Наука в Україні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Докладніше: Наука
Нестор-літописець

Наука — це особлива форма людської діяльності, яка склалася історично та має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, гіпотези, теорії, закони й методи дослідження. Історія зародження й становлення української науки налічує багато століть, адже у своєму розвитку вона пройшла довгий шлях. Від перших елементів науки в стародавньому світі, у зв'язку з потребами суспільної практики, що мали суто практичний характер, — аж до наших часів, коли наука стала по суті джерелом економічного зростання і невід'ємною складовою національної культури та освіти України.

Історія науки в Україні[ред.ред. код]

Донауковий період[ред.ред. код]

Античні часи[ред.ред. код]

З часу виникнення на північних берегах Чорного та Азовського морів античних стародавніх грецьких міст-держав (VIIIVII ст. до н.е.) існують відомості про збирання донаукового знання на території сучасної України. Найвідомішими грецькими містами-державами того часу були: Ольвія (нині с. Парутіне в гирлі Південного Бугу), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія, Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії) та інші[1]. Античні міста відзначалися значним розвитком освіти, медицини та культури. Мешканці приділяли значну увагу навчанню дітей: учні вивчали читання, лічбу, письмо, риторику, красномовство. Розвивалися історія і філософія.[Джерело?] Особливе значення приділялося медицині. Про це свідчать численні археологічні знахідки (хірургічні ножі, пінцети, голки та ін). В Ольвії існувала аптека. Мешканці Керкінітиди широко використовували цілющі властивості кримських грязей. Історик Пліній Старший так описував один з берегів Сакського озера: «...на Таврійському півострові є земля, за допомогою якої лікуються різні хвороби»[2]. Невипадково відомий вчений Діонісій Малий (*475—†550) походив зі Скіфії (історично етнічної України).[Джерело?]

Часи Київської Русі[ред.ред. код]

Найбільшого розвитку освіта у Київській Русі набула за часів правління князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Володимир значно розширив межі держави та здійснив реформування місцевого управління, у результаті чого вся повнота виконавчої, законодавчої, судової та військової влади зосередилася у руках великого князя. Активний розвиток освіти і науки почався після хрещення Русі. Першу школу в Києві заснував князь Володимир. Діти бояр і вельмож там вчилися читати, писати, співати церковних пісень, оволодівали грецькою мовою. З цієї школи виходили освічені священики, писарі, перекладачі з грецької та інших мов на церковнослов'янську. Ярославов Мудрий збирав у чужих державах книги з різних питань пізнання світу і сформував величезну на той час бібліотеку. До шкіл на навчання Ярослав залучав здібних дітей не лише князів та духовенства, а й простих міщан[3]. Основною причиною накопичення знань у цей період була практична діяльність. Наприклад, знання хімічних властивостей та особливостей будівельних матеріалів застосовували у виготовлені скла, мозаїк, різнокольорових емалей, черні, фрескових розписів храмів тощо. Також при зведенні будівель застосовувались математичні знання.

Належну увагу в Київській Русі приділяли лікарській справі. Так, княгиня Ольга першою заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Крім того, першим визначним лікарем-жінкою в історії Русі-України була дочка київського великого князя Мстислава Володимировича та онука Володимира Мономаха, праправнучка Ярослава Мудрого Добродія-Євпраксія-Зоя. На підставі власної лікарської практики й аналізу досліджень тогочасних медиків Євпраксія в 30-х роках ХІІ ст. написала науковий трактат грецькою мовою «Алімма» (Мазі), який дістав популярність за межами Київської Русі. Це була перша відома авторська медична праця.

Значного розвитку на Русі досягли географічні знання. Так у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов'янських племен літописець Нестор пов'язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип'яттю, Двіною, Десною та Сулою. Він досить докладно описав шлях «з варягів у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхов і далі Варязьким морем. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізнаність русичів у царині географії[4].

Найбільший вплив на натурфілософський розвиток Русі справляла Візантія, що давало доступ до натуралістичних творів грецького та римського світів. З перекладених книг черпали наукові знання про природу («Шестиднєв» Василя Великого та «Фізіолог»), географію («Топографія» Козьми Індикоплова), філософію (короткі уривки з творів Платона й Аристотеля). Були в Київській Русі і власні філософи: митрополит Клим Смолятич та волинський князь Володимир Василькович[5]. Розвиток науки активно спостерігався аж до розпаду Київської Русі.

Карта світу Козьми Індикоплова

Розвиток науки у період козаччини та Руїни[ред.ред. код]

У період Козаччини, а згодом Руїни, відчутно спостерігається занепад науки як такої. Але, попри жахливу ситуацію, в якій опинилась українська наука, все ж можна відзначити помітний розвиток деяких наукових галузей лінгвістичної науки — лексикографії й лексикології. Серед відомих лексикографів того часу, особливо треба відзначити Памва Беринду, автора одного з найдавніших словників української мови — «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє», Лаврентія Зизанія автора «Грамматіки словенскоі съвершеннаго искуства осми частій слова и иных нужных» та першого друкованого церковнослов'янсько-українського словника, що вийшов у світ у Вільні в 1596 році — «Лексис СирЂчь РеченїА, Въкрат (ъ) цЂ събран (ъ) ны... », Івана Федорова — який видав перший східнослов'янський Буквар.

Перша сторінка одного з найдавніших словників української мови — «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» Памви Беринди

Розвиток науки у XVII–XVIII ст.[ред.ред. код]

Київський Синопсис

На початку XVIII ст. завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана Мазепи одним із провідних науково-освітніх центрів Європи стає Києво-Могилянська академія. Серед провідних науковців того часу були — Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький та ін. Інокентій Гізель, що працював у галузі історії, є атвором «Синопсиса» (1674 р.) — короткого нариса історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., який мав велику популярність, і навіть використовувався як офіційний підручник.

У цей період спостерігається становлення й утвердження лінгвістики. Один з найвідоміших учених того часу уважається Єпифаній Славинецький, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника малозрозумілих слів у Святому Письмі.

Поряд з історичними та лінгвістичними дослідженнями вчені Києво-Могилянської академії зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпифаній Славинецький здійснив переклади слов'янською мовою посібників з анатомії Везалія. У 17071708 pp. Феофан Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для слухачів Києво-Могилянської академії.

Розвиток української науки у складі двох імперій[ред.ред. код]

Після фіксації розподілу українських земель у складі Російської і Австро-Угорської імперій почався новий етап розвитку науки в Україні. Обидві імперії зберігали архаїчний економічний устрій, але поступово прогресували у культурній сфері.

Під Росією[ред.ред. код]

Задля русифікації українських земель російський уряд відкрив 3 університети: Харківський (1804), Київський (1834) і Одеський (1865). У цих університетах концентрувалися приїжджі викладачі та професори з інших областей Росії, у першу чергу з Петербургу, Москви та німецьких освітніх закладів Прибалтики. Нечисленні місцеві дослідники також йшли викладати в університети. Проте вже у другій половині ХІХ сторіччя серед випускників університетів побільшало українців, а до початку ХХ сторіччя в університетах були сформовані потужні місцеві наукові школи.

Науковці, що працювали на українських землях здійснили цілий перелік наукових відкриттів світового рівня. Зокрема, анатом і гістолог Володимир Бец описав нервові клітини Беца і нейрони Кахаля, гістолог Никанор Хржонщевський відкрив епітелій у легенях, ботанік Сергій Навашин описав подвійне запліднення у квіткових рослин, Ілля Мечніков описав клітинний імунітет і фагоцитоз, за що отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини, фізіолог Володимир Правдич-Немінський виміряв першу неінвазивну електроенцефалограму.

Багато українців робили наукову кар'єру в інших регіонах імперії, часто зберігаючи своє коріння, як, наприклад, хірург Микола Скліфосовський.

Під Австрією[ред.ред. код]

Під правлінням Австро-Угорщини існував ще з польських часів Львівський університет, а у 1875 році було відкрито Чернівецький університет.

Українська революція 1917-1920 і наука[ред.ред. код]

Розвиток науки у складі СРСР[ред.ред. код]

У цей період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах — наукові товариства різного профілю. Вони об'єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. У 20-30 х рр. в Україні працювало 35 наукових товариств:

Між тим, на листопадовій сесії ВУАН 1929 р. було прийняте несподіване рішенння про ліквідацію усіх наукових товариств у системі Академії. А у 1930 р. вийшла ще й постанова ЦК КП(б)У «Про завдання партії в області наукової роботи», яка закликала до рішучої боротьби з дрібнобуржуазним, одноосібним ставленням окремих працівників до наукових досліджень та переходу до принципів колективності й плановості, які передбачалося запровадити у діяльність наукових товариств. Наслідком ухваленого рішення став стрімкий занепад наукових товариств, які виявилися неспроможними існувати у нових умовах, що передбачала постійне втручання компетентних органів у вільний науковий пошук. Більшість наукових товарист перестали функціонувати, а ті, що існували поза структурою ВУАН, ледь виживали, хоча й проіснували більш тривалий час, оскільки їх діяльність не піддавалася такій суворій регламентації з боку держави[6].

Учені Української Радянської Соціалістичної Республіки внесли вагомий вклад у скарбницю світової науки. Багато їхніх розробок стали основою створення нових галузей промисловості, прогресивних технологій, матеріалів, машин і механізмів. У республіці працювало 200 тис. наукових працівників, у тому числі 62 тис. докторів і кандидатів наук. В УРСР налічувалось 150 вузів, в яких працювало 1,4 тис. професорів і докторів наук, близько 16 тис. доцентів і кандидатів наук. Великий загін учених працював у Південному відділенні Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна. Найбільшим науковим центром УРСР була Академія наук Української PCP — 81 тис. співробітників, у тому числі 14 тис. наукових працівників, серед яких понад 1000 докторів і 7000 кандидатів наук, 300 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Результати фундаментальних досліджень дали змогу пояснити ряд явищ при поділі атомних ядер, створити принципово нові стани речовини з наперед заданими властивостями, розшифрувати структуру складних хімічних речовин, створити наукові передумови управління спадковістю й мінливістю живих організмів. Підтвердженням високої якості цих технологій є продаж ліцензій промислово розвинутим країнам.

Сучасна наука[ред.ред. код]

Фінансування науки Міністерством освіти і науки України
Динаміка витрат на наукову діяльність

В Україні, як і в інших державах на теренах колишнього СРСР, протягом останніх двох десятиліть тривав складний процес інституційних структурних і когнітивних змін у сформованій за радянські часи державно-адміністративній, специфічно організованій науковій системі. Становлення нової наукової системи, що організується та фінансується в суверенній державі, в умовах переходу до ринкової економіки та демократичних принципів керування відбувалася повільно. Причини полягали, перш за все, в глибокій економічній кризі, що за порівняно незначний час існування Нової України призвела до економічних втрат. Причиною негативних процесів, що супроводжувала трансформацію вітчизняної наукової системи, була її слабка підготовленість до швидкоплинних радикальних перетворень суспільства та запровадження нових функціональних механізмів (в політиці — перехід від тоталітаризму до демократії, в економіці — від адміністрування до ринку, в науці — від державного управління до автономії, самоорганізації і комерціоналізації)[7]. Однак, попри ці причини, українській науці вдалось зберегти повноцінну за секторальним розрізом структуру (академічний, галузевий, вузівський та заводський сектори науки), успадковану від СРСР. За структурною повнотою в Європі Україну випереджають тільки Франція, Велика Британія, Німеччина і Росія.

Кількість публікацій українських учених в реферованих виданнях свідчить про їхню здатність генерувати та засвоювати нові знання, забезпечувати розвиток та якість освіти, підтримувати певний інтелектуальний рівень українських еліт. Попри деякі недоліки в науковій сфері, все ж нині українська наука посідає гідне місце на міжнародній арені. Вітчизняні науковці демонструють свою конкурентоспроможність у виконанні спільних міжнародних наукових проектів[8].

Організація науки в Україні[ред.ред. код]

Організацією науки в Україні займається Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України[9], яке визначає разом з науковими установами напрям розвитку наукових досліджень та використання їх у народному господарстві. Державне агенство подає плани розвитку науки Уряду або Верховній Раді України на затвердження та забезпечення фінансування із державного бюджету або інших джерел.

Державна система організації і управління науковими дослідженнями в Україні дає можливість концентрувати та орієнтувати науку на виконання найбільш важливих завдань. Управління науковою діяльністю будується за територіально-галузевим принципом. Сьогодні науково-дослідну роботу ведуть:

  • науково-дослідні та проектні установи й центри Академії наук України (НАН);
  • науково-виробничі, науково-дослідні, проектні установи, системи галузевих академії;
  • науково-дослідні, проектні установи і центри міністерств і відомств;
  • науково-дослідні установи і кафедри вищих навчальних закладів;
  • науково-виробничі, проектні установи і центри при промислових підприємствах, об'єднаннях;

Вищим державним науковим центром є Національна академія наук України. Вона очолює і координує разом з Державним агентством з питань науки, інновацій та інформатизації України фундаментальні і прикладні дослідження в різних галузях науки. НАН є державною науковою установою, яка об'єднує всі напрями науки та підтримує міжнародні зв'язки з науковими центрами інших країн. НАН України має в своєму складі відділення з відповідних галузей науки, зокрема, математики, інформатики, механіки, фізики і астрономії; наук про землю; хімії, загальної біології, економіки, історії, філософії, літератури, мови та мистецтва тощо.

До складу НАН входять наукові інститути з відповідних галузей, є територіальні відділення (Донецьке, Західне, Південне та ін.) і територіальні філіали.

Наукові установи України[ред.ред. код]

Галерея наукових установ України[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Губарев В. К. Історія України: універсальний ілюстрований довідник / В. К. Губарев — Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2007. — С. 40-41
  2. Новий довідник: Історія України / упорядник С. Крупчан. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2006. — С. 45-46
  3. Лазарович, Микола Васильович. Історія України : навчальний посібник / М. В. Лазарович. — Київ : Знання, 2008.— С. 85
  4. Кульчицький С.В., Мицик Ю.А., Власов В.С. Історія України:Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. — К.: Літера ЛТД, 2007. — С.78
  5. Лазарович, Микола Васильович. Історія України : навчальний посібник / М. В. Лазарович. — Київ : Знання, 2008.— С. 90
  6. Ткаченко В.В. Наукові товариства України 20-30-х рр. ХХ ст.
  7. Розвиток науки в Україні в контексті української національної ідеї
  8. Українське слово (інтернет-видання). Наука та інноваційний розвиток України
  9. Положення про Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України від 8 квітня 2011 року N 437/2011

Література[ред.ред. код]

  • Україна ХХІ століття : стратегія науки // Освіта. — 1992.
  • Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє: Щорічник. — Випуск 14–15 / За заг. ред. М. В. Лазаровича. — Тернопіль: Видавництво ТНЕУ «Економічна думка», 2010. — 340 с.
  • Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. — К.: Грамота, 2005. — 448 с.
  • Попадмитриу С. Брак русской княжны Мстиславны–Добродеи с греческим царевичем Алексеем Комниным, т. 11 (1–2). — Византийский временник, 1904.

Посилання[ред.ред. код]