Шухевич Роман Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Чупринка Тарас)
Перейти до: навігація, пошук
Роман Йосипович Шухевич
Роман Йосипович Шухевич

Flag of Ukraine.svg Заступник Міністра Оборони УДП
Час на посаді:
30 червня 1941 — липень 1941
Попередник посада запроваджена
Наступник посада скасована

OUN-B-01.svg в.о. Голови ОУНР - 4-й голова проводу ОУНР на українських землях OUN-r Flag 1941.svg
Час на посаді:
травень 1943 — 5 березня 1950
Попередник Микола Лебідь
Наступник Василь Кук (як Голова проводу ОУНР на українських землях)

UPA-Zaslugy1.png Головний Командир УПА OUN-r Flag 1941.svg
Час на посаді:
листопад 1943 — 5 березня 1950
Попередник Посада запроваджена
Наступник Василь Кук

Печатка УГВР.jpg Голова Генерального Секретаріату УГВР, генеральний секретар військових справ УГВР Flag of Ukraine.svg
Час на посаді:
липень 1944 — 5 березня 1950
Попередник посади запроваджені
Наступник Василь Кук

Народився 30 червня 1907(1907-06-30)
Львів
Помер 5 березня 1950(1950-03-05) (42 роки)
Білогорща, тепер в межах Львова
Національність Українець
Дружина Березинська Наталія Романівна
Діти син Шухевич Юрій-Богдан Романович, донька Марія
Релігія Українська греко-католицька церква
Нагороди
Герой України (орден Держави) Золотий Хрест Бойової Заслуги 1 класу Золотий Хрест Заслуги 1 класу

Рома́н Йо́сипович Шухе́вич (псевдо:«Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка») (*30 червня 1907(19070630), м. Львів[1] — † 5 березня 1950, с. Білогорща, нині у складі м. Львова) — український політичний і державний діяч, військовик. Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Командир з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль» в складі іноземних легіонів Вермахту (19411942). Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (19431950). Романові Шухевичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави[2][3]. Посмертно іменований пластовою старшиною найвищим почесним ступенем гетьманського скоба (1950)[4].

Петро Дужий, ідеолог ОУН, писав про Шухевича: «Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича — людини виняткового гарту»[5]. Своє історичне призначення на вищих посадах в українському визвольно-революційному русі доби Другої світової війни Роман Шухевич бачив в тому, щоб сконсолідувати сили ОУН, розхитані нацистськими репресіями, усунути розбіжності і кризу в Проводі ОУН, яка виникла на початку 1943 p., підтримати ініціативу Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ щодо створення Української Повстанської Армії та перетворити її в інструмент боротьби за Українську самостійну соборну державу. Шухевич, усвідомлюючи необхідність демократизації деяких організаційних та ідеологічних засад діяльності ОУН, зорієнтував Організацію на створення всеукраїнського політичного представництва у формі УГВР. Завдяки цьому український визвольно-революційний рух, спочатку репрезентований лише ОУН, набув з літа 1944 р. загальноукраїнського значення, позбавився монопартійних впливів і почав просуватись на схід[6].

Біографія

Дитинство: 1907–1917

Світлина з дитячих років, 1908 рік

Народився Роман Шухевич у місті Львові, на вулиці Собіщизни, будинок № 7 (сучасна вулиця Довбуша, будинок № 2, квартира належала Володимиру Шухевичу та його дружині Герміні)[1] 30 червня 1907 року[7] Батьки — Осип-Зиновій Шухевич та Євгенія Шухевич (дівоче прізвище Стоцька). Шухевичі належали до тих галицьких священичих родів, які протягом XIX століття сприяли українському національному відродженню. З роду Шухевичів вийшла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність.

Дитинство Шухевича минуло у містечку Краківці на Львівщині, де його батько працював у повітовому суді. 1914 року його родина переїхала до Камінки-Струмілової (тепер місто Кам'янка-Бузька), де О. Шухевич обіймав посаду судді. Тут Роман Шухевич закінчив початкову школу.

Навчання у гімназії: 1917–1925

Продовжив навчання у Львові у філії Академічної гімназії. У цей період (19171925) молодий Шухевич мешкав під опікою Герміни Шухевич на вулиці Собіщини, № 7. Завдяки творам народного мистецтва, що їх зібрав його дід Володимир, у будинку панував дух патріотизму.

Оселившись у Львові, Роман став свідком подій, пов'язаних з утворенням 1 листопада 1918 p. 3ахідно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та героїчною боротьбою Української Галицької Армії (УГА) з польськими військами. У цей час його батько обіймав посаду повітового політичного комісара 3УНР в Кам'янці-Струмиловій, a його дядько C. Шухевич став до лав вояків УГА.

Рідня і свояки Романа Шухевича. Стоять (зліва направо): Тарас Шухевич, Осип-Зиновій Шухевич — батько Романа, Володимир Старосольський, Уляна Старосольська, Одарка Старосольська, Ірина Шухевич, Володимир Шухевич, Теодор Рожанковський. Сидять (зліва направо): Осипа Рожанковська, Ольга Шухевич, мати Романа — Євгенія Шухевич з братиком Юрком Шухевичем, бабуня Романа — Герміна Шухевич з Ігорем Старосольським, дід Романа — сеньйор Володимир Шухевич, Ірина Рожанковська з синами Степаном та Ярославом. Перший ряд (сидять): Юрій Старосольський, Роман Шухевич, Володимир Рожанковський.

Родинні військово-патріотичні традиції, прищеплені юнакові батьком Йосипом та дядьком Степаном, зміцнив полковник Євген Коновалець — командант УВО, який у 19211922 роках разом з колишнім старшиною УГА С. Шахом деякий час винаймали у Шухевичів кімнату. Гімназист Роман неодноразово розмовляв із полковником та прислухався до його розмов, які мали великий вплив на формування свідомості й характеру майбутнього провідника. С. Шах згадує: «Ромко Шухевич цінував високо наше товариство і шукав його. Запрошував його до своєї кімнати не раз полковник Євген Коновалець і там вів з ним розмови»[8]

Роман Шухевич добре вчився в гімназії, його річні свідоцтва за 1921–1924 pp. містять переважно відмінні оцінки з основних предметів («дуже добре»). Лише в 1923–1924 навчальному році він мав з релігії, польської та давньогрецької мови оцінки «добре», а з німецької- «достаточну». Юнак також успішно займався музикою та співом, а на початку 1930-х років став студентом заочного курсу музичного інституту ім. М. В. Лисенка по класу фортепіано. Музичний інститут закінчив також його брат Юрій. Разом вони виступали у Львівському оперному театрі, де Юрій співав під акомпанемент Романа. Улюбленими композиторами Шухевича були Ґріґ та Шопен.

Велику увагу Роман Шухевич приділяв спорту. Він добре грав у баскетбол, волейбол і футбол, займався бігом, плаванням, лижним та планерним спортом. На Запорозьких іграх 1923 р. у Львові Р. Шухевич зумів поставити рекорди у бігу з перешкодами на 400 м і у плаванні на 100 метрів.

Членство в Пласті

Пластовий табір на схилах гори Сокіл в Карпатах, літо 1926 року
Фото зі студентських часів, 1926 рік

У роки навчання у гімназії та в політехніці Роман Шухевич був активним членом «Пласту» (1-й курінь ім. П. Сагайдачного, 7-й курінь ім. князя Льва, 1-й курінь УСП (Улад старших пластунів) ім. Ф. Черника, 3-й курінь УСП «Лісові Чорти», 10-й курінь УСП «Чорноморці») та різних спортивних товариств[9]. Ще гімназистом він був одним із організаторів пластового гуртка «Ясний тризуб» (1922), а пізніше куреня «Чорноморці» (1927)[10]. В одній із облікових пластових карток юнака йому дається така характеристика: «Найліпший з гуртка. Честолюбивий. Войовничий. Енергійний».

Активне громадське і політичне життя: 1926–1934

Закінчивши філію Академічної Гімназії, юнак восени 1925 р. поступив вільним слухачем на навчання до Львівської Політехніки по курсу будівельної архітектури. Цього ж року Р. Шухевич став членом УВО.

Після закінчення гімназії планував вступати до Львівської політехніки, однак, хоч і здав вступні іспити на «дуже добре», не був прийнятий до університету з політичних причин. Тому перший рік Шухевич вчився у Данцигу[11]. Лише у вересні 1926 Шухевич вступив до Львівської політехніки на дорожньо-мостовий відділ[12]. У своїй книзі «Роман Шухевич — командир армії безсмертних» П. Мірчук зазначає, що батькові Романа Шухевича вдалося знайти протекцію професора Львівської політехніки Антона Ломніцького, і за його посередництва Романа прийнято на другий рік студій у Львівській політехніці на відділі будівельної архітектури[13][14]. У червні 1934 закінчив навчання з дипломом інженера. У 1925 Роман Шухевич вступив у ряди Української Військової Організації. Крайова Команда УВО доручила йому виконати замах на польського шкільного куратора у Львові Станіслава Собінського, який проводив жорстоку антиукраїнську політику в галузі шкільництва. 19 жовтня 1926 19-річний Шухевич разом із Богданом Підгайним виконав поставлене завдання. Постріл здійснив Богдан Підгайний, у Романа Шухевича револьвер дав осічку. Доручення виконати атентат для молодого члена організації не було взагалі типовим для УВО, в складі якої переважали бувші українські вояки. Але, як згадував Б. Підгайний, до цієї справи були покликані добровольці і «Роман зголосився одним з перших».

Звичайно, сам Р. Шухевич важко пережив подальший перебіг подій, пов'язаних з вбивством С. Собінського, в цьому атентаті були звинувачені інші члени УВО В. Атаманчук та І. Вербицький, котрих польський суд засудив до страти. Обидва учасники вбивства польського урядовця були готові заявити про свою причетність до цього терористичного акту, але Крайова команда УВО заборонила їм такий крок.

За словами згадуваного вже Б. Підгайного, «атентат на куратора Собінського був остаточною пробою для Романа», На думку Анатолія Кентія та Володимира Лозицького, участь в цій акції мала вирішальний вплив на подальшу його долю як активного учасника українського визвольного руху. «Від цього часу життя Романа стало ходінням „по лезу“, балансуванням на межі екзистенції та смерті»[6].

Військова служба

У 19281929 Роман Шухевич відбував військову службу в польській армії. Так як він був студентом, то його зарахували спочатку до артилерійської частини у Володимир-Волинському, а потім — до підстаршинської школи, так зв. «підхорунжівки», яку він успішно закінчив. Але через донос до поліції про приналежність Романа Шухевича до таємної української організації, його було позбавлено права однорічної служби у війську і направлено простим вояком до однієї з гарматних частин. Свою військову службу він продовжив рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині.

Після завершення військової служби Р. Шухевич виїхав до Данціґа. Тут він не тільки продовжив студії в місцевій Політехніці, але й взяв участь в одному з військових вишколів УВО, яка мала в тому місті свою організаційну станицю.

Діяльність в ОУН

Роман Шухевич, Юрій Березинський і невідомий на Волині. 1930 рік

2 лютого 1929 у Відні була створена Організація Українських Націоналістів. У 19301934 рр. Шухевича (псевдо «Дзвін») було призначено бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. У 1930 він був одним із керівників масових актів непокори — Саботажної акції, що охопила цілу Галичину. Польський уряд у паніці застосував тотальну пацифікацію, що посилило революціонізацію українського селянства та сприяло поширенню ідей українського націоналізму.

Як бойовий референт КЕ ОУН Шухевич брав участь в організації низки заходів, спрямованих проти антиукраїнської політики польської влади, зокрема:

Роман Шухевич — «Дзвін» поряд з іншими діячами із середовища Академічного дому (Степан Бандера — «Лис», Степан Ленкавський, Ярослав Стецько — «Карбович», Ярослав Старух, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський — «М. Будзяк») долучився до вироблення тактики, яка оформилася в концепцію «перманентної революції». Згідно з нею, український народ в умовах жорстокої окупації зможе здобути собі свободу лише шляхом силового натиску на ворога. Тому ОУН повинна взяти на себе підготовку суспільства до всенародного повстання. Відтак ОУН організовує широку пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби. Метою цієї пропаганди є виховати народ у дусі нестримного бажання здолати свого ворога[19].

Роман Шухевич брав активну участь у дискусії щодо побудови та організації армії в ОУН. Існували дві діаметрально протилежні точки зору. Згідно з першою, українська армія має формуватися як регулярна на еміграції; згідно з другою, національну армію необхідно творити на західноукраїнських землях, опираючись на власні сили. Цю думку обстоювали «крайовики» — Степан Бандера, Іван Габрусевич, Зенон Коссак, Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Василь Сидор та інші, у тому числі й Роман Шухевич[20].

Ще за життя Євгена Коновальця у 1938 р. розглядалася можливість призначення Романа Шухевича крайовим провідником ОУН на ЗУЗ замість Лева Ребета. Але, як згадував М. Ганушевський, «Шух» відмовився від цієї пропозиції і запропонував замість себе Мирослава Тураша (В. Грабовський). Однією з причин відмови, на думку істориків[6], могло бути бажання Романа Шухевича пройти військовий вишкіл в Німеччині. Вважається, що в 1938 р. він закінчив спеціальні курси у Баварській військовій академії, хоч з приводу місця його навчання є інші версії.

Період ув'язнення: 1934–1937

У червні 1934 р. у зв'язку з убивством Перацького поліція провела масові арешти серед членів ОУН. 18 червня арештовано Романа Шухевича і згодом, 6 — 7 липня, заслано до концентраційного табору у Березі Картузькій без достатніх доказів вини[21]. Цей табір славився нелюдськими умовами життя в'язнів. Постійне знущання над арештованими, фізичне й моральне, стало системою і доведене було до тупого садизму. Кожен із них отримував власний номер, який мав носити великий на плечах, а малий — на лівому рамені (наприклад, Дмитро Грицай мав № 44). У таборі Шухевича приписали до групи кочегарів, які взимку носили вугілля та розпалювали печі[22]. Але й тут він очолив націоналістичну організацію самооборони.

На Варшавському процесі над ОУН (18 листопада 1935 — 13 січня 1936) Роман Шухевич виступав у ролі свідка. Усі свідки обстоювали право говорити рідною мовою. За таку поведінку головуючий суддя В. Посемкевич оштрафував їх на 200 злотих, а за привітання: «Слава Україні!» — наказував покинути залу суду та карав однією добою ув'язнення[23]. Тоді ж, на запит свого адвоката, що спонукало його до вступу в ОУН, він відповів: «Це був наказ мого серця»[24].

Хоч на Варшавському процесі група чільних членів ОУН на ЗУЗ на чолі з Степаном Бандерою була засуджена за вбивство польського міністра внутрішніх справ, проте польська влада не обмежилась цим актом. Було вирішено провести у Львові окремий процес над крайовим активом ОУН, щоб звинуватити всю організацію у виключно терористичній діяльності, у підриві законного порядку на західноукраїнських землях і викликати до неї недовір'я в поміркованих колах українського громадськості.

Роман Шухевич з родинами Пачовських та Березинських. 1937 рік

19 січня 1935 Романа Шухевича відправлено на слідство до Львова, де він сидів у тюрмі «Бриґідки» на вул. Городоцькій[25][26]. На Львівському процесі над ОУН (25 травня — 26 червня 1936) першим в акті обвинувачення стояло прізвище Р. Шухевича — «29 років, випускник [політехніки зі Львова]». Йому, Р.Мигалю, Є. Качмарському, І. Ярошу, Р. Сенькову, К. Зарицькій, І. Малюці, С. Рачунута, В. Свєнціцькій інкримінувалися намова, допомога або наказ вбити студента Я. Бачинського, директора гімназії І. Бабія, секретаря генконсульства СРСР у Львові А. Майлова, тюремного комісара В. Кособудзького та волинського воєводу Г. Юзефського, а також підкладення вибухового пристрою в друкарні Яськова. Адвокатом Романа Шухевича був його дядько Степан Шухевич.

На допиті «Дзвін» визнав свою приналежність до УВО і ОУН (бо проти нього були деякі свідчення), але підкреслив, що був зв'язаний з цими організаціями «тільки націоналістичним світоглядом». Він заперечував приналежність до Крайової Екзекутиви ОУН, відкидав причетність до підготовки атентатів проти В. Кособудзького та А. Майлова.

Вміла поведінка на судовому процесі, фахові дії його адвоката дозволили «Дзвону» уникнути тяжкого покарання. Вердиктом присяжних він був звинувачений лише у приналежності до ОУН і з нього зняли обвинувачення у намовленні Миколи Лемика до вбивства секретаря генерального консульства СРСР у Львові Алєксєя Майлова. За вироком польського суду Р. Шухевича засудили на 4 роки ув'язнення, але згідно з амністією цей термін знизився до 2-х років[27].

На підставі проголошеної у 1935 р. урядової амністії він вийшов на волю 27 січня 1937 р., пробувши півроку у концтаборі та два роки у тюрмі[28][29].

Успішний бізнесмен (1937)

Докладніше: Фама
Обкладинка книги «Фама — рекламна фірма Романа Шухевича»

Після звільнення у 1937 р. Роман Шухевич проживав із родиною, яка на той час складалася з дружини Наталії та сина Юрія, у Львові на вул. Косинерській, 18 а (сучасна вул. І. Карпинця). Родина перебувала у важкому матеріальному становищі. Очевидно, що незважаючи на дві вищі освіти, «політично ненадійний» Роман не міг розраховувати на прийом на роботу в якомусь перспективному місці. Створена ним в березні 1937 р. фірма (кооператив) «Фама» стала першою української рекламною компанією в Галичині. Вона мала виконувати подвійне завдання — політичне й фінансово-економічне. Ця фірма стала легальними прикриттям для діяльності ОУН. Дуже скоро були створені осередки «Фами» у багатьох містах Галичини й Волині й навіть поза межами тодішньої Польщі. Працівниками кооперативи були переважно члени ОУН — колишні політв'язні, яким дуже важко було влаштуватися на роботу. Тепер вони отримували легальний заробіток і могли успішно поєднувати працю на фірмі з організаційною діяльністю.

Зважаючи на активний розвиток української кооперації на основі принципу «свій до свого по своє», клієнтура фірмі була забезпечена. Розвиваючи свою діяльність, Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль. Це теж стало запорукою фінансового успіху: Роман Шухевич став успішним бізнесменом.

«Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив «Центросоюз», «Маслосоюз» та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ[30][31].

Діяльність у Карпатській Україні: 1938–1939

У жовтні 1938 р. на Закарпатті постала незалежна Карпатськоукраїнська держава. Увагу крайових націоналістів, серед яких були М. Колодзінський, З. Коссак, Р. Шухевич та ін., насамперед привернула парамілітарна організація «Карпатська Січ». Участь в її діяльності мала дати членам ОУН перший бойовий досвід.

Наприкінці грудня 1938 р. разом з Іваном Бутковським — «Гуцулом» нелегально перейшов польсько-чехословацький кордон і добрався на Різдво 1939 р. до міста Хуст[32]. Тут він разом із провідними членами ОУН створив Генеральний штаб національної оборони Карпатської України. В обов'язки поручника «Бориса Щуки» (тодішнє псевдо Романа Шухевича) входило поповнення Січі кадрами, організація фінансової допомоги та зв'язку. Під час нападу угорської армії на Карпатську Україну поручник «Щука» брав активну участь у боях, і лише чудо врятувало його від неминучої смерті[33].

Після окупації Карпатської України у березні 1939 р. Угорщиною Шухевич через Румунію і Югославію дістався до Австрії, де зустрівся з членами Проводу ОУН, яким доповів про свою діяльність у Карпатській Україні. Провід ОУН доручив йому справи зв'язку із Західною Україною, зокрема конспіративний зв'язковий пункт у Данціґу[34].

Діяльність на початку Другої світової війни

Марка в честь Романа Шухевича

Восени 1939 р. Роман Шухевич разом із родиною проживав у Кракові. Він виконував функції референта зв'язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником Андрієм Мельником, зокрема організовував нелегальні переходи кур'єрів в Україну через німецько-радянський кордон, приймав звіти від членів ОУН та кур'єрів, які прибували з України. Наприкінці 1939 р. до нього, в Краків, приїхала дружина разом з сином Юрієм, а у 1940 р. у них народилася донька Марія.

Нова політична ситуація вимагала нових форм боротьби за державну незалежність, та між ОУН в Україні й Проводом Українських Націоналістів (ПУН) за кордоном, що його очолював полковник Андрій Мельник, не було єдиного узгодженого погляду з цього приводу. Незважаючи на довгі переговори, різниця в думках щодо тактики Організації призвела до розколу на дві ОУН — під керівництвом полковника Мельника та під проводом Степана Бандери. Остаточно цей поділ був оформлений на конференції ОУН 10 лютого 1940 р. у Кракові, на якій було створено Революційний Провід ОУН на чолі зі С. Бандерою. Р. Шухевич увійшов до складу членів Революційного Проводу й був призначений Крайовим Провідником ОУН на західноокраїнних українських землях, що за пактом Молотова — Рібентропа відійшли до Німеччини (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина). Входження Романа Шухевича до складу Революційного Проводу ОУН було цілком закономірним, бо то був гурт його однодумців з Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, котрі пройшли через польські суди, тюрми і концтабори, виявляли непохитність духу в боротьбі за національний ідеал. Як і Степан Бандера, Роман Шухевич усвідомлював, що від німців важко чекати позитивного розв'язання українського питання в тому напрямі, як до того прагнула ОУН. Як згадував М.Ганушевський, під час однієї розмови в Кракові у 1940 році Роман Шухевич сказав: «Я не вірю в їх добру волю визнати Україну самостійною державою. Вони нас тепер потребують і використають, бо ще не знають, як їм піде війна на Сході, але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни»[35].

Під керівництвом Шухевича із членів ОУН, які приходили із УРСР, була створена міцна організаційна мережа, яка стала базою для підготовки підпілля в Україні[36]. Особливу увагу Крайовий Провідник приділяв військовим вишколам членів ОУН. У Військовому штабі ОУН він керував підготовкою і навчанням провідних військових кадрів, які мали стати командирами майбутнього українського війська. Шухевич брав активну участь у нарадах II Великого збору ОУН, що відбувся у квітні 1941 р.[37]

У лавах Дружин українських націоналістів: квітень 1941 — грудень 1942

Роман Шухевич (2-й зліва сидить) серед старшин легіону «Нахтігаль»

Весною 1941 року Провід ОУН домовився з німецьким командуванням про вишкіл військову частину Дружини Українських Націоналістів, які мали воювати на території України проти більшовицьких окупантів за відновлення державності. В ході здійснення організаційних заходів щодо укомплектування і вишколу згаданого формування було вирішено створити на його базі два підрозділи : «Спеціальний відділ „Нахтіґаль“ та „Роланд“. Набір добровольців до „Нахтіґалю“ вівся через Краків, де перебував Військовий штаб ОУН і діяли старшинські курси ОУН. Серед викладачів цих курсів був Роман Шухевич[38]. На цих курсах добровольці проходили загальний стрілецький вишкіл, який в подальшому вдосконалювався за німецькими статутами та настановами. Р. Шухевич погодився очолити ДУН з розрахунком, що у майбутньому Легіон зможе стати базою для формування української армії. У квітні 1941 р. він налічував 330 чоловік і поділявся на 3 сотні.

З німецької сторони „Нахтіґалем“ керували обер-лейтенанти Г. Герцнер та Теодор Оберлендер, а з української — сотник Р. Шухевич. Німецьким командуванням на обидва українські військові формування — „Нахтіґаль“ і „Роланд“ — покладались виключно поліційні та охоронні обов'язки: відповідальність за безпеку пересування частин вермахту українською територією, роззброєння залишків радянських військ, охорона ешелонів з полоненими та боєприпасами[39]. Звичайно, це були не ті завдання, на які розраховували Р. Шухевич та його друзі, котрі бачили своє місце на фронті збройної боротьби з більшовиками.

Після інтенсивного вишколу Український легіон 18 червня від'їхав до Ряшева, о 3 год. 15 хв. 22 червня 1941 р. переправився через р. Сян біля с. Волове, рухаючись в бойових порядках 49-го гірсько-стрілецького корпусу 17-ї німецької армії групи армій „Південь“. Потім курінь пройшов форсованою ходою через Яворів — Янів, взявши курс на Львів, який вже був залишений радянськими військами. Вважається, що перші вояки „Нахтіґалю“ з'явилися на околицях стольного міста Галичини в кінці 29 червня 1941 р., але основні сили куреня вступили до Львова вранці наступного дня[40].

Для Р. Шухевича, котрий зі своїми бойовими побратимами урочисто вступив до рідного міста, день 30 червня 1941 р. був затьмарений страшною звісткою про знайдення у в'язниці по вулиці Лонцького тіла його брата Юрія, закатованого НКВС. Він мужньо переніс цю трагедію і вже увечорі цього дня разом зі своїми вояками взяв участь в проголошенні від імені ОУН (Б) Акту відновлення Української Держави. 5 липня 1941 р. Голова тимчасового Українського Державного Правління Ярослав Стецько повідомив сотника Романа Шухевича про призначення його другим заступником „члена тимчасового Правління по справам військовим“. На зазначену посаду був покликаний генерал-хорунжий Всеволод Петрів, а його першим заступником став Олекса Гасин.

Роман Шухевич (3-й зліва сидить)

Проте вже 3 липня 1941 р. державний підсекретар уряду Генерал-губернаторства Кундт розтлумачив В. Горбовому, проф. В. Андрієвському, В. Мудрому, С. Шухевичу та С. Бандері, що створення в Кракові Українського Національного Комітету та проголошення у Львові Українського Уряду не погоджені з керівництвом Третього Райху, а тому є незаконними. Він також підкреслив, що „остаточне слово в українських справах належить лише фюреру[41]. Наступним кроком з боку нацистів стало затримання С. Бандери, Я. Стецька та групи інших чільних членів ОУН(Б) і переведення їх до Берліна.

З огляду на зазначене, німецька окупаційна влада вважала небажаним перебування у Львові батальйону „Нахтіґаль“ і вже впродовж 7-9 липня 1941 р. його сотні рушили на схід. Хоч Р. Шухевич та його легіонери тяжко сприйняли негативне ставлення нацистів до питання української самостійності, проте вони все ж надіялися, що Берлін змінить свою позицію.

13 липня 1941 р. „Нахтіґаль“, перейшовши р. Збруч, опинився на території Наддніпрянської України і взяв участь в бойових діях проти Червоної армії, зокрема, під Браїловим та Вінницею. Після цього батальйон було відведено на відпочинок до містечка Юзвин (тепер Некрасове). Саме тут Роман Шухевич та його вояки з жахом дізналися про підсумки наради 16 липня 1941 р. в ставці фюрера, які остаточно знімали з порядку денного питання самостійності України: Східна Галичина включалася до складу Польського генерал-губернаторства, Північна Буковина, Бесарабія та територія між ріками Дністер та Південний Буг приєднувалися до Румунії, інші українські землі увійшли до райхскомісаріату Україна або в підпорядковування військовій адміністрації. У зв'язку з цим Легіон, який на той час перебував біля Вінниці, відмовився від подальшої служби в німецькій армії[42]. Роман Шухевич різко зреагував на згаданий перебіг подій і начебто надіслав до ОКВ протест, в якому підкреслювалось, що внаслідок „арешту нашого Уряду і Провідника, Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії[43]. Загострення стосунків нацистів з ОУН(Б) змусило їх розформувати батальйони „Нахтіґаль“ і „Роланд“. 13 серпня 1941 р. „Нахтіґаль“ було роззброєно (за винятком старшин) і відправлено до Кракова, а звідти 27 серпня переведено до вишкільного табору Нойгаммер. Як згадує М. Кальба, коли про це дізнався Роман Шухевич, то він застеріг проти непродуманих кроків і сказав: „…Є хтось, хто за нас думає та відповідає, та якщо зайде така потреба, тоді дістанемо наказ від проводу, що робити…“[44].

Наприкінці вересня 1941 р. особовий склад „Нахтіґалю“ отримав зброю і розпочав заняття з бойової підготовки. В цей час серед вояків батальйону вже ширились чутки про арешт нацистами С. Бандери, інших чільних діячів ОУН(Б), а тому Роман Шухевич спільно з командиром „Роланда“ Євгеном Побігущим 16 жовтня 1941 р. склали „Меморандум українського Леґіону“, який було направлено до Берліну. В цьому документі викладалися 10 вимог політичного і правового характеру. Які слід було чекати, німці врахували фактично лише одну: згодилися, щоб українці не приймали вдруге присягу. З огляду на це, кожний вояк уклав з німцями індивідуальний контракт на час від 1 грудня 1941 р. до 1 грудня 1942 р[45].

21 жовтня 1941 р. батальйони „Нахтіґаль“ і „Роланд“ були об'єднані в одне формування, яке перевели до Франкфурта-на-Одері. Командиром поліцейського батальйону став Євген Побігущий, його заступником і командиром першої сотні — сот. Роман Шухевич. Батальйон, який отримав умовний № 201, було включено до складу 201-ї охоронної німецької дивізії в Білорусі. 22 березня 1942 р. перша група українських вояків приїхала до Мінська, а після прибуття сюди основних сил, український батальйон перекинули до м. Лепеля. До його завдань входила охорона комунікацій та місцевої німецької адміністрації, а також боротьба з партизанами[46].

Боротьба з білоруськими партизанами виявилась важкою і виснажливою. Не здобули в ній переможних лаврів ні німці, ні їх союзники, в тому числі й вояки українського поліцейського батальйону. За словами В.Яніва, „це був жахливий час“ в житті Романа Шухевича, котрий мусив „зіграти до кінця ролю німецького приятеля“, хоч „серце розривалося з болю“[47]. Як згадує М.Кальба, Роман Шухевич та інші українські командири прагнули уникати участі в каральних акціях нацистів проти місцевого населення, намагалися відсторонитися від збирання продовольства, заявляючи, „що нас прислали сюди не грабувати, а воювати“[48].

Беручи безпосередню участь в боях з білоруськими партизанами, слідкуючи за антипартизанськими акціями нацистів, Роман Шухевич не тільки набув бойового досвіду, але й глибоко осмислив закони партизанської війни. Він, на нашу думку, став одним з найкращих знавців цієї специфічної форми збройної боротьби в лавах українського визвольного руху.

За свідченням учасників тих подій, Роман Шухевич дуже відповідально ставився до посад заст. командира батальйону і командира сотні, бачачи своє місце насамперед на лінії вогню. Як згадував майор Є.Побігущий, він не захотів перебувати в місті і виконувати караульні обов'язки, а „вибрав для своєї сотні найважчу службу — серед пралісів, багон, де було повно большевицьких бандитів“. За словами Є.Побігущого, „Шух“ мав дуже добре розвинену інтуіцію» і багато «проводив усякого рода курсів для старшин і молодших та старших підстаршин.»[49]

За свідченнями колишнього німецького полковника Альфреда Бізанца та дружини Романа Шухевича (Н.Шухевич-Березинської), він як командир роти поліцейського охоронного батальйону в складі вермахту мав начебто військове звання «гауптмана» (капітана).

Відомості, які надходили до вояків 201-го батальйону з Галичини та інших місцевостей України, говорили про посилення нацистського окупаційного режиму: примусове вивезення населення на працю до Німеччини, широкомасштабні акції щодо вилучення в українських селян продовольства, фуражу, іншого збіжжя, розправи з непокірними. Ширились також чутки, що після ІІ-ї конференції ОУН(Б) розпочалася активна військово-підготовча діяльність підпільних націоналістичних осередків, яка викликала велике занепокоєння у німців.

За таких обставин командування 201-го батальйону стало уникати активної участі в протипартизанських акціях, а серед особового складу зміцнилося бажання не продовжувати контракт з німцями. Коли Роман Шухевич, за рішенням старшинських зборів батальйону, з'ясував настрої вояків, то виявилося одностайне прагнення повернутися додому. 22 листопада 1942 р. в присутності командира 201-ї охоронної дивізії особовий склад українського батальйону не дав згоди на продовження контракту і 5 грудня 1942 р. ця формація була німцями розв'язана. Її особовий склад було перевезено в Україну, а групу старшин із 22 осіб ув'язнено у Львові.

Як згадував Євген Побігущий, після святкування Різдва Христового у 1943 Роман Шухевич та ще кілька старшин, серед яких був і Василь Сидор, зуміли вирватися з ув'язнення і перейти на нелегальне становище. Від цього моменту в житті Романа Шухевича наступив найбільш відповідальний і активний період діяльності, який підніс його до найвищих посад в українському визвольному русі, репрезентованому ОУН і УПА.

На цей час Роман Шухевич вже був цілковито сформованим керівником високої ранґи, котрий, крім військових знань, добре розумівся на політичних питаннях й мав значні організаційні здібності. Ось як, наприклад, запам'ятав Романа Шухевича вояк 201-го батальйону М.Кальба: «Роман Шухевич не потребував дорадників, не потребував роботи засідань, щоб винести певні рішення чи висновки. Це була людина — провідник, який з місця вирішував все, беручи на себе повну відповідальність». А за словами Василя Кука, для Романа Шухевича було характерне «всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення». Він також «не любив марнослів'я, цінив у людях діловитість та бойову мужність.»[50]

Після року служби всі вояки на чолі з Шухевичем відмовились продовжувати службу. 6 січня 1943 р. їх відправили під охороною до Львова, куди вони приїхали 8 січня 1943 р. Роман Шухевич, знаючи, що всіх старшин арештують, непомітно зник від ґестапо[51].

Епізод з Іриною Райхенберг

Фотографія Ірини Райхенберг 1950-х

З вересня 1942 по лютий 1943 Наталія Шухевич, дружина головного командира УПА Романа Шухевича, переховувала в своєму будинку від переслідування нацистами сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг (в іншій транскрипції Райсинберг, Райтенберг), якій у той час було 7 років.[52] [53] [54] [55]

В спогадах Юрій, син Романа Шухевича, згадує, що на початку війни сім'я Шухевичів мешкала у Львові, на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім'я Вольфа і Ружі Райхенберг, які володіли магазином тканин. Їхню старшу дочку Ірму Райхенберг німці застрелили на вулиці в 1942 р.,[56] [57]а молодша Ірина почала жити в сім'ї Шухевичів, вона готувалася піти до школи.

Роман Шухевич, використовуючи свої можливості, допоміг з виготовленням для дівчинки нових документів на ім'я українки Ірини Василівни Рижко.[58] [59] Рік народження дівчинки було змінено з 1936 на 1937 . Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера.

Після арешту Наталії Шухевич в 1943 році Гестапо Роману Шухевичу вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок при жіночому греко-католицькому монастирі Василіанок в Пилипові, поблизу містечка Куликів, що за 30 кілометрів від Львова, де Ірина і перебувала до кінця війни, переживши німецьку окупацію і Голокост.[60] [61]

У 1956 році Ірина надіслала настоятельниці монастиря лист зі своєю фотографією. Врятована жінка мешкала в Україні і померла 2007 року в Києві у віці 72 років. В Києві мешкає її син Володимир.[54] Юрій Шухевич зустрічався з ним, вже після смерті його матері.

Прізвище Райхенберг міститься в базі даних жертв нацистів меморіалу Яд-Вашем в Ізраїлі

За даними Гестапо представники ОУН і УПА неодноразово допомагали переховуватися євреям і виготовляли для них документи, зокрема тим, хто надавав підтримку або співпрацював з ОУН і УПА.

Головний командир УПА: 1943–1950

1943

Роман Шухевич на Волині. 1940-ві

Коли Роман Шухевич вирвався з німецького ув'язнення, то він незабаром зв'язався з членами Проводу ОУН(Б) і, з огляду на арешт німцями Д.Грицая, був замість нього призначений військовим референтом Проводу ОУН (Б). Від цього часу Роман Шухевич безпосередньо став біля витоків створення УПА, адже ще на початку грудня 1942 р. до такого рішення прийшла таємна військова конференція ОУН у Львові. По її наслідках, за словами М. Лебедя, «у грудні 1942 р. Провід Організації видає наказ тереновому Проводові Волині переорганізувати існуючі вже дрібні збройні відділи та організувати широко розплановану збройну самооборонну боротьбу українського народу»[62].

З огляду на розбіжність поглядів у керівництві ОУН(Б) щодо збройного чину 17-21 лютого 1943 р. в одному із сіл поблизу м. Олеська (Львівщина) відбулась III конференція ОУН(Б). У ній взяли участь М.Лебідь («Максим Рубан»), Роман Шухевич («Тур»), В.Охримович («Бард»), М.Прокоп («Гармаш», «Володимир»), Д.Маївський («Косар», «Тарас»), З.Матла («Дніпровий»), Р.Кравчук («Петро»), М.Степаняк («Сергій»). Свої погляди «Тур» обґрунтував і виклав на засіданні Проводу ОУН(Б) восени 1944 р. Торкаючись питання загальноукраїнського збройного зриву навесні 1943 р., він сказав, що коли б в той час УПА повела наступ на Рівне, Сарни, «то ми були б програли і маси напевно були б відвернулися від нас». В той же час, за словами Романа Шухевича, обмежені дії українських повстанців на північно-західних землях мали довір'я мас і виявилися успішними[63].

На цьому засіданні «Тур» також піддав критиці позицію «Ле» (В.Кук), котрий на III конференції ОУН(Б) у лютому 1943 р. підтримував точку зору М.Степаняка щодо загальноукраїнського збройного зриву проти німців, в тому числі й в Галичині. Він сказав, що тоді «не було об'єктивних умов», але наголосив, що «коли прийшов Ковпак, то ті умови заіснували і ми виграли»[64], тобто з липня 1943 р. в Галичині почали створюватися, за підтримки населення, загони Української Народної Самооборони (УНС), котрі пізніше склали основу формувань УПА-Захід.

Цікавою є точка зору Р. Шухевича на причини виникнення польсько-українського конфлікту навесні 1943 р. на Волині -Поліссі, яку він виклав на засіданнях І Великого Збору Української Головної Визвольної Ради 11-15 липня 1944 р. Виступаючи 13 липня 1944 р. в дискусії з польського питання, «Тур» відмітив, що після переходу української поліції на Волині — Поліссі на бік ОУН і УПА німці створили польську поліцію, яка разом з СС «застосовувала жорсткі та нелюдські прийоми» щодо українського населення. Крім того, за його словами, польський елемент на Волині «повністю паралізував рух УПА». За цих обставин, наголосив Роман Шухевич, українське населення виступило проти поляків і «тоді почалася ліквідація польського населення на Волині, яка закінчилась влітку 1943 р.»[65].

Після III конференції ОУН(Б), коли були остаточно вирішені питання створення УПА і визначені головні вороги українського визвольного руху (німці і більшовики), Роман Шухевич відрядив на Волинь — Полісся двох членів Військового штабу ОУН Ю.Ковальського та В.Сидора для надання допомоги військовому референту Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ В.Івахіву у перетворенні збройних загонів ОУН у бойові формування УПА. В подальшому Ю.Ковальський під псевдом «Гарпуна» став шефом штабу УПА на Волині — Поліссі і 13 травня 1943 р. загинув разом з В. Івахівим у бою з німцями під Деражним.

Водночас Роман Шухевич, враховуючи наявність розбіжностей між членами Проводу ОУН(Б) щодо військових планів Організації та невдоволення багатьма з них діями «урядуючого» провідника М.Лебедя, ініціював зміни в керівництві ОУН. 13 квітня 1943 р. на засіданні Проводу ОУН «Максим Рубан» склав свої повноваження «урядуючого» провідника і замість нього було обране Бюро Проводу ОУН в складі Романа Шухевича, З.Матли і Д.Маївського, де «Тур» був «першим між рівними»[66].

Обрання «Тура» Головою Бюро Проводу ОУН стало цілком закономірним, бо на цей час він був найбільш авторитетною постаттю в керівному середовищі ОУН. За словами М.Степаняка, Роман Шухевич мав «опінію найкращого організатора і був найстаршим членом серед тодішнього складу Центрального Проводу»[67].

Ставши на чолі керівництва ОУН(Б), Роман Шухевич зосередив свою основну увагу на усуненні розбіжностей в середовищі ОУН стосовно поглядів на політику і стратегію визвольного руху, на розширенні зони бойової діяльності УПА, створенні її структур в Галичині, просуванні повстанських відділів в східні області України.

Важливе місце в житті «Тура» відіграв III Надзвичайний Великий Збір ОУН (б), що відбувся 21-25 серпня 1943 р. в Козівському районі Тернопільської області, і після якого становище Р. Шухевича в керівному середовищі визвольного руху значно зміцнилося. Йому вдалося подолати спротив М.Лебедя і М.Степаняка, котрі виступали проти активізації дій УПА на протибільшовицькому фронті, вважаючи, що це «призведе до масового знищення українського народу»[68], і накреслити заходи щодо подальшої розбудови структур і запілля повстанської армії, підвищення її боєздатності. «Тур» зумів також переконати учасників III НВЗ в необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад ОУН, зробити їх зрозумілими і прийнятними для самостійницьких елементів Наддніпрянської України.

Обійнявши посади Голови Бюро Проводу ОУН і Головного Командира УПА, «Тарас Чупринка» (таким стало нове псевдо Головного Командира) запобіг намірам «Клима Савура» та деяких волинських діячів поставити УПА вище ОУН, оголосити УПА «найвищою і єдино-суверенною владою на звільнених землях України»[69].

ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН сприяв формуванню в характері Р. Шухевича найкращих рис Провідника і Командира, політика і військовика, на що вказують слова О. Лоґуша, він «не йшов за ніякими крайностями», «не був скептиком серед екзальтованих і політиків і військовиків», завжди намагався знайти «межу між теорією і практикою, між уявленням і вірою та конкретною дійсністю»[70].

Очоливши керівництво українським визвольним рухом, Р. Шухевич до кінця 1943 р. домігся здійснення низки важливих військово-політичних заходів. Вже у жовтні 1943 р. у с. Мелна на Львівщині «Тур» провів нараду крайового активу ОУН на ЗУЗ за участю обласних провідників та військових референтів. У своїй доповіді він відмітив, що внаслідок поразок Німеччини на фронтах, «Україну жде повна большевицька окупація, а наш визвольний рух — затяжна важка збройна і підпільна боротьба».

Як згадує учасник цієї наради В. Галаса, Шухевич так визначив першочергові завдання самостійницьких сил: зміцнювати ідейно та організаційно підпільні осередки ОУН та відділи УПА; будувати конспіративні підземні приміщення для укриття особового складу і матеріальних ресурсів; організовувати і вишколювати санітарну, господарчу та розвідчу службу; створювати відділи УПА в гірських та лісистих теренах; під час пересування лінії фронту в затяжні бої з противником не вступати; не йти на переговори з німцями; формувати при УПА бойові відділи з представників поневолених народів СРСР[71].

Того ж місяця жовтня 1943 р. на околицях Львова відбулося засідання членів Проводу ОУН за участю Р. Шухевича, Д. Маївського, М. Лебедя, М. Арсенича, Д. Ребет, М. Прокопа, В. Охримовича, М. Степаняка та О. Луцького. На цьому засіданні «Тур» охарактеризував діяльність ОУН, відмітивши, що організація «має вирішальний вплив на території від Дніпра до Карпат». Він також заявив, що хоче виїхати на Волинь, щоб ознайомитись з діяльністю крайового керівництва ОУН[72].

Після згаданого засідання Р.Шухевич виїхав на Волинь — Полісся, де в другій половині листопада 1943 р. взяв участь в І конференції поневолених народів Східної Європи й Азії. Його присутність на цьому зібранні не афішувалася, він не втручався в хід конференції, а лише уважно слухав доповіді її учасників та дискусії з їх обговорення. Від'їжджаючи, Р.Шухевич, за словами О.Лоґуша, так узагальнив свої враження від побаченого і почутого: «Конференція важна для нас не лише тим усім, що вона практично створить для нашої боротьби сьогодні. Вона переконала нас, що справа спільного фронту поневолених народів — це діло не лише необхідне, але реальне. Ми вибрали правильний шлях…».

Разом з тим відомий діяч ОУН і УПА О.Луцький стверджував, що за словами Р.Шухевича, Провід ОУН не покладав особливих надій на цю акцію, хоч вважав, що вона певним чином «повинна активізувати націоналістичне підпілля в СРСР». Однак, як відомо, цього не сталося, за винятком країн Балтії.

На початку грудня 1943 p., після повернення Р.Шухевича з Волині, на конспіративній квартирі у Львові відбулось чергове засідання Проводу ОУН. Як показав на допиті в НКВС О.Луцький, «Тур» позитивно оцінив діяльність Крайового Проводу ОУН на ПЗУЗ у справі організації УПА і запропонував на базі УНС «створити УПА на території Галичини». Він також дав позитивну характеристику «Климу Савуру», відмітивши, що останній серед учасників УПА користується великим авторитетом"[73].

У цьому ж місяці Головна Команда та Головний Військовий штаб УПА, за безпосередньою участю Р.Шухевича, ухвалили низку оперативних документів з організаційних та бойових питань діяльності УПА, котрі мали надати їй роль регулярного війська. Принципове значення мав наказ Ч. 2/43 від 18 грудня 1943 р. про військову залежність Української збройної сили, військові ступені та функції, дисциплінарні кари та судове поступування у війську, справи військових видавництв та термінології.

19 грудня 1943 p. Р.Шухевич («Тарас Чупринка») та О.Гасин («Іван Чорнота») затвердили Інструкцію Ч. 3/11 «Військові ступені і функції». Відповідно до неї, особовий склад УПА складався з таких категорій вояків: рядові, підстаршини, старшини, генерали. Найвищим у військовій ієрархії мав бути чин «маршала».

Зліва направо: Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Катерина Мешко-Логуш. село Будераж Рівненської області. Листопад 1943

На початку 1944 р. Головний Командир УПА Р.Шухевич спільно з ГВШ УПА здійснив низку заходів, спрямованих на вдосконалення структури та органів управління повстанської армії. 23 січня 1944 р. наказом 4.1 була уніфікована організація військових штабів (ВШ) груп і округ УПА. Очолював військовий штаб військової округи УПА шеф, котрий у випадку відсутності командира групи (військової округи) був його заступником у всіх військових справах. Кожний ВШ складався з таких відділів: оперативний, розвідувальний, тиловий, організаційно-персональний, вишкільний, виховний. При командирі групи (військової округи) передбачалось також створення спеціального відділу військових інспекторів.

На початку 1944 р., у зв'язку з наближенням Червоної армії до кордонів Західної України, керівництво визвольним рухом опинилося перед необхідністю прискорити підготовку до дій у «підсовєтській» дійсності, розробити нові засади політики і стратегії, включити до боротьби з більшовицьким режимом всі українські самостійницькі сили, поширити терен діяльності ОУН і УПА на східні області України.

Щоб надати визвольній боротьбі ОУН і УПА загальноукраїнський характер, необхідно було створити єдиний національний центр для керівництва цією боротьбою і репрезентації українських самостійницьких сил на міжнародному відтинку.

Як згадував відомий діяч ОУН Л.Шанковський, ще 21 вересня 1943 p. Р.Шухевич запросив його до творення «найвищого керівного органу українського народу на час революційної боротьби». А в наказі 4.2 Головної команди УПА від 18 грудня 1943 р. цей орган був умовно названий Головною Визвольною Радою. В другій половині березня 1944 p., як згадував Л.Шанковський, «Ініціятивний комітет для створення УГВР остаточно сформувався» і впродовж трьох місяців підготував програму майбутнього Збору, проекти його основних документів (Універсал, Платформа, Устрій, Присяга вояка УПА та ін.), визначив склад його учасників та намітив кандидатури для обрання членами УГВР.

Так як ідея заснування загальноукраїнського представницького органу була ініційована Головною Командою УПА, то в підготовці Першого Великого Збору УГВР активну участь брав Р.Шухевич. Зокрема, на його пропозицію було створено Підготовчу комісію Проводу ОУН, яка мала спільно з Ініціативним комітетом готувати Збір. До її складу увійшли В.Охримович, М.Прокоп, Д.Ребет (голова). «Тарас Чупринка» також здійснив заходи щодо підготовки місця проведення Збору та забезпечення охорони його учасників. Спостерігаючи за Р.Шухевичем в цей період, Д.Ребет відмічала, що він не належав «до безкомпромісових людей», «не виявляв вузько партійних амбіцій» і характеризувала його як «конструктивного політика реального мислення».

За словами самого Р.Шухевича, «праця Ініціятивного комітету не йшла легко», бо треба було забезпечити конспіративність його діяльності, вести переговори «тільки з людьми дуже певними та дискретними», не залучати до них «групи, які одверто співпрацювали з німцями» та групи, «які були вороже наставлені до УПА».

На Першому Великому Зборі УГВР, що пройшов 11-15 липня 1944 р. в Карпатах, Шухевича було обрано головою і генеральним секретарем військових справ. Р. Шухевич виступив з доповіддю про УПА, взяв участь в обговоренні доповіді М. Прокопа про внутрішнє і зовнішнє становище українського народу, в дискусіях з польського питання та про Платформу УГВР. Він увійшов також до складу комісії, яка мала виробити текст присяги вояка УПА. На зазначеному зібранні Р.Шухевич був присутній під псевдонімом «Р.Лозовський».

Як згадувала зв'язкова «Тура» І.Савицька-Козак, після Першого Великого Збору УГВР Р.Шухевич сказав: «Ми всі, вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я, повністю свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться загинути в боротьбі з брутальною силою…». Позитивно оцінюючи підсумки роботи Першого Великого Збору УГВР, Р. Шухевич був насторожений вістками про створення на Волині — Поліссі Народно-Визвольної Революційної Організації (НВРО), яка могла бути альтернативою ОУН. Ідею заміни ОУН іншою політичною організацією ще в 1943 р. неодноразово піднімав М.Степаняк.

Саме з його ініціативи 17-18 липня 1944 р. в лісі поблизу с. Дермань, Здолбунівського району, Рівненської області відбулася конференція, в якій взяли участь В.Кук, М.Степаняк та група діячів ОУН з ПЗУЗ. На ній було проголошено створення НВРО. За словами сучасного дослідника В.Дзьобака, котрий посилається на В. Кука, в розумінні учасників згаданої конференції «НВРО — це не українська організація націоналістичного типу, а формація, покликана знищити імперіалістів в цілому світі і перебудувати останній за принципом вільної співпраці народів у незалежних національних державах».

Тим часом проведення конференції членів ОУН в справі НВРО та Перший Великий Збір УГВР привернули увагу радянської сторони, до рук якої потрапили К.Осьмак і М.Степаняк та деякі документи обох форумів. Ці події більшовики розцінили як наявність неприязних стосунків між В.Куком, М.Степаняком та М.Лебедем, з одного боку, та Р.Шухевичем і керівниками «ОУН галицьких областей», з другого боку.

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1944 р. Роман Шухевич взяв участь у засіданні проводу ОУН, що пройшло на території Рогатинського району Станіславської області, на якому звернув увагу, що необхідно оволодіти мистецтвом, «як панувати над масами, щоб їх не втратити» і вважав, що перед масами треба ставити тільки такі завдання, які на якийсь відсоток будуть виконанні. Ці завдання, на його думку, «залежать від тиску сили ворога». Роман Шухевич обережно ставився до активізації діяльності сил визвольного руху, нагадуючи своїм колегам, що в основі стратегії збройної боротьби ОУН і УПА з грудня 1943 р. покладена концепція «самооборони народу», а «ворог є в наступі великими силами».

Наведені вище думки «Тараса Чупринки» зайвий раз характеризують його як виключно реалістично мислячого політика, далекого від революційного романтизму і зорієнтованого на продумані і зважені дії в практичній площині. Звичайно, сьогодні ми знаємо, що в оцінці тогочасних міжнародних відносин та перспектив боротьби ОУН і УПА з радянською владою Р.Шухевич та його однодумці помилялися. Але хіба помилялися лише вони? Питання війни між західними демократіями і СРСР тривалий час тримало в напрузі світову спільноту і мало хто із зарубіжних політологів міг передбачити, що крах багатонаціонального Радянського Союзу розтягнеться на такий довгий час.

Великої поваги заслуговує позиція «Тура» в питанні про утворення НВРО, Обставини цієї справи виклав на засіданні Проводу ОУН один з її ініціаторів «Леміш». Він зауважив, що при рейдах відділів УПА «на схід треба було сказати від кого приходили. Тому, що на нових теренах були закиди проти ОУН, ми рішили змінити назву. До такого переконання прийшли ми вприкінці травня. А зреалізували при кінці липня».

Після з'ясування причин утворення НВРО та обговорення змісту прийнятих цією організацією документів, в якому взяли участь всі учасники засідання, Р.Шухевич підвів підсумки дискусії. Він підкреслив, що від утворення НВРО ОУН нічого не втратила, бо ця справа «йде капіталом ОУН». Справа НВРО, за його словами, є експериментом, який можливо вдався б, але, наголосив «Тур», «я не хотів би міняти організацію (тобто, ОУН) на експериментальну (тобто, НВРО)».

Далі P.Шухевич заявив, що він свідомий того, «що на сході під формою ОУН роботи розгортати не можна», а тому «мусимо в цім напрямі підготовити». Тому, на його думку, «треба робити приготування до зміни організації, а справу НВРО потрактувати не як нову організацію, що мала б прийти на місце ОУН, а як певний тактичний момент». «Тур» зазначив, що необхідно «лишити ідеї НВРО» для праці на сході України, а саму НВРО як організацію розв'язати. Він також запропонував поінформувати учасників «з'їзду НВРО», що вона «розв'язана Головним Проводом Організації».[74]

1944

1944 p. характерний тим, що в цей час Р.Шухевич вперше потрапив в поле зору більшовиків. У проекті листа першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова «Про становище в Рівненській і Волинській областях УРСР» (березень 1944) на ім'я Й.Сталіна стосовно проекту постанови Державного комітету оборони СРСР про «Спеціальні заходи по західним областям України» зазначалося, що «загальне керівництво бандами здійснює заступник Степана Бандери — Максим Рубан, а військове (командир УПА) — Клим Савур (дійсне прізвище Шухевич — син львівського адвоката)»[75].

Хоч з цього документа видно, що більшовики не мали ще вичерпної інформації про займані Р.Шухевичем посади у лавах українського визвольного руху і плутали його з «Климом Савуром», командиром УПА-Північ, але з цього часу «Тарас Чупринка» став об'єктом постійної уваги з боку НКВС — НКДБ. Ширші відомості про нього вперше дав совєтам відомий діяч ОУН М.Степаняк («Сергій»), арештований влітку 1944 р.

Свідчення М.Степаняка та захоплені деякі документи УГВР, які потрапили до рук більшовиків, дали їм змогу об'єктивно оцінити роль і місце Р.Шухевича в українському визвольному русі. Крім того, радянським органам держбезпеки стало відомо про активну діяльність й інших чільних діячів ОУН. Отож, 12 листопада 1944 р. нарком держбезпеки УРСР С.Савченко, перебуваючи у Львові, затвердив оперативний план «Бєрлоґа» («Барліг»), спрямований на розшук і ліквідацію членів Проводу ОУН і особисто Р.Шухевича, а 31 жовтня 1945 р. на нього була заведена розшукова справа «Вовк». Від цього часу «Тур» постійно перебував під прицілом радянських спецслужб.

1945

На закінчення війни у травні 1945 Головна Команда УПА відреагувала зверненням «Тараса Чупринки» в травні 1945 р. до «Бійців і Командирів Української Повстанської Армії!». В ньому наголошувалося, що великий вклад в перемогу над Німеччиною внесли українські повстанці, котрі не допустили нацистів використати українську землю «для своїх загарбницьких цілей», не дозволили їм грабувати українські села і вивозити людей до Німеччини. У боротьбі з німцями, УПА «зорганізувалася і пройшла першу бойову школу».

Далі Головний Командир наголосив, що після розгрому Німеччини «вернувся і розгосподарився на Україні ще гірший окупант — Росія», але «український народ і тепер не скапітулював перед наступаючим ворогом». Оцінюючи міжнародне становище, яке склалося після війни, «Тарас Чупринка» вважав, що «революційні рухи поневолених народів та протиріччя між західними державами і СРСР зростають», а це «створює сприятливі умови для нашої дальшої боротьби і наближає момент розвалу СССР»[76].

З свого боку, не перебільшуючи досягнутих результатів і усвідомлюючи реальні труднощі боротьби з тоталітарним режимом, Головний Командир УПА оптимістично оцінював підсумки бойової діяльності повстанської армії. У святковому наказі з нагоди Різдва і Нового 1946 року (грудень 1945 р.) Р.Шухевич наголосив, що у 1945 р. «УПА вперше поміряла свої сили з окупантом України в умовах миру, коли здавалося б, що наші повстанчі сили ні одного місяця не зможуть встояти проти ворога, що зумів вибороти собі перемогу з такою мілітарною силою як Німеччина».

На думку «Тараса Чупринки», найвищим досягненням УПА у 1945 р. було те, що повстанська армія «зуміла уникнути вирішального удару НКВД, мистецьки маневруючи та розчленовуючись на невеликі бойові групи та гуртуючись в більші одиниці». У цьому ж році УПА здійснила рейди до Польщі, Чехословаччини та Румунії, пропагуючи ідеї українського визвольного руху. Висловлюючи непохитну віру у перемогу справи, за яку бореться УПА, Р.Шухевич, звертаючись до своїх бойових побратимів, підкреслив, що «бій, який ви ведете — нещадний бій на життя і смерть»

1945 рік був для Р. Шухевича пам'ятним ще й з кількох причин. По-перше, з його ініціативи в ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 р. на шосе Львів — Тернопіль, в одному з хуторів Козівського району Тернопільщини, відбулася зустріч членів Проводу ОУН Д.Маївського та Я.Бусела з двома офіцерами органів держбезпеки С.Каріним-Даниленком та А.Хорушуном, котрі маскувалися під співробітників радянської адміністрації. Ці переговори тривали п'ять годин, але не дали позитивних результатів. Та й, мабуть, сам «Тур» не покладав на них особливих надій.

Доцільність таких контактів випливала, на нашу думку, з потреби пересвідчитись у неможливості компромісів з тоталітарним режимом і необхідності акцентування уваги всіх ланок визвольно-революційного руху на нещадній боротьбі з ним. Не останню роль відігравала й та обставина, що в керівному середовищі УГВР, ОУН і УПА були обґрунтовані побоювання щодо перспектив українських національних інтересів в разі перемоги західних країн у війні з Радянським Союзом.

По-друге, Р.Шухевич нелегко переніс загибель у грудні 1945 р. свого найближчого соратника і однодумця, політ-референта Проводу ОУН Д.Маївського при спробі перейти кордон Чехословаччини з англо-американською зоною окупації Німеччини. «Тарас» йшов туди поряд з шефом ГВШ УПА Д.Грицаєм для переговорів з С.Бандерою та інформування ЗП УГВР про події в Україні.

1946

У липні 1946 р. з'явилася «Відозва Головного Командира до УПА». В ній підкреслювалось, що від «зими йде велетенський, майже безперервний натиск ворога на українське підпілля та його збройні частини — УПА» і що "не було оселі в теренах, обнятих революційним рухом, де не стаціонував би гарнізон ославлених «внутрєнних войск НКВД» для «боротьби з бандитизмом». Характеризуючи дії більшовицького керівництва, Р.Шухевич наголосив, що воно прагне «змогти вже раз зголосити Сталіну, що українське повстання подавлене».

Визнавши, що в бойових діях «деякі відділи втратили навіть половину свого складу», «Чупринка» зазначив, що «весь період від зими по сьогоднішній день видержала УПА з честю» і що «в цій безприкладній боротьбі УПА перейшла всі сподівання, які на неї поклав народ і революційний Провід — Українська Головна Визвольна Рада».

Разом з тим, аналізуючи міжнародні відносини в світі, Р.Шухевич дійшов висновку, що конфлікт між радянським і англо-американськими блоками не вийшов «поза рамці дипломатичних зударів» і що обидві сторони не виходять "ще зі стану «збройного мира». А тому, на його думку, більшовики використають мирний час «для нищення свого партизанського внутрішнього ворога — української національної революції».

Виходячи з обставин, що склалися в світі та в Україні, Головний Командир УПА вважав необхідним для збереження відпорності визвольного руху здійснити «переорганізування революційних сил» за зразком Армії УНР, яка після 1919–1920 pp. «форми широкої повстанської боротьби» замінила формами «підпільно-конспіративних» дій. До таких кроків, на його думку, кликав і досвід УВО, ОУН, які майже 25 років діяли у підпіллі.

Аргументуючи необхідність тактичних змін або «перестановки сил», Р.Шухевич відмітив, що це лише «момент переходу з одних форм боротьби в другі». Він висловив глибоку впевненість в тому, що вояки УПА, «незламні бійці-герої», засвоять «нові зразки бою з ворогом», будуть «негайними блискавичними ударами» вдаряти ворога там, «де він того ніяк не надіється» .

І наступний час виправдав зазначені вище сподівання Головного Командира УПА. Проведена ним реорганізація форм і методів боротьби ОУН і УПА незабаром дала відчутні результати: радянські джерела зафіксували активізацію сил визвольного руху та підтвердили їх вміння виходити з-під ударів органів і військ МВС. Вже 8 серпня 1946 р. в інформації партійних чинників на ім'я другого секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка зазначалося: «зміна методів боротьби українсько-німецьких націоналістів — відхід в глибоке підпілля, індивідуальний терор і дії дрібними групами в 3-4 людини із засідок — поки не знайшли змін в діях наших органів в боротьбі з бандами ОУН-УПА. Військові операції з огляду слабкої підготовки у більшості своїй проводяться безрезультатно»[77]. 14 вересня 1946 p. партійні чинники знову констатували: «Органи МВС, МДБ, внутрішні і прикордонні війська досі не перебудували свою роботу від активних військових операцій на глибоку агентурну розробку оунівського підпілля. Більшість бандпроявів залишається не розкритими, відповідні заходи не організуються і бандити відходять безкарно»[78]. А міністр внутрішніх справ СРСР С.Круглов піддав нещадній критиці дії внутрішніх військ МВС в західних областях України за низькі результати їхньої бойової діяльності у боротьбі з українськими повстанцями за період з 1 серпня по 15 вересня 1946 р.[79]

У 1946 p., завдяки заходам Головної Команди УПА щодо переведення повстанських відділів на форми боротьби у збройному підпіллі, силам визвольного руху вдалося в цілому зберегти свою відпорність, мінімізувати втрати і вистояти у виснажливому двобої з тоталітарним режимом. Більш того, як свідчать дані МВС УРСР, чисельність українських повстанців за період з 1 квітня 1946 р. по 1 січня 1947 р. збільшилась з 3735 до 4456 вояків. Зросла і кількість бойових одиниць: з 479 до 530[80].

Безперечно, що у проведенні до життя зазначених вище заходів була велика заслуга Р.Шухевича, котрого ще 9 лютого 1946 р. УГВР своєю постановою підвищила до ступеня генерал-хорунжого. Разом з тим, Головний Командир УПА був свідомий того, що боротьба сил визвольного руху з радянським тоталітарним режимом в наступні роки буде не тільки важкою, а ще й тривалою. А для цього необхідно буде як продовжити розбудову підпільних структур ОУН і УПА та забезпечити їх просування у східні області України, так і звернути увагу на консолідацію українських самостійних сил закордоном, на усунення розбіжностей, які виникли між С.Бандерою, його оточенням та керівництвом революційного підпілля в Україні після III Надзвичайного Великого Збору ОУН (серпень 1943 p.).

Як показав на допиті в МДБ В.Кук, Р.Шухевич ще в 1945 р. висловив думку про доцільність визначитись з тим, як налагодити зв'язки керівництва визвольно-революційного руху в Україні з С.Бандерою, котрий перебував в англо-американський зоні окупації Німеччини. «Тур» говорив, що йому важко «керувати ОУН і УПА одночасно», а тому він бажав би «всю увагу зосередити на керівництві УПА», а С.Бандері «запропонувати очолити всю організацію», тобто ОУН. За словами В.Кука, з такою пропозицією Р. Шухевич наприкінці 1945 р. направив до С.Бандери представників Проводу ОУН в Україні Д.Маївського і Д.Грицая, котрі, як відомо, загинули при спробі перетнути кордон між Чехословаччиною та Західною Німеччиною.

Однак, за твердженням В.Кука, ситуація у відносинах Проводу ОУН в Україні з С.Бандерою до кінця так і не прояснилася і що «Бандера не признавався „проводом“ в якості керівника Організації». І коли йшла мова про можливий перехід Р.Шухевича за кордон, то Провід ОУН «уповноважив його виступати так як керівник всієї організації, а не як підпорядкована Бандері особа»[81].

У березні та влітку 1946 р. через спеціального посланця «Славека» («Славка») «Тур» отримав від С.Бандери низку конфіденційних документів, з яких, мабуть, дізнався про створення Закордонних частин ОУН та про бажання зібрати черговий Великий Збір ОУН.

В свою чергу, він у серпні 1946 р. відправив до Німеччини з листом та усними інформаціями для С.Бандери зв'язкову Проводу ОУН «Бистру» (І.Савицька). В особистій записці до «Друга Провідника» Р.Шухевич писав: «все, що подасть др[уг] Бистра, прошу брати, як передане мною особисто». Водночас Р.Шухевич через «Бистру» передав не встановленій особі, яку називав «Друже», записку, в якій просив його уможливити зустріч своєї зв'язкової з «провідником Бандерою», наголошуючи, що «справа дуже важна і пильна». Проте І.Савицькій дуже важко дався шлях на Захід, куди прибула наприкінці 1946 р.

Не торкаючись всіх питань, які керівник національного підпілля в Україні ставив перед С.Бандерою, можна лише зауважити, що найголовніші з них стосувалися долі постанов Надзвичайного Великого Збору ОУН, які критично сприймалися С.Бандерою та його найближчим оточенням.

Як показав на допитах в МДБ УРСР колишній емісар С.Бандери В.Дишкант, в листі, який «Бистра» передала провіднику 34 ОУН від «Тура», останній зауважив, «що не заходить потреба скликувати Великий Збір Організації Українських Націоналістів (Б), бо постанови III Великого Збору є актуальні і не потребують ніякої зміни чи коректури»43.

Глибоко переконаний в доцільності й актуальності прийняття постанов III Надзвичайним Великим Збором ОУН, визнаючи УГВР найвищим політичним представництвом і керівництвом «українського визвольного самостійницького руху», Р.Шухевич, разом з тим з повагою ставився до С.Бандери, стремів до усунення суперечностей між 34 ОУН та Проводом ОУН в Україні та шукав шляхи для консолідації всіх українських самостійницьких сил.

Свою офіційну позицію із згаданих питань «Тарас Чупринка» виклав 25 вересня 1947 р. у «Заяві Головного Командира Української Повстанської Армії». Найперше він відмітив «велику організаційну роль, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі творення і росту УПА», відзначив великий внесок ОУН(Б) у скріплення «своїми високоідейними кадрами» УПА, в захисті її від нападів «з боку національних ворогів України».

Разом з тим Р.Шухевич наголосив, що УПА «стала виразно всенаціональною силою» і виступила ініціатором створення УГВР. Від липня 1944 p., підкреслив він, УПА підпорядковується УГВР «в політичній і в організаційно-персональній площинах».

Головний Командир УПА висловив надію, що оголошена від імені УПА заява принесе українській еміґрації, як старій, так і новій, повну ясність з порушених питань і дозволить «стати понад вузько партійні суперечки» і гідно репрезентувати український народ перед зовнішнім світом, йтиме разом з ним у боротьбі за створення УССД.

Хоч в 1946 p. ОУН і УПА витримали шалений наступ переважаючих сил тоталітарного режиму, проте кадрові втрати визвольного руху були відчутними. Як показала на допитах у МДБ УРСР зв'язкова «Тура» К.Зарицька («Монета»), масові операції совєтів влітку і восени 1946 р. «поставили оунівське підпілля в складне становище, а особливо стосовно зв'язку і керівництва низовими ланками організації». За її словами, всю зиму 1946/ 1947 pp. P.Шухевич «був у с. Княгиничі, не маючи з підпіллям майже жодного організаційного зв'язку». Він уважно читав радянські політичні видання, слухав радіопередачі із Москви, Великої Британії, США, складав різні аналітичні огляди[82].

Разом з тим, як засвідчив колишній керівник Рогатинського окружного проводу ОУН «Шпак» (3. Благий), у грудні 1946 р. «Тур» особисто розробив інструкцію проводу ОУН під умовною назвою «ОСА». Цей документ орієнтував революційне підпілля на активізацію діяльності у випадку збройного конфлікту між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції. У ньому перед підпільними структурами ОУН ставились завдання організації терористичних дій проти партійно-радянського активу та захоплення влади на місцях після поразки Радянської армії[83].

Р. Шухевич мало вірив у ймовірність війни між західними країнами і Радянським Союзом у найближчі роки, але як керівник революційного підпілля він мусив рахуватися з такою можливістю. Крім того, зазначена вище інструкція мала відіграти роль мобілізуючого чинника для членів ОУН, накреслити перед ними перспективи боротьби за УССД.

Не зумівши шляхом масових військових операцій знищити основні сили революційного підпілля, совєти посилили увагу до оперативно-розшукової роботи і проникненню своєї агентури в керівні ланки визвольного руху. Москва критично оцінювала результати дій органів держбезпеки УРСР і була налаштована помітно активізувати цю діяльність. 8 жовтня 1946 р. заст. міністра внутрішніх справ СРСР В.Рясний зажадав від МВС УРСР інформацію про результати реалізації плану «Бєрлоґа» («Барліг») щодо Р.Шухевича, М.Арсенича, Р.Кравчука, О.Гасина та В.Кука. При цьому підкреслювалось, що діями лише однієї оперативної групи МВС УРСР зазначений план буде важко виконати. З огляду на становище, Москва пропонувала МВС України активізувати роботу щодо викриття і ліквідації керівного підпілля ОУН, створити оперативні групи для розшуку і ліквідації Р.Шухевича, М.Арсенича. Р.Кравчука, О.Гасина та В.Кука. При цьому до кожної групи залучалися рухомий загін військ (50-70 вояків) і окрема спецгрупа[84].

Від цього часу радянська влада розпочала планомірну і систематичну роботу по виявленню та ліквідації членів Проводу ОУН і головним об'єктом її уваги став Р.Шухевич. Від часу захоплення більшовиками М.Степаняка, О.Луцького, братів Дужих (1944–1945 pp.) органи держбезпеки розпочали збирання відомостей про Головного Командира УПА, його рідних і близьких, з'ясувати місця його перебування, відслідковувати шляхи пересування та лінії зв'язку «Тура».

Разом з тим, Р.Шухевич, хоч і усвідомлював постійно загрозу своєму життю з боку органів держбезпеки, проте він не відсиджувався у бункерах і конспіративних квартирах, а регулярно інспектував структури визвольно-революційного підпілля, зустрічався з їх керівниками, ставив перед ними відповідні завдання. Так, колишній керівник Рогатинського окружного проводу ОУН «Шпак» (3.Благий) на допиті в МДБ УРСР заявив: «Шухевич особисто спілкується з членами Центрального „Проводу“ і з цією метою щорічно скликає наради, на яких обговорює питання обставин, стану підпілля і практичної антисовєтської роботи», За його словами, Р.Шухевич через спеціальних і особливо довірених зв'язкових і кур'єрів підтримував регулярний зв'язокз членами Проводу ОУН, котрі, як правило, не знали місця його перебування і передавали пошту його особистим зв'язковим «Монеті» (К.Зарицька) та «Анні» (Г.Дидик)

Сам Головний командир УПА дуже прискіпливо ставився до дотримання встановленого порядку особистих зустрічей. Коли до нього навесні 1946 р. прибув від С.Бандери кур'єр «Славко», то він відмовився з ним зустрітися, заявивши, що не мав інформації про його прибуття і не знає його особисто, а тому «не може говорити з ним з організаційних питань». «Тур» через «Монету» прийняв лише пошту від Провідника 34 ОУН[85].

У супроводі бойовиків «Тур» пройшов сотні кілометрів по території Дрогобицької, Львівської, Станіславської і Тернопільської областей. За словами В.Кука, бойова охорона Р.Шухевича нарахувала від 5 до 20 осіб, включаючи бойовиків, зв'язкових та кур'єрів48.

Існувала й ретельно організована мережа конспіративних квартир Головного Командира УПА. Їх кількість була значною. За даними В.Кука, у серпні 1944 p. Р.Шухевич перебував у с. Улашківці на південь від м. Чорткова, а восени та взимку 1944 −1945 pp. — в Бережанському та Козівському районах Тернопільщини, в околицях сіл Бишки — Потік — Конюхи — Августівка- Жуків — Рай. Ус. Августівці він перебував з осені 1944 р. до весни 1945 р. Улітку 1945 р. Головний командир УПА мав криївки в с. Рай. Черговим місцем постою було с. Пуків на Рогатинщині, де Шухевич перезимував із 1945-го на 1946 р. Від жовтня 1946 р. до 21 вересня 1947 р. мешкав ус. Княгиничі Рогатинського району. Звідси місце постою було перенесено у Комарнівський район на Дрогобиччиніус. Грімне. Ця криївка проіснувала до осені 1947 р. Зиму 1947–1948 pp. P.Шухевич провів у Львові, в будинку на вул. Кривій. Від весни 1948 р. до загибелі Головний командир УПА перебував у с. Білогорща49. За словами вже згадуваного 3.Благого, Р.Шухевич в зимовий час, звичайно, переховувався в населених пунктах поблизу шосейних шляхів або залізничних магістралей. При цьому він, як правило, перебував один, а його зв'язкові і бойовики охорони розміщувалися десь поряд, маючи заздалегідь вказівки про місця зустрічі з «Туром»[86].

1947

З огляду на перебіг подій і очікувані чергові наступальні дії совєтів, Р. Шухевич, як повідомляла на допиті К.Зарицька, у квітні 1947 р. покинув свій бункер в с. Княгиничі і зі своєю охороною пішов до Рогатинського лісу з метою ознайомитись із станом націоналістичного підпілля та поставити перед повстанцями і підпільниками завдання подальшої «антисовєтської діяльності». Наприкінці червня 1947 р. «Тур», разом с шефом ГВШ УПА «Лицарем» (О.Гасин), прибули в Дрогобицьку область, де в горах містився Головний Осередок Пропаганди (ГОСП) ОУН на чолі з «Севером» (П.Федун).

Тут він провів нараду із співробітниками ГОСП та поінформував їх з деяких актуальних питань діяльності ОУН і УПА, які перед тим були обговорені з провідником ОУН на ЗУЗ Р.Кравчуком («Петро») та провідником ОУН Карпатського краю В.Сидором («Шелест»).

За словами К.Зарицької, Р.Шухевич по лінії організаційної роботи вважав необхідним забезпечити надійність зв'язку керівних органів з середніми та низовими ланками підпілля ОУН, приділити увагу збереженню кадрів, особливо СБ, так як остання охороняє організацію від різних провокацій і проникнення до її лав більшовицької агентури.

Торкаючись внутрішнього життя в Радянському Союзі, «Тур» відмітив, що комуністична партія посилює свою діяльність на ідеологічному фронті, що економічні плани більшовиків розраховані на підготовку до війни. Він також звернув увагу пропагандистів ОУН на потребу ширше використовувати в своїй роботі міжнародні відносини. Р.Шухевич вважав, що зростаючий конфлікт між західними країнами та Радянським Союзом буде вирішений тільки війною.

«Тур» також наголосив побажання, щоб ГОСП посилив виховну роботу з членами ОУН та організував розповсюдження націоналістичної літератури, особливо на сході України і серед українців-східняків у західному регіоні . Після зазначеної наради Р.Шухевич, разом з шефом ГВШ УПА «Лицарем», відійшов у Рогатинські ліси, де була «база для укриття керівного складу підпілля Галичини» .

Тут він незабаром отримав неприємну вістку про арешт 21 вересня 1947 р. в м. Ходорів його зв'язкової «Монети» (Катерини Зарицької), хоч спочатку йшлося про її загибель в перестрілці. Ця мужня жінка не дала себе схопити без боротьби і пострілом з пістолета вбила одного з нападників. В особі «Монети», яку він знав по роботі в ОУН ще з початку 1930-х років і по Львівському процесу ОУН 1936 p., P.Шухевич втратив не тільки близького друга, але й талановиту помічницю з питань організаційної роботи та забезпечення зв'язку його з керівними діячами.

В 1947 p., враховуючи необхідність посилення керівництва визвольно-революційним рухом, атакох загибель у 1944–1945 pp. двох членів бюро проводу ОУН, Р.Волошина та Д.Маївського, Р.Шухевич призначив В.Кука своїм заступником на керівних посадах в проводі ОУН та УГВР. За словами В.Кука, йому було доручено керувати «Східними краями (ПЗУЗ, Поділля, східні області)» .

1947 рік, в якому сили визвольного руху знову витримали потужні удари МДБ — МВС, Головний Командир УПА «Тарас Чупринка» оцінював у цілому як вдалий для українського збройного підпілля. Про це він сказав у своєму святковому наказі від 14 жовтня 1947 р. «Бійці і командири УПА, члени визвольно-революційного підпілля». В ньому насамперед підводились підсумки п'ятирічної боротьби УПА як на «проти-німецькому», так і на «протисовєтському» фронтах, яка в цілому характеризувалась як успішна.

Особливо позитивно оцінював Р. Шухевич боротьбу УПА під «більшовицькою окупацією», починаючи з другої половини 1944 р., коли, за його словами, йшлося про те: «бути чи не бути» українському народові". На думку Головного Командира УПА, українські повстанці та підпільники не дозволили «фізично винищити українській народ у передових лавах імперіалістичних фронтів», не дали можливості совєтам «вигнати українське населення на нові каторжні роботи в СРСР», а також зірвали спроби більшовиків «провести повне економічне пограбування народу шляхом загнання селянства в сталінський колгосп».

Більш того, «Тарас Чупринка» вважав, що п'ятирічна героїчна боротьба УПА і визвольно-революційного підпілля — найбільш героїчна доба історії України. Вітаючи повстанців і підпільників з святковим днем УПА, Р.Шухевич був налаштований оптимістично і вважав, що «нові визвольні змагання» завершаться перемогою самостійницьких сил.

Що стосується радянської сторони, то, аналізуючи перебіг подій за листопад-грудень 1947 p., Управління з перевірки партійних органів ЦК КП(б)У, хоч і відмітило активізацію боротьби з ОУН і УПА, але було вимушене визнати успішні дії українських повстанців у Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Стані-славській і Тернопільській областях. Особливу занепокоєність влади викликала ліквідація збройним підпіллям у грудні 1947 р. 13 голів і секретарів сільських рад, 12 кандидатів у депутати місцевих рад і 10 інших радянських працівників. Отож, невипадково 17 грудня 1947 р. другий секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко надіслав до обласного керівництва телеграму з вказівками посилити боротьбу з ОУН і УПА.

Напружена праця в 1946–1947 pp., дуже часте перебування у підземних сховищах, психічне перевантаження суттєво позначилися на стані здоров'я такої фізично загартованої людини як Р.Шухевич. Вже у червні 1947 р. було організовано медичне обстеження «Тура» ульвівського лікаря М Лотовича. Його діагноз був невтішний: «пацієнт страждає на послаблення серцевих м'язів, катар шлунку, ревматизм суглобів». У 1948–1949 pp. P.Шухевич із своєю зв'язковою Г.Дидик нелегально пройшов курс лікування на курортах Одеси.53

1948

Навесні 1948 p. Р.Шухевич був занепокоєний тривалими суперечками в керівництві ОУН на ПЗУЗ (Волинь — Полісся) між крайовим провідником «Смоком» — «Чупринкою» (М.Козак) та провідником Східного краю ОУН «Одеса» С.Янішевським («Далекий», «Юрій»). Останній ще з кінця 1944 р. звинувачував «Смока», котрий в гой час був референтом СБ ОУН на ПЗУЗ, у безпідставному знищенні націоналістичних кадрів начебто за підозрою у співпраці з НКВС. Ця справа довгий час розслідувалася референтурою СБ Проводу ОУН і дії «Смока» були в цілому визнані правильними, а «Далекого» закликали до організаційної дисципліни, але він не виходив з конфлікту, продовжуючи ворогувати зі «Смоком».

Тоді «Тур» вирішив направити на ПЗУЗ колишнього політичного референта проводу ОУН Закерзонського краю В. Галасу («Орлан», «Зенон»). Останній в травні 1948 р. зустрівся в Ілівському лісі недалеко від Львова з Р.Шухевичем. Як показав на допиті в МДБ В.Галаса, він був призначений делегатом Проводу ОУН на територію Волинської і Рівненської областей і отримав завдання ліквідувати конфлікт між «Смоком» та «Далеким», зайнятися підбором кваліфікованих оунівських кадрів на ПЗУЗ, вжити заходів до покращення конспірації структур ОУН і активізувати їх діяльність.

Водночас Р.Шухевич дав вказівки В.Галасі «активізувати оунівську діяльність у північних районах Житомирської і Київської областей» та погодити це питання з «Лемішем» (В.Кук), котрий здійснював загальне керівництво працею ОУН в Східній Україні.55

Однак ліквідувати конфлікт на ПЗУЗ виявилося нелегко і лише арешт МДБ у жовтні 1948 р. «Далекого» нормалізував там ситуацію. А після загибелі в лютому 1949 р. «Смока», Василь Галаса обійняв у повному обсязі керівництво діяльністю ОУН на ПЗУЗ.

В середині 1948 р. обидві сторони — самостійники і більшовики — ретельно готувалися до продовження боротьби. 1 червня цього ж року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило розлогу постанову «Про поліпшення масово-політичної роботи, подальший розвиток колгоспного будівництва і ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР». Цей документ мав на меті втягнути в радянське будівництво через колективізацію сільського господарства українське село і остаточно ліквідувати масову базу визвольно-революційного руху та підірвати його матеріальну базу.

Водночас перед органами МДБ і МВС ставилось завдання активізувати всі форми боротьби з ОУН і УПА, зосередивши основну увагу на "розробці і знищенні членів і функціонерів так званого «Центрального провода ОУН», а також « виявити і повністю ліквідувати бандгрупи та їх ватажків».

1-15 червня 1948 р. на базі керівника Львівського крайового проводу ОУН «Федора» (З.Тершаковець) Р.Шухевич провів нараду з членами Проводу ОУН за участю «Петра» (Р.Кравчук), «Леміша» (В.Кук), «Лицара» (О.Гасин), «Шелеста» (В.Сидор). На ній було розглянуто два питання: про політичне і міжнародне становище, стан та завдання підпілля ОУН.

Як показав на допиті в МДБ вже згадуваний «Шпак» (3.Благий), по підсумках наради була складена таємна інструкція, яка надсилалась лише членам Проводу ОУН, а вони мали в усній формі довести її зміст до всіх керівних ланок підпілля.

В оцінці міжнародного становища учасники наради виходили з того, що загострення відносин між США і Радянським Союзом повинно в перспективі привести до війни між ними, а тому український самостійницький рух має бути готовим до захоплення влади в Україні на випадок поразки більшовиків.

Характеризуючи стан визвольно-революційного підпілля, члени Проводу ОУН відмітили нестачу кадрів, здатних вирішувати основні завдання активної збройної боротьби з радянською владою та вести роботу серед населення західних областей в цьому напрямку. Було відзначено, що підпілля щоденно втрачає найбільш загартовані та перевірені кадри, а поповнення його лав в умовах конспірації та протидії більшовиків йде з великими труднощами. З кожним днем слабшає підтримка ОУН з боку населення, а серед окремих керівних працівників спостерігається падіння «бойового духу», що відмітив сам «Тур».

З огляду на зазначене пропонувалося забезпечити рівномірне розміщення керівних кадрів з тим, щоб охопити всі терени західних областей досвідченими організаторами з високими моральними якостями, здатними вести роботу серед населення і зміцнювати моральний стан учасників визвольно-революційного підпілля. Було також вирішено посилити вимогу до конспірації учасників підпілля.

Особливу увагу було звернуто на зміцнення структур СБ, залучення до них найкращих членів підпілля. Місцевим провідникам заборонялося переміщувати співробітників СБ без дозволу на це їх ділових зверхників. Поряд з цим референти СБ зобов'язувалися інформувати керівників підпілля з питань проникнення в їх середовище агентури МДБ.

Принципове значення мало вирішення питання про створення легальної мережі ОУН з учнівської та студентської молоді, котра після проходження націоналістичного вишколу мала поповнювати лави революційного підпілля.

Учасники наради зайняли жорстку позицію щодо колективізації сільського господарства: організаторів колгоспів та активістів, а також матеріальну базу таких господарств пропонувалося знищувати, а селян — закликати до активної протидії заходам колективізації.

Члени Проводу ОУН зійшлися на необхідності різко посилити націоналістичну діяльність в східному регіоні Україні: виявити серед членів ОУН жителів цього регіону і надіслати їх туди для роботи; організувати активну пропагандистську роботу серед мешканців східних областей, котрі працюють в західному регіоні, з метою залучення їх до лав ОУН.56

Питання, розглянуті і схвалені членами Проводу ОУН 115 червня 1948 p., звичайно, мали б зміцнити лави визвольно-революційного підпілля і посилити його відпорність тоталітарному режиму, але останній з кожним днем нарощував зусилля по боротьбі з ОУН і УПА. При цьому більшовики не обмежувались лише силовими акціями проти повстанців і підпільників. їх постійним об'єктом було й населення західних областей, котре вони у різний спосіб намагалися відвернути від допомоги ОУН і УПА.

В середині літа 1948 р. Бюро Інформації УГВР опублікувало інтерв'ю свого кореспондента з Головою Генерального Секретаріату УГВР «Р.Лозовським». Серед питань, на які давав відповіді Р.Шухевич, особливе значення мало роз'яснення ним причин переходу трьох груп вояків УПА із Закерзоння через територію Чехословаччини до американської зони окупації Німеччини в травні-жовтні 1947 p., так як в колах української еміграції ширились чутки, що зазначені факти свідчать про згортання збройної боротьби ОУН і УПА.

«Р.Лозовський» категорично відкинув звинувачення у «капітуляції» перед ворогом чи втечі на еміграцію українських повстанців, а пояснив згаданий перехід неможливістю далі вести боротьбу в Закерзонні через спільні дії польських комуністів і радянської влади проти ОУН і УПА. При цьому він підкреслив, що «основна частина відділів УПА та революційних кадрів із-за так зв[аної] лінії Керзона літом 1947 р. перейшла до так зв[аної] Української РСР, щоб тут продовжувати свою визвольно-революційну боротьбу за визволення України з-під панування окупантів».

У своєму інтерв'ю Р.Шухевич також наголосив на позиції УГВР, визвольного руху у зв'язку «з посиленням більшовицької колективізаційної акції на західноукраїнських землях», що стало відчутним в 1948 р. При цьому «Р.Лозовський» зауважив, що «український визвольно-революційний рух» бореться проти «більшовицької колгоспної системи» не тільки тому, що вона «є знаряддям варварської економічної й фізичної експлуатації українського селянства», але й з причин того, що «ця система є також засобом політичного підкорення українських селянських мас більшовицькій імперіалістичній кліці».

В останньому випадку мова йшла про те, що керівні кола ОУН і УПА гостро усвідомлювали прямий зв'язок між колективізацією сільського господарства в західному регіоні та продовженням боротьби визвольно-революційного руху з більшовицьким режимом, адже чільні представники останнього вважали, що «при індивідуальному господарстві» українським націоналістам «легше триматися».

Що стосується перспектив визвольно-революційної боротьби, то Р.Шухевич дивився на них з оптимізмом. Він вважав, що хоч більшовики завдали революційному підпіллю «значних утрат у людях», але вони не зуміли «ні розбити нашу підпільну організацію, ні скільки-небудь серйозно підірвати її силу, не добились ніяких результатів на фронті ідейно-політичного поступу на український визвольний рух».

«Р.Лозовський» дав високу оцінку «революційним повстанським кадрам», котрі в «своїй сьогоднішній боротьбі спираються на величезний бойовий, конспіративний, організаційний і політичний досвід, що його вони здобули впродовж чотирьох років своєї боротьби в умовинах більшовицького режиму, а зокрема, на досвід боротьби з МВД і МГБ». Він також висловив сподівання, що «сприятливим для справи нашого визволення буде й розвиток міжнародних подій» і наголосив, що український народ «не може послаблювати своєї боротьби тоді, коли, можливо, година його національного визволення вже не так то далеко».57

Звичайно, наведений вище матеріал, який розраховувався на широке оприлюднення за кордоном, був надмірно опти-мізований і це прекрасно розумів Р.Шухевич, котрий знав реальний стан справ, де шальки терезів у боротьбі схилялися на бік більшовиків, а визвольний рух ніс непоправні втрати кадрів.

4 листопада 1948 р. органами МДБ був вбитий провідник ОУН Львівського краю «Федір» (З.Тершаковець), на цей час один з найталановитіших керівників визвольно-революційного підпілля. З його діяльністю більшовики зв'язували активні диверсійні й терористичні дії ОУН і УПА в 1947–1948 pp. на території Львівської області, а також у північних частинах Дрогобицької та Станіславської областей. При цьому вони відмічали, що «Федір» був призначений на посаду Провідника ОУН Львівського краю «особисто Шухевичем». '

Роман Шухевич і Осип Дяків. 1940-ві

За свідченням Г.Дидик, коли стало відомо про загибель «Федора», то Р.Шухевич був цим сильно занепокоєний і якось на конспіративній квартирі в с. Білогорщі сказав: "Нікого нема, залишився тільки «Цвсчек»,58 тобто Осип Дяків, котрий заступив "Федора

А незабаром ще одна кадрова втрата вразила «Тура»: 10 листопада 1948 р. спецгрупа МДБ знищила керівника СБ Львівського краю ОУН ЯДякона («Мирон»). Засвідченнями Ольги Гасин, дружини шефа ГВШ УПА, Р.Шухевич вважав Я.Дякона «одним з самих обдарованих молодих керівників СБ крайового проводу ОУН».

Від початку 1949 р. тоталітарний режим продовжував наносити удари по силах визвольно-революційного руху і цю обставину прекрасно розумів Р.Шухевич. 12 січня 1949 р. на конспіративній квартирі у Львові відбулася розмова Головного Командира УПА з шефом ГВШ УПАО.Гасиним. Як показала на допиті в МДБ дружина О.Гасина Ольга, під час згаданої розмови мова йшла про можливість «виникнення війни між англосаксами та Совєтським Союзом», а також про стан кадрів націоналістичного підпілля.

За словами Ольги Гасин, Р.Шухевич критикував її чоловіка зате, що він ще з 1944 р. постійно прогнозував збройне зіткнення між бувшими союзниками по антигітлерівській коаліції, але з його думкою «ніхто не рахується і війну не оголошує». Сам «Тур» так виклав свою гочку зору: «Війна… між Совєтським Союзом і англосаксами може виникнути тоді, коли Америка і Англія підготують свій народ у ворожому наставленні, спрямованому проти Совєтського Союзу, а для цього необхідний тривалий період часу для перероблення свідомості людей, котрі в 19441945 pp. разом билися проти фашистської Німеччини та її васалів». Крім того, він вважав, що таку війну можна чекати лише через 5-7 років, а на цей час, на його думку, «нікого з підпільників на українських землях не залишиться».

Під час розмови Р.Шухевич та О.Гасин зійшлись на думці, що «націоналістичному підпіллю в умовах совєтської дійсності з кожним днем стає все важче працювати». Вони, за словами Ольги Гасин, також визнали, що з часу повернення радянської влади «на території західних областей знищені всі основні керівні кадри оунівського підпілля» і «особливо оунівському підпіллю колосальні збитки нанесені в 1948 p.». і це були, на жаль, не останні кадрові втрати ОУН і УПА.

1949 — початок 1950

З огляду на кадрові втрати і постійно зростаючу перевагу противника, керівне середовище визвольно-революційного руху дійшло висновку про доцільність згортання діяльності УПА як збройної формації. На підставі рішення УГВР від 29 серпня 1949 р. Головний Командир УПА Р. Шухевич видав 3 вересня 1949 р. наказ 4.2, згідно з яким усі підвідділи і штаби УПА тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Від цього часу основний тягар боротьби з тоталітарним режимом покладався на підпілля ОУН, до якого увійшли військовики УПА, а бойові акції поступово відходили на другий план.

Це було дуже правильне рішення, адже ще наприкінці 1947 p., посилаючи свого емісара В. Дишканта на зустріч із Р. Шухевичем, С. Бандера просив передати йому про необхідність «демобілізації УПА і зведення до мінімуму бойових виступів, які приносять більше шкоди, ніж користі». Головне завдання для революційного підпілля: «витримати і ще раз витримати».

Хоч В. Дишканту 1948 р. по дорозі до України був схоплений у Варшаві і переданий МДБ УРСР, але ті пропозиції, які він мав передати Р. Шухевичу, були останнім усвідомлені самостійно, про що свідчить наказ Ч.2 від 3 вересня 1949 р.

Тим часом відсутність підтримки із-зовні змусила керівництво визвольно-революційним рухом оприлюднити за кордоном «Звернення воюючої України до всієї української еміграції» (жовтень 1949 p.). Під цим документом стояв підпис Голови Генерального Секретаріату УГВР і Головного Командира УПА «Р.Лозовського-Чупринки».

Цей документ був адресований, звичайно, не лише українській еміграції, але й мав переконати, головним чином, світову спільноту в тому, що уникнути війни з Радянським Союзом неможливо і що «…єдиний для світу порятунок, це якнайскоріше й повне знищення російсько-більшовицького імперіалізму на його теперішніх вихідних позиціях».

Хоч «Звернення…» було наповнене оптимізмом, проте воно, на нашу думку, свідчило про катастрофічне танення сил визвольно-революційного руху в Україні. І Р.Шухевич це відчував, хоч все своє життя підтримував у свідомості своїх соратників потребу продовження безкомпромісної боротьби з більшовицьким режимом.

Такою є нелегка доля кожного політичного керівника, котрий не може за будь-яких причин зневірятись у досягненні поставленої мети, якій присвятив своє життя, тому повинен йти до кінця, хоч він і приведе його у вічність. Цей трагічний шлях й обрав «Тарас Чупринка».

24 жовтня 1949 р. уЛьвові сталася подія, яка фатально вплинула на долю Р.Шухевича. Наступного дня перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов надіслав повідомлення Й.Сталіну проте, що «в своїй квартирі бандитами був по звірячому вбитий український письменник Галан Я. А.». Звичайно, провина за цей акт покладалася на націоналістичне підпілля.

Кремль нервово зреагував на повідомлення з Києва. Терміново до Й.Сталіна був викликаний заступник шефа МДБ СРСР генерал-лейтенант Сєлівановський. Йому було вказано на незадовільну «роботу органів держбезпеки по боротьбі з бандитизмом в Західній Україні». Незабаром Сєлівановський разом з своїм колегою П.Судоплатовим вилетіли в Україну. Як згадував П.Судоплатов, йому було «наказано зосередитись на розшуку ватажків бандерівського підпілля та їх ліквідації».60

16 листопада 1949 p. Управління 2-Н МДБ УРСР склало розлогу довідку «на керівника оунівського підпілля в західних областях УРСР — члена Центрального „Проводу“ ОУН Шухевича Р. Й.». У цьому документі зазначалося, що «Шухевич залишається одним з провідних організаторів і керівників банд оунівського підпілля в Україні і користується великим авторитетом в Закордонному бюро Центрального „Проводу“ ОУН і особливо у Бандери Степана». Підкреслювалось також, що він «сильний оунівський конспіратор». У довідці детально говорилося про склад родини «Тура», місця його переховування. Вважалося, що зараз Р.Шухевич перебуває десь на кордоні Львівської і Дрогобицької областей, в так званому Ілівському лісі і в розташованих навколо нього населених пунктах.'

Важко сказати, чи знав Головний Командир УПА, що полювання за ним стало завданням надзвичайної державної ваги для органів держбезпеки і вступило у вирішальну стадію. Але є свідчення того, що він не дуже цим переймався і був зосереджений на вирішенні завдань зміцнення позицій визвольно-революційного руху та продовження боротьби з більшовиками.

Останні думки Р.Шухевича із зазначених вище питань відображені в його листі-інструкції своїй колишній зв'язковій О.Ільків («Роксоляна»), котра мала виїхати для організаційної праці в східні області України. Цей лист був вилучений 16 березня 1950 р. органами МДБ при обшуку конспіративної квартири «Роксоляни».

Як свідчить зміст листа, «Тур» вважав, що від СУЗ (Східні Українські Землі) залежить майбутнє України і що ОУН вже ряд років прагнула працювати на Сході «з більшими чи меншими успіхами». Тому Р.Шухевич схвально оцінював прагнення «Роксоляни» «добитися до СУЗ».

Перед тим як сформулювати перед О.Ільків основні завдання її діяльності в східному регіоні України, «Тур» звернув її увагу на сучасні міжнародні відносини. Висловлюючи офіційну точку зору ОУН, він наголосив на можливості війни між західними країнами і Совєтським Союзом — через кілька років або дуже швидко, — але підкреслив, що ставку на це робити не можна.

Р. Шухевич також відмітив, що від 1947 р. «громадська думка всього світу починає схилятися до нас все більше і більше», а тому головне завдання визвольно-революційного руху «протриматися до війни» і продемонструвати таку здатність до боротьби, щоб з нею рахувались західні країни у випадку поразки Совєтського Союзу.

Наставляючи «Росксоляну» до праці на східних теренах, Р.Шухевич рекомендував їй: протриматися до війни і не включатися ні в яку освітню чи політичну роботу; якщо прийде до розвалу совєтської влади, то треба організувати і агітувати українців до проголошення гасел «Самостійної України»; Україну треба проголошувати від імені УГВР; залучати до національної роботи сільську і міську інтелігенцію, котра розмовляє українською мовою.

На останок «Тур» підкреслив, що коли «Роксоляні» вдасться впоратися з поставленими перед нею завданнями, то це буде вагоміше, «ніж робота і смерть тисяч наших повстанців».

Хоч ми знаємо, що виїзд «Роксоляни» на схід України не відбувся, але лист-інструкція Р. Шухевича становить великий інтерес, бо в ньому зафіксовані останні думки керівника українського визвольно-революційного руху щодо місця і ролі східного регіону в боротьбі за самостійну Україну.

Тим часом емдебісти настирливо шукали місце переховування Р.Шухевича та лінії зв'язку до нього. Наприкінці лютого 1950 р. вважалося, що він ховається десь на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бібрського районів Львівської області і в цій місцевості планувалося провести спецоперацію з метою його захоплення. Водночас велася робота й по Львову, де часто перебував «Тур». Саме тут через свого аґента «Поліну» співробітники МДБ натрапили на одну із зв'язкових Р.Шухевича Дарію Гусяк («Дарка», «Нуся»). З березня 1950 р. за допомогою «Поліни» Д.Гусяк була схоплена і стала об'єктом енергійної оперативної розробки. Але «Нуся», незважаючи на тортури та знущання над її матір'ю, трималася на допитах дуже мужньо.

Тоді емдебісти вдалися до провокаційної комбінації, так званої «внутрішньокамерної» розробки, коли Д.Гусяк посадили до камери, де перебувала під виглядом підпільниці агент «Роза» (А.фроляк). Остання зуміла швидко увійти у довір'я до «Нусі», особливо згадавши «Монету» (К.Зарицька), котра начебто сиділа в сусідній камері. Коли Д.Гусяк дізналася, що нібито «Розу» звільняють за відсутністю доказів, то фатально згодилася передати через неї записку на адресу Н.Хробак, котра мешкала в с. Білогорща Брюховицького району, де в цей час переховувався Р.Шухевич. В записці, зокрема, говорилося: «основне питання — це про ШУ і ДІ».62 Так, в 22.00 4 березня 1950 р фактично стало відомо про місце перебування «Тура».

Останній бій і смерть Романа Шухевича

В ніч з 4 на 5 березня 1950 р. терміново розробляється «План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації „Вовка“», котрий затвердили заступник міністра держбезпеки УРСР В. Дроздов і представник МДБ СРСР генерал-лейтенант П. Судоплатов. Водночас був створений оперативний штаб в складі В. Дроздова, П.Судоплатова, начальника УМДБ Львівської області полковника В. Майструка і начальника Внутрішніх військ МДБ Української округи генерал-майора Фадєєва. До операції залучалися оперативні резерви 62 СД ВВМДБ у Львові, штабу Української прикордонної округи і Управління міліції м. Львова, а також військової сили (600 бійців), котрі були задіяні для зачистки місцевості на стику Глинянського, Перемишлянського та Бібрського районів Львівської області.

Так як не було точних даних, де саме шукати «Вовка», то для захоплення були намічені п'ять об'єктів: 9 будинків в с. Білогорща та його околицях, де мав би переховуватись Р. Шухевич, його зв'язківці та бойовики охорони. Весь цей район підлягав блокуванню до 6.50 5 березня 1950 р. Був також підготовлений мобільний резерв на автомашинах в складі майже 350 вояків на випадок отримання нових даних про місця укриття «Вовка»[87]. Загальна кількість учасників операції становила до 1 тис. осіб і почалася вона близько 8.00 5 березня 1950 р. Одній з оперативних груп вдалося схопити сина Н. Хробак Данила, котрий випадково вибіг з хати. Від нього дізналися про адресу будинку його сестри Г. Конюшик, який був місцем переховування Р. Шухевича. Як пише В. Кук, «Тур» вже вирішив увечорі 5 березня 1950 р. змінити місце свого постою і ще З березня відправив своїх охоронців «Зенка» і «Левка» перевірити надійність нового укриття[88]. Коли група офіцерів Управління 2-Н і Львівського управління МДБ УРСР у супроводі бійців охорони підійшли до помешкання Г. Конюшик, їм двері відчинила Галина Дидик, яка назвалася Стефанією Кулик. Але емдебісти впізнали Галину Дидик і увійшли до будинку. Їй було запропоновано, щоб «Роман Шухевич, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережене життя»[89].

Тим часом емдебісти розпочали розшук в будинку, хоч впевненості у них щодо присутності в цей час в цьому приміщенні Р. Шухевича не було. Як стверджують сучасні дослідники Д. Вєдєнєєв та Г.Биструхін, «криївка» Головного Командира УПА була добре замаскована і, на їх думку, «в такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе.» Але можливо, вперше опинившись в такому надзвичайно складному становищі, напружені нерви «Тура» не витримали і він, почувши кроки на східцях, вистрілив через дерев'яну перегородку «криївки» і з пістолетом в руках здійснив спробу прориву. При цьому Р. Шухевич пострілом вбив начальника відділення Управління 2-Н МДБ УРСР майора О. Ревенка і збив з ніг полковника В. Фокіна, заступника начальника УМДБ у Львівській області. Але на виході з будинку він був вбитий автоматною чергою[90].

В записці по «ВЧ», яка 5 березня 1950 р. була терміново надіслана П. Судоплатовим, В. Дроздовим та В. Майструком на ім'я міністра державної безпеки СРСР В. Абакумова і міністра держбезпеки УРСР М. Ковальчука, стисло повідомлялося, що Р. Шухевич «вчинив збройний спротив, відкрив вогонь з автомата» і «попри вжиті заходи до захоплення живим, в ході перестрілки був вбитий сержантом 8 CP 10 СП ВВ МДБ». В документі також повідомлялось, що тіло Р.Шухевича було впізнане його сином Юрієм, колишньою зв'язковою Проводу ОУН Катрусею Зарицькою («Монета») та колишнім господарським референтом Проводу ОУН 3. Благим («Шпак»)[91].

Посмертне фото. 5 березня 1950 р.

Так завершилась довготривала, фактично розпочата з 1944–1945 pp., операція спецслужб Радянського Союзу з ліквідації керівника українського визвольного руху Романа Шухевича. Загибель Р. Шухевича стала непоправною втратою для українського визвольно-революційного руху. З огляду на його авторитет, замінити його на керівних посадах революційного підпілля було практично неможливо. Як справедливо зазначив генерал МДБ П. Судоплатов, «після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас». Високий чин МДБ СРСР також визнав, що Р. Шухевич був людиною незвичайної хоробрості, мав досвід конспіративної діяльності і зумів впродовж семи років «займатися активною підривною діяльністю»[92].

Тим часом закордонні організації українського самостійницького руху тривалий час не мали інформації про долю Р. Шухевича. Як згадує в своїй праці Л. Шанковський, широкі маси української еміґрації лише через сім місяців дізналися про загибель керівника націоналістичного підпілля в Україні. А першою в світі повідомила про смерть генерала «Тараса Чупринки» американська агенція «Associated Press» 21 жовтня 1950 р.[93] Від цього часу на всіх теренах, де перебувала українська еміграція, розпочалися жалобні академії та робилися офіційні заяви, присвячені пам'яті Головного Командира УПА.

Нагороди і почесні звання

Згідно з постановою Української Головної Визвольної Ради від 7 липня 1950 року Головний Командир УПА Роман Шухевич був посмертно нагороджений двома найвищими нагородами Української Повстанської Армії Золотим Хрестом Бойової Заслуги першого класу, Золотим Хрестом Заслуги першого класу[94][95].

12 жовтня 2007 року указом Президента України В.Ющенка «за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-ї річниці створення Української повстанської армії» посмертно нагороджений званням Героя України[96]. У 2010 році Донецький окружний адміністративний суд в порушення статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України[97] і в порушення статтей 5 та 6 Закону України «Про державні нагороди України»[98] визнав указ недійсним, посилаючись на те, що «звання Героя України можуть отримати тільки громадяни України, а Шухевич громадянином України не був».

У відповідь на позбавлення звання Герой України низка міст західної України присвоїла Романові Шухевичу звання почесного громадянина. Так, 16 березня 2010 року він отримав звання «Почесний громадянин міста Хуст», 30 квітня — «Почесний громадянин міста Тернопіль», 6 травня — «Почесний громадянин міста Івано-Франківськ», 7 травня — «Почесний громадянин міста Львів»[99], 13 січня 2011 року — «Почесний громадянин міста Теребовля»[100], 24 лютого 2011 року — «Почесний громадянин міста Бережани»[101].

Сімейне життя

Докладніше: Шухевичі
Роман Шухевич з дружиною Наталією Березинською, 1930 рік

У 1930, після звільнення від служби в польській армії, Роман Шухевич одружився з дочкою пароха села Оглядів, Наталією Березинською (*13 березня 1910 — †28 лютого 2002). Там 28 березня 1933 у них народився син Юрій. Після окупації Західної України большевиками Наталія Шухевич із сином, щоб не потрапити в тюрму, перейшла нелегально кордон і добралася до Кракова, де зустрілась із чоловіком. Тут 16 жовтня 1940 народилася їхня дочка Марія. Під час Другої світової війни у липні 1941 Шухевич перебралася до Львова. Тут із двома дітьми проживала до арешту 17 липня 1945.

Родина Романа Шухевича: дружина Наталія, Юрко, донька Марійка.

Посада Головного Командира Української Повстанської Армії вплинула на подальшу долю родини Шухевича. Його батьків, Йосипа (18791948) та Євгенію (18831956) Шухевичів, радянські спецслужби тримали під постійним наглядом, поки ті мешкали у Львові. Коли стало зрозуміло, що МҐБ не зможе використати батька для арешту сина, то його, тяжко хворого, відправили на заслання у Кемеровську область, де він помер у 1948 р. Мати Євгенія була заслана до Казахстану, де і померла 30 червня 1956 р.

Брата Юрія (1910 — †24—26 червня 1941), інженера-геодезиста, НКВД замордувало у львівській тюрмі на вул. Лонцького (сучасна вул. С. Бандери, 1) у червні 1941 р.

Роман Шухевич із сестрою Наталією.

Сестра Наталія (*1922 — †21 лютого 2010), студентка Львівського медінституту, була заарештована 7 вересня 1940 р. і засуджена на процесі 59 членів ОУН на 10 років каторжних робіт на лісоповалі на Уралі й 5 років заслання в Казахстан, де вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, балкарцем Муталіфом Геграєвим. Після весілля подружжя переїхало на батьківщину чоловіка — до столиці Кабардино-Балкарії, Нальчик.

Дружину Шухевича Наталію заарештували 17 липня 1945 р. Обох дітей від неї забрали й віддали до дитячого будинку в м. Чорнобиль. Згодом Наталя зі своєю матір'ю Осипою також була відправлена на заслання, а діти — син Юрій та дочка Марія — були передані до дитячого будинку в Донецьку. Згодом Юрія було ув'язнено, і він перебував у таборах понад 32 роки. Сьогодні Юрій Шухевич — відомий громадсько-політичний діяч[102].

Музичні захоплення

1928 року у Львові організовується студентський квартет «Ревелєрси Євгена» («Львівські ревелєрси») під орудою Євгена Козака. За фортепіано у цьому квартеті був Роман Шухевич, а одним із солістів — його рідний брат Юрій Шухевич[103].

Вшанування пам'яті

Пам'ятник Р. Шухевичу поблизу с. Гуків

2003 року в околицях місця, де спалили тіло Романа Шухевича, поставили пам'ятний хрест[104].

2005 року в результаті пошуку в річці Збруч, в яких брали участь дві бригади водолазів, знайшли обгорілі людські кістки. Тепер слово за експертами, які повинні ідентифікувати ДНК останків та порівняти їх з ДНК сина генерала Шухевича — Юрія. Наразі результатів ще не має.

13 жовтня 2005 р. на тому місці урочисто відкрили пам'ятний знак.

Роман Шухевич — одна з найпопулярніших особистостей на Західній Україні. Про Шухевича знято фільм Олеся Янчука «Нескорений». Генерал-хорунжому Української Повстанської Армії присвячена пісня «Хорунжий» (слова і музика Олега Покальчука)[105].

Іменем Шухевича названо юнацький пластовий курінь ч. 25 станиці Стрий.

Акції

Молодь пам'ятає Шухевича

Музеї

Згідно з рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 20 серпня 1991 року «Про створення музею командуючого УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича», 23 жовтня 2001 року у Львові, в Білогорщі, в колишньому підпільному штабі ОУН, де помер Шухевич, було урочисто відкрито музей. 5 березня 2009 року навпроти нього відкрили пам'ятник генералу[106].

30 червня 2007 року у селі Тишківці Івано-Франківської області урочисто відкрито Будинок-музей родини Шухевичів[107].

Тоді ж відкрито музей «Конспіративна квартира Романа Шухевича у Княгиничах», що в Івано-Франківській області[108].

Пам'ятники

Вулиці

Іменем Романа Шухевича названі дві вулиці у Львові (Вулиця Чупринки в Новому світі і Вулиця Романа Шухевича на Білогорщі)[116], Славському (названа 26 липня 2007 року)[117], Чернівцях (названа 28 лютого 2008 року)[118], Луцьку (названа 23 серпня 2009 року)[119], Тернополі, Дрогобичі, Ужгороді, Рівному, Володимирі-Волинському, Бучачі та інших містах.

В Івано-Франківську є Вулиця Шухевичів, названа на честь не лише Романа, а й усієї його героїчної родини.

В Одесі провулок Грибоєдова був перейменований на вулицю Романа Шухевича. З цього приводу голова Одеської міськради і депутат від Народного руху України Едуард Гурвіц заявив: "Ми перейменували провулок Грибоєдова на вулицю Шухевича — ворога КДБ, який бився з кагебешниками в Західній Україні. І тепер наша СБУ розташована на розі Шухевича і Єврейської. "(" ТВ-Плюс ", 18 N, 1997 .). Після відходу Едуарда Гурвіца зі свого поста провулку було повернуто дореволюційну назву — Покровський (рішення сесії Одеської міськради № 204-XXIII від 14.09.1999).

Іменем Романа Шухевича також названа вулиця у місті Буча Київської області.[120]

Окрім того, планується перейменування вулиці Мате Залки в Оболонському районі міста Києва на вулицю Романа Шухевича[121].

Галерея

Див. також

Примітки

  1. а б Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО). — Ф. 27 (Львівська політехніка). — Оп. 5. — Спр. 18001 (Особова справа студента Львівської політехніки Романа Шухевича). — Арк. 3.
  2. Указ Президента України
  3. 2 квітня 2010 року Донецький окружний адміністративний суд визнав незаконним Указ Президента України про нагородження Р.Шухевича званням Героя України, оскільки він не був громадянином незалежної України.
  4. Гетьманські пластуни скоби і вірлиці зареєстровані в документах Сірого Лева і Осипа Бойчука перед створенням Конференції Українських Пластових Організацій від 1921 до 1951
  5. Петро Дужий. Генерал Тарас Чупринка. — Львів, 1997
  6. а б в Анатолій Кентій, Володимир Лозицький Від бойовика УВО до Головного Командира УПА // Літопис УПА. — Т. 10. — Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга третя: 1949—1952. =. — Торонто., 1984.
  7. Дата і місце народження є спірними. Старіші праці про Романа Шухевича вказують Краківець як місце народження, а як дату 17 липня 1907 року: див. Мірчук П. Шухевич — командир армії безсмертних. — Нью-Йорк — Торонто — Лондон, 1970 . — стор. 13 (подана примітка: "Містечко Краковець лежить приблизно 70 км на захід від Львова і 35 км на північний схід від Перемишля)
  8. Шах С. Роман Шухевич — символ незламності. (Спомин) // Збірник на пошану ген. Романа Шухевича. — Мюнхен — Лондон: Українська Видавнича Спілка, Український Інститут Освітньої Політики, 1990 . — С. 149–151 .
  9. Гривул Т., Мороз В., Муравський В., Окаринський В. Матеріали до пластового мартиролога. — Львів, 2003 . — С. 113 .
  10. Кравців Б. Людина і вояк // Збірник на пошану ген. Романа Шухевича. — Мюнхен — Лондон: Українська Видавнича Спілка, Український Інститут Освітньої Політики, 1990 . — С. 93 — 95.
  11. Мірчук П. Шухевич — командир армії безсмертних. — Нью-Йорк — Торонто — Лондон, 1970 . — стор. 21
  12. ДАЛО. — Ф. 27 (Львівська політехніка). — Оп. 5. — Спр. 18001 (Особова справа студента Львівської політехніки Романа Шухевича). — Арк. 4.
  13. Мірчук П. Шухевич — командир армії безсмертних. — Нью-Йорк — Торонто — Лондон, 1970 . — стор. 22
  14. При цьому П. Мірчук подає примітку: «Інформації, подані авторові свояками Шухевича»
  15. Хроніка. Напади і експріопріації // Сурма. — Серпень 1931 . — № 8 (47). — С. 7.
  16. Мірчук П. Роман Шухевич… — С. 39; Хроніка. Напади, експріопріації, атентати, саботажі // Сурма. — Вересень 1931 . — № 9 (48). — С. 8; Малащук Р. З книги мого життя. — Торонто: Видавнича спілка «Гомін України» і Дослідний інститут «Студіюм», 1987 . — Т. 1. — С. 66.
  17. Мірчук П. Нарис історії ОУН / За ред. Ленкавського С., Штикала Д., Чайківського Д. — Мюнхен — Лондон — Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968 . — С. 276 .
  18. Мірчук П. Нарис історії ОУН… — С. 337–348, 382–384 .
  19. Мірчук П. Нарис історії ОУН… — С. 138–139 .
  20. ДАЛО. — Ф. 121 (Львівське воєводське управління поліції). — Оп. 3. — Спр. 1020 (Відомості про діяльність українських націоналістичних організацій УВО і ОУН). — Комунікат № 6: Діяльність Української Військової Організації (УВО), сучасної Організації Українських Націоналістів (ОУН). — Арк. 17; Мірчук П. Нарис історії ОУН… — С. 138–139, 296–297 .
  21. ДАЛО. — Ф. 255 (Львівська кримінально-слідча тюрма). — Оп. 1. — Спр. 1532 (Особова справа арештованого Романа Шухевича). — Арк. 1-6; Макар В. Береза Картузька: спомини // Спомини та роздуми. Зібрання творів в 4-х томах / За редакцією М.Кулика, Р.Кулика, П.-Й.Потічного. — Торонто — Київ, 2001 . — Т. 4. — С. 26 — 27, 176 .
  22. Макар В. Береза Картузька: спомини… — Т. 4. — С. 39, 97.
  23. Книш З. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби. — Торонто: Срібна сурма, 1986 . — Т. 1. — С. 273, 340–341, 354; Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / Упорядник Микола Посівнич. — Львів: Медицина світу, 2005 . — С. 10, 159 .
  24. Шухевич Степан. Моє життя (Уривки із споминів про Романа Шухевича) // Літопис Української Повстанської Армії. Том 45. Генерал Роман Шухевич — Тарас Чупринка. Головний Командир УПА — Торонто — Львів, 2007 ., С. 54
  25. ДАЛО. — Ф. 255 (Львівська кримінально-слідча тюрма). — Оп. 1. — Спр. 1744 (Особова справа арештованого Романа Шухевича). — Арк. 1.
  26. Посівний Микола. Роман Шухевич (30.VI .1907 — 5.III .1950) // Літопис Української Повстанської Армії. Том 45. — Торонто — Львів, 2007 . — С. 12
  27. Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН. На підложжі польсько-українських відносин тієї доби. — Том. 1, Торонто, 1986 . — С. 131–133, 267–269 .
  28. ДАЛО. — Ф. 255 (Львівська кримінально-слідча тюрма). — Оп. 1. — Спр. 1744 (Особова справа арештованого Романа Шухевича). — Арк. 164–165
  29. Кук В. Роман Шухевич — Головний Командир УПА. — Київ: «Видавництво Біблотека Українця», 1997 . — С. 27 — 31.
  30. Чайківський Б. «Фама». Рекламна фірма Романа Шухевича / Науковий редактор і упорядник В. Кук, М. Посівнич. — Львів: Медицина світу, 2005 . — С. 39 — 65.
  31. Сергій Івах. «Фама» — рекламна фірма Романа Шухевича (за матеріалами книги Богдан Чайківський «Фама»: рекламна фірма Романа Шухевича") // Націоналістичний портал
  32. За іншими даними, Роман Шухевич із Юрієм Лопатинським — «Калиною» перейшов польсько-чехословацький кордон в околиці м. Криниці й через Братиславу добрався на різдво 1939 до Хуста. (Кук В. Роман Шухевич… — С. 32-33).
  33. Чайківський Б. «Фама»… — С. 75-76; Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. — Київ: Рада, 1995 . — С. 50
  34. Мірчук П. Роман Шухевич… — С. 85. (Богдан Чайківський припускає, що Р. Шухевич та Олекса Гасин навчалися в німецькій Військовій академії в Мюнхені після повороту з Закарпаття).
  35. Ганушевський Мирон. Роман Шухевич у моїх споминах// Літопис Української Повстанської Армії. Т. 45. — Торонто-Львів, 2007 . — С. 81.
  36. Кук В. Генерал-хорунжий Роман Шухевич. Головний командир Української Повстанської Армії. — Львів: Медицина світу, 2005 . — С. 37 — 39.
  37. Дужий П. Роман Шухевич — політик, воїн, громадянин. — Львів: Галицька видавнича спілка, 1998 . — С. 57 — 60.
  38. Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940–1942 роках. — К., 2004 . — С. 277–278 .
  39. Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940–1942 роках. — К., 2004 . — С. 278–279
  40. Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940–1942 роках. — К., 2004 . — С. 299–302
  41. Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Переклад з французької. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993 . — С. 508–510 .
  42. Дружини українських націоналістів у 1941–1942 роках. — Без місця видання, 1953 . — С. 6, 109–110 .
  43. Кальба Мирослав. Роман Шухевич як провідник, командир, людина // Літопис УПА. Т. 45. — Торонто — Львів. — С. 352–353 .
  44. Кальба Мирослав. Роман Шухевич як провідник, командир, людина // Літопис УПА. Т. 45. — Торонто — Львів. — С. 357
  45. Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940–1942 роках. — К., 2004 . — С. 368–372 .
  46. Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940–1942 роках. — К., 2004 . — С. 375–379
  47. Янів Володимир. — С. 14.
  48. Кальба Мирослав. Роман Шухевич як провідник, командир, людина // Літопис УПА. Т. 45. — Торонто — Львів. — С. 353–354
  49. Рен Євген. Спогади про генерала Романа Шухевича //Літопис УПА. Т.45. — Торонто — Львів, 2007 . — С. 223–225 .
  50. Кук Василь. Головний командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич // Літопис УПА Т 45. — Торонто — Львів, 2007 . — С 471 .
  51. Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. — Детройт, 1992 . — С. 45 — 53, 75 — 80.
  52. http://www.bbc.co.uk/ukrainian/domestic/story/2008/04/080415_krup_jews_national_sp.shtml
  53. http://stb.ua/news.php?item.14621.1
  54. а б http://novynar.com.ua/politics/25167
  55. http://play.ukr.net/videos/show/key/ed050f5736ba1f609e4e5bacc446789e/#ajax1
  56. http://www.1plus1.tv/tsn_news/tsn_archive/?date=2008-04-17&printversion=yes
  57. http://forum.proua.com/index.php?showtopic=17517&mode=threaded
  58. http://mediacrimea.com.ua/index.php?newsid=1659
  59. http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=77689&cat_id=39574
  60. http://izrus.co.il/article.php?article=325
  61. http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=965
  62. Лебедь Микола. УПА. Українська Повстанська Армія. Її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. І частина. Німецька окупація України. — Дрогобич, 1993 . — С. 40.
  63. Протокольний запис засідання Центрального проводу ОУН, в якому взяли участь «Зруб», «Тур», «Галина», «Ле» і «Перебийніс» [осінь 1944] // Дзьобак Володимир. Конфлікти в ОУН(Б) і їх вплив на український Рух Опору (1941–1944 pp.). Видавничий дім «Інфоцентр». — К., 2005 . — С. 240
  64. Дзьобак Володимир. Конфлікти в ОУН(Б) і їх вплив на український Рух Опору (1941–1944 pp.). Видавничий дім «Інфоцентр». — К., 2005 . — С. 244
  65. Літопис УПА. Том 26. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга четверта: документи і спогади. — Торонто — Львів, 2001 . — c. 490
  66. Кокін С. А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ. Випуск І. Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944–1953). // Інститут історії України НАН України. — К., 2000 . — С. 16
  67. Довідка М. Степаняка про Р. Шухевича. — ГДА СБУ, ф. 65, спр. С — 7448, арк. 56. Копія. Машинопис
  68. Дзьобак Володимир. Конфлікти в ОУН(Б) і їх вплив на український Рух Опору (1941–1944 pp.). Видавничий дім «Інфоцентр». — К., 2005 . — С. 67
  69. Літопис УПА. Нова серія. Том 2, Волинь і Полісся. УПА та запілля 1943–1944 . Документи і матеріали. — Київ — Торонто, 1999 . — С. 4-5, 19-21
  70. Лоґуш Омелян. Командир Чупринка на конференції поневолених народів // Літопис Української Повстанської Армії. Том 45. — Торонто — Львів, 2007 . — С. 336
  71. Галаса Василь. Пам'яті великого воїна і політичного діяча Романа Шухевича // Літопис Української Повстанської Армії. Том 45. — Торонто — Львів, 2007 . — С. 465–466
  72. Протокол допиту НКДБ чільного діячі ОУН О. Луцького. 6 серпня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 53, арк. 186–189
  73. Протокол допиту НКВД чільного діяча ОУН О. Луцького. 6 серпня 1945 р. — ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 60, арк. 186–189
  74. 72.↑ Протокол допиту НКВД чільного діяча ОУН О. Луцького. 6 серпня 1945 р. — ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 60, арк. 186–189
  75. Проект листа М.Хрущова ЦК ВКП(б) товаришу Сталіну Й В. «Про становище в Рівненській та Волинській областях». Березень 1944 р — ЦДАГО України, ф.1, оп.23, спр.703, арк.1-19
  76. Звернення Головного Командира УПА «Тараса Чупринки» «Бійці й Командири Української Повстанської Армії»//Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія. 1942–1952 . Репринтне відтворення видання 1953 року (Мюнхен). Книгозбірня «Просвіти». — Львів, 1991 . — С. 287–289 .
  77. Інформація відділу ЦК КП(б)У про хід боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях УРСР за станом на 1 серпня 1946 р. 8 серпня 1946 р.//Літопис УПА. Нова серія. Том 5 Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля. Інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС — МВС, МДБ — КДБ 1943–1959 . Книга друга: 1946–1947 . — Київ — Торонто, 2002 . — С.169 .
  78. Довідка відділу ЦК КП(б)У про стан боротьби з бандами ОУН-УПА на території західних областей УРСР. 14 вересня 1946 р. — Там само. — С. 203–204 .
  79. Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956 pp.).-С. 21.
  80. Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956 pp.).-С. 24, 41
  81. Протокол допиту МДБ Кука Василя Степановича. 28 травня 1954 р. -ГДА СБУ, ф.13, спр.372, та 54, арк. 40-41.
  82. Протокол допиту МДБ заарештованої Зарицької Катерини Миронівни. ЗО березня 1948 р. — ГДА СБУ, ф.13, спр.372, т. 16, арк. 60.
  83. Витяг протоколу допиту МДБ одного з діячів оунівського підпілля в Україні. 5 лютого 1949 р — ГДА СБУ, ф. 13, спр.372, т.9, арк. 225 .
  84. Лист заст. міністра внутрішніх справ СРСР генерал-лейтенанта В.Рясного міністру внутрішніх справ УРСР генерал-лейтенанту Т.Строкачу про активізацію викриття та ліквідацію керівного підпілля ОУН. 8 жовтня 1946 р.// Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953 . Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. — Либідь — Військо України. У двох книгах. Книга друга. — К., 1994 . — с.659-661 .
  85. Протокол допиту МДБ Зарицької Катерини Миронівни. 30 березня 1948 р. — ГДА СБУ, ф.13, спр.372, т.16, арк. 66.
  86. Витяг з протоколу допиту одного з ватажків оунівського підпілля в Україні. 5 лютого 1949 р. — ГДА СБУ, ф.13, спр 372, т.9, арк. 212–234 .
  87. План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації «Вовка». 4-5 березня 1950 р. — ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 65, арк. 270–278
  88. Кук Василь. Генерал-хорунжий Роман Шухевич. Головний командир УПА. — Львів, 2005 . — С. 69
  89. Вєдєнєєв Д. В., Биструхін Г. С. «Повстанська розвідка діє точно й відважно…». Документальна спадщина розділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940-1950-ті роки. // Національна академія Служби Безпеки України. Український інститут військової історії. — К., 2006, — С. 114
  90. Вєдєнєєв Д. В., Биструхін Г. С. «Повстанська розвідка діє точно й відважно…». Документальна спадщина розділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940-1950-ті роки. // Національна академія Служби Безпеки України. Український інститут військової історії. — К., 2006, — С. 114–115
  91. Записка до ВЧ генерал-лейтенанта П. Судоплатова, генерал-майора В. Дроздова і полковника В. Майструка шефу МДБ СРСР В. Абакумову і шефу МДБ УРСР М. Ковальчуку про ліквідацію організатора і керівника націоналістичного підпілля в західних областях України Р. Шухевича. 5 березня 1950 р. — ГДА СБУ, ф. 65, спр. С-9079, т. 8, арк. 117–180
  92. Судоплатов Павел. Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля. Букинистическое издание. — M , 1996 . — С. 305
  93. Шанковський Лев. Історія Українського війська. Друге доповнене видання. — К., 1991 — С. 184–185
  94. Віталій Манзуренко. Роль Романа Шухевича у створенні нагородної системи УПА Зчитано 04.08.2011
  95. М. Литвин, К. Науменко, Збройні сили України першої пловини ХХ століття. Генерали і адмірали, Львів—Харків 2007 . С. 216 .
  96. http://www.president.gov.ua/documents/6808.html
  97. Донецьке «прецедентне» право (Зеркало недели, 24 квітня 2010)
  98. Закон України «Про державні нагороди України»
  99. Бандера став почесним громадянином міста Долина на Прикарпатті
  100. Бандера і Шухевич стали почесними громадянами Теребовлі
  101. Почесні громадяни міста Бережани
  102. Арсенич П. Рід Шухевичів. — Івано-Франківськ: Нова зоря, 2005 . — С. 159, 207, 243–250 .
  103. Як танго підкорило Галичину
  104. Хмельницька обл. с. Гуків. Пам'ятник Р. Шухевичу
  105. пісня «Хорунжий» на pisni.org.ua
  106. На місці загибелі Романа Шухевича відкрили пам'ятник генерал-хорунжому УПА
  107. Музей історії села та визвольних змагань ім. Романа Шухевича на сайті «Музейне коло Прикарпаття»
  108. Конспіративна квартира Романа Шухевича у Княгиничах Зчитано 1.08.2011
  109. Тишківці Зчитано 1.08.2011
  110. Пам'ятник Роману Шухевичу на місці загибелі (фоторепортаж) Зчитано 1.08.2011
  111. Символічна могила Романа Шухевича. Тіло знищене агентами НКВД Зчитано 1.08.2011
  112. На Тернопільщині відкрили пам'ятник командиру УПА Роману Шухевичу Зчитано 1.08.2011
  113. Героїчний Стрий Зчитано 1.08.2011
  114. У Княгиничах на Івано-Франківщині відкрито пам'ятник Роману Шухевичу — генералу Чупринці Зчитано 1.08.2011
  115. На Львівщині встановили скульптурну групу: Бандера, Шевченко, Шухевич Зчитано 25.08.2011
  116. http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/11/21/36200/ Про вулицю Романа Шухевича у Львові
  117. http://cun.org.ua/ukr/content/view/1764/36/ На сесії Славської селищної ради депутати затвердили проект рішення про перейменування вулиці в честь головнокомандувача УПА Романа Шухевича
  118. На сесії Чернівецької міської ради депутати затвердили проект рішення про перейменування вулиці Дубнівської на вулицю Романа Шухевича
  119. На урочистій сесії Луцької міської ради депутати затвердили проект рішення про перейменування вулиці Кузнєцова на вулицю Романа Шухевича
  120. http://www.pravytsya.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=183&Itemid=98 Перелік вулиць міста Буча
  121. На Оболоні з'явиться вулиця Романа Шухевича // Українська правда, Історична правда. 16 грудня 2010

Бібліографія

Довідники, енциклопедії

Біографії

  • Янів В. Шухевич-Чупринка — людина і символ. — Мюнхен, 1950 .
  • Кравців Б. Людина і вояк. — Нью-Йорк, 1952 .
  • Мірчук П. Шухевич — командир армії безсмертних. — 1970 .
  • Кук В. Генерал-хорунжий Роман Шухевич. Головний Командир Української Повстанської Армії. — Львів, 2007 . ISBN 966-8461-15-0
  • Посівнич М. Нескорений командир. — Київ—Торонто, 2008 . ISBN 978-1-897431-09-2 ISBN 978-966-2105-07-0
  • Дитинство Романа описане в книзі для дітей «Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича» / Богдан Логвиненко. — Київ : Грані-Т, 2010 . — 76 сторінок. — Серія: «Життя видатних дітей». ISBN 978-966-465-258-9.

Документи і матеріали

  • УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944–1951 . — Мюнхен, 1956 .
  • Літопис УПА. — Т. 8. — Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга перша: 1944–1945 . — Торонто, 1980 . ISBN 0-920092-13-6
  • Літопис УПА. — Т. 9. — Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга друга: 1946–1948 . — Торонто, 1982 . ISBN 0-920092-15-2
  • Літопис УПА. — Т. 10. — Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга третя: 1949–1952 . — Торонто, 1984 . ISBN 0-920092-19-5
  • Літопис УПА. — Т. 26. — Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга четверта: Документи i спогади. — Київ—Торонто, 2001 . ISBN 0-920092-25-X ISBN 966-95674-7-5
  • Збірник на пошану ген. Романа Шухевича. — Нью-Йорк, 1990 .
  • Сергійчук М. І. (2007). Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950). ISBN 978-966-2911-12-1. 
  • Літопис УПА. Нова серія.  — Т. 10. — Життя і боротьба генерала «Тараса Чупринки» (1907–1950). Документи і матеріали. — Київ—Торонто, 1980 . ISBN 978-966-2105-03-2 ISBN 978-1-897431-02-3

Спомини

Інше

  • Чайківський Б. «Фама». Рекламна фірма Романа Шухевича. — Львів, 2005 .

Посилання

Попередник
Микола Лебідь
OUN-B-01.svg 4-й Голова поводу ОУНР на українських землях
травень 1943 — † 5 березня 1950
OUN-B-01.svg Наступник
Василь Кук
Попередник
Посада запроваджена
UPA-Zaslugy1.png OUN-B-01.svg 1-й Головний Командир УПА
листопад 1943 — † 5 березня 1950
OUN-B-01.svg UPA-Zaslugy1.png Наступник
Василь Кук
Попередник
Посада запроваджена
Печатка УГВР.jpg 1-й Голова Генерального Секретаріату УГВР
липень 1944 — † 5 березня 1950
Печатка УГВР.jpg Наступник
Василь Кук