Австро-Угорщина
|
Австро-Угорщина |
|||||||||
|
|
|||||||||
|
|
|||||||||
|
|||||||||
|
Державна релігія |
|||||||||
|
Столиця |
Відень |
||||||||
|
680,887 км² (1907) |
|||||||||
|
48,592,000 (1907) |
|||||||||
|
Рейнський гульден; |
|||||||||
|
Volkshymne(Народний гімн) |
|||||||||
А́встро-Уго́рщина — двоєдина (дуалістична) імперія очолена династією Габсбурґів та утворена внаслідок компромісної угоди, укладеної між двома складовими її частинами: Австрією та Угорщиною у 1867 році. Проіснувала в Центральній Європі до розпаду в 1918 році в кінці Першої світової війни.
Австрійською імперією правили лише два королі-імператори: Франц Йосиф I 1867—1916 і Карл I 1916—1918.
Зміст |
[ред.] Територія
Територія Австро-Угорської імперії становила 676 545 км².
В адміністративно-географічному плані поділялася на дві частини: Цислейтанію — до річки Лейти, по якій раніше проходив фактичний кордон між Австрією та Угорщиною, й Транслейтанію — Землі корони Святого Стефана
В адміністративному відношенні Австро-Угорщина ділилася на такі складові частини (коронні землі):
- Цислейтанія (землі австрійської корони)
- Королівство Богемія
- Королівство Далмація
- Королівство Галичина і Лодомерія
- Герцогство Буковина
- Ерцгерцогства Нижня Австрія
- Ерцгерцогства Верхня Австрія
- Герцогство Карінтія
- Герцогство Крайна
- Герцогство Зальцбург
- Герцогство Верхня і Нижня Сілезія (Австрійська Сілезія)
- Герцогство Штирія
- Маркграфство Моравія
- Княжий округ Тіроль
- Земля Форарльберг
- Австрійське примор'я
- Транслейтанія (землі угорської корони)
- Королівство Угорщина
- Королівство Хорватія і Славонія
- Місто Фіуме
- Боснія і Герцеговина ( з 1908).
[ред.] Населення
Австро-Угорщина — багатонаціональна держава, в якій проживало у 1908 році 50 293 чоловік більш 25 націй та народностей. Найчисельніші: німці, угорці, чехи, українці, поляки, словаки, хорвати. Українці у 1910 році налічувалось 4 178 тис. чоловік, що складало 8% населення імперії.
[ред.] Національно-економічні питання
Із зростанням капіталістичної економіки на національних окраїнах, зокрема в Чехії, посилюються національні суперечності. Тому національне питання в Австро-Угорщині було віссю політичного життя. Панівні класи розглядали Боснію, Галичину, Словаччину та інші слов'янські окраїни як колонії. В економічному і культурному, житті Галичини панувала польська шляхта, на яку спирався австрійський уряд. У 1867 році був виданий закон, що санкціонував політику полонізації школи в Галичині. У 1899 році з 150 депутатів Галицького ландтагу українських депутатів було лише 16. Тяжким було становище українців у Буковині і в Закарпатській Україні. Доведені до повного зубожіння, трудящі, шукаюча засобів до існування, емігрували до Америки, зокрема в Канаду й Бразілію.
Розвиток капіталу в період імперіалізму відбувався в умовах збереження феодальних відносин в економічному та політичному житті і проходив досить нерівномірно. Промисловість розвивалася (значною мірою за рахунок іноземних капіталовкладень, переважно німецьких) в основному в Чехії та Північній Австрії, що давало можливість монополіям нещадно експлуатувати населення інших, більш відсталих частин імперії. Це ще більше посилило відцентрові прагнення різних народів імперії.
[ред.] Історія
У середині ХІХ сторіччя багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої економічної та політичної кризи. Протиріччя між окремими частинами імперії, особливо між Австрією та Угорщиною, які стали особливо відчутні під час революційних подій 1848—1849 років та після поразки Відня в Австро-Прусській війні 1866 року, становили реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.
21 грудня 1867 року імператор Франц Йосиф I (1848—1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм.
На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Згідно з положеннями нової австрійської конституції рейхсрат — двопалатний парламент — складався з Палати панів і Палати депутатів (всього 525 депутатів). До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит Андрей Шептицький та письменник Василь Стефаник.
Палата Депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом та куріальною системою. 1873 року було запроваджено прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Внаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, 1882 року значно зросла кількість виборців, однак уряд відмовився запровадити загальне виборче право.
Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права (посилала в парламент 72 депутати). У 1907 році було запроваджено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське і міністерство фінансів. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 року квота встановлювалася у 70% для Австрії і 30% — для Угорщини.
Австро-угорська угода 1867 року не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були, насамперед, Чехія і Хорватія. З останньою 1868 року, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час послабила протиріччя. Однак із Чехією домовитися не вдалося. Її представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання Чехії, Моравії та Сілезії (так званим землям корони Святого Вацлава) прав, аналогічних угорським. Внаслідок тривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський і німецький та інше), однак повністю вирішити всі протиріччя не вдалося.
Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорськими властями. У 1868 році сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.
Зовнішня політика Австро-Угорської імперії після поразок у війнах з Німеччиною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. У 1878 році австро-угорські війська окупували Боснію і Герцеговину. Анексія окупованих територій 5 жовтня 1908 року призвела до загострення відносин Австро-Угорської імперії з Росією, результатом чого стало укладення таємної угоди з Німеччиною 7 жовтня 1879 року. 1882 року до цього договору приєдналася Італія, завершивши, таким чином, створення воєнно-політичного блоку — Троїстого Союзу, спрямованого проти Франції та Росії.
[ред.] Проект реформи Австро-Угорщини
До початку ХХ століття стало явним те, що такий державний організм, де дві нації домінують на дев'ятьма в принципі нежиттєздатний, що підтверджувалось численними терористичними актами, повстаннями, демонстраціями та заворушеннями.
Франц Фердинанд планував радикально перекроїти карту Австро-Угорської імперії, створивши напів-автономні штати, кожен з яких би представляв одну з 11 націй імперії. Разом вони мали б утворити велику конфедерацію — Сполучені Штати Великої Австрії. Але план реформ не був втілений в життя через вбивство ерцгерцога та початок Першої світової війни, внаслідок якої зникла сама імперія.
[ред.] Перша світова війна
28 червня 1914 року у Сараєво було вбито спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда, що стало приводом для початку Першої світової війни 1914—1918 років.
28 липня 1914 року Австро-Угорська імперія оголосила війну Сербії, а 6 серпня 1914 року — Росії. На фронті чехи, словаки, українці і хорвати переходили на бік росіян, відмовлялися йти в наступ. Армія зазнавала серйозних воєнних поразок. Революція в Росії справила великий вплив на трудящих.
Весною 1918 року Австро-Угорщина разом з Німеччиною окупувала Україну. Спілкування з революційними масами, боротьба українського народу проти загарбників призвели до швидкого революціонізування окупаційних військ. Солдати, що поверталися, приносили з собою ліві ідеї. Все частіше почали вибухати страйки і демонстрації проти війни, в тому числі в армії.
Війна Австро-Угорської імперії проти країн Антанти 1914—1918 років в союзі з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною завершилася крахом імперії.
[ред.] Розпад імперії
У жовтні-листопаді 1918 року угорські, чеські, словацькі, а незабаром також і австрійські війська почали тікати з фронту. Почалась революція. Австро-Угорщини підписала з Антантою угоду про перемир'я, фактично капітуляцію.
На землях Австро-Угорщини утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). Частина колишніх територій Австро-Угорської імперії:
- Трієнт, Трієст і Південний Тіроль відійшли до Італії;
- частина Трансільванії, Банат і Буковина — Румунії;
- Галичина в червні 1919 року була захоплена Польщею.
Таким чином етнічні українські землі Австро-Угорщини були розділені між трьома державами:
[ред.] Література
- Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
- Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.
- Оповідання з історії Австрійсько-Угорської держави в зв’язі з всесвітньою історією. Коломия 1914
- Ерусалимский А. С. Внешняя политика и дипломатя германского империализма в конце XIX века. М.—Л., 1948. (рос.)
- Трайнин И. П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее распад. И.—Л., 1947. (рос.)
- Осечинський Б. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. Львів. 1954.
[ред.] Посилання
|
|||||||||||||
.svg){kind=small}
