Шульгин Олександр Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шульгин Олександр Якович
Шульгин Олександр Якович
Шульгін, перший генеральний секретар міжнаціональних справ. Київ, 1917 рік

Час на посаді:
грудень 1917 — 24 січня 1918
ПопередникСергій Єфремов
НаступникВсеволод Голубович

Час на посаді:
жовтень 1939 — травень 1940
ПрезидентАндрій Лівицький
ПопередникВ'ячеслав Прокопович
НаступникАндрій Яковлів

Народився30 липня 1889(1889-07-30)
Софине, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер4 березня 1960(1960-03-04) (70 років)
Париж, Франція Франція
ГромадянствоFlag of the Ukranian State.svg УНР
ПідданствоFlag of Russia.svg Російська імперія (до 1917)
Національністьукраїнець
Політична партіяУПСФ
БатькоЯків Шульгин
МатиЛюбов Устимович
ДітиРостислав
Особистий підписOleksander Shulhyn Signature 1917.png

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Шульги́н Олекса́ндр Я́кович (30 липня 1889, Софине, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 4 березня 1960, Париж, Франція) — український політичний, громадський, культурний і науковий діяч. Член Товариства українських поступовців (ТУП), а потім Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). У 1917 році — член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році — посол УНР в Болгарському царстві. Член делегації УНР на мирній конференції в Парижі. З 1920-х років — в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. Професор Українського вільного університету (УВУ) в Празі. Батько журналіста Ростислава Шульгина.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 30 липня 1889 року в с. Софине, Хорольський повіт на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина.

Викладав історію й філософію у Санкт-Петербурзькому університеті (1908—1915), згодом асистент у ньому (1915—1917). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше в Українській демократично-радикальній партії, яку 1917 року перейменовано на Українську партію соціалістів-федералістів, член її Центрального комітету. У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів.

Меморіальна дошка на будинку в Києві на Терещенківській вулиці

З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30 січня 1918 року року — генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії в Києві (вересень 1917 року). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 року амбасадором України в Софії (до кінця 1918 року).

У 1919 році призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві; а з 1921 року очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліги Націй, головою якої він був. У 1933—1938 pоках виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національности.

У 1923—1927 роках жив у Празі, де був професором УВУ і Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, де викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. 1926 року був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою в 1926—1936, 1939—1940 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і 1945—1946 роках.

У Парижі Шульгин з 1927 року брав активну участь у житті української еміграції: у 1929—1939 роках голова Головної Еміграційної Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 році — редактор), співзасновник Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України. Під час німецької окупації був заарештований (1940—1941). Після 1945 року віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946—1960), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952—1960), що об'єднувала учених у вигнанні. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО,  1948—1952) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952—1960).

Автор розвідок з історії української державності 1917—1918 років і діяльності уряду УНР у вигнанні: «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l'esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L'histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonte humaine» (1957). Ст. в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центр. Ради, доба Гетьманщини), у наукових збірниках, журналах, особливо а паризькому «Тризубі», «Promethee» (1926—1938), «La Revue de Promethee» (1938—1940), «Українській літературній газеті» (1956—1960) та ін.

Помер у Парижі, похований у Сарселі.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Праці[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]