Субрахманьян Чандрасекар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Субраманьян Чандрасекар)
Перейти до: навігація, пошук
Субра́хманьян Чандрасе́кар
там. சுப்பிரமணியன் சந்திரசேகர
англ. Subrahmanyan Chandrasekhar
Subrahmanyan Chandrasekhar Exhibition - Science City - Kolkata 2011-01-07a.jpg
Народився 19 жовтня 1910(1910-10-19)
Лахор, Пенджаб, Британська Індія
Помер 21 серпня 1995(1995-08-21) (84 роки)
Чикаго, Іллінойс, США
Зупинка серця[1]
Місце проживання Чикаго
Громадянство Британська Індія (1910-1947)
Індія Індія (1947-1953)
Flag of the United States.svg США (1953-1995)
Національність таміл
Alma mater Кембриджський університет (Триніті коледж)
Президенсі коледж
Галузь наукових інтересів астрофізика
Заклад Чиказький університет
Науковий керівник Ральф Фаулер
Відомі учні Дональд Едвард Остерброк,
Член Лондонське королівське товариство, Шведська королівська академія наук, Американська академія мистецтв і наук, Національна академія наук США, Indian National Science Academy[d] і Американське астрономічне товариство[2]
Відомий завдяки: межа Чандрасекара
Нагороди Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з фізики (1983)
Медаль Коплі (1984)
Медаль Генрі Дрейпера (1971)
Національна наукова медаль США (1967)
Падма Вібхушан (1968)
Автограф Subrahmanyan Chandrasekhar signature.png

CMNS: Субрахманьян Чандрасекар на Вікісховищі
Nobel prize medal.svg

Субрахманьян Чандрасекар (там. சுப்பிரமணியன் சந்திரசேகர், англ. Subrahmanyan Chandrasekhar, 19 жовтня 1910, Лахор, Пенджаб, Британська Індія — 21 серпня 1995, Чикаго, Іллінойс, США) — індійський та американський астрофізик, лауреат Нобелівської премії з фізики.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в Лахорі, Британська Індія (тепер Пакистан) в родині тамільського походження. Його дядьком був інший нобелівський лауреат Чандрасекара Венката Раман. Мати майбутнього вченого переклала на тамільску мову «Ляльчин дім» Генріка Ібсена. Саме вона сприяла пробудженню зацікавленості Чандри в науках.

Спочатку Чандра навчався вдома, потім в індуїстській вищій школі в Мадрасі, а в 1925-1930 — в Президенсі коледжі, отримавши там ступінь бакалавра.

У 1930 отримав від індійського уряду стипендію для навчання в Кембриджі[3]. Він вступив до Триніті коледжу й почав дослідницьку роботу під керівництвом Ральфа Фаулера. За порадою Поля Дірака провів рік в Інституті теоретичної фізики в Копенгагені, де зустрічався з Нільсом Бором.

Влітку 1933 року отримав ступінь доктора філософії.

Відомість набув завдяки працям над проблемою стабільності та еволюції білих карликів. Він встановив, що білі карлики з масою приблизно в 1,44 раза більшою за масу Сонця нестабільні й мають колапсувати. Ця величина (1,44 M) стала відомою як межа Чандрасекара. Чандрасекар запропонував цю теорію 1930 року, але проти неї виступив Артур Еддінгтон, який на той час був провідним теоретиком у галузі будови зір[3]. Ніхто з європейських фізиків не підтримав Чандрасекара, що стало для нього великим розчаруванням й однією з причин подальшого переїзду до Чикаго. 1983 року за це відкриття його нагородили Нобелівською премією.

1937 року Чандрасекара запросили на роботу до Чиказького університету на посаду професора-асистента Отто Струве та президента Роберта Мейнарда Гатчінса. У цьому університеті він залишився на все життя.

Наукова робота[ред.ред. код]

Тривалий час працював над кожною проблемою, тому його діяльність можна розбити на періоди.

У 1929-1939 він вивчав структуру зір, зокрема будову білих карликів.

У 1939-1943 займався зоряною динамікою.

Потім він зосередився на проблемах радіаційних переходів та від'ємно зарядженого йона гідрогену (1943-1950).

У 1950-1961 здійснював дослідження в галузі гідродинаміки та гідродинамічної стабільності.

У 1960-х він вивчав рівновагу та стабільність еліпсоїдних форм, а також працював над загальною теорією відносності.

У 1971-1983 працював над теорією чорних дір, а наприкінці 1980-х почав роботу над теорією зіткнень гравітаційних хвиль[3].

У 1952-1971 був редактором Astrophysical Journal.

У 1957 отримав премію Румфорда Американської академії мистецтв і наук за дослідження радіаційного балансу енергії в зорях.

Див. також[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Чандрасекар С. Введение в учение о строении звезд. — М. : ИЛ, 1950. — 476 с.
  • Чандрасекар С. Жидкие кристаллы. — М. : Мир, 1980. — 344 с.
  • Чандрасекар С. Математическая теория чёрных дыр. — М. : Мир, 1986. — 264+360 с.
  • Чандрасекар С. Перенос лучистой энергии. — М. : ИЛ, 1953. — 432 с.
  • Чандрасекар С. Принципы звездной динамики. — М. : ИЛ, 1948. — 264 с.
  • Чандрасекар С. Стохастические проблемы в физике и астрономии. — М. : ИЛ, 1947. — 168 с.
  • Чандрасекхар С. Эллипсоидальные фигуры равновесия. — М. : Мир, 1973. — 289 с.

Джерела[ред.ред. код]

  1. https://elpais.com/diario/1995/08/24/agenda/809215201_850215.html
  2. NNDB — 2002.
  3. а б в O'Connor, J. J.; Robertson, E. F. Subrahmanyan Chandrasekhar. Biographies. School of Mathematics and Statistics University of St Andrews, Scotland. Архів оригіналу за 2013-06-30. Процитовано 2012-05-21. 
  4. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.