Духовні навчальні заклади

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Духовні навчальні заклади — навчальні заклади для підготовки теологів[1]. Що однаково присутні в історії християнської цивілізації (католиків, православних і протестантів).

Відомі в історії типи зазначених закладів бурса, школи, семінарії, училища, колегії, інститути, університети, академії[1].

Релігійні навчальні заклади присутні також в ісламі (наприклад медресе), в юдаїзмі (наприклад єшива), незалежно від конфесії в інших релігіях.

Історія[ред. | ред. код]

  • В Україні поширенішим видом навчального закладу була і є Недільна школа (Катехітична школа, Парафіяльна школа) при церкві або при монастирі[1]. «Недільною» школу прийнято називати від звичаю дотримуватися третьої Заповіді Божої «не ділати» фізично у неділю (звідси «укр. неділя»), тобто вивільнити душевні сили для сприйняття духовного вдосконалення: шанувати Воскресіння Христа (звідси «рос. воскресенье»), присвячуючи час молитві і богослужінню, духовним вправам, поглибленню знань Біблії, душеспасительним бесідам, плекання з дитинства звичаю добрих вчинків, формування християнського образу життя й ментальності. «Катехітичною» ту ж школу прийнято називати від викладання в ній Катехізису. Або «Парафіяльною» школою — від назви церковної громади «парафія». В Київській Русі князь Володимир заснував школу в Києві, де вчилися читати і рахувати, писати і співати, вивчали Закон Божий (використовували книги псалтир, октоїх, часослов, апостол). На одній тільки Запорізькій з відомих 11 козацьких Січей було 3 вищих навчальних заклади та 16 парафіяльних Недільних шкіл. Після Унії 1596 р. Василіяни заснували 50 шкіл на зразок єзуїтів (у м. Добромиль, Кристинопіль, Лаврів, Львів та інші). На теренах України в Австро-Угорській імперії (порівняно зі станом в Російській імперії) повстання семінарій не припинялось. Наприклад, у Львові в 1783 р. засновано нову семінарію. При якій зібрана бібліотека, укладений архів, діє видавництво, засновано музей. В якій вчились українці Буковини, Закарпаття та інші. Відомий видатний випускник її Шашкевич Маркіян Семенович та інші. Призначенням таких закладів є не лише з метою служіння в церкві, але й для світського життя[1].
  • Духовні Семінарії та Академії служили переважно для формування кліриків.
  • Не випадково підібрана назва для семінарії «семінарія». Адже від лат. seminarium в значенні «розсадник» взято від біблійної ідеї «сіяння» науки Господа Бога в притчі про «сіяча» (Мат.13;4-23). В Україні православні семінарії поширюються в XVIII ст.. Навчання в них тривало 4-6 років. Крім кліриків вчилися і світські особи. На етнічних землях Білорусі для українців відкрито в 1582 р. єзуїтами семінарію, після Бобринського собору 1626 р. засновано семінарію і в м. Мінськ. У 1689 р. Новгород-Сіверська школа була перенесена до м. Чернігів і утворюється Колегія, яку у 1776 р. влада Російська імперії перетворила на семінарію. В семінаріях вивчали 4 роки загальноосвітні предмети, 2 роки — богословські дисципліни. Заснована у 1738 р. Слов'яно-Латинське училище (Колегія), яке реорганізовується в 1797 р. у «Малоросійську» семінарію. У 1796 р. — семінарія на Волині. У 1797 р. в Шаргороді — Подільська семінарія (з 1806 р. в Кам'янець-Подільському). У 1817 р. на Слобожанщині перетворений Харківський Колегіум на семінарію. В Російській імперії семінарії підлягали Академіям через «зовнішнє академічне управління», і перетворення Росією Колегій в Україні з автономною професурою і студентством в семінарії для тотального контролю було не випадковим, оскільки воно сприймалося як джерело демократичного устрою козацької республіки в Україні. Ввели викладання російською мовою, і з 1896 р. Міністерство освіти Російської імперії «вже не перешкоджало» здобувати освіту випускникам семінарій з України в Варшаві (Польща), Дорпаті (Естонія), Томську й т.п.. На момент 1911 р. в підросійських землях України було 11 семінарій. В Україні для греко-католиків з теренів під Австро-Угорською імперією (Галичина і Закарпаття) заснована семінарія «Барбареум» у 1774 р. в м. Відень, а у 1779 р. — у м. Львів, у 1780 р. — у м. Перемишль. Семінарію в м. Станіславові відкрито у 1907 р., в м. Ужгороді — в 1778 р., в Пряшеві — у 1880 р.. На підпольських теренах України до 1939 р. в Кременці була одна семінарія.
  • Існували 4 класні семінарії для дітей білого духовенства в Російській імперії. Мало нижчий ступінь освіти, але надавало переваги при вступі у семінарії. У 1917 р. в Україні було 30 духовних училищ. В період 1917-1919 р. (УНР) працювали семінарії в Києві, Кам'янець-Подільську, Житомирі, Харкові, Одесі, Катеринославі, Сімферополі, Єлисаветграді, Полтаві, Чернігові, Холмі. В УРСР — всі ліквідовані.
  • Відомі були так звані Малі семінарії, як виховно-навчальні заклади гімназійного, середнього загально-освітнього рівня. Мала семінарія «Святого Йосафата» була у Львові від 1919 р.. Заснована така семінарія у 1931 р. у Рогатині.
  • Багато семінарій не пережило вир репресій в СРСР. Але дозволені були православні семінарії РПЦ Московської Патріархії в Києві, Одесі, Луцьку. У часи переслідувань в СРСР навчання відбувалося підпільно. У незалежній Україні в 1991 р. прийнято «Закон про свободу совісті та релігійні організації». Почалося відродження духовних навчальних закладів. Професорсько-викладацький склад формувався переважно з Франції, Німеччини, Італії, Британії, США, Аргентини, Канади, Австралії та інших.

Духовні навчальні заклади в Україні[ред. | ред. код]

Право створювати духовні навчальні заклади мають релігійні управління і релігійні центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) з метою підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Духовні навчальні заклади діють на підставі своїх статутів (положень), зареєстрованих центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, у порядку, встановленому Законом.[2].

Кількість духовних навчальних закладів станом на 01.01.2016 р. складала: Всього — 198; З них:

  • Вищі — 129;
  • Середні — 69.

В них навчалось за денною формою навчання — 8,2 тис. слухачів та за заочною — 11,7 тис. слухачів. У тому числі створено релігійними організаціями:

  • Православними — 45;
  • Католицькими — 27;
  • Протестантськими — 46;
  • Мусульманськими — 3;
  • Юдейськими — 7.[3]

Концепція секуляризації[ред. | ред. код]

Політичний режим УРСР з 1918 р. почав насильно закривати духовні навчальні заклади незалежно від конфесії[1]. Концепція секуляризації, як свідчить новітня історія і статистика девіантної поведінки (соціологія), в результаті часто дає особу нафаршировану інформацією набутою попередніми поколіннями науковців (з їх проблемою застосувати ті знання), але не виховує особистість, не залишає місця моралі в юриспруденції і політиці, і не дбає за моральне здоров'я суспільства і таке інше. Довге сидіння за партами для «промивання мізків» за даними медичної соціології спровокувало чималу кількість сколіозу та інше. Вилучення з середньої загальноосвітньої програми «дореволюційних» дисциплін, таких як логіка й інше для виховання загальної атмосфери в суспільстві, в результаті дало шар так званої «інтелігенції» легко піддатливої на примітивно-інтелектуальні директиви держави (контингенту осіб з відмінною ментальністю), імітацію «демократичних процесів» тощо. Соціальне приниження низькою зарплатою педагогів спровокувало не престижність професії вчителя, зниження якості освіти, виїзд з України вчених і високо-кваліфікованих фахівців тощо. Наслідки опускання освіти достатньо простежити на порівнянні програми освіти Рейн-Вестфалії і УРСР, коли в німецьку програму входило навчити учнів плавати (в радянсько-українську — ні), в наслідку у СРСР під час Другої світової війни при форсуванні Дніпра багато гинуло радянських військових не від куль, а через те, що не вміли плавати. Моральна деградація вплинула на усталеність «подвійного стандарту» суспільного життя — одне написано в законах, а друге роблять, і третє думають. Насунула і демографічна криза (вимирання українського народу). Криміногенна ситуація і покинуті напризволяще діти відбирають щасливе майбутнє України. Понад 70 % української молоді настроєна покинути Україну, вважає що може себе реалізувати не на Батьківщині в Україні тощо. Нинішню Україну іноземці свідчать, що впізнають по словах секс-тур в Україну, Чорнобиль, футбол (Шевченко Андрій Миколайович) і бокс (Кличко).

Концепція антисекуляризації[ред. | ред. код]

Давню педагогічну традицію складала освіта плекаюча образ особистості, будуючи характери громадян, беручі за взірець християнське благочестя, задля морального здоров'я душі народу (нації). Це сполучувалось з етнічною педагогікою в українських родинах. В обороні цього виступали Вишенський Іван, Ващенко Григорій Григорович та інші.

  • Свідчення французького інженера-фортифікатора і картографа, маркіза Гійома Лявасера де Бопляна, котрий перебував в Україні у 1631–1648 рр. на польській службі («Опис України» 1660 р.): «В Україні в людях є висока моральність, присутній вишкіл з усіма дітьми і жінками так, що всі жінки в храмах під час молитви самі читають співи з молитовника, навіть сиротам не давали вештатись по вулицях — відправляли в школи. А козаки мали кишенькові годинники та вміли по них рахувати час».
  • Свідчення німецького історика і економіста Жан-Бенуа Шерера у 1788 р. («Літопис Малоросії, або Історія запорозьких і українських козаків»): «Репутація Шкіл притягувала дітей всієї України, і навіть Польщі».

Після подій Другої світової війни і через Декларації 1927 р. митрополита Сергія політичний режим СРСР дозволив і в Україні відкрити семінарії лише для РПЦ МП: у м. Києві, у м. Луцьку та м. Одесі[1], при одночасній дискримінації інших конфесій (див. «Українська греко-католицька церква в СРСР»). А після проголошення незалежності України 1991 р. почали діяти 130 духовних навчальних закладів різних конфесій[1].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж Духовні навчальні заклади // «Енциклопедія історії України», м. Київ: вид. «Наукова думка», 2004 р. — Т.2 (Г-Д) С.507. — ISBN 966-00-0405-2 (укр.)
  2. ↑ Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 № 987-XII (стаття 11). Архів оригіналу за 8 квітня 2018. Процитовано 13 вересня 2017.
  3. ↑ Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 01.01.2016 р. Архів оригіналу за 13 вересня 2017. Процитовано 13 вересня 2017.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Духовні_навчальні_заклади&oldid=41822387