Історія США

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Історія Сполучених Штатів Америки

Історія США, в американських школах та університетах зазвичай починається або з відкриття Америки Христофором Колумбом або з передісторії корінних народів. Другий підхід стає популярнішим в останні десятиліття.[1]

Альтернативний текст
Формування території США 1750-2008рр

Зміст

Доколумбова епоха (-1492)[ред.ред. код]

До появи європейців після 1492 Північна Америка була заселена різними індіанськими племенами, які потрапили туди з Сибіру близько 12000 років тому через замерзлу Берингову протоку. Племена Північної Америки періодично ворогували одне з одним. Відомий ісландський вікінг Лейф Еріксон відкрив Америку, назвавши її Вінланд.

Колоніальна історія США[ред.ред. код]

Колонізація Америка іспанцями, голландцями та французами[ред.ред. код]

Іспанський конкістадор Коронадо досліджував частини американського Південного Заходу з 1540 по 1542 рр.

Після вікінгів, першими європейцями на американському материку були іспанці. В жовтні 1492 року, іспанська експедиція на чолі із адміралом Христофора Колумба висадились на острів Сан-Сальвадор.

Першим дослідником, який побував у гирлі ріки Міссісіпі, перетнув сучасні Луїзіану та Техас, дійшов практично до Каліфорнійської затоки, є іспанський конкістадор та мандрівник Альваро Нуньєс Кавеса де Вака. Це відбулося у 1528-1535 роках.

Перше постійне поселення в сучасних США було засноване у 1565 у Флориді.

Французи вперше ступили на землі Нового світу як дослідники, шукачі маршруту до Тихого океану та достатку. Найбільш значні дослідження французів в Північній Америці відбулися під час правління короля Франції Франциска І. У 1524 році Франциск відправив італійця Джованні да Верраццано знайти шлях до Тихого океану в районі між Флоридою та Ньюфаундлендом. Землям поміж Новою Іспанією та англійським Ньюфаундлендом Верраццано дав назви Франческа та Нова Галлія, таким чином промоціюючи Францію.[2]

Згодом, у 1534 році Франциск відправив Жака Картьє в першу з трьох подорожей досліджувати узбережжя Ньюфаундленда та ріку Св. Лаврентія. Потім французи мали невдалі спроби заснувати декілька колоній вздовж узбережжя Північної Америки, які провалилися через погодні умови, хвороби або конфлікт з іншими європейськими колоністами. Картьє пробував заснувати перше постійне європейське поселення в північній Америці в Кап-Руж (місто Квебек) у 1541 році, але всі 400 поселенців наступного року залишили поселення через погану погоду і напади корінного населення. Невелика група вояків, яка залишилась у Південній Кароліні на острові Парріс, у 1562 році заснувала Шарльсфорт (Charlesfort), але наступного року була змушена покинути його у зв'язку з припиненням постачання харчів з Франції. Форт Кароліна, заснований у 1564 році на місці, де сьогодні знаходиться місто Джексонвілл в штаті Флорида, проіснував лише один рік та був знищений іспанцями з Сент-Августина. Незабаром провалилась і спроба розміщувати засуджених на острові Сейбл в Новій Шотландії. У 1599 році в поселенні Тадуссак (тепер це Квебек) заснували торговий пост, але першу зиму пережили лише п'ятеро з шістнадцяти осіб. У 1604 році острів Сент-Круа в Акаді був місцем для ще однієї французької колонії, яка дуже сильно постраждала від хвороби, мабуть, цинги. Наступного року поселення перевезли в Порт Рояль. У 1685 році в Техасі французи заснували Форт Сент-Луїс, але до 1688 року його покинули.

У 1602 році уряд Республіки Об'єднаних провінцій засновує Голландську Ост-Індійську компанію (Vereenigde Oostindische Compagnie) для дослідження нового шляху до Індії та проголошення всіх незвіданих земель територіями Республіки Об'єднаних провінцій. Це спричинило кілька значних експедицій, які призвели до створення провінції Нові Нідерланди.

Колонізація Америки англійцями[ред.ред. код]

Корабель «Мейфлауер» — англійський корабель, що перевозив пілігримів з міста Плімут (Англія) до Плімуту в Массачусетсі 1620 року. Його пасажирів вважають першими європейськими жителями Нової Англії.
«Джеймстаунська різанина 1622 року», гравюра по дереву Маттеуса Мерена, 1628 рік.

У 1585 і 1587 роках сер Волтер Релі за наказом Королеви Англії Єлизавети I зробив дві спроби заснувати постійне поселення у Північній Америці. Розвідувальна експедиція досягла американського берега в 1584 році, і назвала відкрите узбережжі Вірджинія (англ. Virginia — «Незаймана») на вшанування «королеви-незайманки» Єлизавети I, що не була одруженою. Обидві спроби закінчилися невдачею — перша колонія, заснована на острові Роанук неподалік від узбережжя Вірджинії, виявилася на межі загибелі через атаки індіанців і брак припасів і була евакуйована сером Френсісом Дрейком у квітні 1587 року. Того ж року на острів висадилася друга експедиція колоністів, чисельністю 117 людей. Планувалося, навесні 1588 року до колонії прибудуть кораблі зі спорядженням і продовольством. Проте з різних причин експедиція постачання затрималася на півтора року. Коли вона прибула, всі будівлі колоністів були цілі, але ніяких слідів людей, окрім останків однієї людини не було знайдено. Доля колоністів не встановлена до сьогодні.[3].

Перше постійне англійське поселення було створене в Джеймстауні (Вірджинія) у 1607 році.

Релігійний і політичний хаос у Європі стимулював еміграцію в англійські колонії. Надія на процвітання привела сюди багатьох поселенців як з Англії, так і з Німеччини та інших континентальних країн.

XVIII століття[ред.ред. код]

Починаючи з середини XVII століття Велика Британія намагалася встановити повний контроль над економічними операціями американських колоній, реалізуючи схему, при якій всі промислові товари (від металевих гудзиків до риболовецьких суден) імпортувалися в колонії з метрополії в обмін на сировину та сільськогосподарські товари. За цієї схеми англійські підприємці так само як і англійський уряд, були вкрай незацікавлені у розвитку промисловості в колоніях, а також у торгівлі колоній з кимось крім метрополії.

А тим часом американська промисловість (головним чином у північних колоніях) досягла значних успіхів. Особливо американські промисловці досягли успіху в будівництві суден, що дозволило швидко налагодити торгівлю з Вест-Індією і тим самим знайти ринок збуту для американської мануфактури.

Англійський парламент визнав ці успіхи настільки загрозливими, що 1750 року видав закон, що забороняв будувати в колоніях прокатні стани та майстерні з обробки заліза. Зовнішня торгівля колоній також зазнавала утисків. 1763 року були прийняті закони про судноплавство, за якими товари дозволялося ввозити та вивозити з американських колоній лише на британських судах. Крім того, всі призначені для колоній товари повинні були вантажитися у Великої Британії, незалежно від того, звідки їх везли. Таким чином метрополія намагалася поставити всю зовнішню торгівлю колоній під свій контроль. І це не рахуючи безлічі мит і податкових зборів на товари, які колоністи власноруч ввозили додому.

Бостонське чаювання

До другої половини XVIII століття населення американських колоній все виразніше виступало як спільність людей, що перебували в конфронтації з метрополією. Значну роль у цьому зіграв розвиток колоніальної преси. Перша американська газета з'явилася в квітні 1704 року, а до 1765 їх було вже 25. Масла у вогонь підлив Закон про гербовий збір, що важко вдарив по американським видавцям. Невдоволення виявляли і американські промисловці та торговці, вкрай незадоволені колоніальною політикою метрополії. Присутність англійських військ (залишилися там після семирічної війни) на території колоній також викликало невдоволення колоністів. Все частіше звучали вимоги про надання незалежності.

Відчуваючи серйозність ситуації як американська, так і англійська буржуазія, шукали рішення, яке задовольнило б інтереси як метрополії, так і колоній. Так 1754 роки з ініціативи Бенджаміна Франкліна було висунуто проект зі створення союзу північноамериканських колоній з власним урядом, але на чолі з президентом, що призначається британським королем. Хоча проект і не передбачав повну незалежність колоній, у Лондоні він викликав вкрай негативну реакцію.

Іскрою, з якої розгорілася американська революція, стало «Бостонське чаювання» 16 грудня 1773 року. Бостон, як і вся Массачусетська колонія, вже давно вважалися в Британії «підбурювачами спокою». Тому англійський уряд пішов на рішучі кроки для упокорення бунтівників. Порт був блокований аж до сплати міською владою компенсації за знищений вантаж. Англійці вперто не хотіли помічати широти заколоту, вважаючи його справою групи радикально налаштованих фанатиків.

Але каральна акція проти Бостона не лише не втихомирила заколотників, а й послужила всім американським колоніям закликом згуртуватися воєдино для боротьби за незалежність.

Війна за незалежність (1775-1800)[ред.ред. код]

Генерал Корнуолліс здається під Йорктауном. Джон Трамбулл, полотно, олія, 1797 р.
Проголошення декларації незалежності

Військові дії почалися ще до проголошення незалежності внаслідок жорсткого тиску з боку англійської армії, яка намагалася роззброїти загони місцевої поліції та заарештувати лідерів колоністів. Оскільки сил британської корони в Америці виявилося недостатньо, щоб взяти під контроль всю територію колоній, і збройні загони колоністів намагалися навіть перейти в наступ, в серпні 1776 р. в Нью-Йорку висадилася велика армія англійців. Загони місцевої міліції були розгромлені, а армія генерала Вашингтона після кількох поразок змушена була відступити через Нью-Джерсі до Пенсільванії. Англійці утримували місто Нью-Йорк до укладення мирного договору 1783 р., перетворивши його в свій головний опорний пункт в Північній Америці[4][5].

Слідом за відступаючими американськими військами британська армія вторглася в Нью-Джерсі, але тут була атакована армією генерала Вашингтона, яка до цього часу перегрупувалася і форсувала річку Делавер в різдвяну ніч, в грудні 1776 р.. Англійці були розбиті при Трентоні та Прінстоні і відступили назад до Нью-Йорку[6].

Генеральний план англійців, розроблений в Лондоні, складався в організації одночасного наступу з Канади і річкою Гудзон, щоб у 1777 р. захопити Олбані та відрізати Нову Англію від південних колоній. Але канадська армія під командуванням генерала Бергойна зазнала поразки при Саратозі, а з Нью-Йорка армія англійців попрямувала не до Олбані, а до Філадельфії. Внаслідок цього вцілілі під Саратогой англійці потрапили в полон з умовою репатріації до Великої Британії, але Континентальний конгрес не затвердив умови їх здачі, і полонені були ув'язнені[7].

Перемога колоністів прискорила вступ Франції в союз з США, який був укладений 1778 року. До союзу потім приєдналися Іспанія та Нідерланди, і почалася нова глобальна війна[8].

Надалі англійці зосередили свої сили на спробах захопити південні штати. Маючи в своєму розпорядженні обмежений контингент військ, вони зробили ставку на мобілізацію лоялістів[9]. Подібна тактика допомогла їм утримати позиції на північно-західних територіях, незважаючи на поразку канадських військ при спробі наступати на Олбані.

Наприкінці 1778 р. британський флот висадив десант та захопив столицю Джорджії, місто Саванну. 1780 року точно так само був узятий і Чарлстон. Але лоялістів було недостатньо для просування вглиб країни, і англійцям довелося задовольнитися контролем над портовими містами. Подальший наступ на Північну Кароліну та Віргінію захлинувся, на окупованих територіях почалася партизанська війна, і загони лоялістів були розбиті.

Залишки британської армії попрямували до міста Йорктаун, де збиралися завантажитись на кораблі британського флоту. Але флот зіткнувся в Чесапікській затоці з французьким флотом і відступив. Війська британського генерала Корнуолліса, що опинилися в пастців, у жовтні 1781 р. здалися генералу Вашингтону[10]. Коли повідомлення про цю поразку досягли Великої Британії, парламент ухвалив почати мирні переговори з американськими повстанцями.

Результатом революції стала незалежність 13 колоній: Массачусеттсу, Нью-Хемпширу, Коннектикуту, Род-айленду, Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Пенсильванії, Делаверу, Меріленду, Вірджинії, Північної і Південної Кароліни і Джорджії. Згідно з Конституцією, написаною Конституційними зборами 1787 року, створено національний уряд.

Герой революції Джордж Вашингтон, обраний на посаду президента, започаткував багато державних закладів, включаючи кабінет, монетний двір і перший банк США.

Перші роки республіки[ред.ред. код]

Александер Гамільтон

Джордж Вашингтон, який став лідером нації ще в роки Американської революції, був обраний першим президентом США згідно з новою конституцією, прийнятою в 1789-91 рр..[11] згідно з першим повоєнним переписом населення, в США на той момент проживало 3,9 мільйони людей. Середня густота населення становила 4,5 осіб на квадратну милю, але воно було розподілене дуже неоднорідне: більша частина населення зосередилася в прибережних регіонах, в той час як на західних територіях білих поселенців практично не було. Більшість населення складалося з селян та їх сімей, які проживали у сільській місцевості. У США до кінця XVIII ст. було лише 12 міст з населенням більше 5 000 осіб.

Судова влада в країні була впорядкована прийняттям закону 1789 р. про створення системи федеральних судів. Верховний суд того часу повинен був складатися з шести суддів. Крім того були призначені три окружних суди (спочатку США були за юрисдикцією розділені на три географічні округи) і 13 Федеральних районних судів (за кількістю штатів). Для виконання судових рішень була сформована Служба маршалів США, а для нагляду за законністю в кожному з 13 федеральних районів був призначений районний прокурор. Столиця США була перенесена в штат Меріленд, на частині території якого був пізніше створений незалежний федеральний округ Колумбія[12].

За підтримки президента Вашингтона секретар Казначейства Александер Гамільтон провів через Конгрес законопроект про фінансову програму реструктуризації боргів Конгресу, створення Центрального банку Сполучених Штатів, призначення нових податків та митних тарифів[13]. З них податок на віскі був найменш популярним і навіть викликав повстання в Пенсільванії 1794 року.

По закінченні війни за незалежність США ще продовжували вести війну з індіанцями на Північно-західних територіях, що завершилась 1795 року підписанням Грінвілльского мирного договору, згідно з яким індіанська конфедерація визнала суверенітет США і допустила білих поселенців на свої землі. Крім того, США вели переговори з Іспанією про спірні Південно-західні території, де також велися активні бойові дії з індіанцями. Згідно з укладеною 1795 року Мадридською угодою, Іспанія визнала ці землі володінням США і демаркувала кордон між ними та іспанською Флоридою по 31-й паралелі. 1798 року. там була створена територія Міссісіпі.

В епоху французької революції та наполеонівських воєн США дотримувалися нейтралітету. Тим не менш, 1794 року уряд США підписав з Великою Британією договір про взаємовигідну торгівлю, згідно з яким Велика Британія відводила свої війська, зосереджені на канадському кордоні[14]. Цей договір був підданий критиці партією Джефферсона, але президент підтримав федералістів, які виступали за підписання договору, і Джефферсон змушений був поступитися. Хоча президент Вашингтон був противником партійної системи, в цілому він підтримував федералістів, і після його смерті 1799 року став героєм цієї партії[15].

XIX століття[ред.ред. код]

В середині XIX століття територіальні надбання, в результаті покупки Луїзіани у Франції, Орегона у Британії та Аляски у Росії, як і війни з Мексикою, змусили законодавців зосередити увагу на питанні розширення інституту рабства негрів на нові території. Мешканці півдня намагалися продовжити його існування, у той час як мешканці півночі все менш терпимо ставилися до цього явища.

Криза назріла у 1860 році, коли республіканець Абрахам Лінкольн переміг трьох опонентів і став президентом. Південні лідери, які вважали, що втрачено можливість справедливого ставлення при республіканській адміністрації, сформували Конфедерацію. Ряд подій призвів до Громадянської війни (1861-65 рр.) — конфлікту між Північними штатами (Союзом) і Південними штатами, який завершився повною перемогою півночі і скасуванням рабства.

Кінець XIX ст. відзначається будівництвом залізниць і ліквідацією прикордоння з неосвоєними територіями. Були відкриті і досліджені великі поклади корисних копалин, а важливі технологічні інновації сприяли прискоренню індустріалізації.

В останні роки XIX століття також швидко збільшується кількість сучасних американських міст. Швидка індустріалізація привабила в міста велику кількість іноземців та жителів американського села.

Дивись докладніше Громадянська війна в США 1861-1865

Війна 1812 року[ред.ред. код]

Військові дії почалися в червні 1812 і відбувалися в районі американо-канадського кордону, чесапікської і мексиканської заток із змінним успіхом і закінчилися навесні 1815. У союзі з англійцями виступали індіанці під проводом Текумсе. Велася також інтенсивна морська війна.

В ході кампаній 1812 і 1813 виявилася непідготовленість американців до війни; провалилися спроби США окупувати територію Канади. Англійцям поступово вдалося підсилити блокаду узбережжя США. Проте 10 вересня 1813 американська ескадра завдала поразки супротивникові на озері Ері; в результаті США вдалося узяти під контроль прикордонні райони на Заході. Впродовж 1814 США знов загрожувала повна поразка: після перемоги над Наполеоном в Европі Велика Британія направила великі сили на боротьбу з американцями, а уряд США до осені був неплатоспроможним. Основними напрямами ударів стали Нью-Йорк (з метою відрізати від решти частину США Нову Англію), Новий Орлеан (з метою блокувати басейн р. Міссісіпі) і район Чесапікської затоки (що було обманним маневром). 24 серпня 1814 англійці зайняли Вашингтон і спалили його. Проте на підступах до Балтімору у Форті Макгенрі 13-14 вересня англійці зустріли запеклий опір. На півночі 10-тисячна англійська армія виступила з боку, але 11 вересня американці розбили англійський флот в бухті Платтсбург, і, позбувшись підтримки флоту, британські сухопутні сили були вимушені відступити до Канади.

Переговори щодо мирного договору почалися в червні 1814, і 24 грудня був підписаний Гентський договір, що відновив довоєнний статус-кво, але не вирішив територіальних і економічних суперечностей, які спричинили війну. Загальні втрати американців у війні склали 2260 чоловік. Ця війна також отримала назву Другої війни за незалежність (саме така назва прийнята в американській історіографії).

Закон про переселення індіанців[ред.ред. код]

Переселення п'яти індіанських племен

Закон про переселення індіанців прийнятий конгресом США та підписаний президентом Ендрю Джексоном. Він передбачав переселення індіанців з південно-східних штатів на необжиті землі на захід від річки Міссісіпі. Закон набрав чинності 28 травня 1830 року.

Переселення передбачалося як добровільне для тих, хто побажає провести «обмін землями», згідно закону. Уряд США зобов'язувався навічно закріпити нові землі за переселенцями та їх нащадками. Конгрес виділив асигнування на допомогу переселенцям при переїзді та облаштуванні на новому місці, допомогу на перший рік після переселення, а також військовий захист від інших вороже налаштованих племен.

Внутрішньополітичний розвиток США в останній чверті XIX ст.[ред.ред. код]

В політичному житті США як і раніше панували дві партії – Республіканська і Демократична. В умовах зміцнення цілісності країни та її економічного піднесення в минулому залишилася непримирима ворожнеча між ними, яка була спричинена різними підходами щодо шляхів розвитку США, проблеми рабства тощо. Різниця між двома головними партіями ставала усе меншою. Це відбувалася головним чином тому, що великий промисловий і фінансовий капітал підпорядкував своїм інтересам обидві партії. Своєрідним проявом «стирання» суттєвих розходжень у середині двопартійної системи стали президентські вибори 1876 р. та наступна безпринципна угода на початку 1877 р. («компроміс 1877 р.»). На президентських виборах 1876 р. кандидат Демократичної партії С. Дж. Тілден отримав значну перевагу над кандидатом республіканців Р. Хейсом і мав більше на 250 тис. голосів виборців; за нього висловилися південні штати, а також деякі штати Півночі. Вибори супроводжувалися чисельними порушеннями, підтасуванням результатів виборів, особливо на Півдні, де ще зберігалася реконструкція, а республіканці повністю контролювали виборчу процедуру і рахункові комісії. Під тиском Республіканської партії, яка заперечувала результати виборів, виборча комісія, яка була створена для вирішення суперечки, оголосила республіканця Хейса обраним президентом. Згода південних демократів з рішенням комісії стала можливою внаслідок змови лідерів Республіканської та Демократичної партій: 1) республіканці обіцяли вивести війська з південних штатів; 2) призначити в уряд у крайньому випадку одного представника Півдня; 3) виділити південним штатам значні кошти. Фактично «угода Хейса - Тілдена» означала закінчення політики Реконструкції і значною мірою відновлювала згоду еліт Півдня і Півночі. Демократична партія, скомпрометувавши себе в роки Громадянської війни, поступово і неухильно відновлювала свій політичний вплив, хоч і не могла відразу прийти до влади. Зберігаючи на Півдні опору головним чином на білих фермерів, Демократична партія в умовах промислово-фінансового піднесення заручилася підтримкою залізничних компаній, трестів, банкірських домів (Моргана та інших) і втратила суто аграрний характер. У містах Сходу її масову базу складали робітники-іммігранти католицького віросповідання. До кінця XIX ст. вона двічі провела в президенти свого кандидата – Г. Клівленда (1885 – 1889 і 1893 – 1897 рр.). Політична перевага у цей період належала Республіканській партії, хоч президентами-республіканцями ставали безбарвні й невиразні політики – Р. Хейс (1877 – 1881), Д. Гартфілд (1881), Ч. Артур (1881 – 1885), Б. Гаррісон (1889 – 1893), Мак Кінлі (1897 – 1901). Республіканська партія відстоювала інтереси великого бізнесу на Сході країни. Партія мала міцні позиції в найбільш розвинутих промислових регіонах. За неї голосувала значна частина робітників, міські дрібні підприємці, більшість американців протестантського віросповідання. Основну увагу в цей період Республіканська партія приділяла питанням економіки, в першу чергу промислового розвитку США, регулюванню грошово-кредитної системи і тарифів в зовнішній політиці. У соціальному плані за республіканцями десятиріччями зберігався статус партії-визволительки від рабства і прихильниці аграрної реформи (прийняття в 1862 р. Гомстед-акта); в політичному плані партія вважала себе рятівницею єдності країни. Суттєвих відмінностей між політичними програмами двох партій не було. Основними питаннями, що розділяли Республіканську і Демократичну партії, були проблеми митних тарифів і грошового обігу та реформування федеральної служби. Примітно, що розмежування у ставленні до цих проблем було не тільки між двома партіями, але й усередині кожної з них. Демократична партія виступала за зниження митних бар’єрів, що вело б до зниження вартості імпортних товарів. Республіканська партія, захищаючи промислових магнатів, відстоювала протекціонізм. Так, у відповідь на підвищення республіканцями митних податків у 1890 р. на 50%, демократи зменшили середній розмір мита до 39%. Усе ж через два роки, коли до влади прийшла Республіканська партія, мито було підняте до небаченого рівня – 57%. Загалом до кінця XIX ст. США здійснювали цілеспрямовану протекціоністську політику, захищаючи американську промисловість від іноземної конкуренції, що сприяло її зростанню. Одночасно протекціонізм забезпечував додаткові прибутки промисловцям, які підвищували ціни на товари усередині країни і давали їм можливість, використовуючи засоби демпінгу, стверджуватися на зовнішніх ринках. Важливим питанням внутрішньополітичної боротьби цього періоду був грошовий обіг. Під час Громадянської війни федеральний уряд випустив на суму понад 400 млн дол. паперові гроші – т.зв. «грінбеки» (назва яких пішла від зеленої спинки доларових банкнот), які не мали реального забезпечення. Через інфляцію фактична вартість грінбеків після війни становила 39% від номінальної вартості (39 центів золотом за долар). Представники великого бізнесу, які були зацікавлені в отриманні від уряду за надані йому раніше позики золото і в зміцненні стабільності валюти, що підвищувало кредитоздатність американських банків за кордоном, відстоювали золотий стандарт валюти. У той же час припинення чеканки срібла у 1873 р. і встановлення в 1875 р. вільного обміну паперових грошей на золоту монету з метою вилучення з обігу грінбеків, викликали тривогу і обурення багатьох тисяч боржників, головним чином західних фермерів і дрібних підприємців, які вимагали випуску «дешевих» паперових і срібних грошей, сподіваючись, що за їх допомогою буде легше виплатити борги. Їх підтримувала Демократична партія, хоча через розходження в її рядах щодо збереження біметалізму (тобто грошової системи на основі срібла і золота) чи введення золотого стандарту, вона розкололася на дві фракції. Під тиском широкого громадського руху, зокрема грінбекерів, які об’єдналися в 1874 р. в самостійну партію, Республіканська партія, залишаючись твердим прихильником золотого стандарту, змушена була вдатися до компромісу. Закони 1874 і 1890 рр. дозволили чеканку срібних доларів. Але в 1900 р. біметалізм був остаточно ліквідований і встановлений золотий стандарт. Республіканська і Демократична партії ніколи не мали фіксованого членства і жорстких організаційних структур; вони боролися за владу майже винятково шляхом участі у виборах. Тому велику роль у функціонуванні партій, формуванні їхніх програм відігравали партійні «босси» (господарі), які керували організованими групами неофіційних партійних політиків (рингами). Їх діяльність була направлена на встановлення тривкого партійного контролю над електоратом з метою збереження влади в руках тієї, чи іншої партії. Вони ж підбирали кандидатів на посади в державний апарат. За пануючим у США принципом «переможець отримує все», партія, яка приходила до влади заміщала своїми прихильниками всі посади в державному апараті знизу доверху, що призводило до чисельних зловживань, корупції та хабарництва. Так, у 1884 р. коли на президентських виборах перемогла Демократична партія, 100 тис. чиновників-республіканців були замінені демократами. Така практика перетворювала двопартійну систему на комерційну справу. У США розгорнувся рух за введення системи призначення на державну службу «за заслуги». І республіканці і демократи у гонитві за голосами виборців гаряче дебатували в пресі і на засідання конгресу різноманітні проекти оздоровлення державних установ. У 1883 р. за ініціативою сенатора-демократа Дж. Пендлтона був прийнятий закон, що передбачав створення Комісії з громадянської служби, введення конкурсних екзаменів для здобувачів посад державних службовців, врахування при призначеннях представництв штатів, заборону використання службового становища в політичних цілях, не допуск на державну службу алкоголіків, заходи проти сімейності, заборону чиновникам отримувати гроші окрім платні. Спочатку закон поширювався на близько 14 тис. посад (10% від загальної кількості), а в 1901 р. він охоплював 106 тис. посад. Закон Пендлтона мав позитивне значення, поставивши певні обмеження для діяльності партійних боссів. Незалежно від того, яка партія панувала в Білому домі, чи в конгресі, внутрішня політика здійснювалася переважно в інтересах великого капіталу. Корпорації та великі компанії отримували державну підтримку (субсидії, великі земельні наділ); конгрес і законодавчі органи штатів створювали за допомогою законів сприятливі умови для розвитку великого бізнесу. Так, у 1875 р. в штаті Нью-Джерсі, який був відомий як «батьківщина корпорацій», був прийнятий закон, що фактично скасував усі обмеження на підприємницьку діяльність. У 1892 р. законодавці Нью-Йорка прийняли закон про створення на пільгових умовах однієї з найбільших промислових компаній «Дженерал Моторз». Великий капітал, не обмежений законодавчими рамками, прагнув до економічного панування, вдаючись часто-густо до відверто злочинних засобів у досягненні своєї мети. Так, за свідченням американських аналітиків, нафтовий магнат Дж. Рокфеллер прокладав шлях до влади за допомогою підпалів нафтосховищ незалежних підприємств, змов з власниками залізниць і підкупу суддів і законодавців. У другій половині 1880-х рр.. протест проти свавілля корпорацій, особливо залізничних магнатів різко посилився. Це спричинило перші спроби державного втручання в діяльність великого бізнесу. В 1887 р. у США був прийнятий перший федеральний закон про державне регулювання міжштатної залізничної мережі. Закон забороняв змови між залізничними компаніями про встановлення монопольної ціни на перевезення вантажів і пасажирів, засуджував практику дискримінаційних тарифів і проголошував, що тарифи повинні бути «розумними і справедливими». Для нагляду за виконанням закону створювалася міжштатна торгівельна комісія. Закон 1887 р., незважаючи на його розпливчатість і обмежені можливості комісії, означав поширення влади федерального уряду на сферу економіки, де діяльність залізничних компаній набула надзвичайно корисливого характеру. В 1890 р. американський конгрес під тиском широкого антимонополістичного руху прийняв закон «Акт для захисту торгівлі і комерції від протизаконних обмежень і монополій» (закон Шермана), що започаткував антитрестовське законодавство. Закон Шермана проголошував незаконними «будь-який договір, угоду у формі тресту чи в іншій формі, чи змову з метою обмеження комерції, чи торгівлі між штатами, чи з зарубіжними країнами». Закон не давав чіткого визначення монополії, що перешкоджало його здійснення, його ефективність цілком залежала від судової практики. Суди використовували закон Шермана проти профспілок, які прирівнювалися до трестів, що обмежували конкуренцію. Найвідомішою стала заборона на цій основі пульманівського страйку. На основі закону Шермана протягом 1890 – 1901 рр. було порушено проти корпорацій 18 судових справ. Але корпорації знаходили можливість уникнути правосуддя. Так, у 1895 р. Верховний суд США оголосив недійсним позов проти цукрового тресту, мотивуючи це тим, що каратися можуть лише спроби монополізувати сферу торгівлі, а не виробництво. Цукровий трест був визнаний виробничим об’єднанням. Саме тому, незважаючи на закон Шермана процес створення промислових об’єднань не припинився. Протягом 1890 – 1904 рр. виникло понад 230 об’єднань зі спільним капіталом близько 6 млрд дол.

Особливості економічного розвитку в останні десятиріччя XIX ст.[ред.ред. код]

Після завершення Громадянської війни 1861 – 1865 рр. і Реконструкції 1865 – 1877 рр. для Сполучених Штатів наступив період стрімкого економічного піднесення. Протягом останніх десятиріч XIX ст. США перетворилися з переважно сільської республіки в індустріально-аграрну урбанізовану державу. В 1860 р. за обсягом промислової продукції США знаходилися на четвертому місці у світі, а у середині 1890-х рр. вони вже вийшли на перше місце, залишивши далеко позаду себе розвинуті країни Європи. Незважаючи на періодичні економічні кризи (1873, 1882 – 1883, 1893), масштаби виробництва були вражаючими. Видобуток вугілля зріс у 15 разів – з 18 млн т. у 1860 до 270 млн т. у 1900 р., а видобуток нафти, що розпочався в 1859 р. з 2 тис. баррелей, досяг 64 млн баррелей в 1900 р. У 1902 р. США вийшли на перше місце у світі за обсягом видобутку нафти. Виплавка чавуна зросла в 17 разів – з 821 тис. т. у 1860 р. до 13,8 млн т. у 1900 р., а виробництво сталі в 150 разів – з 68 тис. т. у 1870 р. до 11,2 млн т. – 40 % світового виробництва. До кінця XIX ст. США, обійшовши Велику Британію, зайняли перше місце у світі з виробництва чавуна і сталі, видобутку вугілля. Розвиток металургійної промисловості сприяв створенню заводського машинобудування як самостійної галузі виробництва, що спеціалізувалася на виробництві парових двигунів, паравозо – і вагонобудівництві, сільськогосподарському машинобудуванні, обладнанні для текстильного виробництва тощо. Це ж стосувалося залізничного будівництва. До 1900 р. залізниці з’єднали усі штати, а між Тихоокеанським узбережжям і Атлантичним пролягли чотири трансконтинентальні залізничні магістралі. Протяжність залізниць зросла до 193 тис. миль, перевищивши загальну довжину залізниць усіх країн Європи. Для стимулювання будівництва залізниць уряд надав приватним залізничним компаніям понад 700 млн дол. субсидій і 215 млн акрів земельних угідь (площа рівна території Франції, Італії та Бельгії разом взятих) з правом розробки на них корисних родовищ. Розвиток залізничної мережі мав велике значення для встановлення постійних економічних зв’язків усіх районів країни і розширення внутрішнього ринку. Залізничне будівництво сприяло заселенню і освоєнню західних земель, розвідці та експлуатації нових покладів корисних копалин. Швидкий і бурхливий економічний розвиток США в останній третині XIX ст. пояснювався різними причинами. Перемога в Громадянській війні промислової Півночі, знищення рабовласництва на Півдні та прийняття в 1862 р. гамстед – акта стали важливими чинниками, що обумовили вільний розвиток ринкових (капіталістичних) відносин на усій території країни та сприяли формуванню великого ємкого ринку. Наявність величезної кількості вільних земель на Заході й Півдні США давала можливість кожній енергійній людині отримати безоплатно або на пільгових умовах ділянку землі в розмірі 64 га (гомстед) і стати самостійним фермером з земельним володінням, яке в Європі вважалося маєтком. До 1900 р. під гомстеди було віддано 76 млн акрів і майже стільки ж продано. Великі простори і нестача робочих рук сприяли широкому застосуванню сільськогосподарських машин (молотарок, комбайнів, снопов’язок), у виробництві яких США вийшли на перше місце у світі. Розвиток сільського господарства був тісно пов’язаний з розвитком промисловості. Фермерське господарство, побудоване на ринкових засадах, стало зростаючим споживачем промислових виробів. У свою чергу, зростання індустрії, а з ним і зростання міст, збільшували попит на продукти сільського господарства. Якщо в 1860 р. не було жодного міста з мільйонним населенням, то у 1890 р. населення Нью-Йорку нараховувало 1,5 млн осіб (у 1914 р. – 4 млн), а в Чикаго, Іллінойсі, Філадельфії чисельність населення перевищила 1 млн. Швидка індустріалізація США забезпечувалася багатством природних ресурсів, зокрема величезними запасами вугілля, залізної руди, лісу, міді, нафти. Велику роль відіграли великі зарубіжні капіталовкладення та приплив емігрантів. З 1870 до 1900 р. в країну прибуло 14 млн іммігрантів, які поповнили ряди як промислових, так і сільськогосподарських робітників. На 1890 р. сумарні європейські капіталовкладення в економіку США становили 3 млрд дол. В Америці на відміну від Європи не було середньовічних кастових звичаїв і традицій, які сковували винахідливу ініціативу в новітню епоху. У США легше і швидше, ніж у Європі упроваджувалися машини, заохочувалися винаходи і нововведення, поширювалися технічні знання. Прискорення процесу промислової революції у США сприяла велика кількість винаходів і відкриттів другої половини XIX ст. Якщо перед 1860 р. в країні було видано 36 тис. патентів на винаходи в різних галузях знань, то протягом наступних 40- років – до 1900 р. кількість виданих патентів досягла 24,6 млн. США не мали застарілої технічної бази, у зв’язку з чим вони найбільш повно і ефективно використали чисельні винаходи кінця XIX ст., що не могла зробити Англія, де наявність старої техніки серйозно гальмувало упровадження технічних нововведень. В умовах технічного прогресу у США з’явилося безліч видатних винаходів і конструкторів, серед яких вирізнялися відомі у світі імені: Дж. Вестінгауз у галузі залізничного транспорту, А.Г. Белл у сфері зв’язку, Т.А. Едісон у електротехніці, Г. Форд у автомобільному виробництві та інші. Якщо становлення індустріальної могутності Великої Британії пов’язане з паровим двигуном і вугіллям, то США – зі сталлю, електрикою, без яких були б неможливими механізація, стандартизація і масове виробництво. В країні з’явилися і швидко розбудовувалися нові галузі промисловості: електроенергетична, нафтопереробна, хімічна, автомобілебудівна. У 1882 р. Едісон побудував першу теплову електростанцію, а в кінці XIX ст. у США нараховувалося 2800 електростанцій. У 1892 р. Генрі Форд власноруч сконструював перший автомобіль, створив автомобільну компанію яка в 1900 р. перейшла до масового виробництва і випускала щорічно 4 тис. автомобілів. За наступні 10 років з’явилося понад 1000 таких компаній. Швидке зростання промисловості на основі науково-технічних досягнень стимулювалося також освоєнням вільних земель на Заході. Ці землі манили масу робітників, яких приваблював стан незалежних фермерів. Щоб утримати робітників на фабриках і заводах, чи використовувати замість них іммігрантів із Європи, американські підприємці були змушені піднімати заробітну платню, яка була вищою ніж у Європі. При більших витратах на заробітну платню американські промисловці могли витримати конкуренцію з європейцями лише шляхом вдосконалення техніки. Прибуток американських компаній збільшувався також за рахунок більшої інтенсивності експлуатації робітників. США відкрили епоху великого масового виробництва, перехід до якого супроводжувався зростанням концентрації виробництва, централізацією капіталів і розвитком на цьому підґрунті монополістичних об’єднань у промисловості, посилення банків і банківського капіталу. Ще в 70-і роки з’явилися пули – тимчасові угоди між незалежними кампаніями про єдині ціни, тарифи, обсяги виробництва. У 1880 – 1890-х рр. поширилися трести, що централізували капітали і управління лише формально незалежних кампаній цілих галузей промисловості. Історія виникнення великих монополістичних об’єднань наповнена проявами гострої конкурентної боротьби не на життя, а на смерть, зокрема за допомогою шантажу, підкупів, викрадень, знищення матеріальних цінностей конкурентів, аж до вбивств. Саме за допомогою таких засобів зміцнився знаменитий нафтовий трест Джона Рокфеллера «Стандарт ойл», який остаточно сформувався в 1882 р. До цього він поглинув і встановив контроль над 40 нафтовими компаніями, став власником близько 90 % підприємств нафтопереробної промисловості та нафтопроводів США. В цей час на економічній арені з’являються гігантська Стальна компанія Е. Карнегі, цукровий трест, електротехнічний трест «Дженерал електрік», тютюновий і сірниковий трести тощо. Американський перепис 1900 р. засвідчив, що корпорації, нараховуючи 8 % підприємств країни, виготовляли майже 60 % промислової продукції. Концентрація захопила і банківську справу. Фінансовий центр країни перемістився з Бостона в Нью-Йорк, на Волл-стріт. До початку XX ст. домінуючі позиції належали домам Морганів і Рокфеллерів, які контролювали близько половини основного капіталу нью-йоркських банків. США, внаслідок створення великого масового виробництва, перетворилися в наймогутнішу індустріальну державу. Але промисловість, що в три рази переважала аграрне виробництво за вартістю продукції, поступалися йому за капіталовкладеннями й зайнятістю. Сільські мешканці і в 1900 р. становили понад 60 % населення, а експорт сільськогосподарської продукції – 60 % вартості американського вивозу товарів. Кількість людей зайнятих у сільському господарстві протягом 1860 – 1900 рр. збільшилося з 6,2 млн осіб до 10,6 млн, а загальна кількість фермерських господарств зросла з 2 млн до 5,8 млн. У другій половині XIX ст. площа оброблюваної землі в країні збільшилася майже в 4 рази (839 млн акрів у 1900 р.). За цей час питома вага США у світовому сільськогосподарському виробництві подвоїлася. В 1900 р. США давали 23 % усього світового збору пшениці. Варто відзначити, що вже в 1880 р. близько 80 % врожаю пшениці було зібрано жниварками. В останній третині XIX ст. використання механізації фермерами набуло масового характеру: з’явилися такі види сільськогосподарської техніки як молотарка, комбайн, снопов’язалка. Особливо великою була продуктивність у великих капіталістичних господарствах, яких у 1900 р. нараховувалося майже 1 млн. (17,2 % усіх ферм). Обробляючи 43 % всієї орної землі, вони виробляли половину аграрного виробництва (52 %). Значну роль у зростанні продуктивності праці відіграла та велика увага, яку приділяла держава розвитку загальної та технічної освіти. До початку XX ст. витрати на освіту в США на душу населення перевищували приблизно в 2,5 рази відповідні витрати Англії й Німеччини – країни які займали в цьому відношенні перше місце в Європі. У 1900 р. неписьменні у віці до 10 років і старше складали серед білого населення лише 6 % (у негрів – 46 %, у індіанців – 56 %). Уряд надавав допомогу в розвитку аграрного виробництва: створювалися сільськогосподарські коледжі (у 1900 р. функціонувало понад 60 коледжів) і десятки дослідних станцій.

Соціальні рухи. Робітничий рух. Соціалісти.[ред.ред. код]

В умовах бурхливого економічного розвитку останніх десятиріч XIX ст., особливо індустріалізації країни, швидкими темпами зростала чисельність робітничого класу. Якщо в 1870 р. в промисловості й транспорті працювало 3,8 млн робітників то через 30 років їх кількість зросла до 9,4 млн, понад 50% яких складали емігранти. Зросла питома вага робітників, які працювали на великих підприємствах нових галузей виробництва, у виробництві засобів виробництва, в металургії, залізничній справі. Попри те, що швидкий розвиток техніки і технологічні вдосконалення виробничих процесів збільшили попит на некваліфіковану працю, резерв якої постійно зростав у зв’язку з безпрецедентною кількістю іммігрантів, важливу роль відігравали кваліфіковані робітники. До категорії кваліфікованих робітників входило в 1880 р. 844 тис. робітників, в 1890 р. – 1910 тис., в 1900 р. – 2200 тис. Американські робітники, особливо кваліфіковані, отримували більшу заробітну платню аніж європейські. Однак умови праці основної маси робітників були надзвичайно тяжкими – тривалий робочий день, що досягав 12 – 14 годин (8 годинний робочий день був введений після тривалої боротьби на нечисленних державних підприємствах), надзвичайно висока інтенсифікація праці, штрафи за провину, експлуатація жіночої та дитячої праці, відсутність страхування на випадок хвороби, каліцтва, безробіття. Заробітна платня відставала від прожиткового мінімуму. В кінці 90-х рр. дві третини робітників заробляли менше 600 дол. на рік, в той час як прожитковий мінімум для сім’ї з п’яти чоловік, наприклад у Нью-Йорку, становив 825 дол. В кінці XIX ст. різко зросли витрати американських робітників на житло, транспорт, лікування, освіту. Особливо у складних умовах знаходилися робітники-іммігранти, які концентрувалися у великих промислових центрах – Чикаго, Нью-Йорку, Сан-Франціско. Найнужденнішим було негритянське населення. Закон 1875 р. про громадянські права, що проголошував рівні права темношкірого населення з білими, залишався мертвою буквою, а в 1893 р. закон був зовсім скасований як такий, що «суперечить конституції США». Під час промислових криз 1873, 1883 і 1893 рр. безробіття охоплювало сотні тисяч робітників, в першу чергу, іммігрантів, темношкірих робітників. Своєрідність розвитку США обумовила особливості американського робітничого руху. Так, у середовищі американських робітників культивувалися принципи практицизму, індивідуалізму і конкуренції. Це відображало історичний процес формування робітничого класу США, що відбувався в умовах менш гострих соціальних конфліктів ніж в Європі. Великі фонди «вільних земель» на Заході США, приваблювали на лише мільйони іммігрантів і фермерів, але й міські прошарки населення. Частина американських робітників невдоволених своїм становищем могла податися на Захід і перетворитися на дрібних власників, фермерів. Цією обставиною пояснюється підвищена плинність складу промислових робітників і те, що тільки в кінці XIX ст. склалися значні кадри постійних робітників. Одночасно у середовищі робітничого класу виокремлювався верхній висококваліфікований прошарок, що мав певні привілеї («робітнича аристократія»). У соціальному відношенні ця верхівка робітничого класу відчувала свою близькість до таких прошарків суспільства як дрібні власники, ремісники, торговці. «Робітнича аристократія» формувалася головним чином із середовища корінних американців англосаксонського походження, які посідали привілейоване становище у порівнянні робітниками-іммігрантами. На розвитку робітничого руху позначалися також релігійні й між групові відмінності, національно-мовна роздрібненість, тиск давно сформованої двохпартійної системи. Важливо відзначити, що загальнодемократичні завдання, в боротьбі за вирішення яких робітники могли згуртуватися, пройти школу самостійної політичної діяльності, у США вже були здійснені. Народні маси США до і під час Громадянської війни досягли демократичних свобод: загального виборчого права для чоловіків, республіканської форми правління, свободи слова, зборів, друку, совісті. Через вказані причини робітничий рух у США розвивався повільно, мав головним чином характер економічних виступів і лише поступово набував риси політичної боротьби. В останні десятиріччя XIX ст. американські робітники вели вперту боротьбу за свої нагальні права, за право організовувати професійні союзи і використовувати страйк як одну з форм боротьби за скорочення робочого часу, поліпшення умов праці. Першим значним виступом робітників на захист своїх інтересів після Громадянської війни був страйковий рух у 1870-і роки. Рух розпочався тривалим страйком на пенсільванських шахтах у 1874 – 1875 рр. і завершився в 1877 р. загальнонаціональним страйком залізничників. У відповідь на 10 % скорочення заробітної платні залізничники Балтімори, Іллінойса, Чикаго, Пітсбурга оголосили страйк. На його придушення були направлені федеральні війська і поліція, що призвело до збройних зіткнень, бунтів і погромів. Так, у м. Сан-Луіс робітничий виконавчий комітет протягом двох тижнів утримував у своїх руках владу в місті. Уряд за допомогою військ і жорстких репресій придушив виступ робітників. Ще більш посилився страйковий рух у 1880 – 1890-і роки. Найбільшим піднесенням страйкової боротьби став загальний страйк, що почався 1 травня 1886 р.; страйк охопив понад 350 тис. робітників у кількох містах країни. Центром подій став Чикаго, де страйкувало понад 65 тис. робітників. Під час мітингу 3 травня поліція, захищаючи штрейкбрехерів, стріляла по страйкуючим, вбивши кількох робітників. На наступний день під час мітингу-протесту на головній чикагській площі Хаймаркетсквер провокатор кинув бомбу в поліцейських, які відкрили вогонь по демонстрантах. Керівники страйку були арештовані і семеро з них були засуджені до смертної кари. (У 1889 р. конгрес ІІ Інтернаціоналу на честь американських робітників оголосив 1 травня міжнародним святом солідарності трудящих). Внаслідок масових страйків і демонстрацій весною 1886 р. понад 180 тис. робітників добилися 8-годинного робочого дня, а для 200 тис. робочий день був скорочений з 12 годин до 9-10 годин, хоч у наступні роки тривалість робочого дня знову збільшувалася. Найбільшими виступами американських робітників 1890-х років був Гомстедський страйк 1892 р., Пульмановський страйк 1894 р., похід безробітних у Вашингтон 1894 р., страйки гірників і шахтарів. Влітку 1892 р. робітники сталеплавильних заводів мільйонера Карнегі в м. Гомстед (біля Пітсбурга) у відповідь на нове скорочення заробітної платні оголосили страйк. На знак солідарності з ними застрайкували металурги Пітсбурга, залізничники Баффало, промислові робітники інших міст. Страйк набув гострого характеру. Металісти Гомстеда зі зброєю в руках билися з найнятими підприємцями агентами Пінкертона і поліцією. Лише з прибуття 8 тис. солдат вдалося придушити страйк, що тривав п’ять місяців. У 1894 р. піднялася нова хвиля страйкового руху, що охопила 750 тис. робітників. Найбільш масштабним був страйк на вагонобудівних заводах в м. Пульман (передмістя Чикаго). Страйк організував Американський союз залізничників під керівництвом соціаліста Юджина Дебса. Страйк, що тривав два місяці, охопив 23 залізниці США. В ньому взяло участь понад 150 тис. робітників. Лише за допомогою військ і масових арештів уряд Клівленда придушив страйк. Великий резонанс у країні викликав перший в історії США похід безробітних на Вашингтон у 1894 р. Сімнадцятьма колонами рухалися безробітні з різних районів країн, до них приєднувалися фермери, які розорилися. Уряд Клівленда дав наказ зупинити учасників походу поза містом. У Вашингтон змогли пробитися тільки кілька сотень чоловік. У столиці були проведені масові арешти; були схоплені і керівники походу Коксі і Браун. Усією країною прокотилися мітинги на захст арештованих. Першою спробою організації робітників у національному масштабі стало створення об’єднання «Орден лицарів праці», яка виникла в 1869 р. як таємна організація кравців Філадельфії на принципах масонської ложі з відповідними ритуалами і обрядами. В 1874 р. Орден був відкритий для інших професій. В 1878 р. Орден перейшов до відкритої діяльності, кількість його членів стала швидко зростати і в першій половині 1880-х рр. перетворився у велику і найвпливовішу робітничу організацію США. Програма Ордена найважливішими цілями проголошувала боротьбу за «фінансове і промислове звільнення робітників усього світу від тиранії великих корпорацій і рабства найманої праці», заміну найманої праці споживчими кооперативними організаціями робітників, викуп державою залізниць, телеграфу і телефону, банків, заборону дитячої праці, рівну оплату праці жінок, використання арбітражу для вирішення трудових конфліктів, введення 8-годинного робочого дня. Керівництво Ордена ігнорувало політичну боротьбу і досягнути поставлені цілі Ордена збирався за допомогою виробничих і споживчих кооперативів. Девіз Ордена – «Шкода завдана одному, повинна турбувати всіх» імпонував багатьом робітникам. Першим серед робітничих організацій Орден лицарів праці об’єднав кваліфікованих і некваліфікованих робітників, незважаючи на стать, віросповідування, колір шкіри та політичні переконання. Орден здійснив кілька успішних страйків; на переговорах із залізничним магнатом Дж. Гулдом у 1885 р. організовані робітники на чолі з Орденом виступали рівноправним партнером підприємців. У 1886 р., коли страйковий рух у країні досяг найбільшого розмаху, чисельність Ордена перевищувала 700 тис. Відмова керівника Ордена Т. Паудерлі від участі у загальному страйку за 8-годинний робочий день у травні 1886 р., провал низки страйків 1880-х рр., архаїчна структура Ордена, що перешкоджало ефективному вирішенню нагальних економічних вимог, а також невдача кооперативної діяльності, суперництво з Американською федерацією праці (АФП), яка запропонувала привабливішу для робітників модель професійної організації, - усе це спричинило масовий вихід робітників із організації. У 1890 р. кількість членів Ордена скоротилася до 75 тис., а у 1917 р. Орден лицарів праці офіційно припинив своє існування. Керівна роль в організованому робітничому русі перейшла до Американської федерації праці, яка була започаткована в 1882 р. в Пітсбурзі як організація профспілок і робітничих союзів, а остаточно сформувалася в 1886 р. Організаційно структура АФП сформувалася за цеховим принципом: робітники об’єднувалися за професіями і місцем проживання. В програмі АФП наголошувалося на непримиримості класових інтересів пролетаріату і буржуазії, на неминучості боротьби між ними. АФП організувала низку великих страйків, очоливши рух за 8-годинний робочий день. Участь АФП в боротьбі за 8-годинний робочий день у травні 1886 р., зокрема в Чикаго, підняла її авторитет; вона перехопила лідерство у Ордена лицарів праці. Кількість членів АФП зросла з 138 тис. у 1886 р. до 868 тис. у 1900 р. (1,7 млн у 1904 р. – 80% усіх організованих робітників США). Однак, поступово АФП перетворилася в організацію, в яку приймалися лише висококваліфіковані і високооплачувані робітники. Протягом 40 років АФП беззмінно очолював С. Гомперс, який проповідував «простий і справжній юніонізм»: і боротьбу за підвищення заробітної платні і скорочення робочого дня, що поліпшить життя перш за все висококваліфікованих робітників. Гомперс пропонував «політичний нейтралізм» - відмову від політичної діяльності. Як супротивник класової боротьби, він виступав за «індустріальний мир» між капіталом і працею. Метою робітничого руху проголошувалася боротьба за поліпшення умов найму робочої сили в умовах існуючої соціальної і політичної системи. Але Гомперс відмовлявся від організації мільйонних мас некваліфікованих робітників. В АФП був закритий доступ неграм і іммігрантам з Азії. Масовий робітничий рух 1870-х рр. прискорив консолідацію соціалістичних організацій США. Соціалістичні ідеї набули поширення у США з приїздом з Європи робітників іммігрантів, зв’язаних з І Інтернаціоналом. До 1872 р., коли Генеральна рада Інтернаціоналу була перенесена в Ною-Йорк, у США нараховувалася 30 секцій Інтернаціоналу. Соціалістичні групи використовували масовий робітничий рух для пропаганди соціалістичних ідей. В 1876 р. після припинення діяльності Генеральної ради Інтернаціоналу на об’єднавчому з’їзді соціалістичних груп була створена Робітнича партія Америки, яка у 1877 р. була перетворена у Соціалістичну робітничу партію (СРП). Програма партії проголошувала головним завданням розширення виборчого права і участь у виборах з метою «добитися законодавства відповідно нашим інтересам». Кінцевою метою проголошувалася побудова «кооперативної республіки». З чисельністю близько 7 тис. чоловік СРП за своїм складом була переважно іммігрантською, основні газети виходили німецькою мовою, а тому партія залишалася в ізоляції. До того ж партію роздирала фракційна боротьба. В 1890 р. у СРП вступив Д. Де Леон, який незабаром став її фактичним лідером і до 1914 р. визначав політику партії. Юрист, викладач Колумбійського коледжу Де Леон був блискучим оратором і публіцистом. Прихильник «активного соціалізму» і безкомпромісної класової боротьби він ігнорував значення боротьби за повсякденні потреби робітників. Під його керівництвом СРП дещо поповнила свої ряди корінними американцями. Редагована ним газета почала виходити англійською мовою. В 1892 р. СРП мала свої організації в 32 із 44 існуючих тоді штатів. На президентських виборах 1892 і 1896 рр. СРП виставляла своїх кандидатів. Однак, СРП як і раніше залишалася осторонь від основної маси корінних американських робітників. У практичній діяльності Де Леон не зумів залучити Соціалістичну робітничу партію до профспілкового, фермерського, загальнодемократичного рухів. «Соціалізм і нічого окрім соціалізму», проголошував Де Леон. Після невдалих спроб «соціалізувати» тред-юніони, намагань змінити політику АФП, СРП створила нове профспілкове об’єднання, яке однак не мало успіху; його чисельність не піднімалася вище 15 тис. робітників. З цих же причин СРП залишила Орден лицарів праці. негативну позицію партія зайняла щодо тогочасних важливих питань участі у фермерському, антимонополістичному рухах США. Невдоволення частиною соціалістів політикою Де Леона привело до розколу партії в 1899 р. В результаті, до кінця XIX ст. після майже 25 річного існування Соціалістична робітнича партія нараховувала 5-6 тис. членів, розкиданих по 26 штатам.

Фермерський рух.[ред.ред. код]

Створення фермерських господарств у США, навіть за умови безплатного або дешевого отримання землі, вимагало значних фінансових затрат. Часто-густо фермер змушений був брати гроші в банках під заставу. В 1870-і роки на Заході близько трьох четвертих усіх ферм були під заставою в іпотечних банках чи акціонерних страхових товариствах під суму від однієї до трьох четвертих їх вартості. Американський перепис з 1890 р. став враховувати нотаріально оформлені заклади ферм - у 1890 р. були закладені 887 тис. ферм, а у 1900 р. – 1128 тис. (31% усіх ферм). Знаходячись в постійних боргах, фермер був зацікавлений в тому щоб виплатити проценти знеціненими паперовими грошима. Уряд в інтересах великого бізнесу здійснював курс на введення твердого грошового обігу, незважаючи на інтереси дрібних, середніх власників. Глибоке невдоволення фермерів викликало посилення експлуатації з боку залізничних компаній, банкірів, власників елеваторів, продавців сільськогосподарської техніки, інших різноманітних посередників. Однією з причин неблагополучного становища фермерів стала світова аграрна криза, що розпочалася на початку 1970-х років і затягнулася до середини 1990-х років. Вихід США на світовий ринок співпав зі збільшенням вивозу сільськогосподарської продукції з інших країн – Аргентини, Канади, Росії, Австралії, що спричинило різке падіння цін. Реальна загроза розорення багатомільйонних мас землеробів США в 70-90-і роки XIX ст. різко загострила соціальні суперечності і стала імпульсом для активізації боротьби фермерів за економічну самостійність. Відображенням боротьби фермерів проти натиску капіталу в 1870-і роки став рух грейнджерів і грінбекерів. На зміну йому в 1880-і роки прийшов рух фермерських альянсів, що привів на початку 1890-х рр. до створення політичної організації – Популістської (народної) партії. Економічна криза 1873 р. спричинила нове падіння цін на сільськогосподарську продукцію і фермери почали об’єднуватися в асоціації, фермерські союзи та інші організації для спільної боротьби проти корпорацій, які їх розоряли. У 1867 р. у Вашингтоні був заснований «Орден захисників землеробства», місцеві відділення якого називалися «грейнджі» («грейндж» - староанглійський термін – «ферма», «хутір»). В перші роки грейнджери здійснювали пропаганду сільськогосподарських знань та агітацію за справедливі прибутки фермерів. До початку кризи 1873 р. грейнджери діяли в більшості штатів, поставивши питання про створення самостійної «третьої партії» в національному масштабі. Грейнджери вимагали, щоб уряд запровадив тверді залізничні тарифи на перевезення вантажів (дуже часто ціна перевезення зерна, вирощеного на одному акрі землі, дорівнювала ціні зерна, вирощеного на другому акрі), полегшив збут сільськогосподарської продукції і закупівлю сільськогосподарських машин шляхом ліквідації посередницьких фірм. Значним досягненням грейнджерів стало прийняття в більшості штатів т.зв. грейнджерськиз законів, які надавали владі штатів право регулювати діяльність залізничних та інших посередницьких компаній, але корпорації обходили ці закони, а в 1880-і роки добилися їх відміни. Здійснювані грейнджерами кооперативні експерименти, направлені на встановлення безпосередніх відносин між виробниками і споживачами, як правило, зазнавали невдачі. Успіхи грейнджерів давали лише тимчасовий успіх; незабаром фермери розчарувалися в грейнджерському русі. Досягнувши піку у середині 1870-х рр. рух грейнджерів, що об’єднував до 1,5 млн чоловік, далі втратив масовий характер, віддавши першість фермерським альянсам. Рух грейнджерів дозволив фермерам усвідомити свою політичну силу, із його рядів вийшло багато активістів наступного руху грінбекерів і Популістської партії. Нова хвиля фермерського руху в другій половині 1870-х рр. була пов’язана з широким громадським рухом грінбекерів, які ставили за мету збереження в обігу «дешевих» паперових грошей грінбеків. Основу руху становили фермери Заходу, які були зацікавлені у виплаті боргів обесціненими грінбеками. Поштовхом до їх політичного виступу стало вето президента В. Гранта на законопроект про збільшення випуску грінбеків у 1874 р. За ініціативою грейнджерів Індіани в кінці 1874 р. грінбекери заснували самостійну партію, яка виступала проти ліквідації грінбеків. У 1876 р. грінбекери провели з’їзд Національної грінбекерської партії, вимагаючи відміну закону 1875 р. про відновлення обігу золотих монет. На президентських виборах 1876 р. грінбекери висунули кандидатуру винахідника П. Купера. В 1878 р. до партії грінбекерів приєдналася частина робітничих організацій і була створена Грібекерсько-робітнича партія, програма якої включала вимоги вільної чеканки срібних монет, скорочення робочого дня в промисловості, заборону китайської імміграції та закріплення громадських земель за тими хто її безпосередньо обробляє. В 1878 р. у США був упроваджений закон Бленда-Елісона, за яким уряд зобов’язувався зберігати в обігу грінбеки на рівній основі з монетами, які повинні чеканитися із золота. Це означало досягнення грінбекерами початкових цілей. Незабаром, після невдачі на президентських виборах 1880 р. і 1884 р. партія грунбекерів практично розпалася. Різнорідна за складом партія висунула досить розпливчату програму і не змогла згуртувати своїх учасників. Значна частина фермерів або ж розчарувалася в боротьбі за «дешеву» валюту, або ж зрозуміла, що вона не може взагалі поліпшити їхнє становище. У той же час більшість профспілок, зокрема Американська федерація праці, були проти підтримки фермерів, вимагаючи «суто робітничої програми руху». В 1880 – 1890-і роки на зміну грейнджерам і грінбекерам прийшов рух фермерських альянсів (союзів), як головних виразників аграрного протесту. Фермерські альянси, були започатковані в 1879 р. на Півдні, в штаті Техас. На з’їзді південних фермерських альянсів у 1887 р. було створено Національний фермерський альянс і промисловий союз. У 1889 р. він був перейменований у Фермерський і трудовий союз Америки (Південний альянс). Негрів у свої ряди Південний альянс не допускав. Після невдачі з організацією торговельних кооперативів, фермерських бірж тощо Південний альянс перейшов до політичної діяльності, поставивши за мету встановити контроль над Демократичною партією в південних штатах. На північному заході США місцеві фермерські альянси об’єдналися в 1880 р. в Північний альянс, який поставив завдання обмежити свавілля залізничних компаній, полегшити борговий тягар фермерів і доступ до кредитів. У 1890 р. Північний альянс об’єднував близько 1 млн чоловік. Початковими головними формами діяльності фермерських альянсів були організації економічної взаємодопомоги, поширення сільськогосподарських знань, розвиток власної преси. Усе ж неможливість вирішити аграрні проблеми цими заходами підштовхнула фермерські альянси до політичних дій. Програмні вимоги фермерських альянсів включали встановлення державного контролю над залізницями, емісію «дешевих» грошей (грінбеків чи срібних монет) на противагу золотій валюті, заборону іноземного землеволодіння, вилучення надлишків землі у корпорацій, які використовують її непродуктивно, податкову реформу, урядову допомогу для сплати фермерських боргів. Вибори в Конгрес у 1890 р. закінчилися тяжкою поразкою республіканців, які нехтували інтересами аграріїв північного заходу США. Демократична партія, яка отримала підтримку фермерів, здобула більшість у палаті представників, 40 її членів були представниками фермерських альянсів, ще 9 пройшли в Конгрес за власними виборчими списками. Фермерські альянси встановили контроль над легістратурами (законодавчими органами) 8 південних штатів, у низці міст їхні кандидати стали губернаторами. Прагнення до створення «третьої партії» привело до об’єднання Південного і Північного альянсів і створення в 1891 р. на з’їзді представників 32 штатів і територій в м. Цінціннаті Популістської (народної) партії. В 1892 р. на загальнонаціональному з’їзді в м. Омасі була затверджена програма партії. Програма ставила за мету «повернути управління республікою в руки простого народу» і вимагала необмеженої чеканки срібла нарівні з золотом, введення прогресивного прибуткового податку, передачу під контроль держави залізниць, телеграфну і телефонну лінії зв’язку. Були сформульовані вимоги встановлення 8-годинного робочого дня на державних підприємствах, введення таємного голосування, закріплення права виборців на народну ініціативу і референдум, перехід до прямих виборів сенаторів населенням. Популістська партія створила загрозу двопартійній системі США. З’їзд в Омасі затвердив кандидатом у президенти колишнього конгресмена від Айова генерала Джеймса Уівера, який на виборах зібрав 1 млн голосів. На виборах 1892 р. популісти отримали 5 місць у сенаті і 69 у палаті представників, місць в легіслатурі 19 штатів. На проміжних виборах у 1894 р. Популістська партія отримала 1,5 млн голосів. Це був пік піднесення популістського руху. Усе ж союз популістів з робітничими організаціями не склався, а законодавча діяльність популістів у штатах не принесла помітних результатів. На президентських виборах у 1896 р. Популістська партія підтримала кандидата від Демократичної партії В. Брайана, який набув популярності як захисник вільної чеканки срібла. Поразка Брайана, який набрав 6,5 млн голосів (переміг кандидат республіканців в. Маккінлі – 7 млн голосів), початок зростання сільськогосподарських цін і поліпшення становища фермерів, включення багатьох вимог популістів до програм інших партій – усе це означало кінець популізму як масового руху. Проте популістський рух не пройшов безслідно. Популістська партія внесла у суспільну свідомість думку про відповідальність уряду за благополуччя народу. Партія одна з перших виступила проти ліберальних принципів свободи господарської діяльності від державного втручання, запропонувавши систему антитрестівськіх заходів. Популісти відстоювали посилення державного регулювання грошового обігу, внесли вклад у боротьбу за повернення в громадський фонд земель, які перевищували потребу монополій, сприяли розширенню прямої демократії і розвитку ідей безпосередньої участі народу в контролі над владою, добивалися рівних можливостей для конкуренції. Їх діяльність багато в чому підготувала ґрунт для реформістських перетворень, що були здійснені адміністраціями Т. Рузвельта, В. Тафта і В. Вільсона.

Зовнішня політика в останній четверті XIX ст.[ред.ред. код]

В перші 15 – 20 років після закінчення Громадянської війни головна увага у США приділялася інтенсивному освоєнню західних земель, будівництву залізниць, індустріалізації країни. Разом з цим, в цей період суттєво змінювалися рушійні мотиви зовнішньополітичних прагнень Північноамериканської республіки. Якщо до Громадянської війни зовнішня і внутрішня політика країни визначалася інтересами південних рабовласників і зв’язаної з ними частини торговців і промисловців Північного Сходу, то в останній десятиріччя XIX ст. зовнішньополітичний курс США диктувався великим промисловим і банківським бізнесом, котрий набував риси монополістичного капіталу, якому стає «тісно» в межах своєї країни. Після Громадянської війни провідні політики і військові США привселюдно закликали поширити америнський вплив на інші регіони, на увесь Американський континент і острови Тихого океану, оволодіти багатими ринками Східної Азії. Державний секретар США В. Сьюард у кінці 1860-х років проголошував, що США повинні оволодіти Американським континентом і «встановити контроль над усім світом». Проте, реалістичне розуміння очевидного відставання США від провідних європейських країн у військовій сфері і необхідності збереження їх економічної незалежності від Європи суттєва обмежувало експансіоністські наміри американських політиків. Не маючи можливості здійснювати таку ж широку колоніальну експансію на усіх материках, як Англія і Франція, США приділяли на той час головну увагу Латинській Америці і басейну Тихого океану. США намагалися обмежити подальші загарбання європейських держав у цих регіонах і закріпитися на островах Карибського моря і створити морські бази в Тихому океані на підступах до Азіатського континенту. У зовнішній політиці керівництво США зверталося перш за все до економічного проникнення, до «доларової експансії» як однієї з форм колоніальної політики. Обсяг продукції, що випускалася у США був набагато більший ніж у Великій Британії і становив половину обсягу продукції усіх європейських країн. Зростання виробництва супроводжувалося значним розширенням експорту. З 1877 до 1900 р. обсяг американського експорту збільшився з 645 млн дол.. до 1400 млн. Проте за розмірами зарубіжних інвестицій США ще далеко відставали від Англії, Франції та Німеччини. Але експорт американського капіталу мав цілеспрямований характер. Із 500 млн дол. вивезеного в 1900 р. капіталу дев’ять десятих припадало на американські країни: Мексика – 185 млн дол., Канада – 150 млн, Куба – 50 млн, Південна Америка – 45 млн, країни Тихого океану – 5 млн дол. (усього 10 млн дол. в країни Європи). Проникнення американського капіталу в Латинську Америку було незначним, але у 1880-і рр. США активізували політико-економічний наступ, намагаючись потіснити позиції Англії, які були досить міцними. Обґрунтування зазіхань США на провідну роль у цьому регіоні став панамериканізм – теорія економічної, політичної та духовної спільності інтересів усіх країн Американського континенту. В 1889 р. за ініціативою державного секретаря США Д. Блейна у Вашингтоні була скликана перша панамериканська конференція, в якій взяли участь усі країни Латинської Америки. Запропонований Сполученими Штатами проект міжамериканського митного союзу не отримав підтримки. Підписана половиною учасників угода про арбітраж згодом не була ратифікована. Конференція заснувала Міжнародний союз американських республік з постійним робочим органом – комерційним бюро, розташованим у Вашингтоні (у 1910 р. був перейменований в «Панамериканський союз»). Одним із засобів посилення впливу США в Латинській Америці стало розширене тлумачення доктрини Монро (1823 р.), як це проголосила «доктрина Олні» під час першої венесуельської кризи. Криза виникла в англійсько-американських відносинах у зв’язку з конфліктом між Великою Британією і Венесуелою через кордони Британської Гвінеї. Багаторічна прикордонна суперечка між Британською Гвінеєю і Венесуелою в районі гирла р. Оріноко різко загострилася коли тут знайшли золото. Після відмови Великої Британії передати справу на міжнародний арбітраж США рішуче втрутилися в конфлікт на боці Венесуели. Державний секретар Р. Олні в ноті від 20 липня 1895 р. рішуче заперечував будь-які форми європейського контролю над територією латиноамериканських країн. Він заявив: «Тепер Сполучені Штати практично є сувереном на цьому континенті і їхня воля-закон з питань, на які поширюється їх втручання». Це право обґрунтовувалося тим, що «необмежені ресурси США разом з ізольованістю роблять їх господарем становища і фактично невразливими перед лицем будь-якої держави і усіх їх разом». Позиція Олні відобразила новий етап у розвитку доктрини Монро, коли вона стала використовуватися для повного витіснення європейських держав із політичного життя Західної півкулі. Недаремно сучасники охрестили ноту Олні «дванадцятидюймовою». Вирішення англійсько-венесуельського конфлікту відбулося на американських умовах. Головними ініціаторами активізації політики США на Тихому океані і у Східній Азії були власники текстильних підприємств, транснаціональних залізниць і пароплавних компаній, великі комерсанти північно-східних штатів, бізнесмени тихоокеанського узбережжя і фермери Заходу. США прагнули анексувати в басейні Тихого океану в першу чергу Гавайські острови і острови Самоа. В 1878 р. уряд президента Р. Хейса нав’язав місцевим вождям Самоа договір, за яким США отримали право на створення військово-морської станції в гавані Паго-Паго (острови Тутуіла). Але через побоювання зіткнення з європейськими державами США в 1879 р. пішли на розподіл сфер впливу на островах з Великою Британією і Німеччиною. У 1889 р. на конгресі в Берліні над островами Самоа був установлений тристоронній протекторат. Значну увагу США приділяли Гавайським островам, які займали ключові позиції на перетині морських шляхів у самому центрі Тихого океану. Американсько-гавайський договір 1875 р. став для США правовою засадою для пограбування Гаваїв. Договір передбачав на основі принципу «взаємного надання рівних можливостей» взаємне безмитне необмежене вивезення товарів сторонами, які домовляються, і зобов’язував гавайський уряд не поступатися будь-якій державі портами, гаванями та іншими територіями Гавайського королівства. В 1887 р. США підписали додаткову конвенцію до договору 1875 р., яка передавала в розпорядження американців бухту Пірл-Харбор на острові Оаху недалеко від Гонолулу. Тут була обладнана американська військово-морська база. На початку 1893 р. спираючись на американську морську піхоту, купка плантаторів - північноамериканців здійснила переворот, що привело до повного політичного підпорядкування Гавайських островів США. Юридично ця анексія була закріплена під час іспансько-американської війни 1898 р. Особливу активність США виявляли на Далекому Сході, намагаючись міцно закріпитися в Китаї та Кореї. При цьому в боротьбі проти європейських держав керівництво США намагалося використати Японію, яка на той час не вважалася небезпечним суперником. Слід за Японією, яка в 1876 р. нав’язала Кореї нерівноправний договір, США примушують Корею в 1882 р. надати їм там таких самих сприятливих умов для експлуатації природних багатств, у сфері торгівлі, мореплавства, правовому, правовому становищі своїм громадянам. США у свою чергу брали зобов’язання надавати Кореї допомогу у випадку нападу на неї будь-якої держави. Як відомо, японсько-китайська війна 1894 – 1895 рр. стала сигналом для висування європейськими державами нових колоніальних вимог до Китаю. США взяли активну участь у цьому колоніальному грабунку. Вони здійснюють заходи щодо розширення торгівлі з Китаєм, збільшення капіталовкладень, розробляють проекти будівництва американцями залізниць у Китаї тощо. В 1890 р. США вивезли з Китаю товарів на суму 16 млн дол., у 1895 р. – 20 млн, у 1900 – 27 млн дол. Найбільшою організацією американського капіталу в Китаї була «Амерікен-Чайна дівелопмент компані», яка була заснована перш за все для отримання концесій на будівництво залізниць і експлуатації мінеральних покладів. У 1898 р., коли розгорілася гостра боротьба за поділ Китаю на «сфери впливу» (американцям «сфера впливу» не дісталася), була створена Американсько-Азійська асоціація. В неї увійшли представники американських промислових і торговельних компаній на чолі з рокфеллерівським трестом «Стандарт ойл», які були зацікавлені в Китаї як у ринку збуту товарів і місце вкладення капіталу. Асоціація вимагала, щоб федеральний уряд забезпечив збут американських товарів та надійне і вигідне вкладання американських капіталів у Східній Азії. В останні десятиріччя XIX ст. у США формується ідеологія експансіонізму, яка відображала експансіоністські прагнення американського бізнесу. Впливові кола США намагалися нав’язати широким масам необхідність загарбань, зобразити територіальні загарбання актом справедливості. Експансіоністська ідеологія у США мала глибокі витоки. Безпрецедентна експансія, що продовжувалася протягом багатьох поколінь (з 1776 р. до 1900 р. територія США збільшилася в 10 разів) і зв’язані з нею особливості соціально-економічного і політичного розвитку (колосальні ресурси, легкий доступ до землі, більша заробітна платня, рухомі класові та станові розмежування, демократичні свободи) породили стійкі уявлення про американську винятковість. Міфи про національну обраність, «очевидне призначення» втілилися в доктрині «визначення долі», розуміння якої історично змінювалося. В колоніальний період переважало теологічне обґрунтування – віра гнаного пуританина на свободу віросповідання. Починаючи з війни за незалежність на перший план висувається концепція політичного «визначення долі». Принципи свободи і демократії, проголошені американською революцією, безсумнівно мали велике значення; в першій половині XIX ст. США були єдиною великою республікою. Ці та інші особливості політичного розвитку, досягнені в області демократії породили теорії «винятковості» американського шляху розвитку, «обраності народу» нести демократію в інші країни. Попри те, що в кінці XX ст. теорія унікальності американської демократії, її переваги над європейськими державними системами усе більше втрачала під собою підґрунтя, вона продовжувала жити. Для багатьох американців залишалося аксіомою, що доля Сполучених Штатів визначена згори і їм судилося панувати на усьому Північноамериканському континенті, у Західній півкулі, а можливо в усьому світі. Іншим важливим ідейним джерелом експансіоністської ідеології став расизм, основоположником якого вважається Ж. Гобіно, який написав книгу «Досвід про нерівність людських рас». Цей опус французького графа знайшов визнання і популярність на Півдні США. Хоч в результаті Громадянської війни рабство на Півдні було знищене, але расова дискримінація залишалася – в 1883 р. закон про громадянські права був скасований. В період з 1895 до 1910 р. у 8 штатах півдня негри були позбавлені прав, у 1905 р. з конгресу пішов останній негр. У кінці XIX ст. расизм отримав біологічне обґрунтування на основі перекручених чи упереджено витлумачених даних антрополога Мак–Гі. Расизм у цей час набув зовнішньополітичну направленість, він слугував обґрунтуванням колоніальних загарбань. Не менше значення у формуванні експансіоністських ідей, усталення в американській суспільній думці кінця XIX ст. соціал-дарвінізму Г. Спенсера, концепції англійсько-саксонської зверхності Б. Кідда. Д. Фріске тощо. Виправдання експансії містилося в концепції «кордонів» Ф. Тернера, яка мала широке розповсюдження у США. Її сутність полягала в твердженні, що розширення географічних кордонів країни є визначальним фактором її історії. Він пророкував неминучість активізації зовнішньої політики США для продовження розпочатого в часи заснування американських колоній руху на Захід. Затятим ідеологом культу сили і експансії США був військово-морський діяч А. Мехен. Присвятивши життя вивченню впливу військово-морської сили на всесвітню історію (надрукував 140 праць, включаючи 20 книг), дійшов висновку про те, що успішний розвиток великої держави залежить від завоювання нею домінуючих позицій на морях. «Контроль над морем за допомогою морської торгівлі та військово-морської зверхності означає переважаючий вплив у світі», – робив висновок Мехен. Він стверджував про неминучість втягнення США у світову боротьбу за існування. Пропагував необхідність утвердження на ринках Китаю, встановлення контролю над Гаваями, над зоною Панамського каналу тощо. Провідниками ідеологами експансіонізму були Генрі і Брукс Адамси, А. Беверідж, Д. Барджесс, Г. Лодж, Г. Фріске й інші, які стояли близько до правлячих кіл США, але вони впливали на настрої країни не стільки через Білий дім, скільки через американську пресу і університетські кафедри. Експансія необхідна – такою була основна тема виступів багатьох бізнесменів і державних діячів у 1880-1890-і роки. Ця тема також займала важливе місце в дискусіях конгресменів США. В кінці XIX ст. США вийшли на арену світової політики, вступивши в боротьбу за колонії, джерела сировини, сфери прикладання капіталу. Запізнившись до розподілу колоній, США не змогли створити «класичної» колоніальної імперії, схожої на британську чи французької. Територіальний поділ світу був уже завершений, будь-яка спроба його переділу, захоплення нових колоній означала безпосередню конфронтацію з могутніми європейськими державами. Давалася взнаки відносна військова слабкість США в кінці XIX ст., гальмом були також антивоєнні й демократичні традиції американського народу. Внаслідок цього колоніальна експансія США мала певну своєрідність. Економічний і військово-політичний диктат США здійснювали щодо країн, які мали формально-правову державну і політичну самостійність, але були на багато слабкішими США. Такою була війна США з Іспанією в 1898 р., яка була не випадковим, а закономірним явищем. До кінця XIX ст. колись могутня іспанська монархія прийшла до занепаду. Економічне і політичне становище Іспанії було надзвичайно складним. Проте іспанська монархія продовжувала утримувати рештки своїх колишніх величезних колоніальних володінь у Західній півкулі й Азії. США приділяли особливу увагу іспанським колоніям Кубі і Філіппінам, які вирізнялися природними багатствами і займали важливе стратегічне розташування з точки зору подальшого розширення експансії. Так, економічні зв’язки Куби з США були міцнішими ніж з Іспанією. 90% цукру-сирцю, головного предмету експорту Куби, поглиналося американським ринком. Одночасно США уважно слідкували за розвитком політичних подій, що відбувалися на Кубі, за політикою іспанської монархії і зростанням невдоволення кубинського народу, який неодноразово віднімався на боротьбу проти колоніального гноблення. В 1895 р. на Кубі вибухнуло нове повстання проти іспанського панування. На Філіппінах визвольне повстання розпочалося в 1896 р. Приводом для втручання США послужили жорстокі репресії, що застосовувалися Іспанією проти повсталого народу Куби. США, заявивши про своє співчуття боротьбі повстанців, кілька разів направляли ноти протесту проти насильств іспанської влади. Для підкріплення дипломатичних кроків США вдавалися до демонстрації сили: в Гавану був направлений броненосець «Мен». 15 лютого 1898 р. броненосець «Мен» раптово вибухнув; загинули 260 матросів і близько 100 було поранено. Хоч ретельне розслідування не виявило винуватців катастрофи, уряд США звинуватив іспанців. 11 квітня 1898 р. президент США В. Маккінлі звернувся до Конгресу здійснити «насильницьке умиротворення Куби». Право США на втручання в іспансько-кубинський конфлікт він обґрунтував комерційними інтересами американців, їхнім прагненням до встановлення на Кубі порядку і стабільного уряду. 20 квітня Конгрес визнав незалежність Куби, зажадав виведення іспанських військ і уповноважив президента США використати збройні сили. Проголошувалася також відмова США від намірів анексувати Кубу. У відповідь на оголошення американцями блокади Куби, Іспанія 23 квітня 1898 р. оголосила війну Сполученим Штатам. 25 квітня американський Конгрес прийняв резолюцію про визнання стану війни з Іспанією. Головну роль в іспансько-американській війні відіграв американський флот, який отримав вирішальні перемоги біля Сантьяго (Куба) і біля Маніли (столиця Філіппін). Основний тягар боротьби на суші випав на долю кубинських і філіппінських повстанців. Висадка американського експедиційного корпусу в Гуантанамо 7 червня 1898 р. і його успішне просування разом з кубинськими військами блокувало м. Сантьяго, гарнізон якого капітулював 17 липня. Після цього відбулася загальна капітуляція іспанських військ на Кубі. 25 липня американські війська розпочали окупацію Пуерто-Рико. За французького посередництва 12 серпня було укладено угоду про перемир’я США з Іспанією. На Філіппінах в Манільській затоці американська ескадра 1 травня 1898 р. знищила іспанську ескадру із застарілих суден, не втративши жодної людини. Встановивши морську блокаду Маніли, американські війська за допомогою філіппінських повстанців захопили плацдарм на її околицях. Після перемир’я з Іспанією Маніла була здана американцям без бою. Іспансько-американська війна, що тривала 3 місяці, завершилася підписанням Паризького мирного договору 10 грудня 1898 р. Мир передбачав відмову Іспанії від прав на Кубу, передачу США Пуерто-Рико й інших іспанських островів у Вест-Індії, найбільший з Маріанських островів – о. Гуам, відмову від Філіппін на користь США за 20 млн дол. Іспанія відмовилася передати США Каролінські острови, які разом з Маріанськими в 1899 р. були продані Німеччині. Іспансько-американська війна остаточно витіснила Іспанію із Західної півкулі і піднесла США до рангу світової держави і посилила їх позиції в Карибському басейні і на підступах до Східної Азії. У 1901 р. у США був прийнятий закон («поправка Платта») про умови припинення окупації Куби американськими військами. Закон обмежував суверенітет Куби в зовнішньополітичній сфері, закріпляв за США право на інтервенцію «для збереження незалежності Куби і підтримки уряду», підтверджував законність усіх актів американських окупаційних властей, дозволяв США створити на острові військово-морську базу в Гуантанамо. Цей закон був повністю включений в конституцію кубинської республіки, проголошеної в 1902 р., що поставило Кубу у становище американського протекторату. Після визволення Філіппін від іспанців американські війська ще до 1902 р. вели жорстоку колоніальну війну проти філіппінської армії, сформованої під час війни за незалежність. У 1902 р. Конгрес США прийняв закон про тимчасове управління Філіппінами як некорпорованою територією США, яке тривало до 1917 р.

XX століття[ред.ред. код]

Особливості економічного розвитку США на початку XX ст.[ред.ред. код]

США вступили в XX ст. як найбільша індустріально-аграрна держава. Бурхливий економічний розвиток, характерний для США в останні десятиріччя XIX ст., продовжувався з такою ж інтенсивністю на початку XX ст. У Сполучених Штатах продовжували діяти багато попередніх факторів, що обумовили прискорений економічний розвиток після Громадянської війни. Швидкими темпами відбувався процес індустріалізації, продовжувався розвиток високотоварного фермерського господарства, зберігався надзвичайно ємкий внутрішній ринок, 15 млн іммігрантів поповнили масу трудящих за перші півтора десятиріччя XX ст. Населення країни за період з 1900 до 1912 р. зросла з 76 млн чоловік до 95 млн. (у 1915 р. вже понад 100 млн), а національне багатство за цей період збільшилося з 88,5 млрд дол. до 165 млрд. За перші 10 років XX ст. вартість річної продукції промисловості і сільського господарства подвоїлася. Перед першою світовою війною обсяг продукції обробної промисловості дорівнював обсягу продукції Німеччини. Англії, Франції разом взятих. На 1913 р. США виробляли в рік 33 млн т. сталі, 31 млн т. чавуну, 517 млн т. вугілля, 33 млн т. нафти. Бурхливе залізничне виробництво завершилося в XIX ст. Усе ж з 1900 р. до 1913 р. загальна довжина залізничної мережі зросла з 193 тис. миль до 250 тис., кількість потягів з 37,6 тис. до 65,6 тис. Початок XX ст. ознаменувався подальшим технічним прогресом. Кількість патентів виданих у США зросла з 24,6 млн у 1900 р. до 43,1 млн у 1915 р. З часів пуску першої електростанції в 1882 р. швидко зростає виробництво електроенергії: в 1902 р. у США було вироблено електроенергії 6 млрд кВт. г., а в 1912 – 25 млрд. Половина спожитої електроенергії була використана в промисловості. В 1899 р. електромотори становили 5% джерел енергії в обробній промисловості, у 1914 р. – 39%. Одночасно на рубежі XIX і XX ст. ст. у соціально-економічній структурі США відбулися значні зміни: капіталізм вільної конкуренції змінився на корпоративний (трестований), монополістичний капіталізм. Створення могутніх монополістичних об’єднань у період 1898 – 1903 рр. набуло особливо широкого розмаху. За даними американського економіста Джона Муді, який в 1904 р. опублікував дослідження «Правда про трести», за період з 1 січня 1899 р. до 1 вересня 1902 р. у США створилося 82 трести з загальним капіталом 4,3 млрд дол. На початок 1904 р. в промисловості, на транспорті, в області зв’язку і на підприємствах громадського користування функціонувало 446 трестів з загальним акціонерним капіталом 20 млрд. 379 млн дол. До 1914 р. у США нараховувалося 25 тис. підприємств, але питома вага продукції, що вироблялася трестами була настільки великою, що некорпоративні підприємства не відігравали значної ролі. В 1914 р. трести виробляли близько 3/4 промислової продукції США. На початку XX ст. у США створюються могутні трести, які стали монополістами в різних галузях виробництва. Першим в історії США і найбільшим корпоративним об’єднанням у металургії став Сталевий трест (Ю.С. Стіл корпорейшн) з капіталом 1 млрд дол. Сталевий трест був заснований в 1901 р. під керівництвом найбагатшого банкіра Джона Моргана, який викупив за 225 млн дол. сталеплавильні підприємства Е. Карнегі і об’єднав їх з низкою інших корпорацій. Вже протягом першого десятиріччя існування на Сталевий трест припадало майже половина виплавки чавуну у США і 2/3 виробництва сталі, а його щорічні прибутки становили 100 – 150 млн дол. Другим провідним монополістичним об’єднанням був родоначальник трестів нафтовий трест Джона Рокфеллера «Стандарт ойл», який розвивався швидкими темпами. На початок XX ст. він контролював 95% нафтової промисловості США і здійснював контроль над багатьма промисловими і залізничними фірмами. В 1911 р. до розпуску «Стандарт ойл» (трест був поділений за рішенням Верховного суду США на 33 самостійні компанії) володіла капіталом у 1 млрд дол., контролював 2/3 виробництва і продажу нафти. Швидкими темпами відбувалося трестування автомобільної промисловості. В 1913 р. понад 80% виробництва автомобілів у США припадало на долю трьох найбільших автомобільних компаній – Г. Форда, «Дженерал моторз» і «Крайслер», які в 1913 р. продали 461,5 тис. легкових автомобілів, а в країні було зареєстровано 1 млн. 190 тис. автомобілів. На залізничному транспорті на початку XX ст. оперувало 6 монополій, які контролювали 80% усіх залізниць, їх капітал становив 9 млрд дол. В області зв’язку в 1900р. монопольні позиції зайняла «Амерікен телефон енд телеграф компані», яка експлуатувала 1,355 тис. телефонів. Фірма братів Маккорміків «Інтернешл харвестер» виробляла 85% сільськогосподарських машин. Величезна концентрація виробництва на початку XX ст. супроводжувалася швидкою концентрацією капіталу і зрощуванням банківського капіталу з промисловим. Типовими представниками фінансової олігархії були 2 династії «некоронованих королів» Америки – Рокфеллери і Моргани. Контролюючи левову частину промислових підприємств, вони контролювали і банківську систему США. Фінансово-промислові групи Рокфеллера і Моргана на початку XX ст. займали 341 директорську посаду в 112 банках, залізничних компаніях, промислових і фінансових корпораціях з спільним капіталом 22 млрд. 245 млн дол., тобто контролювали четверту частину багатства країни. Капітал власного банку «Дому Моргана» становив понад 650 млн дол., а рокфеллеровського «Нешнл сіті бенк» – близько 500 млн дол. Перехід до панування монополій, корпоративного виробництва і фінансової олігархії суттєво вплинуло на систему економічних відносин у Сполучених Штатах. В умовах періодичних економічних криз перевиробництва 1903-1904 рр. і 1907-1908 рр. великий корпоративний бізнес, на відміну від порівняно дрібних підприємців, міг підтримувати монопольно високий рівень цін шляхом скорочення виробництва заради підтримки високого рівня прибутків. У той же час економічні кризи і тиск великого капіталу спричиняли розорення десятків тисяч дрібних і середніх підприємств, збільшували безробіття. Добиваючись максимальних прибутків корпорації посилювали експлуатацію трудівників, шляхом зговору про ціни і умови виробництва; корпорації необґрунтовано завищували ціни на продукцію, вдавалися до випуску недоброякісної продукції, бездумно нищили природні багатства. Тобто, всесилля монополій зачіпало життєві інтереси широких верств населення і навіть кола немонополістичного бізнесу США. На початку XX ст. у Сполучених Штатах виникають принципово нові соціальні суперечності – між монополістичними об’єднаннями, трестами і основною масою населення.

Новий етап соціального протесту на початку XX ст. Робітничий рух. Соціалісти.[ред.ред. код]

Нічим необмежене свавілля трестованого капіталу викликало піднесення рухів соціального протесту, в які включилися широкі верстви міського і сільського населення США. Зростаючу роль у антимонополістичній боротьбі на початку XX ст. відігравали промислові робітники, становище яких, незважаючи на зростання заробітної платні і життєвого рівня, у цілому було досить складним: різко зросла інтенсифікація праці, кількість нещасних випадків на виробництві досягла 2 млн чоловік у 1914 р., в країні існували лише зародки трудового законодавства, була повністю відсутня система соціального страхування. Профспілки зазнавали сурових утисків від підприємців, які в 1895 р. створили Національну асоціацію підприємців. У особливо тяжкому становищі знаходилися некваліфіковані робітники, вихідці з нових іммігрантів, жінки, діти, представники негритянського населення. Їх робочий день тривав 12 і більше годин, хоч середня тривалість робочого тижня становила 54 години. Близько 2 мільйонів підлітків змушені були працювати на заводах і фабриках нарівні з дорослими, отримуючи мізерну платню. Такі умови праці спонукали американських робітників до активної боротьби за обмеження діяльності трестів, за здійснення соціальних реформ, глибокі демократичні перетворення в країні. З розвитком індустріалізації країни і формування постійних кадрів промислового пролетаріату (17 млн робітників у 1930 р.) опір організованих робітників наступу корпоративного капіталу став дієвішим. Найпоширенішою формою боротьби американських робітників були масові страйки, які відзначалися запеклістю і не раз супроводжувались кровопролитними зіткненнями. Щорічна кількість учасників страйків у США в перше десятиріччя XX ст. становила у середньому від 500 до 600 тис. робітників, а на початку другого десятиріччя зросла до 1 млн. Загалом за період 1900-1914 рр. у США страйкувало понад 9 млн робітників. Найбільшим страйком на початку XX ст., що знайшов широкий відгук у країні, був страйк вуглекопів у Пенсільванії під керівництвом об’єднаного союзу гірників, що входив до Американської федерації праці. Протягом шести місяців 150 тис. вуглекопів добивалися офіційного визнання профспілки, підвищення заробітної платні на 20% і поліпшення умов праці. Лише після безпосереднього втручання президента Т. Рузвельта, як арбітра, між профспілкою гірників і вуглепромисловими компаніями був досягнутий компроміс і частково задоволені вимоги страйкарів. У 1903-1904 рр. а потім у 1905-1907 рр. відбувалися надзвичайно активні страйкові виступи гірників штатів Колорадо, Айдахо і Юти, які вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної платні, поліпшення умов праці. Страйки супроводжувались збройними сутичками робітників з озброєними загонами підприємців і федеральними військами. Найбільш масовими і організованими були страйки, керовані профспілковими організаціями. Так, страйк гірників Колорадо під керівництвом Західної федерації гірників, одним із керівником якої був В. Хейвуд, набув надзвичайно запеклого характеру і тривав майже 16 місяців протягом 1903-1904 рр. В умовах піднесення страйкового руху активізувала свою діяльність Американська федерація праці, чисельність якої в 1904 р. досягла 1,7 млн осіб (понад 2 млн у 1913 р.), що становило майже 80% усіх організованих робітників. В 1906р. президент АФП С.Гомперс подав Конгресу і уряду США «Профспілковий біль, про скарги», а в 1908 р. «Протест робітників у Конгрес» проти застосування антитрестовського закону Шермана до профспілкових організацій, проти судових заборон страйків та за узаконення 8-годинного робочого дня. Ці вимоги АФП були відхилені лідерами правлячої Республіканської партії. Незважаючи на певне зростання популярності АФП серед робітників, вона залишалася організацією меншості висококваліфікованих робітників. В її рядах знаходилося не більше 8-10% загальної кількості робітників США. Діяльність АФП ускладнювалась цеховим принципом побудови профспілок, що роздроблювало сили робітників і перешкоджало успішній організації страйків. Керівництво АФП не претендувало на створення масової робітничої політичної партії, а віддавало перевагу діям в межах двопартійної системи В 1905 р., на противагу Американській федерації праці з її курсом на реформи в межах існуючих відносин між працею і капіталом, було створено загальнонаціональне об’єднання радикальних трудових організацій – союз «Індустріальні робітники світу» (ІРС). На установчому з’їзді конгресу ІРС в Чикаго проголошувалося непримирність класових протиріч між підприємцями і робітниками та необхідність створення справді бойових профспілок; підкреслювалася необхідність об’єднання всіх груп некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, незалежно від їхньої національної чи расової приналежності. Союз ІРС на відміну від АФП будувався не за цеховим, а за виробничим принципом, що передбачало об’єднання робітників у масштабах цілих галузей виробництва. Серед засновників союзу Індустріальні робітники світу були лідери соціалістичного руху США Д. Де Леон, Ю. Дебс, В. Хейвуд. З 1908 р. керівництво ІРС захопили анархо – синдикалісти, які виступали проти політичної діяльності робітників і визнавали винятково «прямі дії» - страйки, саботаж, протидію владі. З 1909 р. ІРС фактично була у стані війни з владою, змусивши багато штатів прийняти закони проти «злочинного синдикалізму». В організаційному відношенні у союзі ІРС з самого початку панувала анархія. Програма, яка передбачала об’єднанні дії професійних союзів, залишалася невиконаною. Децентралізовані індустріальні союзи були здатні лише на місцеві виступи. Усе ж союз Індустріальні робітники світу відіграв значну роль в організації та проведенні чисельних страйків. Протягом лише одного 1912 р. союз ІРС керував 30 страйками, найбільш успішним з яких був страйк 25 тис. текстильників у м. Лоуренс (штат Массачусетс). Союз ІРС не став масовою організацією. Неможливість підтримки профспілкових відділень серед некваліфікованих і особливо сезонних робітників спричинило значну плинність його членського складу. Постійних членів союзу ІРС було небагато: в період найбільш активного діяльності в 1912 р. союз нараховував не більше 100 тис. осіб, а до 1914 р. їх кількість зменшилася до 15 тис. Причиною в ослабленні позиції союзу ІРС були не лише сектантство і анархо – синдикалізм його керівників. Лідери АФП і соціалісти відмовилися від співробітництва з союзом ІРС. Різко негативну позицію щодо союзу ІРС зайняв трестований капітал. Проти нього виступив уряд США, спрямувавши на «індустріалістів» масові репресії. Організаційна та ідейна роздробленість профспілкового руху, тактика «подвійного юніонізму» суттєво обмежували ефективність страйкової боротьби американських робітників. До того ж на початку XX ст. великий бізнес, спираючись на державну підтримку, застосовував жорстокі методи боротьби зі страйкарями. Найтрагічнішою стала розправа над учасниками страйку шахтарів у штаті Колорадо весною 1914 р. Наметове містечко недалеко від м. Ладлоу, де розташувалися сім’ї шахтарів, виселених із своїх жител власниками шахт, було підпалене, а збройні загони, сформовані вуглепромисловцями, і національні гвардійці відкрили вогонь по робітникам з сім’ями. Ця жорстока розправа, що отримала назву «бійня в Ландлоу», викликала хвилю протесту демократичної громадськості США. На початку XX ст. у США подальшого розвитку набував соціалістичний рух. На політичну арену вийшла Соціалістична партія Америки (СПА), яка в час свого розквіту претендувала на роль третьої партії США. СПА була створена у 1901 р. шляхом об’єднання частини організацій, які відкололися від Соціалістичної робітничої партії та Соціал – демократичної партії, створеної у 1897 р. Ю. Дебсом, на установчому з’їзді в Індіанаполісі, який представляв 6,5 тис. американських соціалістів. Дебс став найбільш популярним лідером партії. СПА виникла як парламентська партія; вона мала ширший соціальний склад аніж Соціалістична робітнича партія і з самого початку орієнтувалася на залучення середніх прошарків, шукаючи опору у середовищі корінних американців. Обіцяючи «соціалізм для усіх», СПА проголошувала прагнення не до заміни панування одного класу іншим, а до знищення всіх класів. Вирішальна роль у керівництві СПА і розробці її програмних настанов належала представником реформістського крила партії В. Бергеру і М.Хілквіту, які пропонували програму поступової мирної перебудови капіталістичного суспільства. Прийнята в 1904 р. програма СПА надавала широку автономію місцевим організаціям і гарантувала існування незалежної преси, вільної від партійного контролю. Головну увагу партія приділяла втіленню в життя програми зміцнення свого впливу на муніципальному рівні. На президентських виборах у 1904 р. кандидат від СПА Ю. Дебс зібрав понад 400 тис. чоловік. У 1908 р. була прийнята радикальніша програма СПА, яка стверджувала, що робітничий клас США не може очікувати поліпшення свого становище від правлячих партій. Програма вимагала націоналізації усіх видів транспорту і зв’язку, усуспільнення тих галузей промисловості, які діяли в національному масштабі, поширення федеральної власності на ліси і поклади нафти, введення прогресивного податку, закріплення права народу на законодавчу ініціативу і референдум. У 1910 р. В. Бергер став першим соціалістом, обраним у Конгрес. 1912 рік став найвищою точкою зростання впливу і чисельності СПА, в рядах якої нараховувалися понад 100 тис. членів. На президентських виборах у 1912 р. за Дебса було надано понад 900 тис. голосів. До цього моменту соціалісти обіймали посади мерів 56 міст, включаючи таке велике як м. Мілоукі (штат Вісконсін) і близько тисячі різноманітних посад на рівні міст і штатів. В низці штатів за активної допомоги соціалістів були здійснені важливі демократичні реформи. Діяльність Соціалістичної партії Америки сприяла залученню робітників до активної політичної боротьби і масових рухів соціального протесту, що розгорнулися на початку XX ст.

Масові демократичні рухи[ред.ред. код]

Першим значним загальнодемократичним рухом на межі XIX–XX ст.ст. став антивоєнний і антиколоніальний рух, що виник в період іспансько — американської війни 1898 р. Його історія тісно пов'язана з діяльністю заснованої в 1898 р. в Бостоні регіональної Американської антиімперіалістичної ліги, а з 1899 р. загальнонаціональної Американської антиімперіалістичної ліги, що об'єднала регіональні організації. Рух проти територіальних загарбань охопив різноманітні соціальні верстви американського суспільства. Визначні політичні діячі — учасники боротьби проти рабства, захисники прав індіанців, учасники фермерського руху, муніципальні реформатори, публіцисти і письменники, викладачі університетів засуджували імперіалістичну експансію США. Антиімперіалістична ліга проголошувала, що «політика, відома як імперіалізм, є ворожою свободі й веде до мілітаризму». Широкий резонанс набули виступи американського письменника — сатирика Марка Твена. Його памфлет «Людині, яка ходить у пітьмі», де розкривається загарбницький характер зовнішньої політики США, був виданий Антиімперіалістичною лігою тиражем у 125 тис. примірників.

Місцеві антиімперіалістичні ліги діяли в усіх штатах, об'єднуючи близько 1 млн осіб. На першому етапі антиімперіалістичні ліги ставали за мету боротьби проти Паризького мирного договору, за якими Філіппіни і Пуерто-Рико переходили у володіння США. Після ратифікації цього договору Конгресом США в лютому 1899 р. головною метою антиімперіалістичних ліг стала боротьба проти американської інтервенції на Філіппінах і надання островам незалежності. Антиімперіалісти поширювали антивоєнну літературу, влаштували мітинг, з'їзди, лекції, на яких критикували загарбницьку політику республіканський уряду В.Маккінлі. Антиімперіалістичні ліги внесли вагомий внесок у розвиток демократичних традицій американського народу. Демократична партія, взявши на озброєння основні гасла антиімперіалістів у виборчій кампанії 1900 р., фактично поглинула антиімперіалістичний рух, який після цього пішов на спад.

На межі XIX–XX ст. у США виникла нова потужна хвиля демократичного руху. Поштовхом до нього стали твори групи публіцистів і письменників, які в 1890-і та 1900-і роки розпочали кампанію викриття соціальних і економічних вад і негараздів американської дійсності, жадібності і шахрайства магнатів великого капіталу, корумпованості влади. Президент Теодор Рузвельт у 1906 р., засуджуючи ці викривальні виступи, що отримали широкий громадський резонанс, назвав цих авторів «макрейкерами» («розгрібачами бруду»), маючи на увазі персонаж, який був так захоплений вигрібанням бруду, що не міг відірвати очей від підлоги. Рузвельт запропонував думати про конструктивні заходи, а не тільки критикувати. Твори макрейкерів стали широко відомими завдяки публікаціям на сторінках популярних журналів. Серед найвідоміших творів макрейкерів — книга Г. Д. Ллойда «Багатство проти суспільства» (1894), А. Тарбел "Історія Стандарт Ойл Ко " (1903), Л. Стеффенса «Ганьба міст» (1904), Т. Лоусона «Оскаженілі фінанси» (1902), Д. Г. Філіпса «Зрада у сенаті» (1906). Ф. Норріс у романі «Спрут» (1901) розповів про трагічну долю фермерів, при спробі чинити опір залізничному тресту, що володів орендованими ними землями. Сенсацією став роман Е. Сінклера «Джунглі» (1906), що розповів про жахливі беззаконня на чикагських скотобойнях.

Викривальна література певною мірою відображала глибокі соціальні процеси, що відбувалися в країні; вона змусила американців «побачити себе без прикрас». Але далі цього макрейкери не пішли. Рух макрейкерів був рухом одинаків, який не ставив за мету перебудову суспільства. У своїх творах вони говорили лише про необхідність викорінення вад американської дійсності шляхом чистки державного апарату від хабарників і казнокрадів. Виступи чесних і сміливих журналістів і літераторів увійшли в історію як рух, що відображав основні риси невдоволення ліберальної інтелігенції і розвиток антимонопольних настроїв у широких колах американського суспільства початку XX ст. Одночасно з рухом макрейкерів виник реформаторський рух, або ж прогресивний рух. Представники ліберальної опозиції усередині Республіканської і Демократичної партії висували вимоги реформ, направлених на виправлення вад американської дійсності, розширення політичних демократичних прав і обмеження засилля трестів. Вони стверджували, що ведуть боротьбу за соціальний прогрес, тому і рух отримав назву прогресивного. Прибічники реформ пізніше стали називати себе прогресистами. Усіх їх — торговців і підприємців, комівояжерів і клерків, адвокатів і священників, шкільних викладачів і професуру — об'єднувало прагнення до виправлення соціальних вад, бажання обмежити зловживання великого бізнесу та поглибити демократизацію політичного ладу США.

На початку XX ст. в різних містах країни з'явилися ентузіасти-реформатори, які пробували особистим прикладом доказати, що можна викорінити всі зловживання в муніципалітетах, знищити політичну корупцію і хабарництво, на основі яких розцвітала злочинність. Адже в містах множилися прибуткові гральні будинки, а «батьки міста» наживалися на спекуляції земельними ділянками і безкарно піднімали ціни на міському транспорті. Такими ентузіастами були мер Міннеаполіса П. Джонс, мер Нью-Йорка С. Лоу. В м. Мілоукі (штат Вінконсін) соціаліст Е. Зейдель був обраний мером і очолив боротьбу з фінансовою зграєю міста. В штаті Огайо прогресивні мери Т.Джонсоном (м. Клінвенд) і С. Джонс (м. Толедо) намагалися приборкати корпорації, які володіли міськими трамваями.

Найбільших результатів прогресисти досягли у Вісконсіні, де їхнім лідером був з 1900 р. губернатор Р. Лафоллєт, який спираючись на своїх прихильників серед професорів Вісконсінського університету і добився оподаткування залізничних компаній за системою, що враховувала реальну вартість капіталу компаній, а також створення постійної залізничної комісії з правом контролю за якістю обслуговування на залізницях і встановлення тарифів на перевезення. Окрім того у Вісконсіні був прийнятий закон про податок на спадщину і закон про реєстрацію лобістів, що забороняв їм таємні зв'язки з членами законодавчих зборів.

«Вісконсінський досвід» прогресивного законодавства і боротьби з корупцією став відомим у всій країні. В деяких штатах зусилля прогресивної опозиції в боротьбі з залізничними компаніями привели до прийняття законодавчими зборами законів про часткове регулювання діяльності корпорацій. Демократичний реформаторський рух початку XX ст. спадкував висунутий популістами принцип розпуску трестів, заснований на теорії «злочинної змови монополій». В діях реформаторів отримала подальшого розвитку традиція яскравої, безкомпромісної антимонополістичної критики, характерної для популістів у кінці XIX ст. Боротьба проти негативного впливу великого бізнесу на суспільно-політичне життя відбувався одночасно з рухом за розширення політичних прав американців. Найбільш популярними були вимоги демократизації виборчого закону: ведення права виборчої ініціативи і референдуму, права виборців відкликати депутатів із законодавчих зборів і усіх посадових обраних осіб, усенародне обрання сенаторів США, прямі вибори в місцеві органи. В деяких штатах ці вимоги доповнювалися вимогами зрівняння жінок у політичних правах. Рух за розширення політичних прав охопив усю країну.

Як правило, дії прогресистів наштовхувалися на затятий опір консерваторів, які очолювали партійний апарат обох партій. Проте, на початку XX ст. 17 штатів внесли у свої конституції пункт про право виборців на ініціативу і референдум. Важливим моментом у боротьбі за демократизацію виборчого законодавства були виступи американських жінок за право голосу. До 1914 р. в 11 штатах США жінкам були надані виборчі права. Велику роль у цьому відіграла діяльність лідерів американського жіночого руху Джейн Адамс і Елен Старр, а також активна діяльність лідерів суфражистських організацій. Загальною нормою стало таємне голосування на виборах. Широкого розповсюдження у США набула система так званих первинних виборів (праймеріз), коли питання про висування кандидатів від партій на виборчі посади вирішувалося не партійними босами, як це було раніше, а спеціальним голосуванням виборців на початку виборчої кампанії. Реформаторський рух у США отримав ідейну підтримку від соціального християнства — течії протестантської думки, яка орієнтувалася на вирішення соціальних проблем на основі християнської доктрини. В 1904 р. представниками пресвітеріанських, баптиських і методистських церков створили федеральну раду церков Христа в Америці ФРЦХА, до якої приєдналися майже всі протестантські конфесії. Прийнята ФРЦХА в 1912 р. програла «соціальне кредо» виступала за законодавче врегулювання відносин між працею і капіталом, державний контроль над придбанням і використанням власності, рівні права робітників і підприємців на свої організації.

Початок активної боротьби негрів за свої права відзначився створенням у 1905 р. негритянськими інтелектуалами на чолі з Вільямом Дюбуа організації «Ніагара». Вона ставила за мету досягнення повної рівноправності негрів, виступала за відміну обмежень, що ґрунтувалися на расових ознаках, за рівне застосування законів, рівність можливостей у сфері підприємництва і освіти. У 1910 р. «Ніагара» приєдналася до Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення, чисельність якої досягла 100 тис. осіб. Основним полем її діяльності став судовий захист жертв расової дискримінації. Національна асоціація боролася за рівність громадянських і політичних прав, припинення лінчування негрів і порушень їх виборчих прав, розширення можливостей для освіти і працевлаштування.

Ліберальний реформізм. Діяльність урядів Т. Рузвельта, В. Тафта і В. Вільсона.[ред.ред. код]

На президентських виборах у 1900 р. представник Республіканської партії В. Маккінлі вдруге переміг В. Брайана і на другий термін став президентом США. У вересні 1901 р. Маккінлі під час відвідування Всесвітньої виставки в Баффало був убитий одним із анархістів. Згідно з конституцією його посаду зайняв віце-президент Теодор Рузвельт, який у віці 42 роки став на той час наймолодшим в історії країни президентом. Далекоглядний і гнучкий політик ще в 1898-1900 рр. на посаді губернатора Нью-Йорка Рузвельт запровадив закон про обмеження привілеїв корпорацій. Масові рухи соціального протесту проти зловживань великих монополій в усіх сферах економічного і суспільного життя США змушували правлячі кола держави реагувати на соціально-політичні проблеми, що стояли перед американським суспільством. Неспроможність Республіканської і Демократичної партій позитивно вирішити назрілі проблеми ставила на порядок денний питання про необхідність регуляторних дій держави щодо формування взаємовідносин корпоративного капіталу і американського суспільства. Програми ліберального реформізму широко розроблялися американськими політологами, економістами, юристами. Але тільки на початку XX ст. були зроблені спроби практичного втілення ліберально-реформістських програм. Їх ініціатором став впливовий діяч Республіканської партії, герой іспансько-американської війни на Кубі, Т. Рузвельт. Він активно втручався в економіку, у справи корпорацій, в операції трестів, банків, залізниць. Вперше в історії країни керівник виконавчої влади почав реалізацію програми активного втручання держави в економіку. У своїй політиці Рузвельт виходив із необхідності збільшення ролі держави, вважаючи, що величезній владі корпорацій необхідно протиставити ще більшу владу уряду. Господарство, стверджував він, «повинне контролюватися в інтересах усього суспільства», а це за його словами, може бути досягнуте лише одним шляхом – «наданням відповідних функцій контролю одному органу, здатному здійснювати такі повноваження – федеральному уряду». Реформаторська діяльність Рузвельта була розпочата галасливою кампанією проти зловживань трестів. Першим об’єктом антитрестовської ініціативи президента став залізничний трест «Норзерн секюрітіс кампані», який був створений шляхом об’єднанням кількох залізничних компаній під контролем банкірського «дому Моргана». В 1903 р. Рузвельт добився судового рішення про розпуск цього тресту за звинуваченням у порушенні ним антитрестовського закону Шермана. За ним настала черга судових процесів проти тресту скотобоєнь Чикаго, тютюнового і цукрового трестів та інших великих монополістичних об’єднань. Рузвельт добився прискорення судочинства у справах про порушення антитрестовського законодавства і відкриття справ проти 44 корпорацій. Це створило Рузвельту славу «руйнівника трестів». Обіцяне президентом посилання антитрестовське законодавства знайшло своє втілення в трьох законах, що були прийняті Конгресом. За двома законами, прийнятими в 1903 р., залізничним компаніям заборонялося робити будь-які відхилення від існуючих тарифів при укладанні договорів з відправниками грузів, а також створювалося нове міністерство торгівлі і праці, до складу якого повинне було входити спеціальне бюро у справах корпорацій. Закон 1904 р. розширював повноваження Комісії з торгівлі між штатами у сфері регулювання залізниць. Рузвельт не виступав проти великих корпорацій, чи обмеження їхньої діяльності, навпаки, вважав, що без них не було б такого стрімкого зростання національного багатства. Але, як Рузвельт неодноразово підкреслював, він вимагав прийняття такого законодавства, яке б усувало зловживання з боку монополій. Під тиском громадської думки, збуреної викриттями журналістів – «розгрібачів бруду» уряд Рузвельта здійснив низку заходів у справі поліпшення санітарних умов виробництва харчових продуктів і ліків. Окрім того, уряд здійснив низку кроків у сфері збереження природних ресурсів: добився значного розширення лісних резервів, що знаходилися під охороною держави, призупинив розпродаж земельних наділів у надрах яких були поклади вугілля та інших корисних копалин, встановив федеральний контроль над ресурсами гідроенергії. Були створені перші національні парки, здійснені заходи щодо іригації посушливих районів на заході країни. Політика ліберального реформізму, яку розпочав Т. Рузвельт була популярною серед широких верст населення США. Саме це дозволило йому на президентських виборах у 1904 р. бути переобраним на другий термін. Новий представник Республіканської партії Вільям Тафт, який розглядався як прихильник і послідовник Рузвельта, на президентських виборах у 1908 р. переміг кандидата демократів В. Брайана. Президентство Тафта тривало один термін – чотири роки. Спочатку він продовжував ефективну антитрестовську політику, значним досягненням якої став розпуск «Стандарт Ойл» і тютюнового тресту в 1911 р. Сприяв прийняттю законів про розширення повноважень Комісії з торгівлі між штатами і про створення системи поштових ощадбанків, утвердженню поправки до конституції про прибутковий податок (1913 р.). Розпочав широку реорганізацію державного апарату з метою підвищення його ефективності. В останні години перебування в Білому домі підписав закон про створення Міністерства праці. Але, загалом, Тафт взяв курс на згортання ліберальних реформ. Він виявився не таким далекоглядним і гнучким державним діячем, яким був Т. Рузвельт. Керуючись принципом, «краще миритися з несправедливістю, ніж здійснювати руйнівні зміни», він проявляв обережність при вирішенні назрілих соціальних проблем. Він почав здійснювати консервативну політику, згортаючи втручання держави в економічне життя і відкрито захищав інтереси великого бізнесу. Підтримка Тафтом інтересів монополій при прийнятті в 1909 р. тарифу Пейна-Олдріча, що зберігав високе протекціоністське мито, а також при вирішенні питання про розпродаж суспільних земель у деяких штатах, викликали широке незадоволення в країні. Сильна опозиція політиці Тафта, що виникла усередині Республіканської партії, створила в 1914 р. Національну прогресивну республіканську лігу. Лідером прогресистів, як стали називати її прихильників, став сенатор Р. Лафоллєт. Прогресисти вимагали встановлення урядового контролю над діяльністю трестів, демократизації виборчої системи, охорони прав робітничих організацій. Політична боротьба в Республіканській партії набула особливо гострого характеру під час президентської передвиборчої кампанії 1912 р. Представники Національної прогресивної республіканської ліги ставили за мету добиватися затвердження сенатора Р. Лафоллета офіційним кандидатом Республіканської партії. Але одночасно в передвиборчу боротьбу вступив і Т. Рузвельт, який ще в 1910 р. повернувся до активної політичної діяльності з програмою «новий націоналізм». Головна ідея «нового націоналізму» полягала у здісненні радикальних реформ як альтернативи можливої революції і у створенні сильного федерального уряду, який ставить інтереси нації вище регіональних, групових чи індивідуальних інтересів. Ця програма передбачала державне регулювання трестів, залізничних компаній та інших підприємств, зв’язаних з торгівлею між штатами; перегляд протекціоністських тарифів; введення прибуткового податку, реорганізацію банківської системи, охорону природних ресурсів, прийняття соціального законодавства, визнання права робітників на профспілки і страйки, поліпшення умов праці найманих робітників, створення міністерства праць. Досвідчений і спритний політик, Рузвельт долучився до прогресистів, відтіснив Лафоллета з лідируючих позицій і перетягнув на свій бік більшість діячів Національної прогресивної республіканської ліги. Спираючись на підтримку прогресистів, Рузвельт розгорнув активну передвиборчу агітаційну кампанію. Але керівництво Республіканської партії відхилило запропонований Т. Рузвельтом ліберально-реформістську програму «нового націоналізму». Передвиборчий з’їзд Республіканської партії в червні 1912 р. висунув кандидатом партії на посаду президента не Т. Рузвельта, а В. Тафта як ставленика консервативного крила партії. Тоді Рузвельт і його прихильники пішли на розрив з Республіканською партією і створили Національну прогресивну партію (НПП). З’їзд нової партії одноголосно затвердив Рузвельта кандидатом у президенти. Засадами передвиборчої платформи НПП стали положення «нового націоналізму», що передбачала державне регулювання трестів і соціальне законодавство. Передвиборча кампанія НПП і її кандидата знайшла підтримку широкого кола виборців. Але на виборах 1912 р. у Т. Рузвельта виявився серйозний суперник, який виступив з власним проектом ліберального реформізму – « нова свобода». Ним став кандидат від Демократичної партії Вудро Вільсон, відомий вчений-історик, колишній ректор Прінстонського університету і губернатор штату Нью-Джерсі. Він був знаний в демократичних колах США завдяки своїй активній антикорупційній діяльності. «Нова свобода» Вільсона, як альтернатива «новому націоналізму» Рузвельта, схематично уміщувалася в 3 пункти: індивідуалізм, свобода особистості і свобода конкуренції. З цих позицій Вільсон оголосив себе ворогом трестів, але пропонував не знищення трестів, і не контроль над ними, як вимагали прогресисти і Рузвельт, а регулювання конкуренції. В. Вільсон, як його ідейний натхненник Л. Брандейс, оголосив себе ворогом не великого бізнесу, а монополій, які з’явилися внаслідок «нечесної» конкуренції і які перекривали шляхи для розвитку дрібного, середнього і некорпоративного великого бізнесу. Великий бізнес, що використовував законні засоби збільшення ефективності виробництва, заслуговує на схвалення і підтримку, а трести, що виникали як результат фінансових махінацій, повинні переслідуватися (розпускатися) – такий лейтмотив пропагандистської кампанії представника Демократичної партії. Щодо конкретної програми соціально-політичних реформ, які пропонував Вільсон, то вона була схожою з програмою Рузвельта. Розлад у Республіканській партії допоміг Вільсону отримати перемогу на виборах у листопада 1912 р. Вільсон набрав 6,3 млн голосів, забезпечивши собі переважну більшість виборщиків – 435 із 531. (Рузвельт отримав 4,1 млн голосів, Тафт – 3,5 млн, Дебс – близько 1 млн голосів). Вибори були знаменними тим, що три четверті голосів були віддані кандидатам, які виступали з програмами ліберальних і навіть радикальних реформ, що свідчило про нагальність проблеми реформування американського суспільства в умовах посилення ролі трестового капіталу. Прийшовши в Білий дім В. Вільсон протягом 1913-1914 рр. здійснював політику ліберального реформаторства, яка отримала назву «нова демократія». У лютому 1913 р. ще до вступу Вільсона на посаду президента, вступила у силу 16-а поправка до конституції США про введення для всього населення країни прибуткового податку. На основі цієї поправки уряд Вільсона провів через Конгрес закон про встановлення прогресивно-прибуткового оподаткування. У травні 1913 р. вступила у силу 17-а поправка до конституції США, за якою сенатори федерального Конгресу почали обиратися не законодавчими зборами штатів, як це було раніше, а шляхом прямого голосування виборців. Прибутки понад 3 тис. дол. (а для сімейних – понад 4 тис. дол.) оподатковувалися в розмірі 1%, податок на прибутки понад 20 тис. поступово збільшувався до максимальної ставки 6% на прибутки, що перевищували 500 тис. дол. Заходом політики «нової демократії стала тарифна реформа 1913 р.(закон Адервуда), що зменшувало мито з 42% до 27%, а залізо, сталь і продовольчі товари звільнялись від нього повністю. Заходом великого значення у сфері економічної політики було прийняття в 1913 р. закону про федеральну систему резервних банків. Країна була поділена на 12 округів, у кожному з яких був створений резервний банк, що об’єднував діяльність банків регіону. Всі 12 резервні банки підпорядковувалися одному центру – Федеральному резервному управлінню у Вашингтоні, яке складалося з представників федерального уряду і великих банків. Федеральна резервна система забезпечувала чітку централізацію усієї кредитно-банківської системи США, що посилювало контроль держави над економічним життям країни. У відповідністю з програмою «нової свободи» адміністрація Вільсона в 1914 р. провела через конгрес антитрестовський закон – закон Клейтона. Цей закон був прийнятий з метою розширення можливостей вільної конкуренції і зниження соціальної напруженості. Він ставив завданням виправлення недоліків антитрестовського закону Шермана і введення додаткових заходів заборони монополістичної практики великого бізнесу. Зокрема, закон Клейтона забороняв цінову дискримінацію, корпораціям заборонялося продавати свою продукцію різним покупцям за неоднаковими цінами. Вводилося заходи з регулювання діяльності холдінгових (акціонерних) компаній. Обмежувалася поширена практика перехресного директорату, коли група фінансових магнатів тримала під своїм жорстким контролем діяльність багатьох промислових і фінансових об’єднань. Важливе принципове значення мали положення закону Клейтона про те, що профспілкові та фермерські організації, які не ставили за мету отримання прибутків, не повинні розглядатися як організації, направленні на обмеження торгівлі. Тобто, на відміну від закону Шермана, профспілки і кооперативні організації фермерів не попадали під судове переслідування за страйки, пікетування та бойкоти, які мали мирний характер і були направлені на досягнення законних цілей. Обмежувалося судове втручання в трудові конфлікти. Хоч президент Американської федерації праці С. Гомнерс назвав цю статтю закону Клейтона «великою хартією праці» практичні дії Верховного суду США часто – густо блокували її практичне здійснення. Закон Клейтона посилив антитрестовське законодавство за допомогою розширення повноважень Федеральної торгової комісії та комісії з торгівлі між штатами. Після прийняття закону Клейтона президент В. Вільсон заявив про завершення програми «нової демократії і вступ країни до впорядкованих відносин між державою, капіталом і працею. Подальший внутрішній розвиток США визначався ситуацією, що була спричинена першою світовою війною. Таким чином, ліберальний реформізм початку XX ст. став важливим етапом соціального прогресу США. Не випадково цей період увійшов у історію США як «прогресивна ера». Незважаючи на обмеженість цих реформ, це був важливий початковий етап соціальних змін, що мали незворотний характер і помітно змінили риси американського суспільства і напрям його наступної еволюції.

Зовнішня політика. США на початку XX ст.[ред.ред. код]

Зовнішньополітичний курс Сполучених Штатів на початку XX ст. характеризується посиленням експансії, прагненням будь – якими засобами збільшити вивезення своїх товарів і розширити ринок вкладення капіталів. Як і раніше головні зусилля у своїй зовнішній політиці США приділяли країнам Центральної та Південної Америки, посилаючись при цьому на доктрину Монро. Це наочно проявилося під час другої венесуельської кризи в 1901-1902 рр., коли загострилися відносини між Венесуелою і Європейськими державами, головним чином Німеччиною, Англією та Італією. Оскільки до берегів Південної Америки був направлений європейський флот, щоб примусити Венесуелу виплатити борги, уряд США заявив, що також пошле свій флот до венесуельського узбережжя. І хоча президент Т. Рузвельт підтримав фінансові претензії європейських держав, він підкреслив, що згідно з доктриною Монро, на американській землі не може бути територіальних захоплень з боку неамериканських країн. Після демаршу США першими відступили англійці, запропонувавши передати суперечку на міжнародний арбітраж. Особливо непоступливо і зухвало трималося Німеччина, що привело до загострення німецько-американських відносин. В області зовнішньої політики Т. Рузвельт став основоположником політики «великого клика». Свої «права» на втручання і жандармські функції в Західній півкулі США обґрунтували новою інтерпретацією доктрини Монро – так званим «доповненням Рузвельта». В кінці 1904р. Рузвельт заявив, що доктрина Монро не лише надає США права, але й покладає певні зобов’язання, зокрема він пропонував взяти на себе «міжнародні поліцейські функції» в регіоні і навести порядок у фінансах карибських республік, з тим щоб виключити привід для іноземних інтервенцій. Для виконання поліцейських функцій у США вже був значний військово – морський флот, що базувався і на Атлантичному і Тихоокеанському узбережжях США. Виникла необхідність у швидкому перекиданні кораблів із одного океану в другий. У колах військових і промисловців ще з середини XIX ст. обговорювалося ідея будівництва каналу, що з’єднав би два океани. Англія пішла на поступки США у вирішенні питання про міжокеанський канал, і в 1901 р. був підписаний договір, що визнавав за США право спорудження і управління каналом. Будівництво каналу планувалося в колумбійській провінції Панама, де французи вже здійснили частину будівельних робіт і були готові поступитися своїми правами американцями Рузвельт запропонував Колумбії за передачу юрисдикції США над зоною проходження каналу 100 млн дол. і орендну плату 100 тис. щорічно. Уряд Колумбії погодився, але сенат рішуче відхилив угоду. Тоді 3 листопада 1903 р. проамериканські елементи здійснили в Панамі революцію і проголосили незалежність її від Колумбії. США негайно визнали нову республіку, а військові кораблі США, які заздалегідь прибули до місця дії, перешкодили висадці колумбійських військ, які були послані для придушення заколоту. Панамська республіка передала під управління США зону Панамського перешийка для будівництва каналу (будувався до 1914р.) Введення в практику Т.Рузвельтом політики «великого кийка» проявилося у відкритому втручанні США у внутрішні справи латиноамериканських країн, зокрема, американські війська неодноразово направлялися для придушення повстань опозиційних сил, для організації переворотів і «наведення порядку» у підтримці маріонеткових режимів. Американська морська піхота окупувала кілька разів Кубу (1906-1909, 1912), Домініканську республіку (1904, 1914), Гондурас (1905, 1907, 1911-1912), Нікарагуа (1912) тощо. Щодо країн Південної Америки, де економічні позиції європейських суперників були сильніше американських, то тут Сполучені Штати застосовували головним чином методи економічної експансії. Так президент В. Тафт, спираючись на економічну силу США, активно здійснював «дипломатію долара», яка практикувала надання кабальних позик, фінансово-економічну допомогу, сприяла вивезенню приватного капіталу в країни Латинської Америки. За допомогою «дипломатії долара» США встановили контроль над різними галузями економіки Аргентини, Болівії, Бразилії, Венесуели, Парагваю, Перу та інших країн. Одночасно «дипломатія долара» США була направлена на обмеження впливу європейських держав у Латинській Америці. Вже до 1914р. США контролювали близько 50% латиноамериканської торгівлі. Завоювання Філіппінських островів в результаті іспанського – американської війни 1898 р. розглядалося Сполученими Штатами як придбання плацдарму для проникнення в країни Східної Азії, і перш за все в Китай. Але Китай до кінця до кінця XIX ст. був уже поділений на сфери впливу найбільшими європейськими колоніальними державами. США не мали в Китаї своєї «сфери впливу» і побоювалися залишитися ні з чим при можливому поділу Китаю колоніальними державами. В умовах, коли безпосереднє загарбання Сполученими Штатами частини Китаю було нереальним, американський уряд, спираючись на зрослу економічну могутність США зробив ставку на економічне проникнення. Цій меті слугувала доктрина «відкритих дверей», в основу якої були покладенні принципи свободи торгівлі на основі «рівності можливостей» для усіх західних країн у Китаї. Восени 1899р. державний секретар США Дж. Хей розіслав урядам Великої Британії, Німеччини, Росії, Франції, Японії та Італії дипломатичну ноту, в якій були викладені американські вимоги зберегти на усій території Китаю «відкритий ринок для торгівлі усього світу». Закликаючи до дотримання «принципа рівної та справедливої торгівлі в усіх частинах Китайської імперії», США намагалися знецінити значення «сфер інтересів» суперників США в Китаї і створити для американських монополій сприятливіші умови. Доктрина «відкритих дверей», а також «дипломатія долара», що була направлена на зміцнення американських фінансових позицій, стали важливими кроками США на завоювання переважаючих економічних і політичних позицій в Китаї. США, намагаючись посилити свій вплив на Далекому Сході і розширити свої позиції в Китаї, стали разом з Великою Британією на бік Японії в російсько – японській війні 1904 – 1905 рр. (Японія отримала від США позик на 450 млн дол.). Посередництво президента США Т. Рузвельта при укладанні Портсмутського мирного договору 1905 р., допомогло Японії нав’язати Росії тяжкі умови миру. За своє посередництво Рузвельт отримав Нобелівську премію миру. Підтримавши Японію, США сподівалися після війни розділити з Японією сфери впливу в Маньчжурії. Усе ж Японія не мала наміру ділити здобич з США. В результаті, США отримали в особі зміцнілої Японії серйозного супротивника, який дійсно зумів поставити під сумнів американські позиції у світі. З 1906 р. Японія оцінювалася американським командуванням як найбільш небезпечний ворог. Зазнавши невдачі в Маньчжурії США зробили спробу розширити свою економічну експансію в Центральному Китаї за допомогою «дипломатії долара». Коли група англійських, французьких і німецьких банків у 1909 р. домовилося з Китаєм про надання йому позики і отримання концесії для будівництва Хугуанської залізниці, президент США В. Тафт висунув вимогу залучити американські банки для участі в проекті. В результаті дипломатичного тиску США європейські держави в 1911 р. дали згоду на участь американських банків у консорціумі великих держав для експлуатації Китаю. Таким чином , на початку XX ст., ставши найбільшою індустріальною державою, США почали відігравати значну роль у світовій політиці. Здійснюючи експансію в напряму територіального переділу світу і економічного поділу світу, США перетворилося в колоніальну державу. (У 1914 р. загальна територія їхніх колоній становила 300 тис. км².). У той же час США не відігравали провідної ролі ні в одній частині світу. Закордонні інвестиції США на початку XX ст. були в багато разів менші величезних інвестицій Великої Британії, Франції і Німеччини. Самі Сполучені Штати аж до першої світової війни знаходилися у становищі боржника європейських країн. Склалася своєрідна ситуація: США мали безсумнівну економічну першість, але в той же час їх роль у сфері світової політики залишилася відносно другорядною. Це пояснювалося особливостями попереднього економічного розвитку США, коли левову частину промислової і сільськогосподарської продукції поглинав місткий внутрішній ринок. Вкладання капіталів усередині країни давали прибуток не менші, аніж зарубіжні інвестиції. Лише зі зростанням надвиробництва товарів посилюється зацікавленість американських великих виробників і фінансистів у зовнішніх ринках і сферах вкладаннях капіталів. Саме тому, навіть на початку XX ст., економічна експансія США за кордоном була ще порівняно невеликою, а позиції США на міжнародній арені далеко не відповідали їхній економічній могутності. Не випадково в широких масах населення США сильними залишалися традиції ізоляціонізму, невтручання в європейські справи і уникання союзницьких зобов’язань з будь – якою іншою державою. І тільки перша світова війна внесла кардинальні зміни в міжнародні позиції США.

Перша Світова війна[ред.ред. код]

4 серпня 1914 р. адміністрація Вудро Вільсона проголосила нейтралітет США у війні і встановила низку обмежень в області економічних контактів з ворогуючими угрупуваннями, в тому числі щодо надання їм позик та постачання озброєнням. Однак невдовзі кредити і продаж воюючим сторонам будь-якого продукту США визнавалися сумісними з нейтралітетом. Торговельна експансія американських підприємців в країни ворожих коаліцій, можлива лише за умови «свободи морів», отримала підтримку держави. Прагнення до збагачення виявилося сильнішим пацифістських заяв керівництва США.

Потоплення в травні 1915 р. британського пасажирського лайнера «Лузітанія» з американськими громадянами на борту вперше поставило питання про можливість вступу США у війну. Ситуація ще більше загострилася після затоплення пароплава «Арабік» в серпні 1915 р. Відмова президента від рішучих протестів перед Британією, що організувала морську блокаду Центральних держав, і жорстка позиція відносно Німеччини вже в 1915 р. призвела його до розриву з держсекретарем В. Брайаном, який рішуче виступав проти втручання США у європейські справи. Новий держсекретар Р. Лансінг сформулював своє кредо в липні 1915 р. таким чином: «США не можуть допустити тріумфу німецького мілітаризму».

З середини літа 1915 р. в своїй практичній діяльності президент почав враховувати можливість вступу США у війну. В грудні 1915 р. він представив на розгляд конгресу велику військову програму, що знайшло відображення в Законі про національну оборону (червень 1916 р.). Згідно з прийнятим у вересні 1916 р. законом про асигнування на флот впродовж трьох років пропонувалося вивести ВМС США на друге місце серед світових держав. Водночас відбувалося подальше зближення США з Антантою.

Значною мірою ідейно-політичний клімат американського суспільства визначали пацифістські організації – Національна федерація миру (грудень 1914 р.), Американський союз проти мілітаризму (листопад 1915 р.) та інші. Вони вимагали відмовитися від поставок зброї в Європу і нарощування військової сили США, зупинити мілітаризацію внутрішньої політики, наполягали на необхідності посередницьких зусиль президента на користь скорішого припинення війни. З цією метою вже на початку 1915 р. В.Вільсон направив до Європи свого найближчого радника із зовнішньополітичних питань полковника Хауза.. Однак його мирні пропозиції зустріли опір обох сторін, які вірили в можливість військової перемоги. Посередницькі зусилля президента продовжувалися до оголошення війни Німеччині. У січні 1917 р. у виступі перед сенатом президент вперше виклав умови «миру без перемоги», єдиного, що, на його думку, міг бути достатньо міцним. Ця ідея була обґрунтована ним в зверненні до Конгресу в знаменитих «Чотирнадцяти пунктах» в січні 1918 р.

Свідченням ізоляціоністських настроїв американців стали результати президентських виборів 1916 р. На той час Прогресивна партія Т.Рузвельта розпалася і він підтримав кандидатуру члена Верховного суду республіканця Чарльза Хьюза, який закликав ефективно готуватися до війни і спиратися на силу. В країні розгорнувся рух під гаслом «готовності до оборони», активну участь в якому брав Т.Рузвельт. Натомість передвиборна кампанія представника Демократичної партії Вудро Вільсона проходила під гаслом “Він утримав нас від війни”, що й забезпечило йому підтримку не лише південних, але й західних штатів, налаштованих рішуче проти війни.

Після переобрання В. Вільсон підготував відозву про мир, у якій дав зрозуміти, що ставиться до держав Антанти і Четверного союзу однаково, і подальша позиція США буде залежати від того, який з блоків прийме американські мирні ініціативи. Їх ще не було оголошено, коли 12 грудня 1916 р. німецький уряд опублікував заяву про готовність взяти участь в мирній конференції. Тепер Вільсон очікував від Німеччини офіційного підтвердження умов миру, і якби це сталося, сподівався примусити союзників, які в той час повністю залежали від американських поставок озброєнь і фінансової допомоги, прийняти ці умови. Натомість 22 січня 1917 р. німецький уряд заявив про відновлення з 1 лютого необмеженої підводної війни. Після того як було потоплено 5 американських суден, Вільсон поставив перед Конгресом питання про оголошення війни Німеччині. Додаткових аргументів президенту надавала перехоплена британською розвідкою нота статс-секретаря із закордонних справ Німеччини Циммермана до уряду Мексики, опублікована 1 березня, в якій йшлося про залучення Мексики до війни для відвоювання її колишніх територій, приєднаних до США в XIX ст.

Після того як 6 квітня 1917 р. Конгрес США прийняв рішення про оголошення війни Німеччині, перед адміністрацією постало складне завдання мобілізації людських ресурсів. В травні 1917 р. було прийнято закон про військову повинність з 21 до 30 років (пізніше – до 45 років) за принципом жеребкування. Комітет суспільної інформації (квітень 1917 р.) на чолі з відомим журналістом Дж. Крілом розгорнув безпрецедентну пропагандистську кампанію з метою зміни суспільних настроїв. Величезними тиражами публікувалися памфлети, листівки, плакати; тисячі спеціально підготовлених вуличних ораторів пояснювали американцям політику держави і те, як слід вести себе справжньому патріоту Америки. На Комітет працювали відомі художники, музиканти, актори. Ефективною роботою Комітету Кріла значною мірою пояснюється перелом в масовій свідомості через кілька місяців після вступу США у війну.

Для поповнення воєнного бюджету в жовтні 1917 р. було значно збільшено податкиприбутковий і на надприбутки, впроваджено додатковий податок, розміри якого визначалися загальною величиною прибутку. Основним джерелом фінансування війни стали внутрішні позики, які дозволили зібрати суму вдвічі більшу, ніж за рахунок податків. Всього в 1917-1918 рр. було проведено підписку на чотири «позики свободи» і одну «позику перемоги» на загальну суму 21,3 млн дол. В роки війни державне регулювання економічного життя країни значно зросло. Коли в Європі розпочалася війна, в США тривали реформи, спрямовані на модернізацію законодавства в сфері соціально-економічного розвитку. Вслід за законами, спрямованими на вдосконалення митної й податкової політики (закон Андервуда, жовтень 1913 р.), банківської і фінансової системи (Федеральний резервний акт, грудень 1913 р.), восени 1914 р. набуло розвитку антимонопольне і трудове законодавство. За законом від 26 вересня 1914 р. було створено Федеральну промислову комісію для розслідування діяльності корпорацій, що використовували нечесну практику. Закон Клейтона від 15 жовтня 1915 р. уточнював деякі формулювання для визначення законності чи незаконності діяльності корпорацій; мав статті, що обмежували можливості переслідування профспілок за законом Шермана (1890 р.). В сфері соціального законодавства було прийнято закони Р.Лафоллета про регулювання праці моряків цивільного морського флоту (березень 1915 р.), Кітінга-Оуена про обмеження дитячої праці (вересень 1916 р.), Адамсона про впровадження 8-годинного робочого дня для залізничників (вересень 1916 р.). В 1916 р. прийнято закони про компенсацію при нещасних випадках особам, зайнятим на підприємствах, які виконували державні замовлення, а також про заборону застосувати систему Тейлора і подібних їй систем “вижимання поту” на державних підприємствах.

Закон Сміта-Левера (травень 1914 р.) стимулював поширення сільськогосподарських знань і використання фермерами передових методів господарювання. Вже при формуванні Федеральної резервної системи було зроблено перший крок до зменшення вартості кредиту для фермерів. Сільськогосподарський кредитний акт 1916 р. зробив доступним для фермерів кредит з низьким відсотком. Закони про оренду 1915 р. і Шілдса 1916 р. посилювали федеральний контроль за використанням природних ресурсів. Ліберальні реформи, проведені в США з початку ХХ ст. до вступу у світову війну увійшли в історію під назвою «прогресивна ера» і стали важливим етапом розвитку держави.

Закон, в якому було закладено правові основи державного контролю над економікою під час війни, було схвалено Конгресом в травні 1917 р. Провідним органом державного регулювання військової промисловості, підпорядкованим безпосередньо президенту, стало Військово-промислове управління на чолі з великим фінансистом Б. Барухом. Управління в складі 57 відділів здійснювало свою діяльність через співробітництво з 157 комітетами, що представляли підприємців кожної з галузей промисловості. В основі діяльності цих органів лежав принцип першочергового забезпечення військового виробництва матеріалами, транспортними засобами, робочою силою. Управління слідкувало за цінами на сировину і промислові вироби, координувало постачання армії США і союзників, визначало пріоритети військового виробництва, стимулювало перехід приватних кампаній на випуск оборонної продукції, стандартизацію виробництва, впровадження прогресивних форм організації праці, розробку і застосування нових матеріалів тощо.

Серед чисельних галузевих органів виділялася Продовольча адміністрація на чолі з відомим підприємцем Г. Гувером, створення якої спричинило різке збільшення попиту на продовольство. Було встановлено тверді ціни на пшеницю, стабілізовано ціни на цукор. Встановлено суворі правила зберігання і торгівлі продуктами, за їх порушення, в тому числі за спекуляцію продуктами, передбачалися сурові покарання. Державні сільськогосподарські агенти розподіляли насіння, техніку, робочу силу. Державна підтримка надалася передусім високопродуктивним спеціалізованим фермерським господарствам. В результаті діяльності Продовольчої адміністрації обсяг виробництва сільськогосподарської продукції різко зріс. Домагаючись економії, Гувер розгорнув широку пропагандистську кампанію з метою спонукати громадян до добровільного співробітництва: кожна сім'я брала на себе зобов'язання виконати патріотичний обов'язок і в певні дні не їсти м'яса чи хліба, консервувати продукти на зиму, використовувати присадибні ділянки для вирощування овочів. Кампанія з економії продовольства сприяла прийняттю «сухого закону», схваленого в грудні 1917 р. як 18-ту поправку до Конституції. Поряд з моральною стороною справи важливим був аргумент про неприпустимість переробки зерна на алкоголь у той час, коли народ змушений обмежити своє харчування.

Аналогічну діяльність здійснювала Паливна адміністрація, яка регулювала ціни на вугілля, займалася обліком сировини і нормуванням його розподілу, здійснювала агітаційну кампанію щодо економії громадянами палива. В кожній з регульованих галузей держава спиралася на найпотужніші підприємства, передусім трести.

Контролюючи ціни на внутрішньому ринку, держава підтримувала їх на досить високому рівні, щоб зацікавити виробника. Ціни визначалися шляхом переговорів між представниками уряду і підприємців. В 1917 р. було встановлено суворий контроль держави над зовнішньоекономічною діяльністю. Держдепартамент і міністерство торгівлі приділяли особливу увагу вивченню зовнішніх ринків, захисту на них інтересів американських бізнесменів.

У зв'язку з великим попитом на морський транспорт для воєнних перевезень до європейських країн було створено Федеральне управління судноплавством (вересень 1916 р.), якому надавалися широкі повноваження в сфері будівництва і експлуатації нових кораблів. В грудні 1917 р. було встановлено державний контроль над залізничним транспортом. При цьому власники залізниць отримали компенсацію в розмірі середнього чистого прибутку за попередні три роки.

В трудових відносинах державна політика базувалася на «партнерстві праці й капіталу», співробітництві з керівництвом Американської федерації праці (АФП) на «патріотичній платформі». Тим більше, що чисельність профспілок в 1916-1919 рр. значно зросла (з 2,77 млн до 4,12 млн чол.) В 1916 р. лідер АФП С. Гомперс був призначений президентом членом Ради національної оборони. Для регулювання трудових відносин було створено державні органи, зокрема Національне військове управління праці (квітень 1918 р.) в складі представників профспілок і підприємців, яке займалося вирішенням трудових конфліктів, передусім у воєнній промисловості, попередженням страйків (в 1917-1918 рр. їх відбулося понад 7800). Страйки були спричинені значним збільшенням виробництва і прибутків корпорацій, різким скороченням безробіття і фактичним припинення імміграції з Європи. За сприяння президента управління зробило ряд важливих поступок робітникам. Було збільшено зарплату робітників, враховуючи понадурочні, що оплачувалися в 1,5–разовому розмірі, встановлено 8-годинний робочий день. В роки війни матеріальний добробут робітників суттєво зріс, про що свідчила поява рахунків робітників у банках, купівля ними машин, будинків. За робітниками було визнано право на організацію у профспілки і підписання колективних договорів з підприємцями. Таким чином в суспільстві створювалася атмосфера «національної єдності». Водночас відбувалося придушення радикальних профспілкових і соціалістичних організацій. Бойова анархо-синдикалістська організація «Індустріальні робітники світу» (ІРС), Соціалістична робітнича партія, найбільш масова Соціалістична партія Америки, які весною 1917 р. проголосили себе принциповими противниками імперіалістичної війни, були піддані репресіям згідно із законами про шпигунство (червень 1917 р.), про заколоти і підривну діяльність (травень 1918 р.), ін. ІРС було фактично розгромлено. У в'язниці опинилися провідні лідери соціалістів – Ю. Дебс, Ч. Рутенбберг, В. Бергер.

Зі вступом США у війну відбулося значне посилення ролі виконавчої влади. Закони Левера (10 серпня 1917 р.) і Овермена (10 травня 1918 р.) надавали президенту найширші повноваження. Він міг видавати розпорядження про заходи, необхідні для забезпечення продовольством, боєприпасами і паливом армії і флоту, для боротьби зі спекуляцією; створювати відомства для втілення цих розпоряджень в життя; в разі необхідності реквізувати товари з компенсацією власникам втрат тощо. Спроби Конгресу посилити контроль над адміністрацією - створити коаліційний військовий кабінет за прикладом європейських країн - були рішуче відкинуті президентом як такі, що перешкоджали веденню війни.

На виборах до Конгресу в листопаді 1918 р. республіканці отримали більшість в обох палатах. Їх успіх багато в чому пояснювався прагненням американського суспільства повернутися до нормального довоєнного життя, його стурбованістю щодо можливості бути втягнутим в європейські справи в повоєнний час. Мало значення й те, що в 1918 р. Вільсон значною мірою втратив підтримку фермерів, відмовившись підвищити ціни на пшеницю в умовах їх збільшення на інші товари. Поразка демократів в Конгресі мала серйозні наслідки. Через рік Конгрес відмовився ратифікувати Версальський мирний договір, відкинувши таким чином найважливіші зовнішньополітичні ініціативи президента.

Натомість В. Вільсон обстоював думку про нову провідну роль Америки в повоєнному світі, яку мала забезпечити участь США в Лізі націй. Підстави до цього давало перетворення США в роки війни на провідну індустріальну державу світу, його фінансовий і науково-технічний центр. Національне багатство, що в 1912 р. оцінювалося в 187,7 млрд дол., в 1920 р. становило 290 млрд дол. Індекс промислового виробництва в роки війни зріс на 32%. США давали понад половини світового виробництва станків, чорних металів, вугілля; 85% автомобілів, майже 70% видобутку нафти. На основі бурхливого економічного розвитку експорт американських товарів зріс з 2,33 млрд дол. в 1914 р. до 8,08 млрд дол. в 1920 р. Війна справила величезний вплив на економіку США. Воєнні замовлення стали головним фактором розвитку економіки. Воєнні закупівлі країн Антанти з 1914 р. до 1917 р. оцінювалися в 3-5 млрд дол. Чисті прибутки корпорацій збільшилися з 1914 р. по 1917 р. втричі.

Кардинально змінилася роль США у світових фінансах. Якщо на початку війни її зовнішній борг становив 3,7 млрд дол., то в 1919 р. США перетворилися на найбільшого кредитора, який позичив іншим країнам майже таку ж суму. Золотий запас США зріс в 1914-1918 рр. з 1,53 млрд до 2,87 млрд дол., що переважало ресурси банків провідних європейських країн разом узятих. До кінця 1918 р. ВМФ США збільшився в 7 раз порівняно з 1914 р. і нараховував 2000 бойових кораблів. Якщо в 1914 р. США мали армію в складі 260 тис. чол., до листопада 1918 р. вона налічувала вже 4 млн чол., з них 2 млн. - в Європі. Виходячи з цих фактів, В. Вільсон. робив висновок, що США краще, ніж будь-коли готові вести світ до створення нового «економічно стабільного й антиреволюційного ліберально-міжнародного» порядку.

Тогочасне американське суспільство не було готовим до сприйняття таких ідей і вони не були реалізовані – США не ратифікували Версальський мир і не вступили до Ліги націй. Водночас, користуючись своєю фінансово-економічною перевагою Вашингтон приступив до активної пропаганди американської демократії і стандартів життя. Хоч США після війни й повернулися до політики ізоляціонізму, але увійшли до еліти світових держав.

США внесли видатний внесок у перемогу Антанти наданням кредитів, поставками товарів, участю флоту і військ у спільних бойових діях. Військовий флот США відіграв вирішальну роль у прориві британцями підводної блокади. Американські війська під командуванням генерала Джона Першинга брали участь у вирішальних боях в Європі з літа 1918 р. На основі «14 пунктів» Вудро Вільсона було підписано перемир'я з Німеччиною і її союзниками.

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

Жінки отримали право голосу на виборах 1920 року. Американські індіанці стали громадянами держави за рішенням Конгресу 1924 року.

У 1920-х роках нація ставала все більш урбаністичною, і щоденне життя змінилося під впливом споживчої революції, що сприяло поширенню автомобілів, телефонів, радіо та інших приладів.

1929 — фондовий ринок Уолл Стріт зазнав краху, почалася Велика депресія. Конгрес ухвалив ряд законів, покликаних полегшити економічну кризу за рахунок серії заходів і реалізувати довготривалі соціальні та економічні реформи. Заходи проти депресії введені 1933 року.

Наприкінці 30-х років країни Осі (Німеччина та Італія) у Європі плюс Японія в Східній Азії порушили мир. Коли агресія держав Осі призвела до розв'язання у вересні 1939 року війни в Європі, США намагалися залишитися поза воєнними діями. Але 7 грудня 1941 року японці розбомбили Перл-Харбор. Президент Рузвельт оголосив війну, і через 4 дні Німеччина та Італія оголосили війну США. США вступили в Другу світову війну після нападу японців на Перл Гарбор 1941 року.

Друга світова війна[ред.ред. код]

США у другій половині 20 століття[ред.ред. код]

Після смерті Рузвельта у 1945 році президентом став Гаррі Трумен. Через місяць війна в Європі закінчилася. Перед закінченням війни США створили і випробували атомну бомбу, скинувши атомні бомби на Хіросіму й Нагасакі (Японія) у серпні 1945. Капітуляція Японії у вересні 1945 року стала закінченням світової війни.

Погіршення відносин між США і СРСР відбулося в пізніх 40-х. Термін «холодна війна» використовувався для позначення боротьби за владу і престиж між західними силами і комуністичним блоком з кінця Другої світової війни і до 1989 року.

Під час «холодної війни» страх перед внутрішніми комуністами став національною нав'язливою ідеєю у 1950-х рр. Найзаповзятішим переслідувачем комуністів був сенатор Джозеф Маккарті, який дав ім'я новій ері в американській історії — маккартизму («полювання на відьом»).

19501953 — участь в Корейській війні.

1961 — невдале вторгнення на Кубу (Плая Хірон).

В середини 50-х р. Америка була на вершині великого індустріального буму. У гонці за технологічну першість США першими провели випробування водневої бомби, але були другими після СРСР у запуску (31 січня 1958) штучного супутника і керованої міжконтинентальної ракети. Однак, американці домоглися швидкого прогресу в освоєнні космосу і розробці ракет. 1969 року перший американець висадився на Місяць.

Джон Кеннеді (1963)

У 1961 році представник старшого покоління Ейзенхауер поступився місцем наймолодшому за всю історію США президенту — Джону Кеннеді, який переміг республіканського кандидата Річарда Ніксона. Президент Кеннеді зіштовхнувся з труднощами в отриманні підтримки Конгресу для внутрішніх програм. Він також опинився у складній ситуації під час врегулювання кубинської ракетної кризи 1962 року, коли СРСР і США стояли на межі війни.

22 листопада 1963 року президента Кеннеді у Далласі вбито. Його наступник Ліндон Джонсон оголосив продовження політики Кеннеді і йому вдалося надати багатьом ідеям Кеннеді юридичної завершеності.

19641975 — Війна у В'єтнамі. Війна у Південному В'єтнамі, що почалася в 1964 році, тривала між урядовими силами, яких підтримували США, і силами партизанів за підтримки Північного В'єтнаму. Війна спровокувала ріст внутрішньої опозиції у США. Обраний президентом, Ніксон почав поступове виведення американських військ з В'єтнаму.

Економічні проблеми породило ембарго країн ОПЕК 1973 року.

19731974 — скандал Уотергейт спричинив імпічмент президента Річарда Ніксона. Другий президентський термін Ніксона був перерваний початком справи Уотергейта, коли 5 осіб (2 з яких, як з'ясувалося, безпосередньо працювали у виборчому комітеті Ніксона) були заарештовані після вторгнення у штаб-квартиру Демократичної партії, що розміщувалася у квартирному комплексі Уотергейт у Вашингтоні. Ніксон залишив посаду президента 9 серпня, ставши першим в історії країни президентом, який зробив це під загрозою імпічменту.

На час президентства Джеральда Форда випали тяжкі часи в економіці. Крім того, Форд не мав широкої підтримки всередині своєї партії. На виборах 1976 року президентську кампанію виграв колишній губернатор Джорджії Джиммі Картер.

Обіцянка Картера виступити проти країн, які порушують права людини, вилилася в ембарго на експорт зерна і високих технологій в СРСР, у відповідь на радянське вторгнення в Афганістан. 4 листопада 1979 року група бойовиків захопила американське Посольство в Ірані і захопила в заручники 66 осіб. «Криза іранських заручників» підірвала довіру до Картера як лідера, а невдала спроба звільнення заручників (1980), внаслідок якої було вбито 8 американців, тільки погіршила ситуацію. Після кризи заручників і спаду національної економіки Картер мав мало шансів у президентській кампанії 1980 року. Кандидат республіканців Рональд Рейган пообіцяв відновити американську перевагу як у політичній, так і в економічній сферах.

Народ з ентузіазмом підтримав неоконсервативне звернення Рейгана, який випередив як Картера, так і кандидата від третьої партії Джона Андерсона. Він став першим президентом в історії США, який був обраний на цю посаду у віці 70 років. Зовнішня політика Рейгана була агресивно антикомуністичною. Він збільшив витрати на оборону, поповнюючи американський арсенал ядерної зброї і фінансуючи Стратегічну оборонну ініціативу, більше відому під назвою «Зоряні війни».

1986 — скандал Ірангейт, пов'язаний з таємним продажем американським урядом озброєнь Ірану. Всупереч бажанню Держсекретаря і міністра оборони, адміністрація Рейгана організувала нелегальний продаж зброї в Іран в обмін на звільнення американських заручників на Близькому Сході. Кошти, отримані від продажу зброї, передавалися повстанцям в Нікарагуа. Рейган, однак, покращив послужний список у 1987 перед тим, як залишити посаду, погодившись на серію переговорів щодо скорочення озброєнь і обмеження кількості ракет середньої дальності, ініційовану Михайлом Горбачовим. Рейган підготував свого віце-президента, Джорджа Буша, щоб він змінив його на посаді президента.

1988 — Криза на фондовій біржі, США стали найбільшою нацією-боржником.

1988 — США напали на Панаму.

1989 — Кінець «холодної війни» з СРСР.

19901991 — війна у Перській затоці проти Іраку, основна воєнна акція, що відбулася в часи Буша. Швидка перемога США в операції «Буря в пустелі», у співвідношенні з мінімальною кількістю втрат серед американців, забезпечила президенту Бушу найвищий рейтинг схвалення в історії. Однак внутрішні проблеми зробили його популярність недовговічною. Сильний занепад традиційного виробництва, що почався ще в 1970-х роках, призвів до великомасштабного зміщення економіки в бік сфери послуг та інших секторів. У штатах, які багато в чому залежали від виробництва, включаючи більшу частину Середнього Заходу, виникла проблема безробіття.

До того ж, закінчення холодної війни, прискорене розпадом Варшавського Пакту і колапсом Радянського Союзу, призвели до скорочення американських військових сил та до відкриття нових ринків у глобальній економіці.

Після війни у Перській затоці нація звернула увагу на внутрішні проблеми спаду в економіці і високе безробіття. Нездатність Буша здійснити програму оздоровлення економіки призвела на виборах 1992 року до перемоги кандидата демократів, губернатора Арканзасу Біла Клінтона.

Економічна ситуація суттєво покращилася вже в перший рік президентства Клінтона, і це, разом із збільшенням податкових ставок і скороченням витрат, привело до зменшення дефіциту бюджету.

Під час другого терміну Клінтона його супротивники всередині і поза межами Конгресу почали розслідування дій, які вони вважали зловживаннями президента, і, особливо, скандалу Левінскі. Процедура імпічменту, однак, завершилася виправдовувальним вердиктом.

У зовнішній політиці США насолоджувалися беспрецедентним міжнародним впливом в кінці 1990-х років (участь США у конфліктах в Боснії і Герцеговині, Хорватії, Косово і на Середньому Сході).

Президентські вибори 2000 року завершилися суперечками щодо результатів голосування у штаті Флорида, які вирішили результат загальнонаціональних виборів. Переможцем було оголошено республіканського кандидата Джорджа У. Буша.

XXI століття[ред.ред. код]

Турботи нової Адміністрації з приводу економічного спаду, що почався у 2001 році, відійшли на другий план після 11 вересня, коли понад 3000 людей загинуло внаслідок терактів у Нью-Йорку і Вашингтоні. Джордж Буш створив міжнародну коаліцію проти терористичної організації «Аль-Каїда» і режиму «Талібан» в Афганістані. Друга війна проти Іраку у 2003 року.

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Перші колоністи почали відзначати День незалежності США першими і ввели цю традицію в США.
  • Джинсовий одяг з'явилася завдяки Levi Strauss people в якості робочого.
  • Американський прапор США називають "the Stars and Stripes" («Зірки і смуги»).
  • Національний символ США - Орлан білоголовий.

Ресурси Інтернет[ред.ред. код]


Джерела[ред.ред. код]

  1. For a capsule online history see Alonzo Hamby, Outline of U.S. History (2010) online; for recent textbooks see David M. Kennedy and Lizabeth Cohen, The American Pageant (15th ed. 2012); James A. Henretta, Rebecca Edwards and Robert O. Self, America's History (7th ed. 2011); James L. Roark, et al. American Promise (4th ed. 2011); Robert A. Divine, et al. America Past and Present (8th ed. 2011)
  2. 1524: Подорож відкриттів, Centro studi storici Verrazzano
  3. Інформація про «Втрачену Колонію» з сайту Служби Національних Парків США (англ.)
  4. Schecter, Barnet. The Battle for New York: The City at the Heart of the American Revolution. Walker & Company. New York. October 2002. ISBN 0-8027-1374-2
  5. McCullough, David. 1776. Simon & Schuster. New York. May 24, 2005. ISBN 978-0-7432-2671-4
  6. David Hackett Fischer, Washington’s Crossing (2005)
  7. Michael O. Logusz, With Musket And Tomahawk: The Saratoga Campaign and the Wilderness War of 1777 (2010)
  8. Howard Jones, Crucible of power: a history of American foreign relations to 1913 (2002) p. 12
  9. Henry Lumpkin, From Savannah to Yorktown: The American Revolution in the South (2000)
  10. Richard M. Ketchum, Victory at Yorktown: The Campaign That Won the Revolution (2004)
  11. Forrest McDonald, The Presidency of George Washington (American Presidency Series) (1988)
  12. Charles Warren, The Supreme Court in United States History, Vol. 1: 1789 — 1821 (1926)
  13. Max M. Edling, and Mark D. Kaplanoff, "Alexander Hamilton’s Fiscal Reform: Transforming the Structure of Taxation in the Early Republic, " William and Mary Quarterly, Oct 2004, Vol. 61 Issue 4, pp 713 — 744
  14. Stanley M. Elkins, and Eric McKitrick, The Age of Federalism: The Early American Republic, 1788 — 1800 (1994), ch. 9
  15. James Sharp, American Politics in the Early Republic: The New Nation in Crisis (1995)