Битва на Середземному морі (1940—1945)

Битва на Середземному морі (1940—1945) Battle of the Mediterranean
Середземноморський ТВД
Битва на Середземному морі (Зліва вгорі за годинниковою стрілкою: Британські авіаносці під час операції «П'єдестал»; італійський важкий крейсер «Зара» відкриває вогонь в ході бою біля мису Спартівенто; італійське торгове судно під ударами британських бомбардувальників; італійський підводний човен «Гондар» з балонами SLC на палубі) Битва на Середземному морі (Зліва вгорі за годинниковою стрілкою: Британські авіаносці під час операції «П'єдестал»; італійський важкий крейсер «Зара» відкриває вогонь в ході бою біля мису Спартівенто; італійське торгове судно під ударами британських бомбардувальників; італійський підводний човен «Гондар» з балонами SLC на палубі)
Дата: 10 червня 1940 — 2 травня 1945 Місце: Середземне море Результат: перемога союзників
Сторони
Велика Британія *  Австралія *  Британська Індія * Канада *  Нова Зеландія * Південна Африка США (з 1942) Королівство Югославія Вільна Франція  Польща Королівство Італія (з 8 вересня 1943 року) Грецьке королівство (з 1941) Бразилія (з 1942)	Королівство Італія  (до 8 вересня 1943 року) * Італійська соціальна республіка  (з 23 вересня 1943)  Третій Рейх Хорватія Режим Віші  (до 22 листопада 1942)
Командувачі
Ендрю Браун Каннінгем Джеймс Сомервілль Філіп Віан Едвард Невілл Сіфрет Олбан Куртейс Генрі Гарвуд Джон Августин Коллінз Дуайт Ейзенхауер Генрі Кент Г'юїтт	Карло Бергаміні † Ініго Кампйоні Доменіко Каваньярі Анджело Якіно Альберто да Зара Фердінандо Касарді Антоніно Тоскано Марсель-Бруно Женсуль Альберт Кессельрінг Вольфрам фон Ріхтгофен Ебергард Вайхольд
Військові формування
Середземноморський флот (Велика Британія) 8-й флот	Королівський флот Італії Крігсмаріне Середземноморський флот
Втрати
До вересня 1943: Загалом: 76 військових кораблів (315 500 тонн) 48 ПЧ	До вересня 1943: 83 військові кораблі (195 100 тонн) 84 ПЧ транспортних судн (2 018 616 GRT) ~21 000 о/с флоту та 6 500 осіб італійського торговельного флоту у морських битвах 17 військових кораблів 68 ПЧ 11 військових кораблів (~72 000 тонн) 7 ПЧ

Акваторія Середземного моря з позначенням найбільшого просування італійських військ літом 1942

Битва на Середземному морі (1940—1945) (англ. Battle of the Mediterranean) — умовне найменування військово-морської кампанії, що тривала протягом Другої світової війни в акваторії Середземного моря. Активні бойові дії між протиборчими військово-морськими силами країн Осі та західних союзників велися з 10 червня 1940 до вересня 1943 року, до капітуляції Італії та виходу її з війни. Після того, як Італія підписала перемир'я в Кассіблі, Крігсмаріне продовжували протистояти силам союзників у Середземному морі, хоча масштаби й темпи військово-морських операцій різко знизилися через значну англо-американську перевагу.

Здебільшого, кампанія в основному велася між італійськими ВМС, підтримані іншими військово-морськими та військово-повітряними силами країн Осі й британського Королівського флоту, за підтримки інших союзних військово-морських сил, таких як Австралія, Нідерланди, Польща та Греція. Французькі ВМС фактично не встигли взяти участь у бойових діях до своєї капітуляції у червні 1940 року. А після перемир'я брали участь у війні на боці держав Осі. 27 листопада 1942 року французький флот Віші затопив основну частину свого флоту, щоб запобігти його захопленню німцями. Військово-морські і повітряні сили Армії США приєдналися до союзної сторони в листопаді 1942 року.

В цілому протягом усієї кампанії кожна сторона переслідувала три схожі цілі в цій битві. Перша була максимально активно атакувати морські лінії комунікацій іншої сторони. Друга полягала в тому, щоб тримати захищеними лінії комунікацій власних сухопутних військ в Північній Африці. Третім завданням було зруйнувати здатність військово-морського флоту противника вести активні бойові дії на морі. Зважаючи на це, військово-морські операції в Середземному морі мали характер битв великих морських конвоїв. Італо-німецькі конвої в основному слідували маршрутом з півночі на південь, спрямований на постачання військ Осі, дислокованих у Лівії, а потім у Тунісі, тоді як Королівський військово-морський флот Великої Британії налагодив систему постачання для підтримки стратегічно важливого острова Мальта (який виявився у суцільній облозі й протягом більшої частини кампанії піддавався бомбардуванню Осі) зі своїх баз у Гібралтарі та Александрії, слідуючи маршрутом із заходу на схід. Отже, найважливіші битви відбувалися на місці зустрічі протиборчих шляхів, у центральній частині Середземномор'я між Сардинією та Критом.

Обидві сторони широко використовували атаки підводних човнів, авіації та легких військово-морських сил, щоб заважати руху супротивника, і італійський Королівський флот також була дуже активним у застосуванні диверсантів безпосередньо у ворожі порти через свій спеціальний підрозділ, X флотилію MAS. З іншого боку, битви між капітальними кораблями потужних флотів були відносно рідкісними явищами, часто пов'язаними з випадковими обставинами і майже ніколи не закінчувалися вирішальним результатом.

Протистояння на морі залишалося в основному врівноваженим приблизно до листопада 1942 року: італійський флот забезпечував постійний потік постачання на північноафриканський театр, але сильно виснажував свої сили (зокрема легкі кораблі), тоді як жорсткий опір сил Осі британським конвоям на Мальту мало не викликав капітуляцію через загрозу голодної смерті населення острова. Висадка англо-американських підрозділів у Марокко та Алжирі під час операції «Смолоскип» і, перш за все, поява в Середземному морі переважаючих військово-морських і повітряних сил США остаточно перехилили терези на користь союзників, зробивши систему постачання сил Осі в Північну Африку нежиттєздатною. Вторгнення на італійський півострів із вражаючою висадкою морських десантів на Сицилію та на півдні Апеннінського півострову остаточно визначили абсолютне морське панування союзників у Середземному морі.

До моменту перемир'я в Кассіблі італійські кораблі, підводні човни та літаки потопили надводні військові кораблі союзників сумарним тоннажем 145 800 тонн, тоді як німці потопили 169 700 тонн, що становить 315 500 тонн загальних втрат. Загалом союзники втратили 76 військових кораблів і 46 підводних човнів. Союзники потопили 83 італійських військових кораблі загальною водотоннажністю 195 100 тонн (161 200 сили Британської імперії та 33 900 американці) і 83 підводні човни. Німецькі втрати в Середземному морі від початку кампанії до кінця війни склали 17 військових кораблів і 68 підводних човнів.

Основні учасники протистояння

Королівський ВМФ Великої Британії

Середземне море було традиційним центром британської морської могутності. Присутність Королівського флоту в Середземному морі бере свій початок у XVIII столітті, чому сприяло володіння Сполученим Королівством кількома, але стратегічними позиціями в акваторії моря: острів Мальта, розташований у стратегічному місці в центрі Середземного моря, Кіпр — у схійдній частині Середземномор'я, Гібралтарська скеля, яка контролювала західний доступ до басейну. Після закінчення Першої світової війни був доданий британський мандат Палестина, де порт Хайфа служив терміналом для кількох нафтопроводів на Близькому Сході. Єгипет, хоча формально незалежний з 1922 року, все ще перебував під суворим британським контролем через його стратегічний Суецький канал. Британський план передбачав утримання трьох ключових стратегічних пунктів у цьому регіоні: Гібралтару, Мальти та Суецького каналу. Утримуючи їх під своїм контролем, британський флот забезпечував життєво важливі шляхи постачання. Мальта була опорою всієї системи. Вона забезпечувала необхідну зупинку для конвоїв союзників і базу для нападу на шляхи постачання Осі.

Захист британських інтересів у Середземному морі покладався на Середземноморський флот. Спочатку він базувався на Мальті, але із загостренням відносин між Великою Британією та Італією в середині 1930-х років його передислокували на нову базу в єгипетській Александрії. Починаючи з квітня 1940 року чисельність флоту була збільшена з огляду на можливе втручання Італії в конфлікт. Під орудою адмірала Ендрю Каннінгема було чотири лінійні кораблі епохі Першої світової війни («Ворспайт» і «Малая» типу «Квін Елізабет», «Раміліз» і «Роял Соверін» типу «Рівендж»), авіаносець «Ігл», монітор «Террор», дев'ять крейсерів, двадцять шість есмінців, дванадцять підводних човнів і значний флот допоміжних кораблів підтримки й забезпчення. На Мальті залишилися лише кілька підрозділів легких сил. Коли почалися воєнні дії, флот був посилений лінкорами «Квін Елизабет» та «Барем». Нарешті, в Гібралтарі дислокувалися авіаносець «Аргус», два крейсери і дев'ять есмінців, які формально не підпорядковувалися командувачу Середземноморського флоту, а командуванню британського флоту в Північній Атлантиці.

Королівський флот Італії

Італійський диктатор Беніто Муссоліні, описуючи Середземне море як Mare Nostrum (з лат. — «наше море»), вважав контроль над ним важливою передумовою для розширення своєї «Нової Римської імперії» й зазіхав на Ніццу, Корсику, Туніс і Балкани. Будівництво військово-морських сил значно прискорилося під час його правління.

На момент вступу Італії в Другу світову війну, флот Муссолін посідав п'яте місце у світі після британського Королівського флоту, ВМС США, Імператорського флоту Японії та Національного флоту Франції. Проте капітуляція Франції призвела до того, що італійський флот виявився найпотужнішим серед флотів середземноморського регіону.

На початку війни Королівський флот мав два найсучасніші лінійні кораблі типу «Літторіо», «Літторіо» і «Вітторіо Венето», два інших лінкори цього класу перебували на стадії будівництва, але тільки «Рома» був завершений, тоді як «Імперо» так і не був повністю добудований. Також італійці мали чотири лінкори часів Першої світової війни («Джуліо Чезаре», «Конте ді Кавур», «Кайо Дуіліо», «Андреа Доріа»), модернізовані в 1930-х роках. Флот мав також сім 10 000-тонних важких крейсерів, старий панцерний крейсер «Сан-Джорджо», дванадцять легких крейсерів, 53 міноносці, 71 міноносець (багато з яких були застарілими), 50 MAS і 115 підводних човнів.

Військові кораблі Королівського флоту Італії мали репутацію добре спроектованих. Але деякі типу італійських крейсерів мали дефіцит броні, і всі кораблі флоту не мали радарів, хоча його недолік був частково компенсований тим, що італійські військові кораблі були оснащені хорошими далекомірами та системами керування вогнем для ведення денного бою. Лише навесні 1943 року, за п'ять місяців до перемир'я, дванадцять італійських військових кораблів були оснащені радіолокаційними пристроями EC-3 ter Gufo італійської розробки. Крім того, у той час як командири союзників на морі мали право діяти за власною ініціативою, дії італійських командувачів тісно й точно керувалися штабом ВМС Італії (Супермаріна).

Королівський флот Італії також не мав належного повітряного комплененту. Авіаносець «Аквіла» так і не був добудований, і більшу частину авіаційної підтримки під час битви в Середземному морі надавали наземні Королівські ПС. Іншим серйозним недоліком для італійців стала нестача пального. Вже в березні 1941 року загальний дефіцит мазуту перетворився на критичну проблему. Вугілля, бензин і мастильні матеріали також було важко знайти на потребу флоту. Як показник, до 75 % всього наявного палива використовувалося есмінцями та міноносцями, які виконували місії супроводу в ході ведення кампанії.

Французький флот

На початок Другої світової війни французький національний флот зосереджував основну сили свого корабельного складу у західному Середземномор'ї, утримуючи невеликі військово-морські компоненти в мандатах Сирії та Лівану та в Егейському морі. Французький флот був численним, але переважно застарілим. Наприклад, кістяк головних сил складався з трьох старих лінійних кораблів типу «Бретань» разом із новішими кораблями типу «Дюнкерк», тоді як сучасні лінкори типу «Рішельє» все ще будувались. Також у флоті перебували на озброєнні чотири важкі крейсери типу «Сюффрен», два типу «Дюкен» і один «Алжері», шість легких крейсерів типу «Ла Галісоньєр», крейсери «Жанна д'Арк» і «Еміль Бертен» і три типу «Дюге-Труен». У строю перебувало 27 есмінців, включаючи есмінці типів «Шакал» та «Ла Фантаск», важкі есмінці типу «Могадор», які були більше схожі на легкі крейсери. Нарешті, французи мали кілька ескортних і легких кораблів різного типу та класу, а також значний компонент підводних човнів (32 човни): деякі все ще дислокувалися на Далекому Сході, в Карибському басейні та в Африці.

Після захоплення Франції німцями, флот у Середземному морі став військово-морським флотом французького уряду Віші. З огляду на потенціал та могутність цього флоту, який раптом виявився на боці держав Осі, ці сили вважалися серйозною загрозою для британського Королівського флоту. Таким чином, для британців було конче потрібно нейтралізувати цю загрозу. На початковому етапі операції «Катапульта» доля французької ескадри, що опинилася заблокованою на той момент в Александрії, була врегульована шляхом переговорів. Це виявилося можливим насамперед тому, що два командувачі — адмірали Рене-Еміль Годфруа та Ендрю Каннінгем — були в добрих особистих стосунках. Водночас, британський ультиматум вивести основну частину решти французького флоту поза досяжністю Німеччини було відхилено. Флот був розташований на військово-морській базі Мерс-ель-Кебір у Французькому Алжирі, тому 3 липня 1940 року він був значною мірою знищений у результаті атаки британського з'єднання «H» з Гібралтару (адмірал Джеймс Сомервілль). Французький уряд Віші розірвав усі стосунки з британцями в результаті цієї атаки, а повітряні сили Віші (фр. Armée de l'Air de l'armistice) навіть здійснили нальоти на британські об'єкти в Гібралтарі.

У червні та липні 1941 року невеликі військово-морські сили Франції Віші брали участь в операції «Екпортер», відбиваючи напад союзників на французькі сили Віші, що базувалися в Лівані та Сирії.

У 1942 році в рамках окупації Франції Віші в операції «Антон» німці мали намір захопити французький флот у Тулоні. Цьому завадили рішучі дії французьких командувачів; основну частину флоту було затоплено власними екіпажами, п'яти підводним човнам у хаосі ситуації вдалося втекти з бази.

Крігсмаріне

Зосереджена на континентальній війні проти західних держав і Радянського Союзу, нацистська Німеччина тривалий час розглядала середземноморський сектор як другорядний фронт, на який можна було виділити принципово мало ресурсів. 26 серпня 1941 року Гітлер наказав відправити перший контингент підводних човнів, ігноруючи заперечення командувача німецькими підводними силами адмірала Карла Деніца, який вважав це марним розпорошенням сил. Наприкінці вересня 1941 року перші човни, відразу ж почавши пожинати помітні успіхи проти британських військово-морських сил. Між 1941 і 1944 роками загалом 62 німецькі підводні човни (усі належали до великого класу VIIC) діяли в Середземному морі, причому близько двадцяти одиниць перебували одночасно, розділені між 23-ю флотилією, що базувалася в Саламіні, і 29-ю флотилією в Спеції, а згодом у Тулоні. Хороші технічні характеристики U-Boot, відмінна підготовка екіпажів і добре перевірена тактика означали, що основна частина результатів, здобутих підводними силами Осі в Середземному морі, належала саме німецьким підводним човнам.

Див. також

• Битва на Середземному морі (1914—1918)
• Дарданелльська операція (1915)
• Кампанія U-Boot (Перша світова війна)
• Список лінійних кораблів та крейсерів, затоплених у Другій світовій війні
• Блокада Німеччини (1939—1945)
• Лінійні кораблі в Другій світовій війні

Примітки

Виноски

Джерела

Література

• Брагадин Марк Антонио. Итальянский флот во Второй Мировой войне = La Marina Militare Italiana nella 2a Guerra Mondiale. — М. : АСТ, 2000. (рос.)
• Брагадин Марк Антонио. Битва за Средиземное море. Взгляд побежденных. — М. : АСТ, 2001. — 624 с. — (Военно-историческая библиотека) — ISBN 5-17-002636-6. (рос.)
• Blitzer, Wolf; Garibaldi, Luciano (2001). Century of War. Friedman/Fairfax Publishers. New York. ISBN 1-58663-342-2.
• Greene, Jack & Massignani, Alessandro: The Naval War in the Mediterranean, 1940—1943, Chatham Publishing, London, 1998. ISBN 978-1-86176-057-9.
• Giuliano Da Frè, La Marina tedesca 1939—1945, Odoya, 2013, ISBN 978-88-6288-191-3.
• Mollo, Andrew (1981). The Armed Forces of World War II. New York: Crown. ISBN 0-517-54478-4.
• Giorgio Rochat, Le guerre italiane 1935—1943, Milano, Einaudi, 2008, ISBN 978-88-06-19168-9.
• Sadkovich, James (1994). The Italian Navy in World War II. Greenwood Press, Westport. ISBN 0-313-28797-X
• Walker, Ian W. (2003). Iron hulls, iron hearts: Mussolini's elite armoured divisions in North Africa. Marlborough: Crowood. ISBN 9781861266460.