Гадяч

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гадяч
Gadyach gerb.png Gadach.png
Герб Гадяча Прапор Гадяча
У центрі Гадяча (Соборна площа), жовтень 2010 року
У центрі Гадяча (Соборна площа), жовтень 2010 року
Гадяч
Гадяч на карті Гадяцького району
Гадяч на карті Гадяцького району
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Полтавська область Полтавська область
Район/міськрада Гадяцька міськрада
Рада Гадяцька міська рада
Код КОАТУУ 5320410100
Перша згадка 1533
Населення 24 132 (01.01.2011)[1]
Площа 17,78 км²
Поштові індекси 37300—305
Телефонний код +380-5354
Координати 50°22′02″ пн. ш. 33°59′20″ сх. д. / 50.36722° пн. ш. 33.98889° сх. д. / 50.36722; 33.98889Координати: 50°22′02″ пн. ш. 33°59′20″ сх. д. / 50.36722° пн. ш. 33.98889° сх. д. / 50.36722; 33.98889
Висота над рівнем моря 144 м
Водойма р. Псел, Грунь
Відстань
Найближча залізнична станція Гадяч
До обл./респ. центру
 - автошляхами 116 км
До Києва
 - автошляхами 273 км
Міська влада
Адреса 37300, Полтавська обл., Гадяцький р-н, м. Гадяч, вул. Л. Українки, 3
Веб-сторінка Гадяцька міськрада
Міський голова Савченко Тетяна Миколаївна

Га́дяч — місто, центр Гадяцького району Полтавської області, розташований на правому березі Псла біля впадіння до нього річки Груні. За переписом 2001 року в Гадячі проживають 22,7 тис. осіб. Відстань до облцентру становить 116 км і проходить автошляхом Н12 та Т 1706

Історичне населене місце [2].

Історія[ред.ред. код]

Ще у скіфські часи на родючих землях в заплавах рік Псла та Груні охоче селилися люди. А сам Гадяч, як місто, веде своє літочислення з Х-ХІІІ століть, коли проходило будівництво Посульської оборонної лінії. У 1442 р. поблизу Гадяча будується Красногірський Миколаївський монастир. Отже Гадячу близько 500 років, що підтверджує карта «Границі Литовскої Русі у 1533 році», де зазначений Гадяч — єдине місце з теперішньої Полтавщини, що свідчить про його значимість у ті часи.

Ймовірно, саме тут 1626 (у місці, що трактувалося поза кордоном Речі Посполитої) пробували закласти свій осередок нереєстрові козаки, незгодні із результатами Куруківської війни 1625 р., але росіяни послали війська, які зігнали звідси цих неспокійних сусідів[Джерело?]. Після успішної Смоленської війни 1633-1634 рр. з Росією, польська влада заходилася колонізувати ці терени. 1634 Гадяч отримав статус міста. У осадженні Гадяча значну роль відіграв Лукаш Жолкевський, староста переяславський. По його смерті 1636 місто

переходить під контроль Конецпольських - гетьмана коронного Станіслава Конецьпольського та його сина Олександра (які тримали уряд переяславських старост). По смерті гетьмана Станіслава 1646 Гадяч пробував взяти під свій контроль князь Ярема Вишневецький. Після Переяславської ради 1654 р. Б.Хмельницький почав творити з Гадяча "запасну" (після Чигирина) гетьманську резиденцію (на безпечному кордоні із новим союзником-зверхником - царською Росією). У вересні 1658 року Іваном Виговським були підписані Гадяцькі статті, з Польщею. У 16631668 роках Гадяч був столицею Лівобережної Гетьманщини, резиденцією Івана Брюховецького. Згодом Гадяч залишався однією з найбільших рангових маєтностей українських гетьманів. Під час Північної війни Карл XII влаштував в Гадячі лазарет для своїх військ. У 1764 році замок Гадяча і всі маєтки, що належали до нього, подаровані Кирилу Розумовському, а у 1785 році куплені в казну і передані у відання міського управління.

За даними на 1859 рік у місті мешкало 5115 осіб (2569 чоловічої статі та 2546 — жіночої), налічувалось 754 дворових господарств, існували 4 православних церков, 2 єврейські молитовні будинки, лікарня, повітове та приходське училища, поштова станція та 4 заводи, відбувалось 5 ярмарків на рік та базари[3].

Економіка[ред.ред. код]

У місті активно працюють 8 заводів і комбінатів. Найкрупніші — вентиляторний завод «Горизонт», ДП «Гадячсир».

Соціально-економічний розвиток міста, його благоустрій в більшості пов'язаний з нафтогазовидобувною промисловістю. Гадяч по праву вважається містом працівників нафтової та газової промисловості: розвідники надр, буровики, оператори, транспортники і будівельники — такі провідні професії поширені в місті. Перший нафтовий фонтан вдарив у 1958 році. На сьогодні сотні свердловин дають цінну енергетичну сировину.

Наука і освіта[ред.ред. код]

Полтавський філіал інституту бджільництва ім. І. П. Прокоповича виник на базі Української дослідної станції бджільництва, яка з 1953 року знаходиться у м. Гадячі. З 1990 року філіал підпорядковується інституту бджільництва м. Києва.

Гадяцька однорічна сільськогосподарська школа — один з провідних навчальних закладів України, в якому готують спеціалістів з бджільництва. Її було організовано в 1932 році як районну колгоспну школу для підготовки фахівців масової кваліфікації сільськогосподарського виробництва.

Державне училище культури ім. І. П. Котляревського в м. Гадячі майже за півстоліття свого існування підготувала для культурно-освітніх закладів тисячі спеціалістів. Серед них заслужений діяч мистецтв України О. М. Юзефович, заслужений артист України Віталій Скакун, чимало працівників культури України та інших відомих людей.

Професійно-технічну освіту надає Гадяцький професійний аграрний ліцей, де для підготовки з кожної професії є необхідні кабінети, лабораторії, майстерні, приміщення для технічного обслуговування, обладнані навчальні майданчики.

Місто має навчально-виховний комплекс, чотири школи, школу-інтернат, гімназію, 5 дитячих садків. Працюють Будинок дитячої та юнацької творчості, станція юних техніків та юних натуралістів, є дитяча спортивна та музична школи.

Є Національний науковий центр інституту бджільництва ім. П. І. Прокоповича, музей бджільництва, однорічна сільськогосподарська школа, яка готує фахівців з питань бджільництва та садівництва.

Варто зазначити, що на місці нинішньої школи бджільництва раніше містилася Гадяцька фортеця, а після її зруйнування — в'язниця. Полтавський філіал інституту бджільництва ім. І. П. Прокоповича виник на базі Української дослідної станції бджільництва, яка з 1953 року знаходиться у м. Гадячі. З 1990 року філіал підпорядковується інституту бджільництва м. Києва.

Гадяцька однорічна сільськогосподарська школа — один з провідних навчальних закладів України, в якому готують спеціалістів з бджільництва. Її було організовано в 1932 році як районну колгоспну школу для підготовки фахівців масової кваліфікації сільськогосподарського виробництва.

Культура[ред.ред. код]

У місті є Гадяцький літературний музей родини Драгоманових[4], Свято-Успенський собор. Місто Гадяч – центр паломництва туристів єврейського походження з різних країн світу (Ізраїлю, США, Канади, Польщі, Росії, Прибалтики), оскільки тут у 1813 році було поховано засновника хасидизму (релігійної течії) ХаБад Шнеура Залмана (Алтер Ребе) 1745-1813 рр.

Туризм[ред.ред. код]

Завдяки мальовничим краєвидам з тінистими сосновими борами, розмаїтими березовими гаями, блакитнооким красенем Пслом, Гадяч по праву вважається окрасою Полтавської області. Це місце, куди із задоволенням приїжджають відпочивати жителі не тільки сусідніх міст, а й сусідніх країн, насолоджуючись первозданною красою місцевої природи, затишком міських вулиць і загальною атмосферою дружелюбності та гостинності.

Місто Гадяч — центр паломництва туристів єврейського походження з різних країн світу (Ізраїлю, США, Канади, Польщі, Росії, Прибалтики), оскільки тут у 1813 році було поховано засновника хасидизму (релігійної течії) Хабад Шнеур-Залмана (Алтер Ребе, 1745 —1813 рр.).

Персоналії[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» № 878 від 26.07.2001 р.
  3. рос. дореф. Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1862 — 263 с., (код 2)
  4. Гадяцький літературний музей родини Драгоманових на сайті «Рідна країна — Світоглядний портал»
  5. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 236 с. ISBN 966-8201-26-4
  6. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917 —1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 244 с. ISBN 966-8201-26-4

Посилання[ред.ред. код]