Алчевськ
Алче́вськ (МФА: [ɐɫˈt͡ʃɛu̯sʲk] (
прослухати)) — місто в Україні, адміністративний центр однойменного району та територіальної громади Луганської області, великий промисловий центр. З 2014 року місто окуповане Росією.
В Алчевську виготовлялася до російсько-української війни чверть промислової продукції Луганської області. Основа промислової могутності міста — Алчевський металургійний комбінат та Алчевський коксохімічний завод.
З моменту заснування 1895 року назву поселення кілька разів змінювали. Первинна назва «Юр'ївка» була змінена 1903 року на «Алчевськ», після загибелі засновника, купця Олексія Алчевського.
У 1931 році назву змінено на Ворошиловськ — до 50-річного ювілею радянського діяча К. Є. Ворошилова, який працював на заводі ДЮМТ. У 1932 року отримав статус міста.
У 1961 році місто носило назву Металогірськ. Але вже з 30 грудня 1961 року воно отримало нову назву Комунарськ, яка проіснувала до 1991 року. Залізничну станцію було перейменовано також на Комунарськ.
.JPG)
Після проголошення Україною незалежності, на міському референдумі, який відбувся 1 грудня 1991 року, мешканці міста повернули назву «Алчевськ» на честь засновника — купця, українського патріота і громадського діяча Олексія Алчевського. Залізничну станцію Комунарськ перейменовано не було.
Як робітниче селище Алчевськ виник у середині 90-х років XIX століття завдяки будівництву біля залізничної станції Юр'ївка Катерининської залізниці (нині станція Комунарськ) металургійного заводу Донецько-Юріївського металургійного товариства. Він об'єднав селища Жилівка, Василівка. В останньому був розташований православний храм побудований ще на початку 19 століття.
- Докладніше: Алчевський Олексій Кирилович
Засновником Донецько-Юріївського заводу (нинішнього Алчевського металургійного комбінату), як і акціонерного товариства ДЮМТ, був український промисловець і банкір, купець першої гільдії Олексій Кирилович Алчевський. Заснований ним завод ДЮМТ був у той час єдиним в Україні металургійним підприємством, побудованим на вітчизняні капітали.
Під час гострої економічної кризи початку XX століття, не витримавши конкуренції з пануючими на Донбасі іноземними компаніями, і, отримавши відмову від царського уряду на прохання про кредит, О. К. Алчевський 7 травня 1901 року кинувся під поїзд на Царськосельському вокзалі в Петербурзі. Однак багато дослідників схиляються до думки, що це було замовне вбивство.
Знецінені після загибелі Алчевського акції ДЮМТ зосередилися в руках франко-бельгійських компаній.
На пам'ять про засновника заводу ДЮМТ станція Юр'ївка за клопотанням російських промисловців була перейменована в 1903 році в станцію Алчевське. Від станції отримало назву і заводське селище, з 1902 року перетворилося в місто.
Населення міста складалося переважно з робітників металургійного заводу — місцевих і приїжджих. Це були фахівці-іноземці (німці, французи, бельгійці), кваліфіковані робітники-металурги, запрошені з Юзовського, Брянського (м. Дніпро) та інших заводів, і безземельні селяни із прилеглих губерній.
У 1913 році житловий фонд Алчевська склав 38 тисяч квадратних метрів. Це були приватні будинки, у тому числі хати-мазанки і «казенні» (заводські). З 5135 робітників заводу ДЮМТ 3000 чоловік жили в бараках, 540 — в казармах і приблизно 1600 — в 270 кам'яних «сімейних будинках».
Рівень грамотності населення в Алчевську на початку XX століття був невисоким. До будівництва металургійного заводу в цій місцевості працювала тільки одна невелика церковно-приходська школа у Василівці. Незабаром з'явилася заводська школа на 700 учнів з 19-ма вчителями. У 1910 році відкрилася Василівська земська школа і приватне Алмазно-Юр'ївське комерційне (середнє) училище, у якому навчалося 190 учнів.
З 1913 до 1917 року в Свято-Миколаївській церкві села Василівки Слов'яносербського повіту (нині частина Алчевська) служив священник Тимофій Драгожинський.
До культурних закладів у заводському селищі належали: приватний цирк, де виступали циркові та театральні трупи, кінематограф, так званий «літній театр», кегельбан і навіть казино.
Робітники Алчевська брали активну участь у революції 1905—1907 років, але повстання зазнало поразки.
У 1917—1920 роках влада в Алчевську змінювалася неодноразово.
26 квітня 1918 року в місто вступили війська Української Народної Республіки.
У грудні 1918 — донські козаки генерала Краснова,
Влітку 1919 — денікінці так названні «білі».
У проміжках між ними владу брали більшовики. 26 грудня 1919 року в місті надовго встановилася радянська окупація.
- Докладніше: Радянська окупація України
На початку XX століття після окупації більшовиками, почався голодомор в Україні що зачепив також і Луганську область. Це мало негативний вплив на кількість населення, та етнічний склад міста[2]
З переходом до нової економічної політики, коли не було коштів на відновлення зруйнованих великих підприємств, Донецько-Юр'ївський завод, що став державним, 3 травня 1923 року був тимчасово законсервований. Це також вплинуло скорочення населення: до кінця 1923 року в Алчевську залишилося всього 8000 жителів.
Під час та після індустріалізації в місто та сусідні селища направляли людей з різних частин СРСР.
У 1925 році було прийнято рішення про зняття металургійного заводу з консервації і на початку 1926 року тут відновлюється одна з доменних печей (доменний цех стояв ще з 1918 року — з часу німецької окупації), а незабаром почалося спорудження нових доменних печей та інших об'єктів. Великою подією в житті міста було будівництво коксохімічного заводу, який запрацював у 1929 році.
Разом із підприємствами зростало й місто. Якщо у 1926 році його населення становило 16 тис. мешканців, то у 1939 році воно досягло 55 тис.
З 1932 року почалося будівництво багатоповерхових будинків, з'явився водопровід, каналізація. Міський житловий фонд перевищив у 1940 році 160 тис. квадратних метрів. Місто озеленювалося, площа зелених насаджень досягла 200 гектарів.
У 1938 році до міста було приєднано селище імені Паризької Комуни, у складі Комунарська воно отримало назву Перевальськ та стало райцентром Перевальського району.
З початком німецько-радянської війни підприємства міста перебудували роботу на військовий лад. Обладнання металургійного та коксохімічного заводів, у зв'язку з небезпекою захоплення міста німцями, було вивезено на Урал, до Кузбасу і Узбекистану. 12 липня 1942 року Алчевськ зайняли німці майже на 14 місяців.
15 листопада 1942 тут почали формувати козацьке Кавалерійське з'єднання фон Паннвіца Вермахту. Лише 2 вересня 1943 року радянська армія захопила місто назад.
Після повторного окупування міста радянськими військами почалася його відбудова за участю фахівців з інших частин СРСР (зокрема, відновлювальний загін із Челябінська). У 1943 році був створений спеціалізований будівельно-монтажний трест «Алчевськбуд». Прискореними темпами велася реконструкція промислових підприємств, відновлювальні роботи у місті.
За роки першої післявоєнної п'ятирічки (1946—1950) був досягнутий і перевершений довоєнний рівень промислового виробництва. Трудівники тресту «Алчевськбуд» побудували нові доменні і мартенівські печі, вальцювальні стани, коксові та хімічні цехи, підприємства будівельної індустрії, легкої та харчової промисловості тощо.
.JPG)
На місці старих виросли, фактично, нові підприємства, а з ними й нове місто. З'явилися великі підприємства будівельної індустрії — заводи будівельних конструкцій, залізобетонних виробів, великопанельного житлового будівництва, будівельних матеріалів, переробки шлаків та інші. Для задоволення потреб населення були побудовані хлібзавод, молокочарня, швейна та галантерейна фабрики, завод товарів народного споживання, запущений перший в області тролейбус тощо. Для розвитку соціальної сфери були побудовані нові будівлі навчальних закладів, палаци культури, бібліотеки, кінотеатри, стадіони, спортивні зали та інші установи соціально-культурного призначення.
22 січня 2006 року системи опалення в місті практично повністю заморозилися. Внаслідок помилки комунальних служб, незважаючи на морози та припинення опалення, воду з труб не злили, через що замерзаюча вода їх розірвала. В результаті опалювальне обладнання в більшості алчевських будинків було виведено з ладу. Близько 60 тисяч мешканців міста опалювали своє житло тільки індивідуальними обігрівачами. Через кілька днів каналізаційні системи частково також почали заморожуватися.
У місті була оголошена надзвичайна ситуація державного рівня.
Український уряд прийняв масові заходи щодо захисту алчевців від надзвичайної ситуації. Інженерні команди з інших регіонів країни поступово відновили опалювальні прилади. Однак, станом на 11 лютого, десятки будинків ще не опалювалися. Сотні дітей разом зі своїми вчителями були евакуйовані на курорти і готелі в інші регіони України. За словами тодішнього голови обласної державної адміністрації Луганської області Геннадія Москаля, це було найгіршою антропогенною катастрофою в історії незалежної України.
Весною 2014-го місто стало одним із осередків діяльності проросійських сил. Перші мітинги відбулися на початку березня, тоді ж проросійські активісти створили організацію «Алчевська гвардія»[3][4][5]. Згодом в їх осередку почали домінувати сепаратистські настрої, а дії стали набагато радикальнішими. 30 квітня 2014 року вони захопили будівлю мерії, зняли з неї український прапор та висунули міському голові вимогу організувати на території міста референдум на підтримку Луганської народної республіки[6][7].
З 5 по 7 березня 2014 року сепаратисти створили загони Алчевської «гвардії». Головою «Алчевської гвардії» став член КПУ, депутат Алчевської міської ради Бойко Микола Зельманович (народився 9 жовтня 1977 р. у місті Кадіївка), який згодом проголосив себе «народним мером» Алчевська. Також сепаратистський рух очолив депутат Алчевської міської ради з Партії Регіонів Дейнего Владислав Миколайович (народився 12 березня 1964 року).
У ніч з 4 на 5 квітня співробітниками «Альфи» СБУ під приводом допиту були затримані троє активістів «Алчевської гвардії»: Олександр Красько, Євген Верховод і Дмитро Солдатов. Представники проросійського руху за допомогою соцмереж зібрали мітинг протесту біля будівлі СБУ, у якому брали участь більше сотні людей. Була перекрита центральна вулиця і висунуто вимогу звільнити затриманих. До протестуючих вийшов начальник Алчевського міського відділу УСБУ полковник Есаулов Олег Миколайович (1968 року народження, прописаний у місті Алчевськ, 26 травня 2014 року купив квартиру в Києві, у той час як приміщення Алчевського відділу СБУ разом з його майном 6 червня 2014 року було захоплено сепаратистами з загону Мозгового). Есаулову вдалося вгамувати агресивно налаштований натовп.
Вдень, після допиту, затримані були звільнені.[8]
В Алчевську також діяли проукраїнські активісти, 2 травня їм навіть вдалося на деякий час повернути на будівлю міськради український стяг[9].
Однак у місті домінували проросійські сили, яким 11 травня вдалося організувати власний референдум та зірвати проведення президентських виборів, які мали відбутися 25 травня[10][11].
В організації цих перших та ряду наступних акцій брали активну участь багаторічні жителі Алчевська: Солдатов Дмитро Володимирович (народився 23 грудня 1954 р., м. Алчевськ), Верховод Євгеній Васильович (народився 17 грудня 1985 року, м. Алчевськ), Дубина Владислав Віталійович (народився 31 жовтня 1965 року, м. Алчевськ, очолив бандформування «Дружина Олександра Невського»), Михайлов Денис Євгенович (народився 18 лютого 1979 року, м. Алчевськ), а також Литвинюк Сергій Євгенович (народився 6 грудня 1975 року, с. Ковалівка Миколаївської області, згодом став мешканцем Алчевська), і його мати Литвинюк Галина Тимофіївна (народилась 5 листопада 1946 року, прописана у м. Алчевськ), які нині переховуються від правоохоронних органів України на території Росії.
Спонсором сепаратизму був Давиденко Руслан Володимирович (народився 27 травня 1973 року, м. Алчевськ).
6 червня озброєними людьми була захоплена будівля місцевого відділення СБУ, таким чином на початок червня Алчевськ повністю перейшов під контроль сепаратистів, а саме так званих, донських козаків[12][13]. Начальник Алчевського міського відділу УСБУ полковник СБУ Олег Есаулов з Алчевська, за твердженням алчевського блоґера Галини Литвинюк, разом з родиною перебрався до Києва, де купив квартиру[14]. Під час активної фази бойових дій, боїв в самому місті не було, однак воно все ж таки постраждало від війни.
23 серпня 2014 року деякі ЗМІ повідомляли, що через обстріл газорозподільчої станції Алчевськ залишився без газу[15], але перебоїв з газопостачанням ані у місті, ані на металургійному комбінаті помічено не було.
Вранці 28 серпня район вулиць Волгоградської та Гмирі потрапив під обстріл терористів реактивними системами залпового вогню, внаслідок чого 1 жінка загинула та ще 9 людей дістали поранення, крім того були пошкоджені вікна та покрівлі багатоповерхівок, приватних будинків і транспорту[16].
Під час боїв за Дебальцеве місто та його околиці використовувалися підрозділами сепаратистів як плацдарм для наступу на українські війська, що обороняли Дебальцевський виступ[17]. Згодом Алчевськ перейшов під контроль бригади «Прізрак», якою командував Олексій Мозговий. Війна негативно позначилася на соціально-економічній ситуації в Алчевську. На початку 2017-го припинило роботу найбільше підприємство міста — Алчевський металургійний комбінат[18][19]. А з грудня 2017 він повністю перейшов під контроль бойовиків.
30 липня 2022 року СтратКом ЗСУ повідомив про знищення російського складу з боєприпасами в Алчевську[20].
У тимчасово захопленому Алчевську Луганської області російські загарбники розмістили банер «Алчевці — герої радянського ордена Слави» з іменами уродженців міста Миколи Бабаніна та Петра Липовенка. Однак на світлинах розмістили зображення світових знаменитостей Ештона Кутчера та Джонні Деппа. Користувачі соціальних мереж бурхливо зреагували на ще один фейк окупантів, які фото акторів із Голлівуду видали за світлини захисників міста. Вони відредагували знімки, додали радянську військову форму та підписали іменами реальних радянських героїв[21][22].
 | Цей розділ потребує доповнення. (червень 2013) |
21 березня 2013 року Верховна Рада України призначила на 2 червня позачергові вибори міського голови у м. Алчевську[23].
| Зміни населення | ||
|---|---|---|
| Рік | Населення | Зміна |
| 1914 | 16 200 | — |
| 1923 | 8640 | −46.7% |
| 1926 | 17 280 | +100.0% |
| 1939 | 59 400 | +243.8% |
| 1959 | 59 404 | +0.0% |
| 1970 | 90 120 | +51.7% |
| 1979 | 111 000 | +23.2% |
| 1989 | 134 000 | +20.7% |
| 1994 | 133 100 | −0.7% |
| 2003 | 118 758 | −10.8% |
| 2004 | 117 675 | −0.9% |
| 2005 | 116 854 | −0.7% |
| 2006 | 115 457 | −1.2% |
| 2007 | 114 568 | −0.8% |
| 2008 | 114 000 | −0.5% |
| 2009 | 113 568 | −0.4% |
| 2010 | 112 998 | −0.5% |
| 2013 | 111 360 | −1.4% |
| 2018 | 108 024 | −3.0% |
За даними перепису 1989 року в місті проживало 125 тисяч осіб. Національний склад: 50,2 % (63 000 осіб) — росіяни, 45,7 % (57 400) — українці, 4,1 % — білоруси, татари, євреї, вірмени, молдовани, поляки, цигани, грузини і представники інших національностей.
За даними перепису 2001 року в Алчевську проживало 119 тисяч осіб[24].
Станом на 2010 рік в Алчевську проживає 113 тисяч осіб[25].
Національний склад населення за даними перепису 2001 року[26]:
| Національність | Відсоток |
|---|---|
| українці | 51,57% |
| росіяни | 44,69% |
| білоруси | 1,10% |
| вірмени | 0,40% |
| татари | 0,38% |
| євреї | 0,18% |
| азербайджанці | 0,18% |
| грузини | 0,15% |
| молдовани | 0,11% |
| поляки | 0,11% |
| інші/не вказали | 1,13% |
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[27]:
| Мова | Кількість | Відсоток |
|---|---|---|
| російська | 99136 | 83.58% |
| українська | 18100 | 15.26% |
| білоруська | 167 | 0.14% |
| вірменська | 142 | 0.12% |
| циганська | 118 | 0.10% |
| румунська | 33 | 0.03% |
| німецька | 13 | 0.01% |
| польська | 11 | 0.01% |
| інші/не вказали | 891 | 0.75% |
| Усього | 118611 | 100% |
У зв'язку з бойовими діями та окупацією, починаючи з 2014 року місто покинула велика частина населення, що не відображає державна статистика через відсутність контролю над територією.
Згідно з дослідженням, проведеним у вересні 2015 року, місто залишила чверть довоєнного населення. Кількість жителів у місті склала 82 370 осіб[28].
У місті розташовано два промислових гіганти українського масштабу:
Загальний обсяг реалізованої продукції у місті (2008) — 20,8 млрд грн., (2009) — 14,6 млрд грн.
Крім того у місті працює багато підприємств харчової та легкої промисловості, сфери послуг.
Газифікація міста почалася у 1972 році з підключення меткомбінату, а вже з 1974 року і побутових споживачів.
Теплопостачання міста майже повністю забезпечують дві котельні «Східна» та «Заводська».
Місто на 100 % електрифіковано. Електропостачання здійснюється від підстанцій «Комунарська-220», «Паркомуна-110», «Лиман-35» та частково від енергосистеми металургійного комбінату. 2013 року при металургійному комбінаті стала до роботи промислова теплоелектростанція.
Пасажирські перевезення містом забезпечуються:
- тролейбусами;
- маршрутними таксі;
- таксі.
Тролейбусний рух було відкрито в 1954 році. Наприкінці 90-х років до тролейбусу додалися приватні маршрутки.
Станом на 01.02.2017 року у місті працюють 14 тролейбусів на 8 маршрутах, та близько 35 маршрутних таксі на 17 маршрутах
Маршрути тролейбусного руху:
- № 3 — Автовокзал 2 — Залізничний вокзал
- № 4 — Депо 2 — Прокат
- № 6 — Проспект Металургів — Хімзавод
- № 8 — Квартал 58 — Залізничний вокзал
- № 8А — Депо 2 — Залізничний вокзал
- № 9 — Вулиця Волгоградська — Прокат
- № 10 — Залізничний вокзал — сел. Адміністративне
- № 11 — Вулиця Волгоградська — Хімзавод
Приміські перевезення в основному здійснюються автобусами:
- Автостанція біля центрального ринку.
- Маршрутні таксі до міст Брянка та Стаханов з вулиці Горького (район центрального ринку).
- Автобуси до Ісаківського водосховища — від кільця проспекту Металургів.
Міжміські пасажирські перевезення:
- Залізничний вокзал — станція Комунарськ Донецької залізниці. Зараз функціонує лише як станція приміського сполучення та для вантажних потягів АМК. Потяги далекого прямування скасовані через проведення Антитерористичної операції.
- Автовокзал — розташований на трасі E40 (М30) — автобусне сполучення з містами Донецьк, Луганськ, Ростов-на-Дону, а також мікроавтобуси у Київ та Харків через КПВВ «Майорське».
- Маршрутні таксі до міста Луганська від кільця проспекту Металургів і з вулиці Горького (район центрального ринку).
- Приватний вертодром — поруч із заводоуправлінням Алчевського металургійного комбінату — з 2014 не працює.
- 25 дошкільних навчальних закладів.
- 7 середніх загальноосвітніх шкіл;
- 3 навчально-виховних комплекси;
- 1 приватна школа;
- 2 середні спеціалізовані школи:
- з поглибленим вивченням іноземної мови з першого класу (СШ № 1);
- з поглибленим вивченням предметів фізико-математичного циклу[недоступне посилання з червня 2019];
- 4 гімназії:
- Алчевська гімназія (АГ, раніше СШ № 9);
- Алчевська гуманітарна гімназія (АГГ, раніше АУГГ, СШ № 16);
- Алчевська соціально-економічна гімназія (АСЕГ, раніше СШ № 2);
- Алчевська інформаційно-технологічна гімназія (АІТГ, раніше СШ № 4);
- Міжшкільний навчально-виробничий комбінат (МНВК).
- 2 музичні школи;
- 1 художня школа;
- 2 спортивні школи;
- Алчевський центр дитячої та юнацької творчості (АЦДЮТ);
- Алчевський центр науково-технічної творчості учнівської молоді (АЦНТТУМ);
- Алчевський центр еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді (АЦЕНТУМ);
- Алчевський дитячо-юнацький центр туризму, екскурсій і краєзнавства (АДЮЦТЕК);
- Мережа дитячо-юнацьких клубів (ДЮК) з мистецьким, технічними, спортивними та іншими групами.
- Алчевський професійний металургійний ліцей (АПМЛ);
- Алчевський професійний торгово-кулінарний ліцей (АПТКЛ);
- Вище професійне училище № 40 (ВПУ № 40);
- Індустріальний технікум (ІТ ДонДТУ).
В місті залишився навчальний комплекс. Сам університет переїхав у листопаді 2014 до міста Лисичанськ. Фактично, навчання проводиться в обох містах, у Лисичанську видають українські дипломи, а в Алчевську — самопроголошеної «ЛНР».
В 1967 році заснований Міський історичний музей.
- Бублейник Людмила Василівна (1934—2013)— доктор філологічних наук, професор;
- Гайко Геннадій Іванович — український вчений-гірник, доктор технічних наук.
- Губанов Кирило Борисович (1988-2022) — лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Долженко Михайло Олександрович (1989—2016) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Дяченко Віктор Костянтинович — український баяніст, заслужений працівник культури України.
- Каплієнко Ніна Германівна. — співачка сопрано;
- Козлов Володимир Володимирович (нар. 1951) — український живописець, графік.
- Коломієць Федір Федорович (1981—2014)— боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Загинув у бою під Луганськом.
- Кошовий Євген Вікторович — учасник «95 кварталу»
- Литвинов Федір Олександрович (1912—1989) — український радянський графік.
- Немченко Євген Костянтинович (1906—1970) — радянський і російський актор театру і кіно, кінорежисер.
- Нестеренко Микола Васильович (нар. 1926) — український живописець.
- Плехов Микола Дмитрович (1902—1969)— радянський архітектор;
- Санкова Крістіна (* 1996) — українська художня гімнастка.
- Чернявський Костянтин Михайлович (1920—2008) — український графік.
- Грушевський Лев Григорович — юрист, небіж Михайла Грушевського.
- Параджанов Сергій Йосипович, відбував у місцевій «колонії» ув'язнення.
- ↑ Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2019 року (PDF)
- ↑ Колективізація і голод на Україні: 1929-1933 Збірник матеріалів і документів.
- ↑ На митинге в Алчевске поклонники имперской России побили ещё большего её поклонника. Архів оригіналу за 19 серпня 2017. Процитовано 18 серпня 2017.
- ↑ На митинге в Алчевске потребовали референдум 7 марта. Архів оригіналу за 19 серпня 2017. Процитовано 18 серпня 2017.
- ↑ В Алчевске триста человек ждали фашистов, но не дождались. nedelya.net.ua. Архів оригіналу за 2 лютого 2019. Процитовано 1 лютого 2019.
- ↑ З міськради в Алчевську зняли український прапор, мер виступив за референдум. Архів оригіналу за 25 листопада 2016. Процитовано 25 листопада 2016.
- ↑ Дзеркало Тижня: Проросійські активісти мають намір встановити на будівлі прапор «Луганської народної республіки». Мер Алчевська після нетривалих перемовин з сепаратистами підтримав їх вимоги. Архів оригіналу за 25 листопада 2016. Процитовано 25 листопада 2016.
- ↑ [1]
- ↑ Алчевцы договорились: над зданием мэрии никаких флагов. Кроме городского. Архів оригіналу за 19 серпня 2017. Процитовано 18 серпня 2017.
- ↑ Волеизъявление в Алчевске: относительно высокая явка, отсутствие наблюдателей, трудности в работе СМИ, флаги Луганской народной республики и песня «Русские идут». Архів оригіналу за 19 серпня 2017. Процитовано 18 серпня 2017.
- ↑ В Алчевске в день выборов Президента Украины не открылся ни один участок. Архів оригіналу за 19 серпня 2017. Процитовано 18 серпня 2017.
- ↑ «На Луганщине „казаки“ вытесняют анархические отряды Болотова — активист.» [Архівовано 19 серпня 2017 у Wayback Machine.] glavred.info, 9.06.2014.
- ↑ Алчевский отдел СБУ перешёл под контроль неизвестных вооруженных людей. Архів оригіналу за 6 липня 2017. Процитовано 18 серпня 2017.
- ↑ https://gal-lytvynyuk.livejournal.com/310.html
- ↑ Бойовики залишили Алчевськ без газу. Архів оригіналу за 24 серпня 2014. Процитовано 24 серпня 2014.
- ↑ Терористи з «Градів» обстріляли Алчевськ. Є загиблі, — соцмережі. Архів оригіналу за 30 серпня 2014. Процитовано 28 серпня 2014.
- ↑ Алчевськом артилерія накрила вогневі позиції бойовиків, які обстрілювали Чорнухине
- ↑ Алчевский металлургический комбинат заявил об остановке. golos.ua (рос.). 17.02.2017. Архів оригіналу за 3 червня 2017. Процитовано 18 серпня 2017.
- ↑ ІСД оцінює втрати АМК та "Алчевськкоксу" за 3 тижні простою внаслідок блокади в 139 тис. тонн сталі, 115,5 тис. тонн коксу та $55,7 млн виручки. interfax.com.ua. 08.03.2017. Архів оригіналу за 19 серпня 2017. Процитовано 18 серпня 2017.
- ↑ Анна Конюченко (30 липня 2022). ЗСУ знищили склад боєприпасів військ РФ в Алчевську. Дзеркало тижня.
- ↑ В окупованому Алчевську Джонні Деппа та Ештона Кутчера видали за героїв СРСР. ТСН (укр.). 9 червня 2022. Процитовано 11 червня 2022.
- ↑ "Нижче дна": в мережі обговорюють російські агітки із зірками Голлівуду Деппом та Кутчером. Газета по-українськи (укр.). 11 червня 2022. Процитовано 11 червня 2022.
- ↑ Напругу знято: Верховна Рада призначила вибори у Василькові і Алчевську. [Архівовано 28 травня 2013 у Wayback Machine.] Українська правда. 21.03.2013.
- ↑ Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення та його розподіл за статтю, місто Алчевськ, перепис 2001. Архів оригіналу за 29 липня 2014. Процитовано 28 липня 2014.
- ↑ Головне управління статистики у Луганській області. Чисельність населення на 1 вересня 2010 року та середня за січень-серпень 2010 року[недоступне посилання з лютого 2019](укр.)
- ↑ Національний склад міст. Datatowel.in.ua (укр.). Процитовано 27 квітня 2024.
- ↑ ГУМАНИТАРНАЯ КАРТА СИТУАЦИИ И ПОТРЕБНОСТЕЙ ДОНЕЦКОЙ И ЛУГАНСКОЙ ОБЛАСТЕЙ. map.dopomozhemo.tv (рос.). Архів оригіналу за 21 січня 2018. Процитовано 20 січня 2018.
- Верменич Я. В. Алчевськ [Архівовано 18 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 69. — ISBN 966-00-0734-5.
- Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
- Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
- Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
- Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
| Алчевський район |   | |
|---|---|---|
| Довжанський район | ||
| Луганський район | ||
| Ровеньківський район | ||
| Сватівський район | ||
| Сіверськодонецький район | ||
| Старобільський район | ||
| Щастинський район | ||
Міста Луганської області | ||
|---|---|---|
Алмазна · Алчевськ · Антрацит · Боково-Хрустальне · Брянка · Вознесенівка · Гірське · Голубівка · Довжанськ · Зимогір'я · Золоте · Зоринськ · Ірміно · Кадіївка · Кипуче · Кремінна · Лисичанськ · Луганськ · Лутугине · Міусинськ · Новодружеськ · Олександрівськ · Отаманівка · Перевальськ · Петрово-Красносілля · Попасна · Привілля · Ровеньки · Рубіжне · Сватове · Сіверськодонецьк · Сокологірськ · Сорокине · Старобільськ · Суходільськ · Хрустальний · Щастя |  | |
50 найбільших міст України за населенням | ||
|---|---|---|
|  | |
¹ — міста, розташовані на тимчасово окупованих територіях | ||
Примітка: дані наведено за Статистичним збірником «Чисельність наявного населення України на 1 січня 2022 року» | ||
 | |
|---|---|
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | |
| Нормативний контроль |
- Населені пункти України, засновані 1895
- Історичні місця України
- Населені пункти Алчевської міської громади
- Алчевськ
- Міста Алчевського району
- Колишні районні центри УРСР
- Міста, названі на честь людей
- Перейменовані міста
- Перейменовані населені пункти
- Виборчий округ 110
- Тимчасово окуповані населені пункти України
- Районні центри Луганської області