Ткаченко Олександр Владиславович
Ткаченко Олександр Владиславович | |
---|---|
17-й Міністр культури та інформаційної політики України | |
Нині на посаді | |
На посаді з | 4 червня 2020 |
Прем'єр-міністр | Денис Шмигаль |
Попередник | Володимир Бородянський |
Народився |
22 січня 1966 (55 років) Київ |
Відомий як | політик, журналіст, медіа-менеджер, продюсер |
Громадянство |
![]() |
Національність | українець |
Освіта | Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка |
Політична партія | Слуга народу |
Батько | Ткаченко Владислав Михайлович |
![]() | |
Медіафайли у Вікісховищі | |
![]() | |||
---|---|---|---|
9-го скликання | |||
Слуга народу | 29 серпня 2019 | — | 11 червня 2020 |
Олекса́ндр Владисла́вович Ткаче́нко (нар. 22 січня 1966 р., Київ) — український політик, журналіст, медіа-менеджер. Народний депутат IX скликання від політичної партії «Слуга народу», голова Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики. Міністр культури та інформаційної політики України з 4 червня 2020 р.[1]
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився 22 січня 1966 року в Києві.
Освіта[ред. | ред. код]
1990 - закінчив КНУ ім. Шевченка, факультет журналістики.
В 2016 отримав диплом Harvard Business School за програмою «Business of Entertainment, Media, and Sports».
В 2018 завершив навчання у INSEAD Business School в Сінгапурі за програмою «Value Creation for Owners and Directors».
Кар'єра[ред. | ред. код]
1988—1991 — редактор і ведучий щотижневої телепрограми "Молодіжна студія «Гарт» на телеканалі УТ-1.[2]
1991—1994 — кореспондент українського представництва британського міжнародного агентства новин «Reuters» у Києві.
1994—1999 — президент продакшн-студії «Нова мова», що створювала телепрограми «Післямова» й «Обличчя світу» для каналів УТ-1 та «Інтер».[3]
З 1994 року — автор і ведучий програми «Післямова».[4]
1996—1997 — заступник генерального продюсера каналу «1+1». Разом з командою «Післямова» створив «Телевізійна служба новин» (ТСН), що вийшла в ефір 1 січня 1997 з ведучою Аллою Мазур. В грудні 1997 залишив канал.[5]
1999—2005 — генеральний директор телевізійного каналу «Новий канал». Реформував програму новин «Репортер» та запросив до неї частину команди «Післямови»: Андрія Шевченка, Іванну Найду, Ігоря Куляса. 2000 року канал увійшов до трійки найпопулярніших в Україні.[6]
Із січня 2000 до травня 2001 — радник прем'єр-міністра Ющенка на громадських засадах. 2003 став неформальним керівником «холдингу Пінчука» (телеканали «Новий канал», «ICTV», «СТБ»). У серпні 2004 склав повноваження керівника холдингу, а в січні 2005 — залишив «Новий канал».[7]
2005 очолив правління, ставши акціонером «Одеської кіностудії», займався кінодистрибуцією та розвитком мережі кінотеатрів.[8]
Починаючи із 2005 разом Андрієм Шевченком займався створенням в Україні Суспільного телерадіомовлення, був співавтором концепції створення Суспільного телебачення (Суспільного мовлення).[9]
2008 працював у Москві заступником генерального директора телеканалу «РЕН-ТВ», яким на той момент володів німецький медіахолдинг «RTL Group».[10]
Із серпня 2008 — гендиректор групи каналів «1+1 Media», до якої входять «1+1», «2+2», «ТЕТ» та «Сіті» (з 2012 переформатований у дитячий канал «ПлюсПлюс»), «Бігуді», «Уніан-ТВ», «1+1 International» и Ukraine Today, сейлз-хаус Плюси та компанія з виробництва телеконтенту «1+1 продакшн».[11] [12]
За керівництва Ткаченка, в 2017 році 1+1 медіа презентувала перший звіт із корпоративної соціальної відповідальності серед медіакомпаній.[13]
20 серпня 2019 року вийшов з бізнесу і склав повноваження керівника холдингу «1+1»[14]. 1+1 media, за словами Ткаченка змінить структуру управління, а сам Олександр стане почесним президентом медіахолдингу[15], ставши Почесним президентом 1+1 Медіа. 1+1 медіа змінила структуру управління, створивши Правління. Генеральним директором ТОВ ТРК «Студія 1+1» став В'ячеслав Мієнко.[16]
4 червня 2020 року Ткаченко був призначений на посаду міністра культури та інформаційної політики України[17].
Сім'я[ред. | ред. код]
Діти: доньки Олександра (1989 р.н.) та Єва (2012 р.н.), син Данило (2015 р.н.).
Дружина — Ткаченко Анна Володимирівна (дівоче прізвище Баранник) — ексдиректор 1+1 Digital та Інновації[18], з січня 2021 року — голова digital-департаменту проросійських телеканалів «Kyiv.live» та «Odesa.live».[19]
В 1989—2009 був одружений з українською сценаристкою, продюсеркою компанії Art Forms Production Тетяною Гнєдаш.[20]
Власність[ред. | ред. код]
2018 року задекларував у власності:
- 5 % акцій ТРК 1+1, 25 % акцій інтернет-видання The Babel;
- 16,67 % акцій Квартал-ТВ;
- власник кінокомпаній Кінолав, HTM, 1+1 Продакшн та книговидавничої компанії Книголав.
Спільно з дружиною є власником 9 компаній[21].
Журналістика[ред. | ред. код]
- 1988—1991 — редактор і ведучий щотижневої телепрограми "Молодіжна студія «Гарт» на телеканалі УТ-1.
- 1991—1994 — кореспондент українського представництва британського міжнародного агентства новин «Рейтерс» (Reuters) у Києві.
- 1994 — автор та ведучий щотижневої інформаційно-аналітичної телепрограми «Післямова».
- 1998—1999 — на базі ТК «Нова мова» на замовлення телеканалу «Інтер» протягом одного телесезону створював програму у форматі інтерв'ю з міжнародними знаменитостями під назвою «Обличчя світу».
- Наприкінці 2004 в період виборів Президента й Помаранчевої революції був ведучим теледебатів на «Новому каналі» між кандидатами у Президенти, зокрема між Ющенком і Януковичем.
- 23 травня 2011 в ефір «1+1» вийшов перший випуск нової авторської телепрограми «Tkachenko.UA» у форматі 45-хвилинних інтерв'ю з політиками і знаменитостями.[22]
Політика[ред. | ред. код]
2019 обраний народним депутатом від партії «Слуга народу»[23]. На момент обрання — генеральний директор ТОВ "Телерадіокомпанія «Студія 1+1», безпартійний, включений до виборчого списку під № 9.[24] В парламенті очолив Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики (з 29 серпня 2019)[25]. Перебуваючи на цій посаді анонсував перегляд Закону про державну мову[26][27], проте втілити зміни у життя не встиг. Керівник групи з міжпарламентських зв'язків з Норвегією[28].
З 4 червня 2020 року — Міністр культури та інформаційної політики.[29] Депутатське місце Ткаченка у Верховній раді посів Денис Маслов[30].
Фільмографія[ред. | ред. код]
Виступив продюсером телефільмів:
- «Доярка з Хацапетівки» (2007);
- «Будинок з вежкою» (2017);
- «Завтра буде завтра» (2002), копродукція Нового каналу (Україна) та СТС (Росія);
- «Ворожея» (2007);
- «Сапери» (2007),;
- «Катерина» (2016)[31],
- «Ментівські війни. Київ» (2017);
- «Папараці» (2016);
- «Гарний хлопець» (2017);
- «Стоматолог» (за повістю Павла Бєлянського «Стоматолог хоче одружитися») (2018);
- «Століття Якова» (2016);
- «Все одно ти будеш мій» (міні-серіал, 2015);
- «Тільки кохання» (2010);
- «Біля річки» (2006);
- Висоцький. Дякуємо, що живий (Росія, 2011)
- «Останній москаль» (2015—2016);
- Не зарікайся (2016, ТРК Україна)
- «Матусі» (2015—2017, копродукція з російським каналом СТС);
- «Пісня пісень» (2015);
- «Поцілуємося» (2015).
- Школа (1-2 сезон, 2018)
Критика[ред. | ред. код]
У період правління Януковича, за результатами щорічного дослідження Інституту масової інформації та Незалежної медіа-профспілки потрапив у десятку найбільших ворогів української преси у 2012—2013 роках.[32]
1 листопада 2018 року потрапив до списку 322 громадян України, проти яких були введені російські санкції.[33]
4 листопада 2019 року вийшло розслідування BIHUS.info, у якому було вказано, що одразу після виходу сюжету програми «Гроші» про незаконну забудівлю на Трухановому острові, в соцмережах телеменеджера почали з'являтися світлини звідти.[34]
Відзнаки[ред. | ред. код]
- учасник топ-100 найвпливовіших українців (2015[35], 2016[36], 2017[37], 2018, журнал «Фокус»)
- учасник топ-200 найвпливовіших українців (2010[38], 2011[39], 2012[40], журнал «Фокус»)
- учасник топ-100 топ-менеджерів України (видання delo.ua), входить до трійки рейтингу
- 2017 — за версією премії «X-Ray Marketing Awards» потрапив до ТОП-3 «гендиректорів, орієнтованих на маркетинг»[41]
- 2018 — команда керівників 1+1 Media посіла друге місце в рейтингу «Business HReformation 2018.Найкращі роботодавці України» (журнал «Бізнес») у номінації «Сильний топ-менеджмент — Dream Team»[42]
- Почесний президент 1+1 Медіа[43]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Ткаченко став міністром культури і інформполітики. dt.ua. 2020-06-04. Процитовано 2020-06-04.
- ↑ Культові програми українського радянського телебачення: казки, таланти, гумор, молодь і старші люди. detector.media. 2017-07-27. Процитовано 2020-05-05.
- ↑ Ткаченко Александр Владиславович. bp.ubr.ua. Процитовано 2020-05-06.
- ↑ Олександр Ткаченко: «Український глядач бачить те, на що не заслуговує з точки зору економіки». detector.media. 2017-06-14. Процитовано 2020-05-05.
- ↑ Алла Мазур розповіла, як починала кар'єру на «1+1». tsn.ua. 2015-09-25. Процитовано 2020-05-05.
- ↑ Ткаченко Александр. liga.net. 2019-02-01. Процитовано 2020-05-07.
- ↑ Ткаченко оставил руководство медиа-холдингом Пинчука. pravda.com.ua. 2004-09-10. Процитовано 2020-05-05.
- ↑ Олександр Ткаченко. Біографія. obozrevatel.com. Процитовано 2020-05-07.
- ↑ Олександр Ткаченко: Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці. day.kyiv.ua. 2005-02-04. Процитовано 2020-05-07.
- ↑ Олександр Ткаченко став консультантом російського РЕН ТВ. detector.media. 2008-03-25. Процитовано 2020-05-05.
- ↑ Александр Ткаченко: Вы имеете в виду раздвоение личности?. mediananny.com (ru). 2010-04-13. Процитовано 2020-05-07.
- ↑ Олександр Ткаченко: Ми не робитимемо канал, який існував в інший історичний проміжок часу. umoloda.kyiv.ua. 2010-09-17. Процитовано 2020-05-07.
- ↑ Група "1+1 медіа" презентувала перший звіт з корпоративної соціальної відповідальності серед медіакомпаній України. ТСН.ua (uk). 2018-01-29. Процитовано 2019-02-27.
- ↑ Олександр Ткаченко пішов з керівництва телеканалу 1+1 «Ліга. Бизнес», 20.08.2019
- ↑ Ткаченко пішов з посади гендиректора 1+1. РБК-Украина (ru). Процитовано 2019-08-20.
- ↑ Група 1+1 медіа повідомляє про структурні зміни. media.1plus1.ua. 2019-08-20. Процитовано 2020-05-07.
- ↑ Рада призначила Олександра Ткаченка міністром культури. www.unian.ua (uk). Процитовано 2020-06-04.
- ↑ Анна Ткаченко. Директор 1+1 Digital и Инновации. media.1plus1.ua. Процитовано 2020-05-06.
- ↑ Анна Ткаченко йде з 1+1 media до KYIV.LIVE. kp.ua (російською). 2020-12-24. Процитовано 2021-02-05.
- ↑ Татьяна Гнедаш. kino-teatr.ua. Процитовано 2020-05-07.
- ↑ Декларації: Ткаченко Олександр Владиславович від НАЗК. declarations.com.ua (uk). Процитовано 2019-09-26.
- ↑ Олександр Ткаченко готує програму tkachenko.ua. tsn.ua. 2011-05-16. Процитовано 2020-05-14.
- ↑ На з'їзді «Слуги народу» представили сотню членів партії Радіо Свобода (9 червня 2019)
- ↑ Ткаченко Олександр Владиславович. Офіційний портал Верховної Ради України. Процитовано 30 квітня 2020.
- ↑ Рада затвердила перелік, склад та керівництво усіх комітетів парламенту IX скликання. Повний список.
- ↑ У Зеленського анонсували перегляд закону про державну мову. Прямий (en). 2020-02-23. Процитовано 2020-09-20.
- ↑ Ткаченко про зміни до мовного закону: Лише після професійної дискусії можна буде виходити на конкретику. Інтерфакс-Україна (uk). Процитовано 2020-09-20.
- ↑ У Раді створили групи з міжпарламентських зв’язків з Норвегією та Грузією. Європейська правда. 12 листопада 2019. Процитовано 19 листопада 2019.
- ↑ Рада призначила Олександра Ткаченка міністром культури та інформполітики. nv.ua. 2020-06-04. Процитовано 2020-06-04.
- ↑ Хто зайде в Раду замість Ткаченка: ЦВК прийняла рішення. РБК-Украина (ru). Процитовано 2020-06-11.
- ↑ Телеканал «1+1» покаже серіал за мотивами поеми «Катерина» Тараса Шевченка
- ↑ Дослідження: Азаров, Янукович і Захарченко — найбільші вороги преси
- ↑ Помідори Фірташа, Ярош і син Порошенка: проти кого Росія запровадила санкції. bbc.com (uk). 2018-11-01. Процитовано 2020-05-13.
- ↑ https://www.youtube.com/watch?v=G88Byc_IHF0 | Таємний маєток Слуги: чому нардеп Ткаченко не декларує дім на Трухановому /// Наші Гроші № 296
- ↑ 100 самых влиятельных украинцев. Полный список. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27.
- ↑ 100 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27.
- ↑ 100 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27.
- ↑ 200 самых влиятельных украинцев. Рейтинг Фокуса. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27.
- ↑ 200 самых влиятельных украинцев. Рейтинг Фокуса. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27.
- ↑ Фокус представил рейтинг 200 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27.
- ↑ "1+1 медіа" отримала одразу три нагороди X-Ray Marketing Awards. ТСН.ua (uk). 2017-01-20. Процитовано 2019-02-27.
- ↑ HReformation 2018. Антикрихкі: сильний топ-менеджмент України. business.ua (ru). Процитовано 2019-02-27.
- ↑ Ткаченко стане почесним президентом 1+1 media. telekritika.ua (ua). 2019-08-20. Процитовано 2020-05-13.
Посилання[ред. | ред. код]
![]() |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Ткаченко Олександр Владиславович |
- Ткаченко Олександр Владиславович. Офіційний портал Верховної Ради України. Процитовано 30 квітня 2020.
- Ткаченко Олександр Владиславович у соціальній мережі «Facebook»
- Олександр Ткаченко на сайті Telegram
- Олександр Ткаченко Світлини та відео в Instagram
Попередник: | Міністр культури України 4 березня 2020 — |
Наступник: |
Володимир Бородянський | - |
|
|
|
|
|
- Народились 22 січня
- Народились 1966
- Випускники Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка
- Народні депутати України 9-го скликання
- Уряд Дениса Шмигаля
- Міністри культури України
- Політики XXI століття
- Уродженці Києва
- Українські тележурналісти
- Українські телевізійні менеджери
- Телеведучі «Нового каналу»
- Телеведучі «1+1»
- Українські телеведучі
- Українські продюсери
- Члени Української кіноакадемії
- ЗеКоманда
- Українські міністри
- Телеведучі XXI століття
- Продюсери XXI століття