Бош Євгенія Богданівна

Євгенія Богданівна Бош
Євгенія Бош
1-й народний секретар внутрішніх справ УНРР
17 грудня 1917 — березень 1918
Попередник	посаду утворено
Наступник	Євген Неронович
Народилася	22 серпня (3 вересня) 1879 Аджігіолd, Анчекрак-Іллінська волость, Одеський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія
Померла	5 січня 1925(1925-01-05) (45 років) Москва, СРСР
Похована	Новодівичий цвинтар
Відома як	державна діячка, політична діячка
Країна	СРСР Російська імперія (до березня 1917)
Національність	німці
Політична партія	РСДРП(б)
У шлюбі з	Петро Бош (перший шлюб), Юрій П'ятаков (другий шлюб)
Діти	Ольга (1897 р. н., дружина Юрія Коцюбинського), Марія (1899 р. н., обидві від першого шлюбу)
Підпис
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Бош Євге́нія Богда́нівна (рос. Бош Евге́ния Богда́новна, уроджена Майш Євге́нія Го́тлібівна, 22 серпня (3 вересня) 1879, Аджігіол^d, Херсонська губернія — 5 січня 1925(1925-01-05), Москва) — радянська партійна і державна діячка, агітаторка і пропагандистка німецького походження. Член РСДРП з 1901 року. Народний секретар внутрішніх справ Української Народної Республіки Рад (1917–1918). Активний борець за встановлення радянської влади в Україні в 1917–1921 роках. Теща Юрія Коцюбинського, друга дружина Юрія П'ятакова.

Біографія

Євгенія Бош

Зовнішні зображення
	Могила Євгенії Бош на Новодівочому кладовищі в Москві.

Народилася 22 серпня (3 вересня) 1879(18790903) року в селі Аджігіол Одеського повіту Херсонської губернії, тепер — Миколаївська область, Україна, у родині вюртембергського підданого німця-колоніста Готліба Майша, який, придбавши значні земельні угіддя на Херсонщині, став поміщиком, і бессарабської дворянки Марії Парфентівни Круссер.

Три роки відвідувала Вознесенську жіночу гімназію. У жовтні 1896 року в містечку Братське одружилася з власником невеликої каретної майстерні німцем Петром Бошем. У 1901 році вступила в Соціал-демократичну робітничу партію. У 1905–1907 роках займалась пропагандою ідей більшовизму на півдні України. З 1908 року перебувала в Києві. У 1911–1912 роках — секретар комітету РСДРП(б) у Києві. Навесні 1912 року заарештована, засуджена та заслана в Іркутську губернію. Під час тюремного ув'язнення захворіла на сухоти.

У 1914 році разом із Юрієм П'ятаковим утекла з місця заслання й емігрувала за кордон. Деякий час проживала в США та Швейцарії. Під час перебування в останній була співорганізатором «божийської групи» — її члени заперечували право народів Російської імперії на національне самовизначення.

Після Лютневої революції повернулася до Києва. З початку 1917 року входила до київського комітету РСДРП(б), Київської Ради робітничих депутатів. У квітні того року стала головою Південно-Західного окружного (обласного) комітету більшовицької партії. У грудні 1917 року на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові обрана до складу більшовицького уряду України — Народного Секретаріату. У ньому з грудня 1917 по березень 1918 року займала посаду секретаря внутрішніх справ та виконувала обов'язки голови уряду. Подала у відставку 4 березня 1918 року на знак протесту проти підписання Брестського мирного договору між РСФРР та Німеччиною й союзниками, після чого приєдналася до червоних військ, що з боями відступали з України під тиском німецько-австрійських військ та військ УНР.

У липні 1918 року як почесний гість перебувала на І з'їзді Комуністичної партії (більшовиків) України, пізніше керувала більшовицькими організаціями в Пензі та Астрахані, навесні 1919 року — член Ради оборони Литовсько-Білоруської СРР, а в липні 1919 року призначена членом Ради оборони Української СРР та надзвичайною уповноваженою Раднаркома УСРР із організації політичної боротьби в прифронтовій смузі більшовицького Південного фронту.

З листопада 1919 року перебувала на лікуванні та епізодично — на другорядних посадах в ЦК Всеросійської спілки працівників землі та лісу, Народному комісаріаті освіти, Комісії Центросоюзу та Наркомату продовольства із надання допомоги голодуючим, Народному комісаріаті робітничо-селянської інспекції. Писала спогади.

У 1923 році підтримала Ліву опозицію в РКП(б) — підписала «Заяву 46-ти».

Через загострення хронічної хвороби (сухоти, астма) і нестерпних страждань покінчила з собою (застрелилася) у січні 1925 року. Похована в Москві на Новодівочому кладовищі (3-тя ділянка).

Увічнення пам'яті

Невдовзі після смерті — 10 травня 1925 року — у Києві на честь Євгенії Бош було названо новозбудований міст через Дніпро (зруйнований 19 вересня 1941 року).

На честь Євгенії Бош у Києві також були названі узвіз (з 1928 по 1940 рік) та вулиця (з 1966 по 1999 рік).

2015 року після прийняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прізвище Євгенії Бош Українським інститутом національної пам'яті було включено до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію законів про декомунізацію.

Оцінки

За спогадами націонал-комуніста Юрія Лапчинського, Євгенія Бош була віддана справі революції та партійного будівництва:

Головна, провідна роля на конференції від самого початку, безумовно, дісталася Є. Б. Бош. Вона здобула відразу великого авторитету серед усіх товаришів, – мабуть крім певної частини киян, – і так воно й зоставалося до самого кінця, поки в березні місяці вона не пішла з уряду та не поїхала на фронт. Вона імпонувала нам і своїми глибокими змістом та дуже гарної форми промовами, і залізною енергією, що яскраво контрастувала з цим знесиленим надмірною працею та хоробливим тілом, і простотою, що сполучилася за надзвичайною елегантністю насправді культурної, по европейському вихованої людини

Твори

• Национальное правительство и Советская власть на Украине. — М., 1919. — 55 с. (рос.)
• Октябрьские дни в Киевской области // Пролетарская революция. — 1923. — № 11. — С. 52–67. (рос.)
• Областной партийный комитет с.-д (б-ков) Юго-Западного края (1917 г.) // Пролетарская революция. — 1924. — № 5. — С. 128—149. (рос.)
• Встречи и беседы с Владимиром Ильичем (1915—1918 гг.) // Пролетарская революция. — 1924. — № 3. — С. 155—173. (рос.)
• Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации / Е. Б. Бош. — М.-Л. : Госиздат, 1925. — 272 с., ил. (рос.) [Архівовано 9 вересня 2016 у Wayback Machine.]
• Год борьбы / Е. Б. Бош; под науч. ред. П. Л. Варгатюка. — 2-е изд. — К. : Политиздат Украины, 1990. — 447 с. — ISBN 5-319-00505-9. — (Б-ка ист.-рев. мемуаров). (рос.)

Посилання

• Андрій Здоров. Євгенія Бош: парадокси національного нігілізму // Historians. — 2019. — 25 серпня. Переклади статті англійською, французькою, та грецькою мовами
• Скачко Владимир. Путь Бош // Кіевскій Телеграфъ. — 2012. (рос.) [Архівовано 9 вересня 2016 у Wayback Machine.]

Джерела

• Ауссем В. Евгения Бош (некролог) // Летопись революции. — 1925. — № 2. — С. I—VII.
• Варгатюк П. Л. Героїчне і трагічне в долі Є. Б. Бош // Український історичний журнал. — 1989. — № 8 (341). — серпень. — С. 94–104. [Архівовано 10 вересня 2016 у Wayback Machine.]
• Калініченко В. В., Рибалка І. К. Історія України. Ч. ІІІ: 1917—2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. — Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004.
• Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917—1920): Документально-художнє видання / упоряд. М. Ковальчук. — К. : Темпора, 2007. — 608 с.
• Преображенский Е. Евгения Богдановна Бош (некролог) // Пролетарская революция. — 1925. — № 2. — С. 5–16. (рос.)
• Ті, що одійшли // Пролетарська правда. — 1927. — № 255 (1868). — 6 листопада. — С. 10. [Архівовано 15 липня 2016 у Wayback Machine.]
• Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. — Харьков : Фолио, 2006. — 415 с. — ISBN 966-03-2921-0. (рос.) [Архівовано 6 липня 2021 у Wayback Machine.]