Історія США

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Історія США, в американських школах та університетах зазвичай починається або з відкриття Америки Христофором Колумбом або з передісторії корінних народів. Другий підхід стає популярнішим в останні десятиліття.[1]

Альтернативний текст

Зміст

Доколумбова епоха[ред.ред. код]

Розташування сухопутного мосту через Берингію і шляхи заселення Північної Америки

Остаточно не відомо, як і коли корінні американці вперше поселилися на території сучасних Сполучених Штатів. Переважна більшість теорій припускає, що люди мігрували з Євразії через сухопутний міст Берингії, який з'єднував Сибір і Аляску під час льодовикового періоду. Згодом вони переселилися на південь по всій Америці і, можливо, дійшли до Антарктиди. Ця міграція розпочалася приблизно 30000 років тому[2] і тривала близько 20000 років, поки сухопутний міст не був затоплений внаслідок підвищення рівня моря, викликаного закінченням останнього льодовикового періоду.[3] Ці давні мешканці, звані палеоамериканцями, незабаром розділились на багато сотень різноманітних народів, племен і народностей.

Доколумбова епоха включає в себе період в історії і передісторії Північної і Південної Америки до появи європейців на американських континентах, охоплюючи час від початкового поселення у верхньопалеолітичний період аж до європейської колонізації під час Нового часу. Племена Північної Америки періодично ворогували одне з одним. Відомий ісландський вікінг Лейф Еріксон відкрив Америку, назвавши її Вінланд.

Колоніальний період США[ред.ред. код]

Колонізація Америки іспанцями, голландцями та французами[ред.ред. код]

Відкриття річки Міссісіпі конкістадором Ернандо де Сото в 1541 році

Після вікінгів першими європейцями на американському материку були іспанці. В жовтні 1492 року іспанська експедиція на чолі з адміралом Христофором Колумбом висадилась на острів Сан-Сальвадор.

Першим дослідником, який побував у гирлі ріки Міссісіпі, перетнув сучасні Луїзіану та Техас, дійшов практично до Каліфорнійської затоки, є іспанський конкістадор та мандрівник Альваро Нуньєс Кавеса де Вака. Це відбулося у 1528–1535 роках. Перше постійне поселення в сучасних США було засноване у 1565 у Флориді.

Французи вперше ступили на землі Нового світу як дослідники, шукачі маршруту до Тихого океану та достатку. Найбільш значні дослідження французів у Північній Америці відбулися під час правління короля Франції Франциска І. У 1524 році Франциск відправив італійця Джованні да Верраццано знайти шлях до Тихого океану в районі між Флоридою та Ньюфаундлендом. Землям поміж Новою Іспанією та англійським Ньюфаундлендом Верраццано дав назви Франческа та Нова Галлія, просуваючи цим способом Францію.[4]

Згодом, 1534 року, Франциск відправив Жака Картьє в першу з трьох подорожей досліджувати узбережжя Ньюфаундленда та ріку Св. Лаврентія. Потім французи мали невдалі спроби заснувати декілька колоній вздовж узбережжя Північної Америки, які провалилися через погодні умови, хвороби або конфлікт з іншими європейськими колоністами. Картьє пробував заснувати перше постійне європейське поселення в північній Америці в Кап-Руж (місто Квебек) у 1541 році, але всі 400 поселенців наступного року покинули поселення через погану погоду і набіги корінного населення. Невелика група вояків, яка залишилась у Південній Кароліні на острові Парріс, у 1562 році заснувала Шарльсфорт, але вже наступного року була змушена покинути його у зв'язку з припиненням постачання харчів з Франції.

Форт Кароліна, заснований у 1564 році на місці, де сьогодні стоїть місто Джексонвілл у штаті Флорида, проіснував лише один рік та був знищений іспанцями з Сент-Августина. Незабаром провалилась і спроба розміщувати засуджених на острові Сейбл в Новій Шотландії. У 1599 році в поселенні Тадуссак (тепер це Квебек) влаштували торговий пост, але першу зиму пережили лише п'ятеро з шістнадцяти осіб. У 1604 році острів Сент-Круа в Акаді був місцем для ще однієї французької колонії, яка дуже постраждала від хвороби, мабуть, цинги. Наступного року поселення перевезли в Порт Рояль. У 1685 році в Техасі французи заснували Форт Сент-Луїс, але до 1688 року його покинули.

У 1602 році уряд Республіки Об'єднаних провінцій засновує Голландську Ост-Індійську компанію (Vereenigde Oostindische Compagnie) для дослідження нового шляху до Індії та проголошення всіх незвіданих земель територіями Республіки Об'єднаних провінцій. Це призвело до створення кількох значних експедицій, які посприяли створенню провінції Нові Нідерланди.

Колонізація Америки англійцями[ред.ред. код]

Корабель «Мейфлавер» — англійський корабель, що перевозив пілігримів з міста Плімут (Англія) до Плімуту в Массачусетсі 1620 року. Його пасажирів вважають першими європейськими жителями Нової Англії.
«Джеймстаунська різанина 1622 року», гравюра по дереву Маттеуса Мерена, 1628 рік.

У 1585 і 1587 роках сер Волтер Релі за наказом Королеви Англії Єлизавети I зробив дві спроби заснувати постійне поселення у Північній Америці. Розвідувальна експедиція досягла американського берега в 1584 році й назвала відкрите узбережжя Вірджинія (англ. Virginia — «Незаймана») на вшанування «королеви-незайманки» Єлизавети I, що не була одруженою. Обидві спроби закінчилися невдачею — перша колонія, заснована на острові Роанук неподалік від узбережжя Вірджинії, виявилася на межі загибелі через атаки індіанців і брак припасів та була евакуйована сером Френсісом Дрейком у квітні 1587 року. Того ж року на острів висадилася друга експедиція колоністів, чисельністю 117 людей. Планувалося, що навесні 1588 року до колонії прибудуть кораблі зі спорядженням і провіантом. Проте з різних причин постачальна експедиція затрималася на півтора року. Коли вона прибула, усі будівлі колоністів були цілі, але не було жодних слідів людей, окрім останків однієї людини. Доля колоністів невідома донині.[5].

Перше постійне англійське поселення було створене в Джеймстауні (Вірджинія) у 1607 році. Релігійний і політичний хаос в Європі стимулював еміграцію в англійські колонії. Надія на процвітання привела сюди багатьох поселенців як з Англії, Німеччини, так і з інших континентальних країн.

XVIII століття[ред.ред. код]

Починаючи з середини XVII століття, Велика Британія намагалася встановити повний контроль над економічними операціями американських колоній, реалізуючи схему, відповідно до якої всі промислові товари (від металевих гудзиків до риболовецьких суден) імпортувалися в колонії з метрополії в обмін на сировину та сільськогосподарські товари. За цієї схеми англійські підприємці, так само як і англійський уряд, були вкрай незацікавлені у розвитку промисловості в колоніях, а також у торгівлі колоній з кимось іншим, окрім метрополії.

А тим часом американська промисловість (здебільшого у північних колоніях) досягла значних успіхів. Зокрема американські промисловці досягли успіху в суднобудуванні, що дозволило швидко налагодити торгівлю з Вест-Індією і тим самим знайти ринок збуту для американської мануфактури.

Англійський парламент визнав ці успіхи настільки загрозливими, що 1750 року видав закон, який забороняв будувати в колоніях прокатні стани та майстерні з обробки заліза. Зовнішня торгівля колоній також зазнавала утисків. 1763 року були прийняті закони про судноплавство, за якими товари дозволялося ввозити та вивозити з американських колоній лише на британських суднах. Крім того, всі призначені для колоній товари повинні були вантажитися у Великій Британії, незалежно від того, звідки їх везли. Таким чином метрополія намагалася поставити всю зовнішню торгівлю колоній під свій контроль. І це не враховуючи безлічі мит і податкових зборів на товари, які колоністи власноруч ввозили додому.

До другої половини XVIII століття населення американських колоній дедалі виразніше виступало як спільність людей, що перебували в конфронтації з метрополією. Значну роль у цьому відіграв розвиток колоніальної преси. Перша американська газета з'явилася у квітні 1704 року, а до 1765 їх було вже 25. Олії у вогонь підлив Закон про гербовий збір, що важко вдарив по американських видавцях. Невдоволення виявляли й американські промисловці та торговці, вкрай незадоволені колоніальною політикою метрополії. Присутність англійських військ, які залишилися там після семирічної війни), на території колоній також викликало невдоволення колоністів. Чимраз частіше звучали вимоги про надання незалежності.

Відчуваючи серйозність ситуації, як американська, так і англійська буржуазія, шукали рішення, котре задовольнило б інтереси як метрополії, так і колоній. Так 1754 року з ініціативи Бенджаміна Франкліна було висунуто проект зі створення союзу північноамериканських колоній з власним урядом, але на чолі з президентом, що призначається британським королем. Хоча проект і не передбачав повної незалежності колоній, у Лондоні він викликав вкрай негативну реакцію.

Іскрою, з якої розгорілася американська революція, стало «Бостонське чаювання» 16 грудня 1773 року. Жителі міста перевдяглися в індіанські костюми, вдерлися на кораблі з англійським крамом та скинули за борт тюки з привезеним чаєм. Бостон, як і всю Массачусетську колонію, вже давно вважали в Британії «підбурювачами спокою». Тому англійський уряд пішов на рішучі кроки, щоб упокорити бунтівників. Порт був блокований аж до сплати міською владою компенсації за знищений вантаж. Англійці вперто не хотіли помічати розмаху заколоту, вважаючи його справою групи радикально налаштованих фанатиків.

Але каральна акція проти Бостона не лише не втихомирила заколотників, а й стала для всіх американських колоній закликом згуртуватися для боротьби за незалежність.

Війна за незалежність (1775–1800)[ред.ред. код]

Підписання Декларації незалежності США

Створення інститутів влади[ред.ред. код]

Місцеві органи самоврядування США були створені в англійській Америці ще в колоніальний період. Перший загальний орган самоврядування - Континентальний конгрес - був скликаний напередодні революції як нарада представників окремих колоній. В ході революції він конституювався як Законодавчі Збори. На Другому Континентальному конгресі, скликаному 10 травня 1775 року, представники місцевої колоніальної влади обговорили становище, що склалося в результаті жорстких дій британського уряду і англійських військ, які фактично розпочали до цього часу бойові дії проти загонів міліції колоністів.

Конгрес оголосив себе центральним урядом колоній, що об'єдналися для спільного захисту від британської агресії і доручив колоніальним законодавчим зборам виробити місцеві конституції, які передбачали їх незалежність від Великобританії. Генерал Вашингтон, харизматичний політичний лідер з Віргінії, що висунувся ще в період франко-індіанської війни, був призначений головнокомандувачем об'єднаної Континентальної армії.

У кожній колонії частина населення залишилася лояльною до королівського уряду, але лоялісти ніде не мали достатнього впливу, щоб контролювати місцеві органи влади. Їх дії стали предметом уваги з боку місцевих комітетів безпеки, створених відповідно до рішень першого Континентального конгресу в 1774 року, які тепер виконували функції тимчасових виконавчих органів Конгресу на місцях. Майно лоялістів, які виступили проти революції, було конфісковано, а самі вони втекли під захист королівських військ.

У липні наступного 1776 року Конгрес проголосував за проголошення незалежності США і прийняв Декларацію незалежності, що склала основу конституції нової федеративної держави. Після революції інші органи федеральної влади були створені в результаті конституційної реформи 1786-1791 років.

Хід бойових дій[ред.ред. код]

Генерал Корнуолліс здається під Йорктауном
Здача генерала Бергойна

Військові дії почалися ще до проголошення незалежності внаслідок жорсткого тиску з боку англійської армії, яка намагалася роззброїти загони місцевої поліції та заарештувати лідерів колоністів. Оскільки сил британської корони в Америці виявилося недостатньо, щоб взяти під контроль всю територію колоній, і збройні загони колоністів намагалися навіть перейти в наступ, в серпні 1776 р. в Нью-Йорку висадилася велика армія англійців. Загони місцевої міліції були розгромлені, а армія генерала Вашингтона після кількох поразок була змушена відступити через Нью-Джерсі до Пенсильванії. Англійці утримували місто Нью-Йорк до укладення мирного договору 1783 р., перетворивши його у свій головний опорний пункт на території Північної Америки[6][7].

Слідом за американським військом, яке відступало, британська армія вдерлася в Нью-Джерсі, але тут зазнала відсічі від армії генерала Вашингтона, яка до цього часу перегрупувалася і форсувала річку Делавер в різдвяну ніч, в грудні 1776 р.. Англійці були розбиті при Трентоні та Принстоні і відступили назад до Нью-Йорку[8].

Генеральний план англійців, розроблений в Лондоні, складався із влаштування одночасного наступу з Канади і річкою Гудзон, щоб у 1777 р. захопити Олбані та відрізати Нову Англію від південних колоній. Але канадська армія під командуванням генерала Бергойна зазнала поразки при Саратозі, а з Нью-Йорка армія англійців попрямувала не до Олбані, а до Філадельфії. Внаслідок цього вцілілі під Саратогою англійці потрапили в полон з умовою репатріації до Великої Британії, але Континентальний конгрес не затвердив умови їх здачі, і полонених ув'язнили[9]. Перемога колоністів прискорила вступ Франції в союз з США, який був укладений 1778 року. До союзу потім приєдналися Іспанія та Нідерланди, і почалася нова глобальна війна[10].

Картина Емануеля Лойце Вашингтон перепливає через Делавер (1851)

Надалі англійці зосередили свої сили на спробах захопити південні штати. Маючи у своєму розпорядженні обмежений контингент військ, вони зробили ставку на мобілізацію лоялістів[11]. Подібна тактика допомогла їм утримати позиції на північно-західних територіях, незважаючи на поразку канадських військ при спробі наступати на Олбані.

Наприкінці 1778 р. британський флот висадив десант та захопив столицю Джорджії, місто Саванну. 1780 року точно так само було взято й Чарлстон. Але лоялістів було замало, щоб просунутися вглиб країни, і англійцям довелося задовольнитися контролем над портовими містами. Подальший наступ на Північну Кароліну та Вірджинію захлинувся, бо на окупованих територіях почалася партизанська війна, і загони лоялістів зазнали нищівної поразки.

Залишки британської армії попрямували до міста Йорктаун, де збиралися завантажитись на кораблі британського флоту. Але флот зіткнувся в Чесапікській затоці з французьким флотом і був змушений відступити. Війська британського генерала Корнуолліса, що опинилися в пастці, у жовтні 1781 р. здалися генералу Вашингтону[12]. Коли повідомлення про цю поразку досягли Великої Британії, парламент ухвалив рішення розпочати мирні переговори з американськими повстанцями.

Результатом революції стала незалежність 13 колоній: Массачусетсу, Нью-Гемпширу, Коннектикуту, Род-Айленду, Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Пенсильванії, Делаверу, Меріленду, Вірджинії, Північної і Південної Кароліни і Джорджії. Згідно з Конституцією, написаною Конституційними зборами 1787 року, було створено національний уряд.

Герой революції Джордж Вашингтон, обраний на посаду президента, започаткував багато державних установ, включаючи кабінет, монетний двір і перший банк США.

Перші роки республіки[ред.ред. код]

Джордж Вашингтон, який став лідером нації ще в роки Американської революції, був обраний першим президентом США згідно з новою конституцією, прийнятою в 1789-91 роках[13] згідно з першим повоєнним переписом населення, в США на той момент проживало 3,9 мільйони людей. Середня густота населення становила 4,5 осіб на квадратну милю, але мешканці були розселені не дуже рівномірно: більша частина населення зосередилася в прибережних регіонах, тимчасом як на західних територіях білих поселенців практично не було. Більшість населення складалася з селян та їхніх сімей, які проживали в сільських місцевостях. У США до кінця XVIII ст. було лише 12 міст з населенням у понад 5 000 осіб.

Судова влада в країні була впорядкована прийняттям закону 1789 р. про створення системи федеральних судів. Верховний суд того часу повинен був складатися з шести суддів. Крім того, були призначені три окружних суди (спочатку США були за юрисдикцією розділені на три географічні округи) і 13 Федеральних районних судів. Для виконання судових рішень була сформована Служба маршалів США, а для нагляду за законністю в кожному з 13 федеральних районів був призначений районний прокурор. Столиця США була перенесена в штат Меріленд, на частині території якого був пізніше створений незалежний федеральний округ Колумбія[14].

За підтримки президента Вашингтона секретар Казначейства Александер Гамільтон впровадив через Конгрес законопроект про фінансову програму реструктуризації боргів Конгресу, створення Центрального банку Сполучених Штатів, призначення нових податків та митних тарифів[15]. З них податок на віскі був найменш популярним і навіть зумовив повстання в Пенсильванії 1794 року.

В епоху французької революції та наполеонівських воєн США дотримувалися нейтралітету. Тим не менш, 1794 року уряд США підписав з Великою Британією угоду про взаємовигідну торгівлю, відповідно до якої Велика Британія відводила свої війська, зосереджені на канадському кордоні[16]. Ця угода була піддана критиці партією Джефферсона, але президент підтримав федералістів, які виступали за підписання угоди, і Джефферсон змушений був поступитися. Хоча президент Вашингтон був противником партійної системи, в цілому він підтримував федералістів, і після його смерті 1799 року став героєм цієї партії[17].

Становлення американської держави (1783—1865)[ред.ред. код]

Згідно з мирним договором з Великобританією західний кордон США був встановлений ​​по річці Міссісіпі, а північна, в свою чергу, - по Великих озерах. Раніше території між Міссісіпі і горами Аппалачі англійці залишали своїм індіанським союзникам. Флорида була повернута Іспанії.[18]

Після закінчення війни за незалежність США ще продовжували вести війну з індіанцями на північно-західних територіях, що завершилася в 1795 році підписанням Грінвілльского мирного договору, згідно з яким індіанська конфедерація визнала суверенітет США і допустила білих поселенців на свої землі. Крім того, США вели переговори з Іспанією щодо спірних Південно-західних територіях, де також велися активні бойові дії з індіанцями. Згідно з укладеним в тому ж 1795 році Мадридської угоди, Іспанія визнала ці землі володінням США і демаркувала кордон між ними та іспанською Флоридою по 31-й паралелі. У 1798 році там була створена територія Міссісіпі.

Після англо-американської війни 1812-15 рр. індіанці втратили підтримку Великобританії і не змогли дати американській експансії істотного опору. У 1830-х роках рішеннями Конгресу і адміністрації президента Джексона безліч індіанців було виселено за річку Міссісіпі.

З початку XIX століття тисячі американців покинули все більш густо заселений схід США і попрямували на захід від Міссісіпі, в абсолютно неосвоєний регіон, званий Великими рівнинами. При цьому жителі Нової Англії переселились в багатий лісом Орегон, а вихідці з південних штатів заселяли простори Техасу, Нью-Мексико і Каліфорнії.

Основним транспортним засобом цих переселенців - піонерів були запряжені кіньми або биками фургони. У шлях відправлялися каравани з декількох десятків фургонів кожен. Для того щоб дістатися від долини Міссісіпі до узбережжя Тихого океану, такого каравану було потрібно в середньому близько півроку.

Після того, як в 1848 році в Каліфорнії було виявлено золото, почалася так звана Каліфорнійська золота лихоманка, що підсилила потік переселенців. Для ряду релігійних груп переселення на малозаселені західні території надавало можливість уникнути зовнішнього впливу і конфліктів з представниками основних конфесій та владою. Одним із прикладів цього є мормони, які оселилися в штаті Юта в 1847 році.

Республіканська ера Джеферсона[ред.ред. код]

На президентських виборах 1800 року Томас Джефферсон з великою перевагою переміг Джона Адамса. Новообраний лідер продовжив політику демократизації влади, започаткованої колишнім президентом, створення відповідального перед місцевою владою уряду і посилення ролі сільського господарства в економіці. З метою досягнення контролю над Конгресом Джефферсон пішов на компроміс з федералістською фракцією. Джефферсон продовжив економічну політику Гамільтона щодо Національного банку і тарифів. В обмін на це федералісти не перешкоджали закінченню дії Закону про підбурювання в 1801 році і скасування одного з Актів про іноземців, що супроводжувалося звільненням з в'язниці арештованих за цими законами.

Прагнучи зменшити урядові витрати, Джефферсон намагався ліквідувати національний борг, вважаючи, що країни не повинні збільшувати свої заборгованості шляхом отримання іноземних кредитів, за що виступав Гамільтон. Також були скасовані багато введених попередньою адміністрацією податків, зокрема, податок на дрібних виробників віскі, що викликало в 1794 році серйозні хвилювання. Думка Джефферсона, що федеральний уряд може забезпечуватися тільки митом без збору податків з населення, спочатку принесла успіхи в економіці, проте пізніше, коли в результаті Наполеонівських війн торгівля США з Великобританією і Францією була перервана, призвела до катастрофи.

Джефферсон в період свого президентства провів значне скорочення чисельності армії, а також розпустив більшу частину флоту, побудованого при адміністрації Адамса, оскільки, на його думку, великі збройні сили виснажували ресурси і фінанси держави. Він вважав, що в разі війни достатня чисельність армії буде досягнута за рахунок добровольців з цивільного населення, як це сталося під час Війни за незалежність. Проте, визнаючи необхідність освічченого керівництва добровольчої армії, Джефферсон збільшив армійський корпус інженерів і заснував в 1803 році Військову академію США у Вест-Пойнті.

Луїзіанська покупка (1803-1804)[ред.ред. код]

Докладніше: Купівля Луїзіани
Землі, придбані США

У 1803 році завдяки вдалим діям американських дипломатів між Сполученими штатами і Францією була укладена угода, що отримала назву Луїзіанська покупка і яка дозволила Штатам практично подвоїти свою територію. Але головним досягненням цієї угоди для США того часу було надання річки Міссісіпі, важливої транспортної артерії, яка раніше була прикордонною річкою, в повне розпорядження американських фермерів і торговців.

Під час переговорів і безпосередньо під час проведення операції Іспанія заявляла свої претензії на частину території штату Оклахома і південно-західну частину штатів Канзас і Луїзіана. Згідно з угодою до США відходили території, які з часом стали частиною канадських провінцій Альберта і Саскачеван. Придбана за результатами операції земля склала приблизно 23% території сучасних Сполучених Штатів Америки.

«Луїзіанська покупка» стала однією з важливих віх в політичному житті третього президента США Томаса Джефферсона. Хоча Джефферсон і був стурбований законністю проведення операції (Конституція США не містила статей з приводу придбання територій у іноземних держав) він, тим не менше, зважився на операцію у зв'язку з тим, що Франція і Іспанія перешкоджали американцям в їх торгівлі через порт Новий Орлеан.

Англо-американська війна[ред.ред. код]

Командор Олівер Перрі в битві на озері Ері

Військові дії почалися в червні 1812 і відбувалися в районі американо-канадського кордону, чесапікської і мексиканської заток із змінним успіхом і закінчилися навесні 1815. У союзі з англійцями виступали індіанці під проводом Текумсе. Велася також інтенсивна війна в морі. В ході кампаній 1812 і 1813 виявилася непідготовленість американців до війни; провалилися спроби США окупувати територію Канади. Англійцям поступово вдалося підсилити блокаду узбережжя США. Проте 10 вересня 1813 американська ескадра завдала поразки супротивникові на озері Ері; в результаті США вдалося узяти під свій контроль прикордонні райони на Заході.

Впродовж 1814 США знов загрожувала повна поразка: після перемоги над Наполеоном в Європі Велика Британія скерувала великі сили на боротьбу з американцями, а уряд США до осені був неплатоспроможним. Основними напрямами ударів стали Нью-Йорк (з метою відрізати від решти частину США Нову Англію), Новий Орлеан (з метою блокувати басейн р. Міссісіпі) і район Чесапікської затоки (що було обманним маневром).

24 серпня 1814 англійці захопили Вашингтон і спалили його. Проте на підступах до Балтімору у Форті Макгенрі 13-14 вересня англійці наштовхнулися на запеклий опір. На півночі 10-тисячна англійська армія виступила з боку, але 11 вересня американці розбили англійський флот у бухті Платтсбург, і, позбувшись підтримки флоту, британські сухопутні сили були змушені відступити до Канади.

Переговори щодо мирного договору почалися в червні 1814, і 24 грудня був підписаний Гентський договір, що відновив довоєнний статус-кво, але не вирішив територіальних і економічних суперечностей, які призвели до війни. Загальні втрати американців у війні склали 2260 чоловік. Ця війна також отримала назву Другої війни за незалежність (саме така назва прийнята в американській історіографії).

Закон про переселення індіанців[ред.ред. код]

Закон про переселення індіанців прийнятий конгресом США та підписаний президентом Ендрю Джексоном. Він передбачав переселення індіанців з південно-східних штатів на необжиті землі на захід від річки Міссісіпі. Закон набрав чинності 28 травня 1830 року.

Переселення передбачалося як добровільне для охочих провести «обмін землями», згідно з законом. Уряд США зобов'язувався назавжди закріпити нові землі за переселенцями та їхніми нащадками. Конгрес виділив асигнування на допомогу переселенцям у разі переїзду та облаштування на новому місці, допомогу на перший рік після переселення, а також військовий захист від інших вороже налаштованих племен.

Боротьба за Техас[ред.ред. код]

Президент Ендрю Джексон

Після війни за незалежність на місці іспанської колонії Нова Іспанія у Північній Америці була проголошена Мексиканська республіка. 4 жовтня 1824 року Мексика прийняла нову конституцію, якою країна була проголошена федеративною республікою, у склад котрої входили дев'ятнадцять штатів та чотири території. Колишня іспанська провінція Техас стала частиною новоствореної держави, штатом Мексики із столицею в м. Салтійо.

У певний період своєї історії, з огляду на невелику кількість населення регіону, уряд Мексики заохочував імміграцію поселенців, які мали створити свої власні війська для захисту штату та поселень від ворожо налаштованих місцевих індіанських племен. Імміграційна політика мексиканського уряду відзначалася своєю ліберальністю, що дозволило англомовним поселенцям заснувати перші поселення вже у 1822 році під проводом адвоката Стівена Остіна, якому було доручено виділяти земельні ділянки. Таким чином, більшість поселенців, які заселяли величезні території Техасу були англомовними поселенцями, прибульцями із Сполучених Штатів.

Ще у 1827 р. президент США Джон Квінсі Адамс звертався до Мексики з пропозицією продати Техас США за один мільйон доларів, але йому було відмовлено. Два роки по тому, новий президент Ендрю Джексон знову звернувся з пропозицією придбати у Мексики штат Техас вже за 5 мільйонів доларів, але як і раніше не отримав згоди. Шляхом масової імміграції англомовні поселенці дуже скоро опинилися у більшості на території цього мексиканського штату. Занепокоєний такою ситуацією, президент Мексики Анастасіо Бустаманте 6 квітня 1830 року ввів нові обмеження на подальшу імміграцію зі США, також був скасований закон, який передбачав звільнення переселенців від податків на майно протягом 10 десяти років та були підвищені митні тарифи на імпорт товарі із Сполучених Штатів.

Карта Мексики, 1835—1846. Рожевим кольором відзначено сепаратистські регіони

Конфлікт розпочався з прийняттям у 1835 році нової Конституції Мексики, яка передбачала більшу централізацію держави та скасування рабства. Своїм указом президент Мексики Антоніо Лопес де Санта-Анна скасував дію колишньої конституції 1824 року, що викликало заворушення у декількох регіонах країни. Військові дії розпочалася в Техасі 1 жовтня 1835, хоча техаські повстанці спочатку швидко оволоділи найбільшими містами Байя та Сан-Антоніо де Бехар однак пізніше зазнали поразки у цих самих місцях. Війна закінчилася поразкою мексиканської армії у битві при Сан-Хасінто, коли війська генерала Семюела Х'юстона розгромили мексиканський корпус на чолі з президентом Санта-Анною, який потрапив у полон незабаром після битви.

Захоплений президент був змушений підписати договір про незалежність Техасу і після цього його переправили до США. Договір передбачав припинення бойових дій, передислокацію мексиканських військ на південь від Ріо-Гранде, повернення Мексикою захопленого майна та обмін військовополоненими; в обмін на це Санта-Анна отримував можливість повернутися в Мексику, як тільки він вважатиме це відповідним (цей пункт договору був порушений). Мексика відмовилася ратифікувати договір, підписаний полоненим президентом, і не дивлячись на припинення військових дій, статус Техасу залишався юридично невизначеним до тих пір, поки в 1845 року він не приєднався до США.

Американо-мексиканська війна (1846-1848) і демаркація кордону з Мексикою[ред.ред. код]

Зростання території США в 1840-1850 рр.

У 1846 році США через суперечку щодо кордону після приєднання Техасу оголосили війну Мексиці, і армія американського генерала Тейлора розгромила війська президента Санта-Анни. У наступному 1847 році, армія генерала Скотта зайняла столицю Мексики, президент втік, а тимчасовий уряд уклав з американцями мир, поступившись США майже половиною території своєї держави. Згідно з мирним договором в обмін на території Мексика отримала 15 мільйонів доларів, щоб розплатитися з зовнішніми боргами, через які втратила підтримку європейських країн, залишивши її напризволяще долі і американських військ.

У 1853 році Мексика поступилася ще частину своєї території США в результаті операції, званої покупка Гадсдена, яка остаточно сформувала новий американо-мексиканський кордон.

Рабтво в США[ред.ред. код]

Чорношкірий раб, після покарання ударами батога. Луїзіана, 1863

Вперше африканські невільники були завезені в британську Вірджинію англійськими колоністами в 1619 р. Станом на 1860 рік, з 12-мільйонного населення 15 американських штатів, де зберігалося рабство, 4 мільйони були рабами[19]. З 1,5 млн сімей, що жили в цих штатах, понад 390 тис. сімей мали рабів.

Праця рабів широко використовувався в плантаційному господарстві, дозволяючи отримувати американським рабовласникам високі прибутки. У першій половині XIX століття національне багатство Сполучених Штатів значною мірою було засновано на експлуатації рабської праці[20]. За період з XVI століття по XIX століття в країни Америки було завезено близько 12 мільйонів африканців, з них близько 645 тис. — на територію сучасних США.[21][22][23]

18 вересня 1850 Конгрес США прийняв закон про рабів-втікачів, що дозволяв пошук і затримання втікачів рабів на територіях, де рабство було вже скасовано. Закон зобов'язував населення всіх штатів активно брати участь в затриманні рабів-утікачів і передбачав суворе покарання для рабів, тих, хто їх переховував і тих, хто не сприяв затриманню раба. У всіх південних і північних штатах засновувалися особливі уповноважені з ловлі рабів, яким слід надавати сприяння. Спійманих рабів поміщали у в'язницю і під озброєною охороною повертали рабовласникові. Щоб раб був визнаний збіглим, достатньо було, щоб будь-який білий заявив і підтвердив під присягою, що цей негр є рабом, який втік від нього[24].

На індіанській території, яка формально не входила до складу США і де проживали виселені в 1830-ті рр. з південних штатів П'ять цивілізованих племен, рабство в окремих випадках зберігалося до 1870-х рр. При цьому положення рабів в індіанців було кращим у порівнянні з південними штатами, а значну частину племені семінолів становили афроамериканці і нащадки змішаних індіансько-афроамериканських шлюбів.

Рабство було скасовано після завершення Громадянської війни 1861–1865 років і прийняття Тринадцятої поправки до Конституції США в грудні 1865 року.

Передумови Громадянської війни в США[ред.ред. код]

Основною причиною, яка привела США до громадянської війни стала наявність в країні штатів двох типів: рабовласницьких і вільних. Територія Сполучених Штатів поступово розширювалася на схід від Атлантики протягом майже всього XIX ст. і кожен раз, коли була необхідність приєднати новостворений штат до країни, виникала напруженість між рабовласницьким Півднем і вільною Північчю. Коли в Сенаті порушувався баланс кількості рабовласницьких і вільних штатів на користь перших або останніх, з'являлася можливість порушити рівновагу інтересів обох систем.

Шістнадцятий Президент США Авраам Лінкольн

Ситуація суттєво загострювалася діями аболіціоністів, які не тільки виступали із закликами щодо скасування рабства в США, але і спонукали уряд країни приймати закони, які обмежували можливості рабовласників, наприклад ввозити нових рабів в США чи їздити з рабами у вільні штати, а також допомагали бігти рабам на Північ і в Канаду. При цьому можливості південних плантаторів повернути рабів, що втекли, отримати якусь компенсацію від держави, покарати через судові інстанції аболіціоністів або зупинити їх інформаційну війну з рабством було практично неможливо.

При заселенні Канзасу напруга між Півднем і Північчю дійшла до справжньої конфронтації: уряд США дозволив населенню штату вирішувати або він буде рабовласницьким, або вільним, внаслідок чого іммігранти з рабовласницьких штатів і переселенці з Півночі почали вбивати один одного. Деякі історики навіть назвали цей конфлікт кінця 1850-х рр. "Малою Громадянською війною".

В 1861 році президентом США було обрано Авраама Лінкольна, який заявляв про неможливість співіснування протилежних економічних систем. Бажання зберегти рабство недоторканним призвело до того, що такі штати як Південна Кароліна, вирішили залишити Сполучені Штати і створили нове, незалежне від Вашингтона державне об'єднання - Конфедеративні Штати Америки. У відповідь Лінкольн оголосив це рішення повстанням і відправив війська заради збереження цілості країни. Канфдерація, до якої з плином часу приєдналася 11 південних штатів, сформувала свою армію і розпочала бойові дії проти армії США. Це стало початком Громадянської війни 1861-65 років.


Громадянська війна в США[ред.ред. код]

Лінкольн у солдатському таборі військ США
Map of U.S. showing two kinds of Union states, two phases of secession and territories.
Статус штатів у 1861.
   Штати, які відокремилися до 15 квітня 1861
   Штати, що відокремилися після 15 квітня 1861
   Рабство дозволено
   Рабство заборонено
   Території США

Політичні та громадські організації, які протистояли рабовласництву, утворили в 1854 році Республіканську партію. Перемога на президентських виборах 1860 року кандидата цієї партії Авраама Лінкольна стала для рабовласників сигналом небезпеки і призвела до сецесії, виходу зі складу Союзу. У лютому 6 колишніх штатів утворили нову державу — Конфедеративні Штати Америки. 1 березня про незалежність оголосив Техас, який вже того ж дня приєднався до Конфедерації, а в квітні-травні його приклад наслідували ще 4. Ці 11 штатів прийняли конституцію та обрали своїм президентом колишнього сенатора від Міссісіпі Джефферсона Девіса, який разом з іншими керівниками країни заявив, що на їхній території рабство буде існувати «вічно».

Столицею Конфедерації стало алабамське місто Монтгомері, а після приєднання Вірджинії — Річмонд. Ці штати займали 40% всієї території США з населенням 9,1 млн осіб., у тому числі понад 3,6 млн негрів. 7 жовтня до складу Конфедерації увійшла Індіанська територія, населення якої не було лояльне ані до Конфедерації (більшість індіанців було вигнано з територій, на місці яких утворилися рабовласницькі штати), ні до уряду США, який фактично санкціонував депортацію індіанців із Джорджії та інших південних штатів. Однак індіанці не побажали відмовлятися від рабовласництва і увійшли до складу Конфедерації. Бойові дії почалися 12 квітня 1861 нападом жителів Півдня на форт Самтер у бухті Чарльстон, що після 34-годинного обстрілу був змушений здатися. У відповідь Лінкольн оголосив південні штати в стані заколоту, проголосив морську блокаду їхнього узбережжя, призвав в армію добровольців, а пізніше ввів військову повинність.

Перший серйозний бій відбувся у Вірджинії біля залізничної станції Манассас 21 липня 1861, коли погано навчені війська жителів Півночі, перейшовши струмок Булл-Ран, атакували жителів Півдня, але були змушені почати відступ, що перетворився на втечу. Набагато успішніше здійснювалася блокада морського узбережжя Конфедерації. Одним із її наслідків було захоплення 8 листопада 1861 британського пароплава «Трент», на борту якого перебували емісари жителів Півдня, що поставило США на межу війни з Великобританією.

Репродукція прокламації про звільнення рабів

У кінці 1861 армія Півночі нараховувала близько 650 тисяч солдатів. Але загальний план ведення війни («анаконда-план») призвів до того, що армія була розосереджена по усьому величезному фронту. 1862 найбільшого успіху жителі Півночі домоглися на західному театрі воєнних дій. У лютому-квітні армія генерала У. С. Гранта, захопивши кілька фортів, витіснила жителів Півдня з Кентуккі, а після важких боїв при Шайло очистила від них Теннессі. До літа був звільнений штат Міссурі, і війська Гранта ввійшли в північні райони Міссісіпі й Алабами. Велике значення мало захоплення 25 квітня 1862 Нового Орлеана, важливого торговельного й стратегічного центру. Конфедерація була розрізана на дві частини. Під загрозою захоплення опинився Річмонд, але усі наступи федералів були відбиті з великими втратами. І лише перекидання частин із заходу дало змогу зупинити контрнаступ конфедератів під проводом генерала Лі.

30 грудня 1862 Лінкольн підписав «Прокламацію про звільнення рабів» з 1 січня наступного року. Дана «Прокламація», як і рішення про набір негрів в армію, кардинально змінила мету війни: мова тепер йшла про знищення рабства. Шлях рабству на «вільні землі» Заходу ще раніше закрив прийнятий у травні 1862 гомстед-акт. Цей акт надавав право будь-якому громадянинові країни, що не брав участі в заколоті проти Сполучених Штатів й сплатив мито в 10 доларів, зайняти гомстед — шмат землі в 160 акрів під ферму на вільних землях. Після п'яти років проживання на ділянці, її обробки й забудови вона віддавалася безкоштовно у власність.

Часті повстання рабів, успішна морська блокада підривали економіку Півдня. Невелика промисловість не могла задовольнити всіх потреб фронту. Відчувалася нестача у медикаментах, зброї, їжі. Водночас Північ торгувала з Європою, приїжджали нові іммігранти з Європи, працювали на повну потужність, промисловість і сільске господарство.

Останнім великим успіхом конфедератів стала битва під Чанселорсвіллом навесні 1863, у ході якої 130-тисячна армія жителів Півночі зазнала поразки від 60-тисячної армії генерала Лі. Однак людські та матеріальні ресурси Півночі були величезні. Вже на початку липня конфедерати зазнали поразки під Геттісбергом. У серпні 1863 армія Лі була відкинута до Вірджинії. Восени 1864 була захоплена Атланта — один із найбільших промислових центрів Півдня. 9 квітня 1865 після кривавих боїв здався Річмонд. У битві при Апоматоксі здалася Північновірджинська армія. Через місяць останні сили конфедератів капітулювали. Громадянська війна завершилася.

Реконструкція та індустріалізація (1865-1890)[ред.ред. код]

Карикатура на Рокфеллера

Період після завершення громадянської війни увійшов у історіографію під назвою Реконструкція, який тривав з 1865 по 1877 рік. В цей час в Конституцію були внесені «поправки Реконструкції», які суттєво розширили цивільні права афроамериканців. Вони включали тринадцяту поправку, яка поставила рбство поза законом, чотирнадцяту поправку, яка гарантувала громадянство для всіх народжених або натуралізованих жителів на території США, і п'ятнадцяту поправку, яка заборонила дискримінацію по ознакою «раси, кольору шкіри або у зв'язку з перебуванням у рабстві в минулому».

У відповідь на Реконструкцію, з'явився ряд організацій жителів півдня США, в тому числі Ку-клукс-клан, що протидіяли реалізації громадянських прав кольорового населення. Насильству з боку таких організацій протидіяли федеральна армія і влада, яка у 1870 році визнала Ку-клукс-клан терористичною організацією. Проте, в справі Верховного Суду «США проти Cruikshank» стан дотримання громадянських прав населення було покладено на органи влади штатів.

Невдачі федеральних органів посилив економічну кризу 1873 року. Внаслідок цього сформовані республіканцями уряди втратили підтримку виборців південних штатів, і до влади на Півдні повернулися демократи, які хоча і не відновили рабовласництво, але прийняли дискримінаційні закони, звані законами Джима Кроу. У 1877 році участь армії в державному управлінні на Півдні було припинено. В результаті афроамериканці стали громадянами другого сорту, а расистські принципи переваги білих як і раніше відновили панування в громадській думці[25]. Монополія демократичної партії на владу в південних штатах тривала після цього аж до 1960-х років.

Експансія золотошукачів, фермерів і власників великих ранчо на «Дикий Захід» супроводжувалася численними конфліктами з індіанцями. Останнім масштабним озброєним конфліктом білих американців з корінним населенням була Війна за Чорні Пагорби (1876-77 рр.), хоча окремі сутички з невеликими групами індіанців тривали аж до 1918 р[26].

В 1871 році влада США прийшла до рішення, що угоди з індіанцями не результативні й корінні племена не повинні розглядатися як незалежні народи або держави. До 1880 року в результаті масового відстрілу американських бізонів майже вся їхня популяція зникла, й індіанці втратили об'єкт свого основного промислу. Влада змушували корінне населення відмовлятися від звичного способу життя і жити тільки в резерваціях. Окремі племена індіанців продовжували чинити запеклий опір, проте залишившись без бізонів, стомлені голодом, вони врешті-решт підкорились і переселилися в резервації.

Члени Ку-клукс-клана на тлі палаючого хреста

Кінець XIX століття став часом потужного індустріального розвитку Сполучених Штатів. «Позолочене століття», так охрестив цю епоху класик американської літератури Марк Твен. Найбільш багатий клас американського суспільства купався в розкоші, але не забував також і про філантропію, яку Карнегі називав «Євангелієм від багатства», підтримуючи тисячі коледжів, госпіталів, музеїв, академій, шкіл, театрів, бібліотек, оркестрів і благодійних товариств [27].

Один тільки Джон Рокфеллер на благодійність пожертвував понад 500 мільйонів доларів, що склало більше половини його сукупного доходу. Безпрецедентна хвиля іммігрантів принесла в США не тільки робочу силу для американської індустрії, але й створила велику кількість національних громад, які заселили малолюдні західні території.

Вважається, що сучасна американська економіка була створена саме в епоху «позолоченого віку». У 1870-х і 1880-х роках як економіка в цілому, так і заробітна плата, багатство, національний продукт і капітали в США росли найшвидшими темпами в історії країни[28]. Так між 1865 і 1898 рр. посіви пшениці зросли на 256%, кукурудзи - на 222%, видобуток вугілля - на 800%, а загальна довжина залізничних колій - на 567% [29]. Домінуючою формою організації бізнесу стала корпорація. До початку ХХ століття дохід на душу населення і обсяг промислової продукції в США стали найвищими в світі. Дохід на душу населення в США вдвічі перевищив німецький і французький і на 50% - британський [30].

США перед Першою світовою війною[ред.ред. код]

Після «позолоченого століття» настала «Ера прогресивізму», для якої характерна висока політична активність середнього класу і соціальних низів, що призвело до масштабних соціальних і політичних реформ[31]. Зокрема, були прийняті чотири нові конституційні поправки - від 16-ї до 19-ї. Однією з цілей руху прогресистів була боротьба з корупцією політичної верхівки США. Частина прогресистів виступала також за закриття питних закладів і прийняття сухого закону[32]. До них також приєднались прихильники надання виборчих прав жінкам, покращення охорони здоров'я і модернізації в ряді інших сфер суспільного життя.[33]

Спочатку рух прогресистів діяв лише на місцевому та регіональному рівнях і лише через деякий час захопив всю націю[34]. Багато ідей вони запозичили із Західної Європи[35], зокрема створення в 1914 році Федеральної резервної системи[36]. Ідеї ​​прогресистів поділяло багато політичних лідерів США, включаючи республіканців Теодора Рузвельта, Чарльза Г'юза, Герберта Гувера і демократів Вільяма Браяна й Вудро Вільсона.

У цей період Сполучені Штати розпочали свій підйом як міжнародна держава, беручи участь в збройних конфліктах, зокрема, в Іспано-американській війні, яка привела до звільнення Куби від іспанського панування й приєднання колишніх іспанських колоній Пуерто-Ріко і Філіппіни до володінь США. Хоча в цей період США, як і раніше, дотримувалися політики ізоляціонізму, держава активно брала участь в європейській політиці, особливо в Гаазьких конференціях.

США в Першій світовій війні[ред.ред. код]

Період нейтралітету (1914-1917)[ред.ред. код]

На початку Першої світової війни в США домінувало прагнення зберегти нейтралітет. Президент Вільсон, шокований руйнівним характером конфлікту і стурбований його можливими несприятливими наслідками для США у разі затягування військових дій, намагався виступити в якості посередника між протиборчими сторонами. Але його миротворчі зусилля не увінчалися успіхом, головним чином через те, що обидві сторони не втрачали надію перемогти у вирішальній битві. Тим часом США все глибше грузли в суперечці щодо прав нейтральних країн на море. Великобританія контролювала обстановку у Світовому океані, дозволяючи нейтральним країнам здійснювати торгівлю і одночасно блокуючи німецькі порти. Німеччина намагалася прорвати блокаду, застосовуючи нову зброю - підводні човни.

У 1915 німецький підводний човен потопив британське пасажирське судно «Лузітанія», при цьому загинуло понад 100 американських громадян. Вільсон негайно заявив Німеччині, що незпровоковані напади підводних човнів на судна нейтральних країн є порушенням загальноприйнятих норм міжнародного права і повинні бути припинені. Німеччина на початку 1917 року погодилася припинити необмежену підводну війну, але лише після загрози Вільсона застосувати найрішучіші заходи. Проте, в лютому і березні 1917 були потоплені ще кілька американських суден, а телеграма Циммермана мексиканському уряду з пропозицією союзу проти США змусила Вільсона запросити згоду Конгресу на вступ країни у війну. В результаті 6 квітня 1917 Конгрес оголосив війну Німеччині.

Участь США в Першій світовій війні (1917-1918)[ред.ред. код]

Президент Вільсон ставить перед Конгресом питання про оголошення війни Німеччині. Засідання 3 лютого 1917 року
«Лузітанія» відразу після торпедної атаки
Американські бронетанкові війська в Аргонському лісі

США негайно розширили масштаби економічної та військово-морської допомоги союзникам і розпочали підготовку експедиційного корпусу для вступу в бойові дії на Західному фронті. Згідно з прийнятим 18 травня 1917 закону про обмежену військову повинність, в армію було призивано 1 млн чоловіків у віці від 21 до 31 року.

З початку березня 1918 союзники стримували потужний наступ німців. До літа за підтримки американського підкріплення вдалося розгорнути контрнаступ. Армія США успішно діяла проти Сен-Мієльського угруповання супротивника і взяла участь в загальному наступі союзних військ.

Для ефективної організації тилу Вільсон пішов на безпрецедентні заходи державного контролю над економікою. Закон про федеральний контроль, прийнятий 21 березня 1918 року, перевів всі залізниці країни керівництво Вільяма Макаді, а спеціально створене військове керівництво залізниць мало покінчити з конкуренцією і забезпечити сувору координацію їх діяльності. Військово-промислове управління було наділене розширеними повноваженнями контролю над підприємствами з метою стимулювання виробництва та запобігання зайвого дублювання.

Керуючись законом про контроль над продуктами харчування та пальним (серпень 1917), Герберт Гувер, глава федерального відомства з контролю за продуктами харчування, зафіксував ціни на пшеницю на високому рівні і з метою збільшення поставок продовольства в армію ввів так звані «безм'ясні» й «безпшеничні» дні. Гаррі Гарфілд, керівник відомства з контролю за паливом, теж запровадив жорсткі заходи щодо виробництва і розподілу паливних ресурсів. Крім вирішення військових завдань, ці заходи принесли чималі вигоди малозабезпеченим соціальним верствам, зокрема фермерам і промисловим робочим.

Крім великих витрат на розвиток власної військової машини, США надали настільки великі кредити союзникам, що в період між груднем 1916 і червнем 1919 загальний борг останніх (разом з відсотками) виріс до 24 262 млн доларів. Серйозним недоліком внутрішньої політики Вільсона стала його нездатність надійно захистити громадянські свободи: військова істерія всередині країни вилилася в переслідування американців німецького походження, членів антивоєнних груп та інших інакомислячих.

У січні 1918 Вільсон представив в Конгрес свої «14 пунктів» - загальну декларацію цілей США у війні. У декларації була викладена програма відновлення міжнародної стабільності і містився заклик до створення Ліги Націй. Ця програма багато в чому розходилася з військовими цілями, раніше схваленими країнами Антанти і включеними в ряд секретних договорів.

У жовтні 1918 центральноєвропейські країни звернулися з пропозицією про мир безпосередньо до Вільсона, через голови європейських супротивників. Погодившись на умови союзників, 11 листопада 1918 Німеччина підписала угоду про перемир'я. Незважаючи на попередню домовленість про його умови, розбіжності в позиціях Європи і Америки вказували на те, що в ході післявоєнних переговорів виникнуть серйозні протиріччя. Ще однією проблемою стала фактична дезінтеграція старої Європи, що не обіцяло швидкого і легкого відновлення економічного життя.

Участь США в встановленні Версальської системи[ред.ред. код]

В ході мирних переговорів Вільсон підпорядкував всі інші завдання створенню Ліги Націй. Для досягнення цієї мети він пішов на ряд компромісів, зокрема щодо контрибуцій і територіальних питань, сподіваючись згодом скорегувати їх в рамках майбутньої Ліги. За столом переговорів з іншими учасниками «великої четвірки» - Ллойд Джорджем, який представляв Великобританію, Клемансо, який представляв Францію, і Орландо, який представляв Італію, - Вільсон проявив себе вельми вправним дипломатом. Договір 28 червня 1919 став кульмінацією його політичної кар'єри.

Однак в самих США після перемоги республіканців на виборах 1918 році посилилось внутрішнє політичне тертя. Сенатор Лодж очолив рух проти Ліги Націй, йому і його прихильникам вдалося надовго заблокувати розгляд договору в сенаті і зірвати його ратифікацію. Сенатори-опозиціонери отримали підтримку, по-перше, республіканців, які побоювалися несприятливих політичних наслідків дипломатичного тріумфу Вільсона, по-друге, представників тих етнічних груп, чиї країни постраждали від версальських домовленостей, і, нарешті, тих прогресистів-радикалів, які вважали, що міжнародні зобов'язання США загальмують подальший розвиток американської демократії.

Табір американських прихильників Ліги Націй був несподівано ослаблений, коли Вільсон, що почав вимотуюче пропагандистське турне по країні на підтримку мирного договору, в самий розпал дебатів тяжко захворів. «Червона паніка», породжена страхом перед комуністами, посилила розчарування, яке охопило країну після війни. Було ясно, що сенат не пропустить договір без внесення в нього змін, але Вільсон відмовився піти на компроміси, і сенат двічі його відхилив (в листопаді 1919 і в березні 1920). Тому формально США залишалися в стані війни аж до 2 липня 1921 коли Конгрес (вже при адміністрації Гардінга) прийняв нарешті спільну резолюцію обох палат, офіційно оголосивши про завершення військових дій. Ліга Націй почала свою роботу без участі США.

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

Жінки отримали право голосу на виборах 1920 року. Американські індіанці стали громадянами держави за рішенням Конгресу 1924 року.

У 1920-х роках нація ставала чимраз більш урбаністичною, і щоденне життя змінилося під впливом споживчої революції, що сприяло поширенню автомобілів, телефонів, радіо та інших приладів.

1929— фондовий ринок Уолл Стріт зазнав краху, почалася Велика депресія. Конгрес ухвалив ряд законів, покликаних полегшити економічну кризу за рахунок серії заходів і реалізувати довготривалі соціальні та економічні реформи. Заходи проти депресії введені 1933 року.

Наприкінці 30-х років країни Осі (Німеччина та Італія) у Європі плюс Японія в Східній Азії порушили мир. Коли агресія держав Осі призвела до розв'язання у вересні 1939 року війни в Європі, США намагалися залишитися поза воєнними діями. Але 7 грудня 1941 року японці розбомбили Перл-Гарбор. Президент Рузвельт оголосив війну, і через 4 дні Німеччина та Італія оголосили війну США. США вступили в Другу світову війну після нападу японців на Перл Гарбор 1941 року.

Друга світова війна[ред.ред. код]

США у другій половині XX століття[ред.ред. код]

Після смерті Рузвельта у 1945 році президентом став Гаррі Трумен. Через місяць війна в Європі закінчилася. Перед закінченням війни США створили і випробували атомну бомбу, скинувши атомні бомби на Хіросіму й Нагасакі (Японія) у серпні 1945. Капітуляція Японії у вересні 1945 року стала закінченням Другої світової війни.

Погіршення відносин між США і СРСР відбулося в пізніх 40-х. Термін «холодна війна» використовувався для позначення боротьби за владу і престиж між західними силами і комуністичним блоком з кінця Другої світової війни і до 1989 року.

Під час «холодної війни» страх перед внутрішніми комуністами став національною нав'язливою ідеєю у 1950-х рр. Найзаповзятішим переслідувачем комуністів був сенатор Джозеф Маккарті, який дав ім'я новій ері в американській історії — маккартизму («полювання на відьом»).

19501953 — участь в Корейській війні.

1961 — невдале вторгнення на Кубу (Плая Хірон).

В середини 50-х р. Америка була на вершині великого індустріального буму. У гонці за технологічну першість США першими провели випробування водневої бомби, але були другими після СРСР у запуску (31 січня 1958) штучного супутника і керованої міжконтинентальної ракети. Однак, американці домоглися швидкого прогресу в освоєнні космосу і розробці ракет. 1969 року перший американець висадився на Місяць.

Джон Кеннеді (1963)

У 1961 році представник старшого покоління Ейзенхауер поступився місцем наймолодшому за всю історію США президенту — Джону Кеннеді, який переміг республіканського кандидата Річарда Ніксона. Президент Кеннеді стикнувся з труднощами в отриманні підтримки Конгресу для внутрішніх програм. Він також опинився у складній ситуації під час врегулювання кубинської ракетної кризи 1962 року, коли СРСР і США стояли на межі війни.

22 листопада 1963 року президента Кеннеді у Далласі вбито. Його наступник Ліндон Джонсон оголосив продовження політики Кеннеді і йому вдалося надати багатьом ідеям Кеннеді юридичної завершеності.

19641975 — Війна у В'єтнамі. Війна у Південному В'єтнамі, що почалася в 1964 році, тривала між урядовими силами, яких підтримували США, і силами партизанів за підтримки Північного В'єтнаму. Війна спровокувала ріст внутрішньої опозиції у США. Обраний президентом, Ніксон почав поступове виведення американських військ із В'єтнаму.

Економічні проблеми породило ембарго країн ОПЕК 1973 року.

19731974 — скандал Уотергейт спричинив імпічмент президента Річарда Ніксона. Другий президентський термін Ніксона був перерваний початком справи Уотергейта, коли 5 осіб (2 з яких, як з'ясувалося, безпосередньо працювали у виборчому комітеті Ніксона) були заарештовані після вторгнення у штаб-квартиру Демократичної партії, що розміщувалася у квартирному комплексі Уотергейт у Вашингтоні. Ніксон залишив посаду президента 9 серпня, ставши першим в історії країни президентом, який зробив це під загрозою імпічменту.

На час президентства Джеральда Форда випали тяжкі часи в економіці. Крім того, Форд не мав широкої підтримки всередині своєї партії. На виборах 1976 року президентську кампанію виграв колишній губернатор Джорджії Джиммі Картер.

Обіцянка Картера виступити проти країн, які порушують права людини, вилилася в ембарго на експорт зерна і високих технологій в СРСР, у відповідь на радянське вторгнення в Афганістан. 4 листопада 1979 року група бойовиків захопила американське Посольство в Ірані і захопила в заручники 66 осіб. «Криза іранських заручників» підірвала довіру до Картера як лідера, а невдала спроба звільнення заручників (1980), внаслідок якої було вбито 8 американців, тільки погіршила ситуацію. Після кризи заручників і спаду національної економіки Картер мав мало шансів у президентській кампанії 1980 року. Кандидат республіканців Рональд Рейган пообіцяв відновити американську перевагу як у політичній, так і в економічній сферах.

Народ з ентузіазмом підтримав неоконсервативне звернення Рейгана, який випередив як Картера, так і кандидата від третьої партії Джона Андерсона. Він став першим президентом в історії США, який був обраний на цю посаду у віці 70 років. Зовнішня політика Рейгана була агресивно-антикомуністичною. Він збільшив витрати на оборону, поповнюючи американський арсенал ядерної зброї і фінансуючи Стратегічну оборонну ініціативу, більше відому за назвою «Зоряні війни».

1986 — скандал Ірангейт, пов'язаний з таємним продажем американським урядом озброєнь Ірану. Всупереч бажанню Держсекретаря і міністра оборони, адміністрація Рейгана організувала нелегальний продаж зброї в Іран в обмін на звільнення американських заручників на Близькому Сході. Кошти, отримані від продажу зброї, передавалися повстанцям в Нікарагуа. Рейган, однак, покращив послужний список у 1987 перед тим, як залишити посаду, погодившись на серію переговорів щодо скорочення озброєнь і обмеження кількості ракет середньої дальності, ініційовану Михайлом Горбачовим. Рейган підготував свого віце-президента, Джорджа Буша, щоб він змінив його на посаді президента.

1988 — Криза на фондовій біржі, США стали найбільшою нацією-боржником.

1988 — США напали на Панаму.

1989 — Кінець «холодної війни» з СРСР.

19901991 — війна у Перській затоці проти Іраку, основна воєнна акція, що відбулася в часи Буша. Швидка перемога США в операції «Буря в пустелі», у співвідношенні з мінімальною кількістю втрат серед американців, забезпечила президенту Бушу найвищий рейтинг схвалення в історії. Однак внутрішні проблеми зробили його популярність недовговічною. Сильний занепад традиційного виробництва, що почався ще в 1970-х роках, призвів до великомасштабного зміщення економіки в бік сфери послуг та інших секторів. У штатах, які багато в чому залежали від виробництва, включаючи більшу частину Середнього Заходу, виникла проблема безробіття.

До того ж закінчення холодної війни, прискорене розпадом Варшавського Пакту і колапсом Радянського Союзу, призвели до скорочення американських військових сил та до відкриття нових ринків у глобальній економіці.

Після війни у Перській затоці нація звернула увагу на внутрішні проблеми спаду в економіці і високе безробіття. Нездатність Буша здійснити програму оздоровлення економіки призвела на виборах 1992 року до перемоги кандидата демократів, губернатора Арканзасу Біла Клінтона.

Економічна ситуація суттєво покращилася вже в перший рік президентства Клінтона, і це, разом із збільшенням податкових ставок і скороченням витрат, привело до зменшення дефіциту бюджету.

Під час другого терміну Клінтона його супротивники всередині і поза межами Конгресу почали розслідування дій, які вони вважали зловживаннями президента, і, особливо, скандалу Левінскі. Процедура імпічменту, однак, завершилася виправдовувальним вердиктом.

У зовнішній політиці США насолоджувалися беспрецедентним міжнародним впливом у кінці 1990-х років (участь США в конфліктах у Боснії і Герцеговині, Хорватії, Косово і на Середньому Сході).

Президентські вибори 2000 року завершилися суперечками щодо результатів голосування в штаті Флорида, які вирішили результат загальнонаціональних виборів. Переможцем було оголошено республіканського кандидата Джорджа У. Буша.

XXI століття[ред.ред. код]

Турботи нової Адміністрації з приводу економічного спаду, що почався у 2001 році, відійшли на другий план після 11 вересня, коли понад 3000 людей загинуло внаслідок терактів у Нью-Йорку і Вашингтоні. Джордж Буш створив міжнародну коаліцію проти терористичної організації «Аль-Каїда» і режиму «Талібан» в Афганістані. Друга війна проти Іраку у 2003 року.

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Перші колоністи почали відзначати День незалежності США першими і започаткували цю традицію в США.
  • Джинсовий одяг з'явився завдяки Levi Strauss people як робочий одяг.
  • Американський прапор США називають «the Stars and Stripes» («Зірки і смуги»).
  • Національний символ США — орлан білоголовий.

Ресурси Інтернет[ред.ред. код]


Примітки[ред.ред. код]

  1. For a capsule online history see Alonzo Hamby, Outline of U.S. History (2010) online; for recent textbooks see David M. Kennedy and Lizabeth Cohen, The American Pageant (15th ed. 2012); James A. Henretta, Rebecca Edwards and Robert O. Self, America's History (7th ed. 2011); James L. Roark, et al. American Promise (4th ed. 2011); Robert A. Divine, et al. America Past and Present (8th ed. 2011)
  2. New Ideas About Human Migration From Asia To Americas. ScienceDaily. October 29, 2007. Процитовано March 12, 2011. 
  3. Kennedy, Cohen & Bailey 2006, p. 6
  4. 1524: Подорож відкриттів, Centro studi storici Verrazzano
  5. Інформація про «Втрачену Колонію» з сайту Служби Національних Парків США (англ.)
  6. Schecter, Barnet. The Battle for New York: The City at the Heart of the American Revolution. Walker & Company. New York. October 2002. ISBN 0-8027-1374-2
  7. McCullough, David. 1776. Simon & Schuster. New York. May 24, 2005. ISBN 978-0-7432-2671-4
  8. David Hackett Fischer, Washington's Crossing (2005)
  9. Michael O. Logusz, With Musket And Tomahawk: The Saratoga Campaign and the Wilderness War of 1777 (2010)
  10. Howard Jones, Crucible of power: a history of American foreign relations to 1913 (2002) p. 12
  11. Henry Lumpkin, From Savannah to Yorktown: The American Revolution in the South (2000)
  12. Richard M. Ketchum, Victory at Yorktown: The Campaign That Won the Revolution (2004)
  13. Forrest McDonald, The Presidency of George Washington (American Presidency Series) (1988)
  14. Charles Warren, The Supreme Court in United States History, Vol. 1: 1789–1821 (1926)
  15. Max M. Edling, and Mark D. Kaplanoff, "Alexander Hamilton's Fiscal Reform: Transforming the Structure of Taxation in the Early Republic, " William and Mary Quarterly, Oct 2004, Vol. 61 Issue 4, pp 713–744
  16. Stanley M. Elkins, and Eric McKitrick, The Age of Federalism: The Early American Republic, 1788–1800 (1994), ch. 9
  17. James Sharp, American Politics in the Early Republic: The New Nation in Crisis (1995)
  18. Ronald Hoffman, and Peter J. Albert, eds. Peace and the Peacemakers: The Treaty of 1783 (1986).
  19. 1860 Census Results
  20. James Oliver Horton; Lois E. Horton (2005). Slavery and the Making of America. New York: Oxford University Press, p. 7. ISBN 0-19-517903-X. "The slave trade and the products created by slaves 'labor, particularly cotton, provided the basis for America's wealth as a nation. Such wealth provided capital for the country's industrial revolution and enabled the United States to project its power into the rest of the world ".
  21. Ronald Segal (1995). The Black Diaspora: Five Centuries of the Black Experience Outside Africa. New York: Farrar, Straus and Giroux. с. 4. ISBN 0-374 -11396-3. «It is now estimated that 11,863,000 slaves were shipped across the Atlantic. [Note in original: Paul E. Lovejoy, "The Impact of the Atlantic Slave Trade on Africa: A Review of the Literature," inJournal of African History30 (1989), p. 368.] ... It is widely conceded that further revisions are more likely to be upward than downward.» 
  22. Quick guide: The slave trade. bbc.co.uk. March 15, 2007. Процитовано 2007-11-23. 
  23. Stephen D. Behrendt, David Richardson, and David Eltis, W. E. B. Du Bois Institute for African and African-American Research, Harvard University. Based on «records for 27,233 voyages that set out to obtain slaves for the Americas». Stephen Behrendt (1999). Transatlantic Slave Trade. Africana: The Encyclopedia of the African and African American Experience. New York: Basic Civitas Books. ISBN 0-465-00071-1. 
  24. Єфімов А. В. . pl? oaction = show & name = amerika52 Нариси історії США. 1492–1870 рр.. Учпедгиз, Москва, 1958 р.
  25. Bruce E. Baker, What Reconstruction Meant: Historical Memory in the American South (2007)
  26. Robert M. Utley, and Wilcomb E . Washburn, Indian Wars (1987) pp 220-79.
  27. Neil Harris, "The Gilded Age Revisited: Boston and the Museum Movement," American Quarterly Vol. 14, No. 4 (Winter, 1962), pp. 545-566 in JSTOR
  28. Edward C. Kirkland, Industry Comes of Age: Business , Labor, and Public Policy, 1860-1897 (1961) pp 400-405
  29. Paul Kennedy, The Rise and Fall of the Great Powers (1987) p 242
  30. Kennedy, The Rise and Fall of the Great Powers (1987) p. 243
  31. John D. Buenker, John C. Burnham, and Robert M. Crunden, Progressivism (1986) pp 3-21
  32. James H. Timberlake, Prohibition and the progressive movement, 1900 1920 (1970) pp 1-7
  33. On purification, see David W. Southern, The Malignant Heritage: Yankee Progressives and the Negro Question, 1901-1914, (1968); Southern, The Progressive Era And Race: Reaction And Reform 1900-1917 (2005); Steven Mintz, «Beaner Restriction» in Digital History ; Norman H. Clark, Deliver Us from Evil: An Interpretation of American Prohibition (1976) p 170; and Aileen Kraditor, The Ideas of the Woman Suffrage Movement: 1890-1920 (1967). 134-36
  34. George Mowry, The California Progressives (1963) p 91.
  35. Daniel T. Rodgers, Atlantic Crossings: Social Politics in a Progressive Age (1998)
  36. David B. Tyack, The One Best System: A History of American Urban Education (Harvard UP, 1974), p. 39

Література[ред.ред. код]