Ф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Літера Ф
Cyrillic letter Ef.png
Unicode (hex)
велика: U+1040
мала: U+1072
Кирилиця
А Б В Г Ґ Д Ѓ
Ђ Е Ѐ Є Ё Ж З
Ѕ И Ѝ І Ї Й Ј
К Л Љ М Н Њ О
П Р С Т Ћ Ќ У
Ў Ф Х Ц Ч Џ Ш
Щ Ъ Ы Ь Э Ю Я
Неслов'янські літери
Ӑ А̄ А̊ Ӓ Ӓ̄ Ә Ә́
Ә̃ Ӛ Ӕ Ғ Г̧ Г̑ Г̄
Ӻ Ӷ Ԁ Ԃ
Ԫ Ԭ Ӗ Е̄ Е̃ Ё̄ Є̈
Ӂ Җ Ӝ Ԅ Ҙ Ӟ
Ԑ Ԑ̈ Ӡ Ԇ Ӣ И̃ Ҋ
Ӥ Қ Ӄ Ҡ Ҟ Ҝ Ԟ
Ԛ Ӆ Ԯ Ԓ Ԡ Ԉ Ԕ
Ӎ Ӊ Ң Ԩ Ӈ Ҥ Ԣ
Ԋ О̆ О̃ О̄ Ӧ Ө Ө̄
Ӫ Ҩ Ԥ Ҧ Р̌ Ҏ Ԗ
Ҫ Ԍ Ҭ Ԏ
У̃ Ӯ Ӱ Ӱ́ Ӳ Ү Ү́
Ұ Х̑ Ҳ Ӽ Ӿ Һ Һ̈
Ԧ Ӽ Ҵ Ҷ Ӵ
Ӌ Ҹ Ҽ Ҿ
Ы̆ Ы̄ Ӹ Ҍ Э̆ Э̄ Э̇
Ӭ Ӭ́ Ӭ̄ Ю̆ Ю̈ Ю̈́ Ю̄
Я̆ Я̄ Я̈ Ԙ Ԝ Ӏ  
Застарілі літери
Ѕ Џ Ҁ Ѻ
Ѹ Ѡ Ѽ Ѿ
Ѣ ІЯ Ѥ Юси
Ѧ Ѫ Ѩ Ѭ Ѯ
Ѱ Ѳ Ѵ Ѷ
           
Літери кирилиці

Ф, ф («еф») — літера кириличної абетки, яка слугує для позначення глухого губно-зубного (лабіодентального) фрикативного звука [f]. Є в усіх абетках, створених на слов'яно-кирилічній графічній основі. За формою накреслення — видозмінена кирилічна літера, що походить від грецької. В українській абетці 25-та за ліком.

Звуки[ред.ред. код]

Ферт[ред.ред. код]

Кирилічна літера «Ф» походить від церковнослов'янської і старослов'янської Early Cyrillic letter Fritu.png «ферт» (церк.-слов. фертъ, стцерк.-слов. фрътъ), яка зазвичай стоїть (стояла) на 22-му місці. Утворена за зразком грецької літери Φ φ («фі»). У глаголиці мала накреслення Glagolitic Letter Square Fritu.svg Glagolitic fert.svg (раніша форма — стоячий прямокутник, перетнутий рискою з кружками на кінцях, схожий на «фіту»). На відміну від більшості глаголичних знаків, форма символу Glagolitic Letter Square Fritu.svg майже тотожна відповідній грецькій Φ. Порядковий номер у глаголиці — також 22-й, числове значення в обох абетках — 500.

Походження слова «ферт» неясне, найімовірніша версія припускає ономатопеїчний (звуконаслідувальний) характер: за схожістю зі звуком, що видають коні, звук «р» же був введений для полегшення вимови чужого слов'янам звука[1][2]. Інші версії — від грец. φύρτης («баламут», «бешкетник», «порушник спокою»)[1][2], від праслов. кореня *vert- («вертіти»)[1], від грец. φερτός («стерпний», «припустимий»), від назви германської руни Runic letter pertho.png«перт» (гот. реrtrа, англос. реоrđ)[2].

Використовування[ред.ред. код]

У кирилиці[ред.ред. код]

Слов'янські мови практично не мають питомих слів зі звуком [f]. У старослов'янській абетці літера «ферт» слуговала для передавання чужого слов'янським мовам звука у словах грецького і єврейського походження (фелонь, фіникъ, фарисей, серафимъ). У давньоруських землях поряд з «фертом» для позначення цього звука вживали також літеру Early Cyrillic letter Fita.png «фіта», яку східні слов'яни читали як «ф». Приблизно до XVII ст. (літургійних реформ) різниці в уживанні «ферта» й «фіти» не було, надалі написання узгодили з грецьким («ферт» передавав φ, «фіта» — θ). Протягом Середньовіччя в низці орфографічних шкіл віддавали перевагу тільки одній літері. Так, у новгородських берестяних грамотах XIII ст. «ферт» не вживають зовсім, пишучи замість нього «фіту», у XIV—XV ст. навпаки, пишуть його майже скрізь. У дореформеній і старообрядській традиціях помітна схильність писати «фіту» на початку слів, а «ферт» — посередині[3].

Надалі «ферт» стали вживати й у словах західноєвропейського походження, передаваючи ним латинську літеру F (у запозиченнях з німецької також V).

Оскільки звук був чужим слов'янам, здавна в чужих словах, запозичуваних до слов'янських мов, замість нього вимовляли інші, дещо подібні, звуки [p] та [x]. Отак, наприклад, в українській грецьке Φιλιππος перетворилось на Пилип, Ευφημιος — на Юхим, Θωμάς — на Хома тощо. Відомі випадки й письмової заміни «ферта» на «покой» (пиникъсъ замість финикъ)[4]. Втім, звук [f] присутній у нечислених питомо слов'янських словах у деяких слов'янських мовах. У цьому разі він виник пізніше з інших звуків.

Також питомо слов'янськими словами з «ф» є звуконаслідувальні дієслова «фукати», «фуркати» тощо.

В українській абетці[ред.ред. код]

Наразі літеру «ф» вживають здебільшого в іншомовних словах, передаючи нею «φ» у грецизмах, «f» і «ph» у словах з латини і західноєвропейських мов (з німецької — також «v»), та позначаючи нею схожі звуки у запозиченнях з інших мов. Після скасування літери ѳ («фіти») в цивільному шрифті літерою «ф» передають і «θ» у словах грецького походження, запозичених через старослов'янську. Якщо грецьке слово потрапило до української через латину або західноєвропейські мови, у цьому разі на місці «θ» пишуть «т». Наприклад, «орфографія» (ὀρθογραφία), але «ортопедія» (ὀρθοπαιδεία через лат. orthopedia), «Федір» (Θεόδωρος), але «теологія» (θεολογία через theologia), «кафолічність»(καθολικότης), але «католицизм» (catholicismus з καθολικισμός) тощо. Проте, існують проекти українського правопису, що приписують ставити у грецьких словах «т» на місці «θ», незалежно від шляху запозичення («Харківський правопис»), чи дозволити паралельне, рівноправне вживання «ф» і «т». Нема однозначної думки й щодо передавання кирилицею грецизмів з літерами β і η.

Звукове відтворювання літери Ф в українській мові[ред.ред. код]

З усіх українських літер тільки Ф позначає звук, чужий для більшості українських говірок — шумний щілинний глухий губно-зубний приголосний звук, який може бути твердий (ліфт, міф, фаза) і напівпом'якшений — перед і (фінік, фірма). В окремих степових говірках зустрічається вживання «ф» замість «хв» в питомих українських словах (фали́ти, фіст тощо).

У передмові до Грінченкового «Словаря української мови» зазначено:

«Коли вже більшість українців вимовляє звук ф як хв (перед голосною, крім у) чи х (перед приголосною та перед у), ми, укладаючи словник на літеру ф, помістили в нього тільки ті слова, що для них у наших матеріалах не було дубліката зі хв чи х...»
Оригінальний текст (рос.)

«Въ виду того, что звукъ ф у большинства украинскаго народа выговаривается как хв (передъ гласной, кромѣ у) или х (передъ согласной и передъ у), мы, составляя словарь на букву ф, помѣстили въ него лишь тѣ слова, для которыхъ въ нашихъ матеріалахъ не нашлось дубликата съ хв или х...»

Списку слів на літеру Ф у тому ж таки словнику передує зауваження: «Слова, що починаються з літери ф і не містяться далі, див. на літеру х, при чому ф=хв, а іноді х[5] Інакше кажучи, Б. Грінченко свідчить, що літера ф позначає не осібний звук, а звукосполучення хв, а іноді звук х.

Звук [f] можна почути від людей, що на їхній вимові позначились російські чи польські вимовні навички. У російській та польській мовах звук [f] розвинувся природно, через оглушення звука [v] перед глухими приголосними та наприкінці слів, а в польській мові ще й після глухих приголосних: правка [prafka], лев [lʲef], twój [tfuj], wstrząs [fstʂɔ̃s].

А от українська літера В позначає в зразковій вимові не губно-зубний польський та російський [v], а губно-губний [w]. Підручники та довідники з української мови засвідчують двогубність цього українського звука[6]. Як і будь-який український дзвінкий приголосний, він не оглушується перед глухими приголосними та наприкінці слів. У цих випадках його вимовляється як нескладовий у: лев [lɛu̯], зовсім [zɔu̯sʲim].

Від 15-го століття українці стали заступати [f] на звукосполучення [xw][7] (нім. Pforte > пол. forta > укр. хвіртка), що спрощується до [x] перед приголосними та губними голосними звуками (пол. futro > укр. хутро, пол. fura > укр. хура).

Горішній суспільний та розумовий прошарок в Україні довго вживав польської та російської за мови освіти та культури. Уміючи вимовляти звук [f] завдяки власним мовним навичкам, ці люди погано оцінювали його заступання на [xw] та [x] в українській вимові[джерело?]. Через це тільки в дещиці слів (хвиля, хвіртка) його відтворили та вживають в офіційному правописі[джерело?]. Як свідчить український мовознавець Юрій Шевельов, «низька соціяльна оцінка двозвука хв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф „природний“ тому, що там він розвинувся і у власних словах у процесі нормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу)»[8]. Інакше кажучи, звук [f] додали до офіційного набору українських звуків не через мовознавчі причини, а через суспільний тиск, посилений у радянські часи діями верховодства в Москві та Києві, спрямованими на насильне зближення української мови з російською.

Багато які люди з рідною українською мовою й понині уживають [x(w)] замість [f]. Проте такий ужиток і тепер дістає від багатьох принизливу оцінку. З одного боку, тут дається взнаки те, що дуже великою мірою зросійщені житці східноукраїнських міст опановують українську мову не через живе мовлення, а через книжки (підручники, посібники та словники), зміст яких мало змінився від радянського часу, та ще й переносять свої мовні навички, у тому числі й вимовні, на українську мову[джерело?]. З другого боку, в західноукраїнських говірках звук [f] часто — звичайна річ.

Найменш уживаною літерою української абетки є літера ф. В українській мові звук, що позначається цією літерою, зустрічається у небагатьох запозичених словах.[9]

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Звук [f] відсутній у деяких мовах, наприклад, у тагальській і японській (в останній його замінює схожий звук ɸ). Наприклад, Франція тагальською буде Pransya, а в японській вимові нідерландське koffie [kɔfi] перетворилось на kohi. У деяких інших мовах [f] у запозиченнях замінють на [p]: слово «Франція» литовською буде Prancūzija, а малайсько-індонезійською — Perancis.
  • Від старої назви літери походить вираз «стояти фертом» — тобто взявшись рукама в боки, зробившись схожим на Ф. Звідси також й вислів «ходити фертом», тобто мати молодецький, самовдоволений вигляд. Відоме вживання слів «ферт» і «фертик» у значенні «самовдоволена, розв'язна людина», «франт», «джиґун», «жевжик»[10].
  • Слово «ахінея» прийшло з жаргону семінаристів і пов'язане з назвою міста Афіни, котру слов'яни часто вимовляли як «Ахіни». Відома за часів Античності афінська («ахінейська») філософія багатьом здавалась надто заплутаною і темною, отже, нісенітною[1] (з семінаристського мовлення походить і застаріле ярунда, рос. ерунда («нісенітниця», «ахінея») — від лат. gerundium «герундій»)[11].

Таблиця кодів[ред.ред. код]

Кодування Регістр Десятковий
код
16-ковий
ковий код
Вісімковий
код
Двійковий код
Юнікод Велика 1060 0424 002044 00000100 00100100
Мала 1092 0444 002104 00000100 01000100
ISO 8859-5 Велика 196 C4 304 11000100
Мала 228 E4 344 11100100
KOI 8 Велика 230 E6 346 11100110
Мала 198 C6 306 11000110
Windows 1251 Велика 212 D4 324 11010100
Мала 244 F4 364 11110100

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Церковнославянская азбука. 
  2. а б в Этимологический словарь Фасмера. 
  3. Ю. Ф. Карський. Славянская кирилловская палеография. 
  4. Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. СПб.: Авалон, Азбука-классика, 2005
  5. «Слова, начинающіяся съ буквы ф и не находящіяся ниже, см. на букву х, при чемъ ф=хв, а иногда х
  6. Див., наприклад, стор. 38 довідника Л. Ю. Шевченко, В. В. Різун, Ю. В. Лисенко «Сучасна українська мова» (Київ, «Либідь», 1993), ISBN 5-325-00178-7.
  7. Ю. Шевельов «Так нас навчали правильних проізношеній»
  8. Там само.
  9. Цікаві факти української історії, культури та народознавства на сайті «Cikavo.com.ua» (укр.)
  10. Академічний тлумачний словник української мови. 
  11. Етимологічний словник української мови : у 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. ; Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. — Т. 6 : У — Я / уклад.: Г. П. Півторак та ін. — 2012. — 568 с. — ISBN 978-966-00-0197-8.

Література[ред.ред. код]