Донецько-Криворізька Радянська Республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Донецько-Криворізька Радянська Республіка
Українська Народна Республіка Рад Flag of Ukrainian People's Republic of the Soviets.svg
12 лютого 1918 – 19 березня 1918 УНР Flag of Ukraine.svg

Прапор ДКР

Прапор

Розташування ДКР
Донецько-Криворізька Радянська Республіка
Столиця Харків, Луганськ
Мови російська мова
Форма правління Соціалістична республіка
Голова Ради народних комісарів Сергєєв Федір Андрійович (Артем)
Історичний період Перша світова війна
 - Заснування 30 січня 1918
 - Ліквідація 17 лютого 1919

Доне́цько-Криворі́зька Радя́нська Респу́бліка, ДКРР' — короткочасна радянська республіка, що була проголошена 12 лютого 1918 року на четвертому обласному з'їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів у Харкові, та формально існувала трохи більше місяця. На Другому всеукраїнському з'їзді Рад (17-19 березня 1918) Артем заявив, що Донецько-Криворізька область є складовою частиною Української РСР. Після з'їзду ДКРР припинила своє існування[1].

Історія[ред. | ред. код]

Передісторія[ред. | ред. код]

Приміщення Дворянського зібрання в Харкові

М. О. Скрипник стверджував, що ідеї «відділення Донецького басейну від України» виникли і «бродили в головах деяких наших товаришів» ще в серпні-жовтні 1917 року.[2]

Україна у 1918 р. зеленим — ДКРР, салатовим — УНР, білим — ЗУНР, синім — Одеська Радянська Республіка, коричневим — РСР Тавриди.

У суботу, 9 грудня, у приміщенні Дворянського зібрання в Харкові відкрився III екстрений з'їзд Рад Донецько-Криворізької області, який був у спішному порядку зібраний, щоб обговорити ставлення до Центральної Ради та «українське питання». На думку автора передмови до матеріалів по ДКР в «Літописі революції» X. Мишкіс, крім усього іншого, цей з'їзд «повинен був вирішити питання про організацію республіки» — Донецько-Криворізької республіки.[3]

За словами Бош, меншовицька фракція на з'їзді пропонувала обмежитися прийняттям «постанови, яким Донецько-Криворізька область оголошує себе автономною областю, незалежної ні від української центральної влади, ні від російської», а Харківську Раду вважати «вищим органом влади в області».[4]

Після проголошення Четвертого універсалу Центральної Ради, що оголошував створення незалежної України з поширенням її кордонів на Донецько-Криворізьку область, у середовищі місцевих політичних кіл з'явилася ідея проведення опитування населення, яка була підтримана виконкомом Донецько-Криворізької області (на той момент в ньому перебувало 7 більшовиків і 13 меншовиків та есерів). Резолюція закликала до проведення референдуму про політичне майбутнє регіону.[5]

На референдумі з приводу належності тих чи інших регіонів до України наполягало тоді і радянське керівництво Росії. Про це недвозначно заявив представник ленінського Раднаркому Йосип Сталін у переговорах по прямому дроту з одним з лідерів Центральної Ради Миколою Поршем 17 листопада 1917.[6]

За словами Магідова вже восени 1917 року виникла ідея створення Донецької республіки Рад. Також пленум виконкому Ради в Харкові відкинув Третій універсал і зажадав референдум про самоврядування краю. На екстреному зїзді меншовиків 3-4 грудня 1917 депутати з Харкова Семен Семків і Арон Сандомирський запропонували виділити Донбас в «особливу самоврядну область»[джерело?]

Усі ці заяви свідчать про те, що до кінця 1917 — початку 1918 в регіональних організаціях провідних політичних партій Донецько-Криворізької області (включаючи і більшовиків, і меншовиків, і лівих есерів) склався певний консенсус з приводу декількох принципових положень: 1) Донецько -Криворізький регіон, включаючи ті райони Донбасу, які перебували в Області Війська Донського, повинен становити єдине адміністративне ціле; 2) Донецько-Криворізький регіон не може бути відірваний від Росії; 3) долю адміністративної належності Донецько-Криворізького регіону повинні визначити самі його жителі на референдумі або плебісциті.

IV обласний з'їзд рад Донецько — Криворізької області[ред. | ред. код]

14 лютого 1918 (Дата опублікування в газеті).

Обласний з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів постановив утворити Раду Народних Комісарів Донецького і Криворізького басейнів.

Обласний з'їзд виділив область в Донецьку Республіку.

Обласний з'їзд ухвалив націоналізувати вугільну промисловість, муніципалізувати в містечках, селищах та містах будинки великих власників.

Прийняти постанову про введення для шахтарів щорічних двомісячних відпусток.

Обласна Рада народного господарства зміцнює свій вплив і незабаром приступить до організації постачання рудників товарами споживання через магазини приватних торгівців, які будуть секвеструвати.

На черзі — знищення приватної торгівлі в шахтах.

Пролетаріат починає оволодівати апаратами виробництва та обміну. Ми йдемо вперед.

«Донецький пролетар» (Харків) М 72, 14 лютого 1918[7]

Брестський мир[ред. | ред. код]

3 березня було підписано Брестський мир між Петроградом і Берліном. В ДКР ще до звісток про вторгнення німців переважали прихильники «війни до переможного кінця». Чималу роль у визначенні позиції еліти ДКР зіграв глава ВРНГ Н. Осинський (Валеріан Валеріанович Оболенський[ru]). Одне з об'єднаних засідань комітету ДКР і виконкому Рад, 26 лютого, було спеціально присвячене виробленню позиції щодо Брестського миру. Вийшло воно досить бурхливим і мало не переросло в бійку. Зважаючи на бурхливий характер дебатів, уся більшовицька делегація покинула зал засідань. У результаті була прийнята есерівська резолюція, яка засуджує ідею укладення миру.[8]

У республіці Донбас в березні прокотилася хвиля протирадянських маніфестацій. Залізничники ст. Авдіївка вимагають установчих зборів. В Люботині, Слов'янську — збройний виступ куркульства. У Катеринославі -демонстрації за установчі збори, спроби роззброєння червоної гвардії.[9]

В останні дні лютого більшовицький актив ДКР провів нічне засідання без Артема, який знаходився у Петрограді, щоб виробити свою позицію з приводу Брестського миру. Основним доповідачем був нарком ДКР Межлаук, він закликав засудити договір. Позицію реалістів на цьому засіданні представляв тільки Ворошилов, який заявив: «в даний момент ми не в змозі воювати». За пропозицією Оболенського більшовики ДКР о першій ночі ухвалили резолюцію, в якій взагалі взяли відповідальність на себе за організацію опору німцям. У його ж відсутність обласний комітет ДКР під головуванням Васильченка ухвалив резолюцію з засудженням підписання Брестського миру. Як би не обробляли Артема, на партійному з'їзді 6 березня 1918, він повністю встав на сторону Леніна.

Нарком Васильченко перед наступом німецьких сил на територію ДКР заявив, що Брестський мир не стосується ДКР: "Щасливий результат для місцевої радянської влади оратор бачить в тому що недавно Проголошена Донецька республіка. Дії того пункту мирного договору, який стосується України, природно не поширюється, на Харків і Донецький басейн ".[10]

У лютому Артем особисто направив ноту кайзеру Німеччини, в якій пояснював, що регіон не входить до складу України, і попереджав, що в разі вторгнення в суверенну республіку робітники піднімуться зі зброєю проти окупантів.[11]

6 квітня відбулось останнє засідання Ради Народних комісарів у Харкові, на якому Артем висловив свою позицію у ставленні до Центральної Ради:

« «Рада, що вторглася в межі Донецької республіки, пропонує Радянській владі припинити братовбивчу війну, Рада вважає демократичним світом такий світ, яким територія нашої республіки буде наповнена військами Ради, і воля народу буде розчавлена ​​силою німецьких штиків. Але миру без визнання Донецької республіки обома сторонами бути не може ».[12] »

В. Ленін у своєму листі до Г. Орджонікідзе 14 березня 1918 р. висловив свою позицію щодо ДКР:

« «Що стосується Донецької республіки, передайте товаришам Васильченку, Жакову і іншим, що як би вони не ухитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, все одно буде включена в Україну, і німці будуть її завойовувати. Зважаючи на це абсолютно безглуздо з боку Донецької республіки відмовлятися від єдиного з рештою України фронту оборони (виділено. - Н.К.). Межлаук в Пітері, і він погодився визнати Донецький басейн автономною частиною України; Артем також згоден з цим; тому завзятість деяких товаришів з Донецького басейну схожа на нічим не обґрунтований і шкідливий каприз, абсолютно неприпустимий в нашому партійному середовищі. Втлумачте все це, тов. Серго, кримсько-донецьким товаришам і добийтеся створення єдиного фронту оборони. Ленін».[13] »

Керуючись ленінськими вказівками, 17-19 березня 1918 на Другому Всеукраїнському з'їзді Рад Артем заявив, що Донецько-Криворізька область є складовою частиною України. Після з'їзду ДКРР припинила своє існування. 29 березня наркоми ДКР Васильченко, Філов, Жаков написали заяви про вихід зі складу Раднаркому на знак протесту проти об'єднання Донецьку республіку з Україною. 6 квітня відбулося останнє засідання Харківської ради.

Будинок Ради народних комісарів ДКР у місті Луганськ.

8 квітня Артем з товаришами залишив Харків і після бою під Змієвом попрямував до Луганська. 9 квітня прибув до Луганська. 20 квітня в Микитівці Вседонецька військова нарада постановила розпочати евакуацію в Царицин. 22 німці зайняли Юзівку. 26 квітня війська більшовики під керівництвом Ворошилова і Артема почали 68 денний похід на Царицин. 3 липня після тривалого походу прибули під Царицин.

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

ДКР мала контакти з іноземними державами та їх представниками. Справа втому що в Харкові до 1917 року було кілька консульств: Франції, Персії, Бельгії, Швеції, Великої Британії. З початком революції деякі консульства припинили свою роботу, але у зв'язку з тим, що в Донбасі були великі підприємства, в які вклали гроші (в першу чергу Франція, Бельгія, Британія), консульства продовжували роботу і намагалися захищати інвестиції своїх громадян. Достовірно відомо, що з керівництвом ДКР активно контактував консул Франції. Обласний комітет кілька разів приймав звернення консула Бельгії, пов'язані з тим же- захистом прав бельгійських інвесторів в Донбасі.

Члени першого повітового виконкому Юзівки.

Визнання республіки[ред. | ред. код]

Раднарком РРФСР не визнав Донецько-Криворізьку Республіку ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації. А в телеграмах представникам РНК в Україні м. Орджонікідзе і В.Антонову-Овсієнку В.Ленін вимагав суворого дотримання суверенітету Радянської України, невтручання в діяльність ЦВК Рад України, тактовності в національному питанні, турботи про зміцнення співробітництва Української і Російської Радянських республік.

Територія[ред. | ред. код]

Донецько-Криворізька Радянська Республіка номінально охоплювала Сумщину, Харківщину, Донеччину, Катеринославщину з Олександрівськом, Херсонщину з Кривим Рогом, Єлисаветградом та частину Області Війська Донського по лінії залізниці Ростов-Лиха (фактично все Лівобережжя) з Таганрогом і Олександро-Грушевським (тепер — Шахти, Росія) зі столицею у Харкові.

На I з'їзді Ради робітничих депутатів Донецької та Криворізької облості, була проведена адміністративна реформа, територію поділили на 12 районів. У кожен район входило 10-20 місцевих рад. Зрештою обласний з'їзд прийняв положення про організаційну структуру СДКо, яка була розбита на 11 районів: Харківський, Катеринославський, Олександрівсько-Грушевський, Юзівський, Рівненсько-Должанський, Криворізький, і Ростово-Донський, Новочеркаський, Таганрозький, Луганський, Чистяківський. Ці територии в результаті і склали ДКР (в обігу уряду ДКР від 7 квітня 1918)

У Раднаркомі ДКР також розробили план адміністративного поділу на наступні економічні райони: Харківський, Катеринославський, Верхньодніпровський, Нижньодніпровський, Бахмутський, Александрогрушевскій, Таганрозький, Ростовський, Маріупольський, Криворізький.

Реакція на створення[ред. | ред. код]

  • Резолюція Харківської організації есерів автор Черневський: "За деяких умов, грубого порушення принципу федерації в цьому не можна угледіти т. к. Донецька республіка може бути автономною всередині федеративної одиниці, для нас не обов'язково об'єднання національності в одну територіальну одиницю. В автономній області (Донецької республіці) національне життя ми зможемо здійснювати згідно нашої програме. "
  • Шулим Айзикович Грузман, глава Горлівсько Щербинівського райкому РСДРП (б) по слова очевидців, «був здивований, почувши про цей крок, але проте підтримав його».[14]
  • Юзівський комітет більшовиків. Лідер юзівських більшовиків Ф. Зайцев згадував: «Наша парторганізація і Рада цілком поділяли ідею організації такої республіки»
  • 5 березня 1918 700 шахтарів Богураевскіх рудників що знаходиться в облості Війська Донського прийняли резолюцію: "1 Збори вітає Рада народних комісарів Донецького і Криворізького басесейнов. 2. Збори висловлює глибоку впевненість, що тов. Артем та інші підуть по тому шляху, який намітив Ленін. "
  • 8 березня Бахмутська повітова Рада заявила: «З'їзд Рад Р. К. та С. Д. вітає Донецьку пролетарську республіку, як частина федеральної Російської республіки Рад, вітає Рада народних комісарів, вимагає від нього неухильного проведення в життя декретів, висунутих Жовтневою революцією».[15]
  • Катеринославська рада народного господарства прийняв резолюцію, в якій вітав «відділення Донецького і Криворізького басейнів в автономну республіку»[16]
  • Відозва Горлівсько-Щербинівського ради Донецької Республіки Рад

Критика[ред. | ред. код]

  • ВУЦВК і Народний секретаріат радянської УНР висловилися проти утворення ДКРР в особі Миколи Скрипника який заявив: «Створення ДКР це удар в спину російській мирній делегації, яка дає бій німецьким імперіалістам.»
  • Голова Ради робітничих депутатів Донецької та Криворізької облості лівий есер Лазар Голубовський: «Ми повинні висловитися проти утворення Донецької республіки, в основі якої чисто економічна ознака.»
Федір Сергєєв — голова Ради народних комісарів ДКРР
  • Партія Українських есерів заявила у своїй резолюції: "Заслухавши питання про утворення Донецької республіки і беручи до уваги, що виділення Донецького басейну є актом протидержавним, що з економічної точки зору немає ніякої необхідності в цій республіці, Виконавчий Комітет Ради селянських депутатів, твердо стоячи на платформі соціалізму і на принципі націй на самовизначення, висловлюємося проти створення Донецької республіки, включаючи Донецький басейн і Харківську губернію "
  • Рішення Катеринославської Ради яка «висловилася проти створення Донецької республіки»
  • Свердлов а телеграмі від 17 лютого на ім'я Артема говорить: «Харьков. Совдеп. Сергееву-Артему. Виділення вважаємо шкідливим …»
  • Межалук при зустрічі з Артемом заявив: "За вказівкою т. Леніна ми попрямували до т. Сталіна, який повідомив нам, що ЦК вважає неправильним виділенням ДКР зі складу Української Радянської республіки "
  • Антонов-Овсієнко: «Це відділення робочих районів від України, якраз в момент, коли її Радянський уряд в Києві особливо потребувало політичної організаційної під тримки (виступ проти Центральної Ради на Брест-Литовських переговорах з німцями), мені видається і досі серйозним державним промахом».[17]

Ліквідація[ред. | ред. код]

На 2 Всеукраїнському з'їзді Рад у Катеринославі, що відбувався з 17 по 19 березня 1918 року Артем, виконуючи настанови Леніна про необхідність створення «єдиного фронту боротьби трудящих України проти ворогів внутрішніх і зовнішніх» заявив, що Донецько-Криворізька Радянська Республіка становить складову частину Радянської України. Керівники республіки взяли участь у роботі з'їзду і увійшли до складу ВУЦВК та Народного Секретаріату.

Військові формування ДКРР влилися до збройних сил (єдиний фронт оборони) радянської України, були підпорядковані їхньому командувачу В.Антонову-Овсієнку.

17 лютого 1919 було прийнято постанову Ради Оборони РРФСР про ліквідацію Донецько-Криворізької радянської республіки.[18]

Рада оборони РРФСР під головуванням Леніна прийняв короткий постанову про долю Донецької республіки: «Просити т. Сталіна через Бюро ЦК провести знищення Крівдонбасса». На це Сталін заявив:

« ..."Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинуть займатися дурницями". »

Доля народних комісарів ДКР[ред. | ред. код]

Територія ДКР в часи її найбільшого поширення.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Після ліквідації Донецько-Криворізької республіки, колишні землі Області Війська Донського, що входили до її складу, стали частиною Донецької губернії Української СРР. 1924-го року Таганрог, Шахти, Каменськ-Шахтинський з навколишніми землями були повернуті до складу Росії, а в Україні залишилися такі міста сучасних Донецької і Луганської областей, як Макіївка, Харцизьк, Амвросіївка, Красний Луч та Краснодон.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Микола Бажан (ред.). Донецько-Криворізька радянська республіка. Українська радянська енциклопедія. 
  2. Скрипник, Вибрані твори, стр. 161;
  3. Матеріали та документи про Донецько — Криворізьку республіку, стр. 246.
  4. Бош, Евгения: Год борьбы. стр. 135—136.
  5. Борьба за власть Советов в Донбассе, стр. 236—237.
  6. Сталин, т. 17, стр. 56–57.
  7. Борьба за всласть советов в Донбассе. Сталино 1957. с. 296
  8. Артем на Украине. Документы и материалы. — Харьков, 1961.
  9. Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне: стр 14, 2 т. — М., 1924—1933.
  10. Наш Юг, 27 феврля 1918 г.
  11. Донецько-Криворізька радянська республіка: історико-політичний аспект: автореф. дис … канд. іст. наук / О. О. Поплавський . — Дніпропетровськ: Б.в., 2010 . — 20 с.
  12. Артем на Украине. Документы и материалы. — Харьков, 1961.
  13. Из истории гражданской войны в СССР / Сб. документов и материалов.
    1918— 1922. В 3-х т. — М.: Сов. Россия, 1960. — Т. 1. — 831 с.
  14. Fridgut. т 2, стр. 352.
  15. Кихтев, стр. 222 «Комунисты Донбасса в период подготовки и проведения Великой Октябрьской социалистической революции». Киев ГИПЛ УССР 1954.
  16. Ревгук В. Я. Донецько-Криворізька республіка. Харків ХГУ 1974
  17. Антонов-Овсеенко В. Строительство Красной Армии в революции.
     — М.: Красная Новь, 1923. — 64 с.
  18. 15 мифов и правда о Донецко-Криворожской республике. // Еженедельник «2000», № 8(547) 25.02.-3.03.2011.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]