Парауретральні залози

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Розташування проток парауретральних залоз (Skene's gland)

Парауретральні залози (лат. glandulae paraurethrales) — скупчення залоз, розташованих на передній стінці піхви, навколо нижньої ділянки сечівника. Від них йдуть парауретральні протоки (ductus paraurethrales), які відкриваються у сечівник та назовні біля сечівникового отвору, по боках і нижче його. Існують лише у жінок, у чоловічому організмі їм відповідає передміхурова залоза[1]. Ці залози оточені еректильною тканиною, яка сягає піхви і наповнюється кров'ю під час сексуального збудження.

Термінологія[ред.ред. код]

Парауретральні залози відомі під різними назвами: залози сечівника, залози уретральні (glandae urethrales), залози Літтре (glandulae Littrei), залози Скіна (англ. Skene's glands), малі вестибулярні залози (glandulae vestibulares minores), залози U-точки або жіночі передміхурові залози. Оскільки їхня область є надзвичайно чутливою ділянкою, щодо них за зразком G-точки та А-точки часто уживають термін «U-точка» (англ. «U-spot» від «Urethral spot» — «сечівникова точка»).

Термін «залози Літтре», який зустрічається у деяких підручниках, є не зовсім точним: французький анатом Алексис Літтре описав не парауретральні залози, а зовнішній сфінктер сечівника, помилково прийнявши його за залозу[2].

Будова і функції[ред.ред. код]

Парауретральні залози розташовані на передній стінці піхви, навколо нижньої ділянки сечівника. Двома протоками, які звуться Скіновими, вони відкриваються назовні, по обидва боки від сечівникового отвору. Окрім цих проток, існують численні протоки і пазухи, кількість яких коливається від 6 до 31. Вони формують обширну мережу навколо жіночої уретри, здебільшого по задній та бокових стінках. Більшість з них відкривається у дистальну частину сечівника, кінцеві гілки деяких великих проток часто простираються на значну відстань уздовж його і можуть навіть входити на кілька міліметрів у сечовий міхур. Небагато парауретральних проток відкриваються у проксимальну частину уретри.

Секрет парауретральних залоз грає роль захисного бар'єра для сечівника під час зносин, припускають, що виділення секрету аналогічно секреції чоловічої простати. Також вважають, що секрет має протимікробну активність, а самі залози — механізмом локального захисту від мікробної атаки. Згідно спостереженням різних авторів, залози піддаються значним змінам протягом життя: під час вагітності гіпертрофуються, у післяпологовому періоді —піддаються інволюції, а після менопаузи — атрофуються[3].

Оскільки парауретральні залози дедалі більш сприймаються лише як різні версії однієї і тієї ж передміхурової залози, деякі дослідники перестають їх називати парауретральними залозами або залозами Скіна і визначають їх як жіночу передміхурову залозу. Їхній секрет має склад, подібний до рідини, яка утворюється у чоловіків в передміхуровій залозі, що містить біохімічні маркери статевої функції. При дослідженні за допомогою електронного мікроскопа, обидві залози показують схожі структури секреції, і обидві діють схоже при дослідженні на простатоспецифічний антиген і на простатоспецифічну кислу фосфатазу[4].

Виділення секрету під час статевого акту деякі вважають поясненням феномену жіночої еякуляції[5].

Історія відкриття[ред.ред. код]

Уперше описані у 1672 році нідерландським анатомом Реньє де Граафом, який звернув увагу на їхнє запалення під час гонореї. Він вже тоді назвав їх «жіночою простатою»[3]. Потім їх описав французький анатом Альфонс Герен, через що певний час вони звалися Гереновими залозами. Далі йдуть описи італійського анатома Д. Б. Морганьї. Але свою назву вони отримали на честь шотландського гінеколога Александра Скіна, який докладно їх описав у 1880 році[6]. Він звернув увагу на їхні зовнішні дві протоки (які носять його ім'я) і виявив їхню роль у запальних процесах[3].

Хвороби[ред.ред. код]

  • Під час гонереї стається запалення залоз (парауретрит або скінеїт)[7].
  • На зовнішніх протоках можуть утворюватися кісти.

U-точка[ред.ред. код]

Парауретральні залози деякі ототожнюють з U-точкою жінки, стимуляція якої приводить до інтенсивного оргазму. До неї відносять як область зовнішніх проток, так і область навколо сечівника (так зване «губчасте тіло сечівника»).

Історія ідентифікації U-точки та походження терміна[ред.ред. код]

U-точка жінки менш відома, ніж клітор, еротичний потенціал цієї точки лише нещодавно[Коли?] вивчений американськими клінічними дослідниками, які стали іменувати її саме так.

Анатомічна ідентифікація U-точки[ред.ред. код]

U-точка розташована біля зовнішнього отвору сечовипускного каналу, безпосередньо вище отвору піхви. Вона знаходиться відразу нижче сечівника, в невеликому просторі між ним і піхвою. Анатомічний еквівалентом U-точки вважають область зовнішніх проток парауретральних залоз і, можливо, парауретральні залози навколо сечівника, які за аналогією з губчастим тілом чоловічого статевого члена зовуть губчастим тілом сечівника.

Зв'язок парауретральних залоз з жіночою еякуляцією[ред.ред. код]

Відомо, що у чоловіків сечівник виводить як сечу, так і сперму. У жінок, як зазвичай вважали, сечівник виводить тільки сечу. Але, насправді, це виявилося не так. Коли у жінок виникає незвично сильний оргазм, цілком ймовірно, що деякі з них виділять рідину із зовнішнього отвору сечовипускального каналу, яка не є сечею. Спеціалізовані парауретральні залози під сильною статевою стимуляцією утворюють лужну рідину, яка в хімічному відношенні подібна до насінної рідини чоловіків. Було доведено, що велика кількість подачі матеріалу рідини (профільтрованої плазми крові) може секретуватися цими залозами під час стимуляції, що проводиться зсередини піхви. Деякі вважають, що саме залози Скіна служать джерелом жіночої еякуляції. У 2002 р. дослідник Емануеле Джанін з університету Л'Акіла в Італії показав, що залози Скіна — це можливе пояснення феномену жіночої еякуляції і причина частого заперечення його існування. Дійсно, залози Скіна в деяких крайніх випадках, мабуть, у жінки повністю відсутні. Якщо залози Скіна служать причиною жіночої еякуляції і оргазмів, обумовлених стимуляцією G-точки, це може пояснити відсутність жіночої еякуляції й оргазмів, яку часто спостерігають у багатьох жінок. Жінки, які відчувають еякуляцію (яка за кількістю варіює від декількох крапель до декількох столових ложок), іноді припускають, що крайні м'язові зусилля їхніх верхових моментів — є причина примусового мимовільного сечовипускання, але, насправді, це просто тому, що жінки не розуміють свою власну фізіологію. Між іншим, деякі медичні авторитети також вважали, що жінки, які можуть еякулювавти, страждають від стресового нетримання сечі і рекомендували проведення хірургічної операції для їхнього лікування. В наш час[Коли?] неясно, в чому полягає цінність жіночої еякуляції, оскільки момент її здійснення явно трохи запізнюється для дії як змащування. Відомо, що змазування піхви проводиться самими стінками піхви, які швидко вкриваються плівкою рідини, коли тільки починається статеве збудження жінки.

Роль залоз навколо сечівника[ред.ред. код]

Парауретральні залози навколо сечовипускального каналу (губчасте тіло) складаються з еректильної тканини; під час статевого збудження вони наповнюється кров'ю, здавлюючи сечівник, допомагаючи запобігти сечовипусканню під час статевого акту (поряд з куприково-лобковим м'язом). Крім того, воно включає величезне число нервових закінчень і, отже, здатне піддаватися стимуляції через передню стінку піхви. З цієї причини під час статевих зносин деякі жінки надають перевагу статевій позиції з чоловіком ззаду, тому що часто статевий член згинається донизу і може стимулювати передню стінку піхви і, таким чином, губчасте тіло сечовипускального каналу. Деякі жінки відчувають інтенсивне задоволення від стимуляції губчастого тіла сечовипускального каналу, тоді як інші вважають її дратівливою. Губчасте тіло сечовипускального каналу також оточує нерв, що йде до клітора, а оскільки обидва утворення взаємопов'язані, стимуляція клітора, імовірно, стимулює нервові закінчення в губчатому тілі сечовипускального каналу.

Часто губчасте тіло сечівника вважають синонімом G-точки (зона Грефенберга)[5], хоча, на думку деяких, вони різні.

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]