Ткаченко Олександр Владиславович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ткаченко Олександр Владиславович
Олександр Ткаченко.jpg
Ім'я при народженні Олександр Владиславович Ткаченко
Народився 22 січня 1966(1966-01-22) (54 роки)
Київ, Українська РСР
Громадянство
(підданство)
Flag of Ukraine.svg Україна
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність політик, журналіст, медіа-менеджер, продюсер
Alma mater Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка
Знання мов українська, англійська, французька і російська
Посада Народний депутат України
Партія Слуга народу
Батько Ткаченко Владислав Михайлович
Україна Народний депутат України
9-го скликання
Слуга народу 29 серпня 2019 11 червня 2020

Олекса́ндр Владисла́вович Ткаче́нко (нар. 22 січня 1966 р., Київ) — український політик, журналіст, медіа-менеджер. Народний депутат IX скликання від політичної партії «Слуга народу», голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. Міністр культури та інформаційної політики України з 4 червня 2020 р.[1]

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 22 січня 1966 року в Києві.

Освіта

В 1990 закінчив Київський університет ім. Шевченка, факультет журналістики.

В 2016 отримав диплом Harvard Business School за програмою «Business of Entertainment, Media, and Sports».

В 2018 завершив навчання у INSEAD Business School в Сінгапурі за програмою «Value Creation for Owners and Directors».

Професійний шлях

1988—1991 — редактор і ведучий щотижневої телепрограми "Молодіжна студія «Гарт» на телеканалі УТ-1.[2]

1991—1994 — кореспондент українського представництва британського міжнародного агентства новин «Reuters» у Києві.

1994—1999 — президент продакшн-студії «Нова мова», що створювала телепрограми «Післямова» й «Обличчя світу» для каналів УТ-1 та «Інтер».[3]

З 1994 року — автор і ведучий програми «Післямова».[4]

1996—1997 — заступник генерального продюсера каналу «1+1». Разом з командою «Післямова» створив «Телевізійна служба новин» (ТСН), що вийшла в ефір 1 січня 1997  з ведучою Аллою Мазур. В грудні 1997  залишив канал.[5]

1999—2005 — генеральний директор телевізійного каналу «Новий канал». Реформував програму новин «Репортер» та запросив до неї частину команди «Післямови»: Андрія Шевченка, Іванну Найду, Ігоря Куляса. 2000 року канал увійшов до трійки найпопулярніших в Україні.[6]

Із січня 2000 до травня 2001 — радник прем'єр-міністра Ющенка на громадських засадах. 2003 став неформальним керівником «холдингу Пінчука» (телеканали «Новий канал», «ICTV», «СТБ»). У серпні 2004 склав повноваження керівника холдингу, а в січні 2005 — залишив «Новий канал».[7]

2005 очолив правління, ставши акціонером «Одеської кіностудії», займався кінодистрибуцією та розвитком мережі кінотеатрів.[8]

Починаючи із 2005 разом Андрієм Шевченком займався створенням в Україні Суспільного телерадіомовлення, був співатором концепції створення Суспільного телебачення (Суспільного мовлення).[9]

2008 працював у Москві заступником генерального директора телеканалу «РЕН-ТВ», яким на той момент володів німецький медіахолдинг «RTL Group».[10]

Із серпня 2008 — гендиректор групи каналів «1+1 Media», до якої входять «1+1», «2+2», «ТЕТ» та «Сіті» (з 2012 переформатований у дитячий канал «ПлюсПлюс»), «Бігуді», «Уніан-ТВ», «1+1 International» и Ukraine Today, сейлз-хаус Плюси та компанія з виробництва телеконтенту «1+1 продакшн».[11] [12]

За керівництва Ткаченка, в 2017 році 1+1 медіа презентувала перший звіт із корпоративної соціальної відповідальності серед медіакомпаній.[13]

20 серпня 2019 року вийшов з бізнесу і склав повноваження керівника холдингу «1+1»[14]. 1+1 media, за словами Ткаченка змінить структуру управління, а сам Олександр стане почесним президентом медіахолдингу[15], ставши Почесним президентом 1+1 Медіа. 1+1 медіа змінила структуру управління, створивши Правління. Генеральним директором ТОВ ТРК «Студія 1+1» став В'ячеслав Мієнко. [16]

4 червня 2020 року Ткаченко був призначений на посаду міністра культури та інформаційної політики України[17].

Сім'я[ред. | ред. код]

Діти: доньки Олександра (1989 р.н.) та Єва (2012 р.н.), син Данило (2015 р.н.).

Дружина — Ткаченко Анна Володимирівна (дівоче прізвище Баранник) — директор 1+1 Digital та Інновації.[18]

В 1989—2009 був одружений з українською сценаристкою, продюсеркою компанії Art Forms Production Тетяною Гнєдаш.[19]

Власність[ред. | ред. код]

2018 року задекларував у власності:

  • 5 % акцій ТРК 1+1, 25 % акцій інтернет-видання The Babel;
  • 16,67 % акцій Квартал-ТВ;
  • власник кінокомпаній Кінолав, HTM, 1+1 Продакшн та книговидавничої компанії Книголав.

Спільно з дружиною є власником 9 компаній[20].

Журналістика[ред. | ред. код]

  • 1988—1991 — редактор і ведучий щотижневої телепрограми "Молодіжна студія «Гарт» на телеканалі УТ-1.
  • 1991—1994 — кореспондент українського представництва британського міжнародного агентства новин «Рейтерс» (Reuters) у Києві.
  • 1994 — автор та ведучий щотижневої інформаційно-аналітичної телепрограми «Післямова».
  • 1998—1999 — на базі ТК «Нова мова» на замовлення телеканалу «Інтер» протягом одного телесезону створював програму у форматі інтерв'ю з міжнародними знаменитостями під назвою «Обличчя світу».
  • Наприкінці 2004 в період виборів Президента й Помаранчевої революції був ведучим теледебатів на «Новому каналі» між кандидатами у Президенти, зокрема між Ющенком і Януковичем.
  • 23 травня 2011 в ефір «1+1» вийшов перший випуск нової авторської телепрограми «Tkachenko.UA» у форматі 45-хвилинних інтерв'ю з політиками і знаменитостями.[21]

Політика[ред. | ред. код]

2019 обраний народним депутатом від політичної партії «Слуга народу»[22]. На момент обрання — генеральний директор ТОВ "Телерадіокомпанія «Студія 1+1», безпартійний, включений до виборчого списку під № 9.[23] В парламенті очолив Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики (з 29 серпня 2019)[24]. Керівник групи з міжпарламентських зв'язків з Норвегією[25].

З 4-го червня 2020 року — Міністр культури та інформаційної політики.[26] Депутатське місце Ткаченка у Верховній раді посів Денис Маслов[27].

Фільмографія[ред. | ред. код]

Виступив продюсером телефільмів:

  • «Доярка з Хацапетівки» (2007);
  • «Будинок з вежкою» (2017);
  • «Завтра буде завтра» (2002), копродукція Нового каналу (Україна) та СТС (Росія);
  • «Ворожея» (2007);
  • «Сапери» (2007),;
  • «Катерина» (2016)[28],
  • «Ментівські війни. Київ» (2017);
  • «Папараці» (2016);
  • «Гарний хлопець» (2017);
  • «Стоматолог» (за повістю Павла Бєлянського «Стоматолог хоче одружитися») (2018);
  • «Століття Якова» (2016);
  • «Все одно ти будеш мій» (міні-серіал, 2015);
  • «Тільки кохання» (2010);
  • «Біля річки» (2006);
  • Висоцький. Дякуємо, що живий (Росія, 2011)
  • «Останній москаль» (2015—2016);
  • Не зарікайся (2016, ТРК Україна)
  • «Матусі» (2015—2017, копродукція з російським каналом СТС);
  • «Пісня пісень» (2015);
  • «Поцілуємося» (2015).
  • Школа (1-2 сезон, 2018)

Критика[ред. | ред. код]

У період правління Віктора Януковича, за результатами щорічного дослідження Інституту масової інформації та Незалежної медіа-профспілки потрапив у десятку найбільших ворогів української преси у 2012—2013 роках.[29]

1 листопада 2018 року потрапив до списку 322 громадян України, проти яких були введені російські санкції.[30]

4 листопада 2019 року вийшло розслідування BIHUS.info, у якому було вказано, що одразу після виходу сюжету програми «Гроші» про незаконну забудівлю на Трухановому острові, в соцмережах телеменеджера почали з'являтися світлини звідти.[31]

Відзнаки[ред. | ред. код]

  • учасник топ-100 найвпливовіших українців (2015[32], 2016[33], 2017[34], 2018, журнал «Фокус»)
  • учасник топ-200 найвпливовіших українців (2010[35], 2011[36], 2012[37], журнал «Фокус»)
  • учасник топ-100 топ-менеджерів України (видання delo.ua), входить до трійки рейтингу
  • 2017 — за версією премії «X-Ray Marketing Awards» потрапив до ТОП-3 «гендиректорів, орієнтованих на маркетинг»[38]
  • 2018 — команда керівників 1+1 Media посіла друге місце в рейтингу «Business HReformation 2018.Найкращі роботодавці України» (журнал «Бізнес») у номінації «Сильний топ-менеджмент — Dream Team»[39]
  • Почесний президент 1+1 Медіа[40]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Ткаченко став міністром культури і інформполітики. dt.ua. 2020-06-04. Процитовано 2020-06-04. 
  2. Культові програми українського радянського телебачення: казки, таланти, гумор, молодь і старші люди. detector.media. 2017-07-27. Процитовано 2020-05-05. 
  3. Ткаченко Александр Владиславович. bp.ubr.ua. Процитовано 2020-05-06. 
  4. Олександр Ткаченко: «Український глядач бачить те, на що не заслуговує з точки зору економіки». detector.media. 2017-06-14. Процитовано 2020-05-05. 
  5. Алла Мазур розповіла, як починала кар'єру на «1+1». tsn.ua. 2015-09-25. Процитовано 2020-05-05. 
  6. Ткаченко Александр. liga.net. 2019-02-01. Процитовано 2020-05-07. 
  7. Ткаченко оставил руководство медиа-холдингом Пинчука. pravda.com.ua. 2004-09-10. Процитовано 2020-05-05. 
  8. Олександр Ткаченко. Біографія. obozrevatel.com. Процитовано 2020-05-07. 
  9. Олександр Ткаченко: Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці. day.kyiv.ua. 2005-02-04. Процитовано 2020-05-07. 
  10. Олександр Ткаченко став консультантом російського РЕН ТВ. detector.media. 2008-03-25. Процитовано 2020-05-05. 
  11. Александр Ткаченко: Вы имеете в виду раздвоение личности?. mediananny.com (ru). 2010-04-13. Процитовано 2020-05-07. 
  12. Олександр Ткаченко: Ми не робитимемо канал, який існував в інший історичний проміжок часу. umoloda.kyiv.ua. 2010-09-17. Процитовано 2020-05-07. 
  13. Група "1+1 медіа" презентувала перший звіт з корпоративної соціальної відповідальності серед медіакомпаній України. ТСН.ua (uk). 2018-01-29. Процитовано 2019-02-27. 
  14. Олександр Ткаченко пішов з керівництва телеканалу 1+1 «Ліга. Бизнес», 20.08.2019
  15. Ткаченко пішов з посади гендиректора 1+1. РБК-Украина (ru). Процитовано 2019-08-20. 
  16. Група 1+1 медіа повідомляє про структурні зміни. media.1plus1.ua. 2019-08-20. Процитовано 2020-05-07. 
  17. Рада призначила Олександра Ткаченка міністром культури. www.unian.ua (uk). Процитовано 2020-06-04. 
  18. Анна Ткаченко. Директор 1+1 Digital и Инновации. media.1plus1.ua. Процитовано 2020-05-06. 
  19. Татьяна Гнедаш. kino-teatr.ua. Процитовано 2020-05-07. 
  20. Декларації: Ткаченко Олександр Владиславович від НАЗК. declarations.com.ua (uk). Процитовано 2019-09-26. 
  21. Олександр Ткаченко готує програму tkachenko.ua. tsn.ua. 2011-05-16. Процитовано 2020-05-14. 
  22. На з'їзді «Слуги народу» представили сотню членів партії Радіо Свобода (9 червня 2019)
  23. Ткаченко Олександр Владиславович. Офіційний портал Верховної Ради України. Процитовано 30 квітня 2020. 
  24. Рада затвердила перелік, склад та керівництво усіх комітетів парламенту IX скликання. Повний список.
  25. У Раді створили групи з міжпарламентських зв’язків з Норвегією та Грузією. Європейська правда. 12 листопада 2019. Процитовано 19 листопада 2019. 
  26. Рада призначила Олександра Ткаченка міністром культури та інформполітики. nv.ua. 2020-06-04. Процитовано 2020-06-04. 
  27. Хто зайде в Раду замість Ткаченка: ЦВК прийняла рішення. РБК-Украина (ru). Процитовано 2020-06-11. 
  28. Телеканал «1+1» покаже серіал за мотивами поеми «Катерина» Тараса Шевченка
  29. Дослідження: Азаров, Янукович і Захарченко — найбільші вороги преси
  30. Помідори Фірташа, Ярош і син Порошенка: проти кого Росія запровадила санкції. bbc.com (uk). 2018-11-01. Процитовано 2020-05-13. 
  31. https://www.youtube.com/watch?v=G88Byc_IHF0 | Таємний маєток Слуги: чому нардеп Ткаченко не декларує дім на Трухановому /// Наші Гроші № 296
  32. 100 самых влиятельных украинцев. Полный список. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  33. 100 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  34. 100 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  35. 200 самых влиятельных украинцев. Рейтинг Фокуса. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  36. 200 самых влиятельных украинцев. Рейтинг Фокуса. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  37. Фокус представил рейтинг 200 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  38. "1+1 медіа" отримала одразу три нагороди X-Ray Marketing Awards. ТСН.ua (uk). 2017-01-20. Процитовано 2019-02-27. 
  39. HReformation 2018. Антикрихкі: сильний топ-менеджмент України. business.ua (ru). Процитовано 2019-02-27. 
  40. Ткаченко стане почесним президентом 1+1 media. telekritika.ua (ua). 2019-08-20. Процитовано 2020-05-13. 

Посилання[ред. | ред. код]