Сапсан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сапсан
Дорослий сапсан підвиду F. p. brookei)
Дорослий сапсан підвиду F. p. brookei)
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Соколоподібні (Falconiformes)
Родина: Соколові (Falconidae)
Рід: Сокіл (Falco)
Вид: Сапсан
Біноміальна назва
Falco peregrinus
Tunstall, 1771
Ареал сапсана    Літній ареал / гніздування    Розмноження / постійне мешкання    Зимовий ареал    Ареал під час перельоту
Ареал сапсана
   Літній ареал / гніздування
   Розмноження / постійне мешкання
   Зимовий ареал
   Ареал під час перельоту
Підвиди
17-19, див. текст
Синоніми
Falco atriceps Hume

Falco kreyenborgi Kleinschmidt 1929
Falco pelegrinoides madens Ripley & Watson, 1963
Rhynchodon peregrinus (Tunstall, 1771)
Посилання
ITIS logo.jpg ITIS: 175604
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 8954
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Falco peregrinus

Сапса́н (Falco peregrinus Tunst.) — хижий птах родини соколових, поширений на всіх континентах, окрім Антарктиди. Розміром з сіру ворону, він вирізняється своїм темним, аспідно-сірим оперенням спини, строкатим світлим черевом і чорною верхньою частиною голови, а також темною, видовженою плямою під очима — «вусами». Залежно від розміру й особливостей забарвлення, розрізняють близько 17 підвидів цього птаха. В Україні — три підвиди: звичайний, кавказький і тундровий сапсани: перші два рідкісні гніздові птахи, останній зустрічається на перельотах.

Вважають, що це найшвидший птах (і взагалі тварина) у світі — при пікіруванні на здобич він здатний розвивати швидкість понад 322 км/год, або 90 м/с[1][2][3]. Під час полювання сапсан сидить на присаді або ширяє (планує) в небі; виявивши здобич, він піднімається над жертвою і майже прямовисно каменем пікірує донизу («робить ставку»), вдаряючи її складеними і притиснутими до тулубу лапами по дотичній. Удар кігтями задніх пальців сапсана по жертві буває настільки сильним, що навіть у достатньо великого розміру жертви може відлетіти голова[4].

Об'єктом полювання цього сокола є переважно середнього розміру птахи, як, наприклад, голуби, шпаки, качки та інші водні і навколоводні види, рідше невеликі ссавці. Статева зрілість сапсана наступає у віці двох років, пари зберігаються протягом усього життя[2]. Гніздиться птах на скелястих кручах, верхівках завалів, рідше на болотній купині і мочарях, або на кам'яних будівлях — дахах і відрогах висотних будинків, дзвіницях, мостах тощо[5][6].

Сапсан вважається рідкісним птахом. Але по закінченні Другої світової війни їх невелике число зазнало ще більшого скорочення, — особливо унаслідок застосування у народному господарстві ДДТ й інших пестицидів, які негативно впливають на ембріональний розвиток потомства. Тільки у 1970-і роки, завдяки забороні використовувати цей отрутохімікат, а також впровадженню екологічних програм, популяція птахів у багатьох районах світу почала поволі відновлюватися[7]. Охорона сапсану регламентується як на національному рівні — він включений до Червоної книги України як нечисленний вид (II категорія)[8], так і на міжнародному рівні — занесений до Додатку I Конвенції СІТЕС[5].

Зміст

Назва [ред.]

Наукову назву Falco peregrinus присвоїв птаху англійський орнітолог Мармадюк Танстелл (англ. Marmaduke Tunstall) — саме він першим, ще в 1771 році, зробив систематичний опис сапсана в своїй роботі Ornithologia Britannica[9]. Латинське слово falco, що дало птаху його родову назву, є похідним від слова falx («серп») і перекладається як «подібний до серпа» — таким чином автор підкреслив форму крил сокола під час польоту. Видова назва peregrinus в перекладі з латинської означає «мандрівний» — стосується як і розповсюдженості, так і способу життя цього птаха[10][11]. Схожі назви збереглися в більшості сучасних європейських мов: наприклад англ. peregrine falcon, фр. faucon pèlerin, нім. Wanderfalke, італ. falco pellegrino, швед. pilgrimsfalk тощо.

В українській мові сапсана тривалий час іменували соколом — ця традиція йде ще з часів Київської Русі. Згодом назва «сокіл» отримала ширше значення й перейшла на весь рід птахів[12]. Безпосередньо слово «сапсан» в українську мову ввійшло за посередництва російської, яка, в свою чергу, запозичила його з калмицької у другій половині 19 століття[13][14], і як український науковий термін закріпилось лише в наш час [15]. Слід зауважиити, що як за часів Київської Русі[16], так і понині під соколом найчастіше мають на увазі саме сапсана[12].

Опис [ред.]

Зовнішній вигляд [ред.]

Голова сапсана
Силует сапсана в ширянні і перед пікіруванням

Сапсан — це великий сокіл: довжина його тіла становить 34-50 см, розмах крил 80-120 см[17]. Як і в більшості решти хижих птахів, самки сапсанів є помітно більшими за самців: важать у межах 910—1500 г, тоді як самці приблизно на третину менші за розміром, а їхня вага становить 440—750 г[18]. У забарвленні не виражений статевий диморфізм (виняток — рідкісний підвид F. p. madens), — самці і самки виглядають однаково.

Загальна статура міцна, характерна для активних хижих птахів — широкі груди з твердими і опуклими м'язами, сильні пальці з гострими і круто зігнутими кігтями, короткий, подібно до серпа заломлений дзьоб[4]. У дорослих птахів верхня частина тулубу, включаючи вузькі загострені крила і надхвостя, аспідно-сірого кольору, часто з нечіткими темними поперечними смужками (див. розділ «Підвиди»). Кінчики крил чорні[19].

Черевна частина зазвичай світла; залежно від району проживання вона може бути сірувато-білою, рожевою, рудуватою або вохристою, з тонкими бурими або чорними поперечними плямами на череві, боках і підхвісті. На грудях краплясті плями[20][21]. Хвіст відносно довгий, вузький, на кінці закруглений; нижня частина чорна з невеликою білою смужкою на кінці. Верхня частина голови і «вуса» (ділянка пір'я від кута дзьоба до горла) чорні, нижня частина і горло контрастно-світлі — білі або рудуваті[22].

Прикметні особливості тіла сапсана

Очі великі, опуклі, темно-карі, оточені жовтуватим кільцем голої шкіри[4]. Восковиця жовта, дзьоб і ноги чорні[23]. На кінці наддзьоб'я є зубці, якими птахи перекушують хребет на шиї своїй жертві[22][10]. На нозі внутрішній палець значно коротший за зовнішній; середній палець довший за цівку[20].

Оперення молодих птахів є менш контрастним — верхня частина тіла бура з облямівками криючих вохристого кольору, нижня світліша і має радше подовжні плями, на відміну від поперечних смуг дорослих птахів. Восковиця блакитно-сіра, ноги жовті[17][20][22].

Більшість звуків, що видає сапсан, пов'язані з аспектами репродуктивної поведінки. Поза шлюбним сезоном птах зазвичай мовчазний[24], за винятком внутрі- і міжвидових зіткнень. Репертуар самок і самців подібний, мало відрізняється від інших видів сокола, але відносна частота і контекст вокалізів залежать від статі і виду. Географічних відмінностей між птахами 4 підвидів (F. p. tundrius, F. p. pealei, F. p. anatum, F. p. brookei) не спостерігалося[25]. Вокаліз самців і самок відрізняється за частотою та спектром, зазвичай виклики самців приблизно 0,2 кГц вищі, ніж самок, містять ширший ряд частот і мають чіткішу гармонійну структуру[26]. Чоловічі і жіночі вокалізи дозволяють ототожнення індивідуумів з точністю близько 90 %[27]. Зареєстровани типи вокалізу такі[28]:

Кек (англ. cack): послідовність коротких (0,15 с), гармонійних викликів із широким спектром (1-9 кГц) з інтервалами 0,1-0,2 с, нагадує жорсткий кек-кек-кек-кек-кек або к'як-к'як-к'як, часто повторюється не припиняючись. Виклик самок прагне бути швидшим, з коротшими інтервалами. Надається у випадку тривоги і асоціюється із із захистом гнізда. Може зростати в швидкості та інтенсивності, проте швидкість зменшується під час атаки, коли викрик фрагментувється до кее-ее-ек, кее-ее-ек[29]. Інколи цей виклик може подаватися для спілкування і привернення уваги[30].

Щебет (chitter): послідовність дуже раптових (0,02 с) гармонійних викликів спектральною шириною 0-5 кГц з дуже короткими (0-0,02 с) інтервалами. Нагадує швидке чі-чі-чі-чі-чі, що повторюється циклами по 5-12 разів або безперервно до кількох секунд. Частіше всього подається самцем до або протягом спаровування[31][32]; іноді подається самцями і самками у тривозі[31][33].

Іі-чіп (eechip): послідовність викликів з трьох частин змінної, але відносно довгої тривалості (0,25-0,8 с) з інтервалами 0,1-0,8 с. У найповнішій формі нагадує ку-іі-чіп, ку-іі-чіп, причому ку або іі можуть опускатися, тоді як останній склад, що містить більшу частину енергії, має гармонійну структуру і покриває найширший ряд частот (1-6 кГц), присутній завжди. Використовується представниками обох статей протягом або негайно після спаровування[29].

Завивання (wail): безперервний або повторний відносно довгий виклик (0,4-2,0 с), з нерегулярними інтермалами від 0,1 с до кількох хвилин. Менш галасливий і з чіткішою гармонійною структурою, ніж інші виклики, шириною 1-6 кГц, злегка підвищуюється за частотою. Має найширшу різноманітність форм серед всіх викликів. З'являється в кількох випадках: наявності харчування, при спаровуванні або при залицянні за самкою[31][28].

Розповсюдження [ред.]

Сапсан широко поширений на всіх континентах (за винятком Антарктиди), а також на багатьох островах. Будучи невибагливим до умов проживання, птах легко пристосовується як до суворого холодного клімату арктичної тундри, сягаючи 70° пн. ш. у Гренландії і 78° пн. ш. на Новій Землі, так і до спекотних тропіків Африки та Південно-Східної Азії[12]. У цілому, в різні пори року його можна побачити практично всюди, за винятком полярних і високогірних районів, пустель і переважної більшості вологих тропічних лісів. Також сапсан зазвичай уникає широких відкритих просторів, зокрема, степів Євразії або пампасів Південної Америки. У гірській місцевості птах зустрічається на висоті до 4000 м над рівнем моря[1]. Завдяки такому широкому ареалу сапсан вважається найрозповсюдженішим хижим птахом у світі[21]. Єдиним великим, позбавленим криги районом, де сапсан цілком відсутній, — це Нова Зеландія. Детальний опис розповсюдження сапсана наведено в розділі «Підвиди».

В Україні в Карпатах гніздиться номінативний підвид, у Кримських горах і на берегових урвищах Кримського півострова — кавказький підвид, під час міграції і взимку на всій території трапляється тундровий підвид.

Чисельність і причини її зміни [ред.]

В Європі гніздиться 12—25 тис. пар. В Україні гніздиться біля 120—130 пар, з яких 100—110 пар в Криму. В останні десятиріччя помітно зростає кримська популяція. Зменшення чисельності у 1950—60 рр. було обумовлено застосуванням ДДТ як сильнодіючого інсектициду і узаконеним нищенням хижих птахів людиною. Сучасне зростання, можливо, повязане з забороною застосування ДДТ і відстрілу хижаків [34].

Місця гніздування [ред.]

Скелі — улюблене місце гніздування сапсана

Сапсан зазвичай вибирає малодоступні для людини місця з широким горизонтом; перевагу віддає скелястим берегам різних водойм — як внутрішніх, так і зовнішніх. Найбільші популяції птахів зустрічаються в долинах гірських річок, де є оптимальні умови для гніздування[20]. У гірській місцевості сапсан, як правило, кублиться на скелях; у лісовій зоні часто селиться уздовж річкових круч, на мочарях або високо на деревах, де займає старі гнізда інших птахів[5]. Незалежно від місцевості, завжди поблизу має бути водний або болотяний комплекс площею не менше 10 км²[20]. Крім того, сапсан уникає як ділянок суцільних хащів, так як і широких просторів, не зайнятих лісом.

Іноді (останніми роками рідше) сапсани вибирають для житла населені пункти, в тому числі і великі. У межах міста птахи влаштовують гнізда на дахах церков та інших кам'яних висотних будівель.

За винятком найпівнічніших популяцій, сапсани часто-густо ведуть осідлий спосіб життя, або в холодну пору року переміщуються на незначну відстань. При цьому самці, що досягли статевої зрілості, за можливості тримаються поблизу гніздової території напротязі цілого року[2]. В умовах арктичного й субарктичного клімату птахи здійснюють довгі сезонні міграції, залітаючи при цьому нерідко на більші відстані ніж їхні сусіди — неперелітні птахи. Так, за спостереженнями орнітологів, сапсани, що кубляться в Гренландії, взимку можуть сягати південного краю Південної Америки[1].

Спосіб життя [ред.]

Розмноження [ред.]

Кладка яєць

Статева зрілість у самців і самок наступає вже наступного року після народження[35], хоча розмножуватися птахи, як правило, починають лише у віці двох або трьох років[2][36][37].

Сапсани моногамні; пари зберігаються протягом багатьох років. Даному виду, незалежно від способу життя, також притаманна прихильність до певної гніздової території, яка зберігається в декількох поколінь птахів протягом тривалого часу[5], — наприклад, на невеликому острові біля узбережжя Вельса дослідники зафіксували кам'янистий відріг, на якому постійно кублилися птахи, починаючи, принаймні, від 1243 року[37]. Початок сезону розмноження припадає на квітень-червень; північні популяції, як правило, розмножуються пізніше[38].


Зазвичай першим до місця майбутнього гнізда прилітає самець; закликаючи самку, він виконує різні повітряні піруети: кружляє по спіралі, раптово пірнає або перекидається[2]. Якщо самка врешті сідає на невеликій відстані від самця, це означає, що пару сформовано. Птахи, які сидять поруч, можуть уважно розглядати один одного, чистити своєму партнерові пір'я або обгризати кігті[19]. Крім того, в процесі залицяння самець часто годує самку, нальоту передаючи їй спійману ним здобич. Приймаючи їжу від самця, що знаходиться згори, самка в повітрі перевертається догори ногами. У гніздовий період сапсани ретельно боронять свою територію та дуже агресивно налаштовані проти прибульців. Відстань між сусідніми гніздами майже ніколи не менше 1 км, навіть у районах з великою щільністю популяцій[39], складаючи зазвичай 2-6 км[20]. Така територія, включно з водними просторами, необхідна птахам для забезпечення нормальної життєдіяльності в період розмноження (перш за все, для годівлі). Всередині однієї гніздової території пара може мати до семи місць, придатних для відкладення яєць, які використовує почергово протягом кількох сезонів[39].

Сапсани активно боронять свою територію: при вторгненні у неї здатні напасти на порушника, навіть на більшого розміром пернатого хижака, наприклад, орла чи крука[4][39]. При наближенні людини, птахи починають проявляти неспокій вже на відстані 200—300 м від гнізда, подаючи тривожні голосові сигнали. На ближчій відстані спочатку самець, а потім і самка з гучними криками кружляють над людиною, іноді сідаючи поблизу на короткий час[20].

Розташування гнізда залежить від навколишнього ландшафту, проте в будь-якому випадку вимагає відкритого простору для підльоту і наявність поблизу водойми. У скелястій місцевості гніздо зазвичай влаштовується в кам'янистому міжгір'ї або на відрогу вгорі схилу на висоті 20-80 м від землі. У тундрі сапсани гніздяться переважно на кручах або пагорбах біля водойм. На мочарах гніздо може міститися просто на купині на незначному узвишші. В деяких регіонах, наприклад в Австралії або на північно-західному узбережжі Північної Америки, гнізда часто влаштовуються у великих дуплах дерев[40].

Дорослий птах з молодим пташеням у гнізді.

В окремих випадках сапсани займають старі гнізда інших хижих птахів на деревах — ворона, канюка, яструба-тетерев'ятника, шуліки, скопи та інших[20][41]. Зрідка за місце під гніздо сапсану правлять ніші (виємки) у кам'яних будівлях в населених пунктах, що нагадують птахам скелясті виступи — карнизи високих будівель, мости, дзвіниці, заводські труби і т. ін.[17]. За можливості викопується невелика ямка в ґрунті завглибшки 1-3 см і діаметром 20-30 см, або розчищається невелика ділянка[20]. Устилка, як така, відсутня, проте при багаторазовому використанні в гнізді можуть залишатися кістки або пір'я. Однією з прикметних особливостей сапсана є велика кількість рештків кісток жертв навколо гнізда, що скупчуються протягом тривалих років, а також рясні сліди посліду пташенят.

Яйця відкладаються один раз на рік, в другій половині квітня — початку травня. У випадку, якщо первинну кладку з якоїсь причини втрачено, самка здатна відкласти яйця вдруге[37]. Зазвичай самка відкладає 3 яйця (рідше — від двох до п'яти), по одному яйцю раз на дві доби. Яйця яскраво забарвлені — мають бурий або червонуватий кольори з плямами і цятками темніших червонувато-бурих відтінків[42]. Розмір яєць (51-52) х (41-42) мм[30]. Період інкубації становить 33-35 діб[19]; висиджують яйця обоє батьків, проте самка перебуває в гнізді більшу частину часу. Пташенята, які щойно вилупилися з яєць, вкриті брудним білим пухом, мають непропорційно великі ноги і спершу є цілком безпорадними. В той час як самка обігріває і годує пташенят, самець переважно здобуває їжу[37]. Кормова територія в період розмноження зазвичай сягає 19—24 кілометрів в окружності від гнізда[43]. Перший політ пташенята здійснюють у віці 35-45 днів, проте ще декілька тижнів по тому залишаються залежними від батьків, перш ніж навчаться самостійно здобувати собі корм.

Живлення [ред.]

Сапсан, що поїдає здобич

Сапсан живиться майже виключно середніми за розмірами й дрібними птахами: горобцями, дроздами, шпаками, голубами, качками тощо. Прихильності до полювання певних видів загалом немає — раціон варіює залежно від доступності здобичі в даній місцевості. Окрім птахів, сапсан зрідка полює на деяких невеликих ссавців, зокрема на кажанів[10], вивірок і зайців[44], а також на земноводних та комах[11]. Найактивніші птахи вранці і ввечері[37]. За дуже рідкісних випадків, здобич ловиться на льоту чи на підльоті; при цьому птахи часто полюють парою, почергово пікіруючи за жертвою[10]. Сапсан вичікує в засідці на високому відрогу або пролітає низько над землею, полохаючи потенційну жертву. Визначившись в повітрі зі здобиччю, він швидко набирає висоту і, склавши крила, різко, майже прямокутно, падає вниз, прагнучи лапами зачепити її[4]. За оцінками деяких фахівців, під час пікірування швидкість польоту птаха може досягати 322 км/год, або 90 м/с[1], що дозволяє назвати сапсана найшвидшим живим організмом у світі, хоча прямі вимірювання швидкості кількох птахів, проведені іншими дослідниками, не показали значень, вищих за 140 км/год[45]. Удар сапсана при нападі може бути настільки сильним, що жертві може відірвати голову, або в неї буде розпатраний вздовж тулуб[4], хоча зазвичай, під час нападу на птаха, сапсан намагається лише ушкодити одне з його крил, задля зменшення ударного ефекту на власне тіло[2]. Зі здобутим кормом птахи завжди здіймаються угору, де влаштовують трапезу. На відміну від багатьох інших хижаків, сапсани залишають цілими голову, крила і ноги своєї жертви[20].

Класифікація [ред.]

Еволюція і систематичне положення [ред.]

Сапсан належить до роду соколів родини соколових; його найбільш близькими родичами вважаються кречет (Falco rusticolus), балабан (Falco cherrug), лаггар (Falco jugger), середземноморський (Falco biarmicus) і мексиканський (Falco mexicanus) соколи[46][47], яких часто об'єднують в одну групу. Вчені вважають, що еволюційні відмінності цих птахів від решти представників роду почали проявлятися за пізнього міоцену або за раннього пліоцену, приблизно 5-8 млн. років тому. Оскільки група включає види як Старого, так і Нового Світу, то вважають, що найімовірніше осередком формування розбіжностей стала Європа або Африка. Взаємовідношення цієї групи з рештою соколів досі остаточно не з'ясовано; одним з чинників, що утруднює наукові дослідження, є значно поширена гібридизація між різними видами[46][47]. Зокрема, при розведенні у вольєрах популярним є схрещування сапсана і середземноморського сокола — їхнє спільне потомство володіє характерними рисами обох видів: мисливською вправністю першого і витривалістю другого.

Підвиди [ред.]

Гніздовий ареал підвидів сапсана

За період спостережень різними авторами було описано велику кількість підвидів сапсана, залежно від розміру і особливостей забарвлення, проте дотепер лише деякі з них визнані більшістю спеціалістів. Одним з найповніших сучасних орнітологічних каталогів є «Посібник птахів світу» (англ. Handbook of Birds of the World), який містить описи 19 підвидів цього птаху[17].

  • Falco peregrinus peregrinus Tunstall, 1771
Номінативний (типовий) підвид, кублиться в помірному поясі Євразії в проміжку між тундрою на півночі і межею степової зони, узбережжям Середземного моря і Піренейскими горами на півдні[48]. На більшій частині Європи (за винятком Скандинавії і півночі Європейської частини Росії) веде осідлий спосіб життя; на решті території велика частина птахів в зимовий час відкочовує на південь. Вага самців 580—750 г, самок :925—1300 г[18]. Включає підвиди brevirostris, germanicus, rhenanus і riphaeus.
  • Falco peregrinus calidus Latham, 179
тундровий, або білощокий сокіл (раніше описувався як Falco peregrinus leucogenys) кублиться в тундровій смузі Євразії, включаючи арктичне узбережжя, на островах Північного Льодовитого океану і північній частині лісової зони уздовж річкових долин. Західна межа ареалу обмежена Кольским півостровом, східна приблизно басейнами річок Яна і Індигірка в Східному Сибіру. Це перелітний птах, що взимку мігрує в райони на південь від східного узбережжя Середземного моря, Чорного і Каспійского морів, Середньої Азії і досягає районів Африки на південь від Сахари. У порівнянні з номінативним підвидом, має світліше й блідіше забарвлення, особливо в області голови, характеризується відсутністю рудих тонів. Вага самців 588—740 г, самок 925—1333 г[18]. Включає підвид caeruleiceps. Ненці і народи Західного Сибіру називають цього птаха «ханавей», якути — «мок-сокол», народи Середньої Азії — «бахрін» або «бахарін»[12].
Алеутський сокіл (F. p. pealei)
  • Falco peregrinus japonensis Gmelin, 1788
Включаючає kleinschmidti, pleskei і harterti; поширений на північному сході Сибіру, Камчатки і Японських островах, ймовірно є проміжною формою між peregrinus і calidus. На узбережжі Тихого океану цей підвид, можливо, змішується з іншим підвидом pealei. Популяції Східної Азії перелітні, на островах осілі. У гніздовому наряді має зовнішню схожість з peregrinus, проте молоді птахи помітно темніші (і темніші, ніж anatum).
  • Falco peregrinus brookei Sharpe, 1873
Іноді називають «мальтійським соколом» завдяки однойменній новелі американського письменника Дешіла Хеммета: коли в 1530 році імператор Священної Римської Імперії Карл V передав острів Мальту Мальтійському ордену, він зобов'язав представників останнього щорічно посилати йому одного мисливського птаха в якості феодальної повинності[49]. Область розповсюдження цього птаха — Середземномор'я, Піренейський півострів, Північно-Західна Африка, Мала Азія, Кавказ і південний берег Криму[12]. Також включає кавказького сокола (F. p. caucasicus) і велику частину особин передбачуваної раси punicus (деякі автори відносять її до pelegrinoides або вважають рідкісним гібридом між brookei і pelegrinoides). Це осілий підвид. Він менше номінатівного підвиду, на череві має рудий відтінок[21]. Вага самців біля 445 г, самок до 920 г[17].
Підвид Falco peregrinus babylonicus
  • Falco peregrinus pelegrinoides Temminck, 1829
Поширений на Канарських островах, в Північній Африці і на Близькому Сході до Межиріччя. Має схожість з brookei, проте помітно світліше у верхній частині, має рудувату шию і піщаного кольору черево з ледь помітними смугами. Менше номінатівного підвиду. Вага самок близько 610 г[18]. Підвид Falco peregrinus babylonicus P.L. Sclater, 1861 водиться на сході Ірану, в горах Гіндукуш, Тяньшані і Алтаї. Зовні нагадує дрібного ланнера (Falco biarmicus). Вага самців 330—400 г, самок 513—765 г[18].
  • Falco peregrinus peregrinator Sundevall, 1837
Раніше відомий як Falco atriceps і Falco shaheen. Мешканець Південної Азії — Пакистану, індії, Шрі-Ланки і Південно-східного Китаю. Осілий підвид. Невеликого розміру, темніших тонів. Має руде з світлими смугами оперення в черевній частині тіла. У Шрі-Ланці ці птахи віддають перевагу високим пагорбам в центральній частині острова, тоді як сапсани підвиду calidus, що прилітають на зиму, зазвичай селяться уподовж узбережжя[50].
  • Falco peregrinus madens Ripley & Watson, 1963
З Островів Зеленого мису. Виділяється від решти сапсанів тим, що у нього виражений статевий диморфізм в забарвленні: у самців є рудуваті плями на голові, потилиці, вухах і спині, і виразні рожевий-бурі плями на череві; у самок виразно виражений бурий відтінок по всьому тілу, особливо на голові і потилиці[21]. Птахи цього підвиду знаходяться на межі зникнення — відомо, що лише 6-8 пар живуть досі[17].
Підвид Falco peregrinus macropus
Раніше Falco peregrinus perconfusus[51]) поширений головним чином в Південній Африці, а також фрагментарно на решті частини континенту південніше Сахари. Осілий підвид. Відрізняється невеликими розмірами і темним оперенням. Ареал ще одного африканського осілого підвиду Falco peregrinus radama Hartlaub, 1861 — Мадагаскар і Коморські острови[21].
  • Falco peregrinus macropus Swainson, 1837
Мешкає виключно в Австралії — на більшій частині материка, за винятком південного заходу. Веде осілий спосіб життя. Зовні нагадує підвид brookei, але порівняно з ним дещо менший за розмірами і має чорну ділянку пір'я в районі вух[21]. Ще один австралійський підвид — Falco peregrinus submelanogenys Mathews, 1912 — мешканець південно-західної частини материка.
  • Falco peregrinus ernesti Sharpe, 1894
Мешкає на островах Тихого океану на південь від Індонезії і Філіппін і на північ від Нової Гвінеї і архіпелага Бісмарка. Межа гніздовання цього птаха і підвиду nesiotes знаходиться під питанням. Осілий підвид. Виділяється дуже темними виразними смугами на череві і чорним пір'ям в районі вух. Підвид Falco peregrinus furuitii Momiyama, 1927 населяє Бонінські острови і Острови Іцу в (Японії). Веде осілий спосіб життя. Дуже рідкісний птах[17]. Оперення темне — нагадує pealei, але дещо темніше, особливо на хвості[21]. Підвид Falco peregrinus nesiotes Mayr, 1941 мешкає на островах Фіджі, а також можливо на Вануату і в Новій Каледонії. Осілий підвид[52].
Раніше був включений до leucogenys', був колись широко поширений в Північній Америці від тундри на півночі до пустель на півдні, проте в наш час[Коли?] мешкає лише в районі Скелястих гір на заході материка. Орнітологи намагаються відновити колишню чисельність і розширити ареал птаха, реінтродукувавши його в інші райони континенту[48]. Більшість сапсанів, що досягли статевої зрілості, за винятком північної популяції, осідлі. Випадкові зальоти до Західної Європи, ймовірно, здійснюються північнішим і виключно перелітним підвидом tundrius. Falco peregrinus anatum зовні нагадує номінатівний підвид, проте трохи менше його розміром. Дорослі птахи в цілому світліші і в черевній частині менш строкаті, а молоді навпроти темніші і мають яскраво-виражену смугастість. Вага самців 500—570 г, самок 900—960 г[17].
  • Falco peregrinus pealei Ridgway, 1873 
Алеутський, або чорний сокіл — зустрічається на тихоокеанскому узбережжі Північної Америки — в Британскій Колумбії на північ від затоки Пьюджет-Саунд, островах Королеви Шарлоти, уподовж затоки Аляска, Алеутських островах і російському узобережжі Берінгова моря[48]. Можливо, його також можна виявити на Камчаткі і Курильських островах. Немігруючий птах. Це найкрупніший підвид; зовні він нагадує дуже великого і темнішого tundrius, або крупного anatum з яскраво-вираженими смугами на череві. Дзьоб дуже широкий[53]. У молодих птахів верхня частина голови зрідка буває світлою.
  • Falco peregrinus tundrius White, 1968
Раніше включений до leucogenys, мешкає в арктичній тундрі Північної Америки і в Гренландії. Перелітний птах, у зимовий час переміщається до Центральної і Південної Америки[53]. Відомі випадку зальоти цього птаха до Західної Європи. Порівняно з anatum менший за розміром і світліший. У більшості птахів лоб район вух чисто-білі, тоді як верхня частина голови і «вуса» контрастно-темні[53]. Молоді птахи в порівнянні з calidus швидше бурі, ніж сірі, а на відміну від anatum світліші, іноді майже пісочного кольору.
  • Falco peregrinus cassini Sharpe, 1873
Мешкає в Південній Америці — Еквадорі, Болівії, Перу, Аргентині, Чилі до Вогняної Землі і на Фолклендських островах[21]. Включає також kreyenborgi — знебарвлену форму (leucism — явище часткової або повної відсутності пігментації, проте на відміну від альбиносів очі цей процес не зачіпає), що мешкає на південному краю материка і довгий час вважалася вимерлим підвидом[54]. Має схожість з peregrinus, але дещо менший і має ділянку чорного пір'я на вухах. Форма kreyenborgi має сіру верхню частину тіла, слабку смугастість в ніжней і оперення голови, як у балабана, за винятком білої плями в районі вух[54].

Сапсан і людина [ред.]

Екологія й охорона [ред.]

Навчання птаха

Сапсан у всі часи залишався рідкісним птахом, не зважаючи на свою пристосовність до різних ландшафтів і кліматичних умов. У наш час[Коли?] популяція птахів в цілому визнається стабільною[55], хоча в окремих регіонах може спостерігатися коливання чисельності або зникнення з колишніх місць проживання[5][56]. Серйозні загрози збереження цього виду виникли в другій половині 20 століття, з початком масового використання хлорорганічних пестицидів (зокрема ДДТ) в сільскому господарстві[57]. Небезпечні речовини накопичувалися в організмі птахів і перешкоджали ембріональному розвитку потомства (різко скоротилася вилуплюваність пташенят)[41]. З кінця 1940-тих до середини 1960-тих років тільки в США сапсани повністю зникли в східній частині країни, а на заході їх чисельність впала на 80-90 %[2]. Аналогічна ситуація виникла і в Західній Європі, де на значній території вони перестали зустрічатися[5]. Тільки у 1970-ті роки, після законодавчої заборони на використання особливо небезпечних отрутохімікатів і впровадженню екологічних програм, популяція сапсанів у світі почала поволі відновлюватися.

Окрім використання отрутохімікатів, несприятливими чинниками, що впливають на чисельність, також є зростаюча конкуренція з соколом-балабаном, недолік придатних для гніздування місць, культурна зміна ландшафтів і браконьєрство. Певної шкоди можуть заподіяти природні хижаки, що руйнують гнізда, — філіни, лисиці, куниці та інші[56]. Сапсани уживаються поряд з житлом людини, проте чутливі до надмірного неспокою з боку людей.

На міжнародному масштабі сапсан включений до Додаток 1 Конвенції СІТЕС (заборона на торгівлю), Додаток 2 Боннської Конвенції, Додаток 2 Бернської Конвенції, а також охороняється рядом двосторонніх угод[56]. У США, Канаді і Німеччині розроблені програми по вирощуванню молодника у вольєрах з подальшим впровадженням в умови дикої природи[58]. У період утримання в неволі, щоб уникнути звикання пташенят, контакт з людиною в значній мірі обмежений — наприклад, штучне годування відбувається з рукавичок у вигляді голови дорослого сапсана.

Згідно з МСОП, зараз сапсани мешкають на території біля 10 млн. км² території планети, а їх популяція (до 100 тис. особин), незважаючи на загрози, залишається стабільною. Проте, залишається загроза для деяких підвидів цього птаха на регіональному масштабі. Так, наприклад, в Криму залишилося лише кілька десятків пар сапсанів підвиду F. p. brookei плюс невелика кількість перелітних птахів підвиду calidus.

Сапсан у світовій історії та культурі [ред.]

Єгипетський бог Гор

Сокіл-сапсан здавна присутній в культурі народів світу.

Образ сокола наявний в міфологічних уявленнях багатьох народів світу. Зокрема, у єгипетській міфології бог неба і сонця Гор зображався у вигляді людини з соколиною головою або як сонячний диск з крилами сокола[59]. В індійській міфології в одному з сюжетів боги Індра й Агні, бажаючи випробувати сумлінність Ушінари обертаються відповідно на сокола, що женеться, та голуба, який рятується від соколиних пазурів в Ушінари, і той, рятуючи птаха, відтинає шматки свої плоті, — задоволені божества дарують герою вічну славу (Махабхарата).

В Західній Європі перша писемна згадка про сапсана як про окремого птаха датується аж 15 століттям, коли побачив світ англійський рукопис «Boke of St. Albans», що містить правила полювання з хижими птахами[60].

З сапсанами пов'язана низка західноєвропейських традицій. Зокрема, в 1405 році король Англії Генріх IV передав острів Мен в довічне володіння серові Джону Стенлі (John Stanley) в обмін на зобов'язання подарувати йому двох сапсанів на коронацію й дарувати по два птахи всім наступним англійським монархам. Ця традиція зберігалася аж до 1821 року, коли був коронований король Георг IV,[61] й відбилася на лівій частині національного герба острову Мен. А 1530 році імператор Священної Римської Імперії Карл V при передачі острову Мальта лицарському ордену Госпітальєрів (Мальтійському ордену) також зобов'язав тих щороку присилати йому по одному сапсану в якості феодальної повинності. У 30-х роках ХХ століття цей історичний епізод використав у своєму творі «Мальтійський сокіл» англійський письменник Дешіл Хеммет.

Взагалі більшість свідчень про сапсанів (і соколів), як в європейській та східній, так і російській культурах, стосуються саме соколиного полювання.

Соколине полювання [ред.]

Основна стаття: Соколине полювання

Полювання з використанням соколів або інших ловецьких птахів було відоме ще за глибокої давнини — найдавніше документальне свідчення знайдено під час розкопок ассирійскої фортеці Дур-Шаррукін, вотчині царя Саргона II (722—705 роки до н. е.), де на кам'яному барельєфі зображені двоє мисливців, один з яких запускає птаха в повітря, а другий ловить його[62][63].

Соколині лови. Мініатюра з Манесського кодексу.

Таким чином, вже до нашої ери соколине полювання було широко відоме в тогочасному світі — у монгольских кочівників, китайських імператорів, на Корейскому півострові, в Індокитаї, Персії і на Близькому Сході[64].

У країнах Західної Європи полювання з використанням ловецьких птахів залишалося невідомим або непопулярноим до ІІІ століття; принаймні, про нього не згадується ані в римських, ні в давньогрецьких джерелах, попри те, що починаючи з І століття відбувалася масова міграція народів Центральної Азії (зокрема унаслідок завоювань вождя гуннів Аттіли) до Середземномор'я, бурхливо розвивалася торгівля, а Александр Македонський здійснював походи на Близький Схід, Персію й Індію[65]. Лише в 1274 році імператор Священної Римської Імперії Фрідріх II Гогенштауфен написав трактат «De Arte Venandi cum Avibus» («Мистецтво полювання з птахами»), в якій описує правила соколиної охоти. У Середні віки, не зважаючи на свою популярність в багатьох країнах Європи, соколине полювання через законодавчі обмеження залишалася розвагою лише вищого стану: наприклад, в англійському трактаті «Boke of St. Albans» (1486 року) стверджується, що мати сапсана може лише принц або герцог[60].

На території сучасної України, у Київській Русі, соколине полювання стало популярним десь на рубежі 8-9 століть, ймовірно завдяки тюркомовним кочівникам[64], що населяли територію Дикого Степу. У 10 столітті київський князь Олег влаштував у себе на подвір'ї соколиний двір, де займався розведенням птахів для полювання[66].

Є відомості про пишні соколині лови в Московії часів Олексія Михайловича у XVII столітті, коли в т.зв. потішних дворах в підмосковних селах Коломенське і Семенівське для влаштування царських ловів нараховувалося понад 3000 ловецьких птахів, поділених за «статтями», зокрема і соколів, якими відали царські сокольники (сокольничі).[67].

Сапсан-сокіл в українській культурі [ред.]

У давньоукраїнській традиції образ соколу-сапсана входив до так званого пташиного епосу. Хоча в пізнішому українському фольклорі сокіл не виступає в якості героя казок про тварин[68], натомість про нього збереглися деякі давні легенди й уривчасті вірування дохристинянської епохи, стійкі мовленеві звороти і словесні формули тощо, які навіть дали змогу деяким дослідникам і аматорам зробити припущення щодо ролі і місця сокола в давній українській міфології.

У легендах про сокола збереглися залишки архаїчного тотемізму давніх слов'ян. Зокрема, окремі українські вірування про вогненний дух Раріг, що також існував також у чехів та словаків (Ра́рог), який уявлявся в соколиній подобі (у староукраїнській та чеській мовах фіксуються відповідно слова раріг й raroh — «сокіл»), вчені пов'язуть з образом одного з верховних богів слов'янської міфології Сварогом[69]. Письменник Сергій Плачинда в своєму «Словнику української міфології»[70], не визнаному офіційною наукою, твердить про сокола як одну з іпостасей давньоукраїнського бога Рода.

Фрагмент оздоби з соколами арки з Вжища
(біля сучасного Брянська), 2-а пол. ХІІ століття

Образ сокола активно використовувався в мистецтві та літературі Київської Русі. Наприклад, одне з трактувань сцени, відображеної на срібному обрамленні великого туриного рогу з княжого кургану Чорна Могила в Чернігові, говорить про те, що тут знайшла своє відображення давня легенда — "Віщий Птах Сокіл відбиває від себе «замовлені стріли», і вони летять на Птаха Півня (Кощія) та вбивають його, цим самим Сокіл допомагає молодому воїну і дівчині, яку намагався забрати Птах Півень"[71]. Взагалі образ сокола часто зустрічається в декоративно-ужиткових мистецьких творах, оздобах тощо княжої доби, наприклад, на наріжному камені Борисоглібського собору в Чернігові (12 століття) імовірно теж зображений саме сокіл.

У пізнішому українському фольклорі, як писав український вчений-філолог і громадський діяч Іван Огієнко, «сокіл завжди символ хоробрости та скорости»[72], його образ часто зустрічається як в близькому до міфологічних уявлень, комплексі сезонних обрядових пісень колядок, щедрівок та веснянок, так і в історичних, в тому числі і козацьких, піснях, де наголошується на значенні, пов'язаному з рисами вільного птаха-соколика — сила, хижість і воля. Тому часто в описах боїв у народних піснях про вправного вояку говориться, що він «соколом літає».

Дещо інший соколиний образ в ліричній народній поезії. Так, український етнограф і фольклорист Ольга Таланчук наголошує, що «…в піснях про кохання та народно-побутових сокіл не так визначає характер чоловіка чи парубка, як свідчить про почуття, які він викликає у матері або коханої (соколику-синку, вчини мою волю)»[73]. У сімейно-побутових піснях сокіл — подеколи образ парубка, що добивається жіночого кохання, а у весільних — часто сокіл це наречений, а зозуля — наречена. Схожий образ в російській народній казці — герой Фініст Ясний Сокіл перекидається на сокола, щоб навідати кохану.

Нерідко в українських народних піснях образ сокола поєднаний з образом орла, про що писав ще Микола Костомаров у «Слов'янській міфології»[74], як в одній історичній пісні про татарську навалу:

Герб міста Сокаль
Сокіл з орлом купається,
Сокіл орла питається:
«Чи не був, орле, на Вкраїні?»

Сокіл знаходить своє відображення як в українській народній і офіційній топоніміці фактично по всій Україні — Соколи, Сокаль, Соколівка, Сокольча, Соколине, Соколове тощо, так і в міській геральдиці.

Зокрема, одна з легенд про походження назви міста Сокаль на Львівщині говорить, що місто стояло біля урочища, де водилось багато соколів[75]. Основою цієї легенди є, за інформацією одного з основоположників західноукраїнського краєзнавства Василя Чернецького, грамота мазовецького князя Зимовита, датована 1424 роком, в якій він дозволяв полювати в околицях Сокаля на звірів і птахів за винятком соколів[76]. На гербі міста Сокаль, що в цілому зберігся ще з австрійського періоду, зображений в червоному полі сокальский замок і сокіл[77].

Сапсан (сокіл) у сучасній мас-культурі [ред.]

Як приклад сучасного використання образу сапсана можна навести те, що японська назва птаха «хаябуса» стала назвою марки швидкохідних мотоциклів компанії Судзукі — «Судзукі Хаябуса».

Крім того, сапсан часто зображується на філателічній продукції, пам'ятних монетах центральних банківських установ багатьох держав світу, в тому числі й України. Так, сапсан викарбуваний на 25-центовій монеті, випущеній в обіг Монетним Двором США в 2007 році, на візначення штату Айдахо, одним з символів якого він є[78].

В слов'янських мовах, як і раніше, слово сапсан поступається популярністю слову сокіл. Саме з соколом пов'язана етимологія багатьох назв населених пунктів України, він же присутній на локальній геральдиці — гербах і прапорах українських міст і сіл Сокаль (Львівщина), Губків (Рівненщина), Губин (Хмельниччина), Волноваха і Слов'янськ (Донеччина) тощо.

Словом сокіл часто іменувалися різні спілки, товариства і організації. Зокрема, засноване в 60-х роках XIX ст. в Чехії товариство Сокіл відіграло значну роль у національному відродженні слов'янських народів, а на наприкінці XIX — на початку ХХ століть активно діяло на українських теренах.

Українські спортивні клуби також нерідко мають назву сокіл, в тому числі і хокейна команда Сокіл (Київ), гравці якої становлять основу Національної збірної України з хокею.

Coat of Arms of Volnovakha.png PeregrineFalconStampUSSR.jpg Falco peregrinus Stamps.jpg RR5516-0009R.gif ID winner.gif Falco peregrinus Coins.gif
Герб міста Волновахи Сапсан на поштовій марці СРСР, 1965 рік Сапсан на українській марці, 1994 рік. Сапсан на 50-рублевій монеті Банка Росії, 1992 рік Сапсан на 25-центовій монеті США, 2007 рік Сапсан на 50-рублевій монеті Банка Білорусі, 2006 рік

Сапсан в Україні [ред.]

Map of Ukraine political simple blank.svg

RedDot.png
RedDot.png
RedDot.png

В Україні сапсан гніздиться у Кримських горах (кавказький сапсан, F. p. caucasicus, зараз включений до F. p. brookei), Українських Карпатах, зрідка у лісостеповій зоні, на Поліссі (звичайний сапсан, F. p. peregrinus). На решті території сапсан зустрічається під час міграцій (тундровий сапсан, F. p. calidus).

Популяції, що гніздяться у Криму та Карпатах, налічують разом лише 15-20 пар. В інших районах дуже рідкісний (з 70-х років 20 століття гнізд не знаходили).

В Україні планується розводити вид на біостанціях Мелітопольського й Ніжинського педінститутів, а також в Одеському зоопарку з метою подальшої реінтродукції.

В 1980 році сапсана було занесено до Червоної книги Української РСР, охороняється в Карпатському біосферному, Кримському та Карадазькому природних заповідниках.

Література [ред.]

  • Banasch, U., and G. Holroyd. 2004. The 1995 Peregrine Falcon survey in Canada. Occasional Paper No. 110. Canadian Wildlife Service, Ottawa.
  • Craig, G.R., and J.H. Enderson. 2004. Peregrine Falcon biology and management in Colorado 1973—2001. Technical Publication No. 43. Colorado Division of Wildlife, Fort Collins, Colorado.
  • Enderson, J.H., W. Heinrich, L. Kiff, and C.M. White. 1995. Population changes in North American Peregrines. Transactions of the 60th North American Wildlife and Natural Resources Conference. pp. 142—161.
  • Powell, P., G.L. Holroyd, and U. Banasch. 2003. The 2000 Canadian Peregrine Falcon survey. Journal of Raptor Research 37 (2), pp. 98-116
  • Bent, A.C. 1980. Life Histories of North American Birds of Prey, Part II. Dover Pubns. ISBN 978-0-486-20932-6
  • Brown, Leslie. 1976. Birds of Prey: Their Biology and Ecology. A & W Publishers, Inc., NY. 256 pp. ISBN 0-89479-001-3
  • Cade, Tom. 1982 The Falcons of the World. Comstock Publishing Assoc., Ithaca, NY. 192 pp. ISBN 978-0-8014-1454-1
  • Gieck, C. 1991. Peregrine Falcons: A Native Returns to Wisconsin. Activity Guide. WDNR-BER 30 pp.
  • Hickey, J.J. (ed.). 1969. Peregrine Falcon Populations, Their Biology and Decline. The Univ. Wis. Press, Madison. ISBN 978-0-299-05050-4
  • Ratcliffe, D. 1980 The Peregrine Falcon. Buteo Books, Vermillion, SD. ISBN 978-0-85661-060-8
  • Snow, C. 1972. American Peregrine Falcon and Arctic Peregrine Falcon. Habitat management series for endangered species, Report No. 1. Bur. of Land Management, U.S. Dept. of the Interior. 35 pp.
  • Войтович Валерій Миколайович. Сокіл-Род: Легенди та міфи стародавніх українців. — Рівне : Оріана, 1997. — 332с. — ISBN 966-7212-00-9.

Виноски [ред.]

  1. ↑ а б в г Bernard Grzimek (1968). Grzimek's Animal Life Encyclopedia. Boston, MA: Macmillan. с. 422. ISBN 978-0787657789. 
  2. ↑ а б в г д е ж «Peregrine falcon (Falco peregrinus anatum, Falco peregrinus tundrius, Falco peregrinus pealei)». U.S. Fish and Wildlife Service. 1995. Процитовано 8 квітня 2008. 
  3. ↑ Кравчук П. А. Рекорды природы. – Любешов: Эрудит, 1993, 216 с.: ил. ISBN 5-7707-2044-1
  4. ↑ а б в г д е Бутурлин С. А. и др. (1940). Птицы. Животный мир СССР. 
  5. ↑ а б в г д е «Сапсан (Falco peregrinus)». РИЖ — Редкие и исчезающие Животные России. Процитовано 29 березня 2008. 
  6. ↑ Cade, T. J., M. Martell, P. Redig, T. Septon & H. Tordoff «Peregrine Falcons in urban North America» in D. M. Bird, D. E. Varland & J. J. Negro (eds.) (1996). Raptors in Human Landscapes. London, San Diego. : S. 3-13
  7. ↑ Peregrine Falcon Populations — Their management and recovery. Boise, Idaho: The Peregrine Fund. 1988. ISBN 0-9619839-0-6.  Проігноровано невідомий параметр |autor= (довідка)
  8. ↑ «Сокіл-сапсан». Червона Книга України. 1994. 
  9. ↑ =Tunstall, Marmaduke (1771). Ornithologia Britannica: seu Avium omnium Britannicarum tam terrrestrium, quam aquaticarum catalogus, sermone Latino, Anglico et Gallico redditus: cui subjuctur appendix avec alennigenas, in Angliam raro advenientes, complectens. London, J. Dixwell. 
  10. ↑ а б в г «All About the Peregrine Falcon». U.S. Fish and Wildlife Service. 1999. Процитовано 31 березня 2008. 
  11. ↑ а б «Peregrine Falcon Falco peregrinus». The Peregrine fund. Процитовано 29 березня 2008. 
  12. ↑ а б в г д «сімейство Соколиные Falconidae». Пернатые хищники России. Процитовано 8 квітня 2008. 
  13. ↑ Дементьев Г. П. Отряд хищные птицы — Птицы Советского Союза // Сов. наука. — Т. 1. — (1951) С. 70-341.
  14. ↑ Лебедев И. Г., Константинов В. М. (1998) Значение и этимология некоторых русских названий хищных птиц и сов фауны России. III конференция по хищным птицам Восточной Европы и Северной Азии: Материалы конференции 15-18 сентября 1998 г.: Ставрополь: СГУ, 1999 онлайн
  15. ↑ Фесенко Г., Бокотей А. Перелік українських наукових назв птахів фауни України
  16. ↑ Ukrainian magazine"Naturalist" - стаття Миколи Рудя Сапсан (Falco peregrinus)
  17. ↑ а б в г д е ж и White, C. M. «60. Peregine Falcon» in Del Hoyo, J.; Elliott, A. & Sargatal, J. (editors) (1994). Handbook of Birds of the World. 2 (New World Vultures to Guineafowl). Barcelona: Lynx Edicions. с. 274—275, plate 28. ISBN 84-87334-15-6. 
  18. ↑ а б в г д Snow, D. W.; Perrins, Christopher M.; Doherty, P. & Cramp, S. (1998). The complete birds of the western Palaearctic on CD-ROM. Oxford University Press. ISBN 0192685791. 
  19. ↑ а б в Dewey, T. & Potter, M. (2002). «Falco peregrinus». Animal Diversity Web. Процитовано 29 березня 2008. 
  20. ↑ а б в г д е ж и к л И. Карякин. «Сапсан (Falco peregrinus)». Клуб исследователей русских пернатых хищников. Процитовано 29 березня 2008. 
  21. ↑ а б в г д е ж и Ferguson-Lees, J. & Christie, D. (2001). Raptors of the World. Houghton Mifflin Field Guides. ISBN 0618127623. 
  22. ↑ а б в Terres, J. K. & National Audubon Society (Reprint of 1980 edition). The Audubon Society Encyclopedia of North American Birds. New York: Wings Books. ISBN 0517032880. 
  23. ↑ Beckstead, D. (2001). «American Peregrine Falcon». U.S. National Park Service, Версія від 2001-09-11. Процитовано 31 березня 2008. 
  24. ↑ Killian Mullarney, Lars Svensson, Dan Zetterström, & Peter J. Grant (1999). Birds of Europe. Princeton University Press. с. 98. ISBN 978-0-691-05054-6. 
  25. ↑ Wrege, P. H. and T. J. Cade Courtship behavior of large falcons // Raptor Res.. — Т. 11. — (1977) С. 1–27.
  26. ↑ Cramp, S. and K. E. L. Simmons (1980). The birds of the Western Palearctic. 2: hawks to bustards. Oxford, U.K.: Oxford Univ. Press. 
  27. ↑ Telford, E. A. (1996). «Peregrine Falcons in the northeastern United States: sonagraphic analysis of the defense call, population turnover, and dispersal». M.S. thesis (Boise, ID: Boise State Univ.). 
  28. ↑ а б White, Clayton M., Nancy J. Clum, Tom J. Cade, and W. Grainger Hunt. «Peregrine Falcon». The birds on North America online. 
  29. ↑ а б Cade, T. J. Ecology of the Peregrine and Gyrfalcon populations in Alaska // Univ. of California Publ. Zool.. — Т. 63. — (1960) С. 151–290.
  30. ↑ а б Боголюбов А. С., Жданова О. В., Кравченко М. В. (2006). онлайн Определитель птиц и птичьих гнёзд средней полосы России. Москва: Экосистема. 
  31. ↑ а б в Nelson, R. W. (1977). «Behavioral ecology of coastal Peregrines (Falco peregrinus pealei)». Ph.D. diss. (Calgary, AB: Univ. of Calgary). 
  32. ↑ Wrege, P. H. and T. J. Cade Courtship behavior of large falcons // Raptor Res.. — Т. 11. — (1977) С. 1–27.
  33. ↑ Marchant, S. and P. J. Higgins (1993). Handbook of Australia, New Zealand, and antarctic birds 2. Melbourne, Australia: Oxford Univ. Press. 
  34. ↑ Червона книга України. Тваринний світ / за ред. І. А. Акімова. — К.: Глобалконсалтинг, 2009. — 600 с. — ISBN 5-88500-064-6
  35. ↑ «Falco peregrinus — Biological data and habitat requirements». US Forest Service. Процитовано 14 квітня 2008. 
  36. ↑ S. Cramp, K. E. L. Simmons, R. Gillmor, P. A. D. Hollom, R. Hudson, E. M. Nicholson, M. A. Ogilvie, P. J. S. Olney, C. S. Roselaar, K. H. Voous, D. I. M. Wallace, J. Wattel (1980). Handbook of the Birds of Europe, the Middle East and North Africa: The Birds of the Western Palearctic. 2: Hawks to Bustards. 
  37. ↑ а б в г д Wisconsin Department of Natural Resources «Peregrine Falcon (Falco peregrinus)» Прочитано 2008-04-14
  38. ↑ John Gooders (1995). Pocket Guide Birds of Britain and Ireland. Larousse. ISBN 978-0752300160. 
  39. ↑ а б в Blood, D. & Banasch, U. (2001). «Hinterland Who’s Who Bird Fact Sheets: Peregrine Falcon». Процитовано 9 квітня 2008. 
  40. ↑ «Information on the Peregrine falcon». Australasian Raptor Association. Процитовано 14 квітня 2008. 
  41. ↑ а б P. R. Ehrlich, D. S. Dobkin, D. Wheye & S. L. Pimm (1994). The Birdwatcher’s Handbook: A Guide to the Natural History of the Birds of Britain and Europe. Oxford University Press. ISBN 978-0198584070. 
  42. ↑ Peterson, R. T (1976). A Field Guide to the Birds of Texas: And Adjacent States. Houghton Mifflin Field Guides. ISBN 0395921384. 
  43. ↑ Towry, R. K. «Wildlife habitat requirements», pp. 73-210 в R. L. Hoover & D. L. Wills (editors) (1987). Managing Forested Lands for Wildlife. Denver, Colorado, USA: Colorado Division of Wildlife. 
  44. ↑ Greiman, Harley L. (1975) Nesting observations of peregrine falcons (Falco peregrinus annatum), Los Padres National Forest, California. Goleta, CA: U.S. Department of Agriculture, Forest Service, Los Padres NationalForest, Santa Lucia Ranger District. 41 p.
  45. ↑ T. Alerstam Radar observations of the stoop of the Peregrine Falcon Falco peregrinus and the Goshawk Accipiter gentilis // Ibis. — Т. 169. — (1986) С. S. 267–273.
  46. ↑ а б Helbig, A.J.; Seibold, I.; Bednarek, W.; Brüning, H.; Gaucher, P.; Ristow, D.; Scharlau, W.; Schmidl, D. & Wink, M. (1994). «Phylogenetic relationships among falcon species (genus Falco) according to DNA sequence variation of the cytochrome b gene». Meyburg, B.-U. & Chancellor, R.D. (eds.): Raptor conservation today: 593—599. Процитовано 2011-01-08. 
  47. ↑ а б Wink, M.; Döttlinger, H.; Nicholls, M. K. & Sauer-Gürth, H. (2000). «Phylogenetic relationships between Black Shaheen (Falco peregrinus peregrinator), Red-naped Shaheen (F. pelegrinoides babylonicus) and Peregrines (F. peregrinus)». Chancellor, R.D. & Meyburg, B.-U. (eds): Raptors at Risk: 853—857 (Berlin/Blaine: WWGBP/Hancock House). Процитовано 2011-01-08. 
  48. ↑ а б в American Ornithologists Union (1910): Check-list of North American Birds (Third Edition) American Ornithologists Union.
  49. ↑ Dashiell Hammett (1930). The Maltese Falcon. Orion. ISBN 978-0752847641. 
  50. ↑ Döttlinger, H. & M. Nicholls Distribution and population trends of the black shaheen Peregrine Falcon Falco peregrinus peregrinator and the eastern Peregrine Falcon F. р. calidus in Sri Lanka // Forktail. — Т. 21. — (2005) С. 133—138. Переглянуто: 2011-01-08.
  51. ↑ Vaurie, C. (1961): Systematic notes on Palearctic birds. No. 44, Falconidae, the genus Falco. (Part 1, Falco peregrinus and Falco pelegrinoides). American Museum Novitates 2035: 1-19. онлайн
  52. ↑ Peters, J. L.; Mayr, E. & Cottrell, W. (1979): Check-list of Birds of the World. Museum of Comparative Zoology.
  53. ↑ а б в Proctor, N. & Lynch, P. (1993). Manual of Ornithology: Avian Structure & Function. New Haven, CT: Yale University Press. ISBN 03000761 Перевірте значення |isbn= (довідка). 
  54. ↑ а б Ellis, D. H. & Garat, C. P. The Pallid Falcon Falco kreyenborgi is а color phase of the Austral Peregrine Falcon (Falco peregrinus cassini) // Auk. — Т. 100. — (1983) (2) С. 269—271. Переглянуто: 2011-01-08.
  55. ↑ «Falco peregrinus». BirdLife International. 2004. Процитовано 8 січня 2011. 
  56. ↑ а б в «Сапсан (Красная Книга России)». Красная Книга Челябінської області. 
  57. ↑ T. J. Cade, J. H. Enderson, C. G. Thelander & C. M. White (Eds) (1988). Peregrine Falcon Populations — Their management and recovery. Boise, Idaho: The Peregrine Fund. ISBN 0-9619839-0-6. 
  58. ↑ Reader’s Digest Editors (2005). Book Of North American Birds. Reader’s Digest. ISBN 978-0895773517. 
  59. ↑ Р. К. Баландин. 100 великих богов. Москва: Вече /year = 2000. ISBN 978-5-9533-2349-9. 
  60. ↑ а б Phillip Glasier (2006). Falconry & Hawking. Batsford. ISBN 978-0713484076. 
  61. ↑ «Island Facts». Офіційний сайт уряду острова Мен. Процитовано 23 квітня 2008. 
  62. ↑ A. H. Layard (2001). Discoveries in the Ruins of Nineveh and Babylon; with Travels in Armenia, Kurdistan and the Desert. Adamant Media Corporation. ISBN 978-1402174445. 
  63. ↑ Stephanie Dalley (1993). «Ancient Mesopotamian Gardens and the Identification of the Hanging Gardens of Babylon Resolved». Garden History. с. 1–13.  Проігноровано невідомий параметр |volulme= (довідка)
  64. ↑ а б «A Brief History of Falconry». International Association for Falconry and Conservation of Birds of Prey. Процитовано 15 квітня 2008. 
  65. ↑ Teresa Pratt (2008). «History of falconry». Процитовано 21 квітня 2008. 
  66. ↑ Офіційний сайт Лапландського заповідника «"Дамский" сокол при парадных выездах» Прочитано 2008-12-15
  67. ↑ Ф. А. Брокгауз і І. А. Ефрон (1901). «Соколиная охота». Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона 60. 
  68. ↑ Казки про тварин («Українська народна творчість»). Упорядкування, вступна стаття та примітки Березовського І.П., К.: «Наукова думка», 1979
  69. ↑ Мифологический словарь. Под редакцией Мелетинского Е., М.: «Советская энциклопедия», 1991, стор. 465
  70. ↑ Плачинда С. Словник давньоураїнської міфології
  71. ↑ Музичук Н. МАТИ - ПТИЦЯ // «Громада», часопис українців Угорщини, ч. 4(78) за липень-серпень 2005 року
  72. ↑ Митрополит Іларіон «Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія»., Вінніпег, 1965, стор. 75
  73. ↑ Таланчук О. М. Українознавство. Усна народна творчість., К.: «Либідь», 1998, стор. 142
  74. ↑ Костомаров М. «Слов'янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства». («Літературні пам'ятки України», К.: «Либідь», 1994, стор. 98
  75. ↑ Офіційна сторінка Сокальського району - про місто Сокаль
  76. ↑ ІМ'Я МІСТА… В ГІПОТЕЗАХ — неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
  77. ↑ Українська геральдика - герб міста Сокаль
  78. ↑ United States Idaho Statutes, Title 67, Chapter 45, Section 67-4512

Посилання [ред.]

ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Сапсан
Dobra6.png
 Ця стаття належить до переліку добрих статей україномовного розділу Вікіпедії.

Отримано з http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Сапсан&oldid=12616136