Кетрін Хепберн

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кетрін Хепберн
Katharine Hepburn
Katharine Hepburn
Зображення
Ім'я при народженні: Кетрін Гоутон Хепберн
Katharine Houghton Hepburn
Народилася 12 травня 1907(1907-05-12)
Гартфорд, Коннектикут, США
Померла 29 червня 2003(2003-06-29) (96 років)
Одл Сайбрук, Коннектикут, США
Поховання: Cedar Hill Cemetery[d]
Громадянство: Flag of the United States.svg США
Рід діяльності: акторка
Alma mater: Коледж Брін Мар
Роки діяльності: 1928 — 1994
Чоловік: Ludlow Ogden Smith[d]
Нагороди:

Оскар найкращій актрисі:

  • 1933 «Іпомея»
  • 1967 «Вгадай, хто прийде на обід»
  • 1968 «Лев узимку»
  • 1981 «На золотому озері»
IMDb: ID 0000031
Commons-logo.svg Кетрін Хепберн
Katharine Hepburn
у Вікісховищі

Ке́трін Хе́пберн (англ. Katharine Hepburn; 12 травня 1907 — 29 червня 2003) — видатна американська акторка театру, кіно й телебачення, чия кар'єра тривала 73 роки. Хепберн була 12 разів номінована на премію «Оскар» і 4 рази отримала цю нагороду — більше ніж будь-яка інша акторка чи актор. Вона також є лауреатом премії «Еммі» 1976 року за головну роль у фільмі «Любов серед руїн», і була ще 4 рази номінована на «Еммі» й двічі на театральну премію «Тоні». У рейтингу найвизначніших кінозірок Американського інституту кіномистецтва, складеному в 1999, Хепберн посіла перше місце.

Перш ніж дівчина вирушила здобувати Нью-Йорк, вона отримала добру освіту: закінчила Брін-Мор-коледж із дипломами з історії та філософії. З 12 років вона виступала в аматорських виставах, пізніше працювала в бродвейських театрах. Після перших сценічних успіхів 22-річною Хепберн зацікавився Голлівуд[1]. Кетрін Хепберн дебютувала у кіно 1932 року в фільмі «Білль про розлучення».

Хепберн була неймовірною зіркою Голлівуду. Маючи характерну форму мови і безліч химерних манер, вона отримувала беззастережне схвалення своїх шанувальників і безжальну критику з боку своїх недоброзичливців. Для неї було характерна безсоромна відвертість і «іконоборство», вона все робила так, як їй заманеться — відмовлялася давати інтерв'ю, носила повсякденний одяг в той час, коли очікували що вона буде випромінювати гламур 24 години на добу, відкрито конфліктувала з більш досвідченими колегами, коли вони не відповідали її стандартам.

Ранні роки та освіта[ред.ред. код]

Фотографія Кетрін Хепберн під час навчання в коледжі Брін-Моур (1928 рік)

Кетрін Хепберн народилася 12 травня 1907 року в Гартфорді (штат Коннектикут, США). Вона друга з шести дітей Томаса Норвелла Хепберна (1879-1962), уролога, який працював у Гартфордському шпиталі[en] і Кетрін Марти Хоутон Хепберн[en] (1878-1951), яка була суфражисткою. Її батьки боролися за соціальні зміни в США: Томас Хепберн допоміг встановити нові правила в Американській Асоціації сексуального здоров'я[en], яка знайомила громадськість з венеричними захворюваннями[2], тоді як мати акторки очолювала місцеве відділення організації суфражисток, а пізніше брала участь у Русі контролю над народжуваністю в США[en], разом з Маргарет Сенгер[3].

Дитиною Кетрін відвідала разом зі своєю матір'ю декілька демонстрацій "Право голосу для жінок"[4]. Всі діти родини Хепберн мали право на свободу слова. Їх закликали думати і дискутувати на будь-яку бажану тему[5]. Суспільство критикувало батьків Хепберн за їхні прогресивні погляди, саме це на думку акторки стимулювало її на боротьбу з подальшими життєвими труднощами[6][7]. Кетрін казала, що зрозуміла з юних років, що "була продуктом двох дуже чудових батьків"[8], і говорила про те як їй пощастило з вихованням, це і створювало передумови для її подальших успіхів[9][10]. Протягом усього життя вона завжди намагалася бути ближче до своєї сім'ї[11].

У дитинстві Хепберн була шибеником, любила називати себе Джиммі і коротко стриглася[12]. Томас Хепберн прагнув, щоб його діти сповна використовували свої розуми і тіла, тому він вчив їх плавати, бігати, занурюватись, їздити на конях, боротися і грати в гольф і теніс[13]. Гольф став головним захопленням Кетрін, вона брала щоденні уроки і дуже вправно оволоділа цим видом спорту, дійшовши до півфіналу в чемпіонаті з гольфу серед молодих жінок Коннектикуту. Вона любила купатися в протоці Лонг-Айленд і приймала крижані ванни щоранку, вважаючи що «чим гіркіші пігулки, тим краще це для нас»[14]. Хепберн змалечку була прихильницею кіно, тому вона кожного суботнього вечора ходила на кіносеанси у своєму місті[15]. Пізніше вона почала ставити власні вистави і виступала для сусідів, друзів, братів і сестер, бравши по 50 центів за квиток, щоб зібрати гроші для народу Навахо[16].

Кетрін Марта Хоутон Хепберн[en] зі своїми дітьми: Кетрін (ліворуч), Маріон, Роберт, Том, Маргарет і Річард (фото 1920-х р.)

3 квітня 1921 року, перебуваючи в гостях у друзів у Гринвіч-Віллиджі, Хепберн виявила свого улюбленого старшого брата Тома, мертвим[17]. Він обв'язав простирадло навколо балки і повісився[18]. Члени її сім'ї заперечували, що це було самогубство і наполягали, що смерть Тома була просто невдалим експериментом[19]. Ця подія дуже погано вплинула на психіку юної Кетрін, зробивши її нервовою і примхливою, також вона почала боятися чужих людей[20]. Вона не хотіла спілкуватися з іншими дітьми, перестала ходити до школи і почала брати приватні уроки[21]. Упродовж багатьох років вона використовувала день народження Тома (8 листопада), як свій власний. Лише 1991 року Кетрін Хепберн випустила автобіографію, в якій розкрила свою справжню дату народження[22].

У 1924 році Хепберн отримала місце в коледжі Брін-Моур. Вона відвідувала цей заклад передусім щоб задовольнити свою матір, яка в ньому навчалася, і пізніше пригадувала, що їй там не подобалося[23]. Це було вперше після трагічної смерті її брата, коли вона була в навчальному закладі, їй було незручно і незатишно з однокурсниками[24]. Акторці нелегко було впоратися з навчальними вимогами коледжу і одного разу її спіймали під час куріння у своїй кімнаті[25]. Незабаром Хепберн звернулася до акторської майстерності і неодноразово намагалася отримати роль у театрі коледжу, але в неї не виходило через погані оцінки. Пізніше, коли її успішність покращала, вона почала регулярно виступати. Під час останнього року навчання в коледжі вона виконала головну роль у постановці «Жінка на Місяці[en]», і, отримавши позитивні оцінки за свій виступ, вирішила продовжити театральну кар'єру[26]. У червні 1928 року Кетрін Хепберн здобула ступінь бакалавра в галузі історії та філософії[27].

Кар'єра[ред.ред. код]

Початок кар'єри в театрі: 1928-1932[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн полишала університет з намірами стати акторкою[28]. Наступного дня після його закінчення вона вирушила до Балтимора, щоб зустрітися з Едвіном Г. Нопфом[en], який керував у тому місті успішною театральною компанією[29]. Враженний її завзяттям Нопф дав акторці невелику роль у п'єсі «Цариця» 1928 року[30]. Вона отримала хороші відгуки за свою невелику появу на сцені, критики газети «Pinted Word» описали її виступ як заворожливий[31]. Наступного тижня Хепберн отримала ще одну невелику роль у п'єсі «Колиска викрадачів», але цей спектакль не так добре прийняли. Акторку піддали критиці за занадто напружений голос, тому вона вирішила залишити театральну компанію в Балтиморі, щоб навчатися у репетитора в Нью-Йорку правильно використовувати голосові зв'язки[32].

Кетрін Хепберн у ролі Антіопи в п'єсі «Воїн-чоловік» (1932 рік)

Нопф незабаром вирішив поставити п'єсу «Великий ставок» в театрі Нью-Йорка і призначив Хепберн дублеркою головної героїні. За тиждень до прем'єри вистави провідну акторку звільнили і замінили на Хепберн, яка дістала головну роль у цій п'єсі лише через чотири тижні після початку її театральної кар'єри[33]. У ніч відкриття, вона прийшла пізно, плутала репліки, чіплялась за власні ноги і говорила занадто швидко, щоб бути зрозумілою. Хепберн негайно звільнили і початкова акторка, що грала головну роль, повернулася в театр. Не сумуючи, Хепберн об'єднала зусилля з продюсером Артуром Гопкінсом[en] і взяла роль школярки в п'єсі «Ці дні». Її бродвейський дебют відбувся 12 листопада 1928 року, в театрі «Корт»[en], але відгуки про виставу були негативні і вона закрилася після восьмого вечора. Гопкінс одразу ж найняв Гепберн як дублерку в п'єсі Філіпа Баррі[en] «Свято[en]». На початку грудня, через два тижні після прем'єри, вона покинула трупу, щоб вийти заміж за Ладлоу Огдена Сміта, знайомого з коледжу. Вона планувала полишити театр, але почала нудьгувати за роботою й одразу ж відновилася на роль дублерки у «Святі», яку вона виконувала протягом шести місяців[34].

1929 року Кетрін відхилила пропозицію від Театральної Гільдії[en], щоб грати головну роль у п'єсі «Смерть бере вихідний[en]». Вона відчувала, що роль була прекрасною, але її знову звільнили[35]. Незабаром акторка повернулася в Театральну Гільдію і її взяли дублеркою з мінімальною заробітної платою в п'єсу «Місяць у селі». Навесні 1930 року Хепберн приєдналася до театральної компанії в Стокбриджі (штат Массачусетс), але покинула її в середині літнього сезону і продовжила брати уроки акторської майстерності[36]. На початку 1931 року вона отримала роль у п'єсі «Мистецтво і місіс Боттл», що відбулася на Бродвеї. Втім, її звільнили від ролі після того, як драматург не злюбив її, кажучи: «Вона виглядає переляканою, її образ є спірним і вона не має таланту», але потім її знову взяли в спектакль, оскільки ніхто не зміг підібрати потрібну акторку для цієї ролі[37]. Участь у цій п'єсі принесла їй невеликий успіх[38].

Хепберн також з'явилася в низці п'єс у літніх театральних гастролях[en] в невеликому селі Айворитон[en], штат Коннектикут і її виступи виявилися хітом. Протягом літа 1931 року Філіп Баррі запропонував їй роль у його новій п'єсі «Тваринний світ[en]», разом з Леслі Говардом. Вони почали репетиції в листопаді, у Кетрін було відчуття, що ця роль зробить її зіркою, але Говард не злюбив акторку і її знову звільнили. Коли вона запитала Філіпа Баррі, чому він вирішив її звільнити, у відповідь було: «Ну, якщо бути абсолютно відвертим, то ви не дуже хороша»[39]. Це зруйнувало впевненість Хепберн у продовженні кар'єри, але вона продовжувала шукати роботу[40]. Акторка взяла невелику роль у майбутній виставі, але коли почалися репетиції її попросили прочитати головну роль з грецької байки «Воїн–чоловік»[41].

Роль амазонки Антіопи виявилася проривом у її акторській кар'єрі. Біограф Чарлз Хаєм[en] стверджує, що ця роль була ідеальною для акторки, вимагала агресивної енергії та атлетизму, тому вона захоплено взялась за неї[42]. Відкриття спектаклю відбулось 11 березня 1932 року в театрі «Мороско»[en], на Бродвеї. У першому акті Хепберн повинна була йти вниз вузькими сходами з оленем через плече і носити коротку срібну туніку. Спектакль тривав упродовж трьох місяців, а Кетрін Хепберн отримала позитивні відгуки від критиків[43]. Річард Гарленд з газети «New York World-Telegram[en]» писав: «Це диво тривало багато ночей, від цієї осяйної вистави посвітлішало на Бродвеї»[44].

Перші успіхи в Голлівуді: 1932-1934[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн і Джон Беррімор у фільмі «Білль про розлучення[en]» (1932). Критикам сподобалась гра акторки і вона миттєво стала зіркою.

Голлівудський агент Леланд Гейворд[en] відзначив появу Хепберн у п'єсі «Воїн–чоловік» і запропонував їй спробувати себе на роль Сідні Ферфілд у майбутньому фільмі компанії RKO Pictures «Білль про розлучення[en]» (1932)[45]. Режисер Джордж К'юкор був вражений побачивши її: «Це була дивна дівчина, вона вирізнялася з-поміж усіх інших акторок, яких я колись зустрічав». Особливо йому сподобалася манера, з якою вона підняла келих: «Мені вона здалась дуже талановитою в тому дійстві»[46]. Кетрін запропонували роль, але вона вимагала оплату — 1500 доларів на тиждень, це був великий гонорар для невідомої акторки[47]. К'юкор одразу ж вирушив до студії, щоб прийняти її вимоги і вони підписали контракт з тритижневої гарантією[48]. Менеджер RKO Девід О. Селзнік розповів, що компанія взяла на себе "величезний ризик", вибравши таку незвичайну акторку[49].

Хепберн прибула до Каліфорнії в липні 1932 року. Тоді їй було 25 років. Там вона знялася у фільмі «Білль про розлучення» разом з Джоном Беррімор[50], але не виявляла жодних ознак страху. Хоча їй було дуже важко адаптуватися до самої природи кіно, але незабаром це мистецтво зачарувало акторку[51]. Картина мала широкий успіх, а Хепберн отримала позитивні відгуки за свою роботу[52]. Мордаунт Голл[en] з журналу «Нью-Йорк Таймс» назвав її виконання «винятково добрим... гра Міс Хепберн є однією з найкращих, бачених на екрані»[53]. Критики журналу «Variety» писали: «Надзвичайне враження від Кетрін Хепберн у її першому фільмі. Вона має щось життєво важливе, що вирізняє її з-поміж інших»[54]. Після успіху цього фільму RKO підписала з акторкою довгостроковий контракт[55]. Джордж К'юкор став її другом і колегою на все життя, загалом вона знялася в десяти його фільмах[56].

Другим фільмом за участю Кетрін Хепберн став «Крістофер Стронг[en]» (1933), що розповідає історію льотчиці та її роману з одруженим чоловіком. Картина не мала комерційного успіху, але відгуки у Хепберн були добрі[57]. Регіна Крю з журналу «Нью-Йорк, Америка», писала: «Хоча її манери і жести були дратівливі, але вони приковували увагу і чарували аудиторію. Вона є окремою, відмінною від усіх, позитивною особистістю»[58]. Третій фільм за участю Хепберн закріпив за нею статус найсильнішої акторки в Голлівуді[59]. За роль молодої акторки Єви Лавлейс, спочатку призначеної для Констанс Беннетт у фільмі «Вранішнє сяйво[en]», Кетрін Хепберн здобула нагороду «Оскар» в номінації «найкраща жіноча роль» 1934 року. Вона побачила сценарій цього фільму на столі продюсера Пандро С. Бермана[en] і, переконавшись що ця роль їй підходить, вирішила взяти участь у проекті[60]. Акторка вирішила не відвідувати 6-ту церемонію нагородження, а також наступні церемонії протягом усієї своєї кар'єри, але була в захваті від перемоги[61]. Її успіх продовжився разом з роллю Джо Марч у фільмі «Маленькі жінки» (1933). Картина стала хітом, і донині продовжує залишатися одним з найбільших успіхів в історії кіно. За свою роль Хепберн виграла «Кубок Вольпі» — престижну нагороду Венеційського кінофестивалю. Цей фільм був одним з улюблених робіт акторки і вона пишалася своїм виконанням, кажучи: «Я кидаю виклик будь-кому, хто зможе зіграти Джо так само добре, як я».

Кетрін Хепберн у ролі Джо Марч у фільмі «Маленькі жінки» (1933)

До кінця 1933 року Кетрін Хепберн стала широко відомою і шанованою акторкою, але вона прагнула проявити себе на Бродвеї[62]. Джед Гарріс[en], один з найуспішніших театральних продюсерів 1920-х років, переживав спад кар'єри. Він попросив Хепберн зіграти головну роль у виставі «Озеро[en]». Вона погодилася грати за невелику платню[63]. Перш ніж піти з RKO, акторці запропонували взяти участь у фільмі «Злючка[en]» (1934). Вона виконала роль Трігер Гікс, неосвіченої дівчини з гір. Цей фільм вважають одним з найгірших у її кар'єрі. Хепберн також отримала погані відгуки за свою роботу[64]. Вона зберігала плакат випуску фільму у своїй спальні впродовж усього життя, щоб зберегти в собі смирення[65].

Прев'ю вистави «Озеро» відбулось Вашингтоні (округ Колумбія), де на неї був великий попередній продаж квитків. Але після її провалу у фільмі «Злюка» (1934) довіру Джеда Гарріса до Хепберн було підірвано, проте вона вирішила боротися за цю роль, попросивши про додаткові репетиції[66]. Попри прохання акторки, Гарріс переїхав з виставою до Нью-Йорка без додаткових репетицій. Друга прем'єра вистави відбулась у театрі Аль Хіршфельда[en] 26 грудня 1933 року. Критики повністю розгромили гру Хепберн[67]. Критик Дороті Паркер глузувала: «Вона керує палітрою емоцій від А до Б»[68]. Акторка хотіла піти, але в неї був підписаний десятитижневий контракт з трупою. У підсумку їй довелося пережити приниження від різкого скорочення продажу квитків[69]. Гарріс вирішив перенести виставу до Чикаго. Він казав Хепберн "Моя дорога, мене цікавлять лише гроші, які я можу заробити на тобі". Акторка негайно відмовилася виступати і виплатила Гаррісу компенсацію в розмірі 14 000 доларів[70]. Після цього Хепберн неодноразово казала про Гарріса: «Це була найбільш диявольська людина з усіх, кого я зустрічала»[71], також вона стверджувала, що це був важливий досвід, який навчив її брати відповідальність за свою кар'єру[72].

Невдачі в кар'єрі: 1934-1938[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн у ролі Марії Стюарт у фільмі «Марія Шотландська» (1936)

Після провалу у фільмі «Злючка» (1934) і у виставі «Озеро» (1935), Кетрін Хепберн знову повернулася в RKO і отримала роль у фільмі «Маленький священник[en]» (1934), заснованому на вікторіанському романі Джеймса Баррі, в спробі повторити успіх «Маленьких жінок» (1933)[73]. Але повторного успіху не вийшло і картина зазнала комерційного провалу[74]. Наступний її фільм — романтична драма «Розбиті серця[en]» (1935), в якому вона знялася разом з Шарлем Буає, отримав погані відгуки і також призвів до фінансових втрат[75]. Після трьох невдалих фільмів успіх повернувся до Хепберн разом з фільмом «Еліс Адамс[en]» (1935), що розповідає про зневірену дівчину, яка не може піднятися по соціальній драбині. Акторці сподобалася книга[en] і вона була в захваті від запропонованої ролі[76]. Фільм став хітом, однією з найкращих робіт Хепберн, за яку вона отримала другу номінацію на «Оскар». Кетрін отримала другу кількість голосів після переможниці Бетті Девіс[77].

Маючи право вибрати свій наступний фільм, Хепберн вирішила знятися в новому проекті Джорджа К'юкора, «Сільвія Скарлетт[en]» (1935). Її партнером по фільму вперше став Кері Грант. Акторці довелося коротко підстригти волосся, оскільки її героїня маскується під чоловіка впродовж більшої частини фільму. Критики не злюбили цей фільм і він був непопулярний серед громадськості[78]. Далі вона зіграла Марію Стюарт у фільмі Джона Форда, «Марія Шотландська» (1936), який так само погано зустріли критики[79]. Потім вийшов фільм «Жінка повстає[en]» (1936) — драма вікторіанської епохи, в якій героїня Хепберн порушила звичаї, маючи дитину поза шлюбом[80]. Комедійний фільм «Гідна вулиця[en]» (1937) також не мав великого успіху і не був популярний серед публіки. Це означало, що акторка знялась у чотирьох невдалих фільмах підряд[81].

Незабаром низка непопулярних фільмів викликала проблеми у стосунках з громадськістю[82], зокрема у акторки були складні стосунки з пресою, на питання якої вона могла відповідати грубо і провокаційно. Коли її запитали, чи є у неї діти, вона огризнулася: «Так у мене їх п'ятеро: двоє білих і троє кольорових»[83]! Вона відмовлялася від інтерв'ю з репортерами і не давала шанувальникам автографи[84]. Така поведінка принесла їй прізвисько «Кетрін зарозуміла»[85]. Публіку також збила з пантелику її хлоп'яча поведінка і дивний вибір одягу, в підсумку вона стала багато в чому непопулярною і скандальною постаттю[86][87]. Хепберн відчувала, що їй потрібно полишити Голлівуд, тож вона повернулася на схід у театральну адаптацію «Джейн Ейр». Гастролі пройшли успішно[88], але побоюючись невдачі і не бажаючи ризикувати після провалу у виставі «Озеро», акторка відмовилася виступати на Бродвеї[89]. Наприкінці 1936 року Хепберн претендувала на роль Скарлетт О'Хари у фільмі «Звіяні вітром», але продюсер фільму Девід О. Селзнік відмовив їй, бо вважав, що вона не мала сексуальної привабливості[90]. За повідомленнями він сказав Хепберн: «Я не можу дивитися як Ретт Батлер у фільмі буде переслідувати Вас упродовж дванадцяти років»[91].

Кетрін Хепберн і Кері Грант у фільмі «Виховання крихітки» (1938), який став класичною ексцентричною комедією свого часу (разом вони знялися в чотирьох фільмах)[92].

У своєму наступному фільмі «Службовий вхід до театру[en]» (1937) вона знялася в ролі Террі Рендал, яка віддзеркалювала її власне життя — дівчина з вищого суспільства намагається стати акторкою[93]. Хепберн отримала високі оцінки критиків за свою роботу[94], фільм був номінований на «Оскар» в категорії «найкращий фільм», але не виправдав надії RKO на те щоб стати касовим хітом. Галузеві експерти звинувачували Хепберн за невеликий прибуток компанії, але студія продовжувала свою роботу з акторкою, намагаючись воскресити її популярність[95]. Незабаром вона отримала роль в ексцентричній комедії Говарда Гоукса «Виховання крихітки»(1938), в якій зіграла Сьюзен Венс, яка закохується в палеонтолога на ім'я Девід (його зіграв Кері Грант) і намагається утримати його у своєму будинку, щоб завадити одруженню Девіда. Вона підійшла до роботи в цій комедії з упевненістю і дослухалася до порад колеги Волтера Кетлетта[96]. Критики визнали фільм добрим, але в прокаті він провалився[97]. Комедійний жанр і Грант були надзвичайно популярні у ті часи, тому біограф Ендрю Скотт Берг[en] вважає, що причина була у відмові глядачів йти на Хепберн[98].

Після виходу фільму «Виховання крихітки» (1938) «Незалежний американський театр» включив Хепберн у список артистів, які розглядаються як «касова отрута». Її репутація була на низькому рівні. Незабаром RKO запропонувала їй роль у фільмі з поганими перспективами Курчата матінки Кері[en]. Хепберн відмовилася і замість цього вирішила викупити свій контракт у компанії за 75,000 тис. доларів[99]. Багато акторів боялися полишати систему студій, але особисте багатство акторки дозволило їй бути незалежною[100]. Через деякий час вона підписала контракт на фільм «Свято[en]» (1938), «Columbia Pictures», в цьому фільмі вона втретє була в парі з Кері Грантом і грала придушену суспільством дівчину, яка знаходить радість у відносинах з нареченим своєї сестри. Комедія була позитивно оцінена[101], але не змогла залучити багато аудиторії і наступний фільм їй запропонували з гонораром 10,000 тис. доларів, тобто меншим, ніж вона отримувала на початку своєї кар'єри[102]. Розмірковуючи над такими змінами у фінансах, Ендрю Бріттон написав про Хепберн: «Немає іншої зірки, яка зійшла швидше або отримала більш захоплене визнання. Немає іншої зірки, що стала настільки непопулярною так швидко і так надовго»[103].

Відродження: 1939-1942[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн на театральному плакаті в Бродвейській постановці «Філадельфійська історія[en]» (1939)
Кетрін Хепберн і Джеймс Стюарт під час зйомок фільму «Філадельфійська історія» (1940). Хепберн так казала про цю роль: "Я вдихнула в неї життя, а вона повернула мені кар'єру".

Після спаду в кар'єрі Кетрін Хепберн покинула Голлівуд, вирушивши на пошуки нового проекту, і незабаром підписала контракт з Філіпом Баррі[en], а потім взяла участь у його новій постановці, «Філадельфійська історія[en]» (1939). Їй треба було втілити образ світської левиці на ім'я Трейсі Лорд, характер якої являє собою суміш гумору, агресії, нервозності і вразливості[104]. Підприємець Говард Г'юз, який був коханцем акторки в той час, відчував, що ця п'єса може стати для неї зворотним квитком до зоряної слави в Голлівуді, тому він викупив Права на екранізацію[en] цієї п'єси і підніс їй у подарунок, навіть перш ніж Хепберн дебютувала на театральній сцені[105]. Вистава «Філадельфійська історія» спочатку гастролювала по США і отримала позитивні відгуки, а потім відкрилась у Нью-Йорку в театрі Сема Шуберта[en], 28 березня 1939 року[106][107]. Це був грандіозний успіх, як у фінансовому плані, так і з точки зору сприйняття критиків. В підсумку спектакль тривав 417 постановок, а потім відбувся другий успішний тур.

Кілька основних кіностудій звернулися до Хепберн з проханням про участь у зйомках екранізації «Філадельфійської історії»[108]. У підсумку вона вирішила продати права «Metro-Goldwyn-Mayer» (МGМ), найбільшій кінокомпаній Голлівуду, за умови, що буде головною зіркою[109]. Крім того до умов договору увійшло її бажання вибрати будь-якого режисера для роботи, вибір припав на Джорджа К'юкора, партнерами собі вона обрала Джеймса Стюарта і Кері Гранта[110]. Фільм почався з того як Грант повернувшись спиною стукає в двері квартири акторки[111]. Берг коротко описав як був створений персонаж Хепберн, щоб залучити аудиторію: «Сміху в ній достатньо, тож публіка зрештою співчуватиме їй». Акторка вважала, що саме так можна відтворити її громадський імідж[112]. «Філадельфійська історія» була одним з найбільших хітів 1940 року, побивши всі рекорди «Радіо-Сіті Мюзик-Холл[en]». Критики журналу «Time» казали, що прощають брутальну поведінку акторки і писали на її адресу наступне: «Повернися до Голлівуду Кейті, все прощено...»[113]. Журнал «Variety» заявив: «Ця картина Кетрін Хепберн... ідеальна концепція всіх навіжених, але з характером світських левиць, сюжет без неї практично немислимий»[114]. Кетрін Хепберн втретє була номінована на премію «Оскар» за «найкращу жіночу роль»[115][116].

Хепберн також відповідала за розвиток свого наступного проекту, романтичної комедії «Жінка року» (1942). Ідею для фільму 1941 року їй запропонував Майкл Канін, який пригадував внесок Хепберн до написання сценарію[117]. Незабаром вона представила готовий сценарій «Metro-Goldwyn-Mayer» і зажадала 250,000 тис. доларів, половину собі, половину авторам[118]. Її умови було прийнято, акторка також отримала право вибрати режисера і партнера, вибір припав на Джорджа Стівенса і Спенсера Трейсі. Фільм вийшов 1942 року й мав великий успіх. Критики високо оцінили взаємодію між зірками на екрані, наприклад журнал «Хайм» так відзначив виступ Хепберн: «Приголомшливо зріла і досконала гра»[119]. У газеті «The World-Telegram» високо оцінили два «яскравих виступи»[120]. У підсумку акторка отримала четверту номінацію на «Оскар». У ході зйомок Хепберн підписала постійний контракт з «Metro-Goldwyn-Mayer».

Уповільнення в 1940-х роках: 1942-1949[ред.ред. код]

1942 року акторка повернулася на Бродвей, щоб зіграти в іншій п'єсі Філіпа Баррі, «Без любові», також написаній спеціально для неї. Критики були не в захваті від вистави, але з Хепберн вона залишалася популярною 16 тижнів[121]. «Metro-Goldwyn-Mayer» не терпілося возз'єднати Спенсера Трейсі і Кетрін Хепберн у новому проекті, у підсумку вони зупинили свій вибір на фільмі «Охоронець полум'я[en]» (1942). В основу сюжету лягли темні таємниці з пропагандистським посланням про шкоду фашизму, тому Хепберн сприйняла цей фільм як можливість зробити політичну заяву[122]. Картина отримала погані відгуки, але мала фінансовий успіх, що підтверджувало популярність дуету Хепберн і Трейсі[123].

Оскільки після виходу фільму «Жінка року» (1942) у Хепберн зав'язалися романтичні стосунки зі Спенсером Трейсі, то вона здебільшого присвячувала весь вільний час доглядаючи за актором, який страждав від алкоголізму і безсоння[124]. У зв'язку з цим її кар'єра сповільнилася і решту десятиліття вона працювала менше, ніж у 1930-х роках[125]. Глядачі добре запам'ятали її появу 1943 року в епізодичній ролі у воєнному фільмі Солдатський клуб «За кулісами»[en], в якому вона грала саму себе. Після 1944 року вона взялася за нетипову для неї роль, грати китайську селянку у високобюджетній драмі «Сім'я дракона[en]». Хепберн була в захваті від фільму, але глядачі його зустріли з байдужістю й про акторку написали, що вона «не підходить для цієї ролі»[126]. Потім вона возз'єдналася зі Спенсером Трейсі у фільмі «Без любові» (1945), після чого відмовилася від ролі у фільмі «Лезо бритви[en]» (1946), щоб підтримати Трейсі під час його повернення на Бродвей[127]. Фільм «Без любові» (1945) отримав погані відгуки, але нова робота Трейсі та Хепберн стала великою подією і це в свою чергу дало популярність фільму, на який продано рекордну кількість квитків за великодні вихідні 1945 року[128].

У 1940-х роках Хепберн знялася в більшості фільмів зі Спенсером Трейсі. Пізніше вона заявила, що завдяки партнерству з ним вона зробила великий ривок у своїй кар'єрі, оскільки в той час він був найбільш популярний[129]. Трейсі і Хепберн у фільмі «Ребро Адама» (1949)

Наступною роботою Хепберн став фільм «Підводна течія» (1946), який критики зустріли погано[130]. Четвертим фільмом акторки в парі з Трейсі став драматичний фільм «Море трави» (1947), дії якого відбуваються на Дикому Заході. Подібно до кількох попередніх фільмів, попри мляву реакцію з боку критиків картина стала фінансово успішною як в Америці, так і за кордоном[131]. Того самого року Хепберн втілила образ німецької піаністки Клари Шуман у фільмі «Пісня про любов[en]» (1947). Для цієї ролі вона активно брала уроки гри на піаніно[132]. На момент випуску фільму в жовтні на кар'єру Хепберн чинило істотний вплив її суспільне протистояння зростаючому анти-комуністичному рухові в Голлівуді. В ті часи деякі люди розглядали акторку як небезпечну і прогресивну особистість, тому їй не пропонували роль упродовж дев'яти місяців[133]. Її наступна роль прийшла несподівано, акторку запросили замінити Клодет Кольбер в політичній драмі Френка Капри «Держава союзу[en]» (1948), всього за кілька днів до початку зйомок[134]. Спенсер Трейсі вже давно був заявлений на головну чоловічу роль в цьому фільмі, тому Хепберн була добре знайома зі сценарієм. Критики позитивно оцінили фільм, також він мав касовий успіх[135].

Трейсі і Хепберн з'явилися на екрані разом вже третій рік поспіль у фільмі «Ребро Адама» (1949). Сценарій для цієї комедії написали спеціально їхні друзі Майкл Канін і Рут Гордон. В основі сюжету історія подружжя-юристів, які протистоять один одному в суді. Хепберн описала ці ролі: «Вони ідеально підходять для Трейсі і мене»[136]. Хоча її політичні погляди продовжували викликати пікети у театрах по всій країні, але «Ребро Адама» став хітом, отримав позитивні відгуки і став найприбутковішим проектом для Трейсі та Хепберн[137]. Критик з «Нью-Йорк Таймс» Бослі Кроутер дуже хвалив їхню гру і казав: «Цей дует — ідеальна сумісність»[138].

Професійне зростання: 1950-1952[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн на зйомках фільму «Африканська королева» у Бельгійському Конго (1951)

У 1950-х роках перед Хепберн постала низка професійних викликів, коли більшість акторок її покоління почали втрачати популярність[139], Вільям Берг описав це десятиліття як «серце її величезної спадщини»[140]. У січні 1950 року Хепберн вирішила зіграти Розалінду в п'єсі Вільяма Шекспіра «Як вам це подобається». Вона сподівалася довести, що може виконувати класичні ролі, сказавши: «Краще спробувати щось складне і зазнати невдачі, ніж діяти безпечно весь час»[141]. Спектакль був відкритий в театрі «Корт» в Нью-Йорку на широкій публіці. Квитки були практично розпродані на 146 вистав, а потім разом з трупою вона вирушила на гастролі[142]. Коментарі про Хепберн були різноманітними, але її відзначили як єдину провідну акторку в Голлівуді, яка грає матеріал високого калібру на сцені[143].

1951 року акторка знялась у своєму першому кольоровому фільмі «Африканська королева» (1951). Вона зіграла Роуз Сеєр, манірну місіонерку, яка живе в Східній Африці на початку Першої Світової Війни. Незабаром стало відомо, що зйомки фільму переважно проходитимуть у Бельгійському Конго, акторка відразу погодилася на таку довгу поїздку[144]. Процес виявилися важким, оскільки під час зйомок Хепберн захворіла на дизентерію[145]. Пізніше вона згадувала про це у своїх мемуарах[146]. Фільм вийшов наприкінці 1951 року з підтримкою публіки і критиків, у підсумку подарувавши акторці п'яту номінацію на премію «Оскар» в категорії «найкраща жіноча роль»[147]. Це був перший успішний фільм після Філадельфійської історії десятиліттям раніше, у якому вона взяла участь без Спенсера Трейсі і довела, що може стати зіркою і без нього, це в свою чергу повністю відновило її популярність[148].

Потім Хепберн знялась у спортивній комедії «Пет і Майк» (1952), сценарій для якої знову написали Майкл Канін і Рут Гордон. У реальному житті акторка займалася спортом і Канін пізніше охарактеризував цей факт, як своє натхнення для фільму: «Коли я спостерігав за Кейт, коли вона грала в теніс... ця ідея прийшла мені в голову, мені здалося що глядачам це сподобається»[149]. Хепберн була під тиском режисера, який просив її на високому рівні показати у фільмі кілька видів спорту, не всі вони з'явилися на екрані[150]. Фільм «Пет і Майк» (1952) був одним з найпопулярніших і найвище оцінених критиками фільмів і він також був улюбленим фільмом Хепберн з дев'яти, у яких вона зіграла з Трейсі[151]. За свою роль акторка отримала номінацію на премію «Золотий глобус» в категорії «найкраща жіноча роль – комедія або мюзикл»[152].

Влітку 1952 року Хепберн вирушила до Лондона, щоб виступити в десятитижневому сезоні вистави Бернарда Шоу, «Миліонерка[en]». Зрештою участь в цій п'єсі стала тяжким досвідом для акторки[153]. Після довгої і напруженої роботи вона залишила виставу змученою. Її подруга Констанс Кольєр[en] писала, що акторка була на межі нервового зриву[154]. Широко відомий спектакль був показаний на Бродвеї. У жовтні 1952 року пройшла прем'єра в театрі Сема Шуберта, де попри погану реакцію критиків, квитки на нього були розпродані на десять тижнів. Хепберн згодом намагалася зіграти в екранізації цієї п'єси, вона погодилася працювати безкоштовно і навіть пропонувала самій платити режисерові за роботу, але жодна студія не взялася за цей проект[155]. Пізніше вона називала цей інцидент найбільшим розчаруванням у своїй кар'єрі.

Ролі в п'єсах Вільяма Шекспіра: 1953-1962[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн у ролі Джейн Гадсон у фільмі «Літо» (1955)

«Пет і Майк» (1952) став останнім фільмом Хепберн, після якого закінчився строк її договору з «Metro-Goldwyn-Mayer», що зробило її вільною у виборі своїх наступних проектів[156]. Вона провела два роки відпочиваючи і подорожуючи, перш ніж взяла участь у романтичній драмі Девіда Ліна, «Літо» (1955). Фільм було знято у Венеції, а Хепберн грала самотню стару жінку, у якої зав'язався жагучий роман з молодим італійцем. Акторка описала цю роль як «дуже емоційну», також їй було дуже цікаво працювати з Ліном[157]. Під час зйомок Хепберн впала у водний канал, внаслідок чого в неї розвинулася хронічна інфекція в оці[158]. Ця роль принесла їй номінацію на премію «Оскар» і була названа однією з найкращих робіт[159][160]. Лін пізніше сказав, що це один з улюблених фільмів, які він створив, і що Хепберн його улюблена акторка[161]. Наступного року акторка провела шість місяців на гастролях в Австралії в театральній компанії «Олд Вік», граючи ролі в п'єсах «Венеційський купець», «Приборкання норовливої» і «Міра за міру». Тур був успішним, а Хепберн отримала позитивні відгуки критиків і публіки за роботу[162].

Потім Хепберн отримала номінацію на премію «Оскар» другий рік поспіль, за свою роль у фільмі «Продавець дощу» (1956). Вона знову зіграла самотню жінку, захоплену любовним романом. З'ясувалося, що Хепберн знайшла своє місце граючи одиноких і закоханих жінок. Критики і глядачі насолоджувалися її грою[163]. Акторка сказала, що: «Граючи ролі Ліззі Каррі (Шаман), Джейн Гадсон (Літо) і Розі Саєр (Африканська Королева) — я грала себе. Мені не було важко грати цих жінок, тому що я теж незаміжня і самотня». Меншим успіхом того року для акторки став фільм «Залізна спідниця[en]» (1956) — адаптація класичної комедії Ернста Любіча, «Ніночка» (1939). Хепберн зіграла холоднокровну радянську льотчицю. Бослі Кроутер назвав її виступ жахливим[164]. Це був публічний і комерційний провал, а Хепберн вважала цей фільм найгіршим у своїй кар'єрі.

Незабаром Трейсі та Хепберн возз'єдналися на екрані вперше за п'ять років в офісній комедії «Кабінетний гарнітур[en]» (1957). Вільям Берг зазначив, що фільм спрацював як гібрид їхнього раніше успішний дуету в романтичних комедіях і самотньої особи акторки[165], але картина не мала касового успіху[166]. Того самого літа Хепберн повернулася до ролей у п'єсах Шекспіра. З'явившись в Стартфорді, вона повторила свою роль у «Венеційському купці» і зіграла у виставі «Багато галасу з нічого», обидва проекти були позитивно сприйняті.

Кетрін Хепберн у ролі Вайолет Вінейбл у фільмі «Раптом, минулого літа» (1959)

Після дворічної перерви Хепберн знялася в екранізації п'єси Теннессі Вільямса «Раптово, минулого літа» (1959), разом з Елізабет Тейлор і Монтгомері Кліфтом. Фільм був знятий у Лондоні й став дуже неприємним досвідом для акторки[167]. Вона постійно конфліктувала з режисером Джозефом Манкевичем під час зйомок, які, за словами знімальної групи, ледве вдалося завершити[168]. Картина мала фінансовий успіх, а її роль страшної тітки Вайолет Венейбл принесла акторці восьму номінацію на «Оскар»[169]. Теннессі Вільямс був задоволений виступом Хепберн, написавши: «Кейт приголомшлива акторка, її діалоги звучать добре, вона володіє дивовижною красою і чіткістю дикції»[170]. Він також написав сценарій для фільму «Ніч ігуани» (1961), спеціально для Хепберн. Акторці полестив такий подарунок, але вона відчула що грати цю роль було б неправильно для неї й відхилила пропозицію, в підсумку роль дісталася Бетті Девіс[171].

Влітку 1960 року Хепберн повернулася в Стратфорд, щоб зіграти в спектаклях «Дванадцята ніч» і «Антоній та Клеопатра». У «Нью-Йорк пост» писали про її ролі: «Хепберн відтворює універсальний образ для кожної ролі... лише один або два її жести і спектакль вже цікаво дивитися»[172]. Акторка також пишалася своєю роботою[173]. Її репертуар був ще більш вдосконалений, коли вона з'явилася в екранізації п'єси Юджина О'Нілла «Довгий день йде в ніч» (1962). Це був малобюджетний проект і акторка погодилася грати у фільмі за десяту частину своєї звичайної зарплатні[174]. Хепберн назвала цей фільм «найвизначнішим з коли-небудь створених», до того ж її роль Мері Тайрон, яка пристрастилася до морфіну, стала однією з найкращих робіт у її кар'єрі[175]. «Довгий день йде в ніч» (1962) приніс акторці дев'яту номінацію на «Оскар» і Приз за найкращу жіночу роль Каннського кінофестивалю. Ця роль залишається однією з найбільш прославлених її робіт у кіно[176].

Успіх у наступні роки: 1963-1970[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн у ролі Крістіни Дрейтон у фільмі «Вгадай, хто прийде на обід» (1967)

Після завершення зйомок фільму «Довгий день йде в ніч» (1962) Хепберн зробила перерву в кар'єрі, щоб доглядати за хворим Спенсером Трейсі[177]. Вона не працювала до 1967 року, в якому вийшов фільм «Вгадай, хто прийде на обід», дев'ятий разом з Трейсі. Фільм зачіпає тему міжрасового шлюбу. Роль дочки героїні в цьому проекті виконала Кетрін Гоутон[en] — племінниця акторки. Під час зйомок Трейсі був уже важко хворий[178]. Кетрін Хоутон пізніше прокоментувала, що її тітка дуже сильно переживала в процесі зйомок[179]. Трейсі помер через 17 днів після закінчення зйомок його останньої сцени від серцево-судинного захворювання[180]. Фільм «Вгадай, хто прийде на обід» (1967) став тріумфальним поверненням Хепберн і її найбільш комерційно успішною картиною до того часу. Завдяки своїй ролі вона виграла другу премію «Оскар» в номінації «найкраща жіноча роль», через 34 роки після її першої перемоги. Хепберн відчувала, що цю нагороду дали не просто їй, а й також щоб вшанувати пам'ять Трейсі[180].

Хепберн відразу ж повернулася до акторської діяльності після смерті Трейсі, воліючи займати себе роботою як засобом проти сильного горя[181]. Вона отримала численні пропозиції[182], але вирішила зіграти Елеонору Аквітанську у фільмі «Лев узимку» (1968). Цю роль акторка називала захопливою[183]. Хепберн багато читала про свою героїню, її головним партнером по фільму став Пітер О'Тул[184]. Зйомки фільму проходили в Аббатстві «Монтмаур»[en] на півдні Франції[185]. Джон Рассел Тейлор сказав, що роль Елеонори Аквітанської — це результат довгої і продуктивної праці над нею, також він висловився про те, що з моменту своєї першої появи в кіно Хепберн зросла як акторка і розвинула свою майстерність до найвищого рівня[186]. Фільм був номінований у всіх головних категоріях на «Оскар» і другий рік поспіль Хепберн отримала третій «Оскар» за «найкращу жіночу роль» (спільно з Барброю Стрейзанд), а також премію BAFTA[187]. Наступна поява акторки була у фільмі «Безумна з Шайо[en]» (1969), який обернулася публічним і фінансовим провалом. Відгуки звинувачували у невдачі Хепберн[188].

Від грудня 1969 до серпня 1970 року Хепберн виступала в Бродвейському мюзиклі «Коко[en]», що розповідає про життя Коко Шанель. Вона зізналася, що ніколи раніше не співала на сцені[189]. Хепберн не була сильною співачкою, але все ж вирішила заспівати, Вільям Берг пізніше додав: «Чого їй не вистачало, так це заспівати на сцені і вона з хоробрістю зробила це»[190]. Акторка брала уроки вокалу шість разів на тиждень при підготовці до вистави. Перед кожною виставою вона нервувала і говорила собі: «Цікаво, якого біса я взагалі тут роблю»[191]. Коментарі про спектаклі були посередніми, але сама Хепберн була оцінена в ролі Коко і була популярною у публіки, згідно з вимогами якої спектакль двічі подовжували[192]. Пізніше акторка сказала що вперше вона визнала для себе, що громадськість була не проти неї і навіть здавалося, полюбила її. За свою роль у цьому спектаклі Хепберн отримала номінацію на премію «Тоні» в категорії «найкраща жіноча роль у мюзиклі»[193].

Кіно, телебачення і театр: 1971-1983[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн у ролі Юли Гуднайт у фільмі «Рустер Когберн[en]» (1975)

Кетрін Хепберн залишалася активною в професії протягом 1970-х років, з акцентом на ролі, описані Ендрю Бриттоном як: «...Або сувора мати або божевільна бабуся, що живе одна». Спочатку вона вирушила в Іспанію, щоб знятися у фільмі «Троянки» (1971), разом з Ванессою Редґрейв. Коли акторку запитали, чому вона прийняла цю пропозицію, вона відповіла, що хотіла розширити свій асортимент і спробувати все, чого не встигла раніше, поки ще мала час[194]. Фільм отримав погані відгуки, але критики з Канзасу назвали виконання Хепберн найкращим того року. У 1971 році вона підписала контракт на зйомки в адаптації роману Ґрема Ґріна «Подорож з моєю тіткою[en]», але була незадоволена ранньою версією сценарію і взялась переписувати його сама. Студії не сподобалися ці зміни, тому Хепберн покинула проект і була замінена на Меггі Сміт[195]. Її наступний фільм, екранізація п'єси Едварда Олбі «Нестійка рівновага[en]» (1973) режисера Тоні Річардсона, мав невеликий реліз і отримав переважно несприятливі відгуки[196].

1973 року Хепберн вирішила вперше з'явитися на телебаченні, у головній ролі в телевізійному фільмі «Скляний звіринець[en]». Вона насторожено поставилася до ролі в цьому проекті, але в підсумку він виявився однією з головних телевізійних подій року, отримавши високі Рейтинги Нільсена[en][197]. Хепберн отримала номінацію на премію «Еммі» за роль задумливої, південної матері Аманди Вінгфілд, що намагається повернутися до аристократичного життя, яке вона пам'ятає з дитинства[198]. Її наступна роль була в телефільмі «Любов серед руїн» (1975), драмі епохи короля Едуарда. Вона отримала позитивні відгуки і високі рейтинги, а також була удостоєна премії «Еммі» в номінації «Найкраща жіноча роль у міні-серіалі або фільмі»[199].

Потім Кетрін Хепберн єдиний раз відвідала церемонію вручення премії «Оскар» 1974 року, щоб вручити нагороду імені Ірвінга Тальберга Лоуренсу Вайнгартену. Публіка аплодувала їй стоячи кілька хвилин, а вона в свою чергу жартувала: «Я дуже щаслива, що мені ніхто не сказав — па-па»[200]. Наступного року вона в парі з Джоном Вейном знялася у фільмі «Рустер Когберн[en]» (1975), який був продовженням оскароносного фільму «Залізна хватка[en]» (1969). Хепберн зіграла глибоко релігійну літню жінку, яка об'єднується з самотнім чоловіком, щоб помститися за смерть члена своєї сім'ї. Фільм отримав посередні відгуки, його кастинг був досить продуктивний, щоб привернути увагу публіки, але фільм не виправдав надій студії й став лише помірно успішним[201].

Кетрін Хепберн і Майк Омен під час зйомок фільму «Кукурудза зелена[en]» (1978)

1976 року Хепберн повернулася на Бродвей і протягом трьох місяців грала у п'єсі Енід Багнолд[en] «Питання тяжіння[en]». Роль ексцентричної місіс Базіль стали вважати ідеальним зразком для акторки і п'єса була популярною попри погані відгуки[202], а пізніше вона вирушила в успішний тур по всій країні[203]. Під час перебування у Лос-Анджелесі Хепберн зламала стегно[204], але все одно вирішила продовжити турне з виступами в колясці[205]. Того самого року її було визнано «Улюбленою кіноакторкою», за що вона отримала премію «Вибір народу»[206]. Після трирічної перерви акторка знялася у фільмі «Вийшов зайчик політати[en]» (1978), не вимагаючи винагороди за роботу. Пригодницька комедія стала одним з найбільших провалів у її кар'єрі. Сценарист Джеймс Прідо[en], який працював з Хепберн, пізніше писав, що «Що фільм помер у момент виходу» і називав його її «втраченим фільмом»[207]. Хепберн стверджувала, що головна причина через яку вона прийняла пропозицію — це можливість покататися на повітряній кулі[208]. Потім акторка вирушила в Уельс, щоб взяти участь у зйомках телевізійного фільму «Кукурудза зелена[en]» (1979). Це був останній з десяти фільмів Хепберн спільно з Джорджем К'юкором, за роль в якому вона отримала номінацію на «Еммі»[209].

До 1980 року у Хепберн розвинувся сильний тремор через який вона постійно хитала головою[210]. Вона не працювала протягом двох років, заявивши в телевізійному інтерв'ю: «Я занадто стара, тепер нехай молоді видираються і пітніють»[211]. У цей період часу вона сходила на Бродвейську постановку «На золотому озері» і була вражена як літня подружня пара справляється з труднощами на старості[212]. Джейн Фонда придбала права на екранізацію цієї п'єси й запросила свого батька, актора Генрі Фонду, щоб він зіграв головну чоловічу роль, а Хепберн прагнула зіграти роль примхливої Етель Теєр[213]. Фільм «На Золотому озері» став успішним, другим найбільш касовим фільмом 1981 року[214]. Але найбільше вразило, як енергійна 74-річна Кетрін Хепберн пірнула одягненою в озеро Сквам[en] і наживо виконала пісню. За свою роль у цьому фільмі акторка виграла другу премію BAFTA і рекордний четвертий «Оскар». Гомер Діккенс у своїй книзі про Хепберн відзначив: «Перемогу акторки у вузьких колах вважали сентиментальною, але більшість вважають цю перемогу результатом її тривалої, наполегливої і важкої роботи в кіно, а також багато спостерігачів бачили цю перемогу як данину поваги до Кетрін Хепберн»[215].

Хепберн також з'явилася на театральній сцені в 1981 році. Вона отримала другу номінацію на премію «Тоні» за роль сімдесятирічної вдови, яка має жагу до життя, у п'єсі «Вестсайдський вальс[en]». Журнал «Variety» відзначив, що роль була очевидною і цілком прийнятною для власного іміджу акторки[216]. Уолтер Керр з «Нью-Йорк Таймс», писав про її виконання: «Вона таємнича жінка, вона вміє вдихати життя в неживі проекти»[217]. Акторка сподівалася взяти участь у екранізації цієї п'єси, але ніхто не купив права на кіновиробництво[218]. Популярність Хепберн як однієї з найулюбленіших акторок США була твердо встановлена в ході опитування, який провів журнал «People», а трохи пізніше вона була удостоєна другої премії «Вибір народу»[219][220].

Подальші роботи на телебаченні й завершення кар'єри: 1984-1994[ред.ред. код]

1984 року Хепберн знялася у фільмі «Грейс Квіглі[en]», що розповідає історію літньої жінки, яка наймає кілера (його зіграв Нік Нолті), щоб убити себе. Хепберн знайшла цікаву роботу в цьому похмурому фільмі, але відгуки були негативні, а касові збори невеликі[221]. У 1985 році вона представила телевізійний документальний фільм про життя і кар'єру Спенсера Трейсі[222]. Більшість її робіт в той час були здебільшого в телевізійних фільмах, які не отримали похвали від критиків, але як і раніше користувалися популярністю серед глядачів[223]. З кожним фільмом Хепберн хотіла оголосити про закінчення своєї кар'єри на екрані, але якийсь час вона продовжувала грати нові ролі[224]. Акторка отримала номінацію на премію «Еммі» 1986 року, за роль у фільмі «Місіс Делафілд хоче заміж[en]», а через два роки знялася в комедії «Тут спала Лора Ленсінг[en]», в якій вона знялася зі своєю внучатою племінницею Шайлер Грант[en][225].

1991 року Хепберн випустила свою автобіографію, «Me: Stories of my Life», яка понад рік очолювала списки бестселерів[226]. Потім 1992 року вона повернулася на телеекрани у фільмі «Чоловік поверхом вище», за роль в якій акторка отримала номінацію на премію «Золотий глобус». У 1994 році вона працювала разом з Ентоні Квінном у фільмі «Це не може бути коханням[en]», який значною мірою був заснований на власному житті Хепберн, з численними посиланнями на її особистість і кар'єру. Пізніше цей фільм був описаний як «вигаданий варіант її життя», а критики відзначили що Хепберн по суті, грала саму себе.

Передостаннім фільмом за участю Хепберн стала мелодрама «Любовна історія» (1994). У 87 років вона грала головну роль разом з Аннетт Бенінг і Ворреном Бітті. Це був єдиний фільм в кар'єрі Хепберн, окрім епізодичної ролі у фільмі Солдатський клуб «За кулісами»[en], в якому вона не грала провідну роль[227]. Роджер Еберт зазначив, що тут вона вперше виглядала тендітною, але її «величний дух» був все ще в ній і її сцени «прикрашали фільм»[228]. У 1994 році Кетрін Хепберн знялася у своєму останньому фільмі «Одне Різдво[en]» (1994), за роль в якому її було номіновано на «Премію Гільдії кіноакторів США» в категорії «Найкраща жіноча роль у телефільмі або міні-серіалі»[229]. На момент зйомок фільму акторці було 87 років.

Особисте життя[ред.ред. код]

Імідж і характер[ред.ред. код]

Я вражаю людей і здаюсь їм особливою в деякому роді, хоча я і не зовсім розумію чому. Звичайно у мене незграбне лице, незграбний ніс, а може і незграбна особистість яка постійно тицяє в людей. Я особистість і я акторка. Покажіть мені акторку, яка не особистість, і тоді ви покажете мені жінку, яка не зірка.
Коментарі Кетрін Хепберн про свою особистість[230].

Кетрін Хепберн була відома своїм віддаленим від суспільства життям, вона не любила давати інтерв'ю або спілкуватися з шанувальниками впродовж більшої частини своєї кар'єри. Таким чином вона віддалила себе від світського способу життя, який вважала нудним і поверхневим[231], також акторка носила звичайний повсякденний одяг, який був неприйнятний в епоху гламуру[232].

Кетрін Хепберн під час зйомок фільму «Жінка року» (1942)

Вона рідко з'являлася на публіці і уникала відвідування ресторанів[233], а одного разу навіть вирвала камеру з рук фотографа, який сфотографував її без дозволу[234]. Попри її прагнення до самоти, Хепберн насолоджувалася своєю славою, а пізніше вона зізналася, що їй не сподобалося якби преса повністю ігнорувала її[235]. Багато років по тому, в літньому віці, починаючи з двох-годинного інтерв'ю на «Шоу Діка Каветта[en]» в 1973 році, Хепберн ставала все більш відкритою до громадськості[236].

Хепберн була сповнена енергії та ентузіазму, про що часто згадують у її життєписах[237], а її особиста незалежність стала ключем до її успіху[238]. Така впевненість у собі означала, що вона може контролювати будь-які складні ситуації[239]. Її друг Майкл Канін порівнював Хепберн зі своєю шкільною вчителькою, кажучи, що вона може бути суворою і щирою. Кетрін Гоутон прокоментувала, що її тітка може бути «нестерпно самовдоволеною і владною»[240]. Хепберн зізналася, що була особливо нестерпною в ранньому віці, коли вимагала щось[241]. Вона завжди раділа життю, а часом міркувала: «Я люблю життя і мені так пощастило, чому б мені не бути щасливою?». Ендрю Скотт Берг добре знав Хепберн в останні роки і заявив, що хоча вона була вимогливою, але зберегла почуття смирення і людяності[242].

Акторка вела активне життя, займалася плаванням і щоранку грала в теніс. Навіть у літньому віці вона продовжувала грати в теніс регулярно, що було зазначено в документальному фільмі про неї «Кетрін Хепберн: Все про мене» (1993). Вона також любила живопис, який став її пристрастю в останні роки життя[243]. Коли її запитали про політику, Хепберн сказала репортерам: «Я завжди кажу, що я в інтересах меншин і стаю на ліберальний бік. Я не та людина яка говорить "ні" простому народу". Анти-комуністичний рух у 1940-х роках в Голлівуді підштовхнув її до політичної діяльності, коли вона увійшла в Комітет з першої поправки[en]. Її ім'я згадувалося на слуханнях Комісії з розслідування антиамериканської діяльності, але Хепберн заперечувала, що співчуває комуністам[244]. Пізніше вона відкрито пропагувала контроль над народжуваністю і підтримувала аборти. Вона дотримувалася теорії Альберта Швейцера«Благоговіння перед життям»[245], але не була релігійною і не вірила в загробне життя. 1991 року Хепберн сказала журналістам: «Я атеїст і це все. Я вважаю, що ми нічого не можемо знати крім того, що ми повинні бути добрішими один до одного і робити те, що ми можемо робити для інших людей»[246]. За свої публічні заяви про ці переконання 1985 року вона отримала від Американської гуманістичної асоціації[en] Нагороду гуманістичних мистецтв[247].

Стосунки[ред.ред. код]

Єдиним чоловіком Хепберн був Ладлоу Огден Сміт, бізнесмен з Філадельфії, з яким вона познайомилася ще під час навчання в коледжі Брін-Моур. Пара одружилася 12 грудня 1928 року, коли їй був 21 рік, а йому було 29 років[248]. Хепберн не взяла прізвище чоловіка, бо вважала що ім'я Кетрін Сміт звучить дуже просто. Вона ніколи повністю не віддавала себе шлюбу і завжди ставила на перше місце свою кар'єру. Переїзд до Голлівуду 1932 року закріпив їхню відчуженість один від одного і в 1934 році вона вирушила до Мексики, щоб отримати швидке розлучення[en][249]. Хепберн часто висловлювала подяку Сміту за його фінансову і моральну підтримку в перші дні її кар'єри, тому у своїй автобіографії вона назвала себе «страшною свинею», за експлуатацію його любові[250]. Пара залишалася друзями аж до смерті Сміта в 1979 році[251].

Незабаром після переїзду до Каліфорнії Хепберн почала стосунки зі своїм агентом Леландом Гейвордом[en], хоча вони обидва на той момент були в шлюбі. Гейворд запропонував акторці після того, як вони обидва будуть у розлученні, одружитися, але вона відмовилася, пізніше пояснивши: «Мені хотілося бути самотньою і незалежною»[252]. Їхні стосунки тривали чотири роки[253]. У 1936 році, під час турне з виставою «Джейн Ейр», Хепберн почала зустрічатися з підприємцем Говардом Г'юзом. Їх познайомив ще за рік до того їхній спільний друг Кері Грант[254]. Г'юз побажав з нею одружитися і таблоїди повідомили про майбутнє весілля, але Хепберн була надто зосереджена на відродженні своєї невдалої кар'єри[255]. Вони розлучилися в 1938 році, коли Хепберн покинула Голлівуд після того, як потрапила в список акторів під назвою «касова отрута»[256].

Рекламне фото Кетрін Хепберн і Спенсера Трейсі до фільму «Кабінетний гарнітур[en]» (1957)

Хепберн була твердою у своєму рішенні не виходити заміж і не заводити дітей. Вона вважала, що материнство повинне вимагати повної віддачі і сказала, що це не те, на що вона могла піти. Вона сказала Бергу: «Я була б жахливою матір'ю, тому що я переважно дуже егоїстична людина»[257]. Вона відчувала, що мала частковий батьківський досвід, виховуючи набагато молодших братів і сестер, які повністю задовольнили її потребу у власних дітях[258]. На початку 1930-х років ходили чутки, що Хепберн могла бути лесбіянкою або бісексуалом. У відповідь на ці звинувачення вона тільки жартувала[259]. 2007 року Вільям Манн[en] випустив біографію актриси, в якій стверджував, що у Хепберн дійсно була нетрадиційна сексуальна орієнтація[260]. У відповідь на ці спекуляції на адресу її тітки, Кетрін Гоутон[en] сказала: «Я ніколи не виявляла жодних доказів того, що вона була лесбіянкою»[261]. Проте, у документальному фільмі 2017 року оглядачка Ліз Сміт, яка була близькою подругою[262], засвідчила, що це дійсно так[263][264].

Кетрін Хепберн і Спенсер Трейсі: «Любов на екрані і в житті»[ред.ред. код]

Найбільш значні стосунки в житті Хепберн були зі Спенсером Трейсі, з яким вона знялась у дев'яти фільмах. В автобіографії вона писала: «Коли я була поруч зі Спенсером, у мене були унікальні почуття. Я б зробила для нього що завгодно»[265]. Лорен Беколл, близька подруга акторки, пізніше писала про її "сліпу" закоханість в актора[266]. Їхні стосунки згодом набули розголосу і про них часто згадували як про одну з легендарних любовних історій Голлівуду. Коли вони вперше зустрілися їй було 34 роки а йому 41 рік. Трейсі спочатку з недовірою поставився до Хепберн, оскільки був здивований її брудними нігтями і підозрював, що вона лесбіянка[267], але Хепберн казала, що: «відразу зрозуміла, що знаходжу його невідворотним»[268]. Трейсі залишався одруженим протягом їхніх довгих стосунків. Хоча він і його дружина Луїза вирішили жити окремо з 1930-х років, але ніколи не прагнули офіційного розлучення[269]. Хепберн не втручалася в їхні стосунки і ніколи не намагалася одружити на собі Трейсі[270].

Спочатку Трейсі мав намір приховувати свої стосунки з Хепберн від своєї дружини, тому вони рідко залишалися наодинці[271]. Вони були обережні і намагалися не з'являтися на публіці разом[272]. Трейсі мав проблеми з алкоголем і часто був у депресії[273]. Хепберн описувала його "змученим" і присвятила себе тому, щоб зробити його життя легшим[274]. Люди, які бачили їх разом, описували як поведінка Хепберн цілком змінювалася коли вона перебувала поруч з ним[275]. Вона плекала його як мати і слухалася в усьому, внаслідок чого Трейсі став сильно залежним від неї[276]. Вони часто проводили великі проміжки часу далеко один від одного через свою роботу, особливо в 1950-х роках, коли Хепберн часто працювала за кордоном[277].

Здоров'я Трейсі значно погіршилося в 1960-х роках, тому Хепберн зробила п'ятирічну перерву в кар'єрі, щоб доглядати за ним. Вона переїхала до будинку Трейсі коли він був тяжко хворий і до самої його смерті (10 червня 1967 року) перебувала поруч з ним[278]. З поваги до сім'ї Трейсі вона не була присутня на його похороні[279]. Тільки після смерті Луїзи Трейсі, 1983 року, Хепберн почала говорити публічно про їхній роман[280]. У відповідь на питання, чому вона залишалася з Трейсі так довго, попри характер їхніх стосунків, вона сказала: «Чесно кажучи, я не знаю. Я можу тільки сказати, що я ніколи не могла полишити його». Вона стверджувала, що не знала, які почуття в нього були до неї[281], але для неї ці двадцять сім років разом були «абсолютним блаженством».

Останні роки і смерть[ред.ред. код]

Надгробок Кетрін Хепберн у Гартфорді

Кетрін Хепберн часто говорила у свої вісімдесят з гаком: «Я не боюсь смерті. Напевне це щось прекрасне, як довгий сон». Її здоров'я почало погіршуватися невдовзі після її останньої появи на екрані. Її шпиталізували в березні 1993 року через виснаження[282]. Взимку 1996 року її шпиталізували з пневмонією[283]. 1997 року вона стала дуже слабкою, говорила і їла дуже мало, багато хто боявся що вона помре[284]. В останні роки життя у Хепберн з'явилися ознаки деменції[285][286]. У липні 2001 року її шпиталізували з інфекцією сечовивідних шляхів[287]. У травні 2003 року в неї виявили злоякісну пухлину на шиї, але було прийнято рішення не робити операцію через похилий вік[288]. Акторка померла 29 червня 2003 року, через місяць після свого 96-го дня народження, у своєму родинному маєтку у Фенвіку[en] (Гартфорд, штат Коннектикут[289]. Вона похована на сімейній ділянці кладовища Сідар-Гілл[en], у Гартфорді. У зв'язку з побажанням Хепберн панахида не проводилася[290].

Смерть Кетрін Хепберн викликала широкий громадський резонанс. Упродовж кількох місяців після її смерті в пресі і на телебаченні висвітлювалися її життя і кар'єра. Їй присвячували багато телепередач, а низка газет і журналів присвячували їй цілі номери[291]. Президент США Джордж Буш виступив із заявою, в якій було сказано, що «Хепберн увійде в історію як один з художніх скарбів нації». На честь її великого вкладу в театральне життя країни увечері 1 липня 2003 року було погашено вогні Бродвею[292]. 2004 року у відповідності з побажанням актриси її речі були виставлені на аукціоні Сотбі в Нью-Йорку, який зібрав у підсумку 5,8 млн доларів, які вона заповіла своїй сім'ї[293].

Оцінки творчості[ред.ред. код]

Її найкращий образ у фільмі був, коли її було представлено як жінку на високому коні з трохи показними, часто комічно вираженими ідеями про світ. Це було завдання для чоловіка, зняти її вниз і змусити показати себе як дуже добру дівчину, спортивну і демократичну.
Історик кіно і кінокритик Річард Шикель про Кетрін Хепберн[176].

Багато дослідників сходяться на думці, що Хепберн не була інстинктивною акторкою[294]. Вона любила спочатку ретельно вивчати сценарій і свою героїню, а потім якомога довше репетирувала і просила знімати багато дублів. Зі справжньою пристрастю до індустрії кіно вона важко працювала над кожною роллю[295], навчалася всім необхідним навичкам і всі трюки виконувала сама[296]. Було відомо, що вона знає не лише свої слова, але й ролі своїх колег[297]. Коментуючи її мотивацію до роботи, Стенлі Крамер сказав: «Працювати, працювати і працювати. Вона вміє працювати, поки не вичавить всіх до краплі»[298]. Хепберн також сама брала участь у виробництві кожного з її фільмів, вносила пропозиції щодо сценарію і висловлювала свою думку про все, від костюмів до освітлення[299].

Героїні Хепберн були дуже, за дуже невеликим винятком, були заможними і розумними, часто сильними і незалежними[300]. Гарсон Канін описав те, що він назвав: «Формула успіху Хепберн: A high-class, or stuck-up ... girl is brought down to earth by an earthy type, or a lowbrow ... or a cataclysmic situation. It seems to have worked time and time again»[301]. У зв'язку з її зображенням таких персонажів Бріттон бачив Хепберн як втілення "суперечностей природи і статусу жінки"[302], оскільки сильні жінки, яких вона зображає, зрештою "повертаються до безпечного положення в межах статусу кво"[302]. Кінокритик Моллі Гескелл[en] прокоментувала важливість цього для кар'єри Хепберн: «з такою лякаючою присутністю, було необхідно, щоб її персонажі займалися певного роду самоприниженням, щоб залишитися на добрій думці у глядачів»[86].

Кетрін Хепберн — одна з найзнаменитіших американських акторок, але її також піддавали критиці за недостатню гнучкість у виконанні ролей[303]. Її героїні завжди відповідали її справжній особистості, в цьому Хепберн зізналася сама. 1991 року вона сказала журналістам: «Я думаю, що я завжди однакова. У мене дуже окреслену особистість і мені подобається матеріал, який показує цю особистість»[304]. Драматург і письменник Девід Макрей казав: «Подивіться будь-який фільм з Кетрін Хепберн і запитайте себе, чи вона не грає по суті, одну й ту ж роль знову і знову... Ікона або не ікона, давайте не плутати по справжньому цікаву й унікальну жінку з чудовою акторкою[305]. Хепберн також неодноразово критикували за надто холодну поведінку[304].

Спадщина[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн вважають важливим і впливовим діячем культури. Рос Хортон і Саллі Сіммонс включили її у свою книгу «Жінки, що змінили світ», присвячену 50 жінкам, які допомогли сформувати світову історію та культуру. Також вона входить у список енциклопедії «Британніка»«300 жінок, які змінили світ», в список «100 найважливіших жінок 20-го століття» журналу «Ladies Home»[306], в список «100 легенд століття» журналу «Variety»[307], і посідає 84 місце в списку «200 найвизначніших легенд поп-культури всіх часів» каналу VH1[308]. 1999 року Американський інститут кіномистецтва назвав Хепберн «найвизначнішою зіркою американського кіно за 100 років серед жінок»[309].

Що стосується кінематографічної спадщини Хепберн, то телеведучий Шерідан Морлі[en] сказав, що вона «зламала всі бар'єри» для жінок в Голлівуді[310], куди вона принесла втілення вольової жінки на екрані. Кіноакадемік Ендрю Бріттон написав монографію в якій описав «ключову присутність Хепберн у межах класичного Голлівуду, постійне, потенційно радикальне збурення», і підкреслював її "центральну" роль у винесенні феміністського питання на екран. Меріон Едвардс стверджувала, що гра Хепберн сприяла "остаточному кроку в напрямку нового бачення жінок"[311].

«Центр мистецтв і культури Кетрін Хепберн» в Олд-Сейбруку

Поза екраном Хепберн жила в незвичній для свого часу манері, таким чином вона стала символізувати «сучасну жінку» і зіграла важливу роль у зміні ставлення до жіночої статі[312]. Хортон і Сімонс писали про Хепберн: «Впевнена в собі, розумна і дотепна, чотириразова володарка премії «Оскар» Кетрін Хепберн кидала виклик панівним переконанням упродовж усього свого професійного та особистого життя...її образом напористої та сильної жінки можна тільки захоплюватися і рівнятися на нього всім іншим жінкам»[313]. Після смерті Хепберн історик Джанін Бессінджер[en] заявила: «Кетрін Хепберн принесла нам новий вид героїні — сучасної і незалежної. Вона була красивою, але не покладалась на це». Мері Макнамара, журналістка і оглядачка «Лос-Анджелес Таймс» написала: «Кетрін Хепберн була більше ніж кінозірка, вона була покровителькою всіх незалежних американських жінок». Однак її шанували не всі феміністки, через її публічні заяви, про те що жінка не може мати все, тобто одночасно і кар'єру і сім'ю.

Спадщина Хепберн поширюється і на моду, вона була першою жінкою, яка носила штани на початку 20-го століття[314]. Акторка робила свій внесок у забезпечення виготовлення прийнятних штанів для жінок, коли прихильниці почали йти за нею у виборі одягу[315]. 1986 року вона отримала премію від Ради дизайнерів моди Америки[en] за той вплив, який вона справила на жіночу моду[217]. Низка картин за участю Хепберн стали класикою американського кіно: «Африканська королева» (1951), «Філадельфійська історія» (1940), «Виховання крихітки» (1938), «Вгадай, хто прийде на обід» (1967), включені Американський інститутом кіно в список «100 найкращих американських фільмів за 100 років»[316]. «Ребро Адама» (1949) та «Жінка року» (1942) були включені АFI в список «100 найсмішніших американських фільмів за 100 років»[317]. Її аристократичний переривчастий голос є одним з найбільш впізнаваних у світовому кіно [Sample, from Stage Door (1937) ].

Меморіали[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн була удостоєна декількох меморіалів. У кварталі Тертл-Бей[en] в Мангеттені, де вона проживала впродовж 60 років, 1977 року побудовано сад названий її ім'ям[318]. Сад складається з дванадцяти ступенів, що символізують дванадцять номінацій акторки на премію Американської кіноакадемії, кожна з яких містить напис з цитатою акторки. До того ж перетин Східної 49-ї вулиці і 2-ї авеню названо «площею Кетрін Хепберн»[319]. Ім'ям акторки названо театр у місті Олд-Сейбрук, де Хепберн провела свої останні роки. Через три роки після її смерті, в Брін-Мор, Альма Хепберн заснувала «Центр Кетрін Гоутон Хепберн». Він присвячений акторці та її матері і закликає жінок брати участь у вирішенні важливих питань, що зачіпають їх стать[320]. «Центр культури та мистецтв Кетрін Хепберн[en]» був відкритий у 2009 році в Олд-Сейбруку (штат Коннектикут), розташований на місці родинного пляжного будинку, який вона дуже любила[321]. Будівля містить музей Кетрін Хепберн[322].

Вулиця названа на честь Кетрін Хепберн

У бібліотеці Академії кінематографічних мистецтв і наук і в Нью-Йоркській публічній бібліотеці зберігаються особисті документи Кетрін Хепберн[323]. Вибірки з Нью-Йоркської колекції документів Хепберн, які описують її театральну кар'єру, були представлені на виставці «Katharine Hepburn: In Her Own Files» 2009 року[324]. Виставка «One Life: Kate, Centennial Celebration» проходила в Національній портретній галереї у Вашингтоні з листопада 2007 по вересень 2008 року[325]. З жовтня 2010 по вересень 2011 року в Кентському державному університеті[en] виставлялася добірка з її кіно і театральних костюмів під назвою «Katharine Hepburn: Dressed for Stage and Screen»[326]. Кетрін Хепберн також була удостоєна своїх власних поштових марок в рамках серії «легенди Голлівуду»[327]. 2015 року в Британському інституті кінематографії відбулась двомісячна ретроспектива робіт Кетрін Хепберн[328].

Екранізації[ред.ред. код]

Метью Ломбардо написав про Кетрін Хепберн п'єсу «Чай у п'ять[en]». У першому акті розповідається про життя Хепберн у 1938 році, у другому акті її життя в 1983 році, де вона розмірковує про своє життя і кар'єру[329]. Її вперше показано 2002 року в театрі «Хартфорд», акторку зіграла Тола Фелдшью[en][330]. Фелдшью також зіграла Кетрін Хепберн у телефільмі «Дивовижний Говард Г'юз[en]» (1977), а 1980 року її персонаж у виконанні Меріанн Тейлор з'явився в телефільмі «Війна Скарлетт О’Хари[en]». У 2004 році в біографічній драмі Мартіна Скорсезе «Авіатор» роль Кетрін Хепберн зіграла Кейт Бланшетт, отримавши за своє виконання премію «Оскар» в номінації «Найкраща жіноча роль другого плану». Таким чином уперше зображення на екрані володарки Оскару принесло самій його виконавиці Оскар[331].

Фільмографія і ролі в театрі[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн у 1941 році
Кетрін Хепберн 1943 року

За свою 66-річну кар'єру Кетрін Хепберн знялася в 44-х художніх фільмах, 8-ми телевізійних фільмах і взяла участь у 33-х театральних постановках. Її акторська кар'єра охоплює широке коло жанрів, в їх числі ексцентричні комедії, драми та адаптації творів провідних американських драматургів. Вона з'являлася на театральній сцені в кожне десятиліття від 1920-х до 1980-х років, граючи в п'єсах Вільяма Шекспіра, Бернарда Шоу, а також у Бродвейських мюзиклах[332][333][334].

Вибрана фільмографія[ред.ред. код]

Роботи в театрі[ред.ред. код]

Кетрін Хепберн у ролі Розалінди в п'єсі «Як вам це подобається» (1950)
Кетрін Хепберн у ролі Беатріче в п'єсі «Багато галасу з нічого» (1957)
Рік Постановка Роль Місце проведення Примітки
1928 Цариця леді в очікуванні Балтимор, Мэріленд
1928 Викрадачі колиски A flapper Балтимор, Меріленд
1928 Великий ставок Барбара Нью-Йорк Вийшов після одного спектаклю
1928 У ці дні Вероніка Сімс Театр «Корт»[en], Нью-Йорк
1928 Свято[en] Лінда Сетон Театр «Плімут»[en], Нью-Йорк Дублерка
1930 Місяць у слі Грація Театр Августа Вілсона[en], Нью-Йорк Дублерка
1930 Романтична молода леді Катя / Віра Олександрівна Театр «Беркшир», Стокбридж[en]
1930 Шаблон:Нп4 леді Мері Лесінг Театр «Беркшир», Стокбридж
1930 Мистецтво і місіс Боттл Джуді Боттл Театр Максін Елліотт[en], Нью-Йорк
1931 Тільки що вийшла заміж ім'я персонажа невідоме Шаблон:Нп4, Коннектикут
1931 Розумна дитина ім'я персонажа невідоме Айворутон, Коннектикут
1931 Псевдонім Диякон ім'я персонажа невідоме Айворутон, Коннектикут
1931 Кіт і канарка[en] мамуля Айворутон, Коннектикут
1931 Людина,яка повернулася Енджи Рендольф Айворутон, Коннектикут
1932 Чоловік воїна Антіопа Театр «Мороско»[en], Нью-Йорк Березень – травень 1932 р.
1932 Сонцесяйна наречена ім'я персонажа невідоме Оссінінг, Нью-Йорк
1934 Шаблон:Нп4 Стелла Сурег Шаблон:Нп4, Нью-Йорк
19361937 Джейн Ейр Джейн Ейр Гастролі, турне
19391942 Філадельфійська історія[en] Трейсі Лорд Театр Сема Шуберта[en], Нью-Йорк Виступала в Нью-Йорку (березень 1939–1942 р.);
Виступала у Вашингтоні та Чикаго (жовтень 1940–1942 р.);
19421943 Без любові Джеймі Коу Роун Театр «Сент-Джеймс»[en], Нью-Йорк Гастролі проходили в Нью-Йорку (жовтень 1942 – лютий 1943
1950 Як вам це подобається Розалінда Театр «Корт», Нью-Йорк
1952 Миліонерка[en] Епіфанія Театр Ноела Кауарда[en], Лондон, Велика Британія;
Театр Сема Шуберта, Нью-Йорк
Виступала в Ньюкасл-апон-Тайн і Манчестері (17 жовтня – 28 грудня 1952 р.)
1955 Приборкання норовливої Катеріна Турне по Австралії Травень – листопад 1955 р.
1955 Міра за міру Ізабелла Турне по Австралії Травень – листопад 1955 р.
1955 Венеційський купець Порція Турне по Австралії Травень – листопад 1955 р.
1957 Венеційський купець Порція Шаблон:Нп4, Шаблон:Нп4
1957 Багато галасу з нічого Беатріче Американський Шекспірівський театр, Стратфорд
1960 Дванадцята ніч, або Як вам завгодно Віола Американський Шекспірівський театр, Стратфорд
1960 Антоній та Клеопатра Клеопатра Американський Шекспірівський театр, Стратфорд
19691971 Коко[en] Коко Шанель Театр Марка Геллінгера[en], Нью-Йорк Гастролі проходили в Нью-Йорку (18 грудня 1969 – 3 жовтня 1971 р.)
19761977 Питання тяжіння[en] місіс Базіль Театр «Бролхерст»[en], Нью-Йорк 12-титижневе Бродвейське турне;
Гастролі в США впродовж 6 місяців
19811982 Вестсайдський вальс[en] Маргарет «Мері» Ендервіль Гастролі, турне Гастролі проходили в США, після виступу в Шаблон:Нп4 на Бродвеї

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Незаміжня, маю п'ятьох дітей, з них троє — кольорові»
  2. Britton (2003) p. 41.
  3. Berg (2004), p. 40.
  4. Chandler (2011) p. 37.
  5. Higham (2004) p. 2.
  6. "Katharine Hepburn: Part 2". The Dick Cavett Show. American Broadcasting Company. 3 октября 1973. Stated by Hepburn in this interview.
  7. Higham (2004) p. 4; Chandler (2011) p. 39; Prideaux (1996) p. 74.
  8. Hepburn (1991) p. 21.
  9. "Katharine Hepburn: Part 1". The Dick Cavett Show. American Broadcasting Company. 2 октября 1973.
  10. Berg (2004) p. 47.
  11. Hepburn (1991) p. 30; Kanin (1971) p. 82.
  12. Chandler (2011) p. 30.
  13. Hepburn (1991) p. 43; Higham (2004) p. 2.
  14. Higham (2004) p. 3.
  15. Chandler (2011) p. 34.
  16. Higham (2004) p. 4.
  17. Hepburn (1991) p. 44.
  18. Hepburn (1991) p. 46.
  19. Chandler (2011) p. 6.
  20. Higham (2004) p. 5.
  21. Hepburn (1991) p. 49.
  22. Chandler (2011) p. 7.
  23. Kanin (1971) p. 285.
  24. Hepburn (1991) p. 69.
  25. Dickens (1990) p. 4.
  26. Higham (2004) p. 7.
  27. Horton and Simmons (2007) p. 119.
  28. Cinema: The Hepburn Story. Time (en). 1 сентября 1952. Архів оригіналу за December 27, 2013. Процитовано August 21, 2011. (необхідна підписка)
  29. Katharine Hepburn: All About Me. Turner Network Television. Stated by Hepburn in this documentary.
  30. Higham (2004) p. 8.
  31. Hepburn (1991) p. 81.
  32. Higham (2004) p. 9.
  33. Berg (2004) p. 59; Higham (2004) p. 9.
  34. Berg (2004) p. 73.
  35. Hepburn (1991) p. 109; Higham (2004) p. 11.
  36. Higham (2004) p. 16; Hepburn (1991) p. 112.
  37. Higham (2004) p. 16.
  38. Kanin (1971) p. 22.
  39. Hepburn (1991) p. 118.
  40. Berg (2004) p. 74.
  41. Hepburn (1991) p. 120.
  42. Higham (2004) p. 17.
  43. Berg (2004) p. 75.
  44. Dickens (1990) p. 229.
  45. Hepburn (1991) p. 128.
  46. Higham (2004) p. 23.
  47. Higham (2004) p. 21.
  48. Haver (1980) p. 94.
  49. Haver (1980) p. 96.
  50. Prideaux (1996) p. 15.
  51. Higham (2004) pp. 30–31.
  52. Berg (2004) p. 82.
  53. Hall, Mordaunt (3 жовтня 1932). A Bill of Divorcement (1932). The New York Times (en). Архів оригіналу за 28 грудня 2013. Процитовано August 25, 2011. 
  54. A Bill of Divorcement. Variety (en). 2 жовтня 1932. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 25 серпня 2011. 
  55. Higham (2004) p. 39.
  56. Hepburn (1991) pp. 178, 181.
  57. Berg (2004) p. 84.
  58. Higham (2004) p. 44.
  59. Berg (2004) p. 86.
  60. Berg (2004) p. 85.
  61. Berg (2004) p. 88.
  62. Berg (2004), p. 89; Higham (2004) p. 57.
  63. Berg (2004) p. 92.
  64. Berg (2004) p. 89.
  65. Berg (2004) p. 90.
  66. Higham (2004) p. 60.
  67. Higham (2004) p. 62.
  68. Hendrickson (2013) p. 311
  69. Hepburn (1991) p. 166.
  70. Berg (2004) p. 93.
  71. Berg (2004) p. 91.
  72. Hepburn (1991) p. 4.
  73. Berg (2004) p. 105.
  74. Higham (2004) p. 66.
  75. Berg (2004) p. 106.
  76. Higham (2004) p. 68.
  77. Berg (2004) p. 109.
  78. Berg (2004) p. 110.
  79. Berg (2004) pp. 111–112.
  80. Berg (2004) p. 126.
  81. Berg (2004) p. 112.
  82. Horton and Simmons (2007) p. 120.
  83. Kanin (1971) p. 284.
  84. Kanin (1971) p. 85.
  85. Berg (2004) p. 111.
  86. а б McNamara, Mary (1 липня 2003). It was her defining role: life. Los Angeles Times (en). Архів оригіналу за January 13, 2012. Процитовано October 2, 2011. 
  87. Britton (2003) p. 16.
  88. Chandler (2011) p. 105.
  89. Berg (2004) p. 114.
  90. Haver (1980) pp. 237–238.
  91. Higham (2004) p. 94.
  92. Dickstein (2002) pp. 48–50.
  93. Berg (2004) p. 116.
  94. Hepburn (1991) p. 238.
  95. Berg (2004) p. 117.
  96. Higham (2004) p. 88.
  97. Higham (2004) p. 90.
  98. Berg (2004) p. 118.
  99. Hepburn (1991) p. 201.
  100. Verlhac (2009) p. 8; Chandler (2011) p. 142.
  101. Edwards (1985) p. 166.
  102. Berg (2004) p. 119.
  103. Britton (2003) p. 13.
  104. Higham (2004) p. 97.
  105. Berg (2004) p. 132.
  106. Berg (2004) p. 136.
  107. Atkinson, Brooks (29 березня 1939). The Play: Katharine Hepburn Appearing in Philip Barry's 'The Philadelphia Story' for the Theatre Guild. The New York Times (en). Архів оригіналу за March 5, 2016. Процитовано 10 November 2015. 
  108. Berg (2004) p. 137.
  109. Curtis (2011) p. 224.
  110. Dickens (1990) p. 17.
  111. Berg (2004) p. 139.
  112. Berg (2004) pp. 139–140.
  113. The New Pictures, January 20, 1941. Time (en). 20 січня 1941. Архів оригіналу за December 27, 2013. Процитовано September 27, 2011. (необхідна підписка)
  114. Golden, Herb (26 листопада 1940). The Philadelphia Story review. Variety (en). Архів оригіналу за July 29, 2013. Процитовано September 27, 2011. 
  115. Higham (2004) p. 104.
  116. 1940 Awards (en). New York Film Critics Circle. Архів оригіналу за January 8, 2012. Процитовано February 15, 2012. 
  117. Kanin (1971) p. 81.
  118. Berg (2004) p. 147.
  119. Higham (2004) p. 113.
  120. Curtis (2011) p. 457.
  121. Berg (2004) p. 178.
  122. Berg (2004) p. 175.
  123. Curtis (2011) p. 480; Kanin (1971) p. 5.
  124. Curtis (2011) pp. 508, 662, 670, 702, 727.
  125. Berg (2004) p. 179.
  126. Dickens (1990) p. 18.
  127. Curtis (2011) p. 522.
  128. Curtis (2011) p. 515.
  129. Chandler (2011) p. 149.
  130. Higham (2004) p. 129.
  131. Curtis (2011) p. 549.
  132. Higham (2004) p. 131.
  133. Curtis (2011) p. 555.
  134. Berg (2004) p. 182.
  135. Curtis (2011) p. 564.
  136. Hepburn (1991) p. 246.
  137. Curtis (2011) p. 587.
  138. Crowther, Bosley (26 грудня 1949). 'Adam's Rib,' 'Tight Little Island,' 'Amazing Mr. Beecham' Among Movie Newcomers. The New York Times (en). Архів оригіналу за December 28, 2013. Процитовано August 25, 2011. 
  139. Berg (2004) p. 192.
  140. Berg (2004) p. 193.
  141. Curtis (2011) p. 728.
  142. Hepburn (1991) p. 267.
  143. Berg (2004) p. 186.
  144. Berg (2004) p. 194.
  145. Dickens (1990) p. 21.
  146. The Making of The African Queen, or: How I went to Africa with Bogart, Bacall and Huston and almost lost my mind (en). Goodreads. Архів оригіналу за February 25, 2015. Процитовано October 21, 2014. 
  147. Berg (2004) p. 198.
  148. Curtis (2011) p. 633.
  149. Kanin (1971) p. 169.
  150. Curtis (2011) p. 622.
  151. Berg (2004) pp. 198–199.
  152. Katharine Hepburn Golden Globe Awards history (en). Golden Globe Award. Архів оригіналу за December 10, 2015. Процитовано February 15, 2012. 
  153. Chandler (2011) p. 200.
  154. Curtis (2011) p. 635.
  155. Kanin (1971) p. 163; Berg (2004) p. 200.
  156. Dickens (1990) p. 22.
  157. Hepburn (1991) p. 253.
  158. Edwards (1985) pp. 291–292.
  159. Berg (2004) p. 202.
  160. Summertime Film Review (en). Film4. Архів оригіналу за December 1, 2011. Процитовано August 27, 2011. 
  161. Chandler (2011) p. 204.
  162. Berg (2004) p. 203.
  163. Berg (2004) p. 204.
  164. Dickens (1990) p. 166.
  165. Berg (2004) p. 206.
  166. Curtis (2011) p. 738.
  167. Berg (2004) p. 209.
  168. Kanin (1971) pp. 218–219.
  169. Berg (2004) p. 210.
  170. Kanin (1971) p. 219.
  171. Kanin (1971) p. 220.
  172. Dickens (1990) p. 239.
  173. Hepburn (1991) p. 270.
  174. Kanin (1971) p. 242.
  175. Berg (2004) p. 212.
  176. а б Baum, Geraldine (30 июня 2003). Classy Film Feminist Had Brains, Beauty, That Voice. Los Angeles Times (en). Архів оригіналу за January 13, 2012. Процитовано October 2, 2011. 
  177. Hepburn (1991) p. 393.
  178. Curtis (2011) p. 823.
  179. Curtis (2011) p. 849.
  180. а б Berg (2004) p. 249.
  181. Berg (2004) p. 255.
  182. Kanin (1971) p. 259.
  183. Hepburn (1991) p. 255.
  184. Kanin (1971) p. 6.
  185. Hepburn (1991) p. 257; Curtis (2011) p. 877.
  186. Dickens (1990) p. 192.
  187. Berg (2004) p. 251.
  188. Higham (2004) p. 210.
  189. Berg (2004) p. 252.
  190. Berg (2004) p. 253.
  191. Berg (2004) p. 254.
  192. Kanin (1971) p. 296–297.
  193. Kanin (1971) p. 302.
  194. Dickens (1990) p. 202.
  195. Edwards (1985) pp. 374–376.
  196. Dickens (1990) p. 29.
  197. Berg (2004), pp. 256–257; Higham (2004) p. 227.
  198. Berg (2004) p. 257.
  199. Berg (2004) p. 258.
  200. Berg (2004), p. 260.
  201. Berg (2004) p. 29; Dickens (1990) pp. 29–30.
  202. Edwards (1985) p. 390.
  203. Dickens (1990) p. 30.
  204. Berg (2004) p. 259.
  205. Higham (2004) p. 230.
  206. People's Choice Awards 1976 Nominees (en). People's Choice. Архів оригіналу за December 2, 2011. Процитовано November 8, 2011. 
  207. Prideaux (1996) p. 123.
  208. Chandler (2011) p. 280.
  209. Katharine Hepburn Emmy Awards history (en). Primetime Emmy Awards. Архів оригіналу за January 1, 2014. Процитовано February 15, 2012. 
  210. Claiborne Ray, C. (22 липня 2003). Q & A; Head and Hand Tremors. The New York Times (en). Архів оригіналу за November 13, 2013. Процитовано November 3, 2013. 
  211. Dickens (1990) p. 31.
  212. Berg (2004) p. 261.
  213. Higham (2004) p. 234.
  214. 1981 Domestic Grosses (en). Box Office Mojo. Архів оригіналу за January 1, 2012. Процитовано November 27, 2011. 
  215. Dickens (1990) p. 218.
  216. Dickens (1990) p. 245.
  217. а б James, Caryn (30 червня 2003). Katharine Hepburn, Spirited Actress, Dies at 96. The New York Times (en). Архів оригіналу за August 26, 2011. Процитовано September 25, 2011. 
  218. Berg (2004) p. 262.
  219. It's Your Turn! – Reader's Poll. People (en). 19 квітня 1982. Архів оригіналу за January 13, 2012. Процитовано November 8, 2011. 
  220. People's Choice Awards 1983 Nominees (en). People's Choice. Архів оригіналу за December 2, 2011. Процитовано November 8, 2011. 
  221. Chandler (2011) p. 286; Dickens (1990) p. 34.
  222. Prideaux (1996) p. 156.
  223. Berg (2004) p. 264.
  224. Laura Lansing Slept Here (1988) – Overview. The New York Times (en). Архів оригіналу за June 11, 2015. Процитовано October 9, 2011. 
  225. Prideaux (1996), p. 210.
  226. Berg (2004) p. 268.
  227. Berg (2004) p. 280.
  228. Ebert, Roger (21 жовтня 1994). Love Affair. Chicago Sun-Times (en). Архів оригіналу за February 8, 2014. Процитовано August 25, 2011. 
  229. The Inaugural Screen Actors Guild Awards (en). Screen Actors Guild Awards. Архів оригіналу за January 5, 2012. Процитовано February 15, 2012. 
  230. Obituary: Katharine Hepburn (en). BBC News. 30 червня 2003. Архів оригіналу за August 22, 2012. Процитовано November 25, 2011. 
  231. Higham (2004) pp. 35, 37; Verlhac (2009) p. 8.
  232. 300 Women Who Changed the World: Katharine Hepburn. Encyclopædia Britannica. Процитовано November 19, 2011. 
  233. Kanin (1971) p. 100; Berg (2004) p. 289; Prideaux (1996) p. 20.
  234. Curtis (2011) p. 464.
  235. Chandler (2011) p. 114; Prideaux (1996) p. 60.
  236. Rich, Frank (29 вересня 1991). A Wild Desire to Be Absolutely Fascinating. The New York Times (en). Архів оригіналу за October 22, 2013. Процитовано September 25, 2011. 
  237. Higham (2004) pp. 18, 34, 65, 172, 184, 192; Berg (2004) pp. 112, 188; Kanin (1971) pp. 7, 8, 160, 276; Dickens (1990), p. 194; Prideaux (1996) pp. 19, 140.
  238. Berg (2004) p. 313.
  239. Kanin (1971) p. 54.
  240. Curtis (2011) p. 514.
  241. Hepburn (1991) p. 389.
  242. Berg (2004) p. 275.
  243. Kanin (1971) p. 208.
  244. Curtis (2011) pp. 555, 943.
  245. Kanin (1971) p. 251.
  246. Blyth, Myrna (October 1, 1991). Kate Talks Straight. Ladies Home Journal. с. 215. 
  247. Humanist Profile – Brief Article. The Humanist. September–October 2003. 
  248. Higham (2004) p. 10.
  249. Hepburn (1991) p. 153.
  250. Hepburn (1991) p. 154.
  251. Chandler (2011) p. 54.
  252. Hepburn (1991) pp. 185, 191.
  253. Hepburn (1991) p. 189.
  254. Berg (2004) p. 127.
  255. Berg (2004) p. 131.
  256. Berg (2004) p. 132; Hepburn (1991) pp. 204–205.
  257. Berg (2004) p. 50.
  258. Hepburn (1991) p. 37.
  259. Curtis (2011) p. 881.
  260. Mann (2007) p. xxiv.
  261. Curtis (2011) p. 449.
  262. "Tribute to Katharine Hepburn", Larry King Live, CNN, June 30, 2003[1]
  263. [2]
  264. Tyrnauer, Matt Scotty and the Secret History of Hollywood, Altimeter Films, 2017[3]
  265. Hepburn (1991) p. 392.
  266. Bacall (2005) p. 488.
  267. Hepburn (1991) p. 400.
  268. Hepburn (1991) p. 395.
  269. Curtis (2011) p. 718.
  270. Hepburn (1991) p. 405.
  271. Curtis (2011) p. 583.
  272. Berg (2004) p. 187.
  273. Hepburn (1991) p. 399.
  274. Hepburn (1991) pp. 389, 393; Bacall (2005), p. 488; Curtis (2011) p. 749.
  275. Higham (2004) p. 191; Chandler (2011) p. 153; Curtis (2011) p. 747.
  276. Curtis (2011) pp. 493, 623, 727, 747, 798.
  277. Curtis (2011) p. 716; Kanin (1971) p. 241.
  278. Curtis (2011) p. 861.
  279. Curtis (2011) p. 878.
  280. Berg (2004) p. 163.
  281. Hepburn (1991) p. 396.
  282. Katharine Hupburn. Процитовано 16 липня 2017. 
  283. Berg (2004) p. 306.
  284. Berg (2004) p. 307.
  285. Berg (2004) pp. 311, 322.
  286. Bacall (2005) pp. 489—490.
  287. Katharine Hepburn. Процитовано 16 липня 2017. 
  288. Berg (2004) p. 323.
  289. Berg (2004) p. 323.
  290. Teather, David (30 червня 2003). Katharine Hepburn, film star for 60 years, dies at 96. The Guardian (en). Архів оригіналу за August 27, 2013. Процитовано October 21, 2011. 
  291. Bacall (2005) p. 485.
  292. Film star Katharine Hepburn dies (en). BBC. 30 червня 2003. Архів оригіналу за 2012-02-18. Процитовано August 24, 2011. 
  293. Hepburn auction in US makes $5.8m (en). BBC. 13 червня 2004. Архів оригіналу за 2012-02-18. Процитовано August 24, 2011. 
  294. Curtis (2011) p. 435.
  295. Higham (2004) pp. 30, 34; Kanin (1971) p. 18; Prideaux (1996) p. 149.
  296. Higham (2004) p. 131; Chandler (2011) p. 287.
  297. Chandler (2011) p. 241; Higham (2004) p. 53.
  298. Higham (2004) p. 201.
  299. Curtis (2011) pp. 508, 539, 844; Higham (2004) pp. 34, 126, 139, 180; Kanin (1971) p. 271; Berg (2004) p. 144; Prideaux (1996) p. 141.
  300. Horton and Simmons (2007) p. 118.
  301. Kanin (1971) p. 80.
  302. а б Britton (2003) p. 8. Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Britton_2003_p._6» визначена кілька разів з різним вмістом
  303. King, Susan (27 мая 2007). Kate at 100: No one else like her. Los Angeles Times (en). Архів оригіналу за January 13, 2012. Процитовано October 3, 2011. 
  304. а б James, Caryn (1 вересня 1991). Katharine Hepburn: The Movie. The New York Times (en). Архів оригіналу за February 14, 2011. Процитовано September 25, 2011. 
  305. Macaray, David (14 липня 2003). Admire Hepburn's qualities, but not her acting. Los Angeles Times (en). Архів оригіналу за January 13, 2012. Процитовано October 3, 2011. 
  306. 100 Most Important Women of the 20th Century (en). Barnes & Noble. Архів оригіналу за April 14, 2015. Процитовано October 4, 2011. 
  307. Dawes, Amy (16 жовтня 2005). 100 Icons of the Century: Katharine Hepburn. Variety (en). Архів оригіналу за January 4, 2006. Процитовано October 6, 2011. 
  308. VH1. "The 200 Greatest Pop Culture Icons Complete Ranked List" (in en). Прес-реліз. Переглянутий October 4, 2011.
  309. AFI's 100 Years...100 Stars (en). American Film Institute. 16 червня 1999. Архів оригіналу за January 13, 2013. Процитовано October 17, 2009. 
  310. Morley, Sheridan (30 червня 2003). Hepburn's spirited legacy (en). BBC News. Архів оригіналу за February 2, 2011. Процитовано August 24, 2011. 
  311. DiEdwardo (2006) p. 42.
  312. Berg (2004) p. 17.
  313. Horton and Simmons (2007) pp. 118–121.
  314. Herman-Cohen, Valli (1 липня 2003). The fashion rebel. Los Angeles Times (en). Архів оригіналу за January 13, 2012. Процитовано October 3, 2011. 
  315. Kanin (1971) p. 271.
  316. AFI's 100 Years...100 Movies (en). American Film Institute. Архів оригіналу за June 11, 2016. Процитовано October 9, 2011. 
  317. AFI's 100 Years...100 Laughs (en). American Film Institute. Архів оригіналу за November 16, 2015. Процитовано October 9, 2011. 
  318. Katharine Hepburn Garden (en). New York City Department of Parks & Recreation. Архів оригіналу за August 31, 2014. Процитовано September 19, 2011. 
  319. Polsky, Sara (31 серпня 2010). Katharine Hepburn's Turtle Bay House for Rent at $27.5K/Month (en). Curbed. Архів оригіналу за May 12, 2016. Процитовано April 26, 2016. 
  320. Mission and History (en). Katharine Houghton Hepburn Center, Bryn Mawr College. Архів оригіналу за October 13, 2011. Процитовано August 24, 2011. 
  321. Hepburn (1991) p. 59, "Fenwick is and always has been my other paradise."
  322. About (en). The Katharine Hepburn Cultural Arts Center. Архів оригіналу за September 5, 2009. Процитовано October 17, 2009. 
  323. Hepburn papers donated to library (en). BBC News. 7 жовтня 2004. Архів оригіналу за September 22, 2013. Процитовано January 27, 2012. 
  324. Hubert, Diana (11 червня 2009). Actress Katharine Hepburn Honored in New Exhibit. The Epoch Times (en). Архів оригіналу за June 15, 2009. Процитовано August 24, 2011. 
  325. Visit. One Life: Kate, a Centennial Celebration (en). National Portrait Gallery. Архів оригіналу за August 25, 2011. Процитовано October 27, 2011. 
  326. Katharine Hepburn Exhibition Debuts (en). Kent State University. Архів оригіналу за December 17, 2013. Процитовано October 27, 2011. 
  327. Katharine Hepburn Stamp: Actress Honored On Postage Stamp. The Huffington Post (en). 13 травня 2010. Архів оригіналу за May 18, 2010. Процитовано September 29, 2011. 
  328. March 2015 at BFI Southbank (en). British Film Institute. Архів оригіналу за June 18, 2015. Процитовано September 22, 2015. 
  329. Weber, Bruce (18 березня 2003). Theater Review; Two Snapshots of a Hollywood Legend at Home. The New York Times (en). Архів оригіналу за October 22, 2013. Процитовано November 28, 2011. 
  330. Clay, Carolyn (21–28 лютого 2002). Tea and Kate. The Boston Phoenix (en). Архів оригіналу за November 20, 2012. Процитовано February 11, 2012. 
  331. Cate Blanchett Biography (en). Yahoo! Movies. Архів оригіналу за July 25, 2013. Процитовано October 13, 2011. 
  332. Katharine Hepburn – Filmography by Type (en). Internet Movie Database. Архів оригіналу за 5 квітня 2016. Процитовано 26 листопада 2011. 
  333. Dickens (1990) pp. 225–245 gives a full listing of stage performances.
  334. Katharine Hepburn Performances. Playbill Vault (en). Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 2 листопада 2015. 

Посилання[ред.ред. код]