Лукашенко Олександр Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Олександр Лукашенко)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександр Григорович Лукашенко
біл. Аляксандр Рыгоравіч Лукашэнка
Alaksandar Ryhoravič Łukašenka
Олександр Григорович Лукашенко
Flag of the President of Belarus.svg Президент Білорусі
(легітимність під сумнівом)[1][2][3]
Нині на посаді
На посаді з 20 липня 1994
Прем'єр-міністр В'ячеслав Кебич
Михайло Чигір
Сергій Лінг
Володимир Єрмошин
Геннадій Новицький
Сергій Сідорський
Михайло М'ясникович
Андрій Кобяков
Сергій Румас
Роман Головченко
Попередник Посаду засновано;
(Мечислав Гриб як Голова Верховної Ради Республіки Білорусь)[4]
Наступник Світлана Тихановська (диспут)
Народився 30 серпня 1954(1954-08-30)[6][7][…] (68 років)
Копись, Оршанський район, Вітебська область, Білоруська РСР, СРСР
Відомий як політик, педагог, військовослужбовець, documentary participant
Громадянство СРСР СРСРБілорусь Білорусь
Національність білорус
Освіта Могильовський державний університет імені А. О. Кулешова
Alma mater Могилівський державний університет імені Аркадія Кулешова (1975), економічний факультет Білоруської сільськогосподарської академіїd (1985) і Александрійська середня школа Шкловського районуd
Політична партія КПРС (19791991)
Батько невідомо
Мати Лукашенко Катерина Трохимівнаd
У шлюбі з Галина Лукашенко
Діти Віктор, Дмитро і Микола
Професія Історик і суспільствознавець,
економіст-організатор сільгоспвиробництва
Звання Epaulettes President of Belarus 2.png
Верховний головнокомандувач
Релігія «православний атеїст»[5]
Нагороди
Підпис SigAlexanderLukashenko.svg
president.gov.by

Олекса́ндр Григо́рович Лукаше́нко (біл. Алякса́ндр Рыго́равіч Лукашэ́нка, Alaksandar Ryhoravič Łukašenka; рос. Александр Григорьевич Лукашенко; нар. 30 серпня 1954, смт Копись, Оршанський район, Вітебська область, Білоруська РСР, СРСР) —проросійський[9][10] білоруський політик, де-факто — Президент Білорусі та Верховний головнокомандувач ЗС Білорусі з 20 липня 1994 року. Після виборів 2020 року його легітимність не визнає Європейський Союз, США, Велика Британія, Канада, Україна та низка інших держав[11].

До своєї політичної кар'єри Лукашенко працював директором радгоспу[12][13] та був політкерівником радянської армії[14].

Через авторитарний режим правління, використання адміністративного ресурсу на виборах, обмеження свободи ЗМІ, репресії противників режиму і т. ін. Лукашенка часто називають «останнім диктатором Європи»[15][16], разом з деякими білоруськими посадовцями входить у «Чорний список ЄС[be-x-old]», список спеціально позначених громадян і заблокованих осіб США[17].

Станом на 2022 рік, перебуває на посаді найтриваліше серед всіх глав держав Євразії (крім монархів та Верховного лідера Ірану) — 27 років[18].

Результати президентських виборів в Білорусі 2020 року, в яких офіційно переміг Лукашенко були широко розкритиковані як сфальсифіковані та викликали найбільші за час його правління масові протестні акції[19].

30 листопада 2021 року заявив, що тимчасово окупований РФ Крим — «російський де-факто, а після „референдуму“ 16 березня 2014 — і де-юре»[джерело?][значущість факту?].

Біографія

Народився 30 серпня 1954 року у смт Копись Оршанського району Вітебської області БРСР у бідній селянській родині. За походженням — білорус. Його дідусь, Трохим Іванович, народився біля міста Шостка (нині — Собичеве) Сумської області України. Мати Олександра Григоровича до війни жила в селі Олександрія Шкловського району Могильовської області, а після влаштувалась на Оршанський льонокомбінат. Після народження сина повернулась у село й працювала дояркою. Про батька Олександр ніколи нічого не розповідав і, за його словами, ріс тільки з матір'ю, через що мав проблеми з ровесниками у школі.

У 1961—1971 навчався в Олександрійській середній школі, де в дев'ятому класі вступив до лав комсомолу й очолював політмасовий сектор. У школі навчався непогано й активно займався спортом. З п'ятого до восьмого класу відвідував музичну школу, де вчився грі на баяні.

Вищу освіту здобував у 1971—1975 роках у Могильовському педагогічному університеті на кафедрі історії. Паралельно працював секретарем ВЛКСМ у середній школі № 1 міста Шклова. Закінчив університет за спеціальністю «викладач історії і суспільствознавства».

У 1975—1977 роках служив у Прикордонних військах Комітету державної безпеки СРСР, де був інструктором політвідділу військової частини 2187 Західного прикордонного округу у Бресті. Після армії почав трудову діяльність на посаді секретаря комітету комсомолу міського відділу торгівлі харчами міста Могильова. У 1978 році став відповідальним секретарем Шкловської районної адміністрації Всесоюзної спілки «Знання» (біл. «Веды»). З 1979 року — член Комуністичної партії Радянського Союзу.

У 1980 році знову пішов служити в армію. Прослужив там до 1982 року замполітом мотострілецької роти військової частини 04104, після звільнився й був призначеним заступником директора колгоспу «Ўдарнік» Шкловського району. Наступного року обійняв посаду заступника директора комбінату будівельних матеріалів у Шклові, де працював з 1983 до 1985 року. За цей час він заочно отримав другу вищу освіту у Білоруській сільськогосподарській академії за спеціальністю «економіст-організатор сільськогосподарського виробництва». У 1985—1987 роках працював секретарем партійного комітету колгоспу імені Леніна Шкловського району. У 1987 році став директором радгоспу «Городець» (біл. «Гарадзец») Шкловського району Могильовській області, де одним із перших на область почав впроваджувати орендний підряд[джерело?]. Після перетворення збиткового колгоспу на прибутковий Лукашенко став популярним у засобах масової інформації[джерело?].

Політична діяльність

У себе в радгоспі влаштував окружне виборче зібрання, на якому його висунули кандидатом у народні депутати СРСР. 1989 року брав участь у виборах, проте програв В'ячеславу Кебічеві в другому турі з різницею в 1 %. Але вже наступного року на виборах 4 березня 1990 року був вибраний у депутати 12 скликання і з цього моменту розпочалась його політична кар'єра.

Олександр Лукашенко був головою тимчасової комісії Верховної Ради Республіки Білорусь з вивчення діяльності комерційних структур, які діють при республіканських і місцевих органах управління. Став відомий завдяки критичним виступам у бік Станіслава Шушкевича. 25 березня 1991 року у «Народній Газеті» опублікував статтю «Диктатура: білоруський варіант?». Пізніше у Верховній Раді Білорусі була сформована фракція «Комуністи за Демократію» (біл. «Камуністы за дэмакратыю») і Лукашенко став одним з її лідерів. Фракція виступала за збереження СРСР у демократичній формі. Після подій 13 січня 1991 року у Вільнюсі, де від рук радянських військовослужбовців, підпорядкованих генералу Усхопчику, загинуло 13 мирних жителів, що брали участь у демонстраціях протесту проти радянської окупації Литви, Лукашенко їздив на місце задля збору фактів.

У жовтні 1991 року на з'їзді оргкомітету була сформована нова політична партія, яка потім отримала назву Партія Народної Згоди (біл. Партыя Народнай Згоды). До неї увійшло багато представників фракції «Комуністи за демократію». Через сварки з іншими представниками, пізніше Олександр Григорович з неї вийшов.

Вважається, що Лукашенко був єдиним депутатом, який проголосував проти ратифікації Біловезьких угод, проте пізніше було з'ясовано, що цим депутатом був Валерій Тихіня, який надалі став головою Конституційного Суду Білорусі[20]. Пізніше Лукашенко казав, що розпад СРСР — «найбільша геополітична катастрофа XX століття»[джерело?].

Антикорупціонер

Олександр Григорович «здобув репутацію непримиренного борця з корупцією» і 1993 року був призначений на посаду голови Тимчасової комісії по боротьбі з корупцією Верховної Ради Республіки Білорусь, створеній для вивчення комерційних структур при владі. На цій посаді Лукашенко звинуватив ряд членів кабінету В'ячеслава Кебіча в корупції, а його самого назвав головою «примосковської мафії».

Наприкінці 1993 року він звинуватив 70 членів Верховної Ради (у тому числі Станіслава Шушкевича) в корупції та розкраданні державних коштів в особистих цілях. Станіславу Шушкевичу був винесений вотум недовіри, він подав у відставку. Його вина так ніколи доведена не була, проте це стало причиною втрати його популярності серед консервативних сил у Парламенті та майбутнього краху[джерело?].

1 квітня 1994 року «комісія Лукашенка» була розпущена, «виконавши свою задачу з розслідування».

15 березня 1994 року була прийнята нова Конституція, згідно з якою повинні були відбутися перші президентські вибори.

Участь у президентських виборах

Перший термін

Лукашенко був молодим і перспективним політиком, а його критичні виступи й завзята боротьба з корупцією допомогли йому здобути популярність серед народу[виправити стиль]. Його передвиборчий штаб: Леонід Сініцин, Дмитро Булахов, Віктор Гончар, Валерій Цепкало, Олександр Федута, Михайло Сазонов, Юрій Малумов, Петр Капитуло, Віктор Терещенко, Іван Титєнков, Олександр Лукашов, Віктор Кучинський, Володимир Ядренцев, Володимир Нистюк, Анатолій Лебедько, Микола Крпієвич і Віктор Шейман[be-x-old]. На вибори Лукашенко йшов з лівими лозунгами та відстоював ідею зближення з Росією.

Підтримка виборців у першому турі президентських виборів 1994 року

Основним суперником Лукашенка був В'ячеслав Кебіч і він вважався фаворитом. Результати першого туру були такими: Олександр Лукашенко — 44,82 %, В'ячеслав Кебіч — 17,33 %, Станіслав Шушкевич — 10 %. За результатами другого туру, який відбувся 10 липня, Лукашенко переміг із результатом 80,1 %. Це були єдині президентські вибори в Білорусі, які були визнані демократичними як з боку СНД і Росії, так і з боку США та ЄС.

Під час передвиборчої кампанії на Олександра Лукашенко був здійснений замах. Проїжджаючи повз місто Ліозно Вітебської області, автомобіль Mercedes, у якому перебували Олександр Лукашенко, Іван Тітєнков і Віктор Шейман[be-x-old] був обстріляний з автомобіля Ford, що обганяв та притискав Mercedes, одна з куль пролетіла у кількох сантиметрах від голови Лукашенка[21]. Жертв не було, однак розслідування КДБ і МВС виявило розходження між результатами балістичної експертизи й експертизи отвору та показами Тітєнкова і Шеймана. Справа була призупинена, а з приходом Лукашенка до влади відновлена.

28 червня, коли Олександр Григорович направлявся до Дому Уряду, на вході його затримали троє охоронців і не пускали у будівлю. Коли Лукашенко все ж туди потрапив, вони жорстоко побили його, завдавши йому легких тілесних ушкоджень. Згідно з пояснювальною запискою працівників міліції, в ході інциденту Лукашенко відірвав ґудзики та пошкодив формений одяг співробітників міліції.

Другий термін

Після референдуму 1996 року відлік п'ятирічного терміну перебування Лукашенка на посту президента почався з нуля, тому вибори, які за старою Конституцією мали відбутись у 1999 році, були перенесені на 2001 рік. Жоден з інших кандидатів не зміг скласти конкуренцію Лукашенкові. Він переміг у першому турі з результатом 75,65 %, тоді як друге місце посів Володимир Гончарик із результатом 15,65 %, що в п'ять разів менше, ніж у Лукашенка.

Білоруська опозиція, Європейський Союз та США не визнали результати виборів, заявивши, що вони пройшли з численними порушеннями та не відповідали європейським демократичним стандартам. Такі самі заяви зробила й ОБСЄ. Спостерігачі від СНД своєю чергою заявили, що не виявили правопорушень, а результат виборів був «волею білоруського народу». Росія публічно привітала Лукашенка з перемогою[22].

Третій термін

У 2004 році у Білорусі був проведений референдум, за результатами якого президент може обиратися нескінченну кількість разів, тому ніщо не завадило Олександру Григоровичу балотуватися на третій термін. Як і на минулих виборах, серед кандидатів не було жодного конкурента Лукашенку. Він переміг у першому турі з результатом 83 %.

США не визнали результати виборів, а заступник держсекретаря США з країн Європи і Євразії Деніел Фрід заявив, що США вважають Білорусь «останнім форпостом тиранії» в Європі й у зв'язку з цим «інвестували 12 мільйонів доларів» на програми підтримки демократії в Білорусі.

Європейський Союз й ОБСЄ також не визнали вибори.[23] Натомість СНД, Росія, КНР заявили, що вибори були прозорими і демократичними, а міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що «Росія виступає категорично проти зовнішнього тиску на Білорусь».

У день оприлюднення результатів виборів на центральній площі Мінська зібрався мітинг білоруських опозиціонерів, який отримав назву «Джинсова революція», яку підтримав Саакашвілі, заявивши: «Білорусь — не якась примха Грузії, це фундаментальне питання, і це питання буде вирішене звільненням білоруського народу й остаточним об'єднанням Європи. Я знаю, що точно такі люди, які б'ють демонстрантів у Мінську, створюють проблеми Грузії й усьому світу. Ці люди не пускають нас в Абхазію, каламутять ситуацію в Цхінвалі й Джаві».

Четвертий термін

19 грудня 2010 року відбулися четверті президентські вибори. Усього було зареєстровано 10 кандидатів, із яких тільки Лукашенко набрав понад 3 %. Вибори завершилися в один тур і Лукашенко переміг з результатом 79,65 %.

Ближче до вечора на Привокзальній площі почали збиратися протестувальники проти результатів виборів. Володимир Некляєв виступив зі словами, що згідно з незалежними екзит-полами рейтинг Лукашенка становить 30,5 %. Спецслужбовці розігнали мітингарів й заарештували від 600 до 900 осіб[джерело?].

Спостерігачі від ОБСЄ заявили, що в порівнянні з минулими виборами відбулися покращення, хоча міжнародним нормам вони все одно не відповідають. Вибори відмовилися визнавати Чехія, Польща, Швеція та Німеччина. Євросоюз ввів санкції, які забороняли в'їзд на його територію деяким білоруським чиновникам і Лукашенку особисто. Україна висловила «стурбованість непропорційним застосуванням сили проти учасників акції протесту та журналістів, зіткненням представників опозиції із силами правопорядку і затриманням деяких кандидатів». ПАРЄ заявила про свій намір не відновлювати контакти з білоруською владою, висловивши жаль у зв'язку з арештами представників опозиції Білорусі.

З перемогою Лукашенка привітали голова КНР Ху Цзіньтао, патріарх московський Кирил, Уго Чавес та Махмуд Ахмадінежад.

П'ятий термін

11 жовтня 2015 року відбулися п'яті президентські вибори. Усього було зареєстровано 4 кандидати, із яких тільки Лукашенко набрав понад 5 %. Вибори завершилися в один тур і Лукашенко переміг із результатом 83,49 %. На виборах була найвища явка з-поміж усіх виборів. За Лукашенка проголосувала найбільша кількість виборців з початку проведення виборів у Білорусі.

Балотування на шостий термін

14 травня 2020-го Лукашенко подав документи на участь у шостих виборах Президента Білорусі, окрім нього у списках зареєстровано 15 кандидатів, включно з опозиціонером[уточнити] Олегом Гайдукевичем (Ліберально-демократична партія)[24]. До виборів були допущені тільки п'ять кандидатів. Після виборів почались масові протести.

Політика

Зовнішня

Росія

Підписання Договору про Союз Білорусі й РФ, 2 квітня 1997 року

З першого президентського терміну Олександр Григорович говорив про Росію як про головного партнера Білорусі. У січні 1995 року разом із Борисом Єльциним був підписаний договір про створення платіжного та митного союзів. У лютому того ж року вони підписали договір про дружбу, добросусідство та співпрацю між Республікою Білорусь та Росією. 1996 року був підписаний договір про створення Спільноти Росії та Білорусі, 1998 року  — договір про рівні права громадян обох країн.

Саме від нього йшла ініціатива створення Союзної держави, підтримана Борисом Єльциним. 29 квітня 1996 року укладено договір про Парламентське Зібрання, 2 квітня 1997 — договір про Союз Росії та Білорусі, проте при підписанні цього договору Єльцин відмовився підписувати білоруський варіант, що дозволило Лукашенку звинуватити Росію у «непідготовленості до об'єднання». 23 травня 1997 відбулося підписання Уставу Союзу Білорусі і Росії, у січні 1998 — договору про сумісну Телерадіомовну організацію Союзу, 8 січня 1999 — договору про створення Союзної держави Росії і Білорусі. 26 січня 2000 після ратифікації парламентами обох країн Союзна держава почала існувати.

У 2002 році Лукашенко представив Володимиру Путіну проєкт, за яким Союзною країною президенти мали б керувати по черзі, але підтримки в колеги не знайшов. Замість цього у серпні 2002 року Путін запропонував свій проєкт, згідно з яким у травні 2003 року мав пройти референдум щодо нового керівництва Союзної країни, у якому запропонував враховувати різницю у чисельності населення і економічній силі між країнами. Фактично Путін запропонував Білорусі увійти до складу РФ, на що Лукашенко відповів, що навіть Ленін і Сталін не додумались до такого — роздробити Білорусь і включити до складу СРСР. У жовтні 2003 року Лукашенко заявив, що перехід на єдину валюту не має сенсу.

Помаранчева Революція, Революція Троянд та інші так звані «кольорові» революції на пострадянському просторі змусили Лукашенка знову будувати свою політику на співпраці з Росією. 2007 року МЗС РФ направило Білорусі ноту, у якій зазначалося, що Росія не постачатиме Білорусі газ по внутрішнім цінам. 24 березня того ж року дві країни уклали важливі угоди, серед яких торгово-економічна.

Після Російсько-грузинської війни Лукашенко не став визнавати окуповані Росією Абхазію і Південну Осетію.

29 січня 2015 року Лукашенко заявив, що Білорусь не є частиною «руського світу»[25].

2 червня 2018 року під час відвідування Брестської фортеці Лукашенко звинуватив Росію у спробі приватизувати перемогу у війні проти нацистської Німеччини. «Останнім часом я відстежую цю тенденцію, спостерігаю. З'являється все більше інформації саме на цю тему. Комусь кортить, що дивно — в Росії, приватизувати цю перемогу. Ніби не було на війні всіх інших — білорусів, українців, грузинів, вірменів, таджиків, туркменів… Весь Радянський Союз воював. Загинули навіть не сотні й не тисячі, а сотні тисяч. Ми кожного третього скалічили й втратили. Вся Білорусь — це пам'ятник. Тисячі спалених сіл, ні в чому не винних людей, людей похилого віку, дітей» — заявив Лукашенко[26][27].

США та ЄС

Західні країни відмовилися визнавати результати референдуму 1994 року й з того часу не визнавали жодних виборів у Білорусі. Країна втратила місце асоційованого члена в Асамблеї Ради Європи, а після інциденту в Дроздах стосунки Заходу й Білорусі погіршилися ще більше.

2008 року Лукашенко звернувся до члена Британської Палати Лордів, відомого PR-менеджера Тімоті Белла[be] з метою покращення іміджу Білорусі за кордоном. З початку їхньої співпраці позиція Лукашенка стала лояльнішою до Європи, також він утримався від таких неоднозначних кроків як визнання Південної Осетії й Абхазії після Російсько-грузинської війни. Командою Белла був розроблений 32-сторінковий план покращення іміджу Білорусі, який оцінювався у $10 млн (з них лише один був заплачений Беллу через розірвання контракту). У 2010 році співпраця лорда і президента несподівано припинилась.

Після виборів у Білорусі у 2010 році відносини із Заходом майже заморозились через невизнання виборів, переслідування політичних опонентів Лукашенка й незацікавленість білоруської сторони в переговорах. З боку Євросоюзу були введені економічні санкції і заборона багатьом білоруським чиновникам в'їзду до країн Європейського Союзу.

Україна

4 березня 2014 року на фоні початку тимчасової анексії Криму Росією Лукашенко повідомив Леоніду Кучмі про підтримку територіальної цілісності України[28].

30 листопада 2021 року в інтерв'ю Д. Кисельову, генеральному директору агенства «Росія сьогодні», зокрема, заявив, що має намір відвідати окупований Крим, що Крим — російський де-факто, а після «референдуму» — і де-юре[29][30].

З 24 лютого 2022 року Республіка Білорусь бере участь у вторгенні Російської Федерації в Україну. З території Білорусі на територію України проривалися російські війська. У той же час Лукашенко в інтерв'ю одному з японських телеканалів Лукашенко заявив, що Путін пропонує Україні стати такою, як Біларусь. У той же час, він пообіцяв, що жоден білоруський солдат в Україні не воєює. «Ми не нападаємо на Україну, ми не бомбимо Україну, нас ніхто не просить цього робити», — заявив диктатор[31].

Економічна

Економічна політика Лукашенка зупинила економічну кризу й занепад, від якого потерпали пострадянські країни, що трансформували свої економіки.[джерело?] Підприємства отримали державну підтримку й опіку та не зупиняли своєї роботи.

Адміністративна

Під час правління Олександра Лукашенка в Білорусі були обмежені політичні й деякі особисті свободи. Послідовно знищувалась незалежна преса, переслідувались політичні опоненти. Зникло кілька незгодних і особистих ворогів Олександра Григоровича. Багато політиків і активна молодь були вимушені емігрувати до Литви, Польщі, Росії, України, США.

Звинувачення в зникненні і вбивствах політичних опонентів

Член ПАРЄ Х. Пургурідес звинувачував білоруську владу в убивствах і зникнення місцевих політиків В. Гончара, Ю. Захаренко, [Красовський Анатолій Степанович|А. Красовського]], Д. Завадського.[32] 23 листопада 2000 був заарештований командир бригади спецпідрозділів внутрішніх військ МВС Дмитро Павліченко. Його арешту передував рапорт начальника СІЗО-1 Олега Алкаєва[de] — про вилучення так званого «розстрільного» пістолета напередодні зникнень Захаренко, Гончара та Красовського. У СІЗО КДБ Павліченко провів близько доби, поки його не випустили за особистим розпорядженням Лукашенко. В інтервю Лукашенко стверджував, що не пам'ятає, чому він тоді припинив досудове розслідування у справі заарештованого Павліченко.[33] На день пізніше президент відправив у відставку генерального прокурора і голови КДБ В. Мацкевича, а на посаду генпрокурора призначив Віктора Шеймана[be-x-old].[34]

У 2020 року про обставини вбивства Захаренко, Гончара та Красовського розповів колишній боєць СОБР Ю. Гаравскій.[35]

У січні 2021 року екссиловик з Білорусі Ігор Макар опублікував аудіозапис, з якої випливає, що Лукашенко планував вбивства противників уряду за кордоном. На аудіозаписах з 2012 року тодішній голова Комітету державної безпеки Республіки Білорусь Вадим Зайцев серед іншого говорить про ліквідацію Олега Алкаєва і журналіста Павла Шеремета, який насправді був убитий шляхом вибуху бомби.[36] Істинність аудіозаписів була підтвердили дослідження петербурзької «криміналістичної лабораторії аудіовізуальних документів».[37]

Культурна

Одним з пунктів програми Лукашенка було надання російській мові статусу державної. Під час його керівництва майже зникло книговидавництво білоруською мовою, кіностудії перестали фінансуватись через малі кошториси білоруських фільмів, теле- та радіоетери заполонила російська музика, а білоруська мова майже зникла із засобів масової інформації, через що була занесена до списку «потенційно зникомих мов» ЮНЕСКО. Це єдина державна мова незалежної пострадянської країни, яка отримала такий статус.

З його приходом почалася цензура, наприклад заборону отримала пісня «Хочу перемен!» гурту «Кино». Багатьом білоруським музикантам було неофіційно заборонено з'являтися на радіо та телебаченні, анульовано ліцензії на концерти, а їхні інтерв'ю засобам масової інформації піддалися цензурі ("чорний" список музикантів[be]: «Ляпис Трубецкой» та пісня «Belarus Freedom»[38], Зьміцер Вайцюшкевіч, Лявон Вольський, «Крамбамбуля», «N.R.M.», «Neuro Dubel», «Палац» тощо).[39] Білоруська урядова політика, як правило, поділяє білоруських музикантів на провладних «офіційних» та продемократичні «неофіційних». Для «неофіційних» музикантів були встановлені перешкоди, що примушує їх до самоцензури.[40]

З 2012 року під цензуру потрапив й Інтернет, коли набрав чинності закон, який вимагає, щоб усі комерційні вебсайти, які продають товари або послуги білоруським громадянам, працювали зсередини країни та під доменним іменем «.by». Крім того, ті, хто надає доступ до інтернету (включаючи інтернет-провайдерів та операторів точок доступу до Wi-Fi), повинні реєструвати всіх користувачів, а також блокувати доступ до вебсайтів з чорного списку.[41] 2020 року, під час дня голосування президентських виборів у Білорусі 2020 року та пізніше, під час масових антиурядових протестів, інтернет в Білорусі був днями заблокований.[42][43] З 2020 року блокування сайтів («Naviny.by», «Салідарнасць», «Єврорадіо» та багато інших) набуло широкого поширення.[44] 18 травня 2021 року був відключений «TUT.BY», найвідвідуваніший «.by» сайт.[45]

Навесні 2021 р. Національні збори режиму Лукашенка прийняли зміни до законів, щоб узаконити репресивну практику щодо засобів масової інформації.[44] Експерти зазначають, що багато формулювань законів навмисно розмиті, тому практично будь-яку непопулярну публікацію можна кваліфікувати як порушення, наприклад, нанесення шкоди національним інтересам.[44] Водночас те, що становить «національний інтерес», визначається чиновниками, які ототожнюють це з інтересами збереження режиму Лукашенка.[44] Зокрема, фактично забороняється стримування протестів.[44] За будь-яку критику влади, автор ризикує бути притягнутим до відповідальності за статтею «про дискредитацію Республіки Білорусь» і отримати до чотирьох років в'язниці.[44]

Міжнародна недержавна організація «Репортери без кордонів» 2021 р. поставила Білорусь на 158 місце зі 180 країн в індексі свободи преси,[46] а Лукашенко в 20 раз потрапив в список «ворогів свободи преси».[47]

Українська мова

21 липня 2017 року під час зустрічі Президента Порошенка з Лукашенком ухвалили рішення про вивчення української мови у Берестейській і Гомельській областях Білорусі.[48]

Критика

США та ЄС

А. Лукашенко викликав ажіотаж в 1995 році, коли в інтерв'ю газеті «Handelsblatt» оцінив стиль керівництва Адольфа Гітлера як зразок білоруської системи правління:

...Історія Німеччини ― це зліпок історії певною мірою Білорусі на певних етапах. Свого часу Німеччина була піднята з руїн завдяки дуже жорсткої влади. І не всі тільки було погане пов'язане в Німеччині та з відомим Адольфом Гітлером. Він перекреслив все хороше, що він зробив в Німеччині, всієї зовнішньою політикою і розв'язав Другу світову війну, ну а все інше вже випливало з цього. Це загибель людей масова, зокрема й німецького народу. Але згадайте його влада в Німеччині. Нас з вами тоді не було, але з історії ми це знаємо. Адже німецький порядок формувався століттями. При Гітлері це формування досягло найвищої точки. Це те, що відповідає нашому розумінню президентської республіки та ролі в ній президента. Тобто я хочу конкретизувати, щоб ви не подумали, що я прихильник Гітлера. Ні, я підкреслюю, що не може бути в якомусь процесі або в якусь людину все чорне або все біле. Є й позитивний. Гітлер сформував потужну Німеччину завдяки сильній президентській владі. Це були 30-ті роки, час сильної кризи в Європі, а Німеччина піднялася завдяки сильній владі, завдяки тому, що вся нація зуміла консолідуватися й об'єднатися навколо лідера
— Олександр Лукашенко, 1995[49][50]

Прессекретар Держдепартаменту США назвав ці заяви «недоречними» для глави держави, яке постраждало внаслідок нацистської агресії.[51]

Західні країни різко критикували характер проведених виборів, а також придушення акцій протесту в Білорусі; країни Європи та США також бойкотували церемонію присяги Лукашенка. у кінці січня 2011 року ЄС та США запровадили санкції проти Олександра Лукашенка та інших офіційних представників Білорусі. Його активи в західних банках заморожено та запроваджено заборони на в'їзд до країн США та Європи для нього самого та ще 157 офіційних осіб.[52]

Росія

Поставив уряду завдання перевести торгівлю з Російською Федерацією на долари, євро[53]. Під час зустрічей у Москві Ради колективної безпеки ОДКБ, Євразійської економічної ради розкритикував ідею Євразійського союзу. Заявив, що:

  • офіційний Мінськ може бойкотувати створення ЄврАзС, якщо Росія не відкриє кордонів для білоруських товарів
  • вільного переміщення товарів на території майбутнього союзу не було і немає.[54]

Міжнародні санкції

31 серпня 2020 року балтійські країни ввели санкції проти Лукашенка та його оточення.[55]

6 листопада 2020 року проти нього, так само як ряду інших офіційних осіб Білорусі, знову введені персональні санкції ЄС[11][56].

У свою чергу восени 2020 року Канада[57], Велика Британія[58], Швейцарія[59][60] внесли Лукашенко в свої «чорні списки». 20 листопада до пакету санкцій ЄС приєдналися Албанія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Північна Македонія, Чорногорія та Україна[61]. Влітку 2021 року Нова Зеландія внесла Лукашенко та понад півсотні осіб, пов'язаних з режимом, в свій список[62][63].

Також Лукашенко перебуває в списку спеціально позначених громадян і заблокованих осіб США за «офіційне виправдання політичних репресій і фальсифікацій на виборах»[64].

У грудні 2020 року Виконавчий комітет Міжнародного олімпійського комітету (МОК) вирішив усунути від всіх заходів МОК до подальшого повідомлення всіх членів Національного олімпійського комітету Республіки Білорусь, включаючи Олександра та Віктора Лукашенко[65].

Cудові розгляди

31 січня 2022 року, згідно повідомлення української інформаційної агенції УНН з посиланням на білоруський Telegram-канал NEXTA, на Олександра Лукашенка був поданий позов до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Польський адвокат Томаш Віліньський звинувачує «громадянина Олександра Лукашенка та його спільників» (Тертеля, Карпенкова та інших) у геноциді та злочинах проти людяності. Заява направлена за підтримки правозахисних організацій та Народного антикризового управління. Вона містить 160 сторінок правового обґрунтування та 40 000 сторінок документів у додатку. Заява подана від імені великої кількості громадян Білорусі, у тому числі від білоруського опозиціонера Павла Латушка[66].

Родина та особисте життя

9 травня 2012 року на параді з молодшим сином Миколою та старшим — Віктором (в сірому костюмі)

Олександр Лукашенко був одружений з Галиною Родіонівною Жолнерович та має від неї двох синів. Ще один син, позашлюбний, народжений 2004 року. Саме з молодшим сином Миколою Олександр Григорович часто відвідує різноманітні заходи.

Олександр Лукашенко займається такими видами спорту як біг на лижах, теніс, хокей.

Гомофобія

У лютому 2011 Олександр Лукашенко запропонував західним політикам не драматизувати ситуацію з приводу його ставлення до людей нетрадиційної сексуальної орієнтації.[70]

«Приїжджали тут великі діячі — правильної, неправильної орієнтації. І мене почали дорікати, що я засудив цей „голубник“. Ну, не подобаються мені „голубі“, я й сказав, що не подобаються. Бачте, міністри окремих закордонних справ образилися на мене. Чого на мене ображатися? Ми живемо в демократичному суспільстві, тим більше я — президент. Я маю право висловлювати свою точку зору й свою позицію. Я йому (главі МЗС ФРН) чесно й сказав це в очі. Треба нормальний спосіб життя вести. У Німеччині це можливо, і в Польщі, тоді хай цим і займаються там. А нам сюди це не треба», — заявив президент Білорусі визнавши, що «хоча цього добра і в нас, на жаль, вистачає».

За ці слова його розкритикувала ЛГБТ спільнота.

Нагороди

Галерея

Див. також

Примітки

  1. Як Президента Білорусі його так і не визнала Рада БНР в екзилі, що робить Голову Ради - Івонку Сурвілу, одним із претендентів на посаду керівника Білорусі. Також легітимність він втратив після неодноразового порушення Конституції 1994 року
  2. Sviatlana Tsikhanouskaya calls for end to violence in Belarus as election fallout continues. Sky News (англ.). Архів оригіналу за 27 жовтня 2020. Процитовано 22 листопада 2020. 
  3. Belarus election: Exiled leader calls weekend of 'peaceful rallies'. BBC News (en-GB). 14 серпня 2020. Архів оригіналу за 19 серпня 2020. Процитовано 22 листопада 2020. 
  4. До заснування посади президента вищою посадовою особою республіки (дивитися статтю 107 тодішньої Конституції) був Голова Верховної Ради Республіки Білорусь, у той час Мечислав Гриб
  5. Білоруське православ’я під подвійним контролем Москви та «православного атеїста». ua.krymr.com. 14.02.2018. Архів оригіналу за 23 липня 2020. Процитовано 23 липня 2020. 
  6. http://www.nndb.com/lists/504/000063315/
  7. Encyclopædia Britannica
  8. Енциклопедія Брокгауз / Hrsg.: Bibliographisches Institut & F. A. Brockhaus, Wissen Media Verlag
  9. Лукашэнка: Няма больш прарасейскага чалавека ў Беларусі, чым Прэзыдэнт. Я гэта даказваю 15 гадоў, у вас зь Беларусьсю ніколі не было праблемаў [Архівовано 29 вересня 2020 у Wayback Machine.], TUT.BY, 11 мая 2010 г.
  10. Лукашенко: Я пророссийский человек. informburo.kz (рос.). 13 листопада 2021. Процитовано 4 червня 2022. 
  11. а б Комісарова, Олександра (24 вересня 2020). Британія, ЄС та США не визнали Лукашенка президентом Білорусі. Суспільне | Новини (укр.). Архів оригіналу за 24 травня 2021. Процитовано 24 травня 2021.  Помилка цитування: Некоректний тег <ref>; назва «:1» визначена кілька разів з різним вмістом
  12. Лукашенко. Той, хто одержимий владою. www.ukrinform.ua (укр.). Архів оригіналу за 16 листопада 2020. Процитовано 17 жовтня 2020. 
  13. Олександр Лукашенко: «бацька» чи «бульбо-фюрер»?. Інформаційне агентство «Вголос» (англ.). Архів оригіналу за 1 лютого 2021. Процитовано 17 жовтня 2020. 
  14. Gazeta Wyborcza: «Былы палітрук Лукашэнка марыць пра мяжу на замку» [Архівовано 26 квітня 2020 у Wayback Machine.] // Радіо Свобода. — 2012. — 29 лютага. (біл.)
  15. Shkliarov, Vitali. Belarus Is Having an Anti-‘Cockroach’ Revolution. foreignpolicy.com (англійською). Архів оригіналу за 4 червня 2020. Процитовано 24.05.2021. 
  16. Levitsky, Steven; Way, Lucan A. (16 серпня 2010). Competitive Authoritarianism: Hybrid Regimes after the Cold War (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-49148-8. Архів оригіналу за 24 травня 2021. Процитовано 24 травня 2021. 
  17. Проти Лукашенка та Москви. Чи діють санкції Заходу?. nv.ua (укр.). Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 17 жовтня 2020. 
  18. Страшно уявити, що буде: експерт аналізує ситуацію в Білорусі напередодні виборів президента. 24 Канал (укр.). Процитовано 17 жовтня 2020. 
  19. Shkliarov, Vitali. Belarus Is Having an Anti-‘Cockroach’ Revolution. Foreign Policy (амер.). Архів оригіналу за 4 червня 2020. Процитовано 24 травня 2021. 
  20. 20 років при владі - 20 фактів з життя «бацькі» Лукашенко.//Житомир Online, 21 липня 2014. Архів оригіналу за 27 лютого 2022. Процитовано 27 лютого 2022. 
  21. Пуля пролетела в нескольких сантиметрах [Архівовано 5 вересня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
  22. Lukashenko claims victory in Belarus election [Архівовано 22 жовтня 2012 у Wayback Machine.] (англ.)
  23. Выборы в Беларуси характеризовались серьезными недостатками из-за произвольного использования государственной власти и ограничений основных прав [Архівовано 24 травня 2013 у Wayback Machine.] (рос.)
  24. Лукашенко вшосте висувається на пост президента Білорусі. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 16 травня 2020. Процитовано 14 травня 2020. 
  25. Лукашенко: Беларусь — не часть русского мира. Архів оригіналу за 1 лютого 2015. Процитовано 29 січня 2015. 
  26. Загинули сотні тисяч: Лукашенко виступив з різкою критикою на адресу Москви
  27. Лукашенко обвинил россиян в приватизации победы во Второй мировой войне. Архів оригіналу за 6 червня 2018. Процитовано 3 червня 2018. 
  28. Дзеркало тижня: Лукашенко повідомив Кучмі про підтримку територіальної цілісності України. Архів оригіналу за 23 грудня 2018. Процитовано 4 березня 2014. 
  29. Інтерв'ю [Архівовано 1 грудня 2021 у Wayback Machine.] // Сайт Президента Республіки Білорусь. — 2021. — 30 лист. (рос.)
  30. Лукашенко зібрався відвідати окупований Крим і заявив, що півострів де-юре російський [Архівовано 1 грудня 2021 у Wayback Machine.] // Європейська правда. — 2021. — 30 лист.
  31. Лукашенко: Путін пропонує Україні стати такою, як Білорусь. Архів оригіналу за 30 березня 2022. Процитовано 28 березня 2022. 
  32. Христос Пургуридес: «Есть конкретные доказательства причастности белорусских властей к исчезновениям» [Архівовано 2 червня 2021 у Wayback Machine.] ciwr.org
  33. Лукашенко о пропавших оппозиционерах: Они заигрались в политику. Архів оригіналу за 29 грудня 2019. Процитовано 28 травня 2021. 
  34. «Убойный отдел» президента республики. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 30 травня 2021. 
  35. ″Ему стреляли в спину″: что участник убийства Захаренко рассказал его дочери (рос.). Deutsche Welle. 17 лютого 2020. Архів оригіналу за 27 лютого 2022. Процитовано 15 березня 2022. 
  36. Экс-силовик из Беларуси: Лукашенко дал КГБ установку устранить Шеремета. Архів оригіналу за 3 червня 2021. Процитовано 30 травня 2021. 
  37. Дело Шеремета: эксперты подтвердили подлинность голоса экс-главы КГБ Беларуси на записях. Архів оригіналу за 3 червня 2021. Процитовано 30 травня 2021. 
  38. Мікалай Статкевіч - Відэа - Музыка: Салідарныя музыкі (біл.). Статкевич Миколай Вікторович. Архів оригіналу за 2 червня 2021. Процитовано 10 червня 2021. 
  39. Lemez Lovas and Maya Medich (15 лютого 2007). Hidden Truths – Music, Politics and Censorship in Lukashenko's Belarus (Report no. 7). Freemuse, Copenhagen. с. 88. ISSN 1601-2127. Архів оригіналу за 25 липня 2012. Процитовано 22 серпня 2009. 
  40. Maya Medich & Lemez Lovas (31 січня 2007). Music censorship in Belarus (video). Freemuse, Copenhagen. Архів оригіналу за 26 липня 2012. Процитовано 22 серпня 2009. 
  41. Belarus drops iron firewall on Internet in effort to keep ecommerce cash inside the country. ITWorld. Архів оригіналу за 20 грудня 2014. Процитовано 20 грудня 2014. 
  42. Beltelecom holds the monopoly to send traffic to other countries, and other providers have to use its channels.
  43. Что происходит с интернетом в Беларуси — мнение технических специалистов. Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 10 червня 2021. 
  44. а б в г д е Класковский, Александр (6 травня 2021). Независимые СМИ в Беларуси, похоже, решено выжечь огнеметом (рос.). naviny.by. Архів оригіналу за 11 травня 2021. Процитовано 11 травня 2021. 
  45. Belarus raids top news site in widening crackdown (англ.). BBC News. 18 травня 2021. Архів оригіналу за 21 травня 2021. Процитовано 19 травня 2021. 
  46. 2020 World Press Freedom Index | Reporters Without Borders (англ.). Репортери без кордонів. Архів оригіналу за 3 травня 2021. Процитовано 26 травня 2021. 
  47. Путін, Лукашенко та Орбан увійшли в список ворогів свободи преси, — «Репортери без кордонів», Лівий берег. Архів оригіналу за 11 липня 2021. Процитовано 14 липня 2021. 
  48. Порошенко домовився з Лукашенком про вивчення в Білорусі української мови. Апостроф (укр.). Архів оригіналу за 28 лютого 2018. Процитовано 31 травня 2021. 
  49. Вокруг интервью президента Белоруссии. Архів оригіналу за 18 квітня 2021. Процитовано 18 травня 2021. 
  50. "Каждый политик тянется к себе подобному": как Лукашенко хвалил Гитлера. Архів оригіналу за 20 квітня 2021. Процитовано 18 травня 2021. 
  51. WASHINGTON CONDEMNS LUKASHENKO'S PRAISE OF HITLER. Архів оригіналу за 7 травня 2021. Процитовано 18 травня 2021. 
  52. ЄС і США запровадили санкції проти Лукашенка // BBC, 31.01.2011. Архів оригіналу за 3 лютого 2011. Процитовано 10 березня 2011. 
  53. Лукашенко не вірить рублю / «Високий замок».— Львів, № 189 (5253) від 22 грудня 2014.— С. 8
  54. Ігор Тимоць. «Бацька» розбушувався / «Високий замок».— Львів, № 191 (5255), тижневик, від 25—31 грудня 2014.— С. 8
  55. Країни Балтії ввели санкції проти Лукашенка і білоруських чиновників. www.pravda.com.ua (укр.). Архів оригіналу за 1 вересня 2020. Процитовано 31 серпня 2020. 
  56. Павел Мыльников (6 листопада 2020). Евросоюз ввел санкции в отношении Александра Лукашенко (рос.). Deutsche Welle. Архів оригіналу за 18 вересня 2021. Процитовано 18 вересня 2021. 
  57. Canada, Global Affairs (19 жовтня 2015). Regulations Amending the Special Economic Measures (Belarus) Regulations (англ.). Міністерство закордонних справ Канади. Архів оригіналу за 19 грудня 2020. Процитовано 25 грудня 2020. 
  58. Consolidated List of Financial Sanctions Targets in the UK (англ.). gov.uk[en]. Архів оригіналу за 18 грудня 2020. Процитовано 25 грудня 2020. 
  59. Sanctions program: Belarus: Verordnung vom 11. Dezember 2020 über Massnahmen gegenüber Belarus (SR 946.231.116.9), Anhang 1 Origin: EU Sanctions: Art. 2 Abs. 1 (Finanzsanktionen) und Art. 3 Abs. 1 (Ein- und Durchreiseverbot) (англ.). Staatssekretariat für Wirtschaft. Архів оригіналу за 9 липня 2021. 
  60. Швейцария присоединилась к европейским санкциям против Беларуси (рос.). TUT.BY. 11 грудня 2020. Архів оригіналу за 26 грудня 2020. Процитовано 25 грудня 2020. 
  61. Declaration by the High Representative on behalf of the EU on the alignment of certain third countries concerning restrictive measures against Belarus (англ.). Рада Європейського Союзу. 20 листопада 2020. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 13 вересня 2021. 
  62. Mahuta, Hon Nanaia (17 червня 2021). New Zealand introduces Belarus travel bans (англ.). Уряд Нової Зеландії. Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 24 жовтня 2021. 
  63. Belarus (англ.). Міністерство закордонних справ і торгівлі Нової Зеландії[en]. Архів оригіналу за 24 жовтня 2021. Процитовано 24 жовтня 2021. 
  64. OFAC Sanctions List Search [Архівовано 2 жовтня 2020 у Wayback Machine.], Міністерство фінансів США
  65. IOC EB Takes Provisional Measures Against NOC of Belarus (англ.). Міжнародний олімпійський комітет. 7 грудня 2020. Архів оригіналу за 16 березня 2021. Процитовано 29 січня 2021. 
  66. На Лукашенка подали до міжнародного кримінального суду в Гаазі. 31.01.2022, 23:59. Архів оригіналу за 1 лютого 2022. Процитовано 1 лютого 2022. 
  67. Лукашенко привіз до Венесуели наступника – молодшого сина Колю. tsn.ua. 27.06.2012. Архів оригіналу за 18 квітня 2017. Процитовано 18 квітня 2017. 
  68. Жизнь с отцом: необычное детство Коли Лукашенко. inosmi.ru (рос.). 05.03.2011. Архів оригіналу за 18 квітня 2017. Процитовано 18 квітня 2017. 
  69. Александр Лукашенко: тайны личной жизни, спрятанные миллионы и дружба с Путиным. obozrevatel.com (рос.). 30.08.2015. Архів оригіналу за 18 квітня 2017. Процитовано 18 квітня 2017. 
  70. Лукашенко просит Запад не обижаться за то, что ему не нравятся «голубые». Газета.Ru (рос.). Архів оригіналу за 2 червня 2021. Процитовано 31 травня 2021. 
  71. Президент Білорусі став почесним доктором Київського університету // Сайт КНУ. Архів оригіналу за 8 листопада 2009. Процитовано 14 листопада 2009. 
  72. Дорош, Світлана (7 червня 2021). Університет Шевченка забрав у Лукашенка звання почесного доктора. BBC News Україна (укр.). Архів оригіналу за 7 червня 2021. Процитовано 7 червня 2021. 
  73. State Awards Issued by Georgian Presidents in 2003-2015. IDFI (англ.). Архів оригіналу за 9 травня 2019. Процитовано 10 травня 2019. 

Джерела

Література

  • Л. В. Губерський. Лукашенко Олександр Григорович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
  • М. Дорошко. Лукашенко Олександр Григорович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.410 ISBN 978-966-611-818-2