Білі хорвати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Білі Хорвати)
Перейти до: навігація, пошук
Східнослов'янська племена (700—850)

Білі хорвати — слов'янське плем'я, що жило в VI-X століттях на території півдня Польщі, усієї Чехії, Галичини і північної частини Карпатських гір при витоках та середній течії Дністра.

В «De Administrando Imperio» зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки (Богемія). Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами[1].

Зміст

[ред.] Історичні згадки

Вперше назва племені хорватів згадується в зв'язку з містом Танаїс, що знаходився в гирлі річки Дон, що впадає в Азовське море. Історичні хроніки були записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорвати згадуються за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175—211 н. е.). Там згадувалося достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсієв (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian) [2].


У першій половині І тис.н. е. хорвати утворили союз племен, після розпаду якого їх частина переселилася на захід та південь. Вони згадуються у творах Констянтина VII Багрянородного (913—959) як мешканці Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення) [3]. Константин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610—641).

Білі хорвати були також відомі на Русі. Зокрема, Нестор називає їх серед слов'янських племен:

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами [4]
.

Білі хорвати займалися хліборобством, скотарством і бджільництвом, вели війни з сусідами — франками, мадярами, поляками, візантійцями і русинами. Остання згадка Нестора про хорватів стосується походу Володимира І у 993 році:

У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні [Дніпра] од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль [5]
.

[ред.] Версії походження народу

Велика моравія наприкінці ІХ ст.

У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.

За різними теоріями, частина білих хорватів, що склали основу чеського етносу (хорвати у Чехії, також називалися «чорними»). Також вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів взаємоінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчакської культури, V—VII ст.)[6]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пенківської та суково-дзєдзіцької археологічних культур[7] (похідних від пшеворської, зарубинецької[8] та київської[9] культур), але виключно на «суперетнонімному» рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» —" ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків)[10], «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття[11]. В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаіч ідентифіковував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів[12]. Той самий Клаіч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в ХІХ ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами[13]. М.М. Чуріч, покликаючись на архівні дані навіть приводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати – 17228[14]. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в ХІХ ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами[15]. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені[16]. Покликаючись на візантійського царя Константина Порфіроґенета, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з Бойками в Карпатах[17], що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою[18]. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ідентифіковував русинів Галичини з білими хорватами[19]. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів[20]. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії[21]. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії[22].

Ймовірно, білі хорвати розчинилися у нових етнічних формаціях, оскільки після 10 століття у писемних джерелах згадки про цей народ відсутні.

У кінці ХХ ст. н.е на території Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га (найбільше — Стільське городище із площею 250 га), побудованих у VII—X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. Частина з городищ проіснували до ХIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України[23].

[ред.] Див. також

[ред.] Посилання

  1. ↑ De Administrando Imperio - Костянтин Багрянородний
  2. ↑ http://www.magma.ca/~rendic/introductioncroats&serbs.htm
  3. ↑ 0 хорватах и о стране, в которой они живут в настоящее время
  4. ↑ ЛІТОПИС РУСЬКИЙ з богом починаєм. Отче, благослови.
  5. ↑ ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 988 — 1015.
  6. ↑ Тимощук Б. О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. — С.214-218.
  7. ↑ Баран В. Д. слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. — С.191-204.
  8. ↑ Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5(7). -С.19.
  9. ↑ Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С.99-102; Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян (за ал-Масуді) // Галичина: Науковий та культурно-просвітній краєзнавчий часопис. -Ів.-Франківськ, 2003. — № 5. — С.25-34.
  10. ↑ Назін С. В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI — VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О. М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)
  11. ↑ Alemko GLUHAK, „Porijeklo imena Hrvat“, Zagreb, 1990, c. 125-135
  12. ↑ Vjekoslav KLAIĆ, „Povijest Hrvata“, Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.61
  13. ↑ Vjekoslav KLAIĆ, „Povijest Hrvata“, Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.63
  14. ↑ Mijo M. ĆURIĆ, „Staroiransko porijeklo Hrvata“, Neovisna autorska naklada, Zagreb, 1991, c. 95
  15. ↑ Mirko VIDOVIĆ, „Hrvatski iranski korjeni“, Zagreb 1991, c. 19
  16. ↑ Vjekoslav KLAIĆ, „Povijest Hrvata“, Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.60
  17. ↑ Vjekoslav KLAIĆ, „Povijest Hrvata“, Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.47-48
  18. ↑ Dominik MANDIĆ, „Hrvati i Srbi - dva stara različita naroda“, Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.20
  19. ↑ Ferdo ŠIŠIĆ, „Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara“, Zagreb 1925, c. 239-240
  20. ↑ B.D. GREKOV, „Kijevska Rusija“, Naprijed, Zagreb, 1962, c. 456-457
  21. ↑ B.D. GREKOV, „Kijevska Rusija“, Naprijed, Zagreb, 1962, с. 438 – 456.
  22. ↑ M. BRANDT, „Ruske zemlje od XII stoljeća do Ivana Groznog“, Naprijed, Zagreb, 1962, c. 503-504
  23. ↑ Білі Хорвати – передісторія Галицької держави

[ред.] Джерела

  • Ідзьо В. С.  Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с.
  • Леута О. І. Старослов'янська мова: Підручник. — К.: Вища шк., 2001. — 255с.
  • Гуцульські говірки: лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідження/ Відповідальний редактор д. ф. н. проф. Я. Закревська. Редакційна колегія: П.Гриценко, Л.Коць-Григорчук, І.Сабадош, Л. Палюга, Н. Хобзей. — Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2000. — 368с.
  • Лідія Коць-Григорчук Лінгвістично-географічне дослідження українського діалектного простору. — Нью Йорк — Львів: Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, 2002. — 268с.
  • «Hrvati I Srbi dva stara, razlicita naroda» — (Croats and Serbs two old and different nations) by Dr. O. Dominik Mandic.
  • De administrando imperio Констянтин Багрянородний (грецька мова)
  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.


п • о • рСлов'янські племена
Східні слов'яни
Західні слов'яни
Південні слов'яни


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Отримано з http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%91%D1%96%D0%BB%D1%96_%D1%85%D0%BE%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%B8&oldid=8908864
Особисті інструменти
Простори назв
Варіанти
Дії
Навігація
Участь
Панель інструментів
Друк/експорт
Іншими мовами