Led Zeppelin

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Led Zeppelin
логотип
фотографія
Led Zeppelin у 1969 році (зліва направо: Джон Бонем, Роберт Плант, Джиммі Пейдж, Джон Пол Джонс)
Основна інформація
Попередні назви The New Yardbirds
The Nobs
Жанр Хард-рок[1]
Хеві-метал
Блюз-рок
Фолк-рок
Роки 19681980
(Злуки: 1985, 1988, 1995, 2007)[2]
Країна Велика Британія Велика Британія
Звідки Епсом
Бірмінгем
Сідкап
Реддіч
Мова англійська
Тематика Музика
любов
історія
Лейбл Atlantic Records,
Swan Song
Склад Джиммі Пейдж

Роберт Плант
Джон Бонам

Джон Пол Джонс
Інші
проекти
Band of Joy
Obs-Tweedle
The Yardbirds
The Firm
The Honeydrippers
Page and Plant
Them Crooked Vultures
Офіційний сайт

Led Zeppelin (Лед Зе́ппелін, походить від англ. Lead Zeppelin — «свинцевий дирижабль») — британський рок-гурт, що вважається за одного з засновників хард-року та хеві-металу[3][4].

Попри своє фактичне розформування більш як 30 років тому внаслідок смерті барабанщика Джона Бонема у 1980, Led Zeppelin досі високо шанується за художні осяги, нестандартність, комерційний успіх і широкий вплив. Гурт продав понад 300 мільйонів альбомів у світі[5][6][7][8][9], включно із 112 мільйонами в США[10]. Усі їхні студійні роботи, що не були компіляціями, потрапили в Top 10 часопису Billboard (США)[11]. Led Zeppelin є першими у списку 100 найвизначніших хард-рокових виконавців від VH1.[12] Журнал Rolling Stone визначає Led Zeppelin як «найважчий гурт усіх часів» і «найвизначніший гурт 70-х»[13]. 1995 року Led Zeppelin уведені до Зали слави рок-н-ролу, 2005-го отримали Греммі (англ. Grammy Lifetime Achievement Award) за визначний внесок у розвиток музики, а в травні 2006-го — Polar Music Prize (музичний аналог Нобелівської премії)[14].

Історія гурту[ред.ред. код]

Заснування[ред.ред. код]

Рішення Джеффа Бека організувати власний колектив спричинило остаточний розпад «The Yardbirds» вісім місяців потому — 7 липня 1968 року. Отож гітарист Джиммі Пейдж, який мав як усі права на бренд гурту, так і його концертні зобов'язання, мусив хутко віднайти нових побратимів. За підтримом Пітера Ґранта, який до цього також працював із розбіглим квінтетом, він розпочав добір. Тоді за Пейджем склалася репутація сесійного гітариста. Його вже бачили в таких командах як The Who, The Kinks, Donovan та багатьох інших, тож заклик музиканта не оминули увагою. Першим запрошеним став бас-гітарист Джон Пол Джонс (Пейдж познайомився з ним у квітні 1968 року під час співпраці з Donovan). Він прочитав статтю в журналі Disc і за порадою дружини як стій зателефонував Пейджу.

Перший кандидат на роль вокаліста — Террі Рід (він, як з'ясувалося, вже був пов'язаний контрактом із менеджером Міккі Мостом) порекомендував Пейджу молодого бірмінгемського співака Роберта Планта, відомого за участю в гуртах Band of Joy та Obs-Tweedle. Побувавши влітку того самого року на концерті останніх у Волсоллі, Ґрант та Пейдж прийшли в захват. Джиммі найбільше вразило виконання солістом «Somebody to Love» з доробку Jefferson Airplane[15]. «Від цих первісних завивань мені зробилося моторошно. Це був той самий голос, який я шукав. Він співав уже кілька років і при цьому лишався практично невідомим. Як таке могло статися, мені досі не втямки»[16], — згадував він. Компаньйони мигцем надіслали співакові запрошення до складу нового гурту. Плант нараз погодився[17].

Незабаром Пейдж гостив Планта на облавку власного катера. І борознячи рівняву Темзи, молодики розкривали один одному свої музичні вподобання[18]. Виявилося, Плант доглибно знає американський кантрі-блюз (його улюбленими виконавцями були Скіп Джеймс, Букка Вайт, Мемфіс Мінні) та кохається в міфології «Володаря перснів» (звідси й назва гурту «Obs-Tweedle»). Це приємно здивувало Пейджа. Він зіграв на гітарі «Babe I'm Gonna Leave You», пісню з репертуару американської бардки Джоан Баез і розповів, що волів би в цій речі устійнити світлі й темні боки — гранично контрастно, в геть новому контексті.

Ми ніби користувалися однією колодою карт. Одразу-бо відчувається, коли перед тобою людина, що найзаповітніші двері прочинила трохи ширше од інших. Такою людиною був Джіммі. Як він убирав у себе ідеї, як при цьому тримався, — усе це було незрінянно вищим за все, з чим мені доти доводилось стикатись. На мене він справив якнайсильніше враження.[19]

Роберт Плант, інтерв'ю // Rolling Stone {{{издание}}}. — 2006.

Опісля, вдома в Пейджа, вони продовжили вивчати смаки один одного, прослуховуючи записи Бадді Ґая, The Incredible String Band та Мадді Вотерса[20].

Тепер трійка потребувала драмера, в якості якого Пейдж розглядав різних сесійних перкусіоністів: Клема Каттіні (англ. Clem Cattini), Ейнслі Данбара (англ. Aynsley Dunbar), Бі Джея Вілсона з Procol Harum, Джинджера Бейкера з Cream. Серед інших кандидатур був і дехто Пол Френсіс (англ. Paul Francis). Новоспечений фронтмен дораджував свого товариша із Band Of Joy — молодого ударника з Реддіча Джона Бонема. У червні 1968 року Пейдж і Ґрант, захоплені виступом Бонема в складі гурту Тіма Роуза на концерті в Гемпстеді, запропонували йому стати до співпраці. Барабанщик, який уважав The Yardbirds за «гурт з минулого, що не має майбутнього», попервах був скептичний; окрім того, він уже отримав заманливі пропозиції від Джо Кокера й Кріса Фарлоу. Планту довелося надіслати 8 телеграм у волсоллський паб «Three Men in a Boat», де Бонам був завсідником; 40 телеграм туди само скерував і Ґрант. У решті решт барабанщик пристав на пропозицію, знайшовши музику нового гурту набагато цікавішою від усього, що виконували під той час Кокер і Фарлоу.

У вересні 1968-го четвірка відбула свої перші репетиції в невеличкій кімнатці квартири, розташованої під музичною крамницею на Джерард-стріт у лондонському Сохо. Пейдж запропонував зіграти «Train Kept A-Rollin'», — трек із репертуару Yardbirds, популярний у рокабілі-версії Джонні Бернетта. «Ледве-лишень заграв Джон Бонем, як ми дібрали: гряде щось видатне. Із ним ми негайно зімкнулись у єдине ціле»[18], — згадував Джон Пол Джонс. Часопис Kerrang! так змальовував першу репетицію гурту:

...І ось четверо стоять віч-на-віч: хвилюванням і передчуттями просякнуте повітря. 24-річний гітарист Джіммі Пейдж та 22-річний бас-гітарист Джон Пол Джонс — уже досвідчені сесійні музиканти... Але обидва уперше опиняються в одному репетиційному приміщенні з 19-річними Робертом Плантом та Джоном Бонамом. Кімнатка зовсім маленька: місця має рівно стільки, «скільки треба», щоб умістити їх чотирьох із своїм обладнанням, і зовсім уже крихітна, щоб можна було приховати некомпетентність, коли вона раптом проявиться. Видавши риф, просто щоб пересвідчитися в тому, що звук із його динамику йде «оглушливий», Пейдж кидає погляд на Джонса й пропонує для початку пройтися рок-н-рольною класикою: «Train Kept A Rollin’». Басист не надто вже з нею знайомий, але — слідкує коротка інструкція, і старт узятий. Бонам за своєю установкою — справжній монстр; грає з потугою і нестямою, яких ні Пейдж, ні Джонс раніше не бачили. Вокаліст — є на що подивитись: високий, стрункий, звивиста грива струшується в такт биттю Бонама; пронизливий вокал, подобний до завивання банші, лунає над загальним гуркотом. Поєднання чотирьох элементів таке потужне, що, закінчивши пісню всі четверо завмирають і... вибухають сміхом. Почасти — від полегшення, почасти — тому що розуміють: щойно з ними відбулося щось дуже важливе. Пізніше Пейдж не зможе пригадати, які ще пісні вони разом зіграли того вечора, — настільки вразив його той початковий звуковий штурм. І не раз ще ці четверо музикантів спричинять той самий ефект[21]

Род Йєйтс, '«При початках»', Kerrang! # 1244, 17 січня 2009 р.

Перші виступи[ред.ред. код]

За три тижні після тієї доленосної репетиції колектив під назвою «The New Yardbirds» дав свій перший концерт у копенгагенському клубі Gladsaxe Teen. Пітер Ґрант підписався на 8-концертний тур Скандинавією ще до того, як The Yardbirds розпались[22], і тепер він та Джімми Пейдж вирішили замість касувати виступи, використати їх у тренувальних цілях. Тем не менш, гітарист згодом зізнавався, що дуже нервувався: «Ми дійсно були в сум'ятті, маючи за спиною лише близько 15 годин спільних репетицій».

...Нервозність розвіялась, тільки-но квартет вийшов на сцену, де, опріч «Train Kept A Rollin’», виконав пісні, які незабаром увійшли до дебютного альбому, — «Communication Breakdown», «I Can’t Quit You Baby» та епічний джем «Dazed and Confused». Пізніше того самого вечора The New Yardbirds виступили в «Pop-Club», Брондбю. Місцевий оглядач писав про цей концерт: «Джіммі Пейдж зібрав новий гурт. Музика достоту така сама, тільки краща, аніж будь-коли». Планту, одначе, дісталось на горіхи: «Беззаперечно, співак він добрий. Таж йому чейже не обов'язково звиватися всім тілом, немовбито в нього щойно луснув апендикс, егеж?» Невдовзі стане зрозуміло: преса так ніколи до кінця й не зможе прийняти Led Zeppelin.[23]

Род Йєйтс, '«При початках»', Kerrang! # 1244, 17 січня 2009 р.

Повернувшись додому, хлопці підсобили Пі Джею Пробі в останній студійний день роботи над його альбомом. «Я просто попрохав їх зіграти що-небудь, поки не придумаю текст. Тоді вони не були ще Led Zeppelin. Вони називались The New Yardbirds і збирались стати моїм гуртом», — згадував Пробі. Дійсно, в альбомі співака «Three Week Hero» (1969) є попурі «Jim’s Blues/George Wallace Is Rollin' In This Mornin'», де йому акомпанують усі сумісники Led Zeppelin, включно з Плантом на губній гармоніці. Уже за 12 діб по завершенні скандинавського туру квартет у лондонській Olympic Studios став до запису дебютного альбому.

Назва «Led Zeppelin»[ред.ред. код]

Годиться вважати, що свою нову й цілосвітньо прославлену назву «Цеппеліни» отримали з легкої руки ударника The Who Кіта Муна. Якось він пожартував, що новий проєкт Пейджа "полетить, як «свинцевий дирижабль» (англ. Lead Zeppelin)[24]. Джиммі, не довго мудруючи, змінив назву команди на «Led Zeppelin» (літеру «а» прибрали за порадою менеджера гурту — Пітера Ґранта — оскільки, за його словами, «ці тупі американці (англ. thick Americans) прочитають назву гурту як Лід Зеппелін»[25][26]). Однак пізніше Джон Ентвілст, басист того самого ансамблю, стверджував, що ця історія — не більш як леґенда: ідея насправді належала йому, причому він планував так назвати власний сольний проєкт, про що розповів Річардові Коулу, гастрольному менеджеру (спочатку The Who, а відтак The Yardbirds), який, своєю чергою, переказав це Пейджу.

Журнал Kerrang!, уточнюючи хронологію подій та імена сумісников, Ентвістла згадував побіжно, ніяк не потверджуючи його версію:

Травень 1966 року, IBC Studios, Лондон. Джіммі Пейдж керує студійною сесією: записується «Bolero» Джеффа Бека. У контрольній залі він сідає покурити з Кейтом Муном, барабанщиком The Who, який — підспіль із бас-гітаристом Джоном Полом Джонсом та піаністом Нікі Гопкінсом — також бере участь у записі. Маючи на думці калібр музикантів, що його оточували, Пейдж жартома пропонує зібрати новий гурт, але з Джоном Ентвістлом з The Who замість Джонса. Мун кепкує з ідеї та жартівливо каже: гурт завалиться, як «свинцевий дирижабль» («lead zeppelin»). Два роки потому, розмірковуючи над назвою гурту, Пейдж згадує репліку Муна. Проходячи похапцем повз менеджера Пітера Ґранта, він спогадує про це: той усміхається й киває на знак схвалення. Пізніше Ґрант запропонує писати назву «Led Zeppelin», аби не виникло плутанини з вимовою.

Оригінальний текст (англ.)

May 1966, IBC Studios, London. Jimmy Page is overseeing the recording of Jeff Beck's Bolero. In the control room he shares a smoke with The Who's drummer Keith Moon , who's playing on the session alongide bassist John Paul Jones and pianist Nicky Hopkins. Aware of the calibre of the musos aroun him, he laughingly suggests to form a band, but with The Who's bassist John Entwistle in place of Jones. Moon loves the idea, but jokes they'd go like a 'lead zeppelin'. Two years later, as Page is searching for a band's name, he recalls Moon's comment. Running it past Grant, the menager smiles and nods his approval. Later, Grant will suggest they spell it Led Zeppelin so there can be no confusion as to it's pronunciation.

Род Йєйтс, «In the Beginning», Kerrang! # 1244, 2009

Сам Пейдж на питання Дейва Шулпса з Trouser Press про те, хто ж з двох усе ж таки запропонував назву, відповідав: «Мун, поза всяким сумнівом, хоч би що з цього приводу каже Ентвістл… Ба більше, я цілковито переконаний у тому, що Річард Коул спитав у Муна дозволу на використання назви. Просто Ентвістл був засмучений тим, що ті, перші «Led Zeppelin»[27] так і не злетіли».

Контракт з Atlantic Records[ред.ред. код]

Університет Суррея (Гілфорд)

15 жовтня 1968 року в Університеті міста Гілфорд, що в графстві Суррей, відбувся перший концерт, на афішах якого красувався напис «Led Zeppelin». Гонорар за виступ становив 150 фунтів стерлінґів. В організацію першого британського турне гурту Пейдж вклав власні заощадження (вельми скромні), зароблені в Yardbirds, а обслуговувальний персонал, як він згадував, налічував одну людину. Концерт у лондонському клубі «The Roundhouse» 9 листопада став святковим: він був приурочений до весілля Роберта Планта.

У листопаді 1968 року Ґрант виклопотав для своїх протеже величезний аванс у розмірі 200 000 долярів у компанії Atlantic Records (нечувана під той час сума для музикантів-початківців[28]). Доти лейбл надавав перевагу виконавцям блюз-року, джаз-року та соул, але вже наприкінці 60-х років взорувався на прогресивний рок. Поширена думка, що з Лед Зепелін ця звукозаписувальна корпорація зв'язалася за порадою Дасті Спрінґфілд, дуже популярної співачки 60-х[29][30]. Проте Джиммі Пейдж стверджував, що Atlantic давно мріяли переманити їх до себе:

Вони стежили за моїми роботами в Yardbirds <...> тож одразу нами зацікавались. Я дав їм зрозуміти, що обрав би безпосередньо лейбл Atlantic, а не їхню рок-філію Atco Records, де записувались Sonny & Cher та Cream, бо не хотів перебувати в такому товаристві, мріяв асоціюватись з чимось класичнішим.

Джиммі Пейдж, 'Інтерв'ю журналу', Guitar World, 1993 рік

Перше американське турне[ред.ред. код]

Пітер Ґрант

Невдовзі Пітер Ґрант вирішив, що його підопічним необхідно виступити в Америці. Він скористався тим, що The Jeff Beck Group скасували тур на підтрим Vanilla Fudge (гурту, що також записувався на Atlantic Records), зателефонував організаторам концертів і запропонував взамін новий гурт, а заручившись згодою, доручив Річардові Коулу провадити це міні-турне. 23 грудня Коул зустрів гурт у Лос-Анджелесі, розмістив гастролерів у готельному номері «Шато-Мормон» на Сансет Стрип і зараз же влаштував концерти в кількох популярних клубах, зокрема, у «Whiskey a Go Go». 26 грудня Led Zeppelin офіційно дебютували на американській сцені в Денвері, центральному місті штату Колорадо (їх запросив промоутер Баррі Фей), зігравши з Vanilla Fudge, Taj Mahal в якості відкривального гурту. Місцеву пресу виступ не вразив; від'ємною була й реакція часопису Rolling Stone.

Гурт вилетів до Каліфорнії і там зчинив фурор концертами в сан-франциській залі Filmore Auditorium, де, виступивши на розігріві, затьмарив визнаних зірок, Taj Mahal та Country Joe and the Fish. На заключному концерті туру в залі Filmore East 31 січня Iron Butterfly навіть відмовилися після Led Zeppelin виходити на сцену. Пейдж згадував, як «…зі сцени відчував, що з публикою відбувається щось надзвичайне... Немовби в залі перед тим був вакуум, і ми з'явилися щоб його заповнити».

Ранні кроки (1968-70)[ред.ред. код]

Логотип гурту, що використовується з 1973 року

Робота над дебютним альбомом почалася восени 1968 року у лондонській студії Olimpic Studios ще за старої назви колективу. Для Планта це був перший досвід роботи у професійній студії звукозапису. «Звук був напрочуд важким і снажним... Мій голос тоді лишав бажати ліпшого, проте наш ентузіазм у поєднанні з відмінним звучанням гітари Джиммі... це було просто забійно», — згадував вокаліст.

Гурт успадкував кілька пісень від The Yardbirds: «Dazed and Confused» та «How Many More Times». «Babe, I'm Gonna Leave You» за пропозицією Роберта Планта таки запозичили в Джоан Баез. Це породило безліч пересудів про плагіат Пейджа, але останній був одним з авторів цих пісень. Що гурт розпався, він мав повне право включати ці композиції до свого репертуару. Окрім цих пісень до лонґ-плею увійшли ще 6 речей, які були створені під час запису в студії. Пейдж говорив згодом, що навмисно склав альбом із матеріялу, добре обіграного в ході скандинавських гастролей[31] У пісенні аранжування були включені деякі студійні імпровизації, але обшири їхні свідомо вирішили звести до мінімуму.

Альбом нарекли просто — Led Zeppelin. Він вийшов 17 січня 1969 року в США та 28 березня 1969 у Великобританії.

Ніхто в року ні до ні після не міг зрівнятись з Пейджем у його вмінні драматизувати звук. Це він змусив барабани Джона Бонама нуртувати, як вулканічнічні виверження; допоміг вокалу Роберта Планта вібрувати так, неначе він зниходив з Олімпу. Навіть кунштові басові партії Джона Пола Джонса були поліпшені в студії, зазвучавши з доти нечуваною чистотою. Але головне, Пейдж віртуозно маніпулював звуком власної гітари — так, що той постійно змінював кольори й відтінки подібно до блюз-рокового хамелеона.

Оригінальний текст (англ.)

No one in rock before or since has equalled Page’s flair for the dramatic. He made John Bonham’s drums sound like volcanic eruptions and Robert Plant’s vocals reverberate as if they were sung from the top of Mount Olympus. Even John Paul Jones’s nimble bass benefitted from Page’s studio acumen, as thanks to him it grooved with unprecedented clarity. But above all, Page was able to manipulate the sound of his own guitar so that it changed colors and hues like some blues-rock chameleon.

Guitar World, 1993

На відміну від The Beatles чи The Rolling Stones, Led Zeppelin не мали студійного ментора (на кшталт Джорджа Мартіна або Джиммі Міллера). Музичним мозком гурту став Джиммі Пейдж, у якого накопичилася безліч нових ідей ще з доби Yardbirds. «Там мені дозволялося багато імпровізувати на сцені, і я почав поступово писати 'щоденник нових ідей', який затим використовував у Zeppelin. Але опріч старих ідей виникла нова: на ґрунті акустичних звукових полотен створити звучання, в якому поєдналися б блюз, хард-рок та акустика — з потужними рефренами, що все це вінчатимуть. Музика, в якій було б громаддя кольорів та відтінків», — пізніше згадував він. Пейдж постійно експериментував із звуком і проявив себе як продюсер-новатор, самостійно вибудувавши унікальне звучання Led Zeppelin, винайшовши й зреалізувавши нові студійні ефекти (зокрема, «випереджальну луну»).

Важкий блюз-рок, який уже до того часу грали Cream, The Jimi Hendrix Experience тощо, дістав абсолютно інше трактування[32]. Led Zeppelin I був визнаний поворотним пунктом для хард-року й хеві-металу, які у цьому альбомі дістали новий шлях поступу. Навдивовижу високий вокал Планта, новаторська робота Пейджа, який витворив власний неповторний стиль загострено-забійного рифу, віртуозний бас та потужні барабани створили ще іншу гілку рок-музики — хард-рок (англ. hard rock — «важкий рок»). Саме з цього альбому годиться розпочинати відлік ери цього стилю.

Світлина палаючого LZ 129 «Гінденбург» в 1937 році, подібного до того, який використовується на обкладинці дебютного альбому гурту

Успішне американське турне зробило свою справу: замовлення на платівку становили 50 тисяч примірників, а до 1975 його прибутки склали 7 мільйонів доларів. Дивоглядний факт з'яви альбому вражає: записаний усього за 30 годин за 1750 фунтів стерлінґів (за свідченням Пітера Ґранта), він зробився одним з найпопулярніших в історії, здобувся на 10 місце в Billboard 200 та на 6 в UK Albums Chart й став мультиплатиновим, як і майбутні твори гурту[33][34].

Критики, назагал, зустріли альбом м'яко, втім деякі видання, такі як тижневик Rolling Stone, звинуватили гурт у занадто фривольному поводженні з класикою блюзу, яке межувало з плагіатом, що започаткувало багаторічну війну гурту з «Четвертою владою», яка лише загострювалась з уваги на агресивну тактику Ґранта. Незважаючи на це, до моменту початку роботи над другим альбомом керівництво Atlantic Records, що раніше тримало Led Zeppelin у фаворі, за словами Пейджа,«остаточно впало в екстаз» від гурту.

Найбільшої популярності набули такі пісні як: «Dazed and Confused» (Аудіо слухатиопис файлу), «Good Times Bad Times» (Аудіо слухатиопис файлу) та «Communication Breakdown»

Записи на телебаченні та радіо[ред.ред. код]

Завершивши в лютому европейський тур, Led Zeppelin 21 березня дали єдиний концерт для британського телебачення, виконавши «Communication Breakdown» у програмі BBC-2 How Late It Is. Два дні потому квартет записався на радіо в передачі Джона Піла Top Gear. По короткому відпочинку у квітні гурт вирушив у друге американське турне. Коли перша поїздка виявилась збитковою, то повторна принесла (після підрахунку всіх видатків) прибуток сумою 150 тисяч долярів.

Після повернення гурт запросили 27 червня 27 виступити на BBC-1 в лондонській залі Playhouse Theatre для телепрограми «In Concert». Зігравши на фестивалі блюзу та прогресивного року в Баті, Led Zeppelin дали тріумфальний концерт у лондонському Роял Альберт-голлі, після якого значно покращилося ставлення до гурту на Батьківщині. Відбувши червень удома, гурт 5 липня почав треті американські гастролі виступом на поп-фестивалі в Атланті, Джорджія. За рік свого існування гурт уже мав у своєму активі чотири американські й чотири британські концертні турне (з 139 концертів лише 33 відбулися в Британії), з визначних імпрез (з об'єктивних причин) пропустивши тільки Вудсток.

17 жовтня, розпочавши четвертий американський тур, він став першим рок-гуртом в історії, що його запросили виступити в нью-йоркському Карнеґі-голлі. Поскрізь не лише на глядачів, а й на музичних критиків справила враження свобода творчости, що царювала на сцені. Жоден виступ команди не скидався на попередній; композиції постійно видозмінювались у перебігу імпровизацій. Роберт Плант згадував:

« «How Many More Times» неодмінно включала в себя «As Long As I Have You» Мемфіс Мінні чи «Fresh Garbage» Spirit, плюс ще мильйон пісенних шматочків виповзали звідкись з нетрів. У цьому й полягала для мене краса Led Zeppelin. «Whole Lotta Love» ставала поступово еквівалентом «How Many More Times» завдяки розлогим мідл-секціям. Маються бутлеги, що їх просто радісно слухати — як «Smokestack Lightning» переходить у «Hello Mary Lou», а ми підкидуємо один шматок за другим з речей, які ніколи не репетирували. На деяких концертах я починав співати що-небудь — просто аби дізнатися, чи відомі решті акорди. Це була свого роду жива енциклопедія: на здогад — я знаю оцю пісню, давній бі-сайд Ларрі Вільямса, а ви?І починалося! Подекуди ми грали дуже дивні речі: «Dazed & Confused» змінювалася постійно в кожній з своїх частин... Стоячи збоку за лаштунками с сигаретою, я думав: Боже милий, це ж чудово!
Оригінальний текст (англ.)

'How Many More Times' always included 'As Long As I Have You' by Memphis Minnie and 'Fresh Garbage' by Spirit, a million other songs creeping out of woodwork. That was the beauty of Led Zeppelin, I guess. 'Whole Lotta Love' would become the equivalent of 'How Many More Times' for the extended mid sections and some of the bootlegs are really glorious to hear, how we went from 'Smokestack Lightning' into 'Hello Mary Lou', dropping bit by bit without even rehearsing. Some nights I'd try and sing things just to see if anybody knew the chords. It was a kind of encyclopaedia, like - I know the song, that's an old Larry Williams B-side, do you? - and off we go! It times we were playing really odd stuff, especially 'Dazed & Confused' - it was changing all over the place moving left right and center, weaving around... I used to stand with cigarette at the side of the stage and think: My goodness me, this is remarkable.

 »


Притім концерти гурту в США практично не рекламувалися. Поголоска про нього ширилася, як то писав згодом К. Кроу, «не почерез друкарські видання, а за теревенями на задніх сидіннях авт, телефоном чи радіо».

Led Zeppelin II[ред.ред. код]

Альбом «Led Zeppelin II» записувався в кількох американських студіях, — по мірі просування колективу країною. Що хлопці безперестанно гастролювали, відчувалася нестача свіжого матеріялу, тому більшість пісень було перероблено з концертної програми, використовуючи блюзові та рок-н-рольні стандарти (щонайменше три треки, — «Whole Lotta Love», «The Lemon Song», «Bring It On Home», — вибудовані на основі блюзових стандартів, що входили в тогочасний репертуар гатролерів)[35][36]. Проте вони насичені цікавими розгорнутими інструментальними соло, збудовані на простих та яскравих рифах, переробках класичних блюзових мелодій. Платівка вийшла важкою, брутальною та абсолютно прямолінійною.

Вона містила щонайменше три хіти, які гурт виконував на всіх своїх концертах: «Whole Lotta Love», «Heartbreaker» та «Moby Dick». «Whole Lotta Love» (Аудіо слухатиопис файлу) стала першим хітом і посідає 75 місце в списку найкращих п'ятисот пісень за всю історію музики. Джиммі Пейдж назвав її «грубою та некультурною піснею».

Всупереч небажанню музикантів, які вбачали свої творіння «неподільними», Atlantic Records випустили скорочений варіант (до 3:10) пісні для радіо, тимчасом як на концертах вона виконувалася по 20 хвилин. Колектив і Пітер Ґрант не раз заявляли, що цей сингл за офіційний реліз не вважають (до речі, з «Whole Lotta Love» був пов'язаний і інший скандал: вона була обробкою давньої пісні Віллі Діксона, ім'я якого на позначення авторства ніде не спогадали. Компанія Chess Records 15 років потому позивалася на гурт до суду й виграла справу).

На відзначення заслуговує і «Heartbreaker» — потужна хард-рокова композиція з чудовим соло посередині. Під час свого інтерв'ю новинареві Guitar World Джиммі Пейдж розповів, як народилось це соло: «Я хотів зробити щось незвичайне, несподіване. Проте найголовніше те, що це соло з'явилося вже після запису „Heartbreaker“. Воно пішло, так би мовити, навздогін. Я записав його в іншій студії та вставив до середини пісні. Мабуть ви помітили, що гітара звучить трохи інакше». Також, як далі каже музикант, «це соло було написано на місці», а не раніше. Пісня входить до п'ятисот найкращих пісень за всю історію музики, за версією часопису Rolling Stone. «Moby Dick» — цікаве барабанне соло. На початку та в кінці супроводжується гітарою Пейджа. Барабанні соло рідкість у музиці, тому ця композиція належить до одних із щонайкращих у доробку «Свинцевого Дирижабля». Дуже часто виконувалася на концертах та розтягувалася на 20 хвилин.

У цьому ж альбомі свій поетичний хист проявив соліст Роберт Плант. «What Is and What Should Never Be» та «Thank You» стали ліричними успіхами гурту. У «Ramble On» вперше вбачається зацікавленість Пейджа і Планта скандинавською міфологією, творчістю Толкіна та містикою.

Спонтанно створений, імпровізований альбом вийшов 22 жовтня 1969 року, і вже наступного дня став золотим (було подано більше півмільйона поштових замовлень). За три тижні він посів 2-е місце в списках Billboard 200, а відтак запервував, відтіснивши бітлівський «Abbey Road», та протримався на верхівці сім тижнів. Альбом очолював також і братинські чарти. Він і досі обіймає місце в сотні найкращих рок-платівок «Біллборду», і здобувся за цей час на друге місце в переліку альбомів, найкраще продаваних у США[37].

За підсумками 1969-го Британія визнала Led Zeppelin найкращим гуртом року, а Роберт Плант став співаком року. Саму платівку визнано найкращою роботою року.

Перепетії і курйози[ред.ред. код]

1970 рік Led Zeppelin відкрили британськими гастролями, в ході яких дали концерт у лондонському Роял Альберт-голлі, знаменанний ще й тим, що саме там Пейдж зазнайомився з французькою моделлю Шарлоттою Мартен, із якою мав відтак довгий і бурхливий роман. У лютому Роберт Плант дорогою на концерт гурту Spirit потрапив в автомобільну аварію, та встиг видужати до початку европейських гастролей.

Вони стартували з неприємного інциденту: напередодні першого ж концерту вКопенгагені Єва фон Зеппелін, дальня родичка винахідника та піонера в будуванні дирижаблів графа Фердинанда фон Цеппеліна, погрожувала гуртові, що забере право на використання фамільної назви через суд. Тож аби не дражнити долю, 28 лютого 1970 року Led Zeppelin виступили перед приголомшеними данцями під назвою The Nobs[38], обігравши таким чином ім'я свого европейського промовтера Клода Нобса.

У квітні 1970 року Led Zeppelin вирушили в п'яте американське турне, за підсумками якого заробили (за підрахунками The Daily Mirror) 800 тисяч доларів. Програму довелось скоротити (замість 29 концертів відбувся 21), щоб устигнути на фестиваль у Баті (англ. Bath Festival of Blues and Progressive Music), де гурт ділив сцену з Jefferson Airplane, Frank Zappa and the Mothers of Invention, The Byrds, Santana й іншими відомими виконавцями.

Led Zeppelin III[ред.ред. код]

Відбувши ще кілька коротких серій концертів у США, де кожний виступ тривав по 3-4 години через довгі імпровізації, гурт узяв творчу відпустку для роботи над третім альбомом, — уперше за 2,5 року практично безперервних гастролів. Плант запропонував Пейджу гайнути з ним до розташованого в горах обійстя, щоб знайти натхнення на лоні природи. «Я подумав: написати кілька каліфорнійських, сан-франциських блюзів ми зможемо, перебуваючи лише в цілковито особливому місці», — говорив з цього приводу Плант. Музики всамітнилися на Півночі Вельсу, оселившись у відлюдненому котеджі Брон-ер-айр (англ. Bron-Yr-Aur, у перекладі з валійської — «золоті перса»; на конверті альбому, що з'явився, допущено помилку в назві треку «Bron-Y-Aur Stomp»). Робота, яка тут почалась у мобільній студії Rolling Stones, була продовжена у маєтку Гелді Ґрейндж і завершилася в жовтні 1970 року. Джімми Пейдж описував атмосферу, в якій народжувався альбом:

« Умиротвореність місцини, власне, й задала тональність усьому альбому. Звісно, ми не стали б тут гуркотіти своїми стоватними «Маршалами». Я... цікавився й перед тим класичною гітарою, тож — у котеджеі, де не було електрики, — пришов час акустики. Нам і на думку не спало від неї відмовитися, адже це збіглося із змінами <в стилі> гурту. Найменше ми могли очікувати, що за це нас розгромлять у пресі.
Оригінальний текст (англ.)

It was the tranquility of the place that set the tone of the album. Obviously, we weren't crashing away at 100 watt Marshall stacks. Having played acoustic and being interested in classical guitar, anyway, being in a cottage without electricity, it was acoustic guitar time. It didn't occur to us not to include it on the album because it was relative to the changes within the band. We didn't expect we'd get trashed in the media for doing it.

 »


Еклектичний (поєднав кілька стилів), значною мірою акустичний Led Zeppelin III вийшов за настроєм пасторальним. Альбом увійшов у верхівки чартів США та Британії. Критики розгромили його, назвали найгіршим. Проте, згодом «реабілітовали» й визнали за класику. За вершинні його композиції вважаються «Immigrant Song», «Tangerine», а також блюз-рокова «Since I've Been Loving You». У числі найліпших пісень Пейдж відзначав також «That’s the Way»: він гадав, що саме в цій історії сонячної дружби двох хлопчиків (і водночас — алегорії перших вражень сумісників гурту віт Америки) Плант уперше проявив себе видатним автором текстів.

«Immigrant Song» (Аудіо слухатиопис файлу) становить собою справжню хард-рок машину, в якій штудерно сполучилися високий вокал, глухий гуркіт бас-гітари й чергування ритм- та соло-гітари, і стала улюбленою піснею японських фанатів. Ця ж пісня оповила гурт ореолом загадковости: після цього вбивчо-моторошного «морського маршу» вікінґів (з погрозливим «we are you overlords...» («укр. ми ваші володарі»)), преса часто натякала на окрімну зацікавленість четвірки скандинавським фольклором, часто пов'язуючи його з правими поглядами (які невідь-чому тоді приписали музикантам і їхньому менеджеру). Якоїсь миті Atlantic Records забажали випустити трек синглом, але Пітер Ґрант заявив: якщо повториться історія з «Whole Lotta Love», то лейбл втратить гурт назавжди, — і переміг.

У липні Led Zeppelin дали концерт у Мілані (на велотреку Віґореллі), що запам'ятався їм назавжди: після сутичок юрби та поліції (що використовуваласльозогінний газ) уся їхня апаратура виявилася потрощеною. Опісля гурт вирушив на гастролі до Японії (до цього часу «Immigrant Song» очолила місцевий хіт-парад), Канади й США.

19 вересня, завершивши американські гастролі концертом у Медісон Сквер Ґарден (англ. Madison Square Garden), гурт повернувся на Туманний Альбіон. За тиждень видання Melody Maker проголосило Led Zeppelin переможцем у категорії «Найкращий гурт світу», де до цього шість років беззміно царювали The Beatles. У жовтні золоті диски сумісникам гурту вручив секретар Державної ради Ентоні Ґрант, що подякував музыкантам за «Істотний внесок в оздоровлення експортного балансу країни». Однак листопаді 1970 року Atlantic Records зробила гуртові неприємний сюрприз, випустивши без її дозволу сингл «Immigrant Song» («Hey Hey What Can I Do» стала єдиним в історії Led Zeppelin b-сайдом). Поза тим, що вище підіймався гурт до світового визнання, то щільніше його оточували плітки й домисли наймоторошнішого змісту. У 1971 році Джиммі Пейдж придбав маєток Болскін-хаус (англ. Boleskine House), де до 1913 року мешкав одіозно відомий Алістер Кроулі[39].

Натоді Джиммі мав у Лондоні свою власну книгарню, яка спеціалізувалася на окультній літературі, та володів другою у світі за обсягом колекцією публікацій Кроулі[40]. Існує думка[41], що Пейдж був послідовником і практиком «секс-магії» (англ. Sex Magick), та загадковим чином використовував її у своїй музиці. Пізніше, коли учасники гурту пережили низку особистих трагедій, з'явилася поголоска про те, що таким чином постраждалі розплачувалися з «темними силами» за містичні експерименти Пейджа, який дозволяв собі загравати з потойбіччям.

Led Zeppelin IV[ред.ред. код]

Докладніше у статті Led Zeppelin IV
Саме така послідовність піктограм стояла на платівці замість назви

Ще до виходу четвертого альбому імідж гурту абсолютно змінився: кумири молоді з'являлися на сцені в розкішних шатах і прикрасах. Музиканти розкошували: замість гастрольних фургонів придбали собі літака («The Starship»[42]), замовляли великі секції в готелях, замість окремих номерів (найпаче в лос-анджелеському «Контінентал Хаят Хаус»), де під орудою Бонама та гастрольного менеджера Річарда Коула часто відбувалися дикі та іноді моторошні оргії, що утворили ґрунт до хлані пліток, а також цілої «галузі» цеппелінівської міфології Либонь, найскандальніший епізод (за участю рудявки-ґрупі й щойно виловленої з ріки рибки-луціана) мав місце в сіетлівському готелі «Еджуотер Інн» та увійшов в історію під назвою «Red snapper incident». Ці витівки подавалися на «докази» того, що учасники гурту схильні до жорстокості, а також садизму.

Навіть гастрольні тріумфи не змогли розпорошити ту вовкувату атмосферу, яка згущувалася навколо гурту. Отак це описав журнал Rolling Stone:

« Гастролі Led Zeppelin справляли дивне враження: з одного боку — багатотисячний натовп фанів, блискучі лімузини, найкращі готелі; з іншого — атмосфера підозрілості, недомовок, вічне відчуття якоїсь відторгненості. Із певного часу на гурт наклали тавро шолудивої вівці англійського хард-року. Щойно гурт вирушав у турне, їм як стій навперейми випускали Rolling Stones. Перші мали явну перевагу над другими та будь-якої миті могли це довести, але… з газетних репортажів здогадатися про це було не так уже й просто. У ті роки гурт штучно притримували в тіні.  »

[43]

Роботу над четвертим альбомом гурт розпочав у лондонській студії Island Studios, продовжив у Брон-ер-Айр та завершив у Гедлі Ґрейндж із стоунівською Mobile Studio. Led Zeppelin IV (абож: The Fourth Album, Four Symbols, Zoso, Runes, Sticks, Man With Sticks) вийшов 8 листопада 1971 року. Оформлення, в якому вийшла платівка, менеджер гурту Пітерг Ґрант кількоро місяців обстоював в Atlantic. Замість назви альбому та імені виконавця на зворотньому боці обкладинки були лише чотири рунічні символи. На те, що платівка належала саме Led Zeppelin вказувало ім'я продюсера — Джиммі Пейдж. Із боку музикантів це був виклик ЗМІ, які створили дуже від'ємний образ гурту та вважали його популярність за штучно роздмухану.

Саме у цьому альбомі чітко відбилося захоплення митців фолк-музикою, наприклад у пісні «The Battle Of Evermore», яка була записана разом із Сенді Денні. Проте, розвій отримали хард-рокові тенденції, найпаче в піснях «Black Dog» (Аудіо слухатиопис файлу) та «When The Levee Breaks».

…Ми всі зібрались у сільскій гемпширській господі під назвою Гедлі Ґрейндж. <Плант та Пейдж> щойно спустилися з валійських пагорбів: принесли з собою цю послідовність акордів, гітарний вступ і, здається, один куплет, чи, може, трохи більше. Я вперше почув <пісню> під оглушливий акомпанемент камінного полум’я. Враження вона на мене справила — от, саме таке, яке й можна собі уявити. Я взяв блокфлейту й виконав цю мелодию: так з’явився вступ. Потім перейшов за фортепіяно: ми зробили другу частину. Так ми поступово записали одну секцію за другою, а відтак наклали «гітарну армію», як називав її Пейдж…
Джон Пол Джонс про історію створення «Stairway to Heaven». BBC 2, 1990
Оригінальний текст (англ.)
We all met in this country house in Hampshire called Headley Grange. They've come from the Welsh mountains with this chord sequence, guitar intro and, I think, a verse, parhaps maybe more. Literally I first heard it in front of the roaring fire in the country house. It was just like you could imagine it. I picked up the recorder and started the rundown riff that sort of of gave it the intro. I moved on to piano and we moved on to the next section and thus put it together section by section. Then dubbed up the 'guitar army', as Page used to call it.

Обидві лінії ідеально поєдналися в пісні, яка стала леґендою — «Stairway to Heaven» (Аудіо слухатиопис файлу). Вона обіймала перші місця в хіт-парадах англомовного радіо, дарма що не була випущена у форматі синґлу[44][45]. Досьогодні в її словах шукають зашифрованих послань[46], однак текст композиції складений із фразеологічних уривків, буцімто взятих з іншого, повнішого первотвору. Самі музыканти оцінювали її по-різному. Плант, що написав текст, як він сам казав, за мотивами книги Льюіса Спенса «Мудрація магії в кельтській Британії», ставився до популярности «Stairway to Heaven» иронічно, гадаючи, що місце в історії їй забезпечила передовсім двозначність, що дозволила всім охочим тлумачити текст по-своєму. Пейдж, напроти, вважав композицію за «квінтесенцію Led Zeppelin» та свій вершинний творчий осяг («…Що ж до тексту Боббі — це взагалі річ у собі. Фантастика!»), так характеризуючи її музичні особливості:

« Я написав Stairway to Heaven, поєднавши цілу купу фрагментів, які були створені окремо. І одна з основних настанов, які я ухвалив, було та, що темп увесь час, від початку до кінця, має зростати. Так я свідомо порушив музичні правила, які вимагають не пришвидшувати, а сповільнювати його.[47]  »


Під сильним враженням від композиції перебував і Джон Пол Джонс. Окрім цікавої лірики кульмінаційним моментом пісні є чудове гітарне соло, яке вважається за найкраще за всю історію року[48].

Led Zeppelin IV вважається за один з найкращих альбомів усіх часів, а «Stairway to Heaven» (укр. «Сходи до небес») стала гімном рок-музики. Існує леґенда, що якась американська радіостанція кільканадцять діб передавала в ефір саме цю пісню, одразу ж після виходу альбому. Четвертий альбом  Led Zeppelin — найуспішніша хард-рокова платівка в історії. Вона посідає 4-е місце в списку альбомів-бестселерів усіх часів; станом на 2006 рік лише в США було продано більш як 23 млн примірників (кружало 23 рази стало там платиновим)[49], по всьому ж світі купили 37 мільйонів копій. Три пісні, записані в ході сесії («Down by the Seaside» «Night Flight» «Boogie With Stu»), були розміщені тільки на «Physical Graffiti».

Випуску альбому передували американські гастролі, що стартували в серпні 1971 року. Після короткого відпочинку на Гаваях у вересні «Дирижаблі» вперше відвідали Японію, де гурт дав п'ять виступів (зокрема, благодійний концерт у Хіросімі), і повернулися до Великобританії, звідки Плант та Пейдж вылетіли в туристський вояж країнами Азії (Таїланд, Індія, Гонконг). Після виходу альбому, —наприкінці року, — Пітер Ґрант зорганізував підопічним тур невеличкими англійськими клубами, на подяку справжнім фанатам. Однак, ця ідея не втілилась уповні, оскільки гурт усюди опинявся в центрі масовії істерії, яка нерідко переростала в завопорушення.

На початку 1972 року Led Zeppelin гайнули в новий тур до Австралії та Нової Зеландії. Заплановані дорогою вииступи в Сінгапурі були скасовані, оскільки музиканти не були допущені в країну у зв'язку з довгим волоссям. З червня по серпень тривало восьме турне Led Zeppelin Північною Америкою, де на музик чекали аншлаги. До цього часу Пітер Ґрант добився від антрепренерів відчислень на рівні 90 % доходів від продажу квитків: ця «формула», доти нечувана, була згодом узята на озброєння багатьма відомими гуртами. Затим, у жовтні, вони знову прилетіли до «Країни вранішнього сонця», в листопаді була ще одна серія концертів у Великобританії. У березні 1973-го промчали Європою: Данія, Швеція, Німеччина, Австрія і Франція.

«Найвизначіший гурт світу»[ред.ред. код]

Houses of the Holy[ред.ред. код]

Докладніше у статті Houses of the Holy

Ще по завершенні свого південно-азійського та австралійське турне (в ході якого Пейдж і Плант зробили кілька експериментальних записів із Бомбейською симфонічною оркестрою) у квітні 1972 року та почав роботу на п'ятим альбомом. Студійною базою став маєток Міка Джаґґера Старгроув. Загальний легковажний настрій (про який згадував, зокрема, звукорежисер Едді Крамер) позначився на якості перших записів, і їх довелося переробляти в студіях Лондона та Нью-Йорка. Цей альбом став стилістичним переломом гурту. Рифи Пейджа стали накладуватися, було помітно вплив блюзу в перших альбомах.

«Houses of the Holy» відкривається піснями «The Song Remains the Same» (Аудіо слухатиопис файлу)та «The Rain Song» (Аудіо слухатиопис файлу). Причому друга є своєрідним продовженням першої. У них чітко помітно, що Плант значно зменшив містичні та фантазійні елементи в текстах. Обидві виконані дивовижною гітарою Gibson EDS-1275. На цій платівці з'явилися стилі, які гурт до того ніколи не використовував. Наприклад, мелодія «D'yer Mak'er» (Аудіо слухатиопис файлу) заснована на реґі. «No Quarter» (Аудіо слухатиопис файлу) становила собою суміш усіх основних стилів музикантів, мала багато клавішних партій. Ця пісня знову нагадала слухачам про зацікавленість гурту міфологією: у ній згадується Тор, хоча деякі схильні вважати її за текст про нічну діяльність гестапо. «The Crunge» (Аудіо слухатиопис файлу) — це фанк, у якому гурт віддає належне Джеймсу Брауну. Завершує альбом пісня «The Ocean», (Аудіо слухатиопис файлу) яка присвячена «океану» фанатів Led Zeppelin, які «наводнювали» його концерти.

Роберт Плант і Джиммі Пейдж на акустичному концерті в Гамбурдзі, Березень 1973 року

Обкладинка альбому спричинила величезний скандал. Саме через неї альбом заборонили на кілька років в Іспанії, а також у південних американських штатах, які належать до «біблійного поясу»[50][51]. Вона була оформлена за романом Артура Кларка «Кінець дитинства» (включає кількоро оголених дітей, але не повністю і це нагадує людство у загальній формі)[52]. Являє собою колаж кількох світлин Giant's Causeway (укр. Дорога Гіганта), що розташована в північноірландському графстві Антрім. Цими сходами діти повзуть угору до невидимого ідола на вершині. Моделями виступили всього дві дитини[53]. Зроблений дизайнером Обрі Павелом із Hipgnosis (на їхньому рахунку обкладинки всіх альбомів Pink Floyd). За це оформлення гурт вів боротьбу з лейблом майже рік. Проте, це не завадило обкладинці посісти 6 позицію в рейтинґу 50 найкращих обкладинок альбомів у 2003 році.

Саму пісню «Houses of the Holy» до альбому включено не було, так само як і «Walter's Walk», «The Rover» та «Black Country Woman». Альбом посів 149 місце у списку 500 найкращих альбомів усіх часів.

Критики зустріли альбом украй жорстко, однак це не перешкодило його переможній ході вершинами хіт-парадів Британії та США. Уже на початку американського турне гурт встановив абсолютний світовий рекорд за касовими зборами, який до того належав The Beatles. У Атланті, Джорджія, Led Zeppelin отримали 250 тис. доларів за один концерт. Виступи в Тампі та Атланті зібрали понад 50 000 глядачів. Виступ у липні 1973 р. покладено в основу фільму «The Song Remains the Same», який випустили 1976 року. За Led Zeppelin уже закріпилася репутація «концертного гурту». Вони приносили із собою на сцену величезну кількість снаги, свій темперамент, улаштовували шоу тривалістю 3-4 години. Музиканти легко змінювали напрямок своїх мелодій: розтягували на 45 хвилин «Dazed and Confused» або «Whole Lotta Love», які переходили у мелодійні пісні типу «The Rain Song». Цей тріумф у Нью-Йорку зіпсувало викрадення 200 тис. доларів із сейфу музикантів.

Увесь 1974 рік Led Zeppelin відпочивали від музики. Більшість часу вони присвятили наведенню ладу у своєму власному лейблі Swan Song (укр. Лебедина пісня, названий як інструментальна композиція Пейджа, яку він так і не завершив). Там же і відбувались записи всіх наступних альбомів. Також на Swan Song Records записувалися такі виконавці як Дейв Едмундс, Меґґі Белл, Detective, Midnight Flyer, Bad Company та The Pretty Things[54].

Physical Graffiti[ред.ред. код]

Докладніше у статті Physical Graffiti
Обкладинка альбому.

Першим альбомом, який був записаний на власному лейблі гурту Swan Song, став подвійний «Physical Graffiti». Він вийшов 24 лютого 1975 року. На той час гурт повноправно володів званням «найкращого у світі», як за продажем платівок, так і за концертними осягами, тож мав необмежений час для студійної роботи[55].

Запис почався у лютому 1974 року у Гейдлі Ґрейндж, тому самому, де записано Led Zeppelin IV. Музиканти записали 52 хвилини композицій. Це означало, що для одинарного альбому цього багато, а для подвійного — мало. Тому було вирішено взяти пісні, які не ввійшли до попередніх альбомів[56]. Таким чином, гурт отримав достатньо матеріалу і випустив подвійний альбом, який містив кілька хітів, а сам обіймає 70 місце в списку 500 найкращих альбомів усіх часів.

Оригінальний конверт мав віконця-дірочки будівлі, зображені на самій обкладинці. Оскільки «рукава» для самих платівок були з обох сторін, то різні об'єкти й люди з'являлися у цих віконцях, включно з самими сумісниками гурту. Такий ефект став найдорожчим за всю історію року[57]. Споруда, яка зображена на обкладинці перебуває в Нью-Йорку[58].

Альбом відбив усі стилі, які гурт використовував. Так, наприклад, перша пісня «Custard Pie» (Аудіо слухатиопис файлу) — блюз-рокова композиція, яка за виконанням схожа на перший хіт гурту — «Whole Lotta Love». «The Rover» (Аудіо слухатиопис файлу) був записаний для «Houses of the Holy», проте ввійшов саме до цього альбому. Головна риса цієї пісні — особливий риф Пейджа та початковий біт Бонама. Трек «In My Time of Dying» (Аудіо слухатиопис файлу) став найдовшою альбомною роботою гурту. Його тривалість 11 хвилин і 5 секунд. Окрімний вплив на музикантів справила версія Боба Ділана. Саме в цій пісні Джиммі показав свій «маніакальний» стиль гри на слайд-гітарі (ковзати предметом по струнах, щоб отримати незвичайний звук). «Houses of the Holly» (Аудіо слухатиопис файлу) взято з попереднього однойменного альбому. У ній дуже помітний бас Джонса. Слова пісні часто використовувалися в концертних імпровізаціях, проте саму пісню ніколи не виконували вживу. «Trampled Under Foot» (Аудіо слухатиопис файлу) стала однією з найпопулярніших пісень. Це суміш фанку, року, блюзу та ще кількох стилів. Такий жанр назвали «тераплейн блюз» (англ. Terraplane Blues). Тераплейн — це класична машина. У самій же пісні деталі машин використані як метафори сексу[59]. Композиція «Kashmir» (Аудіо слухатиопис файлу) стала найунікальнішою, екзотичною, піснею з усього репертуару гурту. Вона написана під впливом азіатського турне та подорожі Пейджа до Північної Африки. Вона стала ще одним прикладом еклектики музикантів: поєднання хеві-метала, блюзу, індійських та арабських мотивів. Записуючи її, Джимі проявив себе як вправний ситарист.

Як мелодійний клавішник проявив себе Джон Пол Джонс. Його чудова гра на органі прикрасила восьмихвилинну «In the Light» (Аудіо слухатиопис файлу). Були в альбомі пісні, які записувалися ще на початку 70-х. Так, серед них, «Bron-Yr-Aur» та «Down By The Seaside» повертають слухача у часи напівакустичного Led Zeppelin III. «Ten Years Gone» (Аудіо слухатиопис файлу) збудована на контрастах і, будучи своєрідною пізньою «Stairway to Heaven», стала класикою музикантів. Дехто вважає, що «Ten Years Gone» — це початок «Swan Song», яку Джиммі так і не завершив. «Night Flight» та «Boogie with Stu» записувалися у 1971 році для Led Zeppelin IV. Ефектним завершенням альбому є «Sick Again» (Аудіо слухатиопис файлу), яка показує те, як сильно можуть «дійняти» гурт дівчата-фанатки, які під той час просто переслідували музикантів.

Попередні замовлення на платівку складали суму в 15 мільйонів доларів[60]. Не дивно, що альбом посів перші місця в хіт-парадах Британії та США. Альбом став чотири рази «платиновим».

29 березня 1975 року в списках «Білборду» з'явилися одразу ж усі шість альбомів гурту[61]. Цей осяг досі не перевершений. Перед записом Джиммі Пейдж серйозно пошкодив середній палець на лівій руці. Як наслідок він мусів відмовитися від складної технічної роботи на гітарі майже на рік.

У травні 1975 року Led Zeppelin дали п'ять концертів у лондонському Ерлс-корті — нарешті гурт міг використати свої світлові та звукові ефекти в себе вдома, в Англії. Записи цих виступів вийшли у 2003 році на Led Zeppelin DVD і вважаються за найкращі виступи гурту.

Проте, такий шалений успіх закінчився трагедією: Роберт Плант потрапив у дуже серйозну автокатастрофу на острові Родос, де відпочивав[62]. Музикант зламав гомілку, і лікарі попереджали, що він може на все життя стати на милиці. Значно більше постраждала дружина співака, Морін Плант. Довгий час вона перебувала в критичному стані, проте, вчасне переливання крові врятувало її. Перед цим її «викрали» з грецької лікарні та швидко доставили до Лондона.

Останні дні[ред.ред. код]

Presence[ред.ред. код]

Докладніше у статті Presence
Обкладинка альбому.

Незважаючи на серйозну травму, яку отримав Роберт Плант, він разом з іншими учасниками гурту працював над сьомим альбомом. Хоча він і приєднався до інших лише через півроку після аварії. Це була дуже важка робота для всього колективу: Плант записувався в інвалідному візку, а Джиммі Пейдж не виходив зі студії дві доби. Запис, який почався на голлівудській SIR, завершували в Мюнхені. Музиканти дуже поспішали, оскільки для роботи німецьку студію замовили Rolling Stones.

«Presence» вийшов 31 березня 1976 року та одразу очолив хіт-паради багатьох країн. Пейдж назвав альбом своїм улюбленим[63]. Роберт Плант відзначив альбом як такий, що найбільше відповідає «Led Zeppelin»[64]. Критики спокійно ставилися до альбому та особливо відзначили десятихвилинну «Achiless Last Stand» (спогади Джиммі про Марокко), яка стала найважчою піснею за всю історію гурту. У ній Плант продемонстрував один з найкращих своїх вокальних виступів. За всю свою кар'єру «Achiless Last Stand» (Аудіо слухатиопис файлу) є найулюбленішою піснею гітариста гурту. Лірика треку «For Your Life» (Аудіо слухатиопис файлу) виражає відчуття Планта, коли він відлучився від року під час своєї травми. «Royal Orleans» (Аудіо слухатиопис файлу) має реальну основу. Це пісня про дивний випадок, який трапився з Джон Пол Джонсом у лос-анджелеському готелі «Royal Orleans» ще на початку 70-х. Найпопулярнішою піснею з альбому стала «Nobody's Fault But Mine» (Аудіо слухатиопис файлу). Більшість вважає, що вона розповідає про те, як у Джиммі «розквітала» звичка до вживання героїну. Ця пісня виконується на значно вищих октавах, а ніж всі інші пісні. «Candy Store Rock» (Аудіо слухатиопис файлу) — данина року 50-х років. Сам текст зібрано з пісень Елвіса Преслі. Потужною грою відзначився Джон Бонам. У «Hots on for Nowhere» (Аудіо слухатиопис файлу) Плант розповідає про своє розчарування у Пейджі та Ґранті. Остання пісня альбому «Tea for One» (Аудіо слухатиопис файлу) повертає слухача до самого початку існування гурту та відображує те, що гурт не забув про своє коріння: блюз. Пісня дуже схожа на «Since I've Been Loving You» з Led Zeppelin III.

На обкладинці зображено сім'ю, яка чекає на вечерю. Проте, на столі стоїть чудернацький предмет, «The Object»[65]. Люди так зацікавилися його формою, що навіть забули про їжу. Автори обкладинки розповідають, що назву альбомові дали вже після розробки дизайну.[66]

Афіша виступу гурту в Окленді у липні 1977 року.

Проте, загальний успіх гурту зіпсували враження від фільму «The Song Remains the Same», який так і не отримав визнання. Ще гірше мався Пейдж, який зіпсував свої стосунки з відомим режисером Кеннетом Енгером (він, до речі, також був палким прихильником Кроулі), який замовив гітаристові саундтрек до свого фільму «Lucifer Rising». За словами режисера, він отримав 23 хвилини чистої музики[67].

Весною 1977 року Led Zeppelin почали своє мегатурне Північною Америкою. Концерт у Тампі було припинено через дуже сильний ураган, який призвів до масових правопорушень та арештів. Однак виступ у Понтіаку (передмістя Детройта) зібрав рекордну кількість слухачів: 76 229. Цю подію, яка відбулася 30 квітня 1977 року, занесено до Книги рекордів Гінесса[68]. Тоді ж учасники гурту (Пейдж, Плант і Джонс) отримали премію Ivor Novello («За видатні внески до розвитку музики»).

Кепський випадок мав місце в Окленді. 23 липня 1977 року Ґрант, Бонам та координатор служби безпеки Джон Біндон були заарештовані за побиття службовця, який (за версією ударника гурту) жорстоко повівся щодо сина Ґранта. 16 лютого 1978 року суд виніс усім трьом умовний термін покарання та штраф загальною сумою 2 мільйони доларів[62].

Хоча турне відбувалося фінансово успішно, водночас воно мало низку проблем. Його було припинено одразу після того, як помер п'ятирічний син Планта Карак від ускладнення після інфекційного захворювання кишечника[62]. Соліст упав у тяжку депресію та більше року відбув у селі. Його стан поступово покращувався після народження сина 21 січня 1979 року. Після цього Плант провів невеличке сольне турне клубами Британії, де виконував блюзові стандарти (щоб набрати форму). Тим часом Джон Бонам потрапив в аварію: він перекинувся на автомобілі та зламав 3 ребра.

In Through the Out Door[ред.ред. код]

Докладніше у статті In Through the Out Door
Обкладинка альбому.

У листопаді 1978 року гурт зібрався знову, цього разу в студії гурту ABBA Polar Studios у Стокгольмі, Швеція. Протягом трьох тижнів гурт записав свій восьмий, останній альбом. 20 серпня 1979 року під лейблом Swan Song вийшов альбом «In Through the Out Door». Це був перший альбом, де гурт активно використав клавішні інструменти.

Під час запису всі учасники, окрім Джона Пола Джонса мали серйозні проблеми із здоров'ям. Тому басист надав більшість матеріалу для створення платівки. Своєму завданню чудово давали раду ударні Бонама, підтримуючи чіткий ритмічний малюнок тонких клавіш Джонса. Клавішні відкрили перед Led Zeppelin нові змоги, які їм так і не вдалося розкрити.

Фанати гурту, а також критики неоднозначно зустріли альбом. Вони пов'язували такий різкий спад енергетики музикантів із надуживанням Джиммі героїном (він відчайдушно поборював свою залежність), а також алкоголізмом Джона Бонема[69]. Більшість почала стверджувати, що це початок кінця Led Zeppelin. Проте, це не завадило альбомові стати платиновим у США протягом 2-х днів[70].

Частина статті з анонсом платівки. «Звуковая Дорожка» № 56 («Московский Комсомолец», 13 серпня 1979 року).

Відкриває альбом «In the Evening» (Аудіо слухатиопис файлу), яка стала класичною. Більшість роботи виконав Джон Пол Джонс, який зіграв клавішну та ударну партії (вступні). Тут же Джиммі використав скрипковий смичок для гри на гітарі. У створенні пісні «South Bound Saurez» (Аудіо слухатиопис файлу) Джиммі Пейдж участі не брав. Він дуже багато часу відбував із Бонамом, а працювали вони з пізнього вечора всю ніч до ранку. Композиція розповідає про регіон Суарез в Уругваї. «Fool in the Rain» (Аудіо слухатиопис файлу) написана в ритмах самби. Ця ідея прийшла до Джиммі під час чемпіонату світу з футболу в Аргентині у 1978 році. На те, що гурт не втратив почуття гумору вказує весела пісня «Hot Dog» (Аудіо слухатиопис файлу). У ній вокал Планта нагадує Елвіса. «Carouselambra» (Аудіо слухатиопис файлу) — майстерний приклад прогресивного року. Це друга за довжиною студійна пісня гурту. Виконана в доволі незвичній манері: гітара слугувала фоном, а синтезатор грав важку мелодію. Ще іншою класичною піснею альбому є «All My Love» (Аудіо слухатиопис файлу), яку Плант присвятив своєму синові Караку, що трагічно загинув у віці 5 років. Це друга пісня, у створенні якої Пейдж не брав участі. Останній трек — «I'm Gonna Crawl» (Аудіо слухатиопис файлу) — виконаний у стилі американського соул-блюзу кінця 60-х. Вона також частково присвячена синові Планта. Бонам відмітив цю пісню як найкращу вокальну роботу Роберта Планта.

Цікавим явищем став конверт платівки. Він міститься у конверті з картону, на якому стоїть штамп з назвою колективу та альбому. В ньому міститься один з шести варіантів головного конверту: шість різних сцен у барі. Кожна з версій є поглядами шести різних людей, що перебувають у барі на одну людину — «Джона». У цій обкладинці багато цікавих моментів. Такий підхід є чисто маркетинґовим[71]. Справжній фанат-колекціонер не стримався б і придбав всі шість варіантів обкладинки, надто що кожна версія позначена літерами від «А» до «F».

Дуже несподіваним для преси став виступ гурту на фестивалі в Небворті (290 тисяч квитків розкупили за день). Усі відзначили додатні зміни в грі та поведінці Пейджа. Подальші успіхи пов'язані із звільненням гастрольного менеджера Річарда Коула[62].

У травні 1980 року гурт запланував европейське турне «LZ Over Europe 1980». Воно пройшло у червні-липні 1980 року у Німеччині, Голландії, Бельгії, Швейцарії та Австрії. На ньому роль лідера гурту взяв на себе Джон Пол Джонс, оскільки Пейдж виступав дуже нестабільно. Проте, найгірше почувався Джон Бонам, який після концертів іноді непритомнів[62].

Смерть Джона Бонама[ред.ред. код]

Джон Бонем на концерті 1975 року

Усі надії на майбутнє були зруйновані 25 вересня 1980 року, коли помер Джон Бонем. За день до цього, 24 вересня, асистент Рекс Кінґ заїхав до Бонема додому, і відтак обидва рушили на репетицію до Bray Studios у рамцях готування до прийдешнього американського турне. Дорогою вони зупинилися, щоб попоїсти. Барабанщик поснідав рулетом із шинкою, випивши при цьому близько 700 мл горілки. Затим музикант не розлучався з пляшкою ні в студії, де працював до пізнього вечора, ні в маєтку Пейджа The Old Mill House (Клюер, Віндзор), куди квартет завіявся на ночівлю (останнім часом, поборюючи героїнову залежність, він перебував у стані депресії й отримував розраду лише від спиртного).

Після опівночі Бонем знепритомнів і звалився на софу. Асистент Джиммі Рік Гоббз (англ. Rick Hobbs), допоміг його віднести нагору в спальню для гостей та вкласти в ліжко на бік. До середини наступного дня, коли Плант, Пейдж та Джонс уже збиралися від'їздити на чергову репетицію, Бонем так і не спустився. Тоді (13:45), Плант, гадаючи, що Бонем спить, відправив Бена ЛеФевра (що замінив Коула на посаді гастрольного менеджера) його розтермосити. ЛеФевр і Джонс піднялися в спальню й сахнулися: барабанщик лежав на спині в калюжі блювотиння.

Джонс викликав швидку, але драмер був уже мертвий протягом кількох годин (пізніше встановили, що смерть настала рано-вранці внаслідок задухи, яка була викликана попаданням блювотних мас до легень, і що напередодні він вицмолив більш як 2 літри горілки, — рівень алкоголю у крові небіжчика становив 0,5 проміле). Усі геть були шоковані. Плант поїхав утішати дружину й дітей Бонзо. Джонс поїхав до своєї родини. І поки трагічна новина скрушала країну, Джиммі спостерігав за гуртом фанатів, що веле тихе вартування біля його будинку: ці прихильники цеппелінів ще не знали про те, що трапилося.

7 жовтня 1980 року присуд слідства був таким: смерть настала внаслідок нещасного випадку. Розтин не виявив в організмі загиблого наркотиків, так само як і не довів ще якихось причин трагедії[72]. Тіло музиканта було кремоване. На церемонії з-поміж инших були присутні Пол Маккартні та Джефф Лінн. Прах поховали 10 жовтня 1980 року на цвинтарі парафіяльної церкви Рашок Періш у Дройтвічі (Вустершир), неподалік від ферми Бонзо. Біля надгробку встановили тарілку від його ударної установки. Він мав 32 роки.

Могила Джона Бонема, вересень 2007.

Запланований Північно-Американський тур був скасований. Виникли були чутки, що місце Бонема можуть посісти Козі Павелл, Кармайн Епіс, Баррімор Барлоу, Саймон Кірк чи Бів Біван, проте, вони швидко спростувалися. «Я не можу собі уявити, що я дивлюся на сцену, і бачу когось іншого за барабанами. Це було б несправедливо», — відказував Джиммі. За два дні після поховання учасники гурту зібралися на острові Джерсі, звідки вилетіли до Лондона, де в готелі «Савой» на них чекав Пітер Ґрант. Рішення про розпуск гурту було одностайним, адже Пейдж свого часу заявив: Led Zeppelin існуватиме допоки «один з нас не з'їсть дутля».

«Ми хочемо, щоб усі знали, що втрата нашого друга й доглибна повага до його сім'ї, а також загублене відчуття передущої цілісності та гармонії в гурті, привели нас до рішення про припинення існування гурту Led Zeppelin... ми у повній згоді та порозумінні з нашим менеджером дійшли висновку, що не можемо продовжувати своє існування як гурт»[73], — ішлося в офіційній заяві для преси, опублікованій 2 грудня 1980 року й підписаній просто: "Led Zeppelin".

Оскільки вже був підписаний контракт, що зобов'язував музикантів випустити новий альбом, а записувати нові пісні без Бонема не хотілося, було ухвалене рішення шукати в наявному доробку невикористаний матеріал для завершального лонґ-плею, до якого увійшли пісні, відкинені в попередні роки, а також деякі вже записані.

У наступні роки члени гурту вважали за потрібне не зустрічатися. Тільки в рідкісних випадках вони були помічені разом на сцені. 2007-го Пейдж зізнався, що після смерті побратима він «не міг думати про Led Zeppelin упродовж п'ятнадцяти років. Але так само нестерпною для мене була думка про те, що все скінчене»[74].

Coda[ред.ред. код]

Докладніше у статті Coda
Джон Пол Джонс виступає із своїм гуртом у німецькому Мангаймі в їхньому останньому турі 1980 року

Збірка пісень, що її випустили 19 листопада 1982 року троє учасників гурту дістала назву «Coda» (класичний термін, що означає останній додатковий розділ музичного твору). До неї ввійшли композиції, починаючи з 1969 року. Першою є «We're Gonna Groove», яка записувалася для Led Zeppelin II. «Poor Tom» був готовий для випуску ще у 1970 році для Led Zeppelin III. «I Can't Quit You Baby» взято з концерту в Альберт-голлі (англ. Royal Albert Hall) 1970 року. «Walter's Walk» записували для Houses of the Holy. «Ozone Baby», «Darlene» та «Wearing and Tearing» записані під час сесії у Швеції для In Through the Out Door. «Bonzo's Montreux» — друге барабанне соло, яке записав Джон «Бонзо» Бонем у швайцарському Монтре в 1976 році. Готуючи альбом до випуску Пейдж додав до цієї інструментальної п'єси електронних ефектів. Пізніше зібрану колекцію було додбано чотирма треками: «Baby Come on Home», «Traveling Riverside Blues», «White Summer/Black Mountain Side» та «Hey Hey What Can I Do».

Пост-Led Zeppelin[ред.ред. код]

Після розпаду гурту решта його учасників розпочала сольну кар'єру. Джон Пол Джонс повернувся к продюсерської діяльности. Свій перший альбом Zooma він випустив лише 1999-го. Джиммі Пейдж перед початком роботи над альбомом «Coda» записав [[Звукова доріжка[|саундтрек]] до фільму Жага смерті 2. У тому ж 1982 році Роберт Плант випустив свій перший сольний альбом «''Pictures At Eleven''». Критики зустріли його тепло. Узагалі, з усіх членів гурту найуспішнішою є діяльність саме вокаліста. Джиммі часто змінював гурти, брав участь в благодійних концертах. У 1984 році Пейдж і Плант зустрілися в складі спонтанно створеного гурту The Honeydrippers, який записав однойменний міньйон. Опісля Пейдж (разом із Полом Роджерсом (Free, Bad Company) й Крісом Слейдом (екс-Uriah Heep) зорганізував The Firm, супергурт, що выпустив два альбоми (The Firm 1985-го і Mean Business 1986-го).

13 липня 1985 року цеппеліни взяли участь у благодійному концерті Live Aid у Філадельфії з ударниками Тоні Томпсоном та Філом Коллінзом. Коллінз продовжив свою роботу з Плантом і записав перші два сольні альбоми вокаліста. Пейдж описав це об'єднання як «чудовий хаос»[75]. Утім, пізніше, у 2004 році, коли вийшов DVD з матеріалами концерту, колишні учасники Led Zeppelin, незадоволені своїм виступом, не дозволили розмістити його запис, оскільки це не відповідало рівню гурту[76]. Проте, щоб показати свій підтрим, Пейдж і Плант передали Live Aid усі кошти з продажу свого «Page and Plant DVD» проекту. Водночас Джон Пол Джонс перерахував гроші для Live Aid від свого виступу разом з Mutual Admiration Society у США.

У 1986 році Пейдж, Плант і Джон Пол Джонс із Томпсоном зібрались задля запису в англійському Баті, але цьому проекту не судилось здійснитися через серйозну аварію, в яку за вибриком долі потрапив барабанщик.

Троє учасників гурту зібралися знову на 40-річчя Atlantic Records у травні 1988. За ударну установки сів син Бонема — Джейсон. Цей виступ розкритикували за погану гру Пейджа.

23 жовтня 1990 вийшов перший Led Zeppelin бокс-сет, який включав треки, що перезаписувалися під персональним наглядом Пейджа. До нього ввійшли чотири композиції, які раніше не видавалися (вони ввійшли до реконструйованого альбому Coda). У США синглом став «Travelling Riverside Blues».

У 1992 вийшов трек-продовження «Immigrant Song» під назвою «Hey Hey What Can I Do», який одразу став синглом у США. Другий бокс-сет був випущений у 1993 році. Два бокс-сети містили всі відомі студійні записи гурту й кілька живих виступів. Тоді ж вийшов і Complete Studio Recordings, десятитомний бокс-сет.

У 1994 році колишніх учасників квартету запросили для участі в програмі MTV Unplugged. Там вони відіграли концерт тривалістю півтори години. В результаті постав альбом No Quarter: Jimmy Page and Robert Plant Unledded і рік потому відбулося шалене світове турне з Чарлі Джонсом (басистом із гурту Планта) та оркестром, який складався, в основному, з арабських музикантів. Саме в цей час з'явились серйозні проблеми у відносинах із Джонсом (останнього навіть не повідомили про проєкт на MTV). Конфлік сягнув апогею, коли на питання одного з репортерів, де їхній басист, Роберт відповів: «Ззовні, паркує автівку».

Гурт на церемонії включення до Зали слави рок-н-ролу. Зліва на право: Джиммі Пейдж, Джон Пол Джонс, Зой Бонам, Джейсон Бонам, Роберт Плант.

12 січня 1995 року Led Zeppelin включили до Зали слави рок-н-ролу. Зробили це вокаліст та гітарист гурту Aerosmith Стівен Тайлер та Джо Перрі. На церемонії були присутні Джейсон та Зой Бонем, які представляли батька. Відносини з Джонсом були зіпсовані остаточно, коли той не без іронії заявив: «Спасибі, друзяки, що нарешті згадали мій телефонний номер». І тоді всі помітили погляди Пейджа і Планта на свого басиста[77]. Після вручення нагороди музиканти зіграли невеличкий концерт із Тайлером та Перрі (на барабани покликали Джейсона Бонема) й Нейлом Янґом та Майклом Лі, який замінив Джейсона.

29 серпня 1997 року Atlantic Records випустила синглову версію «Whole Lotta Love» у США та Британії. Це був єдиний синґл-CD, який гурт випустив на Батьківщині. До цього диску ввійшли такі пісні як «Baby Come on Home» and «Travelling Riverside Blues». Він посів 21 позицію. 11 листопада 1997 року вийшов у світ Led Zeppelin BBC Sessions, перший альбом гурту за 15 років. Дводисковий альбом містив переважно студійні записи гурту, які спеціально виконувалися для BBC.

У цей час лідери гурту завжди були на зв'язку. Дует Пейдж та Плант був успішним. У 1998 році він випустив альбом «Walking Into Clarksdale». Пісня «Most High» отримала «Греммі», як найкраща рок-пісня року. На підтрим нового матеріалу пройшло світове турне «Walking Into Everywhere».

29 листопада 1999 року RIAA (Recording Industry Association of America) заявила, що гурт став третім за всю історію музики, який має чотири чи більше Діамантових альбомів (продано понад 10 мільйонів примірників)[78].

У 2002 році покращилися стосунки з Джонсом. Тоді ж британські ЗМІ повідомили про те, що можна очікувати на реюніон гурту.

Протягом 2003 року гурт випустив «живий» альбом «How the West Was Won» та дводисковий Led Zeppelin DVD, який містив записи виступів гурту у різні роки. За рік було продано 520 000 копій DVD.

Журнал Rolling Stone у своєму випуску 2005 року «100 найкращих виконавців всіх часів» надав Led Zeppelin 14 позицію[79]. У листопаді того ж 2005 року Led Zeppelin та російський дириґент Валерій Гергієв отримали премію Polar Music Prize. Король Швеції вручив Пейджу, Планту, Джонсу та доньці Бонама нагороди в Стокгольмі в травні 2006 року[80].

У листопаді 2006 року Led Zeppelin потрапили до британської Зали музичної слави. Телевізійна версія складалася з короткого вступу, виступів відомих фанатів, вручення премії Джимові Пейджу та його промови. Після цього гурт Wolfmother зіграв оду Led Zeppelin, а самі «дирижаблі» виконали один із своїх перших хітів «Communication Breakdown»[80][81].

Роберт Плант на Green Man Festival 2007 року

27 липня 2007 року Atlantic/Rhino, та Warner Home Video проголосили вихід трьох нових дисків. Першим став «Mothership», який вийшов 13 листопада 2007. Це збірка з 24 найкращих пісень гурту. Також завершено роботу над саундтреком для фільму The Song Remains the Same 20 листопада, і випущено новий DVD[82].

15 жовтня 2007 з'явилася стаття, яка вказувала на те, що Led Zeppelin укладе серію контрактів, які зроблять їхні пісні приступними у цифровому форматі, передовсім як рінґтони, та цифрове завантаження треків усіх восьми студійних альбомів та всього нового матеріалу. Усе це приступне почерез Verizon Wireless (одна з найбільший американських телерадіокомпаній) та iTunes[83].

3 листопада 2007 газета Daily Mirror заявила, що має світові права на шість невиданих треків через свій сайт. 8 листопада радіо XM Satellite Radio запустило XM LED, мережу, яка стала першою, що присвячена якомусь виконавцю. 13 листопада гурт завершив роботу над розміщенням свого матеріалу в iTunes.

Об'єднання 2007 року[ред.ред. код]

Докладніше у статті Ahmet Ertegün Tribute Concert
Led Zeppelin на Ahmet Ertegün Tribute Concert під час виконання «Whole Lotta Love».

За два місяці після смерті Ахмета Ертіґуна (14 грудня 2006), засновника Atlantic Records, удова покійного звернулася до Планта з проханням Led Zeppelin об'єднатись задля одного виступу, кошти від якого підуть до Ertegun's Education Fund, який займається фінансовим підтримом спудеїв-музикантів Британії, США й Туреччини. Ця ідея вже обговорювалася на нараді фонду, до якого входять Міка Ертіґун (вдова Ахмета), промоутер Гарві Ґолдсміт та Біл Кьорбішлі, менеджер Планта. Пізніше Ґолдсміт зізнався, що він бажав повторити успіх Боба Ґелдофа, який зміг об'єднати Pink Floyd для виступу у Live 8. Кьорбішлі знав, із якою повагою ставився Плант до Ахмета і вважав його за «друга, до певної міри спільника». У травні 2007 року Плант пристав на пропозицію, і Кьорбішлі зараз же зв'язався з Пітером Меншем та Річардом Чедвіксом — менеджерами відповідно Джиммі Пейджа та Джона Пола Джонса. Після цього до роботи залучили Джона Гадсона (юрист, якій вів усі справи про спадок Джона Бонама) та Джорджа Фірона, американського адвоката Led Zeppelin.

Тим часом у Нью-Йорку відбувся перший концерт пам'яті засновника Atlantic. У складі ансамблю рок-зірок виступив Джон Пол Джонс. Пейдж та Плант перебували в залі, проте, на прохання піднятися відповіли відмовою, чим зіпсували і без того крихкі стосунки з басистом. На щастя перемовини менеджерів виявилися більш ніж ефективними, і вже за три тижні троє колишніх учасників гурту зустрілися у лондонському готелі та домовилися про першу репетицію. За барабанну установку запросили Джейсона Бонама.

Джейсон Бонам

Син «Бонзо» вже не вперше грав із Плантом і Пейджем та, за словами останнього, не лише гарно знав усі композиції «дирижаблів», а й усі концертні варіанти кожної пісні. Після двох серій репетицій у червні та вересні, місце проведення яких тримали в таємниці, стало ясно, що об'єднанню «монстрів» хард-року бути.

12 вересня 2007 року було зроблено офіційну заяву, що Джиммі Пейдж, Роберт Плант, Джон Пол Джонс та Джейсон Бонам об'єднуються задля виступу на благодійному концерті пам'яті Ахмета Ертіґуна, який відбудеться 26 листопада 2007 у лондонській O2 Arena. На одній з останніх репетицій Джиммі зламав мізинець на лівій руці та не міг грати протягом 2-х тижнів. Через це концерт перенесли на 10 грудня[84]. Придбані квитки залишилися в силі.

Організатори виступу передбачили ажіотаж навколо виступу: гурт не виступав 19 років та жодної звістки про майбутні виступи не було. Заля цього, а також задля протидії спекулянтам квитки розігрувалися серед людей, що зареєструвалися на сайті Ahmettribute.com. У перші ж дні сервер не витримав перенавантаження та вийшов з ладу[85]. Усього зареєструвалося понад мільйон осіб[86]. Вартість квитка становила 125 англійських фунтів, або 250 американських доларів. Рекордною сумою, що її виклав мешканець шотландського Глазго Кенет Донел за два квитки, стали 83 000 фунтів[87] (приблизно 170 000 доларів). Придбати можна було не більше 2-х квитків в одні руки[88]. При цьому про спекуляцію можна було не говорити: на квитку вказувалися персональні дані везунчика, які перевірялися на вході.

У листопаді проголосили, що в концерті візьме участь гітарист The Who Піт Тауншенд, колишній бас-гитарист Rolling Stones Білл Ваймен, Паоло Нутіні та гурт Foreigner. Прес-служба Rolling Stones спростувала відомості про виступ Міка Джаґґера та Чарлі Вотса[89].

Двогодинне шоу, яке влаштували Led Zeppelin 10 грудня здивувало увесь світ. Критики й огляди однозгідно дали концертові щонайвищу оцінку. Окрімно відзначили високий рівень гри Джейсона Бонама та нестаріючого Пейджа. Видання NME напише: «Те, що Led Zeppelin зробили цієї ночі доводить, що вони все ще можуть виступати на тому рівні, який забезпечив їм статус легенди. Залишається лише сподіватися, що це не останній раз, коли ми їх побачили»[90]. На концерті було чимало зірок та знаменитостей, серед них Дейв Грол (ударник гурту Nirvana), Девід Ґілмор (Pink Floyd), Пол Маккартні, Мік Джаґґер, Мерілін Менсон, Чед Сміт (Red Hot Chili Peppers), Брайан Мей (Queen), брати Галахер з Oasis, участики Arctic Monkeys, Едж (U2), Бернард Самнер (New Order), Дейв Мастейн, Пітер Ґебріел, Річард Ешкрофт.

Джиммі Пейдж сподівався, що гурт почне роботу над новим матеріалом[91], та, можливо, попрацювавши вийде у світове турне[92]. Проте, Плант критично до цього поставився. 25 січня 2008 року у Токіо Пейдж презентував нову збірку Mothership. В інтерв'ю він заявив, що повністю готовий до світового турне, але остаточну відповідь зможе дати не раніше вересня, коли закінчиться сольний тур Планта[93]. Усі сподівання на остаточну злуку гурту розбив Роберт Плант, який заявив, що відмовляється від світового турне через свою роботу з Елісон Краусс[94]. На його думку возз'єднання не має сенсу, оскільки час гурту минув. За деякими даними всім учасникам гурту пропонували по 100 мільйонів доларів за турне, але Плант був непохитним.

Ймовірний тур 2008–2009[ред.ред. код]

Незважаючи на відмову Планта, інші учасники гурту мали намір провести світове турне. Так, на початку червня 2008-го Джиммі Пейдж та Джон Пол Джонс виступили разом із гуртом Foo Fighters на стадіоні Уемблі. Музиканти виконали пісні «Rock and Roll» та «Ramble On» разом із Дейвом Ґролом та Тейлором Гокінсом. Після концерту Пейдж заявив, що можливе турне відбудеться не раніше осені 2009 року, оскільки деякі члени колективу зайняті сольними проєктами.[95]

У цей час Плант був зайнятий своїм успішним турне з Елісон Краусс. Їхній спільний альбом Raising Sand став платиновим у березні 2008.[96] Пісні отримали кілька нагород, включно з Ґреммі за композицію «Gone, Gone, Gone (Done Moved On)»[97], сам альбом визнано за найкращу роботу року за версією Американської музичної асоціації.[98] Протягом своєї роботи з Краусс, Плант постійно уникав розмов щодо можливого турне Led Zeppelin.

На закритті літніх Олімпійських ігор у Пекіні Джиммі Пейдж виконав «Whole Lotta Love» разом із популярною британською співачкою Леоною Льюїс під час представлення Великої Британії.[99] 26 серпня 2008 вийшла стаття в газеті «The Guardian», яка стверджувала, що Джон Пол Джонс, Джиммі Пейдж та Джейсон Бонам пишуть нових пісень[100]. У зв'язку з цим виникло дуже багато чуток щодо нового туру Led Zeppelin, можливо, з новим вокалістом[101][102][103]. 29 вересня Роберт Плант у своєму інтерв'ю відкинув будь-які варіанти співпраці із своїми колишніми колегами. Він назвав ідею відновлення культового рок-гурту смішною. Після завершення свого туру з Краусс 5 жовтня, Плант не планує жодних виступів протягом, щонайменше, двох років. Проте, екс-фронтмен гурту побажав своїм товаришам успіхів в усіх призводах[104].

Після заяви Планта офіційна, проте інша заява щодо майбутнього туру Led Zeppelin була озвучена басистом Джоном Полом Джонсом та промоутером Гарві Ґолдсмітом. Наприкінці жовтня Джонс в інтерв'ю радіо BBC сказав, що він, Пейдж та Джейсон Бонам шукають нового вокаліста для туру. Він зазначив: «Ми слухаємо кількох вокалістів. Ми хочемо вирушити в тур. Це добра ідея, і ми хочемо наблизити цю подію»[105]. Наступного дня Ґолдсміт прокоментував перспективу майбутнього туру Led Zeppelin, поставивши під сумніви можливість та мудрість такого рішення. В інтерв'ю BBC News промоутер заявив: «Я думаю, що вони самостійно повинні висловлювати свої думки. На мій погляд, довге турне — не вихід для Led Zeppelin». Ґолдсміт також зазначив, що можливий проєкт Пейджа, Джонса та Бонама не носитиме назву Led Zeppelin.[106] Представник Джиммі Пейджа пізніше потвердив цей факт, заявивши в інтерв'ю сайту журнала Rolling Stone, що спільний проєкт басиста Джонса, гітариста Пейджа та барабанщика Джейсона Бонама не називатиметься Led Zeppelin, оскільки в ньому не бере участь Роберт Плант[107].

7 січня 2009 Rolling Stone заявив, що всі плани щодо можливого концерту колишніх учасників Led Zeppelin без Роберта Планта касуються. Менеджер Джиммі Пейджа Пітер Менш в інтерв'ю цьому музичному виданню сказав: «Led Zeppelin більше немає! Якщо ви не бачили їхнього виступу у грудні 2007, то у вас вже немає шансів»[108].

Перевидання альбомів Джиммі Пейджем (2014)[ред.ред. код]

Джиммі Пейдж 2013 року

У 2014 році за особистого сприяння 70-річного гітариста гурту Джиммі Пейджа готується нове видання всіх дев'яти класичних альбомів четвірки. В інтерв'ю BBC News він заявив: "За два з половиною року я розібрав, відслухав і розсортував сотні плівок із записами наших концертів і репетицій. Мені дуже не хочеться померти раніше, ніж я закінчу цю роботу, і залишити її комусь ще. Зрештою, хто краще мене зможе розібратися в усьому цьому..."[109]

У ролі бонусів до цього перевидання класичних альбомів увійдуть дві раніше невидані пісні - Keys to the Highway (запис 1970 року) і невідомий варіант Whole Lotta Love.

Відгуки критиків[ред.ред. код]

Led Zeppelin, гурт, який уже незабаром після розпаду набув статусу «класичного», новаторського й надвпливового, практично всі десять років свого існування був у стані конфронтації з музичною пресою, насамперед, американською. Що масовіший успіх мали концерти й релизи квартету, то непримиреннішою становала позиція його критиків у першій половині 1970-х років.

Реакція рецензентів на перші гастролі квартету в США назагал була від'ємною. Так, після концерту гурту 26 декабря 1968 року в Денвері, штат Колорадо, репортер Томас Маккласкі, відзначивши віртуозність Пейджа і ґрунтовність Джонса, знайшов невиразними вокал Планта й гру Бонема. Нищівну статтю помістив журнал Rolling Stone, що натякнув на певний «лиховісний ореол», що супроводжував гастролі Led Zeppelin країною.

Роберт Плант у 1973 році

Перший альбом, що рекламувався на сторінках провідних тижневиків під шапкою «Led Zeppelin — єдиний спосіб літати», дістав низкі оцінки. Оглядач Rolling Stone заявив, що гурт «не може запропонувати нічого, що б не сказали її двійники, Jeff Beck Group — три месяці тому, так само або ще краще». Плант був тут названий «розцяцькованим як Род Стюарт, але тільки куди менш захопливим».

У Британії дебютний альбом був прийнятий ліпше, зокрема, дістав високі оцінки від Melody Maker. В огляді під назвою «Тріумф Джиммі Пейджа: Led Zeppelin — це вершинний клас!» (англ. Jimmy Page triumphs — Led Zeppelin is a gas!): рецензент відмітив, що новачки не покладаються на банальні блюзові рифи і навіть коли послуговується ними, «звучить чейже не так мляво, як більшість британських так званих блюзових гуртів»[110]. Рік потому у Великобританії Led Zeppelin уже були оголошені гуртом №1; Melody Maker у підсумкових списках поставив їх на перше місце в списку «Найкращий гурт світу», а Роберт Плант у тому ж списку став найкращим у категорії «Вокаліст року».

Проте в США і другий альбом був зустрітий вороже: основний притиск у своей аргументації рецензенти робили на засудженні «запозичень», намагаючись довести, що гурт неоригінальний і «обкрадає» чорних блюзменів. При тому, що Led Zeppelin мали тотальний успіх, їхні концерти не рекламувалися. «Бути шанувальником Led Zeppelin означало бути членом ексклюзивного клубу.

Джиммі Пейдж розповіда, що гурт не збентежило рознесення, влаштоване їй в американській пресі:

{{Виписка|Ми усвідомлювали власний потенціал і продовжували постійно вдосконалюватися. Окрім того, всі свої пісні ми раз-у-раз награвали вживу, помічали, як люди реагуують на те, що ми робимо. Це і є вирішальний тест... <Відгуки преси> не турбували мене — допоки ми не записали третій альбом. Але й після досягненого преса надалі називала нас мильною бульбашкою. Тому четвертий альбом вийшов без наголовку. Це був, звичайно, безглуздий протест, але ми вирішили довести, що наші платівки люди купають не за назву.

Оригінальний текст (англ.)

We knew what we had, and we kept improving all the time. Also, we were playing all the music live and people were responding to what we were doing. That is the ultimate test. It did not really start bothering me until after the third album. After all we had accomplished the press was still calling us a hype. So that is why the fourth album was untitled. It was a meaningless protest really, but we wanted to prove that people were not buying us for the name.

Лише по розпаді Led Zeppelin нові покоління музичних критиків визнали, що гурт створив власний саунд та вкрай оригінальний, постійно розвиваний стиль, по-новому интерпретувавши блюзову спадщину, чим тільки сприяли зростанню інтересу до останньої. Фахівці визнали Led Zeppelin провідним гуртом першої хвилі хард-року, що відіграла засадничу роль у становленні жанру хеві метал, відзначають видатну інструментальну мастерність сумісників квартету, новаторський підхід до студійної роботи Пейджа, важливість стилістичних експериментів, що ними були захоплені музиканти. Музична преса поцінувала обширність впливу четвірки на розвиток року. «Практично будь-який хард-рок- чи хеві-метал-гурт, що виходить на сцену, бодай щось та запозичив у них у звучанні або стилі», — писав у Rolling Stone 1988 року музичний критик Стів Понд.

Звинувачення в плагіяті[ред.ред. код]

Одразу ж після виходу альбому Led Zeppelin деякі американські таблоїди, зокрема, тижневик Rolling Stone, звинуватили гурт у плагіяті, який полягав у занадто вільному, на їхню думку, поводженні новачків із класикою блюзу. Ранній репертуар Led Zeppelin дійсно базувався на блюзових стандартах, і три з них — «You Shook Me», «I Can’t Quit You Baby» (Віллі Діксона), а також «Babe I’m Gonna Leave You» — увійшли до дебютного альбому.

Коли ми в Гедлі Ґрейндж записували Physical Graffiti, зайшов Ієн Стюарт, и ми почали імпровізувати. Джеммінґ перетворився на «Boogie With Stu». Вочевидь, то була варіація на тему «Ooh My Head» покійного Річі Валенса, яка своєю чергою була варіацією на тему «Ooh My Soul» Літтл Річарда. Ми мали намір усього-но допомогти матері Річі, бо чули, що вона не отримала грошей від хітів свого сина, тож Роберт дещо використовував з тексту <Валенса>. що ж сталося відтак? Нас спробували засудити за цю пісню! Довелося послати їх подалі. (Сміх)[111]
Оригінальний текст (англ.)
When we were up at Headley Grange recording Physical Graffiti, Ian Stewart [the Rolling Stones' unofficial keyboard player] came by and we started to jam. The jam turned into "Boogie With Stu, " which was obviously a variation on «Ooh My Head» by the late Ritchie Valens, which itself was actually a variation of Little Richard's «Ooh My Soul». What we tried to do was give Ritchie’s mother credit, because we heard she never received any royalties form any of her son’s hits, and Robert did lean on that lyric a bit. So what happens? They tried to sue us for all of the song! We had to say bugger off. [laughs]

Джиммі Пейдж про «Boogie with Stu»

В інтерв'ю 1975 року Пейдж говорив про перший альбом:

У пошуках матеріялу ми, видима річ, звернулись до нашого блюзового коріння. У мене дармувало багато рифів від доби Yardbirds. Ерік Клептон залишив нелегку спадщину — спочатку для Бека, потім для мене, причому мені було ще важче, тому що другий гітарист став раптом основним. Необхідність придумувати власні рифи тяжіла наді мною, і в першому альбомі я був ще під сильним впливом минулого. Гадаю, це помітно, але… було вочевидь, що комусь потрібно було взяти кермо влади у свої руки, инакше ми сиділи б і джемили пів року. Ну а опісля , на другому альбомі, вже помітно, як проявляється загальне обличчя гурту.

Род Йейтс, «In the Beginning», Kerrang! # 1244, 2009 рік

«Babe I’m Gonna Leave You» становила собою окрімний випадок: Пейдж, який уперше почув пісню на пластівці Джоан Баэз, гадав, що це адаптація народньої балади. Згодом з'ясувалося, що пісня має автора (Енні Бредон, написав її в 1950-х роках), і помилка була виправлена. Проблема загострювалася ще й тією обставиною, що Джефф Бек, який до цього вже записав «You Shook Me» для свого альбому Truth, звинуватив Пейджа в крадіжці в нього основної ідеї. Окрім того, з Джоном Полом Джонсом і Кітом Муном Пейдж брав участь у записі в «Beck’s Bolero» (яку, сам же й аранжував), — інструментальній композиції з альбому Truth. Пізніше на концертах він використовував її в джемі «How Many More Times»; усе це спричинило конфлікт між Пейджем та Беком, які змалечку були друзями.

Гітарист Led Zeppelin так формулював свої принципи в даному питанні:

{{Виписка|…Щодо мене, то я завжди старався додати щось своє у використовувані фрагменти. Я завжди точно знав, що створюю якусь варіацію. Паче того, в більшості випадків ніхто не міг здогадатися, яким було оригінальне джерело. Мабуть не в усіх випадках, але в більшості. Тож, в основному, <звинувачення> ґрунтувалися на порівняннях текстів. Передбачалось, що Роберт мав змінювати текст, але робив він це не завжди, чим і накликав більшість проблем. Вони не могли підкопатися до гітарних партій — але причепились до лірики. Звичайно, певні вільності ми собі дозволяли (сміх). Та, хай там як, ми вважали це за потрібне.

Оригінальний текст (англ.)

[A]s far as my end of it goes, I always tried to bring something fresh to anything that I used. I always made sure to come up with some variation. In fact, I think in most cases, you would never know what the original source could be. Maybe not in every case -- but in most cases. So most of the comparisons rest on the lyrics. And Robert was supposed to change the lyrics, and he didn't always do that -- which is what brought on most of the grief. They couldn't get us on the guitar parts of the music, but they nailed us on the lyrics. We did, however, take some liberties, I must say [laughs]. But never mind; we did try to do the right thing.

«…Річ у тому, що все це були народні тексти, і вони з'явились задовго до того, як народилися ті <блюзові> виконавці, з іменами яких сьогодні їх годиться асоціювати»,— додавав гітарист.

Після виходу альбому Led Zeppelin II суперечки про авторство поновилися . Вступ до «Bring It On Home» був почерпнутий з записаної в 1963 році версії Сонни Боя Вільямсона пісні Віллі Діксона тієї ж назви. «The Lemon Song» включала в себе адаптований фрагмент «Killing Floor», пісні Хаулин Вулфа. В 1972 году Arc Music, видавниче крило Chess Records, пред'явило Led Zeppelin позов, закинувши гуртові порушення авторських прав. Справа було полагоджена поза судом, сума сплати не розголошувалася.[112].

Опріч того, «Whole Lotta Love» містила частину тексту, запозичену з пісні Віллі Діксона 1962 року «You Need Love». У 1985 році Діксон подав на Led Zeppelin до суду,справу полагодили приватним чином і відтоді ім'я Діксона значиться в числі авторів[113].

На бік Джиммі Пейджа в цьому питанні встав Роберт Палмер, авторитетний журналіст і дослідник історії блюзу, який стверджував: «У блюзі було звичною річчю для виконавця — позичати куплети з сучасних йому джерел, як усніх, так і записаних, додати власну мелодію і/або аранжування й оголошувати пісню своєю власною»[114][115].

Фахівець з фольклору Карл Ліндал називав такі фрагменти , що переходять із пісні до пісні «плаваючою лірикою» (англ. floating lyrics), маючи на увазі — «…рядки, які у фолк-спільноті циркулювали так довго, що виконавцям, унуреним у традиційну музику, самі собою першими спадали на думку; їх невпинно переаранжовували, иноді позасвідомо, щоб підігнати під свій стиль і естетику довколишнього середовища»[116].

Згодом Led Zeppelin змушені були ще раз сплатити поза судом грошову компенсацію за квазіплагіят (у цьому випадку — видавцям Річі Валенса). Поступово спори про авторство вщухли. Багато хто (в тому числі Кемерон Кроу) вважали подібного роду нападки частиною негласної, скоординованої кампанії американських масмедія 1970-х років, спрямованої проти Led Zeppelin.

Вплив Led Zeppelin[ред.ред. код]

Led Zeppelin справили визначальний вплив на поступ новітнього року, і чимало музикантів наступних поколінь говорили про гурт як про засадниче перводжерело їхньої творчости. Фронтмен Foo Fighters Дейв Грол в есеї, написаному для часопису Rolling Stone (2004), зазначав: «Без Led Zeppelin не було б heavy metal, а коли б він і був, то був би паскудним».

{{Виписка|Вони, поза всяким сумнівом, — мій улюблений гурт усіх часів. Я вчився грати на ударних, слухаючи пластівки Led Zeppelin, за ними ж я вивчав роботи Джиммі Пейджа — як акустичні, так і електричні. Я не вчився в коледжі, я і в школі-то недовчився. Я випускник <інституту> Led Zeppelin! Для меня вони як члени родини, які були поряд зі мною довгі роки.

Оригінальний текст (англ.)

They are without a doubt my favourite band of all time. I learned how to play drums by listening to Led Zeppelin records, and I studied Jimmy Page’s acoustic and electric guitar work. I didn’t go to college - I’m a high school drop-out. I studied Led Zeppelin! They seem like a family, they feel like a family that had been around for a long time.

Оззі Осборн розповідав, що коли вперше почув «Dazed and Confused», мав таке «відчуття, немов… світ зупинився». Екс-вокаліст Black Sabbath говорив у 1990 році, що від Led Zeppelin у нього досі «мороз поза шкірою», згадуючи «неймовірну» серединну секцію «Whole Lotta Love». За словами Осборна, ранні альбоми гурту були відзначені фантастичною студійною роботою: «Схоже, ніхто нічого подібного зробити вже не намагається. Я рівного <цьому> точно не чув. <Зате> імитувати Zeppelin беруться багато хто» [117].

Якнайдужчий ефект справили Led Zeppelin на Білла Келліхера, гітариста Mastodon. «Я подумав: вони що, в союзі з дияволом? Приносять у жертву незайманок?.. Мене вразило, наскільки вони звучали зловісно»! «Zeppelin — одне з головних джерел натхнення в моєму житті. Їхня здатність до еволюції, те як вони змінювались від альбому до альбому, завжди вражала мене. Вони були правдивими майстрами свого мистецтва; саме вони навчили мене <прагнути> набуття внутрішньої свободи»[118], — розповідав Деррик Грин (Sepultura). Про те, що музика Led Zeppelin має рідкісну властивість не набридати, говорив і Джастин Хокинс, фронтмен Darkness та Hot Leg: «Communication Breakdown — ринґтон мого телефона, а мелодія 'Good Times, Bad Times' будить мене ранками. Проблема в тому, що <коли я чую їх> у мене не виникає бажання ні відповідати на дзвінок, ні натиснути кнопку будильника».

Двогрифова електрогітара Gibson EDS-1275, використана для концертних варіантів «Stairway to Heaven».
Whitesnake один з гуртів, що найбільше почерпнули в Led Zeppelin

Слеш, гітарист Guns N' Roses, називав Led Zeppelin «королями рок-н-рольного рифу» (своїми улюбленими визначаючи «Black Dog», «Out on the Tiles» и «Bring It on Home».[119] «Вони викинули за облавок увесь <тодішній> збір законів… Ранні Led Zeppelin справили на наш гурт вирішальний вплив, я усвідомлюю це дедалі більше — по мірі того, як ми розвиваємось»[120], — казав Джаред Лето, фронтмен 30 Seconds to Mars. Корі Тейлор зі Slipknot уважає вокальне виконання в «Since I’ve Been Loving You» за найліпше за всі часи. «Led Zeppelin уперше внесли в масову свідомість ауру містицизму й відчуття небезпеки. Вони — взірець ідеального рок-гурту», — казав він.

Модерна рок-музика продовжувала зазнавати впливу Led Zeppelin по десятиріччях після його розпаду. «The New Rolling Stone Record Guide» відмічав, що сама вже «Whole Lotta Love» справила за выдправною точкою для творчости таких гуртів, як Aerosmith, Guns N' Roses и Van Halen)[121]. Браян Мей, гітарист Queen, за його власними словами, «щонайбільший фанат Led Zeppelin у світі», розповідав, що саундчек завжди починає з «The Immigrant Song» — «просто заради того, щоб насолодитися величчю цих звуків». У числі тих, хто прозраджував ґрунтування свого творчого світогляду на доробку четвірки, були Ієн Естбері (The Cult), що називав Led Zeppelin щонайвидатнішим британським концертним бендом і наголошував на ролі «містичної аури», що супроводжувала гурт, Енн Вілсон із Heart[122], Kiss, Cheap Trick, Judas Priest, Metallica, Megadeth, The White Stripes, Торі Еймос, The Black Crowes, Alice Cooper, Кеті Мелуа та багато инших.

Дискографія[ред.ред. код]

Докладніше у статті Дискографія Led Zeppelin

Студійні записи[ред.ред. код]

  • Led Zeppelin (LP, Atlantic Records, 12 січня 1969) — 6-е місце у Великобританії, 10-е місце у США (Billboard 200)
  • Led Zeppelin II (LP, Atlantic Records, 22 жовтня 1969) — 1-е місце у Великобританії та США
  • Led Zeppelin III (LP, Atlantic Records, 5 жовтня 1970) — 1-е місце у Великобританії та США
  • Led Zeppelin IV (LP, Atlantic Records, 8 листопада 1971) — 1-е місце у Великобританії США, 2-е місце в США
  • Houses of the Holy (LP, Atlantic Records, 28 березня 1973) — 1-е місце у Великобританії та США
  • Physical Graffiti (2 LP, Swan Song, 24 лютого 1975) — 1-е місце у Великобританії та США
  • Presence (LP, Swan Song, 31 березня 1976) — 1-е місце у Великобританії та США
  • In Through the Out Door (LP, Swan Song, 15 серпня 1979) — 1-е місце у Великобританії та США

Інші[ред.ред. код]

  • The Song Remains the Same (концертний, 2 LP, Swan Song, 21 вересня 1976) — 1-е місце у Великобританії, 2-е місце в США
  • Coda (LP, Swan Song, 19 листопада 1982) — 4-е місце у Великобританії, 6-е місце в США

Найпопулярніші пісні[ред.ред. код]

  • «Dazed and Confused» (1968)
  • «Communication Breakdown» (1968)
  • «Whole Lotta Love» (1969)
  • «Heartbreaker» (1969)
  • «Ramble On» (1969)
  • «Immigrant Song» (1970)
  • «Black Dog» (1971)
  • «Stairway to Heaven» (1971)
  • «No Quater» (1973)
  • «Trampled Under Foot» (1975)
  • «Kashmir» (1975)
  • «Achilles Last Stand» (1976)
  • «Nobody's Fault But Mine» (1976)
  • «In The Evening» (1979)
  • «All My Love» (1979)

Фільмографія[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Олександр Рудяченко. Динозаври з «Дирижабля» (серія з 9 статей, надрукованих у газеті «Молода гвардія» (Київ) у серпні—листопаді 1989).
  • Олександр Рудяченко. ...І летить «Дирижабль» (переклад інтерв'ю з журналу «Ріп», надруковане у 2 частинах у газеті «Молода гвардія» (Київ) у 1991).

Джерела[ред.ред. код]

  1. Led Zeppelin (англійською). Nolifetilmetal.com. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2010-05-17. 
  2. згодом гурт кілька разів збирався задля окремих виступів
  3. Heavy metal timeline
  4. BBC.com
  5. Led Zeppelin brings down the house. CNN. 2007-12-10. Процитовано 2008-01-31. 
  6. VH1 Welcomes the Return of the 'Third Annual UK Music Hall of Fame Induction Ceremony'. vh1.com. 2006-09-14. Процитовано 2006-09-21. 
  7. The Local
  8. The Telegraph
  9. The Mail & Guardian
  10. RIAA. Top Selling Artists. Архів оригіналу за 2012-02-07. 
  11. Australian Broadcasting Corporation — Triple J Music Specials — Led Zeppelin (first broadcast 2000-07-12)
  12. 100 greatest artists of hard rock at vh1.com
  13. «Led Zeppelin: The Legend, the Classic Reviews, a Selection of Hot Photos and More», Rolling Stone [1]
  14. http://www.thelocal.se/20120201/2442
  15. Stephen Davis Power, Mystery And The Hammer Of The Gods The Rise and Fall of Led Zeppelin Rolling Stone
  16. Майкл Ґілмор The Long Shadow Of Led Zeppelin Rolling Stone
  17. Billboard.com: біографія Led Zeppelin (англ.)
  18. Stephen Davis Power, Mystery And The Hammer Of The Gods The Rise and Fall of Led Zeppelin Rolling Stone
  19. Майкл Ґілмор The Long Shadow Of Led Zeppelin Rolling Stone
  20. [2] Офіційна біографія Led Zeppelin(рос.)
  21. Kerrang! Issue # 1244 January 17 2009. In the Beginning. Rod Yates. Стор. 26-29
  22. Перший виступ гурту(дан.)
  23. Kerrang! Issue # 1244 January 17 2009. In the Beginning. Rod Yates. Стор. 26-29
  24. Led Zeppelin The Story of a Band and their Music 1968–1980. — 2005. — С. 36, ISBN 100879308710.
  25. Hammer of the Gods (LPC). — 1995. — С. 32, 44, 64, 190, 225, 277 ISBN 0330438591.
  26. Jimmy Page Online (англ.)
  27. Йшлося про вище згаданий Kerrang! склад, який планували в часи запису "Beck’s Bolero": Пейдж, Мун та Нікі Гопкінс; Пейдж твердив, що в числі претендентів, опріч Ентвістла, розглядались Стів Марріотт та Стів Вінвуд.
  28. Wall, 2009, p. 84
  29. Welch, 1994, p. 31
  30. Fortnam, 2008, p. 43
  31. Певні речі з виконаних тоді, виявилися незаписаними, зокрема, «Flames» Елмера Ґантрі й «As Long As I Have You» Ґарнетт Міммс, відома в інтерпретації Дженіс Джоплін.
  32. AMG, Led Zeppelin I (англ.)
  33. AllMusic, 2012
  34. Wall, 2009, pp. 147, 152
  35. Connollyco.com: Дискографія Led Zeppelin(англ.)
  36. AMG: Led Zeppelin II(англ.)
  37. Bestsellers(англ.)
  38. Keith Shadwick Led Zeppelin 1968–1980: The Story Of A Band And Their Music (уривок — на Billboard.com)(англ.)
  39. Алістер Кроулі та його маєток Болскін-хаус(англ.)
  40. Victorian Fortunecity (англ.)
  41. Lashtal.com (англ.)
  42. Led Zeppelin.org (англ.)
  43. Rolling Stone, 13 03 1975(англ.)
  44. www.classicbands.com (англ.)
  45. www.rockhall.com (англ.)
  46. Stairway to Heaven Backwards (англ.)
  47. Wiesław Weiss, Robert Filipowski, Bartek Koziczyński, Marek Świrkowicz, Łukasz Wiewiór, Paweł Brzykcy, Grzesiek Kszczotek, Jordan Babula, „Led Zeppelin po całości”, Teraz Rock Kolekcja, nr 4 (6), 2009.
  48. About Guitar, 100 Greatest Guitar Solos(англ.)
  49. RIAA Top 100 Albums (англ.)
  50. Classic Rock Covers: Led Zeppelin; Houses of the Holy. Atlantic, 1973. Designer: Hipgnosis (Storm Thorgneson, Aubrey Powell) (англ.)
  51. Best albums with nude covers and the stories behind (англ.)
  52. Manning, Toby. «Broad Church», Q Led Zeppelin Special Edition, 2003.
  53. Solved: Mystery of the iconic Led Zeppelin album cover and its golden-haired children(англ.)
  54. VH1 Biography (англ.)
  55. Журнал «Classic Rock» № 8 январь/февраль 2002г. (рос.)
  56. «Their Time is Gonna Come», журнал «Classic Rock», грудень 2007
  57. «PHYSICAL GRAFFITI»: Рисунки будущего на стенах прошлого, или чем нас цепляет самый лучший рок-двойник 70-х (рос.)
  58. F.Y.I. The New York Times (англ.)
  59. Trampled Underfoot by Led Zeppelin Songfacts (англ.)
  60. Опис «Physical Graffiti» на ledzeppelin.ru (рос.)
  61. Біографія гурту за rockhall.com (англ.)
  62. а б в г д Stephen Davis (1995). Hammer of the Gods (LPC), 44, 64, 190, 225, 277 ISBN 0-330-43859-X.
  63. Led Zeppelin: The latter days, Bonham's death and break-up (1975–1980), англомовна Вікіпедія. (англ.)
  64. З інтерв'ю шведській телевізійній передачі «Musikbyrån», у той час коли Led Zeppelin отримували Polar Music Prize.
  65. Історія Swan Song на ledzeppelin.ru (рос.)
  66. Журнал «Classic Rock», травень 2002.
  67. Енгер і Пейдж: Fortunecity (англ.)
  68. Dave Lewis (2003). Tight But Loose Files:Celebration II, 49
  69. Aizelwood, John, «Closing Time», Q Magazine Special Led Zeppelin edition, 2003, p. 94.
  70. Dave Lewis (2003). Tight But Loose Files:Celebration II, 80.
  71. Конверты альбома In Through The Out Door (рос.)
  72. Біографія Джона Бонема (англ.)
  73. Mick Wall (2005). «No Way Out»: 86. 
  74. Rolling Stone Джимми Пейдж: вся правда о смерти Джона Бонэма
  75. «Jimmy Page says last Led Zeppelin reunion was a disaster», List.co.uk. (англ.)
  76. BBC News Report (англ.)
  77. Lewis, Dave Lewis and Simon Pallett (1997) Led Zeppelin: The Concert File, London: Omnibus Press. ISBN 0-7119-5307-4, p. 144.
  78. «Recording Industry Announces November Awards» RIAA (англ.)
  79. The Immortals: The First Fifty. Rolling Stone Issue 946. Rolling Stone.
  80. а б BBC News Article (англ.)
  81. Wolfmother live at Led Zep's induction (англ.)
  82. Led Zeppelin Readies Fall Reissue Bonanza (англ.)
  83. «Дирижабль вривається в iTunes»
  84. Офіційна заява про перенесення концерту(англ.)
  85. Фанаты Led Zeppelin обрушили сайт с билетами (рос.)
  86. Как я ходил на Led Zeppelin (рос.)
  87. Пара билетов на предстоящий концерт Led Zeppelin была продана за 83 000 фунтов стерлингов.(рос.)
  88. На каждый билет на концерт Led Zeppelin претендует по пятьдесят человек (рос.)
  89. Rolling Stones (англ.)
  90. Led Zeppelin reunion: the review | News |NME.COM (англ.)
  91. «Zeppelin may make new material» (англ.)
  92. «Jimmy Page hints at more shows» (англ.)
  93. Led Zeppelin Guitarist Wants World Tour (англ.)
  94. Роберт Плант предпочел старым товарищам молодую скрипачку (рос.)
  95. Участники Led Zeppelin сыграли вместе с Foo Fighters на «Уэмбли». Lenta.ru. Процитовано 9 січня 2009. (рос.)
  96. Alison Krauss/Robert Plant go platinum. Country Standard Time. 2008-03-20. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2008-11-25. 
  97. List of Grammy winners. CNN.com. 2008-02-10. Процитовано 2008-11-25. 
  98. Krauss, Plant big winners at Americana awards. USA Today. 2008-09-19. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2008-11-26. 
  99. На закрытии Олимпиады прозвучит классика Led Zeppelin. Lenta.ru. Процитовано 9 січня 2009. (рос.)
  100. Led Zeppelin members working on new material. guardian.co.uk. Процитовано 9 січня 2009. (англ.)
  101. Led Zeppelin plan to audition new singer. The Sun. 2008-09-20. Процитовано 2008-09-20. 
  102. Led Zeppelin to reunite. Daily Telegraph Sydney. Архів оригіналу за 2012-09-05. Процитовано 2008-09-26. 
  103. Chaytor, Rod (2008-09-27). Zep's Jason sells up for 'world tour'. The Daily Mirror. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2008-09-27. 
  104. Роберт Плант опроверг воссоединение Led Zeppelin. Lenta.ru. Процитовано 9 січня 2009. (рос.)
  105. Zeppelin to go back on the road. BBC Devon. 2008-10-27. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2008-10-30. 
  106. Youngs, Ian (2008-10-28). Zep warned off «pointless» tour. BBC News. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2008-10-30. 
  107. Could a Robert Plant-Free Led Zeppelin Tour Succeed?. rollingstone.com. 2008-11-13. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2008-11-25. 
  108. Тур Led Zeppelin без Роберта Планта отменен. Lenta.ru. Процитовано 9 січня 2009. (рос.)
  109. Led Zeppelin виклали в мережу дві раніше невидані пісні
  110. Chris Welch. Led Zeppelin. — London: Orion Books, 1994. — С. 28, 37. — ISBN 1-85797-930-3
  111. Brad Tolinski with Greg DiBenedetto, «Jimmy Page: Days of Heaven» Part 2. Guitar World, January 1998
  112. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Whole_Lotta_Love не вказаний текст
  113. Goldstein, Patrick. «Whole Lotta Litigation» Los Angeles Times February 3, 1985: N72
  114. Susan Fast (2001). In the Houses of the Holy: Led Zeppelin and the Power of Rock Music. с. 210, ISBN 0-19-511756-5. 
  115. Robert Palmer (1991). Led Zeppelin: The Music (liner notes).  Текст «Atlantic 82144-2» проігноровано (довідка)
  116. Carl Lindahl, «Thrills and Miracles: Legends of Lloyd Chandler», Journal of Folklore Research, Bloomington: May-December 2004, Vol. 41, Issue 2/3, pp. 133-72.
  117. Ozzy Osbourne. Rolling Stone. Issue #587. — 20 September 1990.
  118. Zeppelin are one of the biggest inspirations of my life. Their innovation and evolution from album to album always amazed me. They were true masters of their art and they have taught me to be free within myself. — Derrick Green
  119. Kerrang! Issue # 1283 October 17 2009 100 Killer Riffs p. 43
  120. Kerrang! Issue # 1283 October 17 2009 100 Killer Riffs p. 31
  121. Daniel Kreps, Led Zeppelin II Turns 40. — Rolling Stone.
  122. Ann Wilson Quotes. Retrieved 05 March, 2010. — Немає другого такового гурту, якому до такої міри хотілося б віддати належне!