Версальський договір 1919

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Німеччина після Версальського договору
   Анексовано сусідніми державами
   Під управлінням Ліги Націй

Версальський мирний договір  — підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами-переможницями у Першій світовій війні (США, Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією тощо) з одного боку, і переможеною Німеччиною — з іншого. З іншими центральними державами, які воювали на стороні Німеччини у Першій світовій війні були підписані окремі договори.[1] Хоча перемир'я, підписане 11 листопада 1918 року, фактично закінчило бойові дії, знадобилося шість місяців переговорів на Паризькій мирній конференції щодо укладання мирного договору. Договір був зареєстрований у секретаріаті Ліги Націй 21 жовтня 1919 року, і надрукований в Treaty Series.

З багатьох положень договору, одним з найважливіших і спірних було взяття Німеччиною на себе відповідальність за спричинення війни (поряд з Австрією та Угорщиною, відповідно до Сен-Жерменського мирного договору і Тріанонського договору) і, відповідно до положень статей 231–248 (пізніше названих Положеннями про провину війни, англ. War Guilt clauses), роззброїтися, здійснити істотні територіальні поступки і платити великі репарації країнам, які формували блок держав Антанти. Загальна вартість цих репарацій була оцінена на 132 млрд марок (у 1921 році $31,4 млрд або £6,6 млрд), що приблизно еквівалентно $442 млрд або £284 млрд. 2013 року, сума, яку багато економістів у той час, зокрема, Джон Мейнард Кейнс, вважав надмірною і контрпродуктивною, оскільки Німеччина мусила платити до 1988 року.[2][3]

В кінцевому підсумку останні платежі були зроблені 4 жовтня 2010 року[4] у 20-у річницю воз'єднання Німеччини, і близько 92 років після закінчення війни за спричинення якої вони були призначені.[5] Договір був підірваний рядом подій, ще в 1932 році і широко порушувався до середини 1930-х років.[6]

Переговори[ред.ред. код]

Salle de l'Horloge, Міністерство закордонних справ Франції

Переговори між союзними державами почалися 18 січня в Salle de l'Horloge Міністерства закордонних справ Франції, на набережній д'Орсе в Парижі. Спочатку в переговорах брали участь 70 делегатів з 27 країн.[7] Німеччина, Австрія та Угорщина, які зазнали поразки, були виключені з переговорів. Росія також була виключена, тому що вона уклала окремий договір з Німеччиною в 1918 році, згідно з яким Німеччина отримала велику частину території Росії і ресурсів. Як пізніше зазначали учасники переговорів у Версалі, умови цього договору були вкрай суворими. Ще раніше окремий договір[8] був також укладений між Українською Народною Республікою та Центральними державами.

До березня 1919 року, найважливішу роль у веденні переговорів відносно складних і важких умов миру відігравали регулярні зустрічі «Ради десяти», в яку увійшли глави урядів і міністри закордонних справ п'яти основних переможців (Сполучене Королівство, Франція, США, Італія та Японія). Це незвичайне утворення виявилося занадто громіздким і формальним для ефективного прийняття рішень, Японія і, більшу частину переговорів — міністри закордонних справ — покинули головні зустрічі, отже залишилася тільки «Велика четвірка».[9] Після того, як територіальні претензії прем'єр-міністра Італії Вітторіо Орландо стосовно Фіуме (сьогодні Рієка) були відхилені, він покинув переговори і повернувся тільки на підписання договору у червні.

Остаточні умови були визначені лідерами «великої трійки» країн: прем'єр-міністром Великобританії Девідом Ллойд Джорджем, прем'єр-міністр Франції Жоржем Клемансо, і американським президентом Вудро Вільсоном Навіть цій невеликій групі було важко визначитися із загальною позицією, тому що їхні цілі суперечили одна одній. Результат було названо «невдалим компромісом» (англ. unhappy compromise)[10].

Позиція Великобританії[ред.ред. код]

Спустошення у Великобританії під час війни було порівняно невеликі, тому прем'єр-міністр Девід Ллойд Джордж підтримував репарації меншою мірою ніж французи. Великобританія починала дивитися на відновлену Німеччину як на важливого торговельного партнера і турбувалася про вплив відшкодування також на британську економіку.[11] Ллойд Джордж був також стурбований пропозицію Вудро Вільсона за «самовизначення», і, як французи, хотів зберегти імперіальний статус своєї країни. Як і французи, Ллойд-Джордж підтримував таємні договори і військово-морської блокади. Ллойд Джорджу вдалося збільшити загальну величину репарацій і частку Великобританії вимагаючи компенсації за величезну кількість вдів, сиріт та чоловіків, які стали інвалідами війни і були не в змозі працювати.

Позиція США[ред.ред. код]

В Сполучених Штатах панував сильний антиінтервенціоністський настрій, після вступу США у війну в квітні 1917 року, багато американців прагнули звільнитися від європейських справ якомога швидше. США зайняли більш примирливу позицію стосовно питання німецьких репарацій. До кінця війни президент Вудро Вільсон, разом з іншими американськими чиновниками, включаючи Едварда Гауса, висунув Чотирнадцять пунктів, які він представив у своєму виступі на Паризькій мирній конференції. США також висловили бажання продовжувати торгівлю з Німеччиною, тому також не хотіли ставитися до неї занадто строго в економічних плані.

Позиція Франції[ред.ред. код]

Французька делегація в Парижі на чолі з прем'єром Жоржем Клемансо була сповнена рішучості щодо відновлення французької гегемонії на європейському континенті. З 1870 до 1914 року Німеччина здіснила великий економічний і демографічний ривок, перевершивши Францію за впливами на континенті. Таким чином, Клемансо використовував конференцію як засіб відновлення позицій Франції як великої держави в Європі.

За словами Джона Мейнарда Кейнса:

« Наскільки це можливо, політикою Франції було переведення годинника назад і скасування того, що з 1870 року здійснив прогрес у Німеччині. Втратою території та іншими заходами її населення повинно було бути обмежене, але, передусім, повинна була бути знищена економічна система, на якій базувалася її нова сила; багато фабрик, зорієнтованих на випуск заліза, вугілля і транспорту повинні були бути знищені. Якщо Франція зможе взяти, хоча б частково, те від чого Німеччина змушена відмовитися, нерівність сил між двома суперниками у боротьбі за європейську гегемонію може бути усунена на покоління.[12]  »

Умови договору[ред.ред. код]

Обкладинка англійського видання Договору

Умови договору склали на Паризькій мирній конференції 19191920 рр. Договір набув чинності 10 січня 1920 , після ратифікації його Німеччиною і чотирма головними союзними державами — Великобританією, Францією, Італією і Японією. Із держав підписавших Версальський мирний договір США, Хіджаз і Еквадор відмовилися його ратифікувати. Сенат США відмовився від ратифікації через небажання США зв'язувати себе участю в Лізі Націй (де переважав вплив Великобританії і Франції), статут якої був складовою частиною Версальського договору. Замість цього договору США уклали з Німеччиною в серпні 1921 особливий договір, майже ідентичний Версальському, але не містив статей про Лігу Націй.

Територіальні зміни у Європі[ред.ред. код]

Межі Німеччини зразка 1919 року була окреслені майже ідентично до того, як при офіційному створення країни в 1871 році. Території і міста в цьому регіоні протягом століть неодноразово переходили від однієї держави до іншої, у тому числі, в різний час, частиною з них володіли Австро-Угорська імперія, Королівство Швеція, Польща і Річ Посполита. Проте, Німеччина претендувала на ці землі і міста, які вона розглядала як історично «німецькі» століттями до створення Німеччини як держави в 1871 році. Інші країни оспорювали претензії Німеччини на цій території. У мирному договорі, Німеччина погодилися повернути спірні землі і міста різним країнам.

Німеччина була змушена поступитися контролем над своїми колоніями, а також втратити ряд європейських територій. Західна Пруссія була передана Польщі, надавши їй тим самим доступ до Балтійського моря через «польський коридор», який Пруссія анексувала при поділах Польщі. Це перетворило Східну Пруссію в ексклав, відділений від основної території Німеччини.

  • Ельзас і більша частина Лотарингії (у кордонах 1870 р.), раніше німецькомовні території, що входили у склад Франції, анексовані королем Людовика XIV, який розглядав Рейн, як «природній кордон» Франції. Приблизно після 200 років французького правління, в 1871 році, Ельзас і німецькомовна частина Лотарингії були передані Німеччині відповідно до Франкфуртсього договору. У 1919 році обидва регіонів знову були передені Франції.
  • Округи Мальмеді й Ейпен Німеччина передавала Бельгії. Населенню дали можливість висловити «протест» проти перенесення, але у відповідному реєстрі зібралось небагато підписів. Залізниця Vennbahn також передавалася Бельгії.
  • Саар перейшов на 15 років під управління Ліги Націй,[14] а потім його доля мала вирішитися шляхом плебісциту. Протягом цього часу видобуте вугілля направлялось у Францію. Регіон називався нім. Saargebiet і був сформований з південної частини німецької Рейнської провінції і західної частини баварського Пфальца згідно зі «Статутом Саару» Версальського договору (статті 45-50).

Переділ німецьких колоній[ред.ред. код]

Колонії Німеччини (Камерун, Того, Танганьїка, Південно-Західна Африка, Ціндао, Нова Гвінея, Соломонові острови тощо) перейшли під опіку держав-переможниць (Британії, Франції, Японії, Південної Африки).

Переділ німецьких колоній був здійснений таким чином. В Африці Танганьїка стала підмандатною територією Великобританії, район Руанда-Урунді — підмандатною територією Бельгії, «Трикутник Кіонг» (Південно-Східна Африка) був переданий Португалії (названі території раніше складали Німецьку Східну Африку), Великобританія і Франція розділили Того й Камерун; ПАС отримав мандат на Південно-Західну Африку. У Тихому океані як підмандатні території до Японії відійшли острови, що належали Німеччині північніше екватора, до Австралійського Союзу — Німецька Нова Гвінея, до Нової Зеландії — острови Західне Самоа.[15][16]

Німеччина за Версальським мирним договором відмовлялася від всіх концесій і привілеїв в Китаї, від прав консульської юрисдикції і від всякої власності в Сіамі, від усіх договорів і угод з Ліберією, визнавала протекторат Франції над Марокко та Великобританії над Єгиптом. Права Німеччини щодо Цзяочжоу і всієї Шаньдунської провінції Китаю відходили до Японії (внаслідок цього Версальський договір не був підписаний Китаєм). А також Ліга Націй хотіла забрати собі і поділити частину Радянскої Росії.[Джерело?]

Репарації[ред.ред. код]

Стаття 231 Версальського договору приписувала провину за війну Німеччині, значна частина решти Договору описувала репарації, що Німеччина буде виплачувати союзникам. Загальна сума репарацій, за рішенням Міжсоюзницької Комісії з репарацій, становила близько 226 мільярдів марок. У 1921 році ця сума була скорочена до 132 мільярдів марок, що становило в той час, $31,4 млрд. ($442 млрд в 2012 році), або £6,6 млрд. (£284 млрд в 2012 році).[3]

Можна твердити, що накладення у Версалі відшкодування частково були відповіддю на відшкодування накладені Німеччиною на Францію, у 1871 році Франкфуртським договором підписаним після Французько-прусської війни; критики Договору стверджували, що Франції вдалося сплатити репарації (5 млрд франків) протягом трьох років, а План Юнга 1929 року передбачав, що німецькі репарації будуть виплачуватися ще протягом 59 років, до 1988 року.[17] Відшкодування за Франкфуртським договором були, в свою чергу, розраховані на основі кількості населення, як точний еквівалент відшкодування накладених Наполеоном I на Пруссію в 1807 році.[18]

Версальські репарації приймали різні форми, включаючи вугілля, сталь, інтелектуальну власність (наприклад, торгову марку аспірину) і сільськогосподарську продукцію, значною мірою через те, що валютні відшкодування такого розміру могли призвести до гіперінфляції, що насправді сталося в повоєнній Німеччині (Гіперінфляція у Веймарській республіці), і могло зменшити користь Франції та Великобританії.

Репарацій у вигляді вугілля зіграли велику роль у покаранні Німеччини. Версальський мир ствердив, що Німеччина несе відповідальність за руйнування вугільних шахтах в Північній Франції і частині Бельгії, частині Італії. Таким чином, Франція отримала у тимчасове повне володіння вугленосний басейн Німеччини Саар. Крім того, Німеччина була змушена передавати Франції, Бельгії, Італії мільйони тонн вугілля протягом 10 років. Тим не менш, під керівництвом Адольфа Гітлера, Німеччина не здіснювала поставки вугілля протягом декількох років, порушуючи тим самим умови Версальського договору.

Німеччина, закінчила платити репарації лише в 2010 році.[19]

Обмеження на збройні сили[ред.ред. код]

За договором збройні сили Німеччини повинні були бути обмежені 100-тис. сухопутної армії; обов'язкова військова служба скасовувалася, основна частина збереженого військово-морського флоту підлягала передачі переможцям, були також накладено жорсткі обмеження на будівництво нових бойових кораблів. Німеччині заборонялося мати багато сучасних видів озброєння — бойову авіацію, бронетехніку (за винятком невеликої кількості застарілих машин — броньованих автомобілів для потреб поліції).[20]

Створення міжнародних організацій[ред.ред. код]

Частиною I договору був Пакт про Лігу Націй (англ. Covenant of the League of Nations), який передбачав створення Ліги Націй, організація, метою якої був арбітраж у міжнародних суперечках щоб уникнути таким чином майбутніх воєн.[21] Частина XIII постулювала створення Міжнародної організації праці, щоб сприяти «регулюванню робочого часу, включаючи встановлення максимального робочого дня і тижня, регулювання трудових ресурсів, запобігання безробіттю, забезпечення адекватного прожиткового мінімуму, захист робітників від хвороб і травм, що випливають з його зайнятості, захист дітей, підлітків і жінок, забезпечення на старість і випадки каліцтва, захист інтересів робітників, що працюють в інших (ніж їх власна) країнах, визнання принципу свободи об'єднання, організація професійно-технічної освіти та інші заходи».[22] Окрім цього, відповідно до частини XII, повинні були бути створені міжнародні комісії з питань адміністртивного контролю за Ельбою, Одрою, Німаном і Дунаєм.[23]

Наслідки[ред.ред. код]

Вільям Орпен. Підписання миру в Дзеркальному залі Версальського палацу 28 червня 1919. Імперський військовий музей. Лондон

Умови Версальського мирного договору традиційно вважаються виключно принизливими і жорстокими по відношенню до Німеччини. Вважається, що саме це призвело до крайньої соціальної нестабільності всередині країни (після початку світової економічної кризи в 1929 році), виникнення ультраправих сил і приходу до влади нацистів (в 1933 році).

Проте жорсткі обмеження, накладені на Німеччину, належним чином не контролювалися європейськими державами або ж порушення їх навмисно спускалися Німеччини з рук, у тому числі: Ремілітаризація Рейнської області, аншлюс Австрії, відторгнення Судетської області Чехословаччини і подальша окупація Чехії і Моравії.

Держави-отримувачі Площа, км² Населення, тис. чол.
Польща 43 600 2950
Франція 14 520 1820
Данія 3900 160
Литва 2400 140
Вільне місто Данциг 1900 325
Бельгія 990 65
Чехословаччина 320 40
Всього 67 630 5500

У 1935 році Гітлер відмовився від дотримання Версальського договору.

Історичні оцінки[ред.ред. код]

У своїй книзі Економічні наслідки миру (англ. The Economic Consequences of the Peace), Кейнс назвав Версальський договір «Карфагенським миром» (синонім накладення дуже жорстких умов миру), помилковою спробою французького реваншизму знищити Німеччину, замість того, щоб слідувати принципам справедливого міцного миру, викладеним в Чотирнадцяти пунктах Вудро Вільсона, які Німеччина прийняла під час перемир'я. Він заявив: «Я вважаю, що кампанія по забезпеченню сплати Німеччиною загальних втрат у війні був одним з найсерйозніших актів політичної глупоти, за які наші державні мужі будь-коли поносили відповідальність.»[24] Кейнс був головним представником британського казначейства на Паризькій мирній конференції, і використовував у своїх пристрасних книгах аргументи, які він та інші (в тому числі офіційні особи США) використовували в Парижі.[25] Він вважав, що суми, які від Німеччини вимагають як репарації перевищували у багато розів її можливості, що буде викликати сильну нестабільність (див. цитату).[26] Пов'язаний з французьким рухом Опору економіст Етьєн Манту (фр. Étienne Mantoux) оспорював такий підхід. Написана Манту 1940-х роках і видана посмертно книга під назвою «Карфагенський мирний договір, або економічні наслідки м-ра Кейнса» є спробою спростувати претензії Кейнса.

У пізніших дослідженнях (наприклад, у книзі «World At Arms»[27] історика Ґерхарда Вайнберга) висунута теза, що договір був насправді дуже вигідний Німеччині. Рейх Бісмарка не розпався, а був збережений як політична одиниця, Німеччина в значній мірі уникнула післявоєнної військової окупації (на відміну від ситуації після Другої світової війни). В есе 1995 року, Вайнберг зазначив, що зі зникненням Австро-Угорщини і відсуненням Росії з Європи, Німеччина в даний час є домінуючою силою у Східній Європі.[28] Вайнберг пише, що, враховуючи, що вже за 21 рік після Версаля Німеччини здобула більше землі, ніж мала в 1914 році, ставить під сумнів, що Версаль був так суворий й непосильний, як стверджували німці.[29]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією; Нейїський мирний договір з Болгарією; Тріанонський договір з Угорщиною; Севрський мирний договір з султанським урядом Туреччини; Davis, Robert T., ред. (2010). U.S. Foreign Policy and National Security: Chronology and Index for the 20th Century 1. Santa Barbara, California: Praeger Security International. ISBN 978-0-313-38385-4. 
  2. The West Encounters and Transformations. Atlas Ed. Vol. II. New York: Pearson Education, Inc., 2007. p. 806 (наведено за англійською вікіпедією)
  3. а б Timothy W. Guinnane (January 2004). «Vergangenheitsbewältigung: the 1953 London Debt Agreement» (PDF). Center Discussion Paper no. 880. Economic Growth Center, Yale University. Архів оригіналу за 2013-06-24. Процитовано 2012-03-10. «At the pre-World War I parities, $1 gold=4.2 gold Marks. One Mark was worth one shilling sterling.» (англ.)
  4. Fareed Zakaria (2 October 2010). «Transcript of interview». CNN. Процитовано 15 March 2011. 
  5. Olivia Lang (3 October 2011). «Why has Germany taken so long to pay off its WWI debt?». BBC. Процитовано 15 March 2011. 
  6. Viault, Birdsall S. (1990). Schaum's Outline of Modern European History. McGraw-Hill Professional. с. 471. ISBN 9780070674530. 
  7. Lentin, Antony (1985) [1984]. Guilt at Versailles: Lloyd George and the Pre-history of Appeasement. Routledge. с. 84. ISBN 9780416411300. 
  8. Берестейський мир (9 лютого 1918) на firstworldwar.com(англ.)
  9. Alan Sharp, «The Versailles Settlement: Peacemaking in Paris, 1919», 1991. (наведено за англійською вікіпедією)
  10. Harold Nicolson, Diaries and Letters, 1930-39, 250; quoted in Derek Drinkwater: Sir Harold Nicolson and International Relations: The Practitioner as Theorist, p. 139. (наведено за англійською вікіпедією)
  11. David Thomson, Europe Since Napoleon. Penguin Books. 1970, p. 605.
  12. John Maynard Keynes(1920). The Economic Consequences of the Peace. Harcourt Brace and Howe.pp.34
  13. Nasze miasto: Historia: Lata 1701–1871—dzialdowo.pl(пол.)
  14. Treaty of Versailles, Part XIV у Вікіджерелах.(англ.)
  15. Louis (1967), p. 9
  16. Louis (1967), p. 117–130
  17. Braun, Hans-Joachim (1990). The German Economy in the Twentieth Century. Routledge. с. 46. ISBN 0415021014. «The final annuity of RM 898 million was due in 1988.»  (наведено за англійською вікіпедією)
  18. A.J.P. Taylor, Bismarck The Man and the Statesman. New York: Vintage Books. 1967, p. 133. (наведено за англійською вікіпедією)
  19. Hall, Allen (28 September 2010). «First World War officially ends». The Daily Telegraph. Процитовано 2 October 2010. 
  20. Treaty of Versailles, Part V у Вікіджерелах.(англ.)
  21. Treaty of Versailles, Part_I: Covenant of the League of Nations у Вікіджерелах.(англ.)
  22. Treaty of Versailles, Part XIII: Constitution of the International Labour Office у Вікіджерелах.(англ.)
  23. Treaty of Versailles, Part XII у Вікіджерелах.(англ.)
  24. The Economic Consequences of the Peace John Maynard Keynes у проекті «Гутенберг».
  25. Markwell, Donald (2006). John Maynard Keynes and International Relations: Economic Paths to War and Peace. Oxford University Press.  (наведено за англійською вікіпедією)
  26. Keynes (1919). The Economic Consequences of the Peace. Ch VI. «The Treaty includes no provisions for the economic rehabilitation of Europe—nothing to make the defeated Central Empires into good neighbors, nothing to stabilize the new States of Europe, nothing to reclaim Russia; nor does it promote in any way a compact of economic solidarity amongst the Allies themselves; no arrangement was reached at Paris for restoring the disordered finances of France and Italy, or to adjust the systems of the Old World and the New. The Council of Four paid no attention to these issues, being preoccupied with others—Clemenceau to crush the economic life of his enemy, Lloyd George to do a deal and bring home something which would pass muster for a week, the President to do nothing that was not just and right. It is an extraordinary fact that the fundamental economic problems of a Europe starving and disintegrating before their eyes, was the one question in which it was impossible to arouse the interest of the Four. Reparation was their main excursion into the economic field, and they settled it as a problem of theology, of polities, of electoral chicane, from every point of view except that of the economic future of the States whose destiny they were handling. (наведено за англійською вікіпедією)» 
  27. Reynolds, David. (February 20, 1994). «Over There, and There, and There.» Review of: "A World at Arms: A Global History of World War II, " by Gerhard L. Weinberg. New York: Cambridge University Press.
  28. Weinberg, Gerhard Germany, Hitler and World War II, Cambridge: Cambridge University Press, 1995 page 16. (наведено за англійською вікіпедією)
  29. Weinberg, Gerhard Germany, Hitler and World War II, Cambridge: Cambridge University Press, 1995 page 11.