Цой Віктор Робертович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Віктор Робертович Цой
фотографія
Віктор Цой у 1986 році
(фото Ігоря Мухіна)
Основна інформація
Дата народження 21 червня 1962(1962-06-21)
Місце народження Ленінград, РРФСР, СРСР
Дата смерті 15 серпня 1990(1990-08-15) (28 років)
Місце смерті 35-й км шосе СлокаТалсі, Тукумський район, Латвійська РСР, СРСР
Роки активності 19781990
Країна СРСР СРСР
Професія поет, співак, гітарист, композитор, актор, художник, кочегар
Жанр рок-музика, нова хвиля, панк-рок, пост-панк
Гурт Палата № 6,
Гарин и гиперболоиды,
Автоматические удовлетворители,
Кино
Співпраця Маріанна Цой,[1] Юрій Бєлішкін, Юрій Шмільєвич Айзеншпіс
Лейбл Мелодія, АнТроп

Ві́ктор Ро́бертович Цой (рос. Виктор Робертович Цой; * 21 червня 1962, Ленінград — 15 серпня 1990) — перша радянська зірка молодіжної маскультури,[2] художник, поет, культовий радянський рок-виконавець 1980-х років, засновник і лідер гурту «Кино», в якому співав, грав на гітарі, писав музику та тексти. Вважається одним з першопрохідників радянського та російського року. Є автором музичних і художніх творів, у тому числі десяти музичних альбомів у складі «Кино». Також, як і діяльність рок-гуртів його сучасників кінця 70-х—початку 80-тих рр., музика Віктора викликала явну неприховану протидію керівництву СРСР.[3] Віктор знявся в декількох кінострічках. Останні 5 років життя Віктор малював.[4]

24 червня 1990 року на головному стадіоні радянського союзу «Лужники» із 70 000 кількістю глядачів відбувся останній вихід на сцену гурту «Кино», який був наймасштабнішим в кар'єрі Цоя.[5][3]

Загинув у віці 28 років у зеніті слави своєї творчості. До трагічної смерті призвела автомобільна катастрофа на шосе, що неподалік від Тукумса (Латвія) 15 серпня 1990 року. Досі має безліч відданих шанувальників у країнах колишнього Радянського Союзу. Жоден артист, поет, музикант, окрім Володимира Висоцького, не удостоївся такої високої честі багатомільйонної аудиторії, як Віктор Цой.[3]

Віктор Цой був артистом, офіційно не признаним.[6]

Біографія

Дитинство і молодість. Творча кар'єра

Віктор Цой народився в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург), РРФСР, СРСР 21 червня 1962 року. Виріс у звичайній радянській сім'ї в спальному районі Ленінграду.

Батько — Роберт Максимович Цой (народ. 5 травня 1938) Казахська РСР, СРСР (сьогоднішня Казахстан), кореєць за національністю, працював інженером. Російською мовою володів погано.

Мама — Валентина Василівна Цой (8 січня 1937 — 28 жовтня 2009) корінна ленінградка, викладач фізкультури.

Сім'я не належала до того шару перербузької інтелігенції, яка могла дати своїм дітям блискучу освіту, знання мов, вміння розбиратись у мистецтві і літературі.[7] Віктор був єдиною дитиною в сім'ї.

Змалечку Віктор ріс і розвивався як і всі діти, особливими талантами не вирізнявся. Навчався у школі, де працювала його мама. За весь час навчання до восьмого класу він змінив разом із матір'ю три школи. За згадками мами, він читав багато книг, добре малював, ліпив.[8] В 5-му класі йому купили гітару.[8] У 8-му класі створив свою перший гурт. Вчився легко, але до 8-го класу прийшов з трійками: через день ходив у художню школу.[9] Після 8-го класу вирішив продовжити навчання і поступив до художнього училища ім. В.Сєрова. В училищі відразу створив групу. («Палата № 6» на чолі з Максимом Пашковим) Провчився там до ІІІ курсу і був відрахований (у віці 15 років) через прогули.[7] За іншими даними, Віктора, і усіх, хто грав у цьому ансамблі відчислили за "неуспішність" на другому році навчання в училищі.[9] Після цього пішов в СГПТУ-61 на спеціалізацію «різьблення по дереву».[7] Викладач по технології, Людмила Козловська до теперішнього часу зберігає малюнки свого відомого студента.[7] В училищі висить дерев'яне панно роботи Цоя — його незакінчена дипломна робота.[7] Диплом він так і не отримав — лише довідку про закінчення навчання.[7]

Дитинство і юність Цоя прийшлись на середину і кінець 70-х років — часи Брежнівського застою.[8]

Наприкінці 1970-х — початку 1980-х почалося близьке спілкування між Олексієм Рибіним з аматорської групи «Пилигримы» і Віктором Цоєм, що грав на бас-гітарі у гурті «Палата № 6». Обидва вони заходили в гості до Майка Науменко («Зоопарк») або до Андрія Панова («Свин»), на квартирі якого проводив репетиції панк-гурт рос. «Автоматические удовлетворители». Там і відбувалися перші квартирники Віктора Цоя.

У віці 18 років, Віктор почав писати пісні. Віктор Цой з групи «Палата № 6» заспівав першу і єдину написану ним до того часу пісню — «Мої друзі завжди йдуть по життю маршем, і зупинки тільки у пивних ларьків». Це була зворушливо-правдива пісня про безцільне життя міських підлітків.[10]

Отримавши певну популярність, Віктор Цой і Олексій Рибін у складі «Автоматических удовлетворителей» їздили до Москви і грали панк-рок-метал на квартирниках Артемія Троїцького. Перший публічний виступ гурту відбувся 23 березня 1980 в ленінградському кафе «Бриг» на святкуванні дня народження Андрія Тропілло. На бас-гітарі в «Автоматических удовлетворителях» цього разу грав юний Віктор Цой.

1981 рік

У 1981 році Віктор разом зі своїм приятелем Олексієм Рибіним створює свою першу рок-групу «Гарин и гиперболоїди». Двоє друзів починають давати квартирники в Ленінграді, а згодом і у Москві. У Москві Віктор Цой і Олександр Рибін зупинялись у комуналці Сергія Риженко — організатора їх перших концертів(квартирників) у Москві. «Гарин и Гиперболоиды» пізніше отримає назву «Кіно».

Сергій Риженко — музикант, учасник групи «Машина часу», «Браво», «ДДТ», «Ввічлива відмова» і ін. зазначає, що на початкових концертах у Москві Цой часто не попадав у ноти, і він (Риженко) вчив Цоя правильно дихати по системі Стрєльніковой для того, щоб голос тримався, не зривався; що Цой був дуже хваткий як і всяка талановита людина.[7]

З розповіді Риженко, на запитання до хлопців «Що ви хочите побачити у Москві?», яке він їм задав як радісний господар, Цой з посмішкою відповів: «В'ялену людину».[7] Коли Рижков перепитав «Що це таке?», хлопці відповіли: «Та там, у вас на Красній площі».[7]

За словами Александра Липницького Цой в перший рік у Москві був дуже замкнутий, він соромився і був дуже невпевненим.

Наступним містом гастролів Цоя був Свердловськ. Там чекали Майка Науменко, признану зірку рок-н-роллу — лідера групи «Зоопарк», концерт якої був запланований у червоному кутку архітектурного інституту. Глядачі, які прийшли на концерт Майка, і познайомились з піснею Цоя «Транквілізатор», що була виконана Віктором на цьому вечірньому концерті, признавали, що у Ленінграді є ще одна талановита людина з гітарою.[7] Владімір Шахрин — музикант, лідер групи «Чайф» підтверджує, що пісня групи «Чайф» «Рок-н-ролл цієї ночі» була написана через три дні після цього концерту і знайомства з піснею Цоя «Транквілізатор».[7]

« Ось вона, мабуть, головна небезпека подібних музики і тексту. Така музика впевнено перегороджує роботу розвитку: душевному и моральному.  »

— так в радянських газетах оцінювали творчість Віктора Цоя[7]

Борис Гребенщіков, 1987 р.

Для всіх рокерів цієї епохи шлях до широкої аудиторії був закритий. На телебаченні і радіо звучали зовсім інші пісні. Для леніградських рок-н-рольщиків єдиною можливістю виступати легально був ленінградський рок-клуб. Він існував під наглядом керівництва СРСР, але туди прагнули потрапити.[7] Цой теж був прийнятий, оскільки з його піснями він не міг залишитись непоміченим.

Під час однієї з поїздок Борис Гребенщиков зауважив Віктора Цоя, що співав під гітару з компанією в електричці, та запропонував Віктору допомогу і підтримку не тільки зі свого боку, а й з боку Андрія Тропілло,[11] Сергія Курьохіна та інших. Віктор Цой заспівав свої пісні Борису Грєбєнщікову в електричці Петергоф-Ленінград. Згодом Б.Грєбєнщіков організовує Цою і його групі студійний запис — і таким чином з'являється перший альбом "45" групи "Кіно".[7] Альбом з'явився влітку 1982 року. Коли Цой записував свій перший альбом, Грєбєнщіков вважався рок-н-рольним гуру.

« Мабуть ми не були друзями, скоріше — приятелями. Мені здається що друзів у нього взагалі небуло. Від нього завжди виходив спеціальний флюїд одинокості. Я ж познайомив його, по-моєму, по його ж проханні, з Борисом Гребенщиковим, який, впринципі, і зробив йому усю кар'єру.  »

— зі спогадів Майка Науменко:[7]

Сергій Бугаєв (з 1986 року грав на ритм-секції у групі "Кино") зазначає, що:

«

між Борисом Грєбєнщіковим і Віктором Цоєм було глибоке порозуміння, що такого зараз навіть не зустріти у мистецтві і музиці.[7]

 »

Сергій Фірсов, друг Віктора Цоя, музичний продюсер, організатор клуба-музея "Камчатка" зазначає, що Віктор надзвичайно швидко наздогнав Гребєнщікова у популярності, оскільки був набагато простішим і цим зрозумілішим.[7]

1982 рік

У 1982 році з'явилася група «Кіно» — дует, в якому грали Віктор Цой (вокал, ритм-гітара) і Риба (соло-гітара). Цой був автором усіх пісень, в яких віяло самотністю і невгамовною жагою спілкування та любові:[10]

«

Дощ іде з ранку —
Буде, був і є.
І кишеня моя порожня,
На годиннику — шість.
Цигарок немає, і вогню немає,
І у вікні знайомому
Не горить світло.
Час є, а грошей немає,
І в гості нікуди піти ... "

Оригінальний текст (рос.)

Дождь идет с утра —
Будет, был и есть.
И карман мой пуст,
На часах — шесть.
Папирос нет, и огня нет,
И в окне знакомом
Не горит свет.
Время есть, а денег нет,
И в гости некуда пойти...

 »

— «Кино» - «Время есть, а денег нет»

Борис Гребенщиков став головним шанувальником і покровителем Цоя: він говорив, що ні у кого в піснях немає стільки чистоти і ніжності.[10]

У 1982 році «Кіно» випустили свій перший альбом «45». Цей альбом вперше показав готовність Цоя підійти до політичних тем у своїй творчості. У своїй пісні «Електричка» він обговорював чоловіка, який застряг в потягу, що віз його туди, де він не хотів йти. Це була ясна метафора життя в Радянському Союзі, і групі швидко заборонили виступати з цією піснею наживо.

Училище реставраторів, де він вчився, видало Віктору диплом різчика по дереву з обов'язковим двохрічним відпрацюванням за розприділенням.[12] Його дуже невдало розприділили в Пушкіно, де він мав бути до 8-ї години ранку, й до того ж, його оформили не різчиком, а реставратором ліпних стель.[12] Від цієї роботи у Віктора кровили пальці, що унеможливлювало його гру на гітарі.

У 1982 році за чиєюсь наводкою Риба з Віктором познайомились з одним театральним звукорежисером, який по своїм власним цілям допомагав рок-музикантам. Було розшукано барабанщика, яким виявився Валерій Кирилов (згодом барабанщик «Зоопарка»). Було написано декілька пісень, але щось не склалось і Цой швидко остиг до цього. Єдина бобіна з фонограмою записів залишилась саме у Кирилова, з яким відразу після того запису шляхи розійшлись.[12]

Знайомство з Маріанною

Маріанна і Віктор познайомились на дні народження їх спільного приятеля Олександра 5 березня 1982 року (це був так само і день народження Маріанни).[12] Мар'яні було 23, а Віктору — 19.[7] Вкінці вечоринки у Цоя на лиці Маріанна написала губною помадою свій номер телефону.[12][7] Віктор передзвонив. Так розпочались їх відносини.

« Він дуже болісно відносився у той час до того, що молодший за мене. І що я володію якимось заробітком — у ті часи приголомшливим — я тоді отримувала по 150 рублів у місяць. І що у мене є якісь "монументальні костюми", в яких хоть на прийом йди. А він сам собі шив штани.  »

— Із згадок Маріанни Цой.[7]

1983 рік

У 1983 році гурт розпався, проте Цой зібрав новий колектив, який виступив під тією ж самою назвою — «Кино». Цой шукав любу можливість виступати, що незавжди вдавалось. Рок-клуб влаштовував концерти, а в групи «Кіно» довгий час не було постійного складу. І тоді Цой виходив на сцену з іншими музикантами.[7]

19 лютого 1983 року на тридцятилітній ювілей Севи Гаккеля, який святкувався у рок-клубі, на сцені грали «Кіно» і «Акваріум».[12] Це був другий електричний концерт групи «Кіно» в її житті.[12] Концерт був неуспішний, оскільки група не мала постійного складу.

В 1983 році вперше в країні проводиться офіційний рок-фестиваль. В членах жюрі сидять все ті ж працівники культури і комітетів. Жюрі спершу прослуховували і відбирали рок-групи, а пізніше компонували і проводили концерт.[12] "Обговорення" жюрі велись з погано прихованим підтекстом: будете спорити, ми взагалі вас прикриємо.[12]

Група «Кіно» все ще не має постійного складу. У Віктора починаються натягнуті стосунки з Рибіним.[12] Тоді вже в гості до Віктора приходив Каспарян, і вони з Віктором могли довго розмовляти про хорошу гітару, якої не було ні в першого, ні у другого.[12]

Згодом, група починає мати постійний склад: на місце Олексія Рибіна приходить Юрій Каспарян; на бас-гітарі грав музикант «Акваріума» Олексій Титов, якого згодом змінив Тихомиров; за барабанну установку став Георгій Гур'янов, який був навіть не музикантом, а художником — що для Цоя зовсім неважливо, осільки ці люди були його однодумцями.

Група перебуває у творчому пошуку власного стилю одягу, в якому головне місце у пошуку і експериментам належить західним журналам і модним на заході музичним напрямкам. Їм хотілось виглядати дуже яскравими: підведені очі, біжутерія, рвані чуби — все, як у нових романтиків. Через це з групою «Кіно» мав декілька серйозних агресивних конфліктів Юрій Шевчук, зазначав в інтерв'ю Олександр Липницький, — вони теж його не приймали, оскільки були модниками у той час.[7] Згодом група виробляє свій власний стиль одягу, який був територією їх особистої свободи.

« Рок-зірки — вони поети ще. Вони за правду рубаються. А Цой рубався ще й за красу.
Оригінальний текст (рос.)

Рок-звезды — они поеты еще. Они за правду рубятся. А Цой рубился еще и за красоту.

 »

— Дмитро Шагін, художник, засновник творчої групи «Митьки»[7]

Через байдуже ставлення Віктора до монархічних стель, мастер-начальник вирішує відпустити Віктора, і Віктор подається у садово-парковий трест, де він різав скульптуру для дитячих майданчиків теж, не особливо стараючись.[12] В цей час Віктор ще більше починає захоплюватись різьбою нецке і робив дуже майстерно.[12] Вирізані фігурки щедро дарував старим друзям.[12] В 1983 році Віктор отримує довідку про закінчення СГПТУ-61.[1]

Борис Грєбєнщіков дуже часто навідується додому в гості до Маріанни з Віктором.[12]

Військкомат

Коли у 1983 році Цоєм серйозно зацікавився військкомат, Маріанна і Віктор разом шукали спосіб як йому уникнути служби в армії. Було вирішено, що Віктор повинен лягти у психіатричну лікарню. Маріанна влаштувалась туди працювати безкоштовно.[12] Через півтора місяця його виписали звідтам законним радянським психом.[7] Так за мірками радянського суспільства Віктор Цой перетворився в аутсайдера. Але в іншому світі, де грали рок-музику і не оглядались на правила, він становився все більш помітною фігурою. Після лікарні здоров'я Віктора дуже погіршилось.[12]

Віктор Цой був незмінним лідером гурту. «Кино» мав велику популярність серед ленінградського андеґраунду, а пізніше став відомим на всьому радянському просторі.

У травні 1984 року пройшов II Ленінградський рок-клуб концерт. Віктор Цой представив нове "електричне" «Кіно», вже без Рибіна. В числі інших пісень міцний і жорсткий постпанковий квартет виконав «Без'ядерну зону» («Я оголошую свій будинок без'ядерною зоною») — одну з небагатьох популярних по-справжньому і щирих антивоєнних рок-пісень.

«

Як не міцні стіни наших квартир,
Але хтось один не підставить за всіх плече.
Я бачу будинок, я беру в руки крейду,
Немає замка, але я володію ключем.
Я оголошую свій будинок без'ядерною зоною.
Я оголошую свій двір без'ядерною зоною.
Я оголошую своє місто без'ядерною зоною!

Оригінальний текст (рос.)

Как ни прочны стены наших квартир,
Но кто-то один не подставит за всех плечо.
Я вижу дом, я беру в руки мел,
Нет замка, но я владею ключом.
Я объявляю свой дом безъядерной зоной.
Я объявляю свой двор безъядерной зоной.
Я объявляю свой город безъядерной зоной!...

 »

Популярність пісні була викликана тим, що відбувалась афганська війна, яка забирала життя тисяч молодих радянських громадян.

1985 рік

У 1985 році музиканти закінчили запис альбому «Ніч», але альбом не вийшов у світ через якійсь плани звукорежисера. Віктор покидає боротьбу за вихід альбому, і сідає за написання іншого альбому в домашній студії Вишні.[12] Альбом був написаний дуже швидко і отримав назву «Це не Любов».[12]

В червні 1985 року Віктор з Майком Науменко отримують запрошення в Київ на квартирники. Там музикантів арештували.[12] Прийшлось прикласти деякі зусилля, щоб музиканти не отримали срок.

У 1985 році Віктор одружився на Маріанні, а 5 серпня 1985 року у них народився син Олександр.

« Розпочались безкінечні турботи. У мене було погано зі здоров'ям, а Вітя цілими днями прав пеленки і ночами грав на гітарі на кухні. Тоді він працював, мабуть, на самій мерзенній роботі із усіх робіт — прибирав в банному відділенні по-сусідству. Я декілька разів ходила йому допомагати, і можу запевнити, що це — тошнотворно.  »

— Із згадок Маріанни Цой.[7]

Робота займала 1 годину з 23:00 до 24:00 вечора — в самий незручний час, коли розпочинаються всі концерти і тусовки.[7] Працювати було потрібно, оскільки існувала стаття «про тунеядство». Цою це дуже не подобалось. І тоді сім'ї допоміг Сергій Фірсов — він допоміг Цою влаштуватись в котельню жіночого гуртожитку, куди недавно прийшов працювати сам.[7] Цю кочегарку, в самому центрі Ленінграду, в майбутньому швидко назвуть "Камчаткою" — так називалась пісня Цоя написана ним 5 років назад. Це була вугільна кочегарка, яка працювала круглодобово. До бані, Віктор працював рятівником на пляжі.[8]

«Камчатський» період Цоя — щасливий період для «Кіно». Музиканти насолоджуються славою, але ще не несуть на собі вантаж символів покоління. Вони виступають на фестивалях в Ленінграді і їздять у Москву, щоб дати квартирники.

Для групи «Кино» багато чого змінюється, коли у 1985 році до влади в СРСР приходить Михайло Горбачов і його соціальні та економічні реформи, особливо гласності та перебудови, викриття соціальних і економічних проблем Радянського Союзу і дозвіл відкритого обговорення їх у засобах масової інформації. Гласність послабила обмеження на ЗМІ і дозволила рок-групи, про які будуть писати і показувати по телевізору.

Символ покоління. Нова епоха Віктора

Віктор Цой сфотографований біля Будинку книги в квітні 1986 року

Всередині 80-х, в напівлегальних концертах для Віктора наступає момент істини — він перетворюється з музиканта у героя епохи.[7]

« Віктор Цой був скромним і замкнутим до певної пори. Це продовжувалось лише до часу, поки він не став зіркою. А зіркою він став вкінці 1984 року — на початку 1985 року, коли альбом «Начальник Камчатки» став всенародно признаним і любимим. Він швидко змінився і вже реально став господарем своєї долі і положення.  »

— Александр Ліпницький, музикант, журналіст, друг Віктора Цоя[7]

1986 рік

У 1986 році Цой пробує використовувати відкриту атмосферу для громадської думки і випускає пісню під назвою "Змін!" (рос. Перемен!). У пісні молоде покоління вимагає змін в радянській системі. Ім'я «Кино» та автора починає поширюватись по всій країні. Розпочинається сходження до слави.

З інтерв'ю Віктора Цоя, Ленінград 1986 р.:

« Все, що нами рухає, це ентузіазм і тяга, просто внутрішня тяга до творчості. Чого, можливо, може не бути у багатьох із багатьох, навіть можливо зірок, на Заході. Які просто виконують контракти. Мені так здається. Я не знаю. Я ніколи і не думав про те, щоб стати серйозним музикантом. Тому, що це зв'язано для мене з компромісами певними. І це піде на шкоду музиці і на шкоду пісням, тому що пісні, які я пишу, і пісні, які ми граємо, ми робимо тільки так як ми хочемо.[7]  »

У 1986 році у московське кафе "Мєтєліца" навідуються Віктор Цой і група «Кіно». Про це зберігся запис 1986 року. Фотограф Сергій Борисов таємно проніс відеокамеру у зал, де проводити відеофіксацію концерту було заборонено кураторами з метою запобігання розповсюдження "рок-зарази".[7] В цьому залі ще дежурять працівники КГБ.[7] Згодом на концерті було дано вказівку зупинити концерт, а глядачам розійтись. Проте Віктор не зійшов зі сцени, і, прийнявши це як виклик, група розпочала виконувати "Електричку".[7] Коли всетаки Віктору вимикають мікрофон, пісню підхоплює публіка, оскільки люди в залі вже знають слова. Зал вголос співає "Електричка везе нас туди, куди я не бажаю". Хоча Цою все ще можуть перервати або відмінити концерт, але в середині 80-хх років Цой отримує таку популярність, що вже ніхто не може заборонити йому співати про те, що він хоче.[7]

В січні 1986 року вийшов у світ альбом «Ніч», який пізніше повторила «Мелодія» з подачі Андрія Тропілло. Віктор про цей вчинок «Мелодії» дуже різко висловлювався в своїх інтер'ю.[12] Він так і не пробачить цей вчинок так званого «піратства» Мелодії.[12] Віктору, звісно, не заплатили ні копійки за альбом, а також Віктор дуже негативно віднісся до оформлення конверту пластинки.[12] До усіх своїх альбомів Віктор робив оформлення сам, лише до «Групи крові» і «Зірки по імені Сонце» — в співавторстві з Густавом.[12] Деколи, обкладинки альбомів мали варіанти, як, наприклад, «Начальника Камчатки» Віктор спочатку оформив сам, а пізніше з'явилась обкладинка оформлена знайомим художником.[12]

В цьому ж році Віктор зумів домовитись з Будинком культури «Невський» на 1000 місць, де виступив.

Пізніше, група «Кіно» поїхала на зйомки в Київ. Групу часто турбував про це, і навіть навідував з візитами починаючий київський режисер.[12] Перед самим від'їздом в Київ сталась Чорнобильська катастрофа, але музикантів це не зупинило. Зйомки тривали півтора місяці.

Восени група їздила з концертами в Таллін і Ригу. Гонорар складався виключно з оплати транспортних білетів на поїздку в обидва кінці.[12]

Ще був концерт в «Палаці Молоді», коли вперше з'явилась на сцені Джоанна Стінгрей.[12] Цой співав з нею пісню «Рухайся, рухайся, танцюй зі мною». Цей концерт «Кіно» відбувся на наступний день після зустрічі у верхах. Віктор, дуже несподіваним текстом, навіть для близьких людей, представив публіці Джоанну: "На жаль, в Рейк'явіку керівники наших двох країн не змогли домовитися. Але тут на сцені ми, росіяни й американці, можемо досягти повного взаєморозуміння. Ми хочемо доказати, що ми хочемо миру."[10][12] Вони виконали двомовну пісню.

Вкінці грудня 1986 року Віктор їздив в Москву, де отримав запрошення від Сергія Соловйова на зйомки в епізоді фільму із виконанням пісні.

1987 рік
Віктор Цой налаштовує гітару під час акустичного концерту в Ленінграді (1986 рік)
Юрій Каспарян та Віктор Цой під час концерту в Ленінграді (1987 рік)

В лютому 1987 року в котельні «Камчатка» Віктором було написане оповідання «Романс».[12]

Весною, гурт запросили в Челябінськ. За "електричний" концерт заплатили живі гроші.[12] Гурт зустрічав спеціальний комітет, який вимагав особистого прослуховування перед випуском на сцену.[12] Проте, в залі наростала ситуація з невдоволеними від тривалої затримки глядачами, і групу випустили на сцену без прослуховування комітетом.

Джоанна Стінгрей подарувала групі Кіно портативну звукозаписуючу студію на 4 канали, на якій гурт весь рік записував «Групу крові».[12] Цей альбом було випущено після того, як Віктор завершив зйомки у фільмі «Голка». З Соловйовим Цоя знайомить Грєбєнщіков — приводить на концерт групи «Кіно». Згодом, Соловйов познайомить Цоя з Рашидом Нугмановим.

До випуску альбому «Група Крові», Цой заспівав програму альбома на черговому ленінграддському рок-фестивалі, який став для «Кіно» останнім.[12] Більше гурт в фестивалях рок-клубу не виступав.

Фільм «Асса» вважають точкою відліку нової епохи.[7] Цей фільм Сергія Соловйова виходить у 1987 році, де у фінальній сцені Віктор Цой заспівав пісню «Змін!»(рос. Перемен!). Віктор знявся в двох "молодіжних" фільмах, «АССА» і «Голка», де зіграв фактично самого себе: похмурого, небагатослівного, одягненого в усе чорне, — це був справжній тріумф самотнього романтика, вічного бійця.[10] Нова касета «Кіно» - "Група крові" серед загального розпаду (в цьому періоді відбувається значний розпад рок-груп[10]) сприймалася як моноліт, символ віри.[10] «Кіно» залишалося чи не єдиною групою, у якої шалена популярність анітрохи не зіпсувала початкову чистоту образу.[10]

«

Ми хотіли спати — не було снів.
Ми носили траур — оркестр грав туш...
У наших очах — зоряна ніч.
У наших очах — втрачений рай.
У наших очах — закриті двері.
Що тобі потрібно — вибирай ...

Оригінальний текст (рос.)

"Мы хотели песен — не было слов.
Мы хотели спать — не было снов.
Мы носили траур — оркестр играл туш...
В наших глазах — звездная ночь.
В наших глазах — потерянный рай.
В наших глазах — закрытая дверь.
Что тебе нужно — выбирай..."

 »

— Віктор Цой «В наших глазах»

1987 рік був роком прориву для «Кино». Випуск їх п'ятого альбому «Група крові» спрацьовує. Відкритий політичний клімат в гласності дозволив Цою зробити свій, ще більш політичніший альбом, і дозволив йому написати тексти, які ніхто до нього не зміг виконувати — більшість треків альбому були спрямовані на молодь Радянського Союзу, і казали їм, щоб ті брали все під контроль і вносили зміни в країні. В деяких з пісень були розглянуті соціальні проблеми, що паралізують нації. Цой стає героєм серед радянської молоді, а «Кино» — найпопулярнішою рок-групую, як ніколи.

Сергій Бугаєв, художник, музикант, актор: "З Віктором Цоєм у наше мовне середовище, у наше психополе увійшли нові змісти — змісти Цоя."[7]

Країна змінювалась на очах, люди вчились жити по-іншому, шукали нові орієнтири. Цой, з його внутрішньою свободою і почуттям власної гідності виявився дуже потрібен. Прийшов його час. Він писав пісні про те, про що думають мільйони.

« Те, що Цой фігура колосального масштабу, мені було зрозуміло ще у 1985 році, коли ми з ним познайомились. А те, що він великий російський поет, з кожним роком все більше утверджуюсь в цьому.  »

Костянтин Кінчев, лідер групи «Аліса»[7]

З інтерв'ю Віктора Цоя, Ленінград 1986 р.:

« Все, що нами рухає, це ентузіазм і тяга, просто внутрішня тяга до творчості. Чого, можливо, може не бути у багатьох із багатьох, навіть можливо зірок, на Заході. Які просто виконують контракти. Мені так здається. Я не знаю.  »

Сергій Бугаєв: «Таким чином за допомогою рок-музики здійснились великі соціальні, політичні, і саме головне — культурні трансформації великого, дуже мало рухомого, під назвою — "радянського суспільства"».[7]

В цьому році група також дала концерти в Новоросійську і Сімферополі.

В житті Віктора з'являється інша жінка — Наталія Разлогова.

1988 рік

Після виходу кінофільму «Голка» (реж. Рашид Нугманов, 1988 р.) країна остаточно здобула свого героя — він одинокий, небагатослівний і чесний; і жертвує собою заради справедливості.[7] У альбому «Група крові», який вийшов вслід за фільмом, був грандіозний успіх.[7] Він, немов-би продовження цієї кіноісторії: головного героя, на прізьвисько Морро, вбивають на останніх кадрах, але пісня продовжує звучати, що значить смерть — це ще не кінець. За опитуваннями офіційних і неофіційних видань альбом Група Крові став найкращим альбомом 1988 року.[13]

« В останніх альбомах Цоя з'являється густий мужній голос, якого не було в альбомі "45"». Він робить собі новий голос.  »

— Михайло Житинський — письменник, журналіст, автор книг про російську рок-культуру і рок-музикантах[7]

Змінюється і образ самої групи — від нарядних "нових романтиків" не залишається і сліду — на зміну їм приходять чотири воїни рок-музики в чорних довгих плащах.[7]

« Він один з музикантів у нашій рок-музиці, який весь час змінювався — і теми його пісень, в першу чергу, і навіть музичні рішення весь час на новій пластинці нові.  »

— Александр Ліпницький, музикант, журналіст[7]

«Кино» не тільки грали краще, ніж будь-коли, в піснях Віктора Цоя з'явився несподіваний оптимізм і соціальна позитивність, далекі від недавніх декларацій відчуження.[10] Яскраво це засвідчує пісня рос. «Попробуй спеть вместе со мной».[10]

Ще одна важлива подія червня: в США вийшов на платівці подвійний альбом "Червона хвиля", скомпільований молодою енергійною каліфорнійкою Джоанною Стінгрей, що представляв по шість пісень «Акваріума», «Аліси», «Кіно» і «Дивних ігор».[10]

1988-го року в Палаці Спорту Лужники (Москва) адміністрація палацу відключила гурту апаратуру під час концерту. Після вимкнення мікрофона Цой сказав: «Ми повинні були заспівати ще п'ять пісень, але після «Саші»[14] не будемо. Хлопці, ми перемогли, нумо тепер організовано покинемо Лужники, аби не дати їм нагоди».

Свідчення того, що Віктор добре розумів, що його відомість — це питання попадання в час:

«

— Звичайно, що мені приємно, що людям подобається музика, що люди приходять на концерти. Зал завжди повний, і так далі. Я прекрасно розумію, наскільки це питання попадання в час. Я, в якомусь смислі в нього попав. Але точно так же міг і не попасти, пісні від цього гіршими би не стали, музика — теж.
... — А ти хотів би, щоб група Кіно поїхала ну ... в закордонні гастролі? Ну скажи ... ну чому ти не хочеш робити цього?
— Ну, тому, що я прекрасно віддаю собі звіт в тому, що це нікому там не цікаво. І що не може бути цікавою група, що співає іноземною мовою і невідома.
— Угу.
— Ось. А їхати, я не знаю ... щоб щось там .. купити собі магнітофон .. Привезти його сюди і дивитися, які там чудові машини, які там чудові готелі. Звичайно (махає в сторони головою з незгодою), тільки час втрачати. Навіщо?

 »

Незважаючи на те, що Цой був величезною зіркою, він як і раніше жив звичайним життям. Він продовжував свою стару роботу в котельні житлового будинку, що дивувало багатьох. Цой заявляв, що він насолоджувався роботою, і йому також потрібні були гроші, щоб підтримати групу, так як вони все ще не отримують державної підтримки, а їхні альбоми були скопійовані і пройшли по всій країні через самвидав безкоштовно.

« Журналіст: Ви зараз знаходитесь на хвилі. Ви не боїтесь опинитись під хвилею?

Віктор: Я не знаходжусь на хвилі.
Журналіст: Але вас люблять. Великий ажіотаж навколо вашого імені.
Віктор: Це питання.. як вам сказати.. зовнішнього характеру. Тобто, я для себе не знаходжусь на хвилі. Я пишу.. тобто я живу точно так як і жив 3 роки назад, п'ять років назад.
Журналіст: Скажіть Віктор, які у вас зараз відносини, скажімо так — з офіційною культурою? З офіціальними організаціями. Тому, що так чи інакше всерівно від них залежите. Вступаєте з ними в які-небудь відносини як музикант, як виконавець?
Віктор: Ніяким чином. Я стараюсь ніколи ні від кого не залежати.
Журналіст: Ви впевнені, що вам це вдасться?
Віктор:Звичайно.

 »

— Інтерв'ю Віктора Цоя в Мурманську. Квітень 1989 року. (частина 2 із 3)[15]

Комерціалізація. Управлінець Юрій Айзеншпіс

Микола Михайлов, який очолював Леніградський рок-клуб з 1982 року до його самоліквідації на початку 1990-х років у своєму інтерв'ю засвідчує, що одного разу при виступі Віктора Цоя з Майком Науменко (це ще початок творчості Віктора), з ним про гонорари домовлялася Маріанна Цой, дружина Віктора.[7] Михайло Житинський — письменник, журналіст, автор книг про російську рок-культуру і рок-музикантах, своїм інтерв'ю засвідчує, що Маріанна Цой стала першим адміністратором групи і звертає увагу на тому, що не важливо чи вона була хорошим продюсером чи поганим, але продюсером її можна назвати.[7]

1988 та 1989 роки проходять під знаком бурхливого розвитку двох нових процесів: переходу радянського року на ринкову основу і залучення його в міжнародну тусовку.[10] З впровадженням госпрозрахунку і появою концертних кооперативів в артистів з'являється можливість отримувати реальну частину доходів від своїх виступів. Грубо система виглядала так: виконавці через посередників (ті самі кооперативи) укладають прямі договори з концертними майданчиками, називаючи при цьому свою "ціну", яка може виражатися двояко: або як фіксована сума, або як певний відсоток від загального доходу заходу.[10] У будь-якому випадку це вже не мізерні "концертні ставки", придумані чиновниками, а суми незрівнянно більші. Гонорари популярних груп коливаються в межах від п'яти до десяти тисяч рублів за концерт, рекордсмени кшталт "Ласкавого травня" брали і по двадцять п'ять.[10]

У грудні 1988 року відбувається знайомство Цоя і Юрій Айзеншпіса,[8] який достроково виходить з в'язниці. Айзеншпіс у своїй книжці про себе, пише, що про Цоя і «Кіно» дізнався, коли читав «Звукову доріжку» в газеті «Московський комсомолець» у в'язниці.[13] (За іншою інформацією, до рук Айзеншпіса потрапила касета ленінградського гурту «Кино», коли він перебував ще у в'язниці.[8]) Айзеншпіс тричі був засуджений за "фарцювання" і йому загрожувала вища міра покарання.[16] На волю Айзеншпіс виходить 1988 року.[16] На волі Юрій згадує про гурт і прораховує, що ставши адміністратором гурту, він отримає швидкий старт, оскільки 1988 рік вже характеризується переходом концертної діяльності на ринкову основу.[16] Телефонуючи всім знайомим музикантам і розпитуванням про Кино, він знаходить людину, яка знайома з Віктором. Ним є Олександр Ліпніцкій («Звуки Му»), який і представляє один одному Айзеншпіса і Цоя.[16][8]

« Дуже коротко я їх представив один одному, і вони відразу один одним зацікавились на професійній основі. Виявилось, що я попав абсолютно в точку.  »

— Олександр Липницький в передачі: Юрій Айзеншпіс. "Моя правда" (Україна). Телеканал СТБ. 12.10.2007[16]

Цой не має забобонів щодо тюремного минулого Юрія. Айзеншпіс береться уже відомому гурту розвивати його концертну діяльність.[16] Юрій Айзеншпіс у своїй книзі пише, що вони обоє були потрібні один одному, оскільки концертна і гастрольна діяльність групи «Кіно» "бажала кращого".[13]

Через півтора місяці Айзеншпіс влаштовує концерт групі в Будинку Культури Московського Авіаційного Інституту, чим засвідчує свої "організаторські здібності".[13] Починають вибудовуватись гастрольні тури на 10-12 міст.[13]

З кожного спільного концерта Айзеншпіс отримував приблизно 20%, із решти коштів 40% отримував Цой, і по 20% залишалось на кожного з решти трьох музикантів групи.[13] Дохід від сувенірної продукції ділився навпіл з Айзеншпісом.[13]

Організацією концертів займалася приватна продюсерська фірма з нехитрою назвою "ЮА", заснована Айзеншпісом. Працювала фірма з вісімдесят восьмого по дев'яностий роки.[17]

1989 рік

1989 року — у Нью-Йорці відбувся прем'єрний показ фільму «Голка» (рос. «Игла») і відбувся невеликий концерт.

У 1989 році, за дивним контрастом з сенсаційними дебатами у Верховній Раді і бурхливими подіями в Прибалтиці, у рокерів явно падає інтерес до соціальної проблематики.[10] Але в столиці "легальний рок" як і раніше вважався джерелом підвищеної небезпеки і будь-який масштабний захід наповнювали величезною кількістю міліціонерів.

У Москві розташована більшість студій звукозапису — як державних, так і кооперативних. Тут же — штаб фірми "Мелодія" (яка й до 1991 року залишається монополістом з випуску грамплатівок).[10]

В 1989 році Цой остаточно перебирається із Ленінгада до Москви. Так зручніше для роботи, просування групи і потім, для цього є і приватна причина:

«

Останні роки життя Вітя провів з іншою жінкою. Її звати Наташа. Це тривало три роки і було дуже серйозно. Про наш розвід мови не було, тому що існував Саша. Ми вже переросли ці женитьби, розводи.

 »

— Із згадок Маріанни Цой.[7]

В Москві Віктор жив із своєю цивільною дружиною Наталією Разлоговой в невеликій трьохкімнатній квартирі на Профсоюзній вулиці біля метро «Коньково».[13] В квартирі проживали ще троє людей: Наталії син, мама і сестра.[13]

Віктор Цой про гласність і перебудову:

« Журналіст: Чи вірите ви Горбачову?

Віктор: (довго думає) Нда, зараз подумаю. Розумієте, з появою цієї людини щось почало змінюватись. Я не знаю, чим це все закінчиться. Але щось почало відбуватись. Я це можу лише вітати. Я не знаю, наскільки він особисто зіграв у цьому якусь роль, че це, так би мовити, історична необхідність. Чим все це закінчиться, теж незнаю. Кожна людина надіється на краще.
Журналіст: Так ви надієтесь?
Віктор: Безумовно.

 »

— Інтерв'ю Віктора Цоя в Мурманську. Квітень 1989 року. (частина 2 із 3)[15]

27 жовтня 1989 року Віктор був в ефірі суперпопулярної в ті часи програми "Погляд" (рос. "Взгляд"), яка проходила на тему кооперації в СРСР.

«

— Віктор, я б хотів почути вашу думку. Ви згідні, що мистецтво і кооперація можуть стояти поряд, на одній сходинці?
— Ви знаєте, напевне — так. Тому, що з тих пір як виникла кооперація, я, на своєму прикладі, я вже можу не працювати кочегаром, не кидати вуголь, а можу займатись своєю музичною діяльністю. Ось, можу тепер.. Тепер вже.. не пройшло там і семи років.. Вкінці-кінців цим, можу хоч якось забезпечити своє життя.
— Це не лише завдяки кооперації, а ще завдяки вашому мистецтву.
— Ну, тим не менш. Мистецтво було і раніше. Однак... (сміється)
— А ваше особисте відношення до кооперації?
— Ну, складне відношення. Я вважаю, що кооперація діло дуже потрібне, єдина проблема в тому, що всі звинувачують її в спекуляції. Ось. Я вважаю, по-перше, що у нас держава займається спекуляцією в особливо крупних масштабах. По-друге, значить закон такий, або влада слабка, якщо знаходиться шахрай, який може все якось розвернути.[18]

 »

Згодом, Айзеншпіс у своїй книзі згадуватиме, що це він пропхав Цоя на передачу, переконавши Макусєва, який робив цей випуск.[13]

У 1989 році кино давали один благодійний концерт в Данії у фонд Арменії.

В цьому ж році гурт давав концерт у Франції.

1990 рік

Зі своїм гуртом В.Цой гастролював Росією, Україною та Білорусією. За сім місяців 1990 року Віктор Цой разом з гуртом дає понад 70 концертів по всьому Радянському Союзу.[3]

Вкінці травня 1990 року у групи було 5 концертів в Іркутську, в тому числі по 2 в Ангарську і Братську.[13] У Братську групу чекали погані умови з готелем, з стадіоном для виступів (був суцільною руїною) і грошей за договором оплатити групі не змогли.[13] Коли група відіграла перший концерт, Айзеншпіс скасував наступний, який мав відбутися 31 травня.[13] На концерт прийшла велика кількість людей. Коли Цой дізнався від Айзеншпіса чому той відмінив концерт, Цой відповів: — Тоді я буду виступати безкоштовно.[13] Сцена до того часу вже була демонтована, але Віктор не розгубився і вирішив співати під гітару.[13]

Через день після Братська мав відбутись концерт у Донецьку.[13] Але рейс Красноярськ-Москва було скасовано. Група поїхала в Свердловськ і Краснодар, а через день — в Донецьк.[13] Донецький концерт було відзнято для ТБ.[13]

Одного разу в Україні пересікались маршрути двох гастрольних турів двох груп — «Ласкавого травня» і «Кино», а гастролери опинились в одному готелі. Там і відбулось знайомство Віктора Цоя з Юрієм Шатуновим.[13]

24 червня 1990 року на головному стадіоні Радянського Союзу «Лужники» (рос. Большая спортивная арена Олимпийского комплекса «Лужники») відбувалось свято газети «Московський комсомолець». В цей день на цій сцені із 70 000 кількістю глядачів відбувався останній вихід на сцену гурту «Кино», який був наймасштабнішим в кар'єрі Цоя.[5][3] Пісня "Змін!" (рос. Перемен!) була останньою, яку Віктор заспівав зі сцени.[19] До 2010 року факел над стадіоном «Лужники» запалювали лише двічі: на відкритті олімпіади в Москві, і через 10 років після цього, коли на сцену вийшов гурт «Кино».[5] Виступ Цоя тривав близько години.[13] Ведучим останнього концерту гурту «Кино» був Артур Гаспарян.[20]

1990-го року після гастролів гурту країною менеджер[3] Юрій Айзеншпіс робить Віктору Цою подарунок — автомобіль Москвич-2141.[20]

У червні 1990 року відбувся, як пізніше стало зрозуміло, останній концерт «Кино» у Москві на Великій спортивній арені Лужників. Після концерту Віктор ні з ким не розмовляв, — він мовчки зібрав речі і попрощався. Наступного дня він їхав до Латвії[5] на відпочинок у рибацьке село. Це була запланована відпустка. З собою він взяв портативну студію.[5] Разом з ним до Латвії поїхали син[20] і Наталія.[21][3] В рибацькому поселенні під Юрмалою Цой з Юрієм Каспаряном під акустичну гітару розпочали запис матеріалів для нового альбому. Віктор винаймав будинок у рибацькому селищі Пліенціемс (Plienciems).[20] Селище також відоме тим, що в ньому немає вулиць, а будинки не мають номерів. Натомість, кожен будинок має свою назву. Віктор винаймав будинок під назвою «Geltini», до якого приїжджав майже кожного літа.[20]

Смерть в автокатастрофі

13 серпня Юрій Каспарян, повернувся з Прибалтики, де він був разом з Цоєм.[12]

15 серпня 1990 року в 6:00 ранку Віктор попрощався з сином, який залишився чекати його на дачі і поїхав на рибалку.[19]

15 серпня 1990 року о 12 годині 28 хвилин Віктор Цой загинув у автокатастрофі, коли повертався з рибалки. ДТП сталося на 35 кілометрі траси «Слока — Талсі» неподалік містечка Тукумс, що в Латвії, в кількох десятках кілометрів від Риги.

Існує багато версій навколо причин гибелі Віктора Цоя. За версією творців документального фільму з циклу «Слідство вели…» (рос. «Следствие вели...»), Цой потрапив в аварію, коли намагався переставити іншою стороною касету у своєму магнітофоні, тим самим він відволікся від керування автівкою у «сліпому повороті» дороги.[20] 15 серпня 1990 року біля третьої години ночі Віктор Цой сам-один поїхав на риболовлю.[3][20][8] Назад повертався після полудня. Від озера до селища — 15 хвилин автомобілем.[20] Дорога весь час звивиста, і лише біля мосту через маленьку річку Тейтопе вона була прямою.[20] Назустріч Вікторові, в протилежному напрямку рухався автобус Ікарус, що проїзджаючи останнього поворота перед річкою, виїхав на пряму ділянку дороги і в той самий момент відбулось зіткнення.[20]

В іншій версії подій припускається, що на дорозі перебувала третя машина з високим латиським посадовцем КПРС всередині. Цей автомобіль притиснув до узбіччя і підрізав автівку Віктора, внаслідок чого Віктор різко виїхав з узбіччя на зустрічну смугу, де й зіткнувся з «Ікарусом».[20]

Існує версія, що у загибелі Віктора слід звинувачувати його менеджера («продюсера») з кримінальним минулим — Айзеншпіса.[22] Смерть викликала ще більш значущий інтерес до творчості Віктора.[22] В країні була продана рекордна кількість касет, платівок тощо.[22] На організований рахунок перераховувались величезні кошти, але ні батьки Віктора, ні вдова з сином не одержали хоч скільки-небудь значущої суми.[22] Незважаючи на те, що фонд Віктора Цоя зібрав величезні кошти, ніхто досі не підіймав питання про те на що саме пішли ці гроші.[22] Зникла значна частина коштів Фонду Віктора Цоя, яка, згідно здогадок, витрачалась на розкрутку гурту «Технологія» (з якою співпрацював саме Айзеншпіс).[22]

Юрій Бєлішкін, колишній концертний директор групи «Кіно», впевнений, що Віктору допомогли піти з життя.[19] Бєлішкін заперечує версію про те, що Віктор заснув за кермом. За 48 годин до смерті Віктор не вживав алкоголь, а наркотичних речовин в його крові теж не було знайдено.[19] Вся запланована поїздка відбувалась вдень і не могла перевищувати 15 хвилин.[19] Тож, часу і підстав, щоб заснути за кермом не було.

Маріанна Цой пише, що в те, що Віктор заснув за кермом невірить ніхто з близьких.[12]

« Віктор йшов по життю на мяких котячих лапах. Був вкрай обережним.

[12]

 »

Цю обережність і організованість Віктора Цоя підтверджує і Юрій Бєлішкін.[22]

У вбивство Маріанна не вірить.[12]

Цікавим є те, що саме на початку 90-го року американські фармацевти об'явили про створення нового снотворного засобу нового покоління — речовини, яка виводиться з організму протягом однієї години.[19]

« Була дуже сильна в шоу-бізнесі версія про те, що Віктор Цой, безперечно, був під наглядом у спецслужб — його прослуховували, за ним слідкували. Сила його впливу на маси, на молодь була такою колосальною, що, звичайно, якби він завтра забажав балотуватися в президенти — за нього б проголосували.  »

— Лена Леніна, письменник[19]

Юрій Айзеншпіс в своїй книзі називає Юрія Бєлішкіна "персонажем, який намагався адмініструвати групу ще в санкт-петербурзському рок центрі" і "відносно нікчемним адміністратором".[13]

Офіційна версія

Відповідно до офіційної версії Цой заснув за кермом,[23][2][19] після чого його «Москвич-2141» вилетів на зустрічну смугу і зіткнувся з автобусом «Ікарус-250».[23][24] Відповідно до висновку криміналістичної експертизи ДАІ:

«Швидкість автомобіля «Москвич» на момент зіткнення становила не менше ста кілометрів на годину.
Швидкість автобусу «Ікарус» не перевищувала сімидесяти кілометрів».[20]

Офіційний висновок слідства: все, що трапилось на пустинній латвійській трасі, визнали нещасним випадком.[20]

Версія, що Віктор заснув за кермом, виникла через те, що на правій стороні дороги за декілька десятків метрів до місця аварії було знайдено сліди протектора «Москвича», на якому їхав Віктор.[13] Тому припустили, що він заснув і з'їхав у сторону, а коли на швидкості потрапляють на іншу сторону, то автомобіль виносить.[13]

Слідство так і не могло встановити людину, яка бачила Цоя останньою.[19] За версією слідства, Віктор останній свій ранок провів з вудочкою на березі в повній самотності.[19]

Його автомобіль був повністю зруйнований до такого ступеня, що одне з коліс не було знайдено.[13] Номерні знаки транспортного засобу були пошкоджені до такого ступеня, що їх неможливо було прочитати.[13] Двигун розкрошився, а його залишки знаходили в радіусі 60 метрів.[13] Єдині деталі, які збереглись від зіткнення — кришка багажника з нерозбитим склом і задній міст.[13] Працівники ДАЇ не знайшли тормозного сліду автомобіля «Москвич».[13] Від удару «Москвич» відлетів у річку майже на 100 метрів.[13] Автомобіль Цоя після аварії привезли в Ленінград, де Ліпніцький мав змогу його бачити.[8]

Смерть Віктора Робертовича Цоя наступила миттєво. Водій «Ікаруса» не постраждав. За два тиждні до загибелі Віктора у господаря будинку, де відпочивав Віктор втонув син.[13] Юрій Айзеншпіс на місце трагедії не приїзджав.[13] Він на авто поїхав до Санкт-Петербургу, оскільки білетів на авіапереліт не було.[13]

Події в Радянському Союзі в цей період часу

18 серпня відбулось самопроголошення нового органу влади в СРСР — ГКЧП (існував з 18 по 21 серпня 1991 року), який був утворений з перших державних та посадових осіб Радянського уряду, які виступили проти проведених Президентом СРСР М. С. Горбачовим реформ Перебудови і перетворення Радянського Союзу в новий «Союз Суверенних Держав». Дії ГКЧП призвели до подій, що стали відомими як «Серпневий путч». Путч апаратників протистояв як Горбачову, так і Єльцину (згодом першому президенту Російської Федерації).

Хоча колишні члени розпущеного ГКЧП та особи, які активно сприяли їм, були арештовані (22 по 29 серпня 1991), проте згодом всі вони були відпущені під підписку про невиїзд (з червня 1992 року по січень 1993), а за тим — амністовані (23 лютого 1994, ще до вироку суду, обвинувачені у справі ГКЧП (крім Валентина Варенникова) були амністовані Держдумою незважаючи на заперечення Єльцина).

Після путчу, 6 жовтня 1991 в Санкт-Петербурзі, але за кілька хвилин до виконання пісні рос. «Господин президент» був убитий Ігор Тальков. Пісня є останньою студійно-записаною піснею Ігоря Талькова, мала бути виконана на збірному концерті зірок естради, і являла собою звернення в художній формі до Президента РРФСР Бориса Єльцина, стилізоване під народне, з вимогою відсторонення від влади Президента СРСР Михайла Горбачова, розпуску Верховної Ради СРСР, ліквідації радянської державної символіки і заміни її на дореволюційну, а також здійснення інших соціальних і політичних реформ. Зброю, з якої був убитий музикант, не знайдено, повний склад учасників бійки невідомий, а саме вбивство до теперішнього часу вважається нерозкритим.

Юрій Айзеншпіс про смерть Віктора

Хоча за офіційною версією смерть відбулась на пустинній дорозі і без свідків, в програмі "Живаго" 2002 року 22 червня Юрій Айзейншпіс говорить, що свідки були.[25] Це була перша публічна розповідь Айзеншпіса щодо смерті Віктора.

Поховання Віктора

Тіло Віктора з Тукумса везли автобусом. Каспарян і Маріанна їхали впереді, оскільки вони везли Сашу.[26] Автобус з тілом їхав позаду і повільно, тому Маріанна у місті була швидше і вже знала в який морг його везти.[26] В моргу в Ленінграді Наталія і Маріанна відкривали труну, після чого Віктору вони закрили лице чорним полотном, оскільки Віктор не позволяв собі з'являтись на людях "не в формі", — розповідала Маріанна.[26]

Учасники групи «Кіно» зібрались вечором в студії ЛенТБ і в прямому ефірі звернулись до своїх шанувальників з проханням вести себе якомога спокійніше.[8]

Фотографія, зроблена в день другої річниці його смерті в серпні 1992 року. Могила В.Цоя на Богословському цвинтарі в Петербурзі
Могила Віктора Цоя на Богословському кладовищі Санкт-Петербурга. Зфотографовано 15 серпня 2012

19 серпня його поховали на Богословському цвинтарі в Санкт-Петербурзі. Сотні людей прийшли на похорон Віктора. Замість оголошеної організаторами похорону години поховання о 12:00 дня, тіло Цоя було віддано землі зранку[5] — о 10:00год.,[13] тому самі похорони пройшли практично при п'яти особах.[3] Ніхто не бачив Віктора Цоя мертвим — його поховали у закритій труні.[27] На похорон приїхала велика кількість людей, серед інших розпрощатись із Віктором приїхали й відомі музиканти і актори. Біля могили стояли: Маріанна Цой офіційна дружина Віктора, син Віктора Олександр, та поряд із ними — Наталія Разлогова близька подруга Цоя.[5][8] В Ленінграді фанати гурту «Кіно» декілька днів не покидали могили.[2]

Квіти до могили Віктора клали Андрій Макаревич, Артем Троїцький, Джоанна Стінгрей, Сергій курьохін, Костянтин Кінчаєв та ін.

Смерть Цоя була шоком для безлічі шанувальників. Кілька фанатів навіть наклали на себе руки:[28] 45 підлітків по всій країні.[16] Смерть Віктора є загадкою.[20]

Після загибелі Віктора його близькі воліли не спілкуватись із журналістами.[5] Наталія Разлогова надасть одне єдине інтерв'ю російським журналістам через рік після трагедії, в якому проситиме не називати її дружиною Цоя, оскільки вони були близькими друзями останні три роки життя Віктора, не були одруженими, а у Віктора є син і дружина в Санкт-Петербурзі.[5] Більше з журналістами Наталія не спілкувалась. Через деякий час вийшла заміж і виїхала з Росії.[5] Син Віктора Цоя (народився 1985 року) до сьогодні відмовляється давати інтерв'ю журналістам.[5]

Знайдені після аварії в автомобілі вцілілі записи згодом будуть випущені і отримають назву «Чорний альбом»[20].

«Чорний альбом» і спроба заміни соліста «Кино»

Після смерті Цоя Айзеншпіс розуміє, що саме час випустити «Чорний альбом», останні пісні до якого Віктор написав за день до загибелі.[16] Вініловий диск вийшов у світ з траурним дизайном — без жодного напису, з фотографією-вікном на абсолютно чорному конверті.[13] Альбом стає платиновим — фанати розкуповують увесь наклад — мільйон примірників.[16] Айзеншпіс також випускає поліграфічну і сувенірну продукцію, пам'ятні набори: поліетиленові пакети з портретом Цоя, маленький буклет і двосторонні плакати (все разом ціною 15 рублів (біля 3 доларів); окрім плакатів з набору, реалізовує ще два мільйони плакатів.[13] На мертвому артистові Айзеншпіс заробляє ім'я та 4 мільйони доларів — за такі гроші він може купити приватний літак і розкішну віллу в Америці.[16] У своїй книжці Айзеншпіс згадує, що для випуску альбому йому прийшлось взяти кредит у розмірі 5 млн. рублів (більше мільйона доларів) в Черемушкінському відділенні МІБу.[13] Поручителів Айзеншпіс знайшов через Олександра Гафіна (у 2011 році це віце-президент Альфа-Банку), який познайомив його з головою однієї з організацій ветеранів Афганістану.[13] Допомагали і приятелі-комерсанти, і Сергій Козлов, який згодом став одним із замміністрів.[13]

В пресі було оповіщено, що квиток на презентацію останнього альбому «Кіно», обіцяну ще на 19 грудня, буде коштувати 150 рублів. Айзеншпіс це пояснював тим, що це світський захід, а західні мірки передбачають хорошу плату за такий захід.[29]

Проте, після успіху «Чорного альбому» Айзеншпіс не хоче втрачати прибутковий проект, і робить ризикований крок — знаходить Вікторові Цою заміну — нового вокаліста «Кино». Це підтверджує Аніта Цой (Анна Сергіївна Кім):

« —Мене звуть Юрій Шмілєвич. Ви знаєте, що я був продюсером групи «Кино»?

—Ні.
—Ну, групу «Кино» ви знаєте?
—Так.
—Я пропоную вам розглянути питання солірування в цій групі. Я подумав, а чи не почати все спочатку, лише жіночим голосом?
—Ні, ви не порядна людина.

 »

— переказує свій діалог з Айзеншпісом Аніта Цой в передачі: Юрій Айзеншпіс. "Моя правда" (Україна). Телеканал СТБ. 12.10.2007[16]

У своїй, практично автобіографічній книзі про себе, яку написав Айзеншпіс, і яка названа «Віктор Цой і інші», Юрій називає Маріанну "скандальною бабою" та "жінкою з низьким пролетарським походженням", і звинувачує її в тому, що це вона спровокувала розмови, що Айзеншпіс експлуатує смерть Цоя і славу «Кіно» для власного збагачення.[13]

Фонд Віктора Цоя

У Москві Айзеншпісом був створений Фонд імені Віктора Цоя.

Маріана про Фонд:

« — Мар'яна, що зараз відбувається з Фондом Віктора Цоя? Я часто читаю: Фонд, Фонд, але повідомлення досить суперечливі і часто віддають зайвою мрійливістю...

— Я максималіст за вдачею: мені або погано, або добре, середини майже не буває Мені зараз дуже не хочеться помилитися, або у всякому разі я хотіла б, щоб у пресі це не було дуже бугристо, тому що у мене з Юрієм Айзеншпісом (менеджер «Кіно», москвич) складні відносини тобто я й не припускала, що вони будуть прості (хороші чи погані — це інша справа). Працюючи останні роки два з Вітею, він знав, звичайно, що в Ленінграді у Цоя якась дружина з дитиною, але не уявляв, що доля поверне так, що йому доведеться зі мною часто спілкуватися. Коли Айзеншпіс став робити цей Фонд, з'ясувалося, що нікуди один від одного не дітися. Я йому категорично не подобаюся зі своїми інтелігентськими ленінградськими замашками, я йому заважаю, весь час кажу поперек, загалом, дію на нерви, а він мені діє точно так само. Але, оскільки Фонд, якщо він хоче вижити, не може існувати без авторського права, нам доводиться існувати разом.

 »

— уривок з інтерв'ю газеті «Смена», 21 червня 1991[1]

Дизайн CD-альбому «Чорний альбом»

Авторські права на творчий доробок

У своїй книзі Айзеншпіс пише, що одного разу до нього прийшов знайомий підприємець із «Мороз Рекордз» (заснована в 1992 році Олександром Морозовим) і захотів випустити «Чорний альбом» на входячих в моду компакт-дисках (CD), і Айзеншпіс просто уступив йому права — віддав задарма, через що втратив декілька мільйонів доларів і забезпечив деяким людям цілі статки.[13] Свій вчинок він пояснює тим, що не уявляв всіх фінансових масштабів і що хотів припинити всі розмови за своєю спиною.[13]

Маріанна Цой стала володарем прав на пісні свого чоловіка після того, як він загинув. Вона пережила Віктора на 15 років і померла від раку в 2005 році.[30]

Важливі факти

  • Айзеншпіс достроково вийшов з в'язниці завдяки Андрію Андрієвичу Громико — міністру закордонних справ і Голові Президіуму Верховної Ради СРСР.[17]
  • У липні 2011р. в Білорусі заборонили радіостанціям ставити в ефір пісню Віктора Цоя «Змін!» (рос. Перемен!).[31]
  • У квітні 2014 депутат Держдуми Росії Євгеній Фьодоров оголосив Віктора Цоя агентом ЦРУ, а окремі пісні — частиною плану руйнування СРСР.[32]

Пам'ять

Поштова марка Росії із серії «Популярні співаки російської естради», присвячена Вікторові Цою, 1999, 2 рубля (Каталог ИТЦ 542, Скотт 6548)

Ні слава, ні гроші, які прийшли до Віктора в останні 2 роки, його не змінили.[13] Айзеншпіс підтверджує, що в його пам'яті Цой назавжди залишився добрим, чесним і скромним хлопцем; він був домашньою людиною абсолютно не вередливою у побуті; ніколи не бачив щоб Цой на кого-небудь накричав чи образив, але його авторитет в групі був неприрікаємим і дисципліна майже залізна.[13] Розмовляв тихо, але в голосі відчувалася воля.[13]

Пісні Цоя лишаються популярними серед молоді й понині. Майк Науменко (помер через 1 рік і 12 днів після Цоя) з цього приводу сказав: «У нашій країні бажано загинути, щоб стати остаточно популярним». Звукорежисер і продюсер Андрій Тропілло (директор Ленінградського відділення «Мелодії»монополіста звукозаписуючих студій в СРСР) додав, що Цой «пішов вчасно» в тому сенсі, що його пізні роботи, на думку Андрія, слабше ранніх, а подальша творчість була б ще гірше.

« Різні дрібні видавництва формують у читача певний погляд на життя і творчість Віктора і, як правило, погляд помилковий. Безладно зібрані газетні статті, перші, які потрапили до невдалого укладача чергової збірки і випущені окремим виданням, ніколи не проллють світло на те, ким був насправді Цой і що він насправді робив. Нажаль, більшість цих статтей написані людьми некомпетентними і не володіючими питанням. Звідси і поширена в масах думка, що творчість Віктора — це, де, мистецтво тинейджерське, підліткове і розраховане саме на цю категорію слухачів. Ми можемо, не проводячи прямих паралелей в технічних питаннях, а говорячи про суть, сказати, що пісні Віктора такі ж підліткові, як пісні Бітлз чи романи Булгакова. Якщо це подобається підліткам, то зовсім не очевидно, що іншим віковим категоріям це буде нудно і нецікаво.

    — Маріанна Цой і А.Рибін у своїй авторській книзі «Віктор Цой»[12]

 »

На честь музиканта названо астероїд 2740 Цой[33].

«Стіна Цоя»

«Стіна Цоя» в Кривоарбатському провулку в м. Москва
Меморіальна композиція Віктору Цою у дворі будинку № 15 по вулиці Блохіна в Санкт-Петербурзі

Після смерті Цоя у Кривоарбатському провулку, міста Москви, з'явилась «стіна Цоя», що вкрита написами «КИНО», «Цой живий» та зверненнями до самого музиканта. У 2006 році стіну спеціально пофарбували, але її було успішно відновлено фанатами.[34]

Подібна стіна є і у Мінську.[35]

15 серпня 2012 року у Полтаві з’явилася третя на всю Україну стіна пам’яті Віктора Цоя. [1]

Клуб-музей «Камчатка»

На вулиці Блохіна, б.15 в Санкт-Петербурзі, на місці колишньої вугільної котельні, в якій працював Віктор, організовано клуб-музей Віктора Цоя.

Пам'ятники

Пам'ятник Віктору Цою біля кінотеатру «Аврора»

В 2004 році російський Союз Молоді став займатись питанням встановлення пам'ятника.[8] Але коли пам'ятник був створений і його встановили на Арбаті, місцеві жителі виступили проти цього.[8] Скульптуру з Арбата прийшлось прибрати.

У Санкт-Петербурзі у липні 2009 року був тимчасово встановлений пам'ятник Віктору Цою. Гіпсова скульптура, що зображувала Віктора сидячого на мотоциклі, була встановлена ​​на Невському проспекті, навпроти кінотеатру «Аврора». Автор пам'ятника — московський скульптор Олексій Благовісна. 4 лютого 2010 було оголошено, що пам'ятник музикантові з'явиться в лісопарку Александрино, навпроти якого Цой із родиною жив і в якому часто гуляв.[36][37][38]

На місці загибелі Віктора Цоя, на 35-му км траси «Слока — Талсі», встановлено ​​стелу висотою 2 метри 30 сантиметрів. Кошти на стелу збирали шанувальники таланту Цоя. Автори пам'ятника — художник Руслан Верещагін і скульптор Аміран Хабелашвілі — обрали для створення монумента одну з найпопулярніших фотографій музиканта, на якій він зображений з руками навхрест. На постаменті викарбовані рядки з відомої пісні «Легенда»: рос. «Смерть стоит того, чтобы жить, а любовь стоит того, чтобы ждать…».[39]

Протягом більше як двадцяти років, щорічно 15 серпня на трасу, що сполучає два прибалтійських міста: Слоку і Талсі, на місце смерті Віктора Цоя, приїздять ті, хто любив і любить його.[3]

14 серпня 2010 у Вільнюсі (Литва), у парку Вінґіс було відкрито тимчасовий пам'ятник-макет Віктору Цою. Відбувся концерт, приурочений до 20-х роковин його загибелі. Питання щодо встановлення постійного пам'ятника поки не вирішене.[40]

20 листопада 2010 року в місті Барнаул Алтайського краю відбулося, відкриття першого в Росії постійного пам'ятника Віктору Цою.[41]

Відкриття пам'ятника у Москві неодноразово відкладалося. Маріанна Цой, дружина Віктора Цоя, що особисто займалася питанням встановлення пам'ятника, так і не дочекалася за життя того моменту, коли в Москві встановлять пам'ятник Вікторові Цою, який в черговий раз обіцяли відкрити до дня його народження 21 червня.[42]

Сім'я

  • Дід — Син Дюн Цой (Максим Максимович Цой), мав чотири сина: Роберт Цой (батько Віктора Цоя), Юрій Цой (дядько), Леонід Цой (дядько), Лев Цой (дядько) і дочку: Алла Цой (тітка).
  • Батько — Роберт Максимович Цой (5 травня 1938) — інженер, кореєць з Казахстану. Роберт Цой був одружений 5 раз, тричі на мамі Віктора: він покидав її, повертався, і знову йшов.[5]
  • Мати — Валентина Василівна (8 січня 1937 — 28 листопада 2009) — викладач фізкультури у школі.
  • Дружина — Маріанна Ігорівна Цой (д. Родованська) (народжена 5 березня 1959 року). Пысля закінчення школи працювала в Ленінградському державному цирку.[1] В 1982 році стала членом групи «Кіно», спочатку в якості костюмера і гримера, а з 1983 року — адміністратора.[1] З 1987 року — менеджер гурту «Об'єкт насмішок», адміністратор Ленінградського рок-клубу.[1]
  У 1997 році разом з А.Рибіним випустила авторську книжку «Віктор Цой» з моментами творчої і особистої біографії Віктора, в яку попри найбільш цікаві згадки, найбільш змістовні інтерв'ю і коментарі Віктора, входить багато, раніше не видаваних, матеріалів.[12] Мотивацією до написання книги слугувало те, що до 1997 року в Росії повноцінних видань про групу «Кіно» і Віктора Цоя не було, а те, що виходило і виходить у світ є роботами, які страждають недостатністю інформації або спотворюють дійсний стан речей.[12]
  Померла Маріанна 27 червня 2005 року (у віці 46 років) від довготривалої хвороби (рак).[21] Поруч з нею був цивільний чоловік, пітерський рок-музикант Саша Аксьонов (більш відомий в тусовці як Рикошет), і його мама, яка доглядала за Маріанною.[30] Перед смертю попросила сина Олександра не давати інтерв'ю журналістам.[21]
  • Олександр Вікторович Цой (5 серпня 1985) — син, якого дуже любив Віктор, згадував його весь час, на гастролях купував йому вишуканих подарунків. Наразі працює програмістом, офіційно оформив відносини з дизайнером Оленою, у грудні 2010 року, в цей же час одружився вдруге Роберт Максимович Цой, його дід.[43]
  • Наталія Емільєвна Разлогова — останнє кохання Віктора Цоя, кінознавець і перекладачка, сестра відомого кінознавця Кирила Разлогова.
З Цоєм познайомилась на зйомках фільму. Після смерті Віктора вийшла заміж за журналіста Євгена Додолєва. В січні 1992 року виїхала до США.[21] У них з чоловіком двоє дітей.
Її можна побачити в документальних фільмах про Цоя: «Сонячні дні» (рос. «Солнечные дни») (1996), «Життя як кіно» (рос. «Жизнь как кино») (2005), «Ялинова субмарина: Віктор Цой. Діти хвилин» (рос. «Еловая субмарина: Виктор Цой. Дети минут») (2008).[44][45]
Віктор Цой пішов від Маріанни у 1987 році, переїхавши до Москви, аби бути разом із Наталією Разлоговою.[45] З дружиною він розлучився, але залишився з нею в добрих стосунках. Він збирався офіційно оформити розлучення з Маріанною й одружитися з Наталією. Але Маріанна тягнула з цим, і він так і не встиг нічого зробити.
« (...)Дружина незаконна і законна дружина Маріанна мене люблять, син любить, жінки обожнюють. Що ще потрібно? Я всім задоволений
Оригінальний текст (рос.)

(...)Жена незаконная и законная жена Марианна меня любят, сын любит, женщины обожают. Что еще нужно? Я всем доволен.

 »

— сказав якось Віктор Цой за рік до смерті.

Дискографія

За недовге творче життя Цой написав більше 300 пісень.[20]

«А "життя" — тільки слово, є лише любов і є смерть...
Гей! А хто співатиме, якщо всі будуть спати?
Смерть варта того, щоб жити,
А любов варта того, щоб чекати...»

Оригінальний текст (рос.)

«А "жизнь" — только слово, есть лишь любовь и есть смерть...
Эй! А кто будет петь, если все будут спать?
Смерть стоит того, чтобы жить,
А любовь стоит того, чтобы ждать...»

Віктор Цой — «Легенда»
Назва альбому Рік релізу Кількість записів
Гарин и Гиперболоиды 19811983 26
45 1982 15
46 1983 12
Виктор Цой — Акустика 1984 15
Начальник Камчатки 1984 13
Это не любовь 1985 11
Неизвестные песни 1985 1-10
Ночь 1986 11
Группа крови 1988 11
Звезда по имени Солнце 1989 9
Последний Герой 1989 10

Посмертні релізи

Назва альбому Рік релізу Кількість записів
Черный альбом 1990 8
В. Цой — Акустический концерт 1994 14
В. Цой — Акустический концерт (ver.2) 1996 25
Легенды русского рока. Кино. 1996 19
Концерт в рок-клубе 1996 15
Неизвестные песни 1996 11-15
История Этого Мира 2000 16
Последние записи 2000 19

Фільмографія

За результатами щорічного опитування журналу «Советский экран» за виконання ролі Моро у фільмі «Голка» (рос. «Игла») Віктор Цой був визнаний кращим актором 1989 року.[46]

  1. 1986 — «Йя-Хха» (документальне відео). Режисер Рашид Нугманов.
  2. 1986 — «Кінець канікул» (рос. «Конец каникул»). Режисер Сергій Лисенко.
  3. 1987 — «Рок» (документальні кадри). Режисер Олексій Учитель.
  4. 1987 — «Асса». Режисер Сергій Соловйов.
  5. 1988 — «Голка» (рос. «Игла»). Режисер Рашид Нугманов.
  6. 1990 — «Секс і перебудова» (англ. «Sex et perestroïka»). У фільмі був фрагмент концерту групи «Кино», де Віктор Цой виконував пісні «Печаль» і «Закрой за мною дверь, я ухожу». Перед показом цього уривку в кадрі промайнув підрядковий коментар французькою мовою, в якому говорилося, що Віктор Цой загинув через три місяці після зйомок фільму. Режисери Франсуа Жуффа, Франсіс Леруа.
  7. 1992 — «Останній герой» (рос. «Последний герой»). Режисер Олексій Учитель.
  8. 1996 — «Сонячні дні» (рос. «Солнечные дни»). Документальний фільм.
  9. 2005 — «Життя як кіно» (рос. «Жизнь как кино»). Документальний фільм.
  10. 2006 — «Просто хочеш ти знати» (рос. «Просто хочешь ты знать»). Документальний фільм.
  11. 2008 — «Ялинова субмарина: Віктор Цой. Діти хвилин» (рос. «Еловая субмарина: Виктор Цой. Дети минут»). Документальний фільм.
  12. 2009 — «Останній герой: Двадцять років потому» (рос. «Последний герой: Двадцать лет спустя»). Документальний фільм.
  13. 2010 — «Голка Remix» (рос. «Игла Remix»). Режисер Рашид Нугманов.[47]

Перелік деяких найбільш інформативних інтерв'ю Віктора Цоя

«Мені не подобається місто Москва,
Мені подобається Ленінград.
Ми — рано дозрілі фрукти,
А значить, нас раніше з'їдять».

Оригінальний текст (рос.)

«Мне не нравится город Москва,
Мне нравится Ленинград.
Мы — рано созревшие фрукты,
А значит, нас раньше съедят».

Віктор Цой[12]
  • Інтерв'ю газеті «Політехнік» (Ленінград) 24 лютого 1984 року
  • Інтерв'ю газеті «Аргументи і факти» №39, 1987 року
  • Інтерв'ю газеті «Молодь Естонії» 9 травня 1988 року
  • Інтерв'ю бюлетеню «Новий фільм» (Алма-Ата) березень 1988 року
  • Інтерв'ю газеті «Молодий ленінець» (Волгоград) 6 травня 1989 року
  • Інтерв'ю газеті «Радянська молодь» (Рига) 6 травня 1989 року
  • Інтерв'ю газеті «Ленінська зміна» (Алма-Ата)

Примітки

  1. а б в г д е Марианна Цой. Точка отсчета // Виктор Цой. Стихи. Документы. Воспоминания / Сост. Марианна Цой, Александр Житинский. — Л.: Новый Геликон, 1991. — 368 с. — (Звезды рок-н-ролла). — ISBN 5-85-395-018-5
  2. а б в Леонід Парфьонов в авторській передачі «Намедни», 1990 р. — смерть Виктора Цоя. Канал НТВ
  3. а б в г д е ж и к л (рос.) «Виктор Цой. Легенда о последнем герое» Год выпуска: 2010 Жанр: документальный Режиссер: Илья Новиков В ролях: Виктор Цой (Хроника), Артемий Троицкий, Сергей Соловьев, Рашид Нугманов, Алексей Учитель
  4. Марьяна Цой и Саша в программе "Зебра" 24 сентября 1990
  5. а б в г д е ж и к л м н (рос.) «Виктор Цой. Группа крови» Год выпуска: 2010 Страна: Россия Жанр: Биографический фильм Продолжительность: 00:50:20 Режиссер: Руслан Трещев В фильме приняли участие: Константин КИНЧЕВ, музыкант, друг В.Цоя; Сергей БУГАЕВ (Африка), художник, актер, музыкант, друг В.Цоя; Артур ГАСПАРЯН, музыкальный критик, вел последний концерт В.Цоя в Лужниках; Алексей РЫБИН, близкий друг В.Цоя, играл в первом составе группы «Кино»; Игорь ПАНКЕР, музыкант, друг В.Цоя Сергей ФИРСОВ, вместе работал с Виктором в котельной «Камчатка»; друг В.Цоя Александр ЛИПНИЦКИЙ; друг В.Цоя, организатор его концертов в Москве; Юрий БЕЛИШКИН, первый директор группы «Кино»; Сергей СОЛОВЬЕВ, режиссер «АССЫ»; Марина СМИРНОВА, актриса, друг В.Цоя а также: Роберт ЦОЙ, отец В.Цоя; и учителя В.Цоя по художественному училищу
  6. Артемий Троицкий. Живы и Цой, и Высоцкий 17 Августа 2010. sobesednik.ru
  7. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ Документальний біографічний фільм «Виктор Цой. Вот такое "Кино" (2012)» Рік випуску: 2012 Жанр: документальний Автор: Юлия Шипицына Режиссер: Юлия Рябкова В фільмі беруть участь: засноник групи "Звуки Му" Олександр Ліпніцкій, скрипаль Сергій Риженко, музикант Сергій Бугаев, президент Ленінградського рок-клубу Ніколай Михайлов, художник Дмитро Шагін, директор музею "Камчатка" Сергій Фірсов, лідер групи "Аукцион" Олег Гаркуша, лідер групи "Чайф" Владімір Шахрин і ін.
  8. а б в г д е ж и к л м н п Как уходили кумиры - Виктор Цой (1962-1990) Год выпуска: 2005 Страна: Россия Жанр: Документальный фильм Продолжительность: 20 мин. Режиссер: Дмитрий Кужаров, Александр Шляхтин
  9. а б Валентина Васильевна Цой. «Легенда о Викторе Цое». — «Студенческий Мередиан» №2, 1991 г
  10. а б в г д е ж и к л м н п р с т Троицкий А.К. Рок в Союзе: 60-е, 70-е, 80-е... — М.: Искусство, 1991. 207с., ил. ISBN: 5-210-02476-8
  11. Так званий "патріарх" радянських підпільних продюсерів. З вересня 1989 очолив Ленінградську філію "Мелодії"
  12. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф Марианна Цой. Алексей Рыбин. / Виктор Цой. Литературно-художественный сборник. — Санкт-Петербург, 1997. 242с. ISBN 5-289-01938-3
  13. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац Айзеншпис Ю.Ш. Виктор Цой и другие. Как зажигают звёзды / Юрий Айзеншпис. — М.: Эксмо: Алгоритм, 2011. — 384 с.: ил. — (Легенды авторской песни). ISBN 978-5-699-51117-4
  14. Сімнадцятого лютого в Ленінграді покінчив з собою Саша Башлачев.
  15. а б Інтерв'ю Віктора Цоя в Мурманську. Квітень 1989 року. (частина 2 із 3)
  16. а б в г д е ж и к л м Юрій Айзеншпіс. Передача "Моя правда" (Україна). Телеканал СТБ. 12.10.2007
  17. а б Илья Нагибин «Ю. Айзеншпис. Тот, кто зажигает "звезд"» kommersant.ru Номер 010 от 12-03-95
  18. Программа "Взгляд" от 27.10.1989 "О кооперации в СССР". Ведущие: А.Политковский,В.Мукусев (час 31:51 - Віктор говорить про кооперацію)
  19. а б в г д е ж и к л Специальный проект."Роковая любовь"- Виктор Цой. (РЕН-ТВ,26.09.2013)
  20. а б в г д е ж и к л м н п р с т (рос.) НТВ. Следствие вели… с Леонидом Каневским. Выпуск 41: Название: Виктор Цой — Смертельный поворот Страна: Россия Год: 2007 (23.03.2007) Жанр: Документальный Режиссер: Александр Ярославцев Продолжительность: 42мин
  21. а б в г (рос.) «Виктор Цой — жизнь как кино» Год выпуска: 2005 Страна: Россия Жанр: Документальный Режиссер: Ирина Ван, Сергей Холодный
  22. а б в г д е ж (відео) Важлива інформація навколо смерті Віктора Цоя. Юрій Бєлішкін. Передача с 5-го канала
  23. а б Лента новостей «РИА Новости», Гибель Цоя (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  24. Цой Виктор и группа «Кино»!, Место гибели Виктора Цоя (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  25. а б Інтерв'ю Юрія Айзейншпіса в програмі "Живаго" 22 червня 2002 року
  26. а б в Памяти Виктора Цоя / Последний герой Год выпуска: 2012 Страна: Россия Жанр: Документальный Режиссер: Алексей Учитель
  27. (рос.) Телепередача: «Пусть говорят» с Андреем Малаховым — «Я с тобой пока». Телеканал: 1 Канал, 17.10.2007 (эфир — 25.10.2007)
  28. РИА Новости, Гибель Цоя: как произошла авария на трассе Слока-Талси. ИНФОграфика (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  29. "Фуршет по-московски" Татьяна Байдакова, газета «Новое обозрение» (Омск) 22 февраля 1991 г.
  30. а б Умерла Марьяна Цой. «Комсомольская правда» (28 Июня 2005, 18:30)
  31. Сибирское агенство новостей, В Белоруссии запретили песни Виктора Цоя и «Ляписа Трубецкого» (20.07.2011) (рос.)
  32. ТСН, Віктора Цоя в Росії вже оголосили агентом ЦРУ
  33. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.
  34. Сайт Виктора Цоя, Стена Виктора Цоя в Москве (рос.)
  35. Сайт Виктора Цоя, Стена Виктора Цоя в Минске (рос.)
  36. Телекомпания НТВ. Официальный сайт, Память Виктора Цоя увековечат в Александрино (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  37. Санкт-Петербург.ру, Памятник Цою появится летом в лесопарке Александрино (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  38. РИА Новости, Место для памятника Виктору Цою определили в Петербурге (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  39. Новости KP.RU, «Смерть стоит того, чтобы жить..» (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  40. Газета «Обзор», В Вильнюсе появится памятник Виктору Цою (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  41. Алтапресс, Бодибилдер Старыгин поставит в Барнауле памятник Цою (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  42. Могилы знаменитостей: Цой Марианна Игоревна (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  43. NEWSmusic, Отец и сын Виктора Цоя женятся (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  44. КиноПоиск.ru, Наталья Разлогова (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  45. а б Спид Инфо, Воскрешения Цоя не будет (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  46. Йя-Хха — Офіційний сайт Рашида Нугманова, Журнал «Советский экран» № 8, апрель 1990 (рос.)
  47. Люди, peoples.ru, Игла. Ремикс (Igla. Remix) (рос.)

Посилання

Джерела

Гітара Це незавершена стаття про співака.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.