Українська православна церква (Московський патріархат)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з УПЦ МП)
Перейти до: навігація, пошук
Українська православна церква
Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра
Успенський собор Києво-Печерської лаври — адміністративного центру УПЦ
Засновники суперечливо[1]
Нинішній предстоятель Онуфрій (Березовський)
Центр Київ, Україна
Кафедральний собор Трапезний храм Києво-Печерської Лаври (тимчасово)
Собор Воскресіння Христового (будується)
Основна юрисдикція Україна Україна
Юрисдикція для діаспори немає
Літургічна мова Церковнослов'янська, українська, румунська
Музична традиція Український наспів
Церковний календар Юліанський
Єпископів 84 (52 правлячих, 22 вікарних, 10 на покої)[2]
Єпархій 53[2]
Навчальних закладів 19 (1 духовна академія, 1 богословська академія, 1 богословський університет, 1 богословський інститут, 7 духовних семінарій, 8 духовних училищ)[2]
Монастирів 219[2]
Парафій 11 393[2]
Священиків 10 963 (10 187 священиків, 776 дияконів)[2]
Ченців і черниць 3632 (1 320 монахів, 2 312 монахинь)[2]
Вірних бл. 9,5 млн. (2010)[3]
Офіційний сайт Українська Православна Церква

Українська православна церква[4] (УПЦ; також Українська православна церква Московського патріархату, УПЦ МП) — самоврядна православна церква з правами широкої автономії, самостійна частина Російської православної церкви[5][6] на території України. Конфесія є частиною Вселенської православної церкви[7][8][9], перебуваючи у євхаристичному спілкуванні з усіма помісними православними церквами світу[7][8][9][10]. За даними Держкомнацрелігій найбільше релігійне об'єднання України за чисельністю приходів та священнослужителів (станом на 1 січня 2010 року)[11].

Предстоятелем є митрополит Київський та всієї України, який носить титул «Блаженніший». З 1992 року по 5 липня 2014 ним був Володимир (Сабодан).

27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви скасував Український екзархат і заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву. Поряд з іншими православними і греко-католицькою церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею Київської митрополії 10 століття[12].

Назва[ред.ред. код]

В державних органах церква зареєстрована як «Українська православна церква». Проте, з метою розрізнення з іншими українськими церквами, передовсім, Українською православною церквою — Київським патріархатом, церкву часто в засобах масової інформації називають «Українська православна церква (Московського патріархату)» або «УПЦ (МП)».

Проте сама Церква наполягає виключно на назві «Українська православна церква»:

« «Української Православної Церкви Московського Патріархату» не існує. Є «Українська Православна Церква». І з цим статутним ім’ям вона зареєстрована у відповідних державних установах. Додаток «Московський Патріархат» виник значно пізніше з метою розрізнення від «УПЦ-КП», яка, без приставки «КП» існувати не може, оскільки є новою організацією, що запозичила частину назви від Української Православної Церкви  »
Предстоятель УПЦ, митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан) в інтерв'ю Assotiated Press

Також Церква стверджує, що вона є єдиним канонічним тілом Вселенського Православ'я в країні, українською «помісною церквою». Все це категорично заперечується з боку Української православної церкви — Київського патріархату та частково заперечується з боку Української автокефальної православної церкви.

Історія[ред.ред. код]

Історично православна церква в Україні від Хрещення Русі була митрополією у складі Константинопольського патріархату. У 1685 році Московська патріархія (що відокремилася від Київської митрополії у 1448 році та отримала визнання Константинопольського патріархату у 1589 році) зверталася до Константинополя з проханням підпорядкувати їй Київську митрополію. У 1687 році це було здійснено. Незважаючи на суперечності цього акту, в наш час Вселенська патріархія визнає його легітимність, залишаючи тим не менше право за українською нацією на власну церкву:

« Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом - хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері. В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату.  »
Звернення Вселенського Патріарха Варфоломія І до української нації 26 липня 2008[13][14]

Зважаючи на історичний хід подій, Київська митрополія так і не змогла набути адміністративної самостійсності від Російської православної церкви. У 1770 році вона, фактично, втратила статус митрополії й залишилась просто сукупністю єпархій Московського патріархату на території України.

Українська автономна православна церква (1918–1919)[ред.ред. код]

7 січня 1918 року у Києві за благословенням Патріарха Московського і Всеросійського Тихона (Беллавіна) скликано Всеукраїнський церковний собор під головуванням єпископа Пимена (Пегова). Більшістю голосів (60 проти 150) відкидається ідея автокефалії православної церкви в Україні[15].

25 січня вбито Київського митрополита Володимира (Богоявленського).

Від 2 січня до 7 квітня 1918 року у Москві проходила друга сесія Всеросійського помісного собору, де, зокрема, приймається «Положення про тимчасове Вище Церковне Управління Православної Церкви на Україні». У зв'язку з громадянською війною положення надавало колишнім єпархіям Російської православної церкви на території України статусу автономного церковного округу на чолі з Київським митрополитом[15].

9 липня Всеукраїнський церковний собор визнав положення Всеросійського собору й створив автономну Українську православну церкву, яку очолив тодішній митрополит Київський Антоній (Храповицький). З 1919 року митрополит Антоній був в еміграції (висланий урядом Директорії), а тимчасово керуючим Київською єпархією був Назарій (Блінов), єпископ Черкаський[15].

Український екзархат[ред.ред. код]

У 1921 році Патріарх Московський ліквідував автономію Української церкви й установив для неї статус екзархату. Екзархом призначається Михаїл (Єрмаков), згодом митрополит Київський[16].

Утворення УПЦ[ред.ред. код]

6-9 червня 1989 року на Помісному соборі у Москві прийнято новий устав, що підтверджував статус Українського екзархату та надавав йому право називатися «Українська православна церква».

27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви, що проходив 25-27 жовтня, скасував Український екзархат і знову заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву.

Ухваленням Архієрейського Собору Російської православної церкви 2527 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату Російської православної церкви, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові Київському у 1990 році), Українській православній церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії (що не є тотожним канонічному статусу автономії, яким володіє, наприклад, Церква Фінляндії чи Японії).

У 1992 році митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор Української православної церкви (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (Росія). Філарет не визнав цього рішення і утворив Українську православну церкву — Київський патріархат. У 1997 році за поданням єпископату Української православної церкви, Архієрейський Собор Російської православної церкви видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено в 1992) за «розкольницьку діяльність». Апеляцію Філарета Вселенський Патріархат та інші помісні церкви не розглянули, визнавши таким чином акт відлучення (анафему).

У 2000 році на Архієрейському Соборі Російської православної церкви уточнено статус УПЦ і скасовано дію окремих положень статуту РПЦ стосовно УПЦ. Але статуса автономії Українська церква так і не отримала. Можливо тому, що чинним залишається прохання про надання автокефалії, подане у 1991 році, на яке Російська церква зобов'язана дати відповідь на Помісному Соборі.

У 20072008 роках керівництво УПЦ здійснило ряд кроків спрямованих на закріплення та розширення самостійності від Російської православної церкви, на розбудову відмінної від російської системи адміністративного управління Церквою, на оновлення системи духовної освіти, подолання проросійських та політичних тенденцій всередині Церкви.

У липні 2011 року на супротив надання більшої автономії УПЦ виступив головний її спонсор донецький міліардер Віктор Нусенкіс, заявивши, що згортає фінансову підтримку церкві. Натомість, він має намір посилити фінансування організацій, що виступають проти автокефалії УПЦ МП[17] Після важкої хвороби митрополит Володимир фактично був усунений від управління церковою, управління церковними справами перейняв Синод УПЦ на чолі із митрополитом Агафангелом, який є противником автономії УПЦ-МП та відзначається шовіністичними поглядами.[18]

Навесні 2012 митрополит Володимир одужав і почалися активні зміни. З важливих посад усунено деяких учасників зимової спроби «перевороту», почалися активні кадрові ротації в єпископаті, відбулося багато нових архієрейських свячень та після значної перерви продовжилося подальше подрібнення єпархій[19].

Канонічний статус[ред.ред. код]

Українська Православна Церква володіє усіма правами і канонічним статусом, що наближає її до рівня автокефальної Церкви. Однак, формально, такою не є; канонічно — вона самостійна частина Російської православної церкви. Згідно зі статутом РПЦ вона є «самоврядною з правами широкої автономії», що керується у своєму устрої та діяльності Томосом Патріарха Московського 1990 року та Статутом Української Православної Церкви. Останній стверджує[6]:

« 1. Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої.
2. Найвищими органами церковної влади та управління Української Православної Церкви є Собор Української Православної Церкви, Собор єпископів Української Православної Церкви та Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України.
3. Українська Православна Церква з'єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву.
[...]
5. Українська Православна Церква ... є самокерованою частиною Руської Православної Церкви.
 »

Окремими автокефальними Церквами розпізнається як автономна на рівні з Фінляндською чи Японською[20]. У світських англомовних енциклопедіях теж зазвичай називається автономною[21].

Незважачи на вказане у статуті, на адресу Української православної церкви неодноразово лунають закиди про її залежність від РПЦ. Однак у жодному офіційному документі це не висвітлено, мова може йти лише про особисту позицію окремих проросійських єпископів (Агафангела (Саввіна), Іларіона (Шукала), Пантелеймона (Романовського)), однак не про Церкву в цілому, де присутні й відверто антиросійські настрої (митрополит Софроній (Дмитрук)), і помірковані проукраїнські (предстоятель митрополит Володимир (Сабодан), архієпископи Митрофан (Юрчук), Антоній (Паканич), архієпископ Олександр (Драбинко)).

Питання про здобуття автокефалії[ред.ред. код]

Українська православна церква володіє усіма правами і канонічним статусом, що наближає її до рівня Автокефальної Церкви. Однак, формально, такою не є.

На шляху до набуття повної автокефалії стоять дакілька перешкод, зокрема:

  • Прохолодне ставлення Московського Патріархату до ідеї автокефалії.
  • Складна міжконфесійна ситуація в Україні, зокрема наявність ще двох православних церков.
  • Різні погляди на автокефалію серед архієреїв та прихожан.
  • Побоювання, що Константинопольський Патріархат не визнає автокефальної Української православної церкви, а спробує включити її до свого складу (тобто повернути той статус, який вона мала за часів Русі). Визнання Константинополя є необхідною умовою набуття автокефалії.

Однак, існує думка, що останнє побоювання не має історичних підстав — скажімо, у 1448 році Російська православна церква здобула автокефалію без згоди на те Константинопольським Патріархом (і отримала визнання Константинопольської Церкви лише через 141 рік, у 1589 році); аж до самого підпорядкування Української (тоді Руської) Православної Церкви Російській Церкві (до речі, саме із таким підпорядкуванням досі не погоджується Константинопольський Патріархат[Джерело?]) Українська Церква мала статут фактичної автономії тощо. Але є й історичні підстави — невизнання Константинопольською Церквою автокефалії Православної Церкви Америки, що була надана Російською Церквою більш як півстоліття тому, а також невизнання автономій Японської і Китайської Православних Церков.

Після 2004 року Українська православна церква почала здійснювати реформи, що ще більше унезалежнили її від впливу РПЦ — була створена відмінна від російської система адміністративного поділу (багато дрібних єпархій), створений власний церковний суд (який є церковним судом вищої інстанції на території України), засуджене «політичне православ'я», відправлений за штат один з реакційних єпископів (Іполит (Хилько)), почали видаватися богослужбові («Києво-Печерський молитвослов») та богословські перекладні (Христос Яннарас, Йоан Зізіулас, Калліст Уер, Іларіон (Алфеєв)) та вітчизняні (прот. Петро Кожушний) книги українською мовою. Усе це було увінчано інавгураційною промовою митрополита Володимира у Варшавській академії, де він обережно зазначив про можливість «удосконалення канонічного статусу» заради подолання розколу в українському Православ'ї. Там же було вкотре чітко виражено офіційну позицію Церкви про статус:

« Українська Православна Церква має сьогодні такі канонічні права, які є цілком аналогічними правам Помісної Церкви, а її стутус відповідає статусу, який вона мала за часів святителя Петра Могили. Більше того, порівняльний аналіз канонічних прав Української Церкви, що сьогодні є самокерованою Церквою у складі Московського Патріархату, і канонічних прав автокефальної Елладської Православної Церкви свідчить про те, що наші реальні права навіть більші від тих, які має автокефальна Церква Греції. Українська Православна Церква самостійно вирішує більшість церковних питань, і її канонічна залежність від Руської виражається лише в молитовному поминанні Патріарха Московського за богослужінням, а також у Патріаршому благословенні обраного Собором УПЦ Предстоятеля.  »
Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України. «Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи»[22]

Багатьма це стало сприйматися як прихований поступ до повної автокефалії і викликало відповідну агресивну реакцію у проросійському середовищі, як у Росії, так і всередині Української православної церкви. З обранням нового патріарха Московського Кирила цей рух до самостійності та україноцентричності якщо й не припинився, то став більш прихованим.

Устрій[ред.ред. код]

Українська православна церква є незалежною в управлінні частиною Московського Патріархату з правами широкої автономії. «Права широкої автономії» (але не сам канонічний статус автономії з внесенням у диптих) було надано Архієрейським Собором Російської православної церкви у 1990 році у відповідь на звернення українського єпископату до Патріарха Московського та всієї Русі Алексія ІІ і всього єпископату Російської церкви.

Українська православна церква визнає себе правонаступницею давньої Київської Митрополії Константинопольського Патріархату (у межах України) та Українського Екзархату Російської православної церкви.

Київський митрополит, предстоятель церкви, є постійним членом Священного Синоду Російської православної церкви, а український єпископат бере участь у Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ, у виборах Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі. Натомість, вплив Московського патріархату на внутрішній устрій УПЦ обмежений, усі рішення приймає Архієрейський Собор Української православної церкви. Митрополит Київський та всієї України підпорядковується лише Священному синоду та Соборам Української православної церкви.

Загальними органами управління в Українській православній церкві є Собор, Собор єпископів, Священний синод та синодальні установи (відділи, комісії, місії), управління справами. Низку важливих повноваження має Предстоятель. Українська православна церква поділяється на дрібніші місцеві церкви — єпархії, які мають своїх предстоятелів (єпархіальних архієреїв) органи управління (єпархіальні збори, єпархіальна рада, єпархіальне управління) та установи (благочиння, монастирі, парафії).

Собори[ред.ред. код]

Найвищим органом управління Української православної церкви є Собор Української православної церкви, який діє в межах, що визначаються священними канонами Православної церкви та Статутом про управління Української православної церкви. Іноді ці Собори називаються також помісними або всеукраїнськими. Собор наглядає за збереженням чистоти православного віровчення та норм християнської моралі, вирішує принципові богословські, канонічні, богослужбові та пастирські питання, що стосуються Української православної церкви, наглядає за збереженням канонічної єдності зі Вселенським православ'ям, затверджує Статут Української православної церкви.

У період між Соборами Церкви скликаються Собори єпископів (Архієрейські собори), які є другим органом управління Української православної церкви. За Статутом Собор єпископів має скликатися щонайменше раз на рік, однак на практиці це відбувається рідше. Собор єпископів канонізує святих і ухвалює богослужбові чинопослідування, складені на їхню честь, він є церковним судом вищої інстанції, вносить зміни до Статуту (з подальшим його затвердженням Собором Церкви), а також обирає Митрополита Київського і всієї України й визначає процедуру його обрання.

Священний синод[ред.ред. код]

Священний синод є третім органом управління Української православної церкви, що діє у період між Соборами єпископів. Синод очолюється Митрополитом Київським і всієї України або Місцеблюстителем і складається з десяти, включаючи Митрополита Київського, єпархіальних архієреїв — семи постійних і трьох тимчасових членів. Постійними членами Священного синоду станом на квітень 2013 року є: Володимир (Сабодан), Агафангел (Саввін), Лазар (Швець),Іоанникій (Кобзєв), Онуфрій (Березовський), Марк (Петровцій), Митрофан (Юрчук). Тимчасові члени Священного синоду викликаються на сесію по черзі кожні півроку. Синод засновує і ліквідовує єпархії, обирає і поставляє єпархіальних та вікарних архієреїв, переводить їх на іншу кафедру, засновує і ліквідовує монастирі та вирішує низку дрібніших питань. При Священному синоді діє ряд синодальних установ: комісії, відділи, місії тощо.

Єпархії[ред.ред. код]

Карта єпархій УПЦ МП

З 8 січня 2012 року Українська православна церква налічує 46 єпархій.

Усі єпархії розміщені на території України. Закордонних єпархій немає, і завдяки цьому Українська православна церква є однією з небагатьох Православних церков у світі, яка дотримується постанов Вселенських Соборів, що забороняють єпископам втручатися у справи за межами їхньої канонічної території (зокрема й створювати єпархії для емігрантів, що роблять більшість Православних Церков). Українські закордонні парафії підпорядковуються Вселенському Патріархату, в окремих випадках — Московському.

Монастирі[ред.ред. код]

Найвідомішими монастирями Української Православної Церкви є три лаври — Свято-Успенська Києво-Печерська, Успенська Почаївська та Успенська Святогірська. Інші значні монастирі: Бахчисарайський Успенський печерний монастир, Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир, Свято-Знаменський жіночий монастир, Свято-Климентівський Інкерманський чоловічий монастир,Свято-Троїцький чоловічий монастир (Китаївська Пустинь), Свято-Троїцький Густинський жіночий монастир, Спасо-Преображенський Новгород-Сіверський чоловічий монастир, Свято-Покровський Красногірський жіночий монастир, Софроніївський Мовчанський Різдва Богородиці Печерський монастир, Дерманський монастир, Спасо-Преображенський Мгарський чоловічий монастир.

Загалом в Українській православній церкві налічується 179 монастирів та 4626 ченців і черниць[11]. Жодна інша православна конфесія в Україні не може зрівнятися з УПЦ за розвитком чернечого життя. Так, наприклад, Українська православна церква — Київський патріархат має лише 45 монастирів із 137 ченцями і черницями (тобто по 3 ченця на монастир), а Українська автокефальна православна церква взагалі 10 ченців у 9 монастирях[11].

Навчальні заклади[ред.ред. код]

Українська православна церква має розгалуджену систему духовної освіти — академії, семінарії, інститут, училища, ліцей, курси та недільні школи. Станом на 1 серпня 2011 року налічується 10 вищих духовних навчальних закладів: Київські духовні академія і семінарія, Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія, Волинська духовна семінарія, Одеська духовна семінарія, Полтавська місіонерська духовна семінарія, Почаївська духовна семінарія, Таврійська духовна семінарія у Сімферополі, Харківська духовна семінарія, Чернівецький православний богословський інститут і Луганський богословський університету на честь Архістратига Михаїла.

Діють також Регентські курси при Одеській семінарії та Регентське відділення у Кременці Почаївської духовної семінарії, Алчевське Духовне училище, Володимир-Волинське регентське Духовне училище, Городоцьке Духовне училище регентів-псаломників, Київське Духовне училище, Луганське Духовне училище, Миколаївське Духовне училище, Мукачівське Духовне училище, Корецьке регентсько-катехізаторське Духовне училище, Сверловське Духовне училище, Сумське пастирсько-богословське Духовне училище, Чернігівське духовне училище, Луганська православна класична гімназія імені святої великомучениці Тетяни та Вищі Свято-Володимирські православні богословські курси.

Єпископат[ред.ред. код]

Блаженніший Володимир (Сабодан), Митрополит Київський і всієї України

Предстоятелем Української православної церкви є Митрополит Київський і всієї України з титулом «Блаженніший». Його резиденція — Успенська Києво-Печерська Лавра. З 1992 року це Володимир (Сабодан).

З 20 липня 2012 року Українська православна церква налічує 76 архієреїв. Серед них: предстоятель, 45 єпархіальних (правлячих) архієреїв, 21 вікарій та 9 на спочинку. З моменту надання прав автономії у 1991 році УПЦ покинули лише п'ятеро архієреїв (троє — митрополит Філарет (Денисенко), єпископи Андрій (Горак) і Яків (Панчук) — перейшли до неканонічних юрисдикцій і були позбавлені сану, інші двоє перейшли в пряму юрисдикцію Московського Патріархату) — це найменший показник серед православних юрисдикцій в Україні. Ще 11 єпископів за цей період померли, більшість з них несли архієрейське служіння ще з 19601970-х років. Загалом в УПЦ збереглася повна спадкоємність ієрархії з Українським екзархатом Московського патріархату (19181991), у якого, у свою чергу, була повна спадкоємність з ієрархією Російської православної церкви на території України (16201918).

Найавторитетнішими архієреями церкви, окрім Предстоятеля, є митрополит Дніпропетровський Іриней (Середній), митрополит Одеський Агафангел (Саввин), митрополит Донецький Іларіон (Шукало), митрополит Тернопільський Сергій (Генсицький), архієпископ Львівський Августин (Маркевич), архієпископ Білоцерківський Митрофан (Юрчук).

Митрополит Агафангел (Саввин) є своєрідним ідейним лідером «проросійського» крила Української православної церкви. Активним прибічником автокефалії є митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук). Предстоятель і переважна більшість архієреїв займають нейтральні позиції, намагаючись протистояти проявам як українського, так і російського націоналізму в Церкві.

Протягом 2007 року було рукоположено 13 архієреїв, майже стільки, як за попередні 10 років. Це пов'язано з адміністративною реформою, яка подрібнює єпархії для зручності управління за зразком Елладської Церкви. Це прохолодно сприймається Російською церквою, оскільки таким чином кількість українських єпископів може зрівнятися з кількістю єпископів самої РПЦ і на її Помісному Соборі (де матимуть право голосу всі українські єпископи) українські архієреї зможуть прийняти практично будь-яке вигідне для Української православної церкви рішення. Після обрання патріархом Московським Кирила (Гундяєва) адміністративна реформа була призупинена, у 2009 було рукоположено лише двоє архієреїв, жодна єпархія не розділена.

Нагороди[ред.ред. код]

В УПЦ існує традиційна система нагород — форма заохочення духовенства та мирян за працю і заслуги перед Православ'ям — у пастирському служінні, богословській, науковій та адміністративній діяльності, відродженні духовності, відновленні храмів, місіонерській, благодійній, соціальній та просвітницькій праці. Нагороди існують двох видів: ієрархічні та загальноцерковні.

Ієрархічні нагороди слугують для заохочення архієреїв і кліриків, засвідчують гідне проходження церковного служіння. До них вдіносяться: підвищення в сані (єпископа до архієпископа, ієрея до протоієрея і под., однак не хіротонія); елементи літургійного облачення, що несуть духовне значення; богослужебні відмінності (служіння Божественної Літургії з відкритими Царськими вратами до Херувимської пісні або до «Отче наш»). Відповідно до своєї градації нагороди вручаються у строгій послідовності. Існують нагороди для єпископату, священства та дияконства. Покладання нагород для священства та дияконства здійснюється правлячим єпархіальним архієреєм, або, за його благословенням, вікарним архієреєм. При покладанні ієрархічних нагород архієрей виголошує «аксіос» (достойний). Нагороди кліриків у формі служебних відмінностей регулюють ієрархічне місце священнослужителя під час богослужіння при соборному служінні. При наявності однакових нагород перевага належить старшому за хіротонією.

До загальноцерковних нагород УПЦ відносяться — ордени (Орден преподобних Антонія і Феодосія Печерських, Орден святого рівноапостольного князя Володимира, Орден преподобного Нестора Літописця тощо), медалі, ювілейні ордени та медалі. Загальноцерковними нагродами можуть бути нагороджені Предостоятелі Помісних Церков, єпископат, духовенство, миряни, державні діячі, військові, правоохоронці, журналісти, поети, письменники, працівники — культури, мистецтв, медицини, освіти та представники інших сфер діяльності, а також іноземні громадяни.

Стосунки з державою та іншими церквами[ред.ред. код]

Із здобуттям незалежності Українська православна церква Московського патріархату поступово втрачає позиції єдиної офіційно дозволеної церкви на території Україні, які мала в статусі Українського екзархату Російської православної церкви. Так, ще в 1989 виходить з-під заборони Українська греко-католицька церква, в 1990-му році — українська автокефальна православна церква, а в 1992 році частина вірних та єпископату УПЦ-МП на чолі із Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) проголосили створення Української православної церкви Київського патріархату. Таким чином УПЦ-МП стає однією із чотирьох церков, що вважають себе прямою спадкоємницею Київської митрополії і діють на території України.

У часи президентства Леоніда Кравчука, стосунки церкви з державою стали напружені через активну підтримку владою інших православних церков та греко-католиків, тиск на Українську православну церкву, а також через втручання УПЦ в політичне життя України. За правління Леоніда Кучми Українська православна церква (Московського патріархату) отримала максимальне сприяння з боку влади. За Віктора Ющенка декларувалося рівне ставлення до усіх конфесій, проте оголошеного відділення церкви від держави не сталося. За часів Віктора Януковича московський патріархат знову користувався максимальним сприянням з боку влади.

Стосунки Української православної церкви з іншими українськими церквами є напруженими й подекуди конфліктними. Так, УПЦ (МП) вважає УПЦ-КП та УАПЦ «неканонічними», Патріарха Філарета вважає «відлученим від церкви» про що був складений відповідний акт 1997 року[23], а таїнства, що здійснюються в цих церквах, в тому числі таїнство Хрещення — недійсними[24]. Разом з тим Українська православна церква має претензії до численних споруд УПЦ-КП, УАПЦ і навіть УГКЦ і вважає їх «захопленими»[25], в тому числі й кафедральний собор УПЦ-КП — Володимирський.

З іншого боку Українська православна церква стає об'єктом критики за її проросійську спрямованість та співпрацю з проросійськими політичними організаціями. Так, Іван Діяк розглядає діяльність УПЦ (МП) в якості «Церковно-політичної складової» п'ятої колони, спрямованої на підрив державного суверенітету України[26]. Участь УПЦ (МП) як проросійської політичної сили в Україні підтверджував завідувач відділом України в Інституті країн СНД К. Фролов[27], зокрема виступ УПЦ (МП) проти В. Ющенка на президентських виборах 2004 року.[28] Напередодні президентських виборів 2010 року Голова УПЦ (МП) Володимир (Сабодан) благословляв на вибори кандидата від Партії регіонів В. Януковича[29].

2014 рік[ред.ред. код]

Позиція УПЦ МП щодо сепаратистських виступів в Україні та війни на сході України є неоднозначною. З одного боку — звернення із засудженням «діяльності московсько-диверсійно-сепаратистських угрупувань в Україні»[30], з іншого — існують свідчення про виступи УПЦ (МП) на боці сепаратистів 2014 року[31]

Журналісти та експерти в 2014 відзначають, що Церква Московського патріархату стала інструментом розпалювання ненависті між Сходом і Заходом України. Російські спецслужби інтенсивно поширюють через священнослужителів антиукраїнські настрої, і надалі священики УПЦ МП благословляють сепаратистів на вбивство воїнів української армії, обстріли житлових кварталів та інші бойові дії на сході України. За підтримки відомих українофобів митрополитів Іларіона і Агафангела, а також лояльних до них єпископів, московська патріархія намагається зробити предстоятелем української православної церкви митрополита Антонія. Вибори призначені на 13 серпня 2014 року. В Україні справи Московського патріархату на даний час курує Вадим Новинський - колишній громадянин Росії, і Сергій Льовочкін - колишній голова адміністрації Януковича. Існують повідомлення, що Новинський щедро жертвує єпископам, які будуть голосувати на синоді.[32]

5 серпня 2014 тимчасовий глава УПЦ МП, митрополит Онуфрій в інтерв'ю власній прес-службі виступив із засудженням антитерористичної операції (АТО) на Донбасі, а також відмовився визнавати причетність керівництва Російської Федерації до дестабілізації ситуації на сході України. Російських терористів-найманців священнослужитель називає не інакше як "наші одновірці та брати", а проведення АТО - "братське кровопролиття". Українські військовослужбовці, за словами Онуфрія, не захищають свою Батьківщину, а діють в "інтересах Заходу"[33][34][35]

13 серпня 2014 прес-служба Української православної церкви Київського патріархату розкритикувала обрання митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія главою УПЦ (МП) та завила, що цей вибір демонструє залежність більшості єпископів цієї церкви від доктрини «русского мира», яка стала ідеологічним підґрунтям агресії Кремля проти України, та означає відмову від діалогу про створення єдиної Помісної Православної Церкви, оскільки саме Онуфрій свого часу блокував цей діалог[36]

Статистика[ред.ред. код]

Частка громад Української православної церкви (Московського патріархату) станом на 01.01.2010

За винятком трьох областей Галичини і західного Поділля (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська), Українська православна церква є домінантна конфесія на території країни за кількістю парафій (громад) та культових споруд у власності чи користуванні.

Згідно з аналітичними матеріалами Центру Разумкова за 2011 рік, УПЦ зберігає регіональний характер мережі своїх інституцій. Організації УПЦ зосереджені переважно в Центральному і Східному регіонах країни. Тут знаходяться 64,6% її громад (46% — у Центральному регіоні). В цих регіонах громади УПЦ кількісно переважають лише в чотирьох з 13 областей: в Луганській — 50,4%, Сумській — 52,6%, Хмельницькій — 52,4% і Чернігівській — 59,6%. У Києві частка громад УПЦ становить 26,2%. В порівнянні з 2000 р., відбулося зростання частки вірних УПЦ серед дорослого населення України з 9,2% до 23,6% (тобто у 2,6 раза). Це сталося переважно за рахунок зниження частки тих, хто вважає себе православним, але не відносить себе до жодної Церкви.[37]

За даними Державного комітету України у справах національностей та релігій станом на січень 2008 року, релігійна мережа показувала найшвидше зростання серед усіх конфесій України (200–300 парафій та інших структур на рік[38]).

Дата Єпархій Парафій Монастирів Монахів Місій Братств Духовних навчальних закладів Слухачів в них Священнослужителів Недільних шкіл Періодичних видань
01.01.1990 19
01.01.1991 20
01.01.1992 22 ≈5500 32 6
01.01.1993 25
01.01.1994 28
01.01.1995 32
01.01.1996 32
01.01.1997 34 6882 75 2301 12 2498 5590 1552
01.01.1998 34 7386 92 2509 2 13 13 2824 6044 1784
01.01.1999 34 7996 105 2982 14 3070 6568 2108
01.01.2000 35 8490 113 3396 15 3657 7122 2393
01.01.2001 9049 122 3519 1 15 4024 7509 2593
01.01.2002 9515 131 3727 3 15 4165 7995 3076
01.01.2003 10044 144 4046 2 15 4592 8285 3245 116
01.01.2004 10384 151 4095 5 15 4282 8620 3746 95
01.01.2005 36 10689 158 4151 5 36 15 4413 8936 3879 106
01.01.2006 36 10875 161 4083 5 37 16 4454 9072 4019 103
01.01.2007 36 11085 167 4399 8 37 17 3627 9327 4133 105
01.01.2008 40 11334 173 4485 10 34 18 3970 9217 4112 106
01.01.2009 44 11539 177 4562 12 34 19 4211 9275 4158 106
01.01.2010 45 11790 179 4626 13 34 20 4234 9518 4256 108
01.01.2011 45 12043 186 4576 13 34 20 4568 9680 4344 112
01.01.2012 46 12340 191 4625 14 34 20 4765 9922 4258 110
01.01.2013 48 12574 203 4873 15 34 20 4727 10085 4288 108

За даними соцопитувань Центру Разумкова за 2010 рік, оприлюднених в 2011 році, була найбільша в Україні за чисельністю вірян[37]. Згідно з даними соцопитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» 22 листопада — 6 грудня 2011 року, є другою за кількістю вірян релігійною конфесією в Україні після Української Православної Церкви Київського Патріархату[39][40].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Питання кого вважати засновником УПЦ є суперечливим. Сама Церква називає Апостола Андрія, який за легендою встановив на Київських горах хрест і за історичними даними проповідував у грецьких містах північного Причорномор'я, вважаючи його першим, хто приніс православну християнську віру на нинішні землі України. Безпосередньо церковна ієрархія (якщо не рахувати скіфських єпископів) бере початок від св. Михаїла Київського, що був першим митрополитом Київським. Серед засновник УПЦ називає також св. Володимира Великого, за якого формальний єпископ і невелика кільких грецьких парафій перетворились на велику митрополію, утворивши повноцінну помісну Церкву, що стала державною релігією. Представники інших конфесій вважають засновником УПЦ або Філарета (Денисенко), за якого УПЦ отримала повну самоврядність, зберігши лише канонічне поєднання з Московським Патріархатом, або Володимира (Сабодана), за якого УПЦ була розбудована і відроджена, кількість парафій, монастирів і єпархій зросла у кілька разів, УПЦ почала брати участь у міжправославних діалогах та урочистостях, і навіть брати участь у міжправославних нарадах як самостійна церковна одиниця (з 2008 року).
  2. а б в г д е ж Станом на 09 липня 2014 року
  3. Російська і Українська православні церкви розпочали діалог про об'єднання
  4. У статті назви «УПЦ» та «Українська православна церква» стосуються Української православної церкви (Московського патріархату).
  5. VIII. Самоуправляемые Церкви // Устав Русской Православной Церкви
  6. а б Статут Української Православної Церкви
  7. а б Українське Православ'я: старі проблеми у новому сторіччі // Дзеркало тижня
  8. а б Константинопольський Патріархат і українські церковні проблеми // Центр Разумкова
  9. а б Вселенське Православ'я про український розкол і Українську Православну Церкву. Підбірка висловлювань ієрархів усіх православних автокефальних Церков, тобто Вселенського Православ'я.
  10. Євхаристійне спілкування, тобто можливість спільного причастя вірних та спільного служіння Літургії духовенством, найкраще ілюструється безпосередньою практикою — у випадку УПЦ це візити предстоятелів і архієреїв усіх православних автокефальних Церков на церковні урочостості зі спільним служінням літургії (ювілей митрополита Володимира у 2005, візит Олександрійського патріарха у 2008, річниця хрещення Русі у 2009 тощо).
  11. а б в Мережа церков і релігійних організацій в Україні станом на 1.01.2010 (Форма 1). Державний комітет України у справах національностей та релігій
  12. «Помісною церквою з часів святого рівноапостольного князя Володимира є Київська Митрополія. Сьогодні в православному світі вона іменується Українською православною церквою і такою визнається» (митрополит Володимир (Сабодан) в інтерв'ю агенції УНІАН [1]).
  13. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації, 26.07.2008 // Православіє в Україні
  14. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації, 26.07.2008 (Web archive)
  15. а б в Катунин Ю. А. Хронология важнейших событий новейшей истории русской православной церкви в Крыму, Украине и россии (1917–1997 годы).
  16. Хронология Русской православной церкви.
  17. УПЦ МП залишилася без фінансової підтримки
  18. Церковний переворот: проросійські сили беруть гору в УПЦ (МП)
  19. http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/17389-v-upc-kadrovye-peremeny-i-peredel-territorii.html В УПЦ — кадрові зміни та переділ території (рос.)
  20. (англ.) Перелік автокефальних і автономних Церков на офіційному сайті Американської православної церкви, однак це не диптих, бо у диптиху АПЦ (є на тому ж сайті) містяться лише автокефальні церкви.
  21. (англ.) Перелік ієрархії православних церков в енциклопедії «World Statesman».
  22. Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України. Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи
  23. (рос.) «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (1997)
  24. Диякон Олександр Драбинко. Чому розкольницькі угруповання в Україні називаються неканонічними
  25. Сергей Герук. Времена новые, приемы старые / Православие.Ru
  26. «П'ята колона в Україні: загроза державності» Інтернет-версія книги
  27. Фролов К. Потенциал РПЦ не востребован Януковичем // Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье. Бюллетень Института стран СНГ. — № 104. — 2004. — 15 августа.
  28. Митрополит Агафангел призывает россиян поддержать каноническую Церковь на Украине // Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье. Бюллетень Института стран СНГ. — № 105. — 2004. — 1 сентября.
  29. «Глава УПЦ МП благословил Януковича на участие в выборах». 
  30. «Звернення організаційного комітету Всеукраїнського православного Братства «За єдину Православну Церкву в Україні» до представників кліру Української Православної Церкви та науковців». 
  31. «Священники УПЦ поднимают боевой дух вооруженных повстанцев Славянска». 
  32. Церковний сепаратизм в Україні спонсорують роботодавці терористів Гіркіна та Бородая
  33. Временный глава УПЦ МП Онуфрий поддерживает пророссийских террористов и отрицает путинскую агрессию
  34. Митрополит Онуфрий: «Христос – это мир. И все, кто с Ним, должны прекратить братское кровопролитие» , 05.08.2014
  35. Митрополит Онуфрий: «Христос – это мир. И все, кто с Ним, должны прекратить братское кровопролитие» , копія сторінки
  36. У Київському патріархаті розкритикували обрання Онуфрія главою УПЦ (МП)
  37. а б До якої саме православної Церкви Ви себе відносите? // «Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин» Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу на тему: "Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку, 8 лютого 2011р. Київ, Центр Разумкова
  38. Дані державного комітету у справах національностей та релігій станом на 1 січня 2008 року (Excel)
  39. Церковь Филарета стала популярнее УПЦ Московского патриархата
  40. В Україні — найбільше прихильників УПЦ КП?

Посилання[ред.ред. код]