Ткаченко Олександр Владиславович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександр Ткаченко
Oleksandr Tkachenko.jpg
Ім'я при народженні Олександр Владиславович Ткаченко
Народився 22 січня 1966(1966-01-22) (53 роки)
Київ, Українська РСР
Громадянство
(підданство)
Flag of Ukraine.svg Україна
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Місце проживання Україна Україна, Київ
Діяльність продюсер
журналіст
телеведучий
політик
Alma mater факультет журналістики, КДУ ім. Т.Шевченка
Знання мов українська, англійська, французька і російська
Посада гендиректор групи компаній 1+1 з 2008 р.
Партія Слуга народу
Батько Ткаченко Владислав Михайлович
Діти Олександра, Данило
одружений
Україна Народний депутат України
9-го скликання
Слуга народу 29 серпня 2019

Олекса́ндр Владисла́вович Ткаче́нко (нар. 22 січня 1966 р., Київ) — колишній генеральний директор 1+1 медіа,[1] колишній український журналіст, телеведучий, продюсер, народний депутат IX скликання від Слуги народу[2]. З 1999 року працював генпродюсером різних українських телеканалів.

29 серпня 2019 року очолив комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України[3].

Освіта[ред. | ред. код]

Управлінська діяльність в медіа[ред. | ред. код]

19941999 — президент продакшн-студії «Нова мова», що створювала телепрограми «Післямова» й «Обличчя світу» для каналів УТ-1 та «Інтер».

У грудні 1996 з командою «Післямови» перейшов до новоствореної «Студії 1+1», створив «Телевізійна служба новин» (ТСН), що вийшла в ефір 1 січня 1997 р. з ведучою Аллою Мазур. На «1+1» продовжувала виходити й «Післямова», а Ткаченко став заступником генпродюсера каналу. В грудні 1997 р. залишив канал.

У квітні 1999 очолив «Новий канал», куди прийшов на замовлення тодішнього власника російського «Альфа-банку», ремормувавши програму новин «Репортер», запросив до неї частину команди «Післямови»: Андрія Шевченка, Іванну Найду, Ігоря Куляса. 2000 року канал увійшов до трійки найпопулярніших в Україні[4].

Із січня 2000 до травня 2001 був на громадських засадах радником прем'єр-міністра Ющенка. 2003 став неформальним керівником «холдингу Пінчука» (телеканали «Новий канал», «ICTV», «СТБ»). У серпні 2004 склав повноваження керівника холдингу, а в січні 2005 — залишив «Новий канал».

2005 очолив правління, ставши акціонером «Одеської кіностудії», займався кінодистрибуцією та розвитком мережі кінотеатрів[4].

2008 працював у Москві заступником генерального директора телеканалу «РЕН-ТВ», яким на той момент володів німецький медіахолдинг «RTL Group».

Із серпня 2008 — гендиректор групи каналів «1+1 Media»[5], до якої входять «1+1», «2+2», «ТЕТ» та «Сіті» (з 2012 переформатований у дитячий канал «ПлюсПлюс»).[6]

20 серпня 2019 року вийшов з бізнесу і склав повноваження керівника холдингу «1+1»[7]. 1+1 media, за словами Ткаченка змінить структуру управління, а сам Олександр стане почесним президентом медіахолдингу[8].

Продюсерська діяльність[ред. | ред. код]

Виступив продюсером телефільмів

Журналістська діяльність[ред. | ред. код]

Участь в реформуванні медіаринку[ред. | ред. код]

Починаючи із 2005 разом із екс-колегою Андрієм Шевченком став одним з активістів створення в Україні Суспільного телерадіомовлення,[11] та один із авторів концепції створення Суспільного телебачення (Суспільного мовлення).[12]

Як один із найвпливовіших CEO української сфери медіа, Олександр бере активну участь у реформування індустрії. Під його керівництвом медіахолдинг 1+1 media завжди має проактивну позицію щодо подій та змін, що стостуються медіаіндустрії.

Також Олександр один із перших CEO в медіаіндустрії, який взяв фокус на діяльність групи як соціально-відповідального бізнесу. Зокрема, в 2017 році 1+1 медіа презентувала перший звіт із корпоративної соціальної відповідальності серед медіакомпаній.[13]

У листопаді 2018 року 1+1 Media разом з американо-норвезькою командою зняла пілот першого міжнародного серіалу «Jonathan Fort». Зйомками займалася норвезька компанія Evil Doghouse Production спільно з українським 1+1 Продакшн.[14]

Відзнаки та досягнення[ред. | ред. код]

  • учасник топ-100 найвпливовіших українців (2015[15], 2016[16], 2017[17], 2018, журнал «Фокус»)
  • учасник топ-200 найвпливовіших українців (2010[18], 2011[19], 2012[20], журнал «Фокус»)
  • учасник топ-100 топ-менеджерів України (видання delo.ua), входить до трійки рейтингу
  • 2017 — за версією премії «X-Ray Marketing Awards» потрапив до ТОП-3 «гендиректорів, орієнтованих на маркетинг»[21]
  • 2018 — команда керівників 1+1 Media посіла друге місце в рейтингу «Business HReformation 2018.Найкращі роботодавці України» (журнал «Бізнес») у номінації «Сильний топ-менеджмент — Dream Team».[22]

Критика[ред. | ред. код]

Ворог преси[ред. | ред. код]

За результатами щорічного дослідження Інституту масової інформації та Незалежної медіа-профспілки потрапив у десятку найбільших ворогів української преси у 2012—2013 роках.[23]

Власність[ред. | ред. код]

2018 року задекларував у власності: 5 % акцій ТРК 1+1, 25 % акцій інтернет-видання The Babel, 16,67 % акцій Квартал-ТВ, власник кінокомпаній Кінолав, HTM, 1+1 Продакшн, книговидавничої компанії Книголав. Спільно з дружиною є власником 9 компаній[24].

Сім'я[ред. | ред. код]

  • дружина Ткаченко Ганна Володимирівна (дівоче прізвище Баранник) — HR-директор 1+1.
  • син Ткаченко Данило Олександрович (*2015)
  • 1989-2009 — був одружений на українській сценаристці, продюсерці компанії Art Forms Production Тетяні Гнєдаш[4].
  • донька від першого шлюбу — Олександра Ткаченко (*1989), виконавчий продюсер «Front Cinema» (частина медіахолдингу Ріната Ахметова Медіа Група Україна), з 2018 — креативний продюсер Нового каналу.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Біографія Олександра Ткаченка на офіційному сайті 1+1 медіа
  2. На з'їзді «Слуги народу» представили сотню членів партії Радіо Свобода (9 червня 2019)
  3. Рада затвердила перелік, склад та керівництво усіх комітетів парламенту IX скликання. Повний список.
  4. а б в Ткаченко Александр. LIGA. Процитовано 2019-09-26. 
  5. [1] Інтерв'ю О.Ткаченка: «Ви маєте на увазі роздвоєння особистості?» інтернет-виданню «Медіаняня», 13.04.2010.
  6. [2] Інтерв'ю О.Ткаченка газеті «Україна молода»: «Ми не робитимемо канал, який існував в інший історичний проміжок часу» (17.09.2010)
  7. Олександр Ткаченко пішов з керівництва телеканалу 1+1 «Ліга. Бизнес», 20.08.2019
  8. Ткаченко пішов з посади гендиректора 1+1. РБК-Украина (ru). Процитовано 2019-08-20. 
  9. Телеканал «1+1» покаже серіал за мотивами поеми «Катерина» Тараса Шевченка
  10. [3] Архівовано 2011-08-10 у Wayback Machine. Опитування експертів"Повернення Ткаченка: забута норма чи політичний гламур?", сайт «Телекритика»[4] (25.05.2011)
  11. [5] Інтерв'ю О.Ткаченка для газети «День»: «Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці» (4.02.2005)
  12. [6] Інтерв'ю О.Ткаченка для радіо «Свобода» про перипетії створення Суспільного телебачення (4.08.2008)
  13. Група "1+1 медіа" презентувала перший звіт з корпоративної соціальної відповідальності серед медіакомпаній України. ТСН.ua (uk). 2018-01-29. Процитовано 2019-02-27. 
  14. 1+1 медіа разом з американо-норвезькою командою зніматиме перший міжнародний серіал. media.1plus1.ua. 2018-11-12. Процитовано 2019-02-27. 
  15. 100 самых влиятельных украинцев. Полный список. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  16. 100 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  17. 100 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  18. 200 самых влиятельных украинцев. Рейтинг Фокуса. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  19. 200 самых влиятельных украинцев. Рейтинг Фокуса. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  20. Фокус представил рейтинг 200 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Процитовано 2019-02-27. 
  21. "1+1 медіа" отримала одразу три нагороди X-Ray Marketing Awards. ТСН.ua (uk). 2017-01-20. Процитовано 2019-02-27. 
  22. HReformation 2018. Антикрихкі: сильний топ-менеджмент України. business.ua (ru-ru). Процитовано 2019-02-27. 
  23. Дослідження: Азаров, Янукович і Захарченко — найбільші вороги преси
  24. Декларації: Ткаченко Олександр Владиславович від НАЗК. declarations.com.ua (uk). Процитовано 2019-09-26. 

Посилання[ред. | ред. код]