмовлявся визнавати над собою владу Московського патріарха, виступаючи за збереження канонічного зв'язку з Константинополем. У липні 1654 року митрополит Сильвестр навіть відправив послів до Смоленська, де тоді перебував цар Олексій Михайлович. У своїй чолобитній він просив про збереження залежності Київської митрополії від Царгорода — «першої вольності, яка є усіх вольностей і прав коренем»[4].

Обрання митрополита Діонісія[ред.ред. код]

Діонісій (Балабан), митрополит Київський

Митрополит Сильвестр помер 13 травня 1657. Гетьман Богдан Хмельницький доручив місцеблюстительство Київського престолу Чернігівському єпископу Лазарю (Барановичу) — єдиному архієреєві Лівобережної України. Гетьман також розіслав грамоти православним архієреям в межах Речі Посполитої (єпископам Луцькому, Львівському і Перемишльському) із запрошенням прибути до Києва для обрання нового митрополита. Однак 27 липня помер і сам Богдан.

Вибори нового митрополита були проведені в Києві вже під час наступного гетьмана — Івана Виговського. 6 грудня 1657 (у день пам'яті святителя Миколая) на Київський престол був обраний єпископ Луцький Діонісій (Балабан). Його інтронізація відбулася 28 лютого 1658. Характерно, що як вибори, так і настолування нового митрополита проходили без участі московських церковних властей. Владика Діонісій отримав підтвердження своїх повноважень від Константинопольського патріарха[5]. Пізніше і король Речі Посполитої визнав Діонісія законним Київським митрополитом.

Виїзд митрополита Київського в Чигирин[ред.ред. код]

Коли Іван Виговський відійшов від Москви і став вести переговори з Річчю Посполитою, митрополит Діонісій також взяв участь в укладенні Гадяцького договору 8 вересня 1658. Разом з Виговським митрополит поїхав до Чигирина і вже більше в Київ не повертався. З цього часу Діонісій був фактично митрополитом Правобережної України, не маючи можливості керувати єпархіями на лівому березі Дніпра.

Початок втручання Московської патріархії у справи Київської митрополії[ред.ред. код]

27 жовтня 1659 гетьманом Лівобережжя став син Богдана Хмельницького Юрій. Він підписав з Москвою новий договір. Запропоновані йому князем А. Н. Трубецьким до підписання статті істотно відрізнялися від березневих статей 1654 року. Саме в цьому новому договорі 1659 року вперше з'явився наступний пункт: «А митрополиту Київському, так і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святійшого патріарха Московського» (стаття 8)[6]. Характерно, що саме текст статей 1659 ввійшов згодом у «Повне зібрання законів Російської імперії» і сприймався як оригінальний документ 1654 року. Насправді, це була переробка березневих статей Богдана Хмельницького[7]. Хоча пункт про підпорядкування Київського митрополита Московському Патріархові в 1659 році не був втілений у життя, однак відтоді московська церковна і світська влада почали активніше втручатися в українське церковне життя.

Лазар (Баранович), єпископ Чернігівський

Уже в жовтні 1659 року князь А. Н. Трубецький призначив місцеблюстителем київського митрополичого престолу єпископа Лазаря (Барановича). Останній прийняв це призначення. Таким чином, Київська митрополія фактично розділилася на дві частини. На території Речі Посполитої продовжував свою архіпастирську діяльність митрополит Діонісій (Балабан), а в землях підконтрольних Московській державі вища церковна влада була в руках єпископа Лазаря. З цього часу Москва прагне посилити свій вплив, у тому числі й церковний, в українських землях.

У 1661 році в Москві місцеблюститель Патріаршого престолу Питирим висвятив на єпископа Мстиславського Мефодія (Филимоновича), який тоді ж був призначений місцеблюстителем Київської митрополії. Це діяння мало скандальні наслідки. У 1662 році Патріарх Никон прокляв за це митрополита Питирима, а Константинопольський патріарх проголосив анафему Мефодію[8]. У результаті українське духовенство відмовилося підкорятися новоявленому місцеблюстителю. Таким чином перша спроба прямого поставлення в Москві кандидата на Київський престол зазнала невдачі.

У 1667 році на Помісному Соборі в Москві було прийнято рішення про підвищення Чернігівської єпархії до архієпископії. З цього часу Лазар (Баранович) став архієпископом. Однак, оскільки це рішення було прийнято без погодження з Константинополем, Царгородський Патріарх не визнав його законності[9].

Йосиф (Нелюбович-Тукальський)[ред.ред. код]

У 1668 році гетьманом обох берегів Дніпра став Петро Дорошенко. Йому вдалося на короткий час об'єднати під своєю владою майже всі українські землі. На Київський митрополичий престол зійшов Йосиф (Нелюбович-Тукальський), обраний на митрополита ще в 1663 році на Соборі в Умані і затверджений у цьому званні королем Речі Посполитої. Митрополит Йосиф виступав за збереження канонічного зв'язку з Константинополем. Тому, прибувши до Києва, він наказав припинити поминання в церквах царя Олексія Михайловича і поминати лише гетьмана Петра. З єпископа Мефодія (Филимоновича) Йосип зняв мантію та панагію й заслав його в ув'язнення в Уманський монастир[10]. Під час правління митрополита Йосипа спроби переведення Київської митрополії під юрисдикцію Москви не мали успіху.

Митрополит Йосип помер 26 липня 1675. З цього часу місцеблюстителем знову стає Лазар (Баранович), що не визнається на Правобережжі. Митрополичий престол залишався вакантним до 1685 року.

Початок підпорядкування митрополії[ред.ред. код]

Обрання нового настоятеля Лаври[ред.ред. код]

Перший серйозний церковний крок на шляху приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було зроблено в 1683 році. 18 листопада помер архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій (Гізель). Гетьман Іван Самойлович написав про це лист Московському патріархові Йоакиму, просячи благословення на обрання нового настоятеля Лаври. У відповідному листі патріарх дякував гетьману за те, що той звернувся саме до нього, і дав своє благословення на проведення виборів[11].

Однак така поведінка гетьмана не знайшла підтримки в середовищі київського духовенства. Новий архімандрит був обраний вільними голосами без попередніх консультацій із Самойловичем. Ним став Варлаам (Ясинський). Не просячи підтвердження своїх прав у Москві, він звернувся за посвятою до Лазаря (Барановича), який і звів його в архімандрити. Втім, загроза захоплення лаврських володінь, що йшла від львівського єпископа Йосифа (Шумлянського), змусила все ж Варлаама просити підтвердження своїх повноважень у патріарха Йоакима. У результаті патріарх направив Варлааму ствердну грамоту, в якій, проте, більше говорилося про обов'язки Печерського архімандрита, ніж про його древні привілеї[12]. З канонічної точки зору ця дія патріарха Йоакима означало вилучення Лаври з юрисдикції Константинопольського патріарха. При цьому слід мати на увазі, що це був ставропігіальний монастир, безпосередньо підпорядкований Предстоятелю Константинопольської церкви[13].

Активізація львівського єпископа Йосифа (Шумлянського), який став іменувати себе адміністратором Київської митрополії, спонукала як гетьмана, так і московський уряд також активізувати свої дії щодо заміщення вакантного митрополичого престолу. Єпископ Йосиф, що перебував у Речі Посполитій, був солідарним з королем Речі Посполитої у його антимосковських планах, до того ж існували чутки, що він готовий прийняти греко-католицизм, що додатково посилювало страх на Лівобережжі. Тому у своєму листі до гетьмана Самойловича від 31 жовтня 1684 патріарх Йоаким мотивував необхідність якнайшвидшого заміщення вакантної Київської кафедри наступним чином:

« ... у Польській державі уніати, духовного їх чину люди, називаються Київськими митрополитами і архімандритами Печерськими, щоб ту Київську митрополію привласнити[14].  »

Пошук кандидата на київський престол[ред.ред. код]

Все це спонукало гетьмана шукати кандидата на київський престол. І тут нагодився зручний випадок. У 1684 році з Речі Посполитої в підконтрольну Москві частину України втік єпископ Луцький і Острозький Гедеон Святополк, князь Четвертинський. Пояснюючи причину своєї втечі з Речі Посполитої, він говорив думному дяку Омеляну Українцеву:

« Приїхав я сюди тому, що від переслідування королівського мені життя не було, все неволив мене прийняти римську віру або зробитися уніатом, і тепер, ідучи в похід, сам король і королева сказали мені, що коли король прийде з війни, а я римлянином або уніатом не зроблюсь, то мене неодмінно пошлють на довічне ув'язнення у Марієнбурґ. Я злякався і втік сюди, бажаючи скінчити життя в благочесті[15].  »

Більшість українського духовенства, гетьман та московський уряд стали розглядати Гедеона як найвідповіднішого кандидата на митрополита. Не підтримував його кандидатуру лише Лазар (Баранович), який, очевидно, сам претендував на Київську митрополію. Після того як Омелян Українцев в листопаді 1684 зустрівся з Гедеоном і визнав його цілком придатним для заняття Київського престолу, гетьман Самойлович запропонував тут же відправити його для поставлення в Москву. Однак Українцев радив гетьману цього не робити, щоб не провокувати конфлікт із Чернігівським архієпископом:

« Якщо в архієпископа Чернігівського ненависть до єпископа Луцького, то ти б, гетьман, одразу його, єпископа Луцького, до Москви не відпускав, а нехай перш духовні та світські люди оберуть митрополита до Києва[16].  »

Саме цей план, запропонований Омеляном Українцевим, і був реалізований.

Перша спроба отримати згоду Константинопольського патріарха[ред.ред. код]

До проведення в Києві Собору з обрання нового митрополита Московський уряд спробував все-таки отримати згоду Константинопольського патріарха на перехід Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріарха. До Константинополя для переговорів був відправлений грек Захарій Софір. Він взяв із собою лист московських государів Івана та Петра Олексійовича на ім'я патріарха Якова, датований 11 грудня 1684. Тут містилося прохання поступитися Московському патріархові правом висвячувати Київських митрополитів[17]. Однак патріарх відповів, що тепер в Османській імперії смутний час: візир при смерті, і невідомо хто буде на його місці, і тому нічого не можна зробити[18]. Так що прохання Москви залишилася незадоволеним. Після цього московський уряд і гетьман Самойлович вирішили діяти, не чекаючи благословення з Константинополя.

Обрання митрополитом Гедеона (Святополка-Четвертинського)[ред.ред. код]

Собор для виборів нового митрополита був скликаний у Києві 8 липня 1685 у кафедральному храмі Святої Софії. Склад його учасників досить яскраво відобразив реальний стан справ у митрополії. На Собор не з'явився Лазар (Баранович), «відговорився слабкістю свого здоров'я»[19]. Більш того, Чернігівський архієпископ не надіслав у Київ навіть своїх довірених осіб. Як писав гетьман Самойлович у Москву, з Чернігівської єпархії на Соборі не було «нікого, як з архімандритів та ігуменів, так і з протопопів»[20]. Не було в Києві і делегатів від єпархій, що залишилися на території Речі Посполитої. Так що в храмі Святої Софії були присутні лише представники духовенства Київської єпархії — «всі Київської єпархії з духовного чину начальні»[21]. При цьому число світських чинів, відправлених на Собор гетьманом, було досить значним. У храмі Святої Софії були присутні чернігівський полковник Василь Борковський, військовий осавул Іван Мазепа, переяславський полковник Леонтій Полуботок, київський полковник Григорій Карпов та ніжинський полковник Яків Жураківський. Таким чином, представників духовенства на Соборі було «набагато менше», ніж посланців гетьмана[22].

Після початку соборних засідань з'ясувалося, що духовенство аж ніяк не горить бажанням «оставити Константинопольському престолу колишній послух, через що збентеження розуму зазнають багато хто»[23]. Однак, незважаючи на опозицію з боку духовенства, за наполяганням гетьмана Самойловича Собор все ж обрав на Київський престол Гедеона (Святополка-Четвертинського).

Характерно, що і сам єпископ Гедеон не брав участі у роботі Собору. Вже після проведених виборів до нього була направлена делегація у складі ігуменів Феодосія (Углицького) та Єроніма (Дубини), які й повідомили йому про результати виборів.

Протест київського духовенства[ред.ред. код]

Не дивно, що київське духовенство вирішило опротестувати діяння Собору. Іноді висловлюється думка, що незадоволені скликали в Києві новий Собор, який направив свій протест гетьману Самойловичу[24]. Утім, текст зазначеного протесту не дає підстав думати, що в Києві скликався якийсь альтернативний Собор. Швидше за все, протест був складений представниками духовенства, що засідали у Святій Софії 8 липня. Зміст цього документа дозволяє зробити висновок про те, що, власне, викликало занепокоєння українського духовенства[25].

Перш за все, автори протесту вважали, що Собор 8 липня не мав права вирішувати питання про перехід в іншу канонічну юрисдикцію. На їхню думку, це питання повинні вирішити між собою два патріархи — Константинопольський і Московський. Відторгнення митрополії від Константинополя може також несприятливо позначитися на житті тих єпархій, які залишилися на території Речі Посполитої. Перехід в юрисдикцію Москви може стати приводом для посилення в Речі Посполитій греко-католицької пропаганди. Проте найбільші побоювання українського духовенства викликала перспектива втрати Київськими митрополитами тих привілеїв, які вони мали раніше. У протесті прямо говориться, що в разі підпорядкування Москві в Києві більше не буде вільних виборів митрополита, «але кого від патріарха надішлють — буде митрополитом». Автори протесту також побоювалися, що Московський патріарх відтепер буде втручатися у церковні справи Київського митрополита. Свої побоювання вони підтверджували посиланням на події, що мали місце в Слобідській Україні після відкриття Білгородської митрополії.

Слобідська Україна охоплювала нинішню Харківську, частину Сумської, Донецької та Луганської областей України і частину Білгородської, Курської та Воронезької областей Росії. Під час війни Богдана Хмельницького відбулося масове заселення цих земель українськими козаками та селянами. Переселенці присягали на вірність московському государеві, за що отримували від нього особливі вольності. У церковному відношенні територія Слобідської України була підпорядкована Московському патріархові. З 1657 по 1667 ці землі входили безпосередньо до складу Патріаршої області. Але на Московському Соборі 1667 була заснована Білгородська митрополія, що охопила в тому числі і значну частину Слобідської України. Першим Білгородським митрополитом став серб Феодосій. Згодом у Білгород призначалися архієреї з великоросів, які активно вводили тут московські порядки[26].

Київське духовенство у вказаному протесті перераховує такі зміни, що відбулися в церковному житті Слобожанщини:

  • Церковна данина відтепер стягувалася не за кількістю церков, а за числом дворів у кожній парафії, для чого всі члени парафій були ретельно переписані.
  • Священик за приховування доходу, так само як і за інші, дрібніші провини, піддавався тілесним покаранням.
  • Були обкладені новими податками і миряни: «хто потоне, кого грім поб'є, чи нагло помре смертю — платять за то вину по гривні митрополитові»[27].
  • Церковні книги київського друку замінялися московськими, київський церковний спів також було скасовано, а введено московський.
  • Від священиків вимагали хрестити дітей не через обливання, а виключно через занурення, тому багато незвичних до цього священиків «дітей в слободах потопили».
  • У храмах з престолів знімалися колишні антимінси й замінювалися на нові, підписані Московським патріархом.
  • У духовенства були відібрані колишні ставленицькі й постригальні грамоти, замість яких видані «московські нові …, але не без кошту священиків»[28].

Київське духовенство побоювалося, що всі ці нововведення будуть такими ж методами вводитися і в Києві, якщо їхня митрополія перейде до складу Московського патріархату.

Слід зазначити, що і гетьман Іван Самойлович, сповіщаючи патріарха і великих государів[29] про те, що відбулися вибори митрополита, просив зберегти за Київським архіпастирем його колишні привілеї. Він просив зберегти процедуру обрання митрополита вільними голосами, щоб Московський патріарх лише посвячував Київського митрополита, але не втручався в його справи. Гетьман просив дозволити Київській митрополії мати свою друкарню і свої школи. Він також вважав за необхідне, щоб патріарх Йоаким просив Константинополь благословити перехід Київської митрополії в нову юрисдикцію. При цьому Самойлович вважав за доцільне зберегти за Київським митрополитом титул «екзарха Константинопольського патріаршества»[30].

Поставлення митрополитом Гедеона[ред.ред. код]

Патріарх Йоаким затвердив Київські вибори. У вересні він направив листа єпископу Гедеону, в якому вітав його з обранням і запрошував для поставлення прибути до Москви[31]. Лист аналогічного змісту було направлено і гетьману Самойловичу. Цікаво, що в цих листах питання про збереження стародавніх привілеїв Київської кафедри було обійдене мовчанням. Направили гетьману грамоту і великі московські правителі, які, на відміну від патріарха Йоакима, обіцяли, що всі перераховані гетьманом привілеї Київської митрополії будуть збережені. Було відхилено лише пропозицію зберегти за Київським митрополитом звання екзарха Константинопольського патріарха[32].

У жовтні Гедеон відправився до Москви, де 8 листопада 1685 відбулося його поставлення у Київські митрополити. В Успенському соборі Кремля він приніс клятву вірності патріарху Йоякиму «і якщо станеться, то й по ньому благословенням Божим майбутньому Святійшому Патріарху Московському і всієї Росії, і всьому преосвященному Собору — Російським преосвященним митрополитам, архієпископам і єпископам»[33].

Таким чином, перехід Київського митрополита в юрисдикцію Москви фактично відбувся. Однак з канонічної точки зору цей акт не міг вважатися легітимним без його схвалення (хай і заднім числом) із боку Константинопольського патріарха.

Переговори з Константинопольським патріархатом[ред.ред. код]

Посольство до Константинополя[ред.ред. код]

У листопаді 1685 до Константинополя був відправлений дяк Микита Алєксєєв. Коли він проїжджав через Україну, то до нього приєднався і особистий посланець гетьмана Лисиця Іван Павлович. Їм було доручено просити Константинопольського патріарха передати Київську митрополію під юрисдикцію Москви. Послам були вручені грамоти патріарха Йоакима, царів Івана та Петра Олексійовича і гетьмана Івана Самойловича.

Політичний фон[ред.ред. код]

Слід мати на увазі, що до середини 17 століття склалися досить тісні взаємини між східними патріархами і московськими государями. Грецьке духовенство регулярно відвідувала Москву, отримуючи тут щедру милостиню. При цьому контакти грецьких ієрархів з Москвою не обмежувалися виключно церковною сферою. Вже з кінця 16 століття східні патріархи стають, за висловом професора Н. Ф. Каптєрєва, «політичними агентами» московських царів. Вони доставляють до Москви відомості про політичну ситуацію в Османській імперії. Єрусалимський патріарх Досифей в одній зі своїх грамот, адресованих московському царю, прямо писав: «У вашій Богохранимій державі ми маємо чин доносителя»[34]. Однак матеріальний інтерес не був єдиним стимулом, який спонукав грецьких ієрархів до подібного співробітництва. Східне православне духовенство з натхненням сприймала і всіляко підтримувала політичне посилення Москви, сподіваючись, що з часом саме московський цар допоможе грекам повалити ненависну владу османів.

Діяльність східних ієрархів на користь політичних інтересів Москви викликала занепокоєння османського уряду, який пильно стежив за всіма контактами патріархів з московськими послами. За таємні зв'язки з Москвою був повішений патріарх Парфеній, а за поїздку до Москви позбулися кафедр Олександрійський патріарх Паїсій і Антиохійський Макарій[35]. У другій половині 17 століття московським послам в Константинополі дозволяли зустрічатися з патріархами лише після вирішення усіх політичних справ із візиром.

З самого початку визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького східні патріархи вважали природним її результатом приєднання України до Московського царства. Ще в грудні 1648 року патріарх Єрусалимський Паїсій по дорозі до Москви зустрівся з Хмельницьким і намагався переконати його прийняти московське підданство. Про це ж він клопотався і в Москві. У 1651 році про те ж говорив Константинопольський патріарх у розмові з посланцем Хмельницького в Царгороді. Посередницькі послуги в справі встановлення контактів Хмельницького з Москвою брали на себе й інші східні ієрархи[36]. Приєднання України до Московської держави давало, на думку греків, надію на спільний похід козаків і великоросів проти татар і османів.

Дуже характерно, що той же патріарх Єрусалимський Паїсій сподівався, що слідом за Україною до складу Московського царства увійдуть і Дунайські князівства (Валахія і Молдова). У 1655 році він навіть прямо просив Олексія Михайловича прийняти Молдову під своє заступництво. Це прохання підтримав і Антиохійський патріарх Макарій[37]. Проте цей план не був здійснений.

Початок переговорів[ред.ред. код]

Московські посли прибули до Адріанополя навесні 1686 року. Тут грек Юрій Мецевіт рекомендував їм передовсім відправитися до візира і просити його сприяти вирішенню питання про Київську митрополію. Дяку Алексєєву така пропозицію здалася дивною. Він вважав цю справа суто церковною, і тому гадав, що патріарх може вирішити її без поради з візиром. На що Мецевіт заперечив: «Якщо патріарх зробить цю справу без візирського указу, і який-небудь митрополит донесе, що патріарх списується з Москвою, то патріарха одразу стратять»[38].

Тоді посли спробували побачитися з Єрусалимським патріархом Досифєєм, якого в Москві не без підстав вважали своїм союзником. Однак і цей ієрарх відмовився зустрічатися з делегацією без дозволу візира. Тоді Алексєєв звернувся все-таки до візира, і, отримавши його згоду, відправився на зустріч з Досифєєм.

Переговори з Єрусалимським патріархом, спроби підкупу[ред.ред. код]

Під час бесіди з московськими послами патріарх Досифей висловився дуже різко проти підпорядкування Київської митрополії Москві. Він вважав глибоко хибним сам образ дій московського уряду. Досифей цілком слушно зауважив, що раніше належало отримати благословення Константинополя, а вже потім поставляти Київського митрополита у Москві:

« А то прислали просити благословення, коли вже поставили! Це Східної Церкви розділення![39]  »

Імовірно, після розмови з Алексєєвим та Лисицею патріарх Досифей відправив листа московським царям та патріарху Йоакиму, в яких доводив незаконність і недоречність задуманої ними справи[40].

Одним з найважливіших аргументів, висловлених патріархом Досифєєм проти приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, було його побоювання, що цього акту не визнають в Речі Посполитій, на території якої перебувала значна частина митрополії. Православні, які живуть у Речі Посполитій, будуть шукати собі іншого митрополита, а це може стати причиною нового розколу[41].

Цікавою є сувора моральна оцінка, яку дав патріарх Досифей діям Москви:

« Що [за] вина відхоплювати чужу єпархію? Чи не є сором від людей, чи не є гріх від Бога! Так надсилаєте гроші й з розуму людей виводите, берете грамоти супротивні Церкві й Богу. Казав нам посланник ваш, що листа від вас не привіз, тільки наказали йому дати нам милостиню, якщо йому дамо листа, якого хоче; і якщо не дамо йому, то й він нам не віддасть[42].  »

З цих слів патріарха Досифея стає очевидним, що московський посланець вів у Адріанополі відвертий торг. За сприяння у справі отримання відпускної грамоти він пропонував Досифею щедру «милостиню». Обурений Першоієрарх Єрусалимської Церкви назвав це явною симонією і здирництвом «для приниження Східної Церкви»[43].

Тим не менш, у листі до московських государів патріарх Досифей писав, що хоча дії патріарха Йоакима і не заслуговують на схвалення, все ж таки він, Досифей, радий, що Київ, нарешті, знайшов митрополита, «його і свячення приймаємо, і решту залишаємо, молимося Владиці Христу, щоб Він дав йому сил правити благо добровільно по-Божому»[44].

Однак все ж таки патріарх Досифей навідріз відмовився виступати посередником у переговорах московських послів із Константинопольським патріархом.

Торг за митрополію[ред.ред. код]

З листа Досифея до патріарха Йоакима видно, що ще коли Алексєєв і Лисиця знаходилися в Адріанополі, Константинопольський патріарх Діонісій сам намагався встановити з ними контакт. Досифей каже, що до Алексєєва від імені Діонісія звертався якийсь архімандрит, який прямо просив в московського посланця грошей за видачу необхідної грамоти. Однак Алексєєв відповів, «нехай перш дасть йому грамоти, і тільки потім візьме гроші від нього»[45].

Коли стало очевидним, що вирішити питання безпосередньо з патріархом не вдасться, московські посли вирушили до візира. І тут виявився ще один аспект цієї справи.

Політичне підґрунтя передачі митрополії[ред.ред. код]

Час, коли Алексєєв і Лисиця прибутку до Адріанополя, було часом важкої кризи Османської імперії. У 1683 році османи почали чергову війну з Австрією. 16 липня вони взяли в облогу Відень, після чого паніка піднялася у всій Європі. У війну вступили Річ Посполита і Венеція. Король Речі Посполитої Ян III Собеський зі своєю армією підійшов до Відня і вщент розбив османів. Великий візир Кара-Мустафа втік з поля бою і згодом за наказом султана був підданий традиційній для османських вельмож страті — задушений шовковим шнурком. Армія союзників перейшла у контрнаступ. Османи терпіли одну поразку за іншою. У 1686 році вони залишили угорську столицю, яку тримали в руках більше 140 років[46].

Так що московські посли прибули до Османської імперії в самий розпал цієї війни, коли становище Османської імперії ставало близьким до катастрофічного. При цьому Москва ще в 1681 році уклала з Османською імперією мирний договір, і тому розглядалася султаном як потенційний союзник. До того ж, незважаючи на Андрусівський мир (1667), Московське царство продовжувало залишатися в стані війни з Річчю Посполитою, у той час одним з головних ворогів Османської імперії. У цій ситуації візир прийняв рішення всіляко сприяти задоволенню прохання московських государів про підпорядкування патріарху Йоакима Київської митрополії, сподіваючись тим самим зміцнити свою дружбу з Москвою. І коли до нього прийшов Алексєєв, то «візир виявив цілковиту готовність виконати всі його бажання, і, між іншим, обіцяв закликати до себе Досифея і наказати йому виконати прохання московського уряду щодо Київської митрополії»[47].

Згода патріархів Досифея та Діонісія[ред.ред. код]

Після зустрічі з візиром Алексєєв знову відвідав патріарха Досифея і знайшов у ньому цілковиту зміну:

« Я підшукав у правилах, що вільно всякому архієреєві відпустити зі своєї єпархії до іншого архієрея; я буду умовляти патріарха Діонісія, щоб він виконав волю царську, і сам буду писати до великих государів і до патріарха Йоакима і благословення від себе особливо, а не разом з Діонісієм[48].  »

Документальним свідченням цієї зміни є грамоти патріарха Досифея, спрямовані православному населенню Речі Посполитої та гетьману Самойловичу. У них Єрусалимський Первосвятитель закликав вважати Гедеона (Святополк-Четвертинського) істинним Київським митрополитом і сприяти йому в архіпастирському служінні[49]. За настільки істотне корегування своєї позиції патріарх Досифей отримав від Микити Алєксєєва 200 червінців[50].

Тим часом у Адріанополь прибув Константинопольський патріарх Діонісій. Він повинен був зустрітися з візиром, щоб отримати від того підтвердження своїх повноважень. Слід зауважити, що Діонісій за своє життя п'ять разів обирався і потім скидався з Константинопольського патріаршого престолу. У 1686 році він зійшов на патріарший трон в четвертий раз[51]. Дізнавшись волю візира, Діонісій пообіцяв виконати прохання Москви, як тільки повернеться до Константинополя і збере собор митрополитів.

Таким чином, принципову згоду патріархів Досифея і Діонісія, а також великого візира на передачу Київської митрополії у відання Московського Патріарха було досягнуто в Адріанополі в квітні 1686 року. У травні, повернувшись до Константинополя, патріарх Діонісій написав листа до московських государів, патріарха Йоякима і гетьмана Самойловича, в яких говорив про свою згоду на зміну канонічної залежності Київської митрополії[52].

Константинопольський собор 1686 року[ред.ред. код]

Нарешті в червні у Константинополі був скликаний Собор архієреїв, на якому було прийнято остаточне рішення з цього питання. Собор видав грамоту (томос), яка веліла визнавати Гедеона (Святополк-Четвертинського) законним Київським митрополитом. Крім Патріарха Діонісія грамоту підписав також 21 митрополит[53]. Крім того, Діонісій у червні видав ще дві грамоти, адресовані гетьману Самойловичу і всім вірним чадам Київської митрополії, в яких говорив, що поступається митрополію Московському патріархові, і наказує відтепер всіх новообраних митрополитів відправляти для посвячення до Москви[54].

Микита Алексєєв вручив Патріарху Діонісію за ці документи 200 золотих і «три сорока соболів», за що отримав від Діонісія власноручну розписку[55]. Характерно, що у своєму листі до московських царів Константинопольський патріарх просив надіслати «жалування» також для решти архієреїв, що підписали томос[56].

Зміна політичних обставин[ред.ред. код]

Швидке завершення справи підпорядкування митрополії пояснюється, перш за все, бажанням османського уряду зберегти мир з Москвою. Однак надія візира виявилася марною. Навесні 1686, коли московські посли були в Османській імперії, в Москві вже велися переговори з особистими представниками короля Речі Посполитої на предмет підписання мирного договору. «Вічний мир» з Річчю Посполитою був укладений 21 квітня. Москва зобов'язалася розірвати мир з османським султаном і кримським ханом і негайно послати війська на кримські переправи для захисту Речі Посполитої від татарських нападів. Уряд Речі Посполитої зі свого боку гарантував, що православне населення на території Речі Посполитої не може бути примушене до греко-католицизму, а вище православне духовенство буде отримувати посвячення від Київського митрополита[57].

Проте цей договір міг набути чинності тільки після його підписання королем Речі Посполитої. Оскільки Ян Собеський у той час був у військовому поході в Молдавії, то договір був підтверджений ним лише восени 1686 року. Тоді ж у Москві було ухвалено рішення спорядити військовий похід проти кримського хана, союзника Османської імперії.

Це фактичне оголошення війни Османській імперії мало не перекреслило результати місії дяка Микити Алєксєєва. На зворотному шляху з Константинополя московський посол разом з грамотами був заарештований при проїзді через Крим. Московський уряд ледь зумів звільнити його, пославши кримському хану в обмін одного важливого татарського бранця[58].

Як тільки в Константинополі дізналися про укладення Москвою «вічного миру» з Річчю Посполитою, положення патріарха Діонісія стало вкрай незавидним. Проти нього відразу ж склалася опозиція в Синоді. Незадоволені Діонісієм архієреї звинуватили його в таємних зв'язках з Москвою, наводячи на підтвердження факт передачі Київської митрополії Московському патріархові. У результаті Діонісій позбувся патріаршества через два місяці після офіційного вступу на Константинопольський престол[59]. Однак акт передачі Київської митрополії в московську юрисдикцію скасований не був, з чого видно, що звинувачення на адресу Діонісія були просто приводом для його усунення з кафедри.

Безпосередні наслідки перепідпорядкування[ред.ред. код]

Звуження юрисдикції Київського митрополита[ред.ред. код]

Конфлікт між Гедеоном (Святополк-Четвертинським) і Лазарем (Барановичем) призвів до того, що останній вирішив вийти з юрисдикції Київського митрополита і підпорядкуватися безпосередньо Московському патріархові. Таким чином Чернігівська єпархія фактично вийшла зі складу Київської митрополії[60]. Подібна доля спіткала і Могилевську єпархію. З початку 18 століття архієреї сюди призначалися вже не з Києва, а з Москви (з часу заснування Синоду, відповідно, з Петербурга)[61].

Незважаючи на гарантії, дані урядом Речі Посполитої у 1686 році, греко-католицька пропаганда не була припинена. У результаті до початку 18 століття Львівська, Луцька і Перемишльська єпархії остаточно стали греко-католицькими. Так що вже через двадцять п'ять років після входження до складу Московського патріархату митрополит Київський з глави великого автономного церковного округу перетворився на правлячого архієрея однієї лише Київської єпархії.

Два його наступники — Варлаам (Ясинський) (16901707) та Йоасаф (Кроковський) (17081718) обиралися в Києві на Соборах і лише посвячувалися в Москві. Проте після проведення Петром I Синодальної реформи право обирати митрополитів вільними голосами київського духовенства було втрачено.

Втрата статусу митрополії[ред.ред. код]

У 1722 році київський архіпастир був «обраний» за новою схемою. Синод запропонував імператору чотири кандидатури, з яких Петро обрав Варлаама (Вонятовича), що займав Київський престол до 1730 року. Характерно, що владика Варлаам отримав вже не сан митрополита, а лише архієпископа. З цього часу Київська митрополія фактично перетворюється на одну з рядових єпархій Російської Церкви.

Поступово були значною мірою нівельовані особливості українського церковного співу, української вимови богослужбових текстів, українського друку церковних книг. Тому побоювання, висловлені українським духовенством в 1685 році, виявилися цілком справедливими.

Причини підпорядкування[ред.ред. код]

Події 1686 яскраво відобразили внутрішній стан і Московського патріархату, і Константинопольської церкви, і Київської митрополії. По-перше, Москва, відчуваючи свою політичну могутність, вважала для себе допустимим істотні відступи від канонічного порядку у вирішення церковних питань. І процедура обрання митрополита Гедеона, і його інтронізація в Москві, і отримання заднім числом благословення Константинопольського патріарха були здійснені через пряме порушення канонів. По-друге, поведінка східних ієрархів у ході вирішення цього питання виявилося повністю детермінованою двома чинниками — позицією османського уряду і особистою матеріальною вигодою. Зміна настрою Єрусалимського патріарха Досифея після зустрічі московських послів із візиром показує, що навіть цей, далеко не найгірший представник грецького єпископату, був здатний істотно корегувати свої канонічні погляди під впливом двох зазначених факторів. Нарешті, й українське духовенство за тридцять років після Переяславської Ради сильно змінилося, з ним відбулася, за висловом Н. Д. Полонської-Василенко, «велика еволюція»[62]. Якщо в 1654 році воно твердо відстоювала свою канонічну підпорядкованість Константинополю, то в 1685 році смиренно передавало це питання на розсуд Константинопольського патріарха. Характерно, що не було протестів проти процедури обрання та посвячення митрополита Гедеона ні з боку гетьмана, ні з боку козацької старшини, ні з боку церковних братств.

Цілком очевидна обумовленість акту політичною кон'юнктурою, що склалася в другій половині 17 століття. Процес інтеграції України в Московську державу не міг не призвести до поступового згладжування особливостей її адміністративного устрою, місцевого самоврядування, системи освіти. У цьому контексті входження Київської митрополії до складу Московського патріархату після Переяславської Ради було неминучим. Цю невблаганну логіку історичного процесу чудово розуміли як російські, так і українські історики. Наприклад, професор І. І. Огієнко (згодом — митрополит Іларіон) писав, що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату:

« логічно випливало з приєднання політичного, з акту 1654 р., і не допустити його не було сил. Тридцять два роки (1654—1686) захищало духовенство незалежність своєї Церкви — і можна тільки дивуватися, що воно так вперто і довго не віддавав своєї свободи[63].  »

Пізніша оцінка факту підпорядкування[ред.ред. код]

Спосіб, яким було здійснено приєднання, не може бути визнаний нормативним. І тому не дивно, що українська національна церковна історіографія завжди заперечувала канонічність актів 168586 років.

У 20 столітті і Константинопольські патріархи неодноразово виступали з критикою подій 1686 року. Так у 1924 році Патріарх Григорій VII у томосі про дарування автокефалії Польській православній церкві писав наступне:

« Перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівнож прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу[64].  »

Патріарх Григорій назвав три підстави, що дозволили йому дарувати автокефалію Православній церкві в межах відродженої Польської держави. Це, по-перше, необхідність узгодження церковних кордонів з новими політичними кордонами, по-друге, право Константинопольського патріаршого престолу надавати підтримку православним церквам, що «опинилися в скруті» і, по-третє, порушення канонічних правил, здійснене в 1686 році (православні єпархії Польщі, Литви та Білорусі в 1686 році були частиною Київської митрополії). Однак сам акт 1686 патріархом Григорієм анульований не був. На території України він як і раніше визнавав законною юрисдикцію Московського патріарха.

Варфоломій I, патріарх Вселенський

Великий резонанс мала заява, зроблена в березні 2005 року архієпископом Скопельским Всеволодом (Майданським), якого не без підстав вважали куратором «української політики» Константинопольського патріархату. На зустрічі з Президентом В. Ющенком він заявив, що Константинопольський патріархат ніколи не визнавав законності переходу Київської митрополії до складу Московського патріархату і тому Константинополь і до цього дня продовжує вважати Україну своєю канонічною територією. Ця заява викликала жорсткі протести з боку Російської Православної Церкви, однак Константинополь не став нічого офіційно спростовувати (як і підтверджувати).

2009 року у Києві під час ювілейних урочистостей, присвячених 1020-річчю Хрещення Київської Русі, Вселенський Патріарх Варфоломій I неодноразово іменував Константинопольський патріархат Церквою-Матір'ю по відношенню до Української православної церкви (у єдності з Московським патріархатом). А 26 липня 2008 року у своєму програмному зверненні до українського народу, сказаному на Софійській площі в Києві, Патріарх Варфоломій прямо назвав приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату анексією. При цьому він підкреслив, що його Церква погодилася «обмежити себе» заради того, щоб сприяти повнішому застосуванню «духовної спадщини Візантії», а також задля захисту православної ідентичності українського народу.

Патріарх Варфоломій поставив події 1686 в один ряд з даруванням автокефалії ряду Помісних Церков на Балканах: Елладській, Сербській, Албанській. Всі ці акти здійснилися під тиском місцевих політичних еліт і стали вимушеними кроками для Константинополя, але сьогодні, все ж, їхня законність не заперечується.

Таким чином, ставлення Константинопольського Патріархату до Томосу 1686 очевидно має подвійний характер. З одного боку, як самі Вселенські патріархи, так і їхні офіційні представники, неодноразово робили заяви про порушення канонічного порядку в 16851686 роках, а з іншого, Томос 1686 ніколи офіційно не скасовувався.

Церковно-канонічний аспект[ред.ред. код]

Для православної церковної свідомості критерієм канонічності є не процедура прийняття того чи іншого рішення, а рецепція Церквою змін, що відбулися. Наприклад, 17 правило Четвертого Вселенського Собору наказує у разі виникнення між єпископами суперечки про канонічну приналежність тієї чи іншої території керуватися критерієм давності встановлених меж. Якщо спірна територія протягом тридцяти років була у підпорядкуванні однієї єпархії, її канонічна приналежність не може бути оскаржена. Цю норму підтвердив пізніше і Трулльський собор своїм 25 правилом[65]. Хоча буквально зазначені канони стосуються до сільських парафій, тим не менш, за зауваженням каноніста митрополита Никодима (Мілаша), їх можна розуміти у загальному контексті канонічної традиції, у відповідність до якої «права єпархіальних єпископів на свої області ґрунтувалися, головним чином, на звичаях, а потім на давності»[66].

Також факт того, що Константинопольська церква ось вже більше 300 років визнає законність ієрархії, яка поставляється в Україну Російською Православною Церквою, змушує вважати акт 1686 правочинним і сьогодні. Утім, це не гарантує, що Вселенська патріархія не видасть у будь-який момент томос, подібний до томосу про автокефалію Польській церкві, де скористається неканонічністю підпорядкування як приводом для відновлення своєї юрисдикції. Відповідно до останніх загальноправославних документів і домовленостей у грудні 2009 року в Шамбезі, це може бути лише відновлення Київської митрополії Константинопольського патріархату, але не дарування автокефалії.

Московський патріархат натомість завжди розглядав цю подію як канонічне і виправдане приєднання, навіть «повернення західноруської митрополії до матері-Церкви», і категорично й жорстко реагував на будь-які спроби піддати сумніву цю тезу.

Водночас, безпосередня спадкоємниця Київської митрополії Московського патріархату — Українська православна церква з правами автономії загалом демонструвала обережніший підхід до проблеми. Зокрема, її історики та каноністи не ігнорували факти порушень канонів, незгоду тодішньої ієрархії, однак і не заперечували факт сьогоднішньої підпорядкованості Московській патріархії, наголошуючи на пізнішій рецепції цієї події[67]. Замість цього УПЦ останніми роками активно намагалася повернути собі всі ті автономні права, які були зліквідовані Петром I, залишаючись в юрисдикції Московського патріархату. Лише з інтронізацією патріарха Кирила (Гундяєва) швидке розширення цих прав було призупинено.

Представники канонічно ізольованих православних юрисдикцій в Україні (УПЦ КП, УАПЦ) категорично заперечували і заперечують не тільки канонічність підпорядкування у 1686 році, а й сучасне право Московського патріархату на юрисдикцію над Україною.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Історичні дати подані за старим стилем.
  2. Огієнко I. I. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т. 1—2. — Київ, 1993. — С. 198.
  3. Власовський І. Ф. Нарис історії Української Православної Церкви. — Т. 2: (XVII ст.). — Нью-Йорк, 1956. — С. 302.
  4. Цит. за: Шевченко О. М. Про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату наприкінці XVII ст. // Український історичний журнал. № 1(394). Січень — лютий, 1994. — С. 54.
  5. Власовський І. Ф. Op. cit. С. 109—110.
  6. Цит. по: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. Київ, 1992. — С. 194
  7. Грушевський М. С. Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти / Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ, 1991. С. 60—69. Полонська-Василенко Н. Op. cit. Т. 2. С. 39—40.
  8. Огієнко I. I. Op. cit. С. 174—175.
  9. Полонська-Василенко Н. Op. cit. Т. 2. С. 196
  10. Огієнко I. I. Op. cit. С. 179.
  11. Терновский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату. Киев, 1872. С. 89
  12. Там само. С. 91—92.
  13. Див.: Огієнко I. I. Op. cit. С. 182. Полонська-Василенко Н. Op. cit. Т. 2. С. 196. Яковенко С. Г. Западнорусская Церковь в последней трети XVII в. // Макарий (Булгаков), митрополит Московский и Коломенский. История Русской Церкви. Книга седьмая. М., 1996. С. 536.
  14. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (далі — АЮЗР). Часть первая. Том V. Акты, относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату (1620—1694). — Киев, 1872. — С. 42.
  15. Соловьев С. М. Сочинения. В 18 кн. Кн. VII. Т. 13—14. История России с древнейших времен / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, С. С. Дмитриев. М., 1991. С. 371
  16. Там само. С. 372.
  17. Повністю текст листа опубліковано у: АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 46—50
  18. Соловьев С. М. Op. cit. Кн. VII. С. 376.
  19. Письмо гетмана Ивана Самойловича к царям Иоанну и Петру Алексеевичам. 20.07.1685 // АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 66.
  20. Там само. С. 66.
  21. Там само. С. 65.
  22. Терновский С. Op. cit. С. 101.
  23. Письмо гетмана Ивана Самойловича к царям Иоанну и Петру Алексеевича. 20.07.1685 // АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 66.
  24. Терновский С. Op. cit. С. 103. Огієнко I. I. Op. cit. С. 185.
  25. Повністю цей документ опубліковано: АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 55—61.
  26. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. Харків, 1993. С. 179.
  27. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 60.
  28. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 61
  29. З 1682 до 1696 року в Москві спільно правили царі Петро та Іван Олексійовичі за регентства царівни Софії.
  30. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 68.
  31. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 84—85.
  32. Текст грамоти див.: АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 93—101.
  33. Исповедание, произнесенное Гедеоном Четвертинским при посвящении его в митрополиты Киевские. 8.11.1685 // АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 103.
  34. Цит. за: Каптерев Н. Ф., проф. Характер отношений России к православному Востоку в XVI и XVII столетиях. Сергиев Посад, 1914. С. 299.
  35. Там само. С. 307—308.
  36. Детальніше див.: Op. cit. С. 354—359.
  37. Каптерев Н. Сношения Иерусалимских Патриархов с русским правительством с половины XVI до конца XVIII столетия. М., 1895. С. 160—162.
  38. Терновский С. Op. cit. С. 134
  39. Соловьев С. М. Op. cit. Кн. VII. С. 377
  40. Повністю листи опубліковані в: АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 142—158.
  41. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 144.
  42. Там само. С. 144—145
  43. Там само. С. 145.
  44. Там само. С. 153.
  45. Там само. С.145.
  46. Шимов Я. Австро-Венгерская империя. М., 2003. С 108—111.
  47. Терновский С. Op. cit. С. 141.
  48. Соловьев С. М. Op. cit. Кн. VII. С. 378.
  49. Обидві грамоти опубліковані в: АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 160—166.
  50. Соловьев С. М. Op. cit. Кн. VII. С. 378.
  51. Лебедев А. П. История Греко-Восточной церкви под властью турок: От падения Константинополя (в 1453 году) до настоящего времени: В 2 кн. СПб., 2004. Кн. 1. С. 270—271.
  52. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 166—177.
  53. Текст грамоти див.: Там же. С. 186—189. Цю Соборну грамоту треба відрізняти від тоді ж виданої Патріаршої грамоти, котрою Гедеон затверджувався у сані митрополита. Остання була підписана лише патріархом Діонісієм. Її текст див.: Там само. С. 184—186.
  54. Там само. С. 182—184, 189—191.
  55. Там само. С. 177.
  56. Соловьев С. М. Op. cit. Кн. VII. С. 378.
  57. Яковенко С. Г. Op. cit. С. 541.
  58. Терновский С. Op. cit. С. 147.
  59. Там само. С. 146.
  60. Полонська-Василенко Н. Op. cit. Т. 2. С. 198
  61. Там само. С. 198—199.
  62. Там само. С. 197.
  63. Огієнко I. I. Op. cit. С. 194.
  64. Цит. за: Ігор (Ісіченко), архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. Б. м.: Видавництво «Акта», 2008. С. 305. Див. також: Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Мюнхен, 1964. С. 113—116.
  65. Див.: Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Том 1. М., 2001. С. 372, 508.
  66. Там само. С. 373.
  67. Бурега, В.В. Присоединение Киевской Митрополии к Московскому Патриархату: Как это было // Богослов.ru. 6.08.2008. [1].

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — Часть первая. Том V. Акты, относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату (1620—1694). — Киев, 1872.
  • Бурега, В. В. Присоединение Киевской Митрополии к Московскому Патриархату: Как это было // Богослов.ru. — 2008. — 6 авг.[2].
  • Власовський І. Ф. Нарис історії Української Православної Церкви. — Т. 2: (XVII ст). — Нью-Йорк, 1956.
  • Ігор (Ісіченко), архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. — Б. м.: Акта, 2008.
  • Каптерев Н. Ф., проф. Характер отношений России к православному Востоку в XVI и XVII столетиях. — Сергиев Посад, 1914.
  • Каптерев Н. Ф., проф. Сношения Иерусалимских Патриархов с русским правительством с половины XVI до конца XVIII столетия. — М., 1895.
  • Лебедев А. П. История Греко-Восточной церкви под властью турок: От падения Константинополя (в 1453 году) до настоящего времени: В 2 кн. — СПб., 2004.
  • Огієнко I. I. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т. — Т. 1–2. — Київ, 1993.
  • Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. — Київ, 1992.
  • Терновский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату. — Киев, 1872.
  • Шевченко О. М. Про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату наприкінці XVII ст // Український історичний журнал. — 1994. — № 1 (394).