Користувач:Ejensyd/Антиукраїнська діяльність

Антиукраїнська діяльність (дав.-гр. ἀντί…) — проти- і українська діяльність) (англ. Anti-Ukrainian activity) — діяльність окремих індивідів, політиків, державних службовців, влади, що спрямована проти Української держави, українського народу, його історії, культури, української мови, героїв, звичаїв^[⇨] і традицій^[⇨].

Антиукраїнська діяльність провадиться як зовнішніми, так і внутрішніми політичними силами, недружніми до українського народу та Української держави. Антиукраїнські політичні сили не зацікавлені у конструктивному розв'язанні проблем в Україні: мовно-політичних, економічних, культурних, релігійних, інформаційних та інших, а головне — у збереженні територіальної цілісності й самостійності Української держави.

Українофобія і антиукраїнізм — поняття близькі, але українофобія все-таки буде більше психічним пунктиком (про що б людина не говорила, усе зводитиме до цього пунктика). Антиукраїнізм — це більш концептуальне поняття і зводиться до політики. Є імперська антиукраїнська політика, у якій той пунктик узаконений як концепція. Євген Сверстюк

Антиукраїнська діяльність має давнє коріння та історію і розпочалася ще за доби литовсько-польської державності, та на початку московсько-українських відносин.

Напрямки антиукраїнської діяльності

...Тактика шкодження противникові всякими способами і всякою ціною дуже обосічпа і нераз буває, завдає більші страти тому, хто її уживає, ніж тому, проти кого вона обернена.

• Заперечення факту існування українського народу
• Заперечення факту існування української мови
• Фальсифікація історії українських етнічних земель та Українських державних утворень
• Нищення історичної пам'яті та історичних джерел
• Присвоєння досягнень українців у різних галузях знань та культури іншими народами
• Ополячення, мадяризація, онімечування, румунізація, зросійщення
• Етноцид
• Боротьба проти релігійних вірувань українців та українських церков
• Покатоличення, ісламізація
• Антиукраїнська пропаганда
• Проросійська пропаганда (монументальна, топонімічна)
• Заборона української мови
• Заборона українських організацій
• Зловмисне руйнування та пошкодження культурно-історичних пам'ятників, інших матеріальних і культурних цінностей українського народу (антиукраїнський вандалізм)
• Переслідування діячів української політики, церкви, культури
• Примус до еміграції та переселення
• Вбивства українських діячів
• Масове фізичне нищення українців (геноцид)
• Масові депортації українців з окупованих та анексованих територій
• Організація «п'ятих колон»
• Поширення іноземного масового культурного продукту
• Сепаратизм
• Колабораціонізм‏
• Підривна політична і диверсійна діяльність
• Діяльність антиукраїнських терористичних організацій
• Економічна війна
• Кіберагресія
• Воєнні дії проти українських державних утворень та збройні конфлікти
• Окупація території українських державних утворень
• Антидержавницька діяльність у керівних структурах українських державних утворень
• Пограбування українських етнічних земель
• Проведення «виборів» та «референдумів» на окупованих українських землях

Історія

Оглядова карта українських земель Степана Рудницького, видана у Відні 1915 року. Картоґр. завод Г Фрейтаґа і Берндта. 1 : 7 500 000

Україна, українці, український народ, українська мова, українська культура

Ще у договорах українських (київських) князів Олеґа (911 р.) та Іґоря (945 р.) з греками вжито назву «Русин», що латиною є Rutenus і Ruthenus, а грецькою Ρῶς — Русь.
До московитів назви Русин, Русини, Rutheni ніколи, ніде і ніким не прикладалися, а тільки до українців. Самі Суздальці, Володимирці, Муромці та інші, що потім, з кінця ХIII ст., стали зватись Московією й Московитами (що видно хоча би з Лаврентіївського або з Іпатіївського літописів), звали Русью, Росією й Руськими тільки Україну та українців, а себе за руських не вважали і Русью, або Росією не називали.
Щоб підвести ґрунт під свої політичні претензії на Русь-Україну, московські князі, походячи родом од київських (українських) князів, звали себе руськими, і по цій назві почали й московитів звати руськими, а Московію — Русью та Росією, а також щоб позбавитись назви Московитами, бо останні за кордоном вважались варварами.

Тенденційно, задля обґрунтування асиміляційної політики проти українців, для помосковлення їх, цю назву зроблено було етнографічною назвою і для московців, що ніяк не відповідало дійсности і цілком суперечить науці. Нема ні одного антрополога, який не тільки ототожнював би українців із московитами в одно, а й такого, що відносив би їх до одної славянської раси. Наприклад, французькі антропологи Жозеф Денікер і Е. Амі вважали українців належними до Адріатичної (Динарійської) славянської раси, а московитів — до Східної славянської раси.

У політичному словнику терміни Україна, українська мова, український народ, українське військо та українські козаки використовувалися вже 1590 року руським шляхтичем, доктором теології, церковним та громадсько-політичним діячем Речі Посполитої Йосифом Верещинським, як виповнені етнополітичним змістом. Етнонім «українці» відстежується наприкінці XVI століття в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка.

Існує думка, що,— з урахуванням прямої етнокультурної та генетичної спадковості слов'янського населення території сучасної України від середньовіччя до часу формулювання засад модерного українського національного проекту,— є логічні підстави називати це населення «українцями» або ж «давніми українцями» ще й до часу утвердження спільної етнічної самоназви «українці» у 19 — на початку 20 ст.).

Для періодизації розвитку української культури вихідним моментом є визначення її носія — українського народу та історичних умов формування української нації: з'ясування характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права, що дозволяє зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку.

• Перший період передісторії української культури — від 11 тис. до н. е., коли відбувся перший поділ праці: скотарство відокремилось від землеробства, а потому у I тис. до н. е. відбувся другий поділ праці — ремесло відокремлюється від землеробства, суспільство поділилося на класи, виникла держава. Перший період охоплює великий часовий відрізок від витоків української культури і до прийняття християнства у Х столітті. Визначальними були такі події історичної ваги, як виникнення Києва, утворення Київської держави та розвиток основних напрямів її геополітики на півдні, сході й заході.
• Другий період співпадає з процесом формування і розвитку Київської Русі — держави європейського типу у східнослов'янських народів. Із запровадженням християнства її жителі долучилися до культурно-етнічних цінностей європейського континенту, що збагатило духовне життя народу, познайомило з його культурою світовий простір.
• Третій період пов'язаний із перебуванням частини українських земель у складі литовсько-польської держави. Мала місце асиміляція української еліти і втрата нею політичних впливів. Головним явищем цього періоду, спрямованим на захист православної церкви та української культури, стала діяльність церковних братств.
• Роки національно-визвольної боротьби проти Речі Посполитої та існування гетьмансько-козацької держави до середини ХVІІІ ст. належали до четвертого періоду. Провідною соціальною верствою національно-визвольної боротьби було козацтво. Культурний розвиток цього періоду був об'єктивно обумовлений процесом засвоєння та успадкування культурних традицій Київської Русі та зародження у духовному житті нових явищ під впливом ідей гуманізму та Реформації.
• Півторастолітній відрізок часу від ліквідації Гетьманщини до початку ХХ ст. — це п'ятий період,— період національно-культурного відродження. Процеси творення національної моделі культури найяскравіше виявилися в літературі, історії, фольклористиці, етнографії, образотворчому мистецтві й драматургії.
• Шостий період розвитку української культури,— початку ХХ століття,— відбувався в надзвичайно складних умовах: це були роки Першої світової війни, а потім — революційних подій в Україні та у Російській імперії (1917—1920). Активізацію культурного життя засвідчила поява національних художніх музеїв, театрів, архівів, бібліотек, заснування академії наук України, спроби українізації освіти та утворення української автокефальної православної церкви.
• Сьомий період — часи перебування українських етнічних земель у складі СРСР та інших держав. Мали місце як позитивні, так і гальмівні фактори, зумовлені гострими суспільними суперечностями, трагічними подіями голодоморів, сталінських репресій, німецьким окупаційним режимом. Негативні чинники залежності культури від політичної кон'юнктури не зупинили процес її розвитку, оскільки масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі освітніх закладів та інших культурно-мистецьких установ і творчих колективів сформували у широкий загал зацікавлених споживачів культури.

Після проголошення державної незалежності України розпочався восьмий період розвитку української культури. Він відкрив нові перспективи розвитку духовного і культурно-мистецького життя, багатоманітних зв'язків із мистецтвом інших народів світу. Українська культура одержала змогу творитися й розвиватися як єдина національна культура у державі й далекому і ближньому зарубіжжі.

Иоан III

Олексій Михайлович

Петро I

Катерина II

Микола I

Петро Валуєв]

Володимир Ульянов

Павло Постишев

Лазар Каганович

В'ячеслав Молотов та Генріх Гіммлер

Йосип Сталін і Йоахім фон Ріббентроп

Еріх Кох

Адольф Гітлер, 1937

Володимир Путін

Віктор Орбан

Формування передумов у російському суспільстві

«Серед цих людей, позбавлених радості дозвілля і свободи, бачиш тільки тіла без душі і здригаєшся від думки, що на таку велику кількість рук і ніг є тільки одна голова». Астольф де Кюстін. Росія 1839 року. Лист ІХ.

Справді, стаття, опублікована ще в 1854 році в журналі The Economist і пояснює ранні поразки Росії в Кримській війні, яка також велася в основному в Україні, лякаюче нагадує звіт про нинішні військові страждання Росії. Особливо впадають у вічі дві російські слабкості, відмічені журналом The Economist. По-перше: «Російські армії часто є арміями лише на папері. … Полковники полків та офіцери інтендантства мають пряму зацікавленість у тому, щоб мати якнайбільше на обліку та якнайменше у поході, — оскільки вони привласнюють платню та пайок із різниці між цими цифрами». Друге: «Прості солдати… не мають любові до своєї професії та інтересу до предмета війни». Тому що типовий російський рядовий був «відірваний від своєї сім'ї та своєї землі, змучений батогом, закинутий своїми офіцерами, годувався чорним хлібом, годувався взагалі, завжди без зручностей, часто без взуття». The Economist приписував ці патології «неадекватності деспотичної влади». У ньому наголошувалося, що «обман, хабарництво, казнокрадство пронизують все чиновницьке плем’я», що «у цьому, здається, немає ні совісті, ні великого приховування» і що «повага до істини чи чесності немає жодного стосунку до російського характеру». <…> Росією як і раніше керує, як і майже всю її історію, жорстока та корумпована диктатура. Недоліки державного управління допомагають пояснити сумні результати Росії у конфлікті за конфліктом. Росія програла не лише Кримську війну (1853−1856 рр.), а й Російсько-японську війну (1904−1905 рр.), Першу світову війну (1914−1918 рр.), війну в Афганістані (1979−1989 рр.) і Першу чеченську війну (1994 р., 1996). Її великі військові перемоги — в наполеонівських війнах і Другій світовій війні — були досягнуті лише після того, як загарбник виявив неабияку дурість, розсіявши свої сили по просторах Росії, і лише коли Росії надали серйозну допомогу західні союзники. Оригінальний текст (англ.) Indeed, an 1854 article in the Economist explaining Russia’s early defeats in the Crimean War — also fought primarily in Ukraine — reads eerily like an account of Russia’s current military travails. Two of the Russian weaknesses identified by the Economist particularly leap out. First: “The Russian armies are often armies on paper only. … The colonels of regiments and officers of the commissariat have a direct interest in having as large a number on the books and as small a number in the field as possible — inasmuch as they pocket the pay and rations of the difference between these figures.” Second: “Common soldiers … have no love of their profession, and no interest in the object of the war.” That was because the typical Russian private was “torn from his family and his land, drilled by the knout, neglected by his officers, fed on black bread, where fed at all, always without comforts, often without shoes.” The Economist ascribed these pathologies to the “inadequacy of despotic power.” It noted that “cheating, bribery, peculation pervade the whole tribe of officials,” that “there seems to be no conscience, and not much concealment, about it,” and that “regard for truth or integrity has no part in the Russian character.” <…> Russia is still ruled, as it has been throughout nearly all of its history, by a brutal and corrupt dictatorship. The shortcomings of public administration help to explain Russia’s dismal performance in conflict after conflict. Russia lost not only the Crimean War (1853-1856) but also the Russo-Japanese War (1904-1905), World War I (1914-1918), the war in Afghanistan (1979-1989) and the First Chechen War (1994-1996). Its major military victories — in the Napoleonic Wars and World War II — came only after an invader was foolish enough to dissipate his forces in the vast Russian landscape and only when Russia was greatly assisted by Western allies.

Сучасна російська пропаганда, на думку дослідників, лягає на «родючий грунт» радянської пропаганди, постімперський синдром, культуру приниження та сильної руки і невідпрацьований історичний досвід росіян. Це обумовлює велику підтримку війни в Україні серед літніх людей, бо вони більшою мірою увібрали це в себе. Основними темами цієї пропаганди є: «Радянський/російський солдат — завжди визволитель»; «Ми — завжди праві»; «Україна — це частина Росії, ми маємо на неї право» та подібне.

…радянська спадщина є відправною точкою для нинішніх російських лідерів. Путін успадкував деякі ідеї 1970-х років, коли він був молодим: Росія завжди перемагає; ворогом завжди були фашисти; влада має бути легітимована ностальгією за лідерством та невинністю. Прийшовши до влади, Путін привласнив ці ідеї Росії і довів їх до крайності. Те, що війну виграв СРСР (а не Росія), забуте. Що головною метою війни Гітлера була колонізація України, замовчується. Те, що війна велася здебільшого за Україну та в Україні, не згадується. Те, що мирні жителі України постраждали більше, ніж мирні жителі Росії, або що українські солдати боролися разом із росіянами, стає немислимим. Це нагадує ще одну важливу різницю між Другою світовою війною та нинішнім російським вторгненням: українці та росіяни не на одному боці. Інша проблема — радянська традиція ставитись до Росії як до невинної сторони, а до українців — як до винної. Сталін, чий акт співпраці з Гітлером мав найважливіше значення у цій війні, заявив про своє право визначати співпрацю. Наприкінці Другої світової війни цілі радянські національні меншини (наприклад, кримські татари) були депортовані як колабораціоністи, а українці зазнали стигматизації. Сталін ставився до росіян як головних переможців. Насправді більша частина територій Російської республіки СРСР була позбавлена війни, і коли вони були окуповані, росіяни були не менш ніж будь-хто інший схильні співпрацювати з нацистами. Але Сталін та його тодішній улюбленець Жданов представили росіян як морально панівну націю. За необхідності інші нації могли бути затавровані як фашистські. . Оригінальний текст (англ.) This Soviet heritage is a starting point for current Russian leaders. Putin inherited certain ideas from the 1970s, when he was a young man: Russia is always the victor; the enemy was always the fascists; power is to be legitimated by a nostalgia about primacy and innocence. In power, Putin has appropriated these ideas for Russia and pushed them to the extreme. That it was the USSR (and not Russia) that won the war is forgotten. That Hitler’s chief war aim was the colonization of Ukraine is unsayable. That the war was fought largely for and in Ukraine goes unmentioned. That Ukrainian civilians suffered more than Russian civilians, or that Ukrainian soldiers fought alongside Russian ones, becomes unthinkable. This recalls another important difference between the Second World War and the current Russian invasion: Ukrainians and Russians are not on same side. Another issue is the Soviet tradition of treating Russia as innocent and Ukrainians as guilty. Stalin, whose act of collaboration with Hitler was by far the most important of the war, claimed for himself the right to define collaboration. At the end of the Second World War, whole Soviet national minorities (such as the Crimean Tatars) were deported as collaborators, and Ukrainians were stigmatized. Stalin treated the Russians as the main victors. In fact, most of the territory of the Russian republic of the USSR was spared from war, and when they were occupied Russians were no less likely to collaborate with Nazis than anyone else. But Stalin and his then-favorite Zhdanov to present the Russians as the morally dominant nation. Other nations could be stigmatized as fascist when necessary.

Українське питання

«Українське питання» — це ставлення сусідніх країн, та інших держав до незалежності України, та вирішення питання: «Що робити з територією, поселенням і ресурсами за відсутності національної держави?» іншими словами, це політика щодо України та українців на їх етнічних землях. Великою мірою вона обумовлювалась наявністю чи відсутністю національної держави.

Поділи українських земель

Антиукраїнська діяльність інших держав проти українського народу, української мови, культури і православної віри має давню історію. Початки антиукраїнської діяльності були закладені ще за доби литовсько-польської держави, коли українські землі захопили поляки. З часом ця діяльність провадилася Польщею, Московією, Османською імперією, Кримським ханством, Російською імперією, Радянською Росією, Австро-Угорщиною, Німеччиною, Румунією тощо.

Від часу, коли русичі утворили перші українські держави — Київську Русь і Галицько-Волинську Русь, сусідні держави,— з послабленням влади,— першими почали експансію на українські землі з метою їхнього поділу. Поділ відбувався протягом другої половини XIV ст. Від 1340 року почався перехід українських земель під владу Литви (Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина), Польщі (Галичина, Західна Волинь), Угорщини (Закарпаття), Молдавії (Буковина), а згодом — Московської держави (Сіверщина) та Кримського Ханства. Ці країни активно експлуатували людські і земельні ресурси українських земель. За панування Польщі і Литви відбулось повне закріпачення селян.

Після об'єднання російських — північно-руських — земель у Московську державу, вона розпочала боротьбу з Великим Князівством Литовським за білоруські та українські землі, претендуючи на спадщину Київської Русі. 1485 Іван III почав використовувати титул «великий князь усієї Русі». До смерті великого князя союзником Москви проти Литви виступав Кримський ханат. 1503 Московська держава здобула Чернігово-Сіверщину.

Наступний розподіл українських земель відбувся у XVII ст., в умовах Руїни.

Вперше, в 1667 р., Польща і Москва за Андрусівським перемир'ям на тринадцять років поділили Україну. Лівобережна залишалася у складі Московії, Правобережна — у складі Речі Посполитої, а Запоріжжя — під зверхністю обох держав. Вдруге, в 1672 р., за Бучацьким договором між Польщею та Туреччиною. Остання встановлювала свою владу на Поділлі. Втретє, в 1681 р., за Бахчисарайським мирним договором між Московією, Туреччиною, і Кримським Ханством визнавалась належність Лівобережжя України до Москви, Поділля до Туреччини і заборона заселення земель між річками Буг і Дністер. Такий поділ був остаточно закріплений «Трактатом про вічний мир» між Московією та Польщею (1686). За цим миром підтверджувався фактично існуючий поділ України між трьома країнами. Цей поділ проіснував до кінця XVIII ст.

У результаті російсько-турецьких війн (1768—1774 рр,1787—1791 рр.) та поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) відбувається черговий поділ українських земель уже між двома країнами — Російською і Австрійською імперіями. До Росії відійшли Правобережна Україна, причорноморські степи, Крим. Західна Україна (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) перейшла до Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії.

Наступний перерозподіл українських земель відбувається в умовах революції і громадянської війни в Росії (1917—1920 рр.) та національно-демократичної революції і війні за незалежність в Україні (1917—1921 рр). Події які відбувалися в цей час нагадують ситуацію 1648—1657 рр. Знову, вирішальним фактором утвердження незалежності стала позиція найближчих сусідів — Росії і Польщі, а опосередковано країн Антанти (Британії, Франції) і США. Жодна з них не була зацікавлена в створені самостійної, розвинутої держави в центрі Європи. Знову Україна опинилась між кількома центрами впливу. Це були країни Четвертого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина etc), Антанта, Росія. Знову Росія зробила все можливе щоб не випускати Україну із сфери свого впливу. Протягом 1918—1920 рр. землі України переходили під владу різних країн і урядів, а остаточний розподіл відбувається в 1919—1921 рр. Так, уже в червні 1919 р. Верховна рада союзників на Паризькій мирній конференції передала Східну Галичину під владу Польщі. Згодом, в 1921 р., такий розподіл був підтверджений Ризьким договором між Польщею і радянськими Росією і Україною. Сен-Женрменський (1919) і Севрський (1920) договори «віддали» Закарпаття і Буковину відповідно Чехословаччині і Румунії. Долю Бессарабії вирішив т. зв. Бессарабський протокол (1920) — її «віддали» Румунії.

Українські етнічні землі від початків творення Російської держави завжди були об'єктом російської експансії.

Образ Російської імперії в українській історичній пам'яті викристалізувався у першу чергу завдяки поезіям і трагічній долі Тараса Шевченка та антиукраїнським указам 1863 та 1876 років. Забувається, однак, з якою готовністю й запопадливістю українські еліти допомагали будувати цю імперію у XVIII столітті — до тої міри, що історію постання Російської імперії можна назвати також й українською історією — та що тривалий час Санкт-Петербург із терпінням і навіть симпатією ставився до українського руху як противаги до руху польського. Українцям належить винятково важлива роль як у побудові, так і розвалі Російської імперії, і визнання одного факту не може відбуватися коштом замовчування іншого .

У часи правління Катерини II, ще до зруйнування Запорозької Січі, у таємній інструкції генерал-прокурору Олександру Вяземському імператриця вказувала:

Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія суть провінції, що керуються конфірмованими їм привілеями, зректися яких усіх раптом вельми непристойно би було, однак і називати їх чужоземними і ставитися до них на тих же підставах є більше, ніж помилка, а можна назвати з вірогідністю дурістю. Ці провінції, також і смоленську, слід найлегшими шляхами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись як вовки до лісу. До того приступ вельми легкий, якщо розумні люди обрані будут начальниками у тих провінціях; коли ж в Малоросії гетьмана не буде, то треба намагатися, щоб вік і ім'я гетьманів зникло, не тільки б персона яка була переведена до того достоїнства. Оригінальний текст (рос. дореф.) Малая Россія, Лифляндія и Финляндія суть провинціи, которыя правятся конфирмованными имъ привиллегіями, нарушить оныя отрѣшеніемь всѣхъ вдругъ весьма непристойно бъ было, однакожъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на такомъ же основаніи есть больше, нежели ошибка, а можно назвать съ достовѣрностію глупостію. Сіи провинціи, также и смоленскую, надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобъ онѣ обрусѣли и перестали бы глядѣть какъ волки къ лѣсу. Къ тому приступъ весьма легкій, естьли разумные люди избраны будуть начальниками въ тѣхъ провинціяхъ; когда же въ Малороссіи гетмана не будетъ, то должно стараться, чтобъ вѣкъ и имя гетмановъ изчезло, не токмо бъ персона какая была произведена въ оное достоинство.

Один із організаторів і діячів Центральної Ради, Кость Лоський, характеризуючи поведінку росіян 1918 року у Києві зазначав:

Загалом кажучи, ставлення російського товариства до української Центральної Ради і Німців справляло враження маячні божевільного. Оригінальний текст (рос. дореф.) Вообще говоря, отношеніе русскаго общества къ украинской Центральной Радѣ и Нѣмцамъ производило впечатлѣніе бреда сумасшедшаго.

За створеною у підсумку Першої світової війни версальською системою українські етнічні землі були,— за підтримки Великої Британії, Франції та США,— розчетвертовані. За наслідками революції в Російській імперії та Жовтневого перевороту українські землі, захоплені Червоною армією російських більшовиків, були розірвані на дві частини між УСРР та РСФРР.

Українські етнічні землі на початок 1939 року були поділені між Радянською Росією (767 тис. км², 42,2 млн. мешканців із яких до Української РСР належало 451,8 тис. км² із близько 26 млн. українців, що складали 80 % мешканців), Польщею (132,2 тис. км², 10,2 млн. мешканців із яких близько 6,5 млн., або 64 % були українцями), Румунією (17,7 тис. км², 1,4 млн. мешканців із яких 875 тис. або 63 % були українцями) та Чехословаччиною (14,9 тис. км², 760 тис. мешканців із яких 560 тис. або 73 % були українцями).

За історіографією часів СРСР, початком існування радянської влади на українських землях вважається 12 (25) грудня 1917 року, коли російськими більшовиками (РСДРП(б)) разом із російськими соціалістами-революціонерами був організований Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові, на якому обраний Народний секретаріат, оголошений «радянським урядом України». Таким чином, радянська історіографія веде історію УРСР від 25 грудня 1917 року.

Під час виборів до Установчих зборів восени 1917 року за більшовиків в Україні проголосувало лише 10 % виборців: 754 тис. голосів. В усій Росії більшовики спиралися на містян і робітників промисловості. В Україні ці групи були нечисленними та складалися переважно з «великоросів». У Волинській, Київській, Полтавській, Таврійській губерніях та на Чорноморському флоті не було обрано жодного депутата від більшовиків.

Намагаючись розв’язати проблему протистояння політичних сил на свою користь, більшовики скликали 17 грудня 1917 Перший Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. <…> Серед 2500 учасників з’їзду більшовицьких депутатів було тільки 60 (за іншими даними — 130). Звичайно, при такому співвідношенні сил більшовики не могли захопити владу в Україні у легальний спосіб. <…> Відносно мала кількість більшовицьких делегатів на з’їзді не була випадковою — це відбивало дійсну картину впливу більшовиків на території України. <…>

Під час дискусії виявилася неабияка розбіжність у поглядах делегатів на те, як саме проводити національну політику в Україні. Були й такі, що радили відкликати з Південно-Західного фронту гвардійський корпус, який був під впливом більшовиків, і кинути його на Центральну Раду. Подібні заяви Володимира Аусема та Євгенії Бош викликали гострий осуд більшості з’їзду. Маневр більшовиків України не вдався: замість вибрати нову Центральну Раду, підконтрольну більшовикам, з’їзд висловив діючій Центральній Раді повне довір’я. <…> Зрозумівши, що в Києві їм не вдасться нічого вдіяти проти Центральної Ради, більшовики разом із фракцією лівих російських соціалістів-революціонерів покинули з’їзд і переїхали до Харкова. Тут вони об’єдналися зі з’їздом Рад Донецького та Криворізького басейнів, що якраз відбувався, і оцей об’єднаний з’їзд проголосив себе першим Всеукраїнським з’їздом Рад, який обрав Центральний виконавчий комітет і Народний секретаріат, тобто перший радянський уряд України.

У такий спосіб був створений маріонетковий окупаційний уряд. У цей час, затягуючи переговори у Бересті, Раднарком Радянської Росії бажав виграти час, щоб завершити захоплення значної частини території України, включаючи її столицю Київ, сподіваючись замінити делегацію УНР делегацією створеного маріонеткового уряду «Радянської України»

Не зайве ще раз підкреслити, що більшовики України були членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), а не аналогічної української партії, якої на той час ще не існувало. Тобто вони виступали нічим іншим, як територіальною агентурою проводу більшовиків Росії, котрий використовував їх для здійснення своїх планів в Україні. А плани були ясні: за допомогою українського радянського уряду підірвати Українську Народну Республіку зсередини, а Центральну Раду розчинити у радах робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Усвідомлюючи справжній стан речей, Затонський в одній із своїх тодішніх промов сказав таке: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька»

Варто зазначити, що партія більшовиків — РКП(б) — була загальноросійською партією, а КП(б)У:

Формально заснована у квітні 1918 як самостійна партія, але вже через 3 місяці, на своєму I з'їзді, КП(б)У увійшла до РКП(б) з підпорядкуванням спільним партз'їздам і ЦК . Оригінальний текст (рос.) Формально основана в апреле 1918 как самостоятельная компартия, но уже через 3 мес., на своём I съезде, КП(б)У вошла в РКП(б) с подчинением общим партсъездам и ЦК.

Перший Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв резолюції «Про організацію влади на Україні» та «Про самовизначення України». З'їзд проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали «Українською Народною Республікою Рад».

У 1917—1920 відбулися три спроби встановлення радянської влади (а точніше, більшовицької диктатури) в УНР, супроводжувані військовою інтервенцією Радянської Росії.

У березні 1918 року раніше створена більшовиками Українська Народна Республіка Рад зі столицею у Харкові була проголошена незалежною державою.

28 листопада 1918 року у Курську створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» та його збройні формування, після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини радянської (Червоної) армії 3 січня 1919 року взяли Харків. А 6 січня 1919 року «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» вперше затверджено назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка». УСРР (до січня 1919 року використовувала назву «Українська Народна Республіка») формально проголошена як «окрема держава» на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад 6—10 березня 1919 року, коли ухвалено першу Конституцію УСРР. Остаточно вона затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року, підписана членами президії з'їзду: Раковським, П'ятаковим, Бубновим та Квірінгом, відомими більшовиками, але їх право виступати представниками українського народу дуже сумнівне.

УСРР проголошена 10 березня 1919 року на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР. До початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, що від грудня 1920 року мала союзні відносини із РСФРР, БСРР, ЗСФРР. На час створення УСРР керівною силою в ній проголошено КП(б)У, що входила на правах обласної організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР. КП(б)У була на той час малочисельною (4364 членів, з яких 130 українців, наприкінці 1918 року на десятки мільйонів українського населення) і, внаслідок цієї обставини, не була представником ні українського робітничого класу, ні українського селянства.

Володимир Затонський, народний секретар у справах освіти радянської України:

Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного...

Василь Шахрай, народний секретар у військових справах радянської України, у розмові з Георгієм Лапчинським:

...Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?...

На думку історика Івана Рибалки:

…проголошення харківського зібрання Всеукраїнським з'їздом рад, на якому було представлено менше третини рад, що тоді існували в Україні, не можна вважати легітимним. Через це й проголошення влади рад, утворення уряду, який майже цілком складався з більшовиків, теж не мало належних правових основ, тим більше, що на виборах до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р. за більшовиків проголосувало всього 10% українських виборців. ЦВК рад України і народний Секретаріат фактично були створені з волі Леніна для того, щоб виправдати й узаконити їхню війну проти УНР, Центральної Ради, зобразити її як внутрішню боротьбу революційних сил проти «буржуазної» політики Центральної Ради в українському суспільстві за встановлення радянської влади. До радянського уряду, в якому було тільки три українці (Скрипник, Затонський, Терлецький) входили люди, невідомі широким масам українського народу... Щоб видавати радянську владу в Україні за українську, більшовики перехопили й назву «Української Народної Республіки», а уряд назвали фактично за прикладом Генерального Секретаріату Народним Секретаріатом. Оголосили Україну федеративною частиною Росії, а федерального уряду там не було: радянська «УНР» фактично була адміністративним краєм, її органи влади виконували розпорядження Раднаркому Росії і, передусім, директиви ЦК РСДРП(б).

Складність того, що відбувалося в українських землях у 1930-х — 1950-х роках, полягала у тому, що географічні кордони цих земель є явними зараз, з відстані у вісімдесят років, однак не були такими явними й такими видимими для тих, хто опинився у вирі війни та «радянського національного будівництва» у зазначений період. Колоніальні практики «нарізання» внутрішніх — адміністративних та міжреспубліканських — кордонів, втілені Москвою на підрадянських територіях, «викидали» українців за межі України, руйнували локальні спільноти або ж (через «автономізацію», як це було з Молдовою) визначали «майже українцями» інші народи. Питання належності до України не було очевидним для мешканців Закарпатської України, чиє керівництво в момент падіння Чехословаччини бачило варіант свого самозбереження у союзі з Райхом. Українці в Польщі поставали як проблема та небезпека, тож польський уряд за допомогою «пацифікації», «осадництва», «консолідації держави» вдавався до колоніальної практики та асиміляційних дій, маючи на меті створити «польського українця». Тимчасом вже існувала потужна діаспора українців у Європі та Північній Америці, і це були чи не єдині люди, що точно знали, що живуть не в українських землях.

Недосвідченість в історії, політиці, брак інформації про те, що відбувається, нездатність до аналізу, орієнтація на локальні взаємодії (зокрема, і обра́зи), призводила, наприклад, до емоційного піднесення, що його демонстрували українці, «святкуючи крах польської держави» й зустрічаючи у вересні 1939 року Червону армію хлібом-сіллю, квітами, «тріумфальними арками, прикрашеними червоними й жовто-блакитними прапорами».

Україна та українські політичні сили напередодні Німецько-радянської війни опинилися у надзвичайно складному становищі. Воно обумовлювалося поділом українських етнічних земель між різними державами, неоднорідністю та незгуртованістю українських організацій у Європі, антиукраїнською політикою головних геополітичних гравців того часу,— Великої Британії, Франції, СРСР, Німеччини, Італії, що не передбачала підтримки українців у намаганні відтворення Української Соборної Самостійної Держави,— та ворожою репресивною діяльністю щодо українців Угорщини, Польщі, російського керівництва Радянського Союзу, а також, пізніше, керівництва націонал-соціалістичної Німеччини.

На тлі підготовки до війни СРСР, Й. Сталін проводив розгром України в 1930-ті роки. В аспекті підготовки Німеччини — її керівництво підтримувало український націоналістичний рух: сподіваючись, що нацистсько-радянське зіткнення відкриє перед українським народом можливості боротьби за державне усамостійнення України ОУН співпрацювала з німцями. Англія і Франція поступалися Гітлерові на Заході сподіваючись, що він, врешті-решт, піде походом на Росію, щоб захопити окуповану нею Україну.

Внаслідок подій 1939—1941 років українські етнічні землі були військовою силою перерозподілені між Німеччиною, СРСР, Угорщиною та Румунією.

Український самостійницький рух становив загрозу для цих держав. Усі вони, на певних етапах розвитку подій, що передували Другій світовій війні, розігрували у своїх інтересах «українську карту», не зважаючи на інтереси українців.

1939 року була проголошена незалежна українська держава на теренах Закарпаття — Карпатська Україна. Після проголошення автономії у складі Чехо-Словаччини (22 листопада 1938 року), Польщею та Угорщиною, за підтримки Німеччини та російської агентури, були вжиті заходи до її ліквідації, разом із ліквідацією Чехо-Словаччини у березні 1939 року. Райхсканцлер Німеччини А. Гітлер дозволив Угорщині анексувати Карпатську Україну і тим показав московському керівництву, що Німеччина не збирається розв'язувати українське питання. Вже 10 березня Й. Сталін у доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) відреагував на ці дії. 23 серпня Третій Райх і Радянський Союз підписали таємну угоду про поділ Східної Європи на «області державних інтересів» Німеччини та СРСР, якою, серед іншого, передбачався і поділ українських етнічних земель.

Українські організації у Європі, — під час європейської кризи в роки, що передували Другій світовій війні, — мали надію на сприятливий розвиток подій для відновлення самостійної української держави й провадили певну політичну діяльність, йдучи на взаємодію з урядовими колами та спецслужбами деяких європейських країн — Великої Британії, Польщі, Німеччини. Маючи перед собою одну стратегічну мету— створення незалежної соборної української держави — вони обирали різні шляхи її досягнення.

Українські політичні сили поділялися на два фронти: інтервенційний та революційно-визвольний.

Інтервенціоністи чекали, що збройна сутичка окупантів України з третьою силою автоматично створить ситуацію, за якої питання відновлення самостійної української держави стане на порядку денному і буде кимось вирішене. Отже, українцям варто очікувати на той сприятливий момент, яким можна буде скористатися.

Прибічники революційно-визвольної концепції вважали, що українцям у часи очікуваної сутички Німеччини й СРСР не варто займати очікувальну позицію, «чіпляючись до чийогось воза, чи плентаючись у хвості подій»: по-перше, досвід визвольних змагань 1917—1923 років переконливо показав, до чого доводить відсутність у провідної групи власної ясної ідеї і власної ініціативи та узалежнення української справи від того, до чого «змусять обставини»; по-друге, не було ні теоретичних, ні тим більше реальних підстав припускати, що внаслідок Другої світової війни повториться вигідна для відновлення української держави ситуація, яка була 1917 року; по-третє, не було найменших ознак того, що майбутній противник СРСР — націонал-соціалістична Німеччина,— сама зініціює становлення української справи згідно з інтересами українського народу. До того ж, з принципових і престижних мотивів політичний провід мусив мати власні плани дій і сам створювати ситуацію, в якій Україна буде дієвою силою, а не слухняним знаряддям у чужих руках. І хоча революційно-визвольний шлях незрівняно важчий і вимагає багато жертв, але вся історія України вчила, що український народ може здобути незалежність тільки власною боротьбою.

Поділ українських сил на прихильників інтервенціонізму, тобто узалежнення української справи від планів інших держав, та на прибічників орієнтації на власні сили, не тільки поставив по один бік — Організацію Українських Націоналістів, а по другий — всі інші українські політичні угрупування, але, напередодні нацистсько-більшовицької війни, виявився основною органічною причиною роздвоєння ОУН в 1940 році.

У той же час українські кола, як у Німеччині, так і в інших країнах, усвідомлювали справжню мету націонал-соціалістичного керівництва Німеччини. Газета «Українське слово» у статті «Ганебний злочин проти України» зазначала:

«…спекулятивна німецька політика й торги стосовно пригнобленого українського народу базуються на цинізмі, віроломстві, ницості, брехні й зловживанні довір’ям інших. Досвід Карпатської України повторився щодо українських районів Польщі у намаганнях продати їх якомога дорожче більшовикам. …продаж західноукраїнських земель, які вважаються Українським П'ємонтом й центром сподівань українців на незалежність, показав диявольський план Німеччини. <…>3аява Гітлера, що націонал-соціалісти — це «солдати німецького народу, а не захисники бідних пригноблених народів», а також заява Розенберга, в якій стверджується, що Німеччина хоче перш за все скористатися цими народами, свідчать про те, що німці і не думали про створення незалежної Української держави чи про такі абстрактні рішення, як самовизначення народів. Таким чином, Німеччина думала про українську територію, про українське вугілля й залізо, про український хліб, вона думала про Україну як про німецьку колонію, колонію, населену підданими, народом прислужників, який має працювати на народ «панів» (за висловом Гітлера), а не як про незалежну національну державу, що має свій керуючий клас, свої власні культурні кола і свій уряд. Однак хоча цей мерзенний злочин коштуватиме Україні море крові і сліз, надії Німеччини ніколи не будуть виправдані. Украінська нація житиме супереч диявольським планам Гітлера і Сталіна. <…> Украінська ідея є і залишається непереможною, її не знищать ні більшовики, ні німці.»

Ще до початку війни Провід Українських Націоналістів розіслав всім членам і референтам ПУН та Крайовим Провідникам тексти із «Майн Кампф», що стосувалися України, перекладені українською, з розлогим коментарем генерала Капустянського, «щоб відповідальна українська політична думка не піддавалася ілюзіям у ставці на Німеччину».

Коли 11 серпня Карл Буркхардт, Верховний комісар Ліги Націй у Данцигу, прибув на особистому літаку А. Гітлера до Німеччини, райхсканцлер заявив йому:

Все, що я роблю, спрямоване супроти Росії; якщо Захід занадто дурний і занадто сліпий, щоб зрозуміти це, я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а потім, після його поразки, усіма зібраними силами виступити проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ніхто знову, як під час останньої війни не голодував у нас. Оригінальний текст (нім.) «Alles, was ich unternehme, ist gegen Rußland gerichtet; wenn der Westen zu dumm und zu blind ist, um dies zu begreifen, werde ich gezwungen sein, mich mit den Russen zu verständigen, den Westen zu schlagen und dann nach seiner Niederlage mich mit meinen versammelten Kräften gegen die Sowjetunion wenden. Ich brauche die Ukraine, damit man uns nicht wieder wie im letzten Krieg aushungert»

А. Гітлер був непослідовним у питаннях майбутнього України і не завжди розкривав свою позицію. Не було послідовним і його партійне оточення. Їх позицію після чехословацької кризи виклав посол Франції у Німеччині Робер Кулондр. 7 вересня 1939 року, обговорюючи можливість мирних переговорів із поляками, він зазначав як одну з передумов надання самостійності Західній Україні. 22 липня 1940 року на нараді з вищим командним складом Верхмату, говорячи про розчленування СРСР у випадку перемоги Німеччини, він згадав «українську державу».

12 вересня 1939 року, на нараді у пересувній ставці А. Гітлера в Ільгенау (Сілезія), за участі Кайтеля, Йодля, Канаріса, Лагоузена і Ріббентропа, Кайтель говорив про три варіанти щодо долі Польської держави:

1. Поділ Польщі між Німеччиною і Радянським Союзом.
2. Створення незалежної держави на решті території Польщі (варіант, що, за словами Кайтеля, подобався А. Гітлеру).
3. Поділ Польщі між а) Литвою (район Вільнюса) і б) незалежною «галицькою і польською Україною».

Останній варіант мав бути погоджений із керівництвом СРСР. Під час зустрічі після того А. Мельника із Канарісом у Відні, останній говорив про можливість самостійності Західної України. Полковник Лагоузен додав, що рішення ще немає, оскільки у цей час ішли перемовини між Молотовим і Ріббентропом. На 20 вересня керівництвом СРСР було прийняте рішення про відмову від того, щоб «допустити існування залишку Польщі», і про поділ Польщі, про що В. Молотов повідомив посла Німеччини

15 вересня Ріббентроп вимагав від посла Німеччини у Москві Ф. фон дер Шуленбурга вказати В. Молотову, що «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. <…> …без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав». Це був прозорий натяк на можливість створення української держави,— реалізацію ідеї, котру особливо підтримувало командування Вермахту. Після підписання у Москві Договору про дружбу та кордон між Третім Райхом та більшовицькою Росією Міністерство закордонних справ Німеччини офіційно виступило за припинення пропаганди з українського питання.

Після вторгнення Вермахту (1 вересня) і Червоної армії (17 вересня) до Польщі між зонами окупації була встановлена демаркаційна лінія відповідно до таємного протоколу до Договору про ненапад між Третім Райхом і СРСР.

З частини Польщі, окупованої Червоною армією, німці очікували потік від 300 до 500 тисяч українських біженців. Не маючи можливості й не бажаючи приймати таку значну кількість біженців, А. Гітлер, відповідно до угоди з Й. Сталіним, вжив обмежувальних заходів.

Після підписання Пакту Молотова—Ріббентропа уряд Німеччини посилив контроль за емігрантами та їх пресою. Від 25 жовтня 1939 року гестапо створювало картотеку на всіх українських біженців із території, окупованої Червоною армією. Одночасно українським, донським козацьким, кавказьким і російським емігрантам було заборонено «усно чи письмово висловлювати своє вороже ставлення до Радянського Союзу». Діяльність емігрантських організацій на території Райху та окупованій німцями частині Польщі була практично заборонена. У Звіті, складеному Бюро зовнішньої політики НСДАП, зазначалося, що німецько-російське зближення викликало в українців почуття обурення, особливо у зв'язку із розчаруванням після подій у Карпатській Україні. Наведений у звіті аналіз свідчив про відсутність на той час у німецького уряду певного плану щодо українського питання, а також послідовної політики щодо українських політичних сил.

Декретом райхсканцлера від 12 жовтня 1939 року на окупованій Німеччиною території Польщі було створене Генеральне Губернаторство, до якого увійшло близько 16 тис. км² української етнічної території з населенням більше 500 тис. українців.

На окупованих Червоною армією українських землях були зліквідовані усі політичні партії, усі соціо-культурні й економічні товариства, усі допомогові установи, пресові установи, приватні школи, комерційні установи, а майно їх було частково пограбоване, а частково відійшло до державної власності. Заклади освіти, що залишилися, використовувалися як засоби радянізації та зросійщення. Розпочалися депортації населення та арешти політичною поліцією. Московський уряд здійснював анексію окупованої території, намагаючись зобразити включення захоплених земель до СРСР як «добровільне» входження.

Утвердження т. зв «українських радянських духовних цінностей» відбувалося шляхом руйнації культурницьких осередків і громадських центрів, місцевих традицій, з якими до 1939 року змушена була рахуватись навіть польська адміністрація. 1939 року була закрита низка видань, зокрема «Вогні», «Світ дитини», «Наш приятель», «Мета», «Нова зоря», «Дзвони». Був заборонений незалежний видавничий рух. Перестав виходити у світ щоденник Івана Тиктора «Новий час». Комуністична влада ліквідувала Наукове товариство ім. Т.Шевченка, почала переслідувати Українську греко-католицьку церкву, яка користувалася в народі довір'ям і авторитетом. Тим же, що спочатку насторожило, а згодом і зруйнувало довіру до нової влади, були репресії, що зачепили близько 10 % населення західних областей, серед якого були й представники інтелігенції.

У часи радянської окупації західно-українських земель 1939—1941 років також сильно постраждали підпільні осередки ОУН. До органів державної безпеки СРСР потрапили архіви польських поліцейських установ щодо мережі і кадрів націоналістів. У вересні 1939 року до Наркомату держбезпеки СРСР потрапили агентурні матеріали на 12 000 польських та українських «націоналістичних елементів», що провадили активну роботу в західних областях УРСР та БРСР від часу їх утворення й «до ліквідації польської держави». На червень 1941 року ці органи розшукували майже тисячу нелегалів ОУН.

До 30 тис. українців,— багато хто із членів ОУН, керівники і активні діячі партій та громадських організацій, щоб запобігти переслідуванню радянським режимом,— перейшли радянсько-німецьку демаркаційну лінію на захід.

28 червня — 3 липня 1940 року збройними силами СРСР була окупована значна територія Румунії (Північна Буковина, населена переважно українцями, та Бессарабія, теж зі значною часткою українського населення). Війська НКВС та органи держбезпеки СРСР, що вступили на окуповану територію відразу ж після Червоної армії, разом із направленими на цю територію більш ніж 5-ма тис. членів більшовицької партії, розгорнули проти місцевого населення масовий терор, як проти українців, так і проти представників інших національних груп. До початку Другої світової війни на цих землях було репресовано від 67 до 89,5 тис. осіб.

У протистоянні з радянською владою українські кола (як на еміграції так і на українських теренах) змушені були шукати підтримки у німецької націонал-соціалістичної держави — ворога свого головного ворога. Але їх заяви про солідарність із Третім Райхом не забезпечили, як виявилося трохи згодом, її підтримки. Одночасно ці заяви відштовхнули від українців Об'єднані Нації — силу, яка в Другій світовій війні була просто-таки приречена на перемогу. Комуністичне й великодержавно-шовіністичне керівництво Радянського Союзу скористалося можливістю представити своє протистояння з українськими націоналістами як невід'ємну частину війни з Німеччиною та її союзниками.

На II Великому Зборі у квітні 1941 року ОУН(Б) проголосила

«…союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української суверенної соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставлениям, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з українським національним рухом» .

1941 року, напередодні наступу Третього Райху на Радянський Союз до керівництва Райху і особисто райхсканцлера А. Гітлера звернулися керівники українських політичних сил: Провід Українських Націоналістів з Меморандумом про цілі українського націоналістичного руху (14 квітня); Українське Національне Об'єднання (3 червня, до Ріббентропа); Український Центральний Комітет зі Меморандумом стосовно значення України для нового порядку в Європі (11 червня); Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери з Меморандумом (за 15 червня, переданий до Райхсканцелярії 23 червня). В усіх цих документах ставилося питання відновлення самостійної Української держави.

14 червня 1941 року 176 українських політичних та громадських діячів звернулися до українського народу з закликом об'єднання всіх патріотичних сил для відновлення Української держави:

«Великий, історичний час, в якому живемо, вимагає від нас залишити тепер на боці усякі непорозуміння і стати разом до служби тільки одній найбільшій справі — визволення українського народу і відновлення Української, суверенної, ні від кого незалежної соборної держави.»

.

Вище керівництво Німеччини не було ознайомлене з цими документами: Райхсканцелярія підтвердила факт одержання меморандумів й відправила їх до архіву. 28 червня 1941 р. А. Розенберг, що йому А. Гітлер доручив ведення політики Райху у Східній Європі, і шеф Абверу адмірал В. Канаріс дійшли згоди не «…вступати у переговори з будь-якими представниками народів східно-європейського простору» та «не визнавати жодних політичних груп серед емігрантів». ОУН не могла знати планів німців щодо організації влади на територіях СРСР, що вони їх не збиралися оприлюднювати.

У часи Другої світової війни, згідно із загарбницькими планами трьох антиукраїнських сил — німців, росіян та поляків, — на Волині та на інших західноукраїнських землях дійшло до фактичного утворення антиукраїнської коаліції. Співпраця поляків кумулювала ці сили шляхом активного колаборантства терористичного змісту. Волинь опинилася під потрійною окупацією, при якій всі ворожі сили об'єдналися на антиукраїнській платформі. Їхня мета була стратегічною: кривавими методами примусити до рабського послуху, а далі екстермінувати українське населення.

Поляки в особі Лондонського еміграційного уряду після підписання Угоди Сікорського-Майського автоматично стали союзником СРСР. Почалося активне колаборантство з більшовицькими (радянськими) партизанами — залишками розгромлених військових частин, утікачами з таборів полонених. Утворювалися польсько-російські боївки, що нападають на українські села.

Одночасно реалізувалося не менш активне колаборантство з німецькими окупантами: переведення польської «гранатової» поліції, підпорядкованої німцям, на Волинь, проведення цією ж поліцією, а також німецько-польськими відділами карних експедицій по українських селах. Створювалися та озброювалися німцями опорні пункти у польських селах, що співпрацювали і з німецькими окупантами, і з російськими партизанськими рейдами. Наступним кроком була діяльність 27-ї дивізії Армії крайової, скерована винятково на винищення українського цивільного селянського населення.

На території «райхскомісаріату Україна» придушувалася будь-яка спроба налагодження культурного життя. Систематичне пограбування духовних надбань українського народу окупанти називали «охороною» культурних цінностей територій Сходу. Безжалісного нищення зазнала більшість закладів освіти і культури. Воюючі сторони зруйнували 110 навчальних приміщень вишів, знищили або пограбували ¾ їх книжкових та лабораторних фондів, обладнання. Повністю зруйновано 8104 школи, частково — понад 1000, сплюндровано 62 театральні приміщення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли до Німеччини близько 40 тис. найменувань експонатів. Була пограбована Києво-Печерська лавра. вивезено унікальну колекцію зброї часів Запорозької Січі, нумізматичну колекцію, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби й прикраси. Німецькі окупанти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, вивезли понад 50 млн книг.

Відкриті у жовтні 1941 року київські театри ім. Садовського та ім. Затиркевич-Карпинської були закриті одразу ж після прем'єр. У квітні 1942 року припинила діяльність київська опера. Остання спроба оживити культурне життя киян закінчилась у липні 1943 р., коли театр-студія «Гроно» був висланий до Німеччини. Всі 115 друкованих періодичних видань, що виходили у райхскомісаріаті, підлягали німецькій цензурі. Повсюдно мали прославлятися німецькі «визволителі» та «новий порядок».

Пожвавилося релігійне життя, але церковна діяльність перебувала під наглядом окупантів.

Політика фізичного та ідеологічного терору, що здійснювалась у райхскомісаріаті, серед іншого й у царині культури, мала за мету зупинити розвиток нації, позбавити український народ можливості користуватися своїми духовними надбаннями.

Колоніальна політика на окупованих українських землях

…колоніялізм може проявлятися не тільки в формі прямої дискримінації, але й у формі «братерства», і це останнє дуже характерне для російського колоніялізму.

Ні британці, ні іспанці, ні французи не додумалися до того, щоб підривати мову колонізованих народів ізсередини. Російські імперіалісти роблять це надзвичайно продуктивно, ефективно, з наслідками, які мають далеку дію. Один із них – це формування в менталітеті великої частини українців переконання, що їхня мова – це просто спотворена, неоригінальна, бідна копія російської. Юрій Шевчук, травень 2012

На підросійських українських землях упродовж 1920-х — 1950-х років втілювалися політичні сценарії, зокрема «радянський експеримент» створення «нового комуністичного суспільства», і водночас імперські стратегії та практики управління Україною як «домініоном». Очевидний колоніальний характер мали настанови та правила життя, що їх формували для українців уряди Польщі, Румунії, Угорщини. Захоплення німцями українських територій було, за словами Венді Ловер англ. Wendy Lower, «найрадикальнішою колонізаційною кампанією в історії європейського завоювання та розбудови імперій».

Пограбування українських етнічних земель

У липні 1921 року, в часи голоду в Україні, Володимир Ульянов, обіймаючи посаду Голови Ради Народних Комісарів сусідньої держави і визнаючи, формально, Українську Соціалістичну Радянську Республіку незалежною, пропонував (маючи на увазі голод у Росії):

Якщо район, охоплений неврожаєм і голодний, займає територію з 25 мільйонами населення, то чи не слід рядом заходів найреволюційніших взяти саме з цього району молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків? (і навіть може до 1 мільйона?).

Мета: допомогти населенню до певної міри, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодним. Це перше. А друге: розташувати ці ¹/₂ мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні.

Урожай на Україні приблизно визначають (Раковський) 550—650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 (15 x 20 = 300) на годівлю сім'ї і худоби, маємо остачу (550 − 450 = 100; 650 − 450 = 200) в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо поставити на Україні армію з голодних губерній, цю остачу можна було б зібрати (податком + товарообмін + окремими реквізиціями з багатих на допомогу голодним) повністю..

Варто зазначити, що це не єдиний документ, де червоноармійцям РРФСР голова уряду Володимир Ульянов давав дозвіл надсилати додому продуктові посилки з України. Те ж саме дозволив голова уряду Німеччини Адольф Гітлер у 1941 році.

Тут, мимоволі, звичайно, напрошується: а коли ж буде повернуто в Україну ті релігійні, мистецькі та інші цінності, які Росія на нашій землі грабувала віками, і які є таки нашою національною гордістю, а не великоросійською національною, котра — себто великоросійська національна гордість — звикла живитися українською національною гордістю як своєю власною?

Територіальні претензії до Українських державних утворень

«Заява прес-секретаря президента РРФСР Останніми днями у ряді союзних республік проголошено державну незалежність, заявлено про вихід із Союзу РСР. Можливі й інші рішення, які істотно змінюють баланс відносин у межах єдиної федерації. У зв'язку з цим уповноважений президентом РРФСР зробити таку заяву. Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожної держави та народу на самовизначення. Однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і допустима лише за наявності закріплених відповідним договором союзницьких відносин. У разі їх припинення РРФСР залишає у себе право поставити питання перегляду кордонів. Сказане відноситься до всіх суміжних республік, за винятком трьох прибалтійських (Латвійської, Литовської, Естонської), державна незалежність яких вже визнана Росією, чим підтверджено вирішення територіальної проблеми у двосторонніх відносинах. П. Вощанов». Оригінальний текст (рос.) «Заявление пресс-секретаря президента РСФСР В последние дни в ряде союзных республик провозглашена государстаенная независимость, заявлено о выходе из Союза ССР. Возможны и другие решения, существенно меняющие баланс отношений в рамках единой федерации. В связи с этим уполномочен президентом РСФСР сделать следующее заявление. Российская Федерация не ставит под сомнение конституционное право каждого государства и народа на самоопределение. Однако существует проблеме границ, неурегулированность которой возможна и допустима только при наличии закрепленных соответствующим договором союзнических отношений. В случае их прекращения РСФСР оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ. Сказанное относится ко всем сопредельным республикам, за исключением трех прибалтийских (Латвийской, Литовской, Эстонской), государственная независимость которых уже признана Россией, чем подтверждена решенность территориальной проблемы в двухсторонних отношениях. П. Вощанов».

На питання, чи може він назвати країни, яких стосується заява, П. Вощанов назвав дві республіки: Україну та Казахстан. Сенс та суть заяви були узгоджені П. Вощановим безпосередньо з президентом РФ Б. Єльциним.

Російський неоколоніалізм

Українські землі від 1708 до 1991 року можна трактувати як колонію т. зв. «мішаного поселенського типу».

Процес завоювання українських земель московською державою почався зі знищення Батурина й Запорозької Січі і тривав до 1948 року, коли організований український збройний опір російському наступові остаточно був розгромлений і формально розпущений.

Масова колонізація російських поселенців розпочалася після 1861 року і тривала близько 100 років.

Після 1991 року російський колоніалізм видозмінився у так званий неоколоніалізм.

Український спротив російському правлінню існував, і той факт, що Україну почали називати «колонією» лише в певний період, є маловажливим.

Той факт, що етнічні українці за імперської влади працювали адміністраторами, не змінює суті справи. Імперіалізм і колоніалізм побудовані на співпраці частини еліти панівної країни із частиною еліти підкореної країни. Жодна імперія не може існувати без колаборантів.

Росія, як колишня метрополія, намагається встановити нову форму контролю над колишніми колоніями — «радянськими республіками у складі СРСР». Для цього вона використовує різні економічні та ідеологічні механізми експансії, втручання, впливу, щоб сформувати відповідну керовану еліту в суспільствах цих країн.

2006 року директор Інституту трансформації суспільства (Київ) професор Олег Соскін зазначав, що Росія намагається реанімуватись, як наднаціональна імперія, і по відношенню до Білорусі й України проводить політику неоколоніалізму, тобто фінансово-економічної й енергетичної окупації. Найбільш очевидним це є на прикладі газового і нафтового секторів економіки. Росія намагається привласнити собі, скупивши за безцінь, білоруські й українські газопроводи, щоб диктувати свою волю і привласнювати монопольний прибуток. У Білорусі та України стратегічні цілі в сфері протидії політиці неоколоніалізму Росії збігаються.

2008 року Росія розпочала війну проти Грузії.

2014 року Російська Федерація перейшла до прямого військового втручання у внутрішні справи України.

Один із сучасних російських ідеологів О. Дугін, в навчальному посібнику, надрукованому відповідно до рішення кафедри Соціології міжнародних відносин соціологічного факультету Московського державного університету, формулює завдання

«інтегрувати до єдиного стратегічного простору Росію, Україну та Білорусь» .

А для перетворення Росії «у глобальну світову силу» інтеграція України вказується як «необхідна умова». У книзі ж «Основи геополітики» більш відверто формулюються принципи російського неоколоніалізму:

«Існування України у нинішніх кордонах та із її нинішнім статусом „суверенної держави“ тотожне нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії…»,

а також формулюється висновок, що

«Подальше існування унітарної України неприпустиме».

Російська інформаційна війна

Київське керівництво «РИА Новости» щомісяця отримувало 53 тисячі євро на антиукраїнську діяльність. Керівник РІА «Новости Україна» Кирило Вишинський виготовляв матеріали, які дискредитують Збройні сили України, та отримував за це щомісяця 53 тисячі євро з Російської Федерації

Воєнні дії проти українських державних утворень та збройні конфлікти

Проти УНР

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Ульянова та Лейби Бронштейна. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог уряд Радянської Росії вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, ще не отримавши відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомандувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Антонова-Овсієнка. З грудня того ж року біля північно-східних кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися червоні війська.

• 
• 
• 
• 

7 (20) грудня Українська Центральна Рада надіслала відповідь за підписами Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Війська маріонеткового утворення Радянської Української Народної Республіки та Радянської Росії концентрувалися у Харкові, у районі Гомеля та під Брянськом. Вони нараховували до 160 тисяч вояків і складалися з частин регулярної Російської імператорської армії, червоногвардійських загонів із Росії, загонів балтійських моряків. Вище політичне керівництво військом за наказом Голови РНК Володимира Ульянова здійснював більшовик Володимир Антонов-Овсієнко, а воєнне — есер Михайло Муравйов. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Воєнні сили УНР складали добровольчі формування Вільного козацтва та українізовані добровольчі частини Російської імператорської армії. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по Україні, тоді як більшовики діяли на головних стратегічних напрямках.

Проти Карпатської України

• 
• 
• 

Проти Польщі

1939 року керівництво Німеччини, на чолі з Адольфом Гітлером розгорнуло пропагандистську кампанію проти Польщі з погрозами здійснити військову агресію. Як привід використовувалися твердження про «переслідування німецькомовного населення». Країни Заходу намагалися врегулювати конфлікт дипломатичними заходами. Але на запитання комісара Ліги Націй Карла Буркхардта «Що ж вам потрібно: Данциг чи коридор?» Герінг відповів: «Нам потрібна війна!»

Проти УРСР

• 
  Іон Антонеску
• 
  Міклош Горті
• 
  Адольф Гітлер
• 
  Йосип Сталін
• 
  Беніто Муссоліні
• 
  Франсіско Франко

Проти України

Пожежа у житловому будинку по вулиці Богатирській у Києві, внаслідок артилерійського обстрілу військами РФ

Наприкінці жовтня 2021 року розвідувальним відомствам США та Великої Ьританії стали відомі плани вторгнення Російської Федерації до України. Директор ЦРУ США Вільям Джозеф Бернс прибув до Москви щоб особисто попередити та застерегти В. Путіна від подальших дій. Але це не мало жодного ефекту.

Плануючі документи на війну з Україною були затверджені 18.01.22 року.

25 січня 2022 року, на нараді Володимира Путіна із секретарем Ради безпеки Миколою Патрушевим, представниками Генштабу під керівництвом Валерія Герасимова, директором СЗР ​​Сергієм Наришкіним, попередньо узгоджені варіанти початку воєнних дій проти України та можливі дати. Оптимальною датою початку реалізації планів визнана 18 лютого. На цю дату заплановані провокації, які розцінюватимуться як привід для початку воєнного конфлікту (casus belli). Заплановано висунути ультиматум, умови якого виконати неможливо, і в ніч на 22 лютого розпочати воєнні дії — ракетний удар по військових об'єктах та військовій інфраструктурі на території України. Про наземну операцію мова не йшла, але перекидання військ до кордонів України на території Росії та Білорусі продовжується.

10 лютого Путін доручив Патрушеву, Шойгу та Герасимову провести заключну стадію підготовки до початку військового конфлікту. 11 лютого на закритій частині засідання Ради безпеки РФ Путіну доповіли про повну готовність. Путін наказав «Очікувати наказу». Про це відомо розвідкам кількох країн. Саме тому їх керівництво рекомендувало своїм громадянам та працівникам посольств терміново залишити Україну. Лідери кількох країн вимагають термінових відеоперемовин із Путіним.

Враховуючи непередбачуваність поведінки Путіна лідери провідних країн НАТО вживають активних заходів задля попередження початку конфлікту.

1 лютого 2022 року «з подяками та запевненнями у дружбі» до Москви на зустріч із Путіним прибув прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Під час переговорів Володимир Путін цілком прозоро ознайомив угорського прем'єра з планами щодо України та особисто президентом Росії було озвучено, що найближчого місяця можливий варіант втрати Україною територіальної цілісності. При цьому російське керівництво як бенефіціар цих подій сприятиме відходу до Угорщини районів України населених етнічними угорцями.

Віктор Орбан однозначно зрозумів про що йдеться і що йому пропонують, не висловивши при цьому жодного обурення чи відмови від «щедрої» пропозиції друга Володимира. Орбан подякував Путіну і сказав, що буде готовий до будь-якого варіанту розвитку подій і у будь-якому разі підтримка з його боку гарантується російському керівництву.

Нещодавно в Угорщині пройшли парламентські вибори і партія Фідес-ХДНП Віктора Орбана ці вибори виграла, покращивши свій результат отриманий на попередніх виборах на кілька відсотків.

Воєнні злочини проти українців

24-го лютого світ розділився на людей і росіян Олександр Хацкевич про війну між Україною та Росією Оригінальний текст (рос.) 24 февраля мир разделился на людей и русских Александр Хацкевич о войне между Украиной и Россией

Маріупольський Драмтеатр, зруйнований російською бомбою.

Німецька правозахисниця з Amnesty International Жанін Ульманнзік (нім. Janine Uhlmannsiek): …для історії військових інтервенцій Росії — чи то в Україні, чи у Сирії або й у власній країні, у Чечні — характерним є кричуще ігнорування міжнародного гуманітарного права. Російська армія порушує міжнародні правила ведення війни, не захищаючи мирне населення або й неприховано нападаючи на нього. Російські збройні сили здійснюють невибіркові напади, застосовують заборонену зброю та вчиняють інші злочини. Все те, що ми бачили у Сирії і Чечні, ми тепер бачимо і в Україні. Очевидно, що тепер відповідальність лежить на міжнародній спільноті, аби воєнні злочини не залишалися безкарними. Щоб ті, хто вчиняє такі злочини, розуміли, що на них чекає покарання.

Масові вбивства цивільного населення та жахливі військові злочини, які були виявлені у містах України, були скоєні військовослужбовцями Росії, які здійснювали повний контроль на цих окупованих територіях:

«Прокурор Міжнародного кримінального суду (МКС) започаткував розслідування вбивств та інших військових злочинів, що були скоєні окупаційними силами російського агресора. Райони, про які ми говоримо, були під окупацією та під контролем агресора, російських військ. Тож, ніхто, окрім них, не міг здійснити всі ці звірства»— речник Єврокомісії Пітер Стано.

Керівники Російської Федерації причетні до воєнних злочинів

Сенат США одностайно підтримав резолюцію, яка засуджує президента Росії Володимира Путіна як воєнного злочинця.

«Резолюція, представлена ​​сенатором-республіканцем Ліндсі Гремом й підтримана сенаторами з обох партій, закликає Міжнародний кримінальний суд у Гаазі та інші країни переслідувати російських військових через розслідування всіх воєнних злочинів, скоєних під час вторгнення РФ в Україну», . Оригінальний текст (англ.) The resolution, introduced by Republican Senator Lindsey Graham and backed by senators of both parties, encouraged the International Criminal Court (ICC) in The Hague and other nations to target the Russian military in any investigation of war crimes committed during Russia's invasion of Ukraine.

• 
  Борис Єльцин президент РФ (1991—1999)
• 
  Володимир Путін, 9 травня 2022 року
• 
  Дмитро Ведмєдєв
• 
  В'ячеслав Володін
• 
  Валентина Матвієнко
• 
  Владислав Сурков
• 
  Петро Толстой
• 
  Андрій Козирєв
• 
  Ігор Іванов
• 
  Леонід Решетніков
• 
  Сергій Лавров
• 
  Анатолій Антонов
• 
  Василь Небензя
• 
  Микола Патрушев
• 
  Сергій Наришкін
• 
  Сергій Кірієнко
• 
  Андрій Турчак
• 
  Тетяна Москалькова
• 
  Анатолій Сердюков
• 
  Павло Грачов
• 
  Валерій Герасімов

Військові керівники

• 
  Михайло Мізинцев
• 
  Сергій Кисіль
• 
  Олександр Дворников
• 
  Микола Євменов
• 
  Ігор Осипов
• 
  Олександр Моісеєв
• 
  Олександр Вітко
• 
  Валерій Солодчук
• 
  Сергій Кобилаш
• Суховецький Андрій
  Суховецький Андрій
• 
• 
• Яків Резанцев
  Яків Резанцев
• Андрій Мордвічев
  Андрій Мордвічев
• 
  Олександр Журавльов

Інформаційне та пропагандистське прикриття воєнних злочинів

• 
  Дмитро Кисельов
• 
  Маргарита Симоньян
• 
  Костянтин Ернст
• 
  Олег Добродєєв
• 
  Володимир Соловйов
• 
  Олексі́й Рі́дігер (Алексій II, патріарх)
• 
  Владімір Гундяєв (Кирило, патріарх)
• 
  Олександр Дугін
• 
  Дмитро Пєсков
• 
  Павло Гусєв
• 
  Ольга Скабєєва
• 
  Михайло Піотровський
• 
  Армен Гаспарян
• 
  Костянтин Сьомін
• 
  Федір Лук'янов
• 
  Олег Матвєйчев
• 
  Дмитро Дьомушкін
• 
  Олександр Школьнік
• 
  Тіна Канделакі
• 
  Гаррі Каспаров
• Антон Красовський][106]
  Антон Красовський]

Антиукраїнська діяльність за межами України

В інших країнах

Нідерланди

Польща

Німеччина

Іран

Російська Федерація

Угорщина

У міжнародних організаціях

В ООН

15 березня 2014 року, — при голосуванні резолюції Ради Безпеки ООН щодо України, у проекті якої наголошувалося на прихильності Ради принципам єдності, суверенітету та територіальної цілісності, .— Російська Федерація скористалася своїм «провом вето», щоб заблокувати резолюцію.

Російська Федерація в Раді Безпеки також застосувала право вето, проголосувавши проти проекту резолюції про створення трибуналу для розслідування обставин катастрофи «Боїнга» Малайзійських авіаліній, який 17 липня 2014 року був збитий над територією Донецької області в Україні.

У Wikipedia

12 березня стало відомо, що у Мінську було заарештовано на 15 діб вікіпедиста Марка Бернштейна («за непокору міліції»). Бернштейн — один із найвідоміших редакторів російськомовної інтернет-енциклопедії «Вікіпедія», чиє співтовариство від початку спецоперації піддається тиску. З одного боку, це загроза блокування, з іншого боку — зливання даних редакторів енциклопедії в анонімні телеграм-канали. Все через відмову видаляти статтю про дії російських військових в Україні. Кореспонденти «Нової газети» поговорили з редакторами проекту, які протистоять російській військовій цензурі, і розібралася, як влада Білорусі та РФ намагається контролювати «Вікіпедію».

Два британські аналітичні центри – Інститут стратегічного діалогу (ISD) і Центр аналізу соціальних медіа (CASM), що досліджували дезінформацію у Вікіпедії, проаналізували діяльність 86 редакторів і виявили мережу тіньових редакторів, які намагалися вплинути на наративи про російсько-українську війну .

Протидія антиукраїнській діяльності

Протидія українського суспільства

IV Універсал УЦР, 1918

Універсал Злуки. 1919

Конституційний акт № 328/1938 про Автономію Підкарпатської Русі, 1938

Примірник Акту відновлення Української Держави (з автографом Ярослава Стецька), 1941

Акт проголошення незалежності України, 1991

Під час антиукраїнської кампанії, ініційованої 1933 року російськими комуністами під керівництвом П. Постишева, вину за всі проблеми в УРСР покладали на «контрреволюційну» діяльність «українських націоналістів», що «гуртувалися навколо М. Скрипника». За цим звинуваченням його звільнили з посади, почали цькувати у пресі. Не знайшовши іншого виходу, М. Скрипник вчинив самогубство у липні 1933 року.

4 вересня 1965 року, під час прем'єрного показу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл повідомили глядачам, що в Україні розпочалися політичні репресії. Це був перший громадянський політичний протест у Радянському Союзі після сталінської доби.

• 
  Юрій Бадзьо
• 
  Іван Дзюба
• 
  Васидь Стус
• Вячеслав Чорновіл
  Вячеслав Чорновіл

Боротьба за автокефальну церкву

• 
  З президентом України Петром Порошенко, 3 листопада 2018 року
• 
  Підписання томосу для ПЦУ. Ліворуч стоїть очільник ПЦУ — митрополит Епіфаній, 2019
• 
  Томос про надання автокефалії Православній церкві України
• 
  Передає томос митрополиту Епіфанію, 6 січня 2019 року

Дипломатична протидія

21 квітня 2008 року у штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку як офіційний документ Генеральної Асамблеї було поширено заяву Міністерства закордонних справ України, що «стосується антиукраїнських заяв високопоставлених офіційних осіб Російської Федерації щодо суверенітету і територіальної цілісності України». Таким поширенням заяви від 12 квітня Київ хоче створити міжнародну солідарність довкола проблеми агресивності Москви, зазначив у інтерв'ю Радіо Свобода Постійний представник України при ООН, Посол Юрій Сергеєв.

Військова протидія

• 
• 
• 
• 
• 

Протидія спецслужб

За минулий рік СБУ повідомила про підозри понад 60 організаторам фейкового «референдуму» 2014 року на Луганщині. — 11 січня 2022 [Архівовано 11 січня 2022 у Wayback Machine.]

Правова протидія

Порушені кримінальні справи щодо посадових осіб керівництва Російської Федерації та організаторів «референдумів» та «виборів» на окупованих територіях України. [6] [Архівовано 13 січня 2022 у Wayback Machine.]

За минулий рік СБУ повідомила про підозри понад 60 організаторам фейкового «референдуму» 2014 року на Луганщині. — 11 січня 2022 [Архівовано 11 січня 2022 у Wayback Machine.]

Судові розгляди та рішення

14 травня 2022 року у Києві розпочався перший судовий процес у справі за звинуваченням військовослужбовця збройних сил Російської Федерації у скоєнні воєнного злочину, а саме вбивства цивільного громадянина України. На лаві підсудних — громадянин Російської Федерації Вадим Шишимарін.

Притягнення до відповідальності злочинців у керівництві РФ

Як перший заступник Управління з питань військових злочинів Державного департаменту США у 1997-2001 роках, я чув незліченну кількість разів, що такі воєнні злочинці, як Слободан Милошевич, Радован Караджич, Ратко Младич, високопоставлені руандійці, причетні до геноциду, і Саддам Хусейн ніколи не будуть передані правосуддю. Проте зрештою їх усіх притягли до відповідальності. І це має стати уроком. Оригінальний текст (англ.) As the first deputy in the US State Department’s Office of War Crimes Issues in 1997-2001, I heard countless times that war criminals like Slobodan Milošević, Radovan Karadžić, Ratko Mladić, top Rwandans involved in genocide, and Saddam Hussein would never be brought to justice. Eventually they all were. This needs to be the lesson.

Законодавча

• Закон України. Про Голодомор 1932—1933 років в Україні від 28 листопада 2006 року № 376-V. [Архівовано 24 січня 2022 у Wayback Machine.]
• Закон України. Про забезпечення функціонування української мови як державної від 25 квітня 2019 року № 2704-VIII [Архівовано 24 січня 2022 у Wayback Machine.]
• Закон України. Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту від 8 грудня 2016 року № 1780-VIII. [Архівовано 6 листопада 2021 у Wayback Machine.]
• Закон України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях від 18 січня 2018 року № 2268-VIII. [Архівовано 9 травня 2019 у Wayback Machine.]
• Постанова Верховної Ради України Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) від 4 жовтня 2018 року № 2589-VIII [Архівовано 6 листопада 2021 у Wayback Machine.]
• Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 лютого 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 2 лютого 2021 року № 43/2021 [Архівовано 6 листопада 2021 у Wayback Machine.]

Див. також

• Українофобія
• Підривна діяльність
• До населення Малоросії
• Російська підривна діяльність в Україні
• П'ята колона
• Депортації в ретроспективі української історії
• Червнева депортація
• Закерзоння
• Депортація населення України до нацистської Німеччини
• Депортації українців у часи СРСР
• Депортації західноукраїнського населення із земель, що відійшли до Польщі
• Депортація українців з Польщі до УРСР
• Операція «Захід»
• Радянсько-польський обмін ділянками територій (1951)
• Хронологія утисків української мови
• Антирелігійний терор
• Голодомор в Україні (1921—1923)
• Голодомор в Україні (1932—1933)
• Голодомор в Україні (1946—1947)
• Операція «Вісла»
• Убивство Євгена Коновальця
• Убивство Степана Бандери
• Пожежа в Державній публічній бібліотеці АН УРСР (1964)
• Російсько-українські війни
• Російська пропаганда
• Радянська пропаганда
• Список топонімів України, перейменованих внаслідок декомунізації
• Сепаратизм в Україні
• Проросійські виступи в Україні (2014)
• Російсько-українська інформаційна війна
• Російсько-українська церковна війна
• Російсько-українська кібервійна
• Російсько-українська економічна війна
• Російсько-українська війна (з 2014)

Джерела

25 років незалежності: нариси історії творення нації та держави / [Г. В. Боряк (кер. авт. кол.), В. В. Головко (координатор проекту), В. М. Даниленко, С. В. Кульчицький, О. М. Майборода, В. А. Смолій (відп. ред.), Л. Д. Якубова, С. О. Янішевський] ; НАН України ; Ін-т історії України.— К.: Ніка-Центр, 2016.— 796 с. ISBN 978-966-521-686-5 65 лет с начала депортации жителей Украины в Казахстан. Сборник материалов заседания круглого стола (20 ноября 2012 года). / Посольство Украины в Республике Казахстан; Карагандинский государственный технический университет.— Караганда, 2012.— 115 с. ISBN 978-601-296-340-3 (рос.) Агресія Росії проти України: історичні передумови та сучасні виклики / П. П. Гай-Нижник (керівник проекту, упоряд. і наук. ред.); авт. кол.: П. П. Гай-Нижник, Л. Л. Залізняк, І. Й. Краснодемська, Ю. С. Фігурний, О. А. Чирков, Л. В. Чупрій. — К.: «МП Леся», 2016.— 586 с. ISBN 978-966-97599-0-0 Алекберли М. А. Борьба украинского народа против турецко-татарской агрессии во второй половине XVI — первой половине XVII веков.— Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1961.— 272 с. Борщак Ілько. Ідея Соборної України в Европі в минулому: по невиданих документах і стародавніх працях / Ілько Борщак, Генеральний Секретар Українського Дієвого Комітету в Парижі, Дійсний Член Ліги Української Культури.— Париж: «Український друкар», 1923.— 26 c. Галушко Кирило. Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и зачем придумал Украину.— Київ: Темпора, 2010.— 632 с.: іл. ISBN 978-966-8201-45-5 (рос.) Греченко В. А., Ярмиш О. Н. Україна у добу «раннього» тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст.): Монографія.— Харків: Вид-во НУВС, 2001.— 276 с. ISBN 966-610-060-6 Грінченко Б. Порабощаемый народъ (Нарід в неволі).— Львовъ: Изданіе ред. журнала Житє і Слово, 1895.— 44 с. [Архівовано 23 жовтня 2021 у Wayback Machine.] (рос. дореф.) Джиджора Іван. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки / 3 передм. акад. М. Грушевського.— K., 1930.— (Записки Історичної секції ВУАН.— Т. XXXVI).— VIII + 171 с., 1 л., портрет. Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація?— [München]: Сучасність, 1968.— 262 с. (Суспільно-політична бібліотека; ч. 2 (21). Документи; ч. 2). Дзюба І. М. Нагнітання мороку: Від чорносотенців початку XX століття до українофобів початку століття XXI.— К.: Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2011.— 503 с. ISBN 978-966-518-568-0 Державна політика забезпечення національної безпеки України: основні напрямки та особливості здійснення. : монографія / Криштанович М. Ф., Пушак Я. Я., Флейчук М. І., Франчук В. І.— Львів: Сполом, 2020.— 418 с.: рис., табл.— Бібліогр. в кінці розд. ISBN 978-966-919-567-8 Донбас у системі інформаційної безпеки держави: регіональні особливості, зовнішні виклики, інструменти боротьби з антиукраїнською пропагандою / Аналітична доповідь.— К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015.— 196 с. ISBN 978-966-02-7862-2 Енциклопедія Британіка'' https://www.britannica.com/place/Ukraine/Soviet-Ukraine-in-the-postwar-period [Архівовано 8 листопада 2021 у Wayback Machine.] Єкельчик С. О. Імперія пам'яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві = Stalin's Empire of Memory. Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination / Авториз. пер. з англ.: М. Климчук, Х. Чушак ; ред. Я. Цимбал]; Укр. наук. ін-т Гарвард. ун-ту, Ін-т Критики.— Київ: Критика, 2008.— 303 с.: іл. (Критичні студії) ISBN 966-8978-08-0 Животко Аркадій. Українське питання в поглядах російської суспільної думки / Відбитка з «Нашої культури» 1935—1936 рр.— Варшава: Видає проф. д-р Іван Огієнко, 1936.— 18 с. (Бібліотека «Нашої культури») Закон України. Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту від 8 грудня 2016 року № 1780-VIII. [Архівовано 6 листопада 2021 у Wayback Machine.] Заява Міністерства культури щодо висловлювань та дій сепаратистського й антиукраїнського характеру окремих священнослужителів Української православної церкви.— Міністерство культури та інформаційної політики України, 31.01.2017 [Архівовано 1 грудня 2021 у Wayback Machine.] Золотухін Д. Ю. Біла книга спеціальних інформаційних операцій проти України 2014—2018.— К.: Видавництво ТОВ «Мега-прес груп», 2018.— 384 c., іл. ISBN 978-966-97732-2-7 Кузьо Тарас. Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет / Пер. з англ. Андрія Павлишина.— К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2018.— 560 с. ISBN 978-966-378-622-3 Лизанчук В. Навічно кували кайдани: Факти, документи, комент. про русифікацію в Україні.— Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1995.— 415 с. [Архівовано 31 серпня 2021 у Wayback Machine.] ISBN 5-7702-0632-0 Ліквідація УГКЦ (1939—1946). Документи радянських органів державної безпеки: [у 2 т.] / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Центр українознавства [та ін.]; [упоряд.: С. Кокін та ін.; заг. ред. В. Сергійчук].— Київ: [ПП Сергійчук М. І.], 2006. Т. 1.— 2006.— 919 с. Ліквідація УГКЦ (1939—1946). Документи радянських органів державної безпеки: [у 2 т.] / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Центр українознавства [та ін.]; [упоряд.: С. Кокін та ін.; заг. ред. В. Сергійчук].— Київ: [ПП Сергійчук М. І.], 2006. Т. 2.— 2006.— 801, [1] c.: фот. Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.).— СПб.: Алетейя, 2000.— 260 с. ISBN 5-89329-246-4 (рос.) На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі. Третє незмінене видання.— Нью-Йорк: «Говерля», 1978.— 150 с. (Матеріяли й документи. Ч. 2) «О кризисе на Украине (Совет нацбезопасности России)» [План дій по дестабілізації України і включення 12 українських областей та м. Києва до складу Російської Федерації] (січень 2014 р.) // Павло Гай-Нижник — доктор історичних наук. Особистий сайт [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/2014(01).plan_putina.php [Архівовано 6 грудня 2021 у Wayback Machine.]. Політична історія України. XX ст.: У 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін.— К.: Генеза, 2002—2003.— ISBN 966-504-256-4.— Т. 1: На зламі століть (кінець XIX ст. — 1917 р.) / Ю. А. Левенець (кер.), Л. П. Нагорна, М. С. Кармазіна.— 2002.— 424 с.— ISBN 966-504-261-0 (т. 1) Постанова Верховної Ради України Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) від 4 жовтня 2018 року № 2589-VIII [Архівовано 6 листопада 2021 у Wayback Machine.] Прилуцький В. Опір молоді політиці правлячого режиму в УСРР в період утвердження тоталітарного ладу (1928—1936 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки.— 2000.— 5.— С. 152—184.— Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/pro_2000_5_152 Савойська С. В. До визначення поняття «антиукраїнська діяльність».— Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна, Серія «Питання політології». Том 27 № 1132 (2014).— С. 105—109. [Архівовано 31 жовтня 2021 у Wayback Machine.] Садомська Богдана. Кіберагресія як інструмент політичного впливу Російської Федерації.— Аналітичний центр ADASTRA, 16 січня 2021 [Архівовано 17 листопада 2021 у Wayback Machine.] Сергійчук Володимир. Етнічні межі і державний кордон України. Вид. 3-є, доповнене.— К.: ПП Сергійчук М. І., 2008.— 560 с. ISBN 978-966-2911-24-4 Сергійчук Володимир. Поляки на Волині у роки Другої світової війни: док. з укр. архівів і пол. публ. / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Центр українознавства.— Київ: Українська видавнича спілка, 2003.— 576 с.: іл. ISBN 966-70-60-48-7. Сергійчук Володимир. Радянські партизани проти ОУН—УПА.— Київ, Українська видавнича Спілка, 2000.— 200 с. ISBN 966-7060-36-5 Слободянюк М. А. Антифашистський рух Опору в Україні (1939—1944 рр.): історіографія проблеми / Дніпропетр. нац. ун-т залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна.— Дніпро: Герда, 2017.— 460 с. ISBN 978-617-7097-65-4 Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним: монографія /Тімоті Снайдер.— Київ: Грані-Т, 2011.— 448 с. ISBN 978-966-465-361-6 Спротив геноциду. Книга-каталог виставки / Український інститут національної пам'яті.— Львів-Київ: Часопис, 2015.— 80 с., іл. ISBN 978-966-2720-17-4 Стяжкіна Олена. Рокада: чотири нариси з історії Другої Світової.— К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2020.— 272 с. (Сер. «Друга світова») ISBN 978-966-378-764-0 Сучасна політична лексика: енциклопед. словник-довідник / [І. Я. Вдовичин, Л. Я. Угрин, Г. В. Шипунов та ін.]; за наук. ред. Хоми Н. М.— Львів: «Новий Світ—2000», 2015.— 396 с. ISBN 978-966-418-280-2 Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.— К.: Дніпро, 2001. Т. 6. 90-ті роки XIX — 20-ті роки XX ст. / Упор., прим. Т. Гунчака, Р. Сольчаника.— 520 с. ISBN 966-578-067-0 Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.— К.: Дніпро, 2001. Т. 7. 20-ті—40-ві pp. XX ст./ Упор. прим. Т. Гунчака, Р. Соль-чаника.— 440 с. ISBN 966-578-076-X Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.— К.: Дніпро, 2001. Т. 8. 40-ві—80-ті pp. XX ст./Упор., прим. Т. Гунчака, Р. Сольчаника.— 400 с. ISBN 966-578-059-Х Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.— К.: Дніпро, 2001. Т. 9. 1989—2001 роки/ Передм., упор., прим. Ю. Шаповал.— 660 с. ISBN 966-578-073-5 Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 лютого 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 2 лютого 2021 року № 43/2021 [Архівовано 6 листопада 2021 у Wayback Machine.] Украинскій вопросъ.— С.-Петербург. Изданіе редакціи журнала «Украинская Жизнь». Типографія Т-ва п. ф. «Электро-Типографія Н. Я. Стойковой». Знаменская 27. 1914.— 134 с. (рос. дореф.) Українофобія як явище та політтехнологія: Збірник статей / НАН України. ІУАД ім. М. С. Грушевського. Львівське відділення; Філологічний факультет ЛНУ ім. Івана Франка; Упоряд.: Гарасим Я., Гречило А., Пилипчук С., Сова А., Халак Н.— Львів, 2014.— Вип. 1.— 140 с. ISBN 978-966-02-7241-5 Щодо антиукраїнських висловлювань офіційних осіб Російської Федерації.— Заява Міністерства закордонних справ України від 12.04.2008. [Архівовано 1 грудня 2021 у Wayback Machine.].— Розповсюджена у штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку як офіційний документ Генеральної Асамблеї 21 квітня 2008 року. Russian information campaign against the Ukrainian State and Defence Forces. Combined analysis prepared by the NATO Strategic Communications Centre of Excellence // Authors Dr. Vladimir Sazonov, Dr. Holger Mölder, M.A. Kristiina Müür, Prof. Dr. Pille Pruulmann-Vengerfeldt, M.A. Igor Kopõtin, COL (ret.) Aarne Ermus, MAJ Karl Salum, CPT Andrei Šlabovitš, Dr. Viljar Veebel and Dr. René Värk.— NATO Strategic Communications Centre of Excellence. Estonian National Defence College, Tartu, 2016.— 130 p. [Архівовано 5 листопада 2021 у Wayback Machine.] (англ.) Taras Kuzio. Soviet and Russian anti-(Ukrainian) nationalism and re-Stalinization.—Special Issue: Between Nationalism, Authoritarianism, and Fascism in Russia: Exploring Vladimir Putin's Regime.— Communist and Post-Communist Studies (2016) 49 (1): 87–99. [Архівовано 30 листопада 2021 у Wayback Machine.] (англ.) Alexander J. Motyl. Putin's Russia as a fascist political system.—Communist and Post-Communist Studies (2016) 49 (1): 25–36. [Архівовано 30 листопада 2021 у Wayback Machine.]

Посилання

Повідомлено про підозру Секретарю Ради безпеки РФ.— Офіс Генерального прокурора України, 30 квітня 2022 [Архівовано 1 травня 2022 у Wayback Machine.] Віталій Портников. Україна і агресія Росії. Ґергард Шредер мовчати не став.— Радіо Свобода, 29 січня 2022 [Архівовано 1 лютого 2022 у Wayback Machine.] Інна Кузнецова. «Україна знає, де і у кого взяти зброю на свій захист. І буде брати».– Кулеба.— 22.01.2022 [Архівовано 22 січня 2022 у Wayback Machine.] «Без Росії та армії РФ на Донбасі нічого б не було. Мешканцям Донецька у 2014 році було пофіг на все це»,— російський націоналіст Дьомушкін. ВIДЕО.— Цензор. НЕТ, 17.01.22 12:10 [Архівовано 17 січня 2022 у Wayback Machine.] За минулий рік СБУ повідомила про підозри понад 60 організаторам фейкового «референдуму» 2014 року на Луганщині.— 11 січня 2022 [Архівовано 11 січня 2022 у Wayback Machine.] Ольга Комарова. Антиукраїнські вчителі в українських школах або російська пропаганда в учнівських конспектах.— Радіо Свобода, 29 квітня 2016 [Архівовано 17 листопада 2021 у Wayback Machine.] На Сумщині припинено ретрансляцію антиукраїнських каналів.— Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, 19.03.2018 [Архівовано 28 лютого 2022 у Wayback Machine.] Антиукраїнська діяльність у соцмережах: в СБУ розповіли про масштаби пропаганди та арешти модераторів груп.— Соціальні мережі як чинник інформаційної безпеки. Інформаційно-аналітичний бюлетень. Додаток до журналу «Україна: події, факти, коментарі» // Огляд інтернет-ресурсів (2.01–16.01) № 1 [Архівовано 23 січня 2022 у Wayback Machine.] Демократія має недоліки — посол України у Великій Британії прокоментувала антиукраїнську пропаганду.— Радіо Свобода, 28 серпня 2018 [Архівовано 13 листопада 2021 у Wayback Machine.] Анатолій Шара. Рецепт ненависті. Сліди антиукраїнської агітації в німецьких онлайн-медіа.— Український тиждень, 13 червня 2019 р. [Архівовано 4 листопада 2021 у Wayback Machine.] Покарання за поширення антиукраїнської пропаганди: у 2020 році СБУ притягнула до кримінальної відповідальності 40 осіб.— Служба безпеки України, 31 березня 2021 [Архівовано 2 листопада 2021 у Wayback Machine.] Під Києвом виявили «штаб» антиукраїнських провокаторів, які закликали до захоплення влади.— Укрінформ, ukrinform.ua, понеділок, 01 листопада 2021. [Архівовано 3 листопада 2021 у Wayback Machine.] Про звернення обласної ради щодо антиукраїнської діяльності Української православної церкви Московського патріархату на території держави.— Рішення Івано-Франківської обласної Ради від 08.12.2017. № 664-19/2017 [Архівовано 5 листопада 2021 у Wayback Machine.] СБУ видворила з України двох іспанських журналістів через антиукраїнські публікації.— Український тиждень, 29 серпня 2017 р. [Архівовано 2 листопада 2021 у Wayback Machine.] СБУ встановила хакерів ФСБ, які здійснили понад 5 тис. кібератак на державні органи України (відео).— Офіційний сайт СБУ, 4 листопада 2021 [Архівовано 7 листопада 2021 у Wayback Machine.] «Антивакцинатора» Остапа Стахіва підозрюють у поваленні конституційного ладу та фінансуванні з Росії.—Радіо Свобода, 16.11.2021 [Архівовано 17 листопада 2021 у Wayback Machine.] ПЕРЕЛІК книжкових видань, зміст яких спрямований на ліквідацію незалежності України, пропаганду насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини (cтаном на 01.12.2021) [Архівовано 1 грудня 2021 у Wayback Machine.].— Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Kyiv: Nord Stream 2 is 100 percent anti-Ukrainian. BY SARAH ANNE AARUP.— POLITICO, February 11, 2021 [Архівовано 25 грудня 2021 у Wayback Machine.] (англ.) Director stages anti-Ukrainian show in Kaliningrad. By Shimon Briman.— Ukrainian Jewish Encounter, October 23rd, 2014 [Архівовано 25 грудня 2021 у Wayback Machine.] (англ.) Fire and fury: anti-Ukrainian hate speech on Russian social networks. By OKSANA ILIUK.— Ukraine World International, September 13, 2019 [Архівовано 25 грудня 2021 у Wayback Machine.] (англ.)