Географія Туреччини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Природа Туреччини

Туреччина і Європа. Світлина з космосу
Топографічна карта Туреччини
Тектонічні розломи та землетруси
Панорама Понтійських гір
View of Ölüdeniz near Fethiye
Пляж і море в Кемері поблизу Анталії — турецька Рів'єра

Розташування[ред.ред. код]

Туре́ччина (тур. Türkiye)— країна, розташована між Чорним і Середземним морями, межує на сході з Вірменією, Грузією й Іраном, на південному сході з Іраком і Сирією, на заході з Грецією й Егейським морем, на північному заході з Болгарією.

Більша частина території Туреччини розташована в межах Анатолійського плоскогір'я (на заході) і Вірменського нагір'я (на сході).

Рельєф[ред.ред. код]

Переважають висоти від 800 м на заході до 2000 м на сході. На півночі розташовані Понтійські гори (до 3937 м), на півдні — хребти системи Тавра (до 3726 м). Найвища вершина Туреччини — згаслий вулкан Великий Арарат (5165 м) на Вірменському нагір'ї. Інші вулкани: Сюпхан, Немрут, Ерджіяс.

Гідрографія[ред.ред. код]

У горах Вірменського нагір'я беруть початок великі ріки Тигр, Євфрат, Кура, Аракс. Основні ріки Анатолійського плоскогір'я — Кизил-Ірмак, Сакар'я. На внутрішніх плоскогір'ях — великі безстічні солоні озера Ван і Туз.

Природні зони[ред.ред. код]

Докладніше: Флора Туреччини

Переважають степи і напівпустелі.

Клімат[ред.ред. код]

Клімат Туреччини надзвичайно різноманітний. Центральна Туреччина — це континентальний клімат з холодною сніжною зимою і спекою влітку. На західному і південному побережжі країни майже весь час тепло — субтропічний, середземноморський клімат. Купальний сезон на побережжі Егейського і Середземних морів починається в квітні і закінчується в листопаді. На північному побережжі країни морський клімат вологий і помірний. У західній половині випадає понад 1000 мм опадів на рік, в східній половині в середньому 2500 мм опадів на рік.

Топографічні області Туреччини[ред.ред. код]

В Туречинні виділяють 5 орографічних областей:

  • Причорномор'я (Понтійські гори) — північно-Анатолійські гори, гірська система на півночі Туреччини. Включає в себе Західно-Понтійські гори, гори Джанік та Східно-Понтійські гори. Понтійські гори простягнулися паралельно берегу Чорного моря більш ніж на 1000 км. На сході вони доходять до границі з Грузією, на заході — до рівнини в низов'ях річки Сакарья. Середня ширина гір становить 130 км.
Вид на Понтійські гори

Понтійські гори не являють собою безупинного ланцюга і розділяються глибокими міжгірськими долинами або ланцюжками котловин на кілька гряд, що йдуть паралельно береговій лінії. На півночі Понтійські гори круто спускаються до Чорного моря, залишаючи вузьку прибережну смужку шириною в 5 — 10 км. Лише у гирлах великих рік Кизил-Ірмак, Ешиль-Ірмак та Сакарья прибережна рівнина розширюється до 60 — 70 км. Наявні тут нечисленні затоки неглибоко врізаються в сушу і облямовуються крутими схилами поздовжніх гірських хребтів. Найкрупніші затоки північного узбережжя — Синопський та Самсунський. Середня висота Понтійських гір близько 2500 м. У східній частині гірські хребти досягають найбільшої висоти (гора Качкар 3931 м); дуже круті схили, альпійські гребені та відсутність наскрізних долин роблять ці гори важкопрохідними. До заходу Понтійські гори знижуються до 900 м, максимальна їх висота там не перевищує 2000 м.

У гребеневої частини на сході гір представлений альпійський рельєф. Понтійські гори являють собою складчасто-брилові обрамлення Малоазіатського та частково Вірменського нагорій. Складені на заході переважно пісковиками, вапняками, адезитами, а також метаморфічними породами; на сході — гранітами, гнейсами, кристалічними сланцями, магматичними породами.

На заході знаходиться Зонгулдакський кам'яновугільний басейн, а на сході — Мургулське родовище мідних та поліметалічних руд. На північних, більш вологих схилах (кількість опадів в Лазістані досягає 2 — 3 тис. мм на рік) широколистяні ліси з дуба, бука, змінюються з висотою змішаними та хвойними лісами та луками; в західній частині Понтійських гір представлена ​​рослинність типу маквіс. На південних схилах гірські степи та напівпустелі чергуються з заростями колючих кущів та змішаними лісами. Підгірні рівнини та міжгірські улоговини в значній мірі оброблені та густо населені.[1]

  • Узбережжя Егейського і Мармурового морів (Егейська Анатолія) — Цій області властиві значно менші висоти, ніж Причорномор'ю. Її прибережна смуга сильно порізана, ускладнена численними затоками і кам'янистими півостровами і включає безліч островів; глибокі бухти. Побережжя перетнене гірськими кряжами, відкритими у бік Егейського моря, між якими лежать низькі плоскі алювіальні долини. Загалом гірські гряди нижче на заході області (300—450 м). На сході вони підіймаються в середньому до 1500—1850 м, окремі вершини досягають 3050 м. Міжгірні западини зайняті широкими плоскими долинами рік (Гедіз і Великий Мендерес). Ґрунти низовин дуже родючі;
  • Середземноморські берегові рівнини і гори Тавр — тягнуться від порту Фетхіє на заході до околиць міста Малатья на сході. У рельєфі цієї території панують хребти Західний і Центральний Тавр. Безпосередньо до побережжя примикають рівнини. На сході області здіймаються ланцюги Антитавр (до 3000 м). Найбільший з хребтів — Центральний Тавр, окремі вершини якого досягають 3700 м. Біля північно-східного краю Середземного моря розташована алювіальна Аданська рівнина (Чукурова), утворена ріками Сейхан і Джейхан, що стікають з гір Тавр і Антитавр. Це один з провідних сільськогосподарських районів Туреччини;
  • Анатолійське плоскогір'я — займає внутрішні райони центральної частини країни. Плоскогір'я, підняте в середньому на 900—1500 м, оточене горами, які підносяться над ним, крім його західної периферії, на 600—1200 м. Безстічне оз. Туз лежить на висоті 900 м. На півночі плоскогір'я — скидові гори і долини рік, що течуть в Чорне море. Рельєф різноманітять вулканічні конуси із застиглими лавовими потоками. Зі зростанням середніх висот в східному напрямі на 300 м Анатолійське плоскогір'я поступово переходить у Вірменське нагір'я, яке починається у міста Сівас;
  • Плоскогір'я і гірські системи сходу (Вірменське нагір'я) — відрізняються особливо складним орографічним малюнком. Хребти сполучаються на крайньому сході країни з гірськими ланцюгами Загроса і Азербайджану. Вінчає дане скупчення гір вулканічний конус Великого Арарату (5137 м, найвища точка Туреччини). Плоскогір'я займає вузьку смугу території, велика частина поверхні якої похована під товстим шаром лави, і включає декілька улоговин тектонічного походження з відносно пологим рельєфом. В одній з них, на висоті 1720 м, розташоване солоне оз. Ван. У східній частині Туреччини, де підносяться декілька гірських піків, що досягають 3700-4300 м, беруть свій початок такі ріки, як Тигр, Євфрат і Аракс..

Гори Туреччини[ред.ред. код]

Низовини Туреччини[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с. ISBN 966-7804-78-X