Окупація балтійських країн

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Окупація Балтійських країн)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Окупація балтійських країн
Зображення
Країна  Естонія,  Латвія і  Литва
Місце розташування Балтійські країни
Попередник Естонська Республіка, Латвійська Республіка і Литва

Радянська окупа́ція балті́йських краї́н[1] — військова окупація у червні 1940 року трьох країн Балтії — Естонії, Латвії та Литви — Червоною армією відповідно до таємного протоколу до Пакту Молотова — Ріббентропа, підписаного Радянським Союзом з нацистською Німеччиною[2][3]. Окуповані країни були приєднані до Радянського Союзу як складові республіки у серпні 1940 року. Більшість західних держав ніколи не визнавали їх включення до СРСР[4][5].

Планований та реальний розподіл Східної Європи за планом пакту Молотова — Ріббентропа

Самі країни Балтії,[6][7] США[8][9]та їхні суди,[10] Європейський Парламент,[11][12][13] Європейський суд з прав людини та Рада ООН з прав людини заявили, що ці три країни зазнали вторгнення, були окуповані та незаконно включені до складу Радянського Союзу відповідно до положень Пакту Молотова — Ріббентропа 1939 року. Потім була окупація нацистською Німеччиною від 1941 до 1944 року, а потім знову окупація Радянським Союзом від 1944 до 1991 року.[14][15][16][17][18][19][20][21] Ця політика невизнання породила принцип правової безперервности країн Балтії, який стверджує, що де-юре, або як право, країни Балтії залишалися незалежними державами під незаконною окупацією протягом всього періоду з 1940 по 1991 рік.[22][23][24]

У своїй переоцінці радянської історії, яка розпочалася 1989 року під час т. зв. Перебудови, З'їзд народних депутатів СРСР засудив таємний протокол 1939 року між Німеччиною та нею. Однак керівництво КПРС та СРСР ніколи офіційно не визнавало свою присутність у Прибалтиці як окупацію[25], або що ці держави були анексовані, і розглядало Естонську, Латвійську та Литовську РСР як складові СРСР. З іншого боку, РРФСР визнала 1991 року події 1940 року «анексією».[26] Історично-ревізіоністська російська історіографія та шкільні підручники продовжують стверджувати, що країни Балтії добровільно приєдналися до Радянського Союзу після того, як усі їхні народи «провели соціалістичні революції», незалежні від радянського впливу. Пострадянський уряд Російської Федерації та його державні чиновники наполягають на тому, що включення країн Балтії відповідало міжнародному праву і отримало де-юре визнання угодами, укладеними на лютневій 1945 року у Ялті та липнево-серпневій у Потсдамі конференціях та Гельсінськими угодами 1975 року, що проголошували недоторканість наявних кордонів. Однак Росія погодилася з вимогою Європи «допомогти особам, депортованим з окупованих країн Балтії» після вступу до Ради Європи в 1996 р. Крім того, коли РРФСР підписала окремий договір з Литвою 1991 року, вона визнала анексію 1940 року як порушення литовського суверенітету та визнала фактичну спадкоємність литовської держави.[27][28]

Більшість західних урядів стверджували, що балтійський суверенітет не був законно замінений, і, таким чином, продовжували визнавати балтійські держави суверенними політичними утвореннями, представленими делегаціями — призначеними прибалтійськими державами до 1940 року — які функціонували у Вашингтоні та деінде. Балтійські країни відновили фактичну незалежність 1991 року під час розпаду Радянського Союзу. Росія почала виводити свої війська з країн Балтії,— починаючи з Литви,— в серпні 1993 року. Повний вивід військ Російської Федерації закінчився у серпні 1994 року. Росія офіційно припинила свою військову присутність у країнах Балтії в серпні 1998 року, вивівши з експлуатації радар Скрунда-1 (станція в Латвії). Демонтовані установки були репатрійовані до Росії, а територія повернута під контроль Латвії. Останній російський солдат залишив землю Балтії у жовтні 1999 року.[29][30]

Передумови

[ред. | ред. код]
Докладніше: Передумови окупації країн Балтії

Рано вранці 24 серпня 1939 р. Радянський Союз та Німеччина підписали десятирічний пакт про ненапад, який називався пактом Молотова — Ріббентропа. Пакт містив секретний протокол, за яким держави Північної та Східної Європи були розділені на німецьку та радянську «сфери впливу». На півночі до радянської сфери були віднесені Фінляндія, Естонія та Латвія. Польща мала бути розділена на випадок її «політичної перебудови» — райони на схід від річок Нарев, Вісла та Сан, що йшли до Радянського Союзу, тоді як Німеччина окупувала захід.[31]Литва, сусідня зі Східною Пруссією, перебувала б у німецькій сфері впливу, хоча другий секретний протокол, погоджений у вересні 1939 р., Передав більшу частину литовської території Радянському Союзу.[32] Згідно з цим секретним протоколом, Литва поверне собі свою історичну столицю Вільнюс, раніше підпорядковану Польщі в міжвоєнний період.

Після закінчення вторгнення СРСР до Польщі 6 жовтня Ради чинили тиск на Фінляндію та країни Балтії для укладення договорів про взаємодопомогу. Ради поставили під сумнів нейтралітет Естонії після втечі інтернованого польського підводного човна 18 вересня. За тиждень, 24 вересня, міністру закордонних справ Естонії було поставлено ультиматум у Москві. Ради вимагали укладення договору про взаємодопомогу щодо створення військових баз в Естонії.[33][34] Таким чином, естонців змусили прийняти військово-морські, повітряні та армійські бази на двох естонських островах і в порту Палдіскі. Відповідна угода була підписана 28 вересня 1939 р. Латвія підписала 5 жовтня 1939 р., а незабаром Литва — 10 жовтня 1939 р. Угоди дозволяли Радянському Союзу створювати військові бази на території країн Балтії на час європейської війни та з жовтня 1939 року розмістити в Естонії 25 000 радянських солдат, в Латвії — 30 000, а в Литві — 20 000.

Радянська окупація та анексія (1940—1941)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Радянська окупація балтійських країн (1940)
Солдати Червоної Армії вступають на територію Литви під час першої радянської окупації Литви в 1940 році.

У травні 1940 р. Ради звернулися до ідеї прямого військового втручання, але все ж мали намір керувати за допомогою маріонеткових режимів.[35] Їх зразком стала Фінляндська Демократична Республіка, маріонетковий режим, встановлений Радами в перший день Зимової війни.[36] Ради організували прес-кампанію проти нібито про-союзних симпатій урядів країн Балтії. У травні 1940 року німці вторглися у Францію, яка була захоплена і окупована за місяць. Наприкінці травня — на початку червня 1940 р. країни Балтії були звинувачені у військовій співпраці проти Радянського Союзу шляхом проведення нарад минулої зими.[37]:43 15 червня 1940 р. уряд Литви був вимаганий аби погодитись на радянський ультиматум і дозволити введення невизначеної кількості радянських військ. Президент Антанас Сметона запропонував збройний опір Радам, але уряд відмовив, запропонувавши власного кандидата на чолі режиму. Однак Ради відмовилися від цієї пропозиції і надіслали Володимира Деканозова, який керував справами, поки Червона Армія окупувала державу.[38]

Схеми радянської військової блокади та вторгнення в Естонію в 1940 р. (Російський державний морський архів)

16 червня 1940 р. Латвія та Естонія також отримали ультиматуми. Незабаром після цього Червона Армія окупувала і ці два залишки Балтії. Ради направили Андрія Вишинського для нагляду за поглинанням Латвії, а Андрія Жданова — за поглинанням Естонії. 18 та 21 червня 1940 р. в кожній балтійській країні були сформовані нові уряди «народного фронту», до складу яких входили комуністи та попутники. Під радянським наглядом нові уряди влаштовували фальсифіковані вибори для нових «народних зборів». Виборцям був представлений єдиний список, де жодним опозиційним рухам не було дозволено подавати документи, та вимога отримати необхідну явку до 99,6 % голосів. За місяць відбулися засідання нових асамблей, єдиним предметом розгляду яких були резолюції щодо приєднання. Радянського Союзу. У кожному випадку резолюції приймаються шляхом аккламації. Верховна Рада Радянського Союзу належним чином прийняла запити в серпні, тим самим давши правову санкцію поглинанню. Литва була включена до складу Радянського Союзу 3 серпня, Латвія — 5 серпня, а Естонія — 6 серпня 1940 року. Зміщені президенти Естонії (Костянтин Пятс) та Латвії (Карліс Улманіс) були ув'язнені та депортовані до СРСР і померли пізніше в Тверська область та Середня Азія відповідно. У червні 1941 року нові радянські уряди провели масові депортації «ворогів народу». За підрахунками, лише Естонія втратила 60 000 громадян. [48] Отже, багато прибалтів спочатку вітали німців як визволителів, коли вони вторглися через тиждень.[39]

Радянський Союз негайно почав зводити прикордонні укріплення вздовж свого нещодавно придбаного західного кордону — так званої лінії Молотова.

Німецька окупація (1941—1944)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Німецька окупація країн Балтії під час Другої світової війни

З початком 22 червня 1941 року Німецько-радянської війни Німеччина за кілька тижнів окупувала прибалтійські території. У липні 1941 року Третій Райх включив територію Балтії до Райхскомісаріату Остланд. У результаті наступу Червоної армії на Балтію 1944 р. Радянський Союз відвоював більшість країн Балтії і затримав решту німецьких військ у Курляндії до їх офіційної капітуляції в травні 1945 р.[40] Радянська «анексійна окупація» (нім. Annexionsbesetzung) або окупація sui generis[41] країн Балтії тривав до серпня 1991 р., коли три країни відновили свою незалежність.[42][43][44][45][46][47]

Провінція Остланд і Голокост

[ред. | ред. код]
Див. також: Голокост в Естонії, Голокост у Латвії та Голокост у Литві
Айнзацкоманда проводить страту в Литві

22 червня 1941 року німці вторглися до Радянського Союзу. Балтійські держави, нещодавно радянізовані погрозами, силою та шахрайством, загалом вітали німецькі збройні сили, коли ті перетинали кордон. У Литві спалахнуло повстання і було створено незалежний тимчасовий уряд. Коли німецькі армії наближалися до Риги та Таллінна, робилися спроби відновити національні уряди. Була надія, що німці відновлять незалежність Балтії. Такі політичні надії незабаром випарувались, і балтійське співробітництво стало менш відвертим або зовсім припинилося. Німці мали на меті приєднати балтійські території до Третього рейху, де мали бути асимільовані «відповідні елементи» та знищено «непридатні елементи». На практиці реалізація окупаційної політики була складнішою; для адміністративної зручности країни Балтії разом з Білорусью були включені до складу Рейхскомісаріату Остланд. Областю правив Гінріх Лозе, який був одержимий бюрократичними правилами. Балтійський район був єдиним східним регіоном, який мав стати повноцінною провінцією Третього Рейху.[48]

Нацистські расові установки до балтійського народу різнилися між нацистською владою. На практиці расова політика була спрямована не проти більшості балтів, а скоріше проти євреїв. Велика кількість євреїв проживала у великих містах, зокрема у Вільнюсі, Каунасі та Ризі. Німецькі мобільні підрозділи убили сотні тисяч євреїв; «Айнзацгрупа А», приписана до району Балтії, була найефективнішою з чотирьох одиниць. Німецька політика змусила євреїв у гетто. 1943 року Генріх Гіммлер наказав своїм силам ліквідувати гетто і перевести вижилих до концтаборів. Деякі латиші та призовники Литви активно співпрацювали у вбивствах євреїв, і нацистам вдалося провокувати погроми на місцях, особливо в Литві. Але близько 75 відсотків естонських та лише 10 відсотків латвійських та литовських євреїв пережили війну. Однак для більшості жителів Балтії німецьке правління було менш жорстким, ніж було радянське, і було менш жорстоким, ніж німецькі окупації в інших регіонах Східної Європи. Місцеві маріонеткові режими виконували адміністративні завдання, і школам було дозволено функціонувати. Однак більшості людей було відмовлено у праві володіти землею чи бізнесом.[49]

Громадяни Балтії в складі радянських військ

[ред. | ред. код]
Жертви радянського НКВД у Тарту, Естонія (1941)

Радянська адміністрація примусово включила балтійські національні армії на хвилі окупації в 1940 році. Більшість старших офіцерів були заарештовані і багато з них вбито. Під час вторгнення Німеччини Ради провели примусову загальну мобілізацію, яка відбулася з порушенням міжнародного права. Відповідно до Женевських конвенцій, цей акт насильства розглядається як тяжке порушення та військовий злочин, оскільки до мобілізованих чоловіків з самого початку ставилися як до арештованих. У порівнянні із загальною мобілізацією, проголошеною в Радянському Союзі, у Прибалтиці віковий діапазон був збільшений на 9 років; також були взяті всі офіцери запасу. Метою було вислати всіх чоловіків, здатних до бойових дій, до Росії, де їх відправили до таборів для засуджених. Майже половина з них загинула через умови транспортування, рабську працю, голод, хвороби та репресивні заходи НКВС. Крім того, під командуванням НКВС формувались батальйони знищення. Отже, громадяни Балтії воювали як у рядах німецької, так і радянської армії. Там діяла 201-а латвійська стрілецька дивізія. 308-та стрілецька дивізія Латвії була нагороджена орденом Червоного Прапора після вигнання німців з Риги восени 1944 року.

За оцінками, 60 000 литовців були призвані до Червоної Армії. Протягом 1940 року на базі розформованої литовської армії радянська влада організувала 29-й територіальний стрілецький корпус. Зниження якості життя та умов служби, сильна індоктринація комуністичної ідеології спричинили невдоволення нещодавно радянізованих військових частин. Радянська влада відповіла репресіями проти литовських офіцерів 29-го корпусу, заарештувавши понад 100 офіцерів і солдатів, а згодом стративши близько 20 восени 1940 року. На той час нібито близько 3200 офіцерів і солдатів 29-го корпусу вважалися «політично ненадійними». Через високу напругу та невдоволення солдатів 26-й кавалерійський полк був розформований. Під час депортації червня 1941 року понад 320 офіцерів та солдатів 29-го корпусу було заарештовано та депортовано до концтаборів або страчено. 29-й корпус зазнав краху внаслідок вторгнення Німеччини в Радянський Союз: 25–26 червня в його 184-й стрілецькій дивізії розгорілося повстання. Інша дивізія 29-го корпусу, 179-та стрілецька дивізія, втратила більшість своїх солдатів під час відступу від німців переважно через дезертирство своїх солдатів. До серпня 1941 р. до району Пскова досягло менше 1500 солдатів із початковою чисельністю близько 12 тис. До другої половини 1942 р. більшість литовців, що залишилися в радянських лавах, а також чоловіки-біженці з Литви були організовані в 16-у стрілецьку Дивізію під час її другого формування. 16-та стрілецька дивізія, попри офіційну назву «литовська» і переважно під командуванням офіцерів литовського походження, включаючи Адольфаса Урбшаса, колишнього начальника штабу литовської армії, була етнічно дуже змішаною, до 1/4 її особового складу складали євреї та таким чином, є найбільшим єврейським формуванням радянської армії. Популярний жарт тих років говорив, що 16-ту дивізію називають литовською, оскільки в її рядах є 16 литовців.

7-тисячний 22-й Естонський територіальний стрілецький корпус був сильно побитий в боях біля Порхова під час вторгнення Німеччини влітку 1941 року, оскільки біля 2000 бійців було вбито або поранено в результаті, а біля 4500 здалися. 25 000—30 000 військовослужбовців 8-го естонського стрілецького корпусу втратили 3/4 війська в битві за Великі Луки взимку 1942/43. Вони брали участь у захопленні Таллінна у вересні 1944 р. Близько 20 000 литовців, 25 000 естонців та 5000 латишів загинули в лавах Червоної Армії та трудових батальйонів.[50][51]

Громадяни Балтії у складі німецьких військ

[ред. | ред. код]
Латвійський легіон СС-Легіон пройшов парадом через Ригу перед введенням на Східний фронт. Грудень 1943 року

Нацистська адміністрація також призвала до складу німецьких армій громадян Балтії. Сили територіальної оборони Литви, до складу яких входили добровольці, були сформовані в 1944 році. Розмір ООТ сягнув близько 10 000 чоловік. Його метою була боротьба з наближається Червоною Армією, забезпечення безпеки та проведення антипартизанських операцій на території, на яку претендували литовці. Після коротких заручин проти радянських та польських партизанів (Армія Крайова) сили розформувались, її керівники були заарештовані та відправлені до нацистських концтаборів, а багато хто з її членів були страчені нацистами. Латвійський легіон, створений у 1943 році, складався з двох призовних відділів Ваффен-СС. 1 липня 1944 р. У Латвійському легіоні було 87 550 чоловік. Ще 23 000 латишів служили «допоміжними» вермахту. Серед інших битв вони брали участь у боях в облозі Ленінграда, в Курляндській кишені, у захисті Поморської стіни, у річці Велика за пагорб «93,4» та в обороні Берліна. 20-я дивізія «Ваффен-Гренадір» СС (1-а Естонія) була сформована в січні 1944 року за призовом. Вони складалися з 38 000 чоловік, і вони брали участь у битві при Нарві, битві при Танненберзькій лінії, битві при Тарту і операції «Астер»

Спроби відновити незалежність та наступ радянських військ 1944 року

[ред. | ред. код]
Литовські повстанці керують заарештованим комісаром Червоної армії в Каунасі
Докладніше: Радянська окупація балтійських країн (1944)

Під час окупації було кілька спроб відновити незалежність. 22 червня 1941 р. Литовці скинули радянську владу за два дні до прибуття вермахту до Каунаса, де німці дозволили Тимчасовому уряду діяти більше місяця. Латвійська Центральна рада була створена як підпільна організація в 1943 р., Але була знищена гестапо в 1945 р. В Естонії в 1941 р. Юрі Улуотс запропонував відновити незалежність; пізніше, до 1944 року, він став ключовою фігурою в секретному Національному комітеті. У вересні 1944 року Улуотс ненадовго став виконувачем обов'язків президента незалежної Естонії. На відміну від французів та поляків, країни Балтії не мали урядів у вигнанні, розташованих на Заході. Отже, Велика Британія та США не мали жодного інтересу до балтійських справ, тоді як війна проти Німеччини залишалася невирішеною. Відкриття Катинської різанини в 1943 р. Та бездушна поведінка щодо Варшавського повстання в 1944 р. Кинули тінь на стосунки; тим не менше, усі троє переможців все ще виявляли солідарність на Ялтинській конференції в 1945 році.[52]

До 1 березня 1944 року облога Ленінграда закінчилася, і радянські війська знаходились на кордоні з Естонією.[53] Ради розпочали Балтійський наступ, подвійну військово-політичну операцію з розгрому німецьких військ, 14 вересня. 16 вересня Верховне командування німецької армії видало план, згідно з яким естонські війська забезпечуватимуть виведення німців.[54] Незабаром Ради досягли столиці Естонії Таллінна, де першою місією НКВС було зупинити тих, хто втік від держави; однак багатьом біженцям вдалося втекти на Захід. Також НКВС націлено на членів Національного комітету Естонської Республіки.[55] Німецькі та латвійські війська залишалися в пастці Курляндії до кінця війни, капітулюючи 10 травня 1945 року.

Друга радянська окупація (1944—1991)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Прибалтійські держави за радянської влади (1944–1991) та Радянська окупація Латвії (1944)

Опір та депортації

[ред. | ред. код]
План депортації цивільного населення в Литві під час Операція «Прибій», створеної радянським МДБ.

Після повторної окупації балтійських держав Ради реалізували програму радянізації, яка була досягнута за допомогою широкомасштабної індустріалізації, а не відвертими нападами на культуру, релігію або свободу вираження поглядів. Ради проводили масові депортації, щоб усунути будь-який опір колективізації або підтримці партизан. Прибалтійські партизани, такі як Лісові брати, продовжували чинити опір радянській владі шляхом збройної боротьби протягом ряду років.[56]

Радянці раніше проводили масові депортації в 1940—1941 рр., але депортації між 1944 та 1952 рр. були ще більшими. Лише в березні 1949 року вища радянська влада організувала масову депортацію 90 000 громадян Балтії.[57]

Загальна кількість депортованих у 1944–55 роках оцінюється у понад півмільйона: 124 000 в Естонії, 136 000 у Латвії та 245 000 у Литві.

За оцінками, кількість загиблих серед депортованих литовців між 1945 і 1958 роками становила 20 000, у тому числі 5000 дітей.[58]

Депортованим було дозволено повернутися після таємної промови Микити Хрущова в 1956 р., де було засуджено надмірности сталінізму, проте багато хто не пережив років вигнання до Сибіру. Після війни Ради окреслили нові кордони для прибалтійських республік. Литва отримала райони Вільнюса та Клайпеди, тоді як Російська РФСР приєднала територію до східних частин Естонії (5 % довоєнної території) та Латвії (2 %)[59].

Індустріалізація та імміграція

[ред. | ред. код]

Ради здійснили великі капітальні вкладення в енергетичні ресурси та виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. Метою було інтегрування балтійських економік у більшу радянську економічну сферу. У всіх трьох республіках була розвинена обробна промисловість, внаслідок чого утворились одні з найкращих промислових комплексів у галузі електроніки та текстильного виробництва. Сільська економіка страждала від браку інвестицій та колективізації.[60] Міські райони Балтії були пошкоджені під час війни, і для відновлення втрат житла знадобилося десять років. Нові споруди часто були неякісними, і етнічні російські іммігранти надавали перевагу житлу.[61] Естонія та Латвія отримали масштабну імміграцію промислових робітників з інших частин Радянського Союзу, що кардинально змінило демографічні показники. Литва також отримала імміграцію, але в менших масштабах.[62]

Антанас Снєчкус, лідер Комуністичної партії Литви з 1940 по 1974 рік[63]

До війни етнічні естонці складали 88 відсотків, але в 1970 році цей показник впав до 60 відсотків. Етнічні латиші становили 75 відсотків, але в 1970 році цей показник знизився на 57 відсотків, а в 1989 році — до 50,7 відсотка. На відміну від цього, у Литві падіння становило лише 4 відсотки. Балтійські комуністи підтримували та брали участь у Жовтневій революції 1917 року в Росії. Однак багато з них загинули під час Великої чистки в 1930-х роках. Нові режими 1944 р. Були встановлені переважно корінними комуністами, які воювали в Червоній Армії. Однак Ради також імпортували етнічних росіян на політичні, адміністративні та керівні посади.[64]

Відновлення незалежності

[ред. | ред. код]
Литовці, які виступають за незалежність, демонстрація в Шяуляї, січень 1990 року.

Період застою приніс кризу радянської системи. Новий радянський лідер Михайло Горбачов прийшов до влади в 1985 році і відповів голосністю та перебудовою. Вони були спробами реформувати радянську систему згори, щоб уникнути революції знизу. Реформи спричинили відродження націоналізму в балтійських республіках.[65] Першими великими демонстраціями проти навколишнього середовища були Рига в листопаді 1986 року та наступна весна в Таллінні. Невеликі успішні акції протесту заохочували ключових осіб, і до кінця 1988 р. Реформаторське крило зайняло вирішальні позиції в прибалтійських республіках.[66] У той же час коаліції реформістів та популістських сил об'єдналися під Народні фронти.[67] Верховна Рада Естонської Радянської Соціалістичної Республіки знову зробила естонську мову державною мовою у січні 1989 р., І незабаром подібний закон був прийнятий у Латвії та Литві. Республіки Балтії заявили про свою мету щодо суверенітету: Естонія в листопаді 1988 р., Литва в травні 1989 р. Та Латвія в липні 1989 р.[68] Балтійський шлях, що відбувся 23 серпня 1989 р., Став найбільшим проявом протидії радянській владі.[69] У грудні 1989 р. З'їзд народних депутатів Радянського Союзу засудив пакт Молотова — Ріббентропа та його секретний протокол як «юридично дефіцитний та недійсний.»[70] 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви проголосила незалежність Литви.[71] Кандидати за незалежність отримали переважну більшість на виборах до Верховної Ради, що відбулися на початку цього року.[72] 30 березня 1990 р. Верховна Рада Естонії оголосила Радянський Союз окупаційною державою та оголосила про початок перехідного періоду до незалежности. 4 травня 1990 р. Верховна Рада Латвії зробила подібну заяву.[73] Радянський Союз негайно засудив усі три декларації як незаконні, сказавши, що вони повинні пройти процес відокремлення, зазначений у радянській Конституції 1977 року. Однак країни Балтії стверджували, що весь процес окупації порушує як міжнародне право, так і їх власне законодавство. Тому, стверджували вони, вони просто підтверджували незалежність, яка все ще існувала за міжнародним правом.

Беззбройний громадянин Литви, який стояв проти радянського танка під час Січневі події у Вільнюсі.

До середини червня Ради розпочали переговори з прибалтійськими республіками. Ради мали більший виклик в інших місцях, оскільки Російська федеральна республіка проголосила суверенітет у червні. Одночасно прибалтійські республіки також почали переговори безпосередньо з Російською федеративною республікою.[74] Після невдалих переговорів Ради зробили драматичну, але невдалу спробу вийти з глухого кута і направили військові війська, в яких загинуло двадцять та поранено сотні мирних жителів, що стало відомим як «Вільнюська різанина» та «Барикади» в Латвії протягом січня 1991 року..[75] У серпні 1991 року жорсткі члени намагалися взяти під контроль Радянський Союз. Через день після державного перевороту 21 серпня естонці проголосили повну незалежність, після того, як 3 березня 1991 року в Естонії відбувся референдум про незалежність, поряд з аналогічним референдумом у Латвії того ж місяця. Його схвалили 78,4 % виборців при явці 82,9 %. Незалежність була відновлена Верховною радою Естонії в ніч на 20 серпня.[76] Того ж дня парламент Латвії зробив подібну декларацію. Путч провалився, але краху Радянського Союзу стало неминучим.[77] Після краху перевороту 6 вересня 1991 р. Радянський уряд визнав незалежність усіх трьох країн Балтії.

Виведення російських військ та виведення з експлуатації радарів

[ред. | ред. код]

Російська Федерація взяла на себе виведення окупаційної сили, що складалася з близько 150 000 колишніх радянських, нині російських військ, дислокованих у країнах Балтії.[78] У 1992 році там все ще було 120 000 російських військовослужбовців,[79] а також велика кількість військових пенсіонерів, особливо в Естонії та Латвії.

У період переговорів Росія сподівалася зберегти такі об'єкти, як військово-морська база Лієпая, радіолокаційна станція «Скрунда» та станція космічного спостереження «Вентспілс» в Латвії та база підводних човнів «Палдіскі» в Естонії, а також транзитні права до Калінінграда через Литву.

Суперечка виникла, коли Росія погрожувала зберегти свої війська там, де вони були. Зв'язок Москви з конкретним законодавством, що гарантує громадянські права етнічних росіян, розглядався як неявна загроза на Заході, в Генеральній Асамблеї ООН та лідерами Балтії, які розглядали це як російський імперіалізм.[79]

Литва першою завершила виведення російських військ — 31 серпня 1993 року[80]—частково завдяки Калінінградському питанню.[79]

Подальші угоди про виведення військ з Латвії були підписані 30 квітня 1994 року, а з Естонії — 26 липня 1994 року.[81] Продовження зв'язків з боку Росії призвело до загрози Сенатом США в середині липня припинити всю допомогу Росії, якщо сили не будуть виведені до кінця серпня.[81] Остаточний вихід був завершений 31 серпня 1994 року.[82] Частина російських військ залишалася дислокованою в Естонії в Палдіскі, поки російська військова база не була демонтована, а ядерні реактори не припинили свою діяльність 26 вересня 1995 р..[83][84] Росія експлуатувала радіолокаційну станцію «Скрунда-1» до виведення її з експлуатації 31 серпня 1998 року. Потім російський уряд повинен був демонтувати та зняти радіолокаційне обладнання; ця робота була завершена до жовтня 1999 року, коли сайт було повернуто Латвії.[85] Останній російський солдат залишив регіон того місяця, що означало символічне закінчення російської військової присутности на балтійській землі.[86][87]

Цивільні втрати

[ред. | ред. код]
Пам'ятник литовським жертвам радянської окупації на проспекті Гедиміна у Вільнюсі.54°41′18.9″ пн. ш. 25°16′14.0″ сх. д. / 54.68858° пн. ш. 25.27056° сх. д. / 54.68858; 25.27056

Орієнтовні людські втрати нацистської та радянської окупацій представлені в таблиці нижче.[88]

Період / дія Естонія Латвія Литва
Населення 1,126,413 (1934) 1,905,000 (1935) 2,575,400 (1938)
Перша радянська окупація
Червень 1941 р. масова депортація 9,267

(2,409 страчено)

15,424

(9,400 померло в дорозі)

17,500
Жертви репресій

(арешт, тортури, політичні процеси, ув'язнення або інші санкції)

8000 21,000 12,900
Позасудові розстріли 2,000 Невідомо 3,000
Нацистська окупація
Масові вбивства місцевих меншин 992 євреїв

300 ромів

70,000 євреїв

1,900 ромів

196,000 євреїв

~4,000 ромів

Вбивство євреїв ззовні 8,000 20,000 Not known
Вбивство інших мирних жителів 7,000 16,300 45,000
Примусова праця 3,000 16,800 36,500
Друга радянська окупація
Масові депортації

1948-49

1949: 20,702

3,000 померло в дорозі

1949: 42,231

8,000 померло в дорозі

1948: 41,000

1949: 32,735

Інші депортації між 1945 і 1956 роками 650 1,700 59,200
Арешти та політичне ув'язнення 30,000

11,000 загинуло

32,000 186,000
Післявоєнні партизани вбиті або ув'язнені 8,468

4,000 вбито

8,000

3,000 вбито

21,500

Наслідки

[ред. | ред. код]
Див. також: Росіяни в балтійських країнах та Негромадяни (Латвія)

У роки після відновлення незалежности Балтії напруженість між корінними балтами та російськомовними поселенцями в Естонії та Латвії зберігалася. Хоча вимоги до отримання громадянства в країнах Балтії є відносно ліберальними, деякі експерти відзначають відсутність уваги до прав російськомовних осіб та осіб без громадянства в країнах Балтії, тоді як усі міжнародні організації погоджуються, що жодні форми систематичної дискримінації щодо можна спостерігати російськомовне та часто без громадянства населення.[89]

Нілс Ушаковс, перший російський мер Риги в незалежній Латвії

У 1993 р. Естонія була відзначена проблемами щодо успішної інтеграції деяких постійних мешканців на момент здобуття Естонією незалежности. Згідно з доповіддю Спеціального доповідача з питань расизму за 2008 рік Раді ООН з прав людини, представники російськомовних спільнот в Естонії бачили, що найважливішою формою дискримінації в Естонії є не етнічна, а мовна (пункт 56). Доповідач висловив декілька рекомендацій, включаючи зміцнення канцлера юстиції, сприяння наданню громадянства особам невизначеної національности та введення в дискусію мовної політики з метою розробки стратегій, що краще відображають багатомовний характер суспільства (пункти 89–92). Естонія зазнала критики з боку Комітету ООН з питань ліквідації расової дискримінації, наголошуючи на естонській мові в державній стратегії інтеграції; використання карального підходу для просування естонської мови; обмеження використання мови меншин у державних службах; низький рівень представництва меншин у політичному житті; стабільно велика кількість осіб з невизначеним громадянством тощо.[90]

За словами ізраїльського автора Яеля Ронена з Центру прав людини імені Мінерви Єврейського університету в Єрусалимі, нелегальні режими, як правило, вживають заходів для зміни демографічної структури території, що утримується режимом, як правило, двома методами: примусовим усуненням місцевих населення та переносять власне населення на територію.[91] Він наводить випадок з країнами Балтії як приклад того, де це явище відбулося, депортації 1949 року в поєднанні з великими хвилями імміграції в 1945-50 та 1961–70. Коли нелегальний режим перейшов до законного режиму в 1991 році, статус цих поселенців став проблемою.

Автор Алайде Нейлор зазначає, що спадщина радянської модерністської архітектури в регіоні триває, і багато знакових балтійських споруд занепадають або повністю руйнуються. Про їхнє майбутнє тривають дискусії.[92]

Державна спадкоємність країн Балтії

[ред. | ред. код]
Докладніше: Державна спадкоємність країн Балтії

Більшість країн Західної Європи прийняли балтійські вимоги про наступність з довоєнними республіками.[93] Як наслідок політики невизнання радянського захоплення цих країн у поєднанні з опором балтійського народу радянському режиму, безперебійним функціонуванням елементарних державних органів в еміграції в поєднанні з основним правовим принципом ex injuria jus non oritur, що жодна юридична вигода не може бути отримана від незаконного акту, захоплення балтійських держав було визнано незаконним, отже суверенний титул ніколи не передавався Радянському Союзу, а країни Балтії продовжували існувати як суб'єкти міжнародного права.[94]

Офіційна позиція Росії, яка вибрала в 1991 році правовим і прямим правонаступником СРСР,[95] полягає в тому, що Естонія, Латвія та Литва вільно приєдналися до себе в 1940 році, і, з розпадом СРСР, ці країни стали новоствореними суб'єктами в 1991 році. Позиція Росії базується на прагненні уникнути фінансової відповідальности. що визнання радянської окупації створить основу для майбутніх вимог компенсації від країн Балтії.[96]

Радянська та російська історіографія

[ред. | ред. код]

Радянські історики розглядали включення 1940 року як добровільний вступ балтів до СРСР. Радянська історіографія успадкувала російську концепцію ще з часів Київської Русі, перенесеної Російською імперією. Він пропагував інтереси Росії та СРСР у Балтійському регіоні, і відображав переконання більшості росіян у тому, що вони мають моральні та історичні права контролювати та росіянізувати всю колишню імперію.[97] Для радянських істориків анексія 1940 року була не лише добровільним входом, але й природною справою. Ця концепція навчала, що військова безпека Росії мала бути закріплена і що ніщо не могло протистояти цьому[98].

Радянські джерела

[ред. | ред. код]

До перебудови Радянський Союз заперечував існування секретних протоколів і розглядав події 1939-40 років таким чином: уряд Радянського Союзу пропонував урядам країн Балтії укладати договори про взаємодопомогу між країнами. Тиск з боку працюючих людей змусив уряди країн Балтії прийняти цю пропозицію. Тоді були підписані Пакти про взаємодопомогу, що дозволило СРСР розмістити обмежену кількість підрозділів Червоної Армії в країнах Балтії. Економічні труднощі та незадоволення населення політикою урядів Балтії, яка саботувала виконання Пакту, та політична орієнтація урядів країн Балтії на Німеччину призвели до революційної ситуації в червні 1940 р. Для гарантування виконання Пакту вступили додаткові військові частини Прибалтійські країни, яких вітають робітники, які вимагали відставки урядів Балтії. У червні під керівництвом комуністичних партій були проведені політичні демонстрації робітників. Фашистські уряди було повалено, а уряди робітників сформовано. У липні 1940 року відбулись вибори до парламентів Балтії. Більшість голосів отримали «Спілки трудящих людей», створені з ініціативи комуністичних партій.[99] Парламенти прийняли декларації про відновлення радянської влади в країнах Балтії та проголосили Радянські Соціалістичні Республіки. Були прийняті декларації про бажання Естонії, Латвії та Литви вступити до СРСР, і Верховна Рада СРСР подала відповідну петицію. Прохання були схвалені Верховною Радою СРСР. Опублікований у 1948 р. Під редакцією Сталіна «Фальсифікатори історії» говорить про необхідність вторгнення у червні 1940 р. Про те, що «[країни] були укладені акти з країнами Балтії, але радянських військ, здатних утримувати оборону, там ще не було» .[100] Щодо тих вторгнень він також зазначає, що «[лише] вороги демократії або люди, які втратили розум, можуть описати ці дії радянського уряду як агресію».[101]

Після переоцінки радянської історії під час перебудови СРСР засудив таємний протокол 1939 року між Німеччиною та самою собою, що призвів до вторгнення та окупації.[102]

Російська історіографія в пострадянські часи

[ред. | ред. код]

За радянських часів історія країн Балтії, які, як правило, трактувались як єдине ціле через однаковість радянської політики на цих територіях, мала відносний інтерес. Після падіння Радянського Союзу в російській історіографії склалися два загальних табори. Перший, ліберально-демократичний (ліберально-демократичний), засуджує дії Сталіна та пакт Молотова-Ріббентропа і не визнає країни Балтії добровільно приєднаними до СРСР. Інший, національно-патріотичний (національно-патріотичний), стверджує, що пакт Молотова-Ріббентропа був необхідним для безпеки Радянського Союзу, що вступ Балтії до СРСР був волею пролетаріату — і те, і інше відповідало політиці радянський період, «необхідність забезпечення безпеки СРСР», «народна революція» та «добровільне приєднання» «- і що прихильниками балтійської незалежности були оперативні працівники західних спецслужб, які прагнули зруйнувати СРСР.[103]

Радянсько-російський історик Вільніс Сіпольс стверджує, що ультиматуми Сталіна 1940 року були захисними заходами, вжитими через німецьку загрозу, і не мали жодного зв'язку з „соціалістичними революціями“ в країнах Балтії.[104]

Аргументи того, що СРСР мав приєднати країни Балтії для захисту безпеки цих країн та уникнення вторгнення Німеччини в три республіки, можна знайти в підручнику коледжу „Сучасна історія Вітчизни“.».[105]

Сергій Черніченко, юрист і віце-президент Російської асоціації міжнародного права, стверджує, що в 1940 році між країнами Балтії та Радянським Союзом не було оголошено воєнного стану, а також те, що радянські війська окупували країни Балтії за їх згодою — і ні порушення СРСР попередніх договірних положень є окупацією. Подальша анексія не була актом агресії і не примусовою, і була повністю законною відповідно до міжнародного права станом на 1940 р. Звинувачення у «депортації» громадян Балтії Радянським Союзом є безпідставними, оскільки особи не можуть бути депортовані в межах своєї країни. Він характеризує «Ваффен-СС» як засудженого в Нюрнберзі як злочинну організацію та вшанування їх у «відверто заохочуваних пронацистських» (відкровенно поощряются пронацистські) Прибалтиці як героїв, що прагнуть звільнити Прибалтику (від Рад), акт "націоналістичного сліпота «(націоналістичне ослеплення). Що стосується поточної ситуації в Прибалтиці, Черніченко стверджує, що „теорія окупації“ є офіційною тезою, яка використовується для виправдання „дискримінації російськомовних жителів“ в Естонії та Латвії, і пророкує, що три балтійські уряди зазнають невдачі у своїй „спробі“ переписати історію».[106]

На думку історика-ревізіоніста Олега Платонова, «з точки зору національних інтересів Росії, об'єднання було історично справедливим, оскільки воно повернулося до складу держави давньоруським землям, хоча і частково заселеним іншими народами». Пакт Молотова-Ріббентропа та протоколи, включаючи розчленення Польщі, лише виправили відрив від Росії її історичних територій шляхом «антиросійської революції» та «іноземного втручання»."[107]

З іншого боку, професор і декан Школи міжнародних відносин і проректор Санкт-Петербурзького державного університету Костянтин К. Худолей розглядає включення балтійських держав у 1940 році як не добровільне; він вважає, що вибори не були вільними та чесними та рішення новообраних парламентів про приєднання до Радянського Союзу не можна вважати законними, оскільки ці рішення не були схвалені верхніми палатами парламентів відповідних країн Балтії. Він також стверджує, що приєднання балтійських держав не мало жодної військової цінности для захисту можливої агресії Німеччини, оскільки воно підкріпило антирадянську громадську думку у майбутніх союзниках Великої Британії та США, налаштувало корінне населення проти Радянського Союзу та подальшого партизанського руху в країнах Балтії після Другої світової війни спричинив внутрішні проблеми для Радянського Союзу.[108]

Позиція Російської Федерації

[ред. | ред. код]

З настанням перебудови та переоцінкою радянської історії Верховна Рада СРСР у 1989 р. Засудила секретний протокол 1939 р. Між Німеччиною та Радянським Союзом, що призвів до поділу Східної Європи та вторгнення та окупації трьох країн Балтії .

Хоча ця акція не констатувала, що радянська присутність у Прибалтиці є окупацією, Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка та Литовська Республіка підтвердили це в наступній угоді в розпаді Радянського Союзу. Росія, в преамбулі свого 29 липня 1991 року «Договору між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою та Литовською Республікою про основи відносин між державами», заявила, що як тільки СРСР ліквідував наслідки анексії 1940 року, яка порушила Суверенітет Литви, відносини Росії та Литви ще більше покращаться.

Однак нинішня офіційна позиція Росії прямо суперечить її попередньому зближенню з Литвою, а також підписанню членства в Раді Європи, де вона погодилася на зобов'язання та зобов'язання, включаючи «iv. Щодо компенсації тим особам, депортованим з окупованої Балтії держав та нащадків депортованих, як зазначено у Висновку № 193 (1996), пункт 7.xii, якомога швидше врегулювати ці питання….»[109][110] Російський уряд та державні чиновники стверджують, що анексія радянських країн Балтії була законною[111] і що Радянський Союз звільнив країни від нацистів.[112] Вони стверджують, що радянські війська спочатку вступили до країн Балтії в 1940 році після домовленостей та згоди урядів Балтії. Їх позиція полягає в тому, що СРСР не перебував у воєнному стані і не брав участі у бойовій діяльности на територіях трьох балтійських держав, отже, слово «окупація» вживати не можна.[113] "Твердження про «окупацію» Радянським Союзом та пов'язані з ними вимоги ігнорують усі юридичні, історичні та політичні реалії, а тому є абсолютно безпідставними ". — Міністерство закордонних справ Росії.

Цю особливу російську точку зору Девід Менделлов, доцент кафедри міжнародних відносин, називає «Мітом 1939-40», який стверджує, що твердження про те, що Радянський Союз ні «окупував» країни Балтії в 1939 році, ні «анексував» їх наступного року, є широко поширеним утримується і глибоко вкладається в російську історичну свідомість.[114]

Договори, що стосуються відносин СРСР і Балтії

[ред. | ред. код]
Докладніше: Балто-радянські відносини

Після проголошення незалежности прибалтійських країн після підписання перемир'я наприкінці 1918 р. більшовицька Росія вторглася.[115] У своєму випуску від 25 грудня 1918 р. «Известия» сказали: «Естонія, Латвія та Литва прямують по дорозі з Росії до Західної Європи, і тому перешкоджають нашим революціям … Цю роздільну стіну потрібно зруйнувати». Однак більшовицька Росія не отримала контролю над країнами Балтії і в 1920 році уклала мирні договори з усіма трьома. Згодом за ініціативою Радянського Союзу[116] були укладені додаткові договори про ненапад з усіма трьома країнами Балтії:

  • Мирні договори
  • Договори про ненапад
  • Пакт Келлога-Бріана та Пакт Литвинова
  • Конвенція про визначення агресії
  • Пакти про взаємодопомогу
  • Договори, які СРСР підписав між 1940 і 1945 роками

Хронологія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хронологія окупації країн Балтії

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Parrott, Bruce (1995). Reversing Soviet Military Occupation. State building and military power in Russia and the new states of Eurasia. M.E. Sharpe. с. 112-115. ISBN 1563243601.
  2. ↑ Taagepera, Rein (1993). Estonia: return to independence. Westview Press. с. 58. ISBN 978-0-8133-1199-9.
  3. ↑ Ziemele, Ineta (2003). State Continuity, Succession and Responsibility: Reparations to the Baltic States and their Peoples?. Baltic Yearbook of International Law. Martinus Nijhoff. 3: 165—190. doi:10.1163/221158903x00072.
  4. ↑ Kaplan, Robert B.; Jr, Richard B. Baldauf (1 січня 2008). Language Planning and Policy in Europe: The Baltic States, Ireland and Italy (англ.). Multilingual Matters. с. 79. ISBN 9781847690289. Архів оригіналу за 21 жовтня 2021. Процитовано 15 березня 2021. Most Western countries had not recognised the incorporation of the Baltic States into the Soviet Union, a stance that irritated the Soviets without ever becoming a major point of conflict.
  5. ↑ Kavass, Igor I. (1972). Baltic States. W. S. Hein. Архів оригіналу за 21 жовтня 2021. Процитовано 15 березня 2021. The forcible military occupation and subsequent annexation of the Baltic States by the Soviet Union remains to this day (written in 1972) one of the serious unsolved issues of international law
  6. ↑ The Occupation of Latvia [Архівовано 2007-11-23 у Wayback Machine.] at Ministry of Foreign Affairs of the Republic of Latvia
  7. ↑ 22 September 1944 from one occupation to another. Estonian Embassy in Washington. 22 вересня 2008. Архів оригіналу за 30 червня 2018. Процитовано 1 травня 2009. For Estonia, World War II did not end, de facto, until 31 August 1994, with the final withdrawal of former Soviet troops from Estonian soil.
  8. ↑ Feldbrugge, Ferdinand; Gerard Pieter van den Berg; William B. Simons (1985). Encyclopedia of Soviet law. BRILL. с. 461. ISBN 90-247-3075-9. Архів оригіналу за 22 січня 2021. Процитовано 15 березня 2021. On March 26, 1949, the US Department of State issued a circular letter stating that the Baltic countries were still independent nations with their own diplomatic representatives and consuls.
  9. ↑ Fried, Daniel (14 червня 2007). U.S.-Baltic Relations: Celebrating 85 Years of Friendship (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 серпня 2012. Процитовано 29 квітня 2009. From Sumner Wells' declaration of July 23, 1940, that we would not recognize the occupation. We housed the exiled Baltic diplomatic delegations. We accredited their diplomats. We flew their flags in the State Department's Hall of Flags. We never recognized in deed or word or symbol the illegal occupation of their lands.
  10. ↑ Lauterpacht, E.; C. J. Greenwood (1967). International Law Reports. Cambridge University Press. с. 62—63. ISBN 0-521-46380-7. Архів оригіналу за 22 січня 2021. Процитовано 15 березня 2021. The Court said: (256 N.Y.S.2d 196) "The Government of the United States has never recognized the forceful occupation of Estonia and Latvia by the Soviet Union of Socialist Republics nor does it recognize the absorption and incorporation of Latvia and Estonia into the Union of Soviet Socialist republics. The legality of the acts, laws and decrees of the puppet regimes set up in those countries by the USSR is not recognized by the United States, diplomatic or consular officers are not maintained in either Estonia or Latvia and full recognition is given to the Legations of Estonia and Latvia established and maintained here by the Governments in exile of those countries
  11. ↑ Motion for a resolution on the Situation in Estonia [Архівовано 29 вересня 2018 у Wayback Machine.] by the European Parliament, B6-0215/2007, 21.5.2007; passed 24.5.2007 [Архівовано 19 травня 2015 у Wayback Machine.]. Retrieved 1 January 2010.
  12. ↑ Dehousse, Renaud (1993). The International Practice of the European Communities: Current Survey. European Journal of International Law. 4 (1): 141. doi:10.1093/oxfordjournals.ejil.a035821. Архів оригіналу за 27 вересня 2007. Процитовано 9 грудня 2006.
  13. ↑ European Parliament (13 січня 1983). Resolution on the situation in Estonia, Latvia, Lithuania. Official Journal of the European Communities. C. 42/78. Архів оригіналу за 28 червня 2011. Процитовано 29 жовтня 2007.
  14. ↑ «The Soviet Red Army retook Estonia in 1944, occupying the country for nearly another half century.» Frucht, Richard, Eastern Europe: An Introduction to the People, Lands, and Culture, ABC-CLIO, 2005 ISBN 978-1-57607-800-6, p. 132
  15. ↑ Russia and Estonia agree borders. BBC. 18 травня 2005. Архів оригіналу за 12 квітня 2020. Процитовано 29 квітня 2009. Five decades of almost unbroken Soviet occupation of the Baltic states of Estonia, Latvia and Lithuania ended in 1991
  16. ↑ Country Profiles: Estonia, Latvia, Lithuania [Архівовано 31 липня 2003 у Wayback Machine.] at UK Foreign Office
  17. ↑ The World Book Encyclopedia ISBN 0-7166-0103-6
  18. ↑ The History of the Baltic States by Kevin O'Connor ISBN 0-313-32355-0
  19. ↑ Saburova, Irina (1955). The Soviet Occupation of the Baltic States. Russian Review. Blackwell Publishing. 14 (1): 36—49. doi:10.2307/126075. JSTOR 126075.
  20. ↑ See, for instance, position expressed by the European Parliament, which condemned «the fact that the occupation of these formerly independent and neutral States by the Soviet Union occurred in 1940 following the Molotov/Ribbentrop pact, and continues.» European Parliament (13 січня 1983). Resolution on the situation in Estonia, Latvia, Lithuania. Official Journal of the European Communities. C. 42/78. Архів оригіналу за 28 червня 2011. Процитовано 29 жовтня 2007.
  21. ↑ «After the German occupation in 1941–44, Estonia remained occupied by the Soviet Union until the restoration of its independence in 1991.» Kolk and Kislyiy v. Estonia (Європейський суд з прав людини 17 січня 2006). Text
  22. ↑ David James Smith, Estonia: independence and European integration, Routledge, 2001, ISBN 0-415-26728-5, pXIX
  23. ↑ Parrott, Bruce (1995). Reversing Soviet Military Occupation. State building and military power in Russia and the new states of Eurasia. M.E. Sharpe. с. 112–115. ISBN 1-56324-360-1.
  24. ↑ Van Elsuwege, Peter (April 2004). Russian-speaking minorities in Estonian and Latvia: Problems of integration at the threshold of the European Union (PDF). Flensburg Germany: European Centre for Minority Issues. с. 2. Архів оригіналу (PDF) за 23 вересня 2015. Процитовано 10 березня 2013. The forcible incorporation of the Baltic states into the Soviet Union in 1940, on the basis of secret protocols to the Molotov-Ribbentrop Pact, is considered to be null and void. Even though the Soviet Union occupied these countries for a period of fifty years, Estonia, Latvia and Lithuania continued to exist as subjects of international law.
  25. ↑ 2 липня 1940 року, у Москві, голова Раднаркому СРСР та нарком закордонних справ В'ячеслав Молотов у розмові з міністром закордонних справ Литви, що одночасно виконував обов'язки прем'єр-міністра, Вінцасом Креве-Міцкявічюсом назвав введення військ Червоної армії до Литви, Латвії та Естонії окупацією. Див.: Baltic States: A Study of their Origin and National Development, Their Seizure and Incorporation into U.S.S.R. Interim Report of the Select Committee on Communist Aggression, House of Representatives, Eighty Third Congress, Second Session, 1954, Under the Authority of H. Res. 346 and H. Res. 438. Reprinted in the series International Military Law & History, Vol. IV. Edited by Igor I. Kavass and Adolph Sprudzs. Buffalo: William S. Hein & Co., Inc., 1972. — P. 342. [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.]
  26. ↑ Zalimas, Dainius «Commentary to the Law of the Republic of Lithuania on Compensation of Damage Resulting from the Occupation of the USSR» — Baltic Yearbook of International Law. Martinus Nijhoff Publishers, ISBN 978-90-04-13746-2
  27. ↑ Zalimas, Dainius (1 січня 2004). Commentary to the Law of the Republic of Lithuania on Compensation of Damage Resulting from the Occupation of the USSR. Baltic Yearbook of International Law. Martinus Nijhoff Publishers. 3: 97—164. doi:10.1163/221158903x00063. ISBN 978-90-04-13746-2. Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 15 березня 2021.
  28. ↑ Treaty between the Russian Soviet Federated Socialist Republic and the Republic of Lithuania on the Basis for Relations between States [Архівовано 2011-07-22 у Wayback Machine.]
  29. ↑ The Weekly Crier (1999/10) [Архівовано 2013-06-01 у Wayback Machine.] Baltics Worldwide. Accessed 11 June 2013.
  30. ↑ Russia Pulls Last Troops Out of Baltics [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.] The Moscow Times. 22 October 1999.
  31. ↑ Text of the Nazi-Soviet Non-Aggression Pact [Архівовано 14 листопада 2014 у Wayback Machine.], executed August 23, 1939
  32. ↑ Christie, Kenneth, Historical Injustice and Democratic Transition in Eastern Asia and Northern Europe: Ghosts at the Table of Democracy, RoutledgeCurzon, 2002, ISBN 0-7007-1599-1
  33. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 110.
  34. ↑ The Baltic States: Estonia, Latvia and Lithuania by David J. Smith, Page 24, ISBN 0-415-28580-1
  35. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 113.
  36. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 112.
  37. ↑ Buttar, Prit (21 травня 2013). Between Giants. ISBN 978-1-78096-163-7.
  38. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 114.
  39. ↑ Gerner & Hedlund (1993). p. 59.
  40. ↑ Davies, Norman (2001). Dear, Ian (ред.). The Oxford companion to World War II. Michael Richard Daniell Foot. Oxford University Press. с. 85. ISBN 978-0-19-860446-4.
  41. ↑ Mälksoo (2003), p. 193.
  42. ↑ Country Profiles: Estonia, Latvia, Lithuania at UK Foreign Office
  43. ↑ The World Book Encyclopedia ISBN 0-7166-0103-6
  44. ↑ The History of the Baltic States by Kevin O'Connor ISBN 0-313-32355-0
  45. ↑ Saburova, Irina (1955). The Soviet Occupation of the Baltic States. Russian Review. 14 (1): 36—49.
  46. ↑ See, for instance, position expressed by European Parliament, which condemned «the fact that the occupation of these formerly independent and neutral States by the Soviet Union occurred in 1940 following the Molotov/Ribbentrop pact, and continues.» European Parliament (January 13, 1983). Resolution on the situation in Estonia, Latvia, Lithuania. Official Journal of the European Communities. C 42/78. Архів оригіналу за 28 червня 2011. Процитовано 29 жовтня 2007.
  47. ↑ «After the German occupation in 1941-44, Estonia remained occupied by the Soviet Union until the restoration of its independence in 1991.»
  48. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 117.
  49. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 120.
  50. ↑ Estonian State Commission on Examination of Policies of Repression (2005). Human Losses (PDF). The White Book: Losses inflicted on the Estonian nation by occupation regimes. 1940–1991. Estonian Encyclopedia Publishers. с. 15. Архів оригіналу (PDF) за 14 січня 2013.
  51. ↑ Alexander Statiev. The Soviet counterinsurgency in the western borderlands. Cambridge University Press, 2010. p.77
  52. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 123.
  53. ↑ Bellamy (2007). p. 621.
  54. ↑ Bellamy (2007). p. 622.
  55. ↑ Bellamy (2007). p. 623.
  56. ↑ Petersen, Roger Dale (2001). Resistance and rebellion: lessons from Eastern Europe. Cambridge University Press. с. 206. ISBN 0-521-77000-9.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  57. ↑ Strods, Heinrihs; Kott, Matthew (2002). The File on Operation 'Priboi': A Re-Assessment of the Mass Deportations of 1949. Journal of Baltic Studies. 33 (1): 1—36. doi:10.1080/01629770100000191. S2CID 143180209. Архів оригіналу за 29 травня 2020. Процитовано 25 березня 2008. Erratum. Journal of Baltic Studies. 33 (2): 241. 2002. doi:10.1080/01629770200000071. S2CID 216140280. Архів оригіналу за 29 березня 2020. Процитовано 25 березня 2008.
  58. ↑ International Commission For the Evaluation of the Crimes of the Nazi and Soviet Occupation Regimes in Lithuania, Deportations of the Population in 1944—1953 [Архівовано 2013-06-01 у Wayback Machine.], paragraph 14
  59. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 129.
  60. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 131.
  61. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 132.
  62. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 130.
  63. ↑ Motyl, Alexander J. (2000). Encyclopedia of Nationalism, Two-Volume Set. Elsevier. с. 494—495. ISBN 0080545246. Архів оригіналу за 3 липня 2021. Процитовано 15 березня 2021.
  64. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 139.
  65. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 147.
  66. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 149.
  67. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 150.
  68. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 151.
  69. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 154.
  70. ↑ UPHEAVAL IN THE EAST; Soviet Congress Condemns '39 Pact That Led to Annexation of Baltics. The New York Times. 25 грудня 1989. Архів оригіналу за 4 травня 2021. Процитовано 15 березня 2021.
  71. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 158.
  72. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 160.
  73. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 162.
  74. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 164.
  75. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 187.
  76. ↑ Nohlen, Dieter; Stöver, Philip (2010). Elections in Europe: A data handbook. с. 567. ISBN 978-3-8329-5609-7.
  77. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 189.
  78. ↑ Holoboff, Elaine M.; Bruce Parrott (1995). Reversing Soviet Military Occupation. National Security in the Baltic States. M.E. Sharpe. с. 112. ISBN 1-56324-360-1.
  79. ↑ а б в Simonsen, S. Compatriot Games: Explaining the 'Diaspora Linkage' in Russia's Military Withdrawal from the Baltic States. EUROPE-ASIA STUDIES, Vol. 53, No. 5. 2001
  80. ↑ Holoboff, p 113
  81. ↑ а б Holoboff, p 114
  82. ↑ Hiden & Salmon (1994). p. 191.
  83. ↑ President of the Republic in Paldiski on 26 September 1995 [Архівовано 9 березня 2021 у Wayback Machine.] Lennart Meri, the president of Estonia (1992—2001). 26 September 1995.
  84. ↑ LAST RUSSIAN MILITARY SITE RETURNED TO ESTONIA. [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.] The Jamestown Foundation. 27 September 1995.
  85. ↑ Latvia takes over the territory of the Skrunda Radar Station [Архівовано 29 лютого 2012 у Wayback Machine.] Embassy of the Republic of Latvia in Copenhagen, 31 October 1999. Accessed 22 July 2013.
  86. ↑ Estonia, Latvia, Lithuania [Архівовано 15 травня 2021 у Wayback Machine.] Lonely Planet. January 5, 2009. Retrieved June 3, 2013.
  87. ↑ The Countries of the Former Soviet Union at the Turn of the Twenty-First Century [Архівовано 15 травня 2021 у Wayback Machine.] Ian Jeffries. 2004. Retrieved July 21, 2013.
  88. ↑ Pettai, Vello (2015). Transitional and Retrospective Justice in the Baltic States. Cambridge University Press. с. 55. ISBN 978-1-1070-4949-9. Архів оригіналу за 15 травня 2021. Процитовано 15 березня 2021.
  89. ↑ van Elsuwege, Peter. Russian-speaking minorities in Estonia and Latvia: problems of integration at the threshold of the European Union. European Centre for Minority Issues. с. 54. Архів оригіналу за 24 травня 2013. Процитовано 15 березня 2021.
  90. ↑ Concluding observations of the Committee on the Elimination of Racial Discrimination. Estonia (PDF). UN Committee on the Elimination of Racial Discrimination. 23 вересня 2010. Архів оригіналу (PDF) за 29 березня 2018. Процитовано 10 лютого 2011.
  91. ↑ Yaël, Ronen (2010). Status of Settlers Implanted by Illegal Territorial Regimes. У Crawford, James (ред.). British Year Book of International Law 2008. Vaughan Lowe. Oxford University Press. с. 194—265. ISBN 978-0-19-958039-2. Архів оригіналу за 15 травня 2021. Процитовано 15 березня 2021.
  92. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 25 лютого 2021. Процитовано 15 березня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  93. ↑ Van Elsuwgege, p378
  94. ↑ D. Zalimas, Legal and Political Issues on the Continuity of the Republic of Lithuania, 1999, 4 Lithuanian Foreign Policy Review 111–12.
  95. ↑ Torbakov, I. Russia and its neighbors > Warring histories and historical responsibility. FIIA COMMENT. Finnish Institute of International Affairs. 2010.
  96. ↑ Gennady Charodeyev, Russia Rejects Latvia's Territorial Claim, Izvestia, (CDPSP, Vol XLIV, No 12.), 20 March 1992, p.3
  97. ↑ Gerner & Hedlund (1993). p. 60.
  98. ↑ Gerner & Hedlund (1993). p. 62.
  99. ↑ Велика радянська енциклопедія
  100. ↑ Soviet Information Bureau (1948). Falsifiers of History (Historical Survey). Moscow: Foreign Languages Publishing House: 50. 272848.
  101. ↑ Soviet Information Bureau (1948). Falsifiers of History (Historical Survey). Moscow: Foreign Languages Publishing House: 52. 272848.
  102. ↑ The Forty-Third Session of the UN Sub-Commission [Архівовано 2015-10-19 у Wayback Machine.] at Google Scholar
  103. ↑ cf. e.g. Boris Sokolov's article offering an overview Эстония и Прибалтика в составе СССР (1940—1991) в российской историографии [Архівовано 2018-10-17 у Wayback Machine.] (Estonia and the Baltic countries in the USSR (1940—1991) in Russian historiography). Accessed 30 January 2011.
  104. ↑ According to Sīpols, „in mid-July 1940 elections took place […]. In that way, Latvia, Lithuania and Estonia, that had been grabbed away from Russia as a result of foreign military intervention, joined her again, by the will of those peoples.“ – Сиполс В. Тайны дипломатические. Канун Великой Отечественной 1939—1941. Москва 1997. c. 242.
  105. ↑ Новейшая история Отечества. XX век. Учебник для студентов вузов: в 2 т. /Под редакцией А. Ф. Киселева, Э. М. Щагина. М., 1998. c.111
  106. ↑ С. В. Черниченко «Об „оккупации“ Прибалтики и нарушении прав русскоязычного населения» – «Международная жизнь» (август 2004 года) – Archived copy. Архів оригіналу за 27 серпня 2009. Процитовано 27 травня 2009.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  107. ↑ Олег Платонов. История русского народа в XX веке. Том 2. Available at http://lib.ru/PLATONOWO/russ3.txt [Архівовано 21 лютого 2020 у Wayback Machine.]
  108. ↑ Khudoley (2008), Soviet foreign policy during the Cold War, The Baltic factor, pp. 56-73.
  109. ↑ as described in Resolution 1455 (2005), Honouring of obligations and commitments by the Russian Federation [Архівовано 2009-04-01 у Wayback Machine.], at the CoE Parliamentary site, retrieved December 6, 2009
  110. ↑ OPINION No. 193 (1996) on Russia's request for membership of the Council of Europe [Архівовано 2011-05-07 у Wayback Machine.], at the CoE Parliamentary site, retrieved December 6, 2009
  111. ↑ Russia denies Baltic 'occupation'. 5 травня 2005. Архів оригіналу за 20 червня 2017. Процитовано 27 червня 2020 — через news.bbc.co.uk.
  112. ↑ Bush denounces Soviet domination. 7 травня 2005. Архів оригіналу за 12 грудня 2016. Процитовано 15 березня 2021 — через news.bbc.co.uk.
  113. ↑ The term «occupation» inapplicable [Архівовано 2007-09-29 у Wayback Machine.] Sergei Yastrzhembsky, May 2005.
  114. ↑ Mendeloff, David (2002). CAUSES AND CONSEQUENCES OF HISTORICAL AMNESIA The annexation of the Baltic states in post-Soviet Russian popular history and political memory. У Kenneth, Christie (ред.). Historical injustice and democratic transition in eastern Asia and northern Europe: ghosts at the table of democracy. RoutledgeCurzon. с. 79—118. ISBN 978-0-7007-1599-2. Архів оригіналу за 10 лютого 2023. Процитовано 15 березня 2021.
  115. ↑ http://web.ku.edu/~eceurope/communistnationssince1917/ch2.html [Архівовано 1 грудня 2010 у Wayback Machine.] at University of Kansas, retrieved January 23, 2008
  116. ↑ Prof. Dr. G. von Rauch «Die Baltischen Staaten und Sowjetrussland 1919—1939», Europa Archiv No. 17 (1954), p. 6865.
Історія Литви
Старовинна карта Литви
Карта Литви в Атласі Меркатора, 1596 рік
Хронологія
Категорія Категорія • Портал • Інші країни
Історія Латвії
Доісторична Латвія
Середньовіччя
Новий час
Новітній час
Сучасність

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Окупація_балтійських_країн&oldid=42450263