Греко-турецька війна (1919—1922)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Греко-турецька війна 1919—1922
Греко-турецькі війни і Турецька війна за незалежність
Ermoscharge.JPG
Грецька атака
Дата: 5 травня 191910 листопада 1922
Місце: Західна Анатолія
Результат: Перемога турків, Лозаннський мирний договір 1923
Сторони
Королівство Греція Королівство Греція
Велика Британія Сполучене Королівство
Турецького тимчасового уряду Турецького тимчасового уряду
РРФСР РРФСР
Італія Італія[1][2][3]
Командувачі
Леонідас Параскевопулос Кемаль Ататюрк

Греко-турецька війна 1919–1922 носить також назву Турецько-грецький фронт та вважається у Туреччині національно-визвольною війною турецького народу проти інтервенції великих держав, що проводилася силами грецької армії.

Передумови[ред. | ред. код]

Після поразки Османської імперії у Першій світовій війні і підписання Мудросського перемир'я 1918 р. держави-переможиці приступили до розподілу її території, в тому числі власне турецької. Королівство Греція, як союзниця країн-переможниць, отримала обіцянку, що Східна Фракія (крім Стамбула) і західні райони Малої Азії, де компактно проживало грецьке населення, будуть віддані їй.

Події[ред. | ред. код]

Греки окупували зону проток, Східну Фракію, ряд районів Анатолії, поставили під свій контроль колишню столицю імперії — Стамбул, а 15 травня 1919 р. грецькі війська за рішенням «Великої четвірки» (Велика Британія, Французька республіка, Королівство Італія, США) висадилися в Ізмірі. Одночасно на Паризькій мирній конференції 1919-20 рр. великі держави почали розробку проекту договору із султанським урядом, що передбачав розчленовування Османської імперії та приборкання османського народу. Однак національно-визвольний рух, що розгорнувся в Туреччині (Кемалістська революція), перешкоджав реалізації цих задумів.

Не зумівши придушити національно-визвольний рух за допомогою султанського уряду, імперіалістичні держави 16 березня 1920 р. окупували своїми військами Стамбул і слідом за тим зробили відкриту збройну інтервенцію в Анатолію, поклавши її здійснення на Королівство Греція, якій були за це обіцяні значні османські території.

22 червня 1920 грецька армія виступила з Ізміра і, незважаючи на поразки, завдані їй у боях 10 січня та 31 березня 1921 р. військами створеного в квітні 1920 р. в Анкарі Великого національного зібрання Туреччини (ВНЗТ), до літа 1921 просунулася в глиб Анатолії до р. Сакар'я, майже до Анкари.

Турецький народ зумів дати інтервентам рішучу відсіч, протиставив їм свою моральну перевагу, вміле військове керівництво в особі Кемаля Ататюрка, призначеного на пост головнокомандуючого. Особливо сприяло зміцненню положення Туреччини підписання 16 березня 1921 р. договору між Туреччиною та РСФРР «Про дружбу і братерство». В результаті двадцатидвохденної битви при р. Сакар'я (23 серпня — 13 вересня 1921 р.) закінчилася важкою поразкою грецьких військ і їх відступом на захід, до лінії Ескішехір — Афьон-Карахісар.

Поступова стала розпадатися антитурецька коаліція. У жовтні 1921 р. Французька республіка уклала з урядом ВНЗТ мирний договір, припинила збройну боротьбу проти Туреччини й Королівство Італія. Проте ці держави разом з Великою Британією та США продовжували окупацію Стамбула і не бажали задовольнити національні вимоги Туреччини. Користуючись цим і прямою підтримкою з боку Великої Британії, Королівство Греція не відмовлялася від своїх територіальних претензій, що виключало можливість мирного вирішення конфлікту. В кінці серпня 1922 р. турецькі війська після ретельної підготовки перейшли в генеральний наступ і, розгромивши 30 серпня грецьку армію, звільнили 9 вересня Ізмір, а до 18 вересня 1922 р. повністю вигнали грецьких інтервентів з Анатолії.

Підсумки[ред. | ред. код]

Підписаний Лозаннський мирний договір 1923 завершив греко-турецькі війни, призвів до переходу Стамбула і Східної Фракії до Туреччини та закріпили міжнародно-правове визнання незалежності Туреччини. Країни Антанти повністю відмовились від своїх претензій на фракійську територію.

З Туреччини примусово було виселено близько півтора мільйона греків в обмін на виселення (також примусове) 600 000 мусульман з Королівства Греція. Втрати повністю розгромленої грецької армії перевищили 40 тис. убитими і 50 тис. поранених. Загинули також десятки тисяч мирних жителів. Матеріальні втрати взагалі не піддавалися обліку. Все це дозволило грекам назвати події осені 1922 року Малоазійською катастрофою.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. The Place of the Turkish Independence War in the American Press (1918-1923), Bülent Bilmez: "...the occupation of western Turkey by the Greek armies under the control of the Allied Powers, the discord among them was evident and publicly known. As the Italians were against this occupation from the beginning, and started "secretly" helping the Kemalists, this conflict among the Allied Powers, and the Italian support for the Kemalists were reported regularly by the American press." ("...Batı Türkiye'nin İtilaf Devletleri'nin kontrolündeki Yunan ordularınca işgal edilmesi(nin yarattığı) ihtilaf aşikardı ve herkesçe biliniyordu. İtalyanlar bu işgale başından beri karşı çıktıklarında ve Kemalistlere "gizlice" yardım etmeye başladıklarında, İtilaf Devletleri arasındaki bu çatışma ve İtalyanların Kemalistlere verdiği destek, Amerikan basını tarafından düzenli olarak rapor edildi.")
  2. Mütareke Döneminde Mustafa Kemal Paşa-Kont Sforza Görüşmesi, Mevlüt Çelebi
  3. Mustafa Kemal Paşa – Kont Sforza ve İtalya İlişkisi