Центри походження культурних рослин

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Центри (осередки) походження культурних рослин — географічні центри генетичного різноманіття культурних рослин. Можуть бути первинними (район споконвічного виростання диких форм і одомашнення) та вторинними (в результаті подальшого поширення культурних та напівкультурних рослин і подальшої селекції).

Питання про те, коли і де людина «винайшла» сільське господарство, викликає безліч суперечок, хоча дослідники зазвичай погоджуються, що сталося це 12-10 тис. років тому десь у межах великого регіону, який отримав у археологів назву «Родючий півмісяць» . На карті він виглядає дійсно як півмісяць, який охоплював пониззя Нілу, землі Леванту та Месопотамії. На цій території навесні випадає доволі багато (щодо навколишніх дуже посушливих регіонів) опадів, а грунти характеризуються високою родючістю. Родючий півмісяць пов'язує райони стародавнього Єгипту та Месопотамії, і тому його справедливо вважають колискою людської цивілізації.

Історія[ред.ред. код]

Рослинництво виникло одночасно в Старому і Новому Світі за 7-8 тис. років до нашої ери. Процес одомашнення спочатку відбувався незалежно в географічно відокремлених областях земної кулі на всіх п'яти континентах і, звичайно, на видах навколишньої флори. Флористичний склад одомашнюваних видів був ендемічним для великих географічних територій, іншими словами, використовувалася вітчизняна флора.

В історії людських цивілізацій настав період сухопутних (часто караванних) і морських контактів і матеріальних зв'язків між різними географічними цивілізаціями. Це супроводжувалося поширенням насіння і плодів ендемічних одомашнених рослин, так що часом було важко визначити батьківщину культурного виду. У процесі становлення та розширення ареалів вищих рослин визначилися ботаніко-географічні та генетичні центри походження культурних рослин. Одомашнення рослин в різних географічних умовах супроводжувалося такими природними закономірностями еволюції, як мутації різного типу, поліплоїдія і інтрогресія при природній гібридизації.

Вчення про центри походження культурних рослин[ред.ред. код]

Вчення про центри походження культурних рослин сформувалося на основі ідей Ч. Дарвіна («Походження видів», гл. 12, 1859) про існування географічних центрів походження біологічних видів. У 1883 р. А. Декандоль опублікував працю, в якій встановив географічні області початкового походження найголовніших культурних рослин. Однак ці області були приурочені до цілих континентах або до інших також досить великих територій. Протягом півстоліття після виходу книги Декандоля пізнання в області походження культурних рослин значно розширилися; вийшли монографії, присвячені культурним рослинам різних країн, а також окремим рослинам. Найбільш планомірно цю проблему розробляв в 1926–1939 рр. М. І. Вавилов. На підставі матеріалів про світові рослинні ресурси він виділяв 7 основних географічних центрів походження культурних рослин:

  1. Південноазіатський тропічний центр (близько 33% від загального числа видів культурних рослин).
  2. Східноазіатський центр (20% культурних рослин).
  3. Південно-западноазіатський центр (4% культурних рослин).
  4. Середземноморський центр (приблизно 11% видів культурних рослин).
  5. Ефіопський центр (близько 4% культурних рослин).
  6. Центральноамериканський центр (приблизно 10%)
  7. Андійський (Південноамериканський) центр (близько 8%)
Центри походження культурних рослин:
1. Центральноамериканський, 2. Південноамериканський, 3. Середземноморський, 4. Передньоазіатський, 5. Абісинський, 6. Середньоазіатський, 7. Індостанський, 7A. Південно-Східноазіатський, 8. Східноазіатський.

Багато дослідників, в тому числі П. М. Жуковський, Є. М. Синська, А. І. Купцов, продовжуючи роботи Вавилова, внесли в ці уявлення свої корективи. Так, тропічну Індію і Індокитай з Індонезією розглядають як два самостійних центри, а Південно-западноазіатский центр поділений на Середньоазіатський та Передньоазіатський, основою Східно-азіатського центру вважають басейн Хуанхе, а не Янцзи, куди китайці як народ-хлібороб проникли пізніше.

Встановлені також центри древнього землеробства в Західному Судані і на Новій Гвінеї. Плодові культури (у тому числі ягідні і горіхоплідні), маючи більш великі ареали поширення, виходять далеко за межі центрів походження, більш узгоджуючись з уявленнями Декандоля. Причина цього полягає в переважно лісовому походженні (а не передгірному як для овочевих і польових культур), а також в особливостях селекції. Виділено нові центри: Австралійський, Північноамериканський, Європейсько-Сибірський.

Деякі рослини введені в минулому у культуру і поза цих основних центрів, але число таких рослин невелике. Якщо раніше вважалося, що основні осередки давніх землеробських культур — широкі долини Тигру, Євфратe, Гангe, Нілe й інших великих річок, то Вавилов показав, що майже всі культурні рослини з'явилися в гірських районах тропіків, субтропіків і помірного поясу. Основні географічні центри початкового введення в культуру більшості оброблюваних рослин пов'язані не тільки з флористичним багатством, а й з найдавнішими цивілізаціями.

Встановлено, що умови, в яких відбувалася еволюція і селекція культури, накладають вимоги до умов її виростання. Перш за все це вологість, тривалість дня, температура, тривалість вегетації.

Китайський (Східноазіатський) центр[ред.ред. код]

Китайський центр охоплює гірські області центрального та західного Китаю з прилеглими до них низинними районами. Основа цього вогнища — області помірного поясу по річці Хуанхе. Характеризується порівняно високим температурним режимом, дуже великим ступенем зволоження, помірним вегетаційним періодом.

Також центр є первинним осередком формоутворення підродин яблуневі та мигдалеві та родів їх складових (не плутати з вогнищами походження культурних рослин / одомашнення / окультурення), в їх числі:

Індо-малайський (Південно-Східноазіатський) центр[ред.ред. код]

Індо-Малайська центр доповнює Індійський осередок походження культурних рослин, включаючи весь Малайський архіпелаг, Філіппіни та Індокитай. Дуже високі вологість і температура, цілорічна вегетація. Зазнав деякого впливу з боку Китайського і Индостанського центрів.

Індійський (Индостанський) центр[ред.ред. код]

Індійський (Индостанский) центр охоплює півострів Індостан, виключаючи північно-західні штати Індії, а також Бірму та індійський штат Ассам. Характеризується досить високим зволоженням і високими температурами, а також тривалою вегетацією. Зазнав деякий вплив Індо-малайської центру (рис, цукровий очерет, цитрусові).

Середньоазіатський центр[ред.ред. код]

Середньоазіатський центр включає північно-західну частину Індії (Пенджаб), північну частину Пакистану, Афганістан, Таджикистан, Узбекистан і Західний Тянь-Шань. Дуже низьке зволоження (часто грунтовими водами), досить високі температури з сильними добовими і сезонними коливаннями, помірна тривалість вегетації (сезон дощів). Даний центр випробував дуже сильний вплив з боку Китайського і Передньоазіатського. Так, майже для всіх плодових культур, що походять звідси, він є вторинним.

Передньоазіатський центр[ред.ред. код]

"Родючий півмісяць"

Переднеазіатський центр зосереджений в Передній Азії, включаючи внутрішню Малу Азію, всі Закавказзя, Іран і гірську Туркменію. Дуже низьке зволоження, високі температури (на відміну від Середньоазіатського і середземноморського центрів рідкісні негативні температури), тривалі посушливі періоди. Зазнав вплив Середземноморського і Середньоазіатського центру. Практично неможливо визначити межі цих трьох центрів, оскільки вони дуже перекриваються.

Введення в культуру диких хлібних злаків і становлення землеробства відбувалося незалежно в різних районах західної частини Родючого півмісяця 10500-10000 років тому. Про те, як йшов розвиток сільського господарства в східних районах, відомостей майже не було. Недавні спільні дослідження німецьких та іранських археологів нарешті заповнили існуючий пробіл. Проведені ними в іранських горах Загрос розкопки дозволили отримати дуже детальну картину введення в культуру диких видів пшениці. Сталося це 9800 років тому, дещо пізніше, ніж у західних районах «півмісяця».[2]

Середземноморський центр[ред.ред. код]

Середземноморський центр — Балкани, Греція, Італія і велика частина середземноморського узбережжя. Характеризується не дуже тривалим вегетаційним періодом (особливо північні його частини), достатнім зволоженням і помірними температурами. Зазнав впливу з боку Передньоазіатського центру.

Ефіопський (Абісинський) центр[ред.ред. код]

Абісинський центр — автономний світовий осередок культурних рослин в околицях ефіопського нагір'я: Ефіопія, південно-східний Судан, Еритрея. Іноді його розширюють на всю тропічну Африку на південь від Сахари, але це досить спірно з причини гірського клімату Ефіопії, який створив умови для первинного дуже давнього проникнення землеробства в навколишні тропічні регіони. Характеризується цілорічної вегетацією, дуже високими температурами і недостатнім зволоженням (у тому числі грунтовими водами).

Центральноамериканський центр[ред.ред. код]

Центральноамериканський центр — південна Мексика, Центральна Америка, почасти Антильські острови. Переважно помірне зволоження (збільшується з північного заходу на південний схід), досить високі температури, з сильними добовими і сезонними коливаннями, помірна тривалість вегетації (сезон дощів).

Південноамериканський (Перуано-Еквадор-Болівійський, або Андійський) центр[ред.ред. код]

Південноамериканський (Перуано-Еквадор-Болівійський) центр охоплює гірські області і плоскогір'я Колумбії, Еквадору, Перу, Болівії. Досить високі температури, недостатнє зволоження. Зазнав деякий вплив Центральноамериканського центру (причому взаємно).

Додатково до основного Американського центру виділено ще два субцентри:

Чілоандський субцентр[ред.ред. код]

Острів Чілое поблизу Чилі. Має низькі температури і підвищений зволоження.

Бразильсько-парагвайський субцентр[ред.ред. код]

Розташований у верхів'ях річки Парана в південно-східній частині Бразильського нагір'я. Має достатні зволоження і температури, цілорічну вегетацію.


Іноді (особливо для плодових культур) виділяють також:

Австралійський центр[ред.ред. код]

Включає Австралійський континент і Нову Зеландію. Недостатнє зволоження, високі температури, цілорічна вегетація. Утворився в Новітній час.

Північноамериканський центр[ред.ред. код]

Включає переважно схід сучасних США. Висока вологість, помірні температури, достатня тривалість вегетації. Зазнав впливу Центральноамериканського центру (а з моменту відкриття Америки і Євразіатських).

Європейсько-Сибірський центр[ред.ред. код]

Включає великі території помірного поясу Євразії. На більшій частині має порівняно добре зволоження, нетривалий період вегетації і невисокі температури. Відмітною ознакою регіону можна назвати також тривалий період з негативними температурами і стійким сніговим покривом. Випробував сильний вплив Середземноморського і Передньоазіатського центрів.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. БСЭ
  2. Земледелие возникло независимо в разных районах Плодородного полумесяца [1]

Література[ред.ред. код]

  • Вавилов Н.И. Центры происхождения культурных растений. - Л.: Тип. им. Гутенберга, 1926.
  • Вавилов Н.И. Пять континентов / Под тропиками Азии. - М.: Мысль, 1987. - 348 с.

Ресурси Інтернету[ред.ред. код]