Битва при Вітторіо-Венето

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Битва при Вітторіо-Венето
Італійського фронту Першої світової війни
Battle of Vittorio Veneto.jpg
Битва при Вітторіо-Венето (25 жовтня 1918 — 3 листопада 1918)
45°57′20″ пн. ш. 12°20′48″ сх. д. / 45.9558333300277724° пн. ш. 12.34694444002777836° сх. д. / 45.9558333300277724; 12.34694444002777836
Дата: 25 жовтня 1918 — 3 листопада 1918
Місце: місто Вітторіо-Венето північніше Венеції, долина річки П'ява
Результат: Поразка Австро-Угорщини та її вихід з війни
Сторони
Flag of Italy (1861–1946).svg Королівство Італія
Франція Франція
Велика Британія Британська імперія
США США
Flag of the Czech Republic.svgЧехословацька дивізія
Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Командувачі
Військові сили
  • 57 дивізій
  • Італія 51 дивізія
  • Велика Британія 3 дивізії
  • Франція 2 дивізії
  • США США 1 полк
  • Flag of the Czech Republic.svg 1 дивізія
  • 7 700 гармат
  • 1745 мінометів [1]
  • 600 літаків
  • Австро-Угорщина58 дивізій
  • 6 300 гармат[2]
Втрати
  • Італія загальні - 37 461
  • загиблих - 7 000
  • поранених - 23 000
  • пропалих без вісті - 7 461
  • Велика Британія загальні - 2139
  • Франція загальні - 778
  • загальні - 528 000
  • загиблих - 30 000
  • поранених - 50 000
  • полонених - 448 000 [3]

Битва при Вітторіо-Венето (25 жовтня 1918 — 3 листопада 1918) — наступальна операція італійських військ, що призвело до прориву австро-угорського фронту, внаслідок чого австрійський уряд був змушений прохати про перемир'я. Завершальна операція Італійського фронту Першої світової війни.

Театр бойових дій[ред. | ред. код]

Театр бойових дій

Італійський наступ проводився на широкому фронті між швейцарським кордоном та Адріатичним морем. Головний удар італійських військ було націлено у район височини Грапа між річками Брента та П'ява та на місто Вітторіо-Венето. Район Грапа мав багато височин, що надавало тактичні переваги тому, хто ним володів. Річка П'ява з крутим та важкодоступними берегами, мала ширину 250—300 м, а на деяких ділянках 1500—2000 м. До того ж, ситуація була ускладненна підвищенням рівня води через значні дощі, що пройшли напередодні наступу.

Плани сторін[ред. | ред. код]

Вище військове командування Антанти (другий ліворуч — ген. А. Діаз)

Союзники вимагали від італійського командування розпочати наступ, що був би скоординованим з наступом на Західному фронті[4]. Начальник італійського штабу Верховного командування генерал-лейтенант Армандо Діаз спочатку не давав згоди, чим викликав велике невдоволення французського маршала Фердинанда Фоша, головнокомандуючого військами союзників. Як пише англійськиий військовий історик Безіл Ліддел Гарт

« Діаз вичікував, доколи обставини не визріють для переходу у наступ. Він вичікував внутрішнього розкладу Австрії й того часу, коли вона вже не зможе сподіватись на допомогу Німеччини. [5] »

.

Однак під впливом успіхів військ Антанти на Західному фронті 1918 р. італійське командування починає розробляти власний план наступу. 3 італійських (8, 10, 12) армії повинні були на вузькому фронті (40 км) між Граве-ді-Пападополе та Падеробба прорвати австрійський фронт та повести наступ в напрямку на Вітторіо-Венето та Беллуно. Наступним кроком мало бути захоплення австрійською лінії комунікацій Трієн — Фельтре, що привело б до розколу австрійського війська[6]. Наступ повинний був ропочатись 10 жовтня.

Хоча автрійці, завдяки розвідці, знали про зосередження італійського ударного угроповування під Кастельфранко та про підготовку переправ через П'яву, але в умовах розпаду Австрійської імперії, плану активних протидій розроблено не було. Втім, австрійське командування вже й не мало сил для цього, обмежившись перекиданням військових частин на ділянки, що перебували під найбільшою загрозою[7].

Міжнародні обставини напередодні та під час битви[ред. | ред. код]

На кінець жовтня становище Австро-Угорської імперії значно ускладнилося, фактично вона опинилася на межі розпаду, а її військо почало розкладатися. 29 вересня Болгарія підписує перемир'я з країнами Антанти, внаслідок чого союзники виходять до австро-угорського кордону. 4 жовтня міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф І. Буріан висуває пропозицію про мирні перемовини, але їх було відкинуто[8]. 16 жовтня імператор Карл I виступає з маніфестом про розпуск двоєдиної монархії та створенні федерації. 23 жовтня в Угорщині утворюється Національна Рада на чолі з графом Каролі, яка відкликає угорські частини з фронту. 23 жовтня повстали хорвати, захопивши Ф'юме, а 27 жовтня — Полу, разом з усім австрійським флотом. 29 жовтня проголошується створення Королівства сербів, хорватів і словенців. 28 жовтня проголошується Чехословацька республіка[9]. Оцінюючи ситуацію, що склалася, англійський військовий історик Джон Кіган наголошує :

« Вдягнені у військовий однострій представники усіх оцих народів вже почали відмовлятись чинити спротив та в деяких випадках вже були готові кинути зброю та повернутись додому ... І саме за цих умов генерал Діаз починає наступ. [10] »

.

Подібну думку підтримує і науковий редактор праці Безіла Ліддел Гарт, який пише :

« Фактично італійці отримали блискучу перемогу над неіснуючим військом неіснуючої держави. [11] »

.

В той же час, стан італійського війська, тодішній керівник австрійської розвідки М. Ронге, описує наступним чином :

« Звістки про перемоги у Франції, на Балканах та у Палестині підняли дух італійського війська, його ще більше було укріплено завдяки пропаганді, що була широко розгорнута, та багатьом військовим святам. [12] »

.

Сили сторін[ред. | ред. код]

Італійська армія[ред. | ред. код]

Командуючий — начальник штабу Верховного командування генерал-лейтенант Армандо Діаз

  • 7 армія (генерал Джуліо Тассоні) (займала фронт між Стельвіо та озером Гарда)
  • 1 армія (генерал Джулієльмо Пекорі-Джеральді) (від озера Гарда до району Асіаго)
  • 6 армія (генерал Лука Монтуорі) (Альтпіана)
  • 4 армія (генерал Гаетано Етторе Джардіно) (гірський масив Грапа)
  • 8 армія (генерал Енріко Кавілья) (Монтелло)
  • 3 армія (генерал Емануель Філеберто герцог д'Аоста)(нижня течія річки П'ява)
  • 12 армія (1 французька та 3 італійські дивізії)(французький генерал Ж. Граціані) (між 4 та 8 арміями)
  • 10 армія (2 англійських та 2 італійських дивізії) (англійський генерал Фредерік Ламберт, командуючий англійськими військами на Італійському фронті) (між 8 та 3 арміями)[13].

Австро-угорська армія[ред. | ред. код]

Група армій «Ерцгерцог Йосип-Август» (фельдмаршал ерцгерцог Йосип-Август)

  • Тірольська група армій (генерал-полковник Олександр фон Кробатін)
    • 10 армія (генерал-полковник Олександр фон Кробатін)
    • 11 армія (генерал-полковник Віктор фон Шонхенштойєль)[14]
  • П'явська група армій (фельдмаршал Світозар Бороєвич фон Бойна)
    • 6 армія (генерал-полковник Алоїз фон Шенбург-Хартенштейн)
    • Армія «Ізонцо» (генерал-полковник Венцель фон Вурм)[15]

Хід битви[ред. | ред. код]

Бойові дії у районі Грапа[ред. | ред. код]

24 жовтня 1918 р. 4-а італійська армія починає наступ в районі Грапа. Розгорілися запеклі бої. Австрійці постійно контратакували. Незважаючи на значні втрати, італійці на кінець дня втримали лишень частину захоплених австрійських позицій. 25 жовтня бої поновилися, але так само, без значних результатів. Наступні дні також не принесли італійському війську істотних успіхів. Хоча в цей час вже відмічається непоодинокі випадки відмови угорських та слов'янських підрозділів австрійського війська брати участь у бойових діях.

Бойові дії на річці П'ява[ред. | ред. код]

На напрямку головного удару. де діяли 8, 12 та 10 італійські армії, через повінь, наступ зміг розпочатися тільки 27 жовтня. Хоча австрійська артилерія зруйнувала переправи через річку, втім, на захоплених плацдармах італійці повели активний наступ, просунувшись на 3-8 км.

Наступ італійського війська

Перелам у битві приніс вдалий маневр командуючого 8-ю італійською армією генерала Енріко Кавільї, який наніс удар у фланг австрійцям. Цей маневр став причиною початку австрійського відступу.[16]

Відступ автро-угорського війська[ред. | ред. код]

На кінець жовтня у австро-угорському війську складається катастрофічне становище. 25 жовтня фронт кидають угорські частини. На думки М. Ронге

« Італійці досягли успіху тільки тоді, коли Каролі, в якості нового правителя Угорщини, відкликав з фронту угорські війська, та коли наші частини самовільно знялись з декотрих діянок фронту, та пішли до тилу.[17] »
Вступ італійського війська до Трієнта

Чеські та хорватські частини також відмовляються воювати. Станом на 28 жовтня 30 австрійських дивізій відмовляються ставати до бою[18]. Зважаючи на таке становище, 28 жовтня командування 6-ї австрійської армії віддає наказ про відступ. Вже не маючи сподівань на перемогу, автрійське командування планувало відступити до другої лінії оборони, та, зупинивши там наступаючих, домогтися вигідних умов миру[19]. 30 жовтня починає відступ армія «Ізонцо». На ранок 30 жовтня італійці входять до міста Вітторіо-Венето. 1 листопада переходять у наступ 1-а, 6-а та 7-а італійські армії на фронті від річки Брента до швейцарського кордону. 3 листопада італійці займають Трієнт та виходять на річку Тальяменто. У Трієсті висаджується італійський морський десант та захоплює місто. Австро-угорське військо відходить у напрямках, що розходяться, та швидко розкладається. У цих умовах австрійське командування оцінює становище як безнадійне .

Закінчення битви та підписання перемир'я[ред. | ред. код]

27 жовтня австрійський уряд звертається до країн Антанти с пропозицією укладання сепаратного миру. 29 жовтня австрійський уряд погоджується на мир на будь-яких умовах. 3 листопада було укладено перемир'я у Вілла-Джусті. 4 листопада о 15-00 бойові дії було припинено[20].

Підсумки битви[ред. | ред. код]

Італійці взяли у полон 387 000 австрійських вояків, 2 300 гармат. Фактично, австрійська армія на Італійському фронті перестала існувати[21]. У зв'язку з цим командування Антанти розробляє план удару на Німеччину з півдня, через австрійську територію, у напрямку на Мюнхен. Але, у зв'язку з капітуляцією Німеччини, цей план було відкладено. Хоча італійські військові історики усіляко підкреслюють значення перемоги під Вітторіо-Венето, вирішальної ролі у ході Першої світової війни вона не відіграла.

 Історія Італії
Flag of Italy
Стародавній світ
Доісторична Італія
Етруски (XII—–VI ст. до н.е.)
Велика Греція (VIII—–VII ст. до н.е.)
Стародавній Рим (VIII ст. до н.е. — V ст. н.е.)
Італія під владою остготів (V—VI ст.)
Середньовіччя
Середньовічна Італія
Італія під владою Візантії (VI—VIII ст.)
Лангобардське королівство (568—774)
Середньовічне королівство Італія
Іслам та нормани у південній Італії
Морські республіки та Італійські міста-держави
Новий час
Італійський ренесанс (XIV—XVI ст.)
Італійські війни (1494—1559)
Італія у нові часи (1559—1814)
Рісорджименто (1815—1861)
Нова історія
Королівство Італія (1861–1945)
Італія у Першій світовій війні (1914—1918)
Фашизм та колоніальна імперія (1918—1945)
Італія в Другій світовій війні (1940—1945)
Новітня історія Італії (1945—теперішній час)
Свинцеві роки (1970-і—1980-і)
Окремі теми
Історичні держави Італії
Військова історія Італії
Економічна історія Італії
Генетична історія Італії
Виборча історія
Історія моди в Італії
Поштова історія
Залізнична історія
Історія грошей в Італії
Історія музики в Італії

Портал «Італія»

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Советская военная энциклопедия / под редакцией А. А. Гречко. — Т. 2. - С. 154.
  2. История Первой мировой войны 1914—1918 гг. / под редакцией И. И. Ростунова. — Т. 2. - С. 82.
  3. Statistics of the Military Effort of the British Empire During the Great War 1914–1920, The War Office, p. 356-357.
  4. Корда А. Мировая война. Операции на суше в 1918 г. — с.119.
  5. Ліддел Гарт Б. Правда о Первой мировой. - с.383.
  6. Зайончковский А. М. Первая мировая война. — с.809 — 810.
  7. Ронге М. Война и индустрия шпионажа. — с.248.
  8. Шимов Я. Австро-Венгерская империя. — с.554.
  9. Лиддел Гарт Б. Правда о Первой мировой. — с.383.
  10. Киган Д. Первая мировая война. - с.545.
  11. Лиддел Гарт Б. Правда о Первой мировой. - с.383.
  12. Ронге М. Война и индустрия шпионажа. - с.248.
  13. Виллари Л. Война на итальянском фронте. 1915—1918 гг. — с.179.
  14. Залесский К. А. Кто был кто в Первой мировой войне. — с.331.
  15. Залесский К. А. Кто был кто в Первой мировой войне. — с.81.
  16. Залесский К. А. Кто был кто в Первой мировой войне. — с.263.
  17. Ронге М. Война и индустрия шпионажа. - с.248.
  18. История Первой мировой войны 1914—1918 гг. / под редакцией И. И. Ростунова. — Т. 2. — С. 521.
  19. Черников И. Гибель империи — С. 497.
  20. История Первой мировой войны 1914—1918 гг. / под редакцией И. И. Ростунова. — Т. 2. — С. 522.
  21. Виллари Л. Война на Итальянском фронте. 1915—1918 гг. — С. 196—197.

Література[ред. | ред. код]

  • Виллари Л. Война на итальянском фронте 1915—1918 гг. — М.: Государственно военное издательство Наркомата Обороны Союза ССР, 1936. — 208 с
  • Зайончковский А. М. Первая мировая война. — СПб.: Полигон, 2000. — 880 с.
  • Залесский К. Кто был кто в Первой мировой войне. — М.: АСТ, 2003. — 894 с.
  • История Первой мировой войны 1914—1918 гг. / под редакцией И. И. Ростунова. — в 2 томах. — М.: Наука, 1975.
  • Лиддел Гарт Б. 1914. Правда о Первой мировой. — М.: Эксмо, 2009. — 480 с.
  • Jung Peter, Pavlovic Darko. The Austro-Hungarian Forces in World War I (II) 1916—1918. — Man-at-Arms 392. — Oxford: Osprey publishing, 2004.
  • Hickey Mikhael. The First World War(4): The Mediterranean Front 1914—1923. — Essential Histories 23. — Oxford: Osprey Publishing, 2003.
  • Marzetti Paolo. La Guerra Italo-Austriaca 1915—1918. — Parma, 1991.
  • Nicolle David. The Italian Army of World War I. — Oxford: Osprey Publishing, 2003.
  • Österreich-Ungarns letzter Krieg 1914—1918. Band VII. Wien: Verlag der Militärwissenschaftlichen Mitteilungen, 1930—1939.
  • Tommasi G. Brigata Sassari. Note di guerra. — Roma: Tipografia sociale, 1925.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Італійський фронт Першої світової війни

Див. також[ред. | ред. код]

Перша світова війна. 1914—1918

Італійський фронт Першої світової війни. 1915—1918