Історія Полтави

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Історія Полтави — історичний розвиток міста Полтави, адміністративного центру Полтавської області України, від часу заснування (наприкінці IX століття) і дотепер.

Зміст

Доісторичний та античний період[ред. | ред. код]

Освоєння земель сучасної Полтави первісною людиною припадає на кам'яну добу — пізнього палеоліту (35 — 11 тис. р. до н. е.). Саме цим часом датуються рештки виявленого 1919 року на південній окраїні Полтави, на місці колишнього Щемилівського глиняного кар'єру, короткочасного стійбища первісних мисливців пізньомадленської доби. Рештки неолітичного поселення (IV тис. до н. е.) та поселення періоду бронзи (II тис. до н. е.) були знайдені в урочищі Білій Горі, поблизу міста.

На межі енеоліту і доби ранньої бронзи (XXII—XIX ст. до н. е.) лісостепові простори Поворскля заселили індо-арійські племена ямної культурно-історичної спільноти. Саме вони були будівниками перших величних земляних гробниць на території Полтави — курганів, які насипали, відправляючи у подорож до потойбічного світу своїх співплемінників. Недовготривалі поселення та стійбища населення ямного часу знаходилися по сучасній вулиці Південній, на березі Кобищанського струмка. В межах міста знаходиться і ряд поховальних пам'яток ямної культури — група курганів на захід від села Зінці, кургани біля села Івашки. Знайдено і чимало окремих знахідок цієї доби — кам'яні свердлені сокири-молоти з мікрорайонів Алмазний, Сади та сіл Рибці, Жуки, Супрунівка.

Майже тисячолітній період бронзової доби (XIX—IX ст. до н. е.) представлений на території міста досить нерівномірно. На західній межі міста, біля села Михайлики, досліджено унікальний «довгий» курган з насипом фалічної в плані форми та похованнями культури багатоваликової кераміки (XVII ст. до н. е.) і зрубної культури (XVI ст. до н. е.). В одному з перших знайдені рідкісні намистини, виготовлені з давньоєгипетського фаянсу, що свідчить про усталеність зв'язків давнього населення доби бронзи Дніпровського Лівобережжя з центрами світової цивілізації більше 3, 5 тисячі років тому.

Найбільшим поселенням скіфської доби на території Полтави було селище VII—VI століття до нашої ери площею понад 10 гектарів, що займало значну частину Іванової гори. Збереглися й курганні некрополі населення: три кургани біля пам'ятника «Шведам від шведів» у Побиванці, десять — по вулиці Нагірній в Дальніх Яківцях, серед яких є насипи висотою понад 3 метри, більше десятка курганів між селом Патлаївка та Верхніми Яківцями, до 20 курганів нараховувалося в 1920-х роках біля села Гора.

У 1946 році під час розкопок на території нинішнього Соборного майдану виявлено також господарські ями скіфського часу (VI—V ст. до н. е.) та рештки жител, які належали племені сіверян, і пам'ятки культури періоду Київської Русі VIII—XIII ст. н. е. Ці знахідки дали підставу археологам стверджувати, що слов'янське поселення на території міста існувало ще на зорі утворення древньоруської держави. У 1905 році тут знайдено скарб срібних речей початку X століття, що складався із шийної гривни, 8 дротяних браслетів та 12 височних кілець.

Зі знахідок пізньоантичного періоду, які були виявлені на вулиці Соборності, одною з найвизначніших є пеньківський комплекс ряду прикрас мартинівського кола, характерний, зокрема, і для мазурського поозер'я Східної Пруссії[1].

Перша згадка та походження назви міста[ред. | ред. код]

Перша літописна згадка міститься у Іпатіївському літописі:

«Игорь же слышавъ то поѣха противу Половцемь и переѣха Въросколъ оу Лтавы кь Пеӕславлю»[2]

Оригінальний текст (укр.)
«Того ж року, на Петрів день, Ігор Святославич, зібравши війська свої, поїхав у поле за Ворскол і стрів половців, які тут підстерігають язика. Він захопив їх, і розповів йому колодник, що [хани] Кобяк і Кончак пішли до Переяславля. Ігор тоді, почувши це, поїхав супроти половців і переїхав Ворскол коло Лтави, [йдучи] до Переяславля[3]

Щодо походження назви міста [[Полта існує кілька версій, кожна з котрих має своє обґрунтування та не є беззаперечною.

Слов'янська[ред. | ред. код]

Перша літописна згадка у давньоруському Іпатіївському літописі згадує місто під назвою «Лтава», коли сіверський князь Ігор Святославич, розгромивши війська половецьких ханів Кобяка і Кончака і переслідуючи їх, переїхав Ворсклу поблизу Лтави. Тож переважна група вчених вважає, що назва Полтави походить від назви річечки Лтава, правої притоки Ворскли, (й згодом похідне «По-Лтава» себто По Лтаві) що текла Мазурівським яром на Поділ. Тож назві приписують слов'янське походження. Як іменник на -ава — Лтава досить поширений у балто-слов'янсько-германській гідронімії[4]. Зокрема зі схожим гідронімом Летава окремі дослідники пов'язують назву Литви.

Сарматська[ред. | ред. код]

За іншим припущенням, Лтава, Олтава скіфсько-сарматського іраномовного походження. Так вважав Микола Арандаренко. У східних народів слова «ол», «ул» означають «місто», «поселення». Слово ж «таві» в грузинській та осетинській мовах (а осетини є нащадками скіфів та сарматів) означає «виток річки». Тож, у перекладі українською ця назва може означати «поселення біля витоку річки», «місто на горі». Подібні назви зустрічаються на шляху слідування скіфів та сарматів, які під час Великого переселення народів йшли на Захід, у Центральну та Західну Європу[5].

Булгарська[ред. | ред. код]

Назва Полтава може бути українізованою формою давньобулгарської назви Балтавар. В часи існування на українських землях багатоплемінного державно-політичного об'єднання під назвою Велика Булгарія, на місці Полтави уже було поселення в VII столітті. Найбільшого розквіту Велика Булгарія набула за хана Кубрата. Кубрат переніс столицю із Приазов'я у Подніпров'я, а місцем відпочинку після боїв стала його резиденція, яка знаходилась у поселенні Балтавар на території сучасної Полтави. Назва «Балтавар» у перекладі з давньобулгарської мови тюрків означає «володар».

Інші[ред. | ред. код]

Полтавський історик Лев Падалка спершу висував теорію походження сучасної назви міста від слів «плот», «плести», «плетінь», що означало укріплення, обплетене тином, але пізніше дійшов до висновку, що його теорія хибна.

Сучасна назва міста зафіксована в часи Великого князівства Литовського. Як свідчать сумнівної достовірності записи родоводу Глинських, у 1430 році великий князь литовський Вітовт нібито подарував Полтаву, Глинськ та Глиницю (Опішню) своєму васалові — татарському мурзі Лександі Мансурксановичу[6].

Середньовіччя[ред. | ред. код]

Пам'ятник князю Ігорю, Новгород-Сіверський

Засноване слов'янами-сіверянами у IX ст. укріплене першопоселення на Івановій горі поклало початок розвитку давньоруського граду Х-ХІІІ ст., поселенням XIV, XV віків. Розкопки, проведені в історичному центрі Полтави вченими Обласного центру археології управління культури Полтавської облдержадміністрації (Соборний майдан, вул. Спаська, Першотравневий проспект), виявили ділянки міської забудови, вулиці, житло, господарські і виробничі приміщення давніх полтавців. Ці наукові свідчення стали фундаментом офіційного визнання 1100-літнього віку Полтави у 1999 році. Тож нині офіційним часом заснування Полтави вважають 899 рік. Починаючи з XII століття переяславські князі Русі створюють систему глибоко ешелонованої оборони супроти половців, включаючи до неї й простори межиріччя Псла і Ворскли, на південь від добре обжитого Посулля  — посульську оборонну лінію. Одним з крайніх авангардних південних рубежів Переяславської землі стає річка Ворскла, вздовж якої будуються городища і ділянки «змійових валів» — ескарпів оборонної лінії. У Нижньому Поворсклі ключові позиції починає відігравати Лтава, вали якої поновлюються, а посад заселяється вихідцями з Правобережжя і Посулля. Вигідне стратегічне й торгово-економічне розташування поселення на межі зі степом, на перехресті торованих шляхів від Половецької землі до столиці Переяславського князівства і головних центрів Посульської волості, від Переволочинської переправи через Дніпро до Верхнього Поворскля, наявність твердого броду і значної ширини заболоченої заплави ріки виводять невелике укріплення в ряд значних форпостів півдня Переяславської землі.

Наявні археологічні свідчення[7] погрому поселення дружиною Бориса Володимировича на початку XI ст[8]. Перша письмова згадка про літописну Лтаву знайдена на сторінках Іпатіївського літопису 1174 року: «на Петров день» (12 липня), Ігор Святославич, переслідуючи орди половецьких ханів Кобяка і Кончака, «переїхав Въросколь оу Лтави» і рушив у напрямку Переяслава, де дружина Ігоря завдала поразки половцям[9]. Саме від цієї дати було прийнято розпочинати відлік «віку» Полтави до 1999 року. У 1974 році вперше урочисто було відзначено 800-річчя Полтаві. Але місто виникло значно раніше за час згадки про нього у літопису. Пізніші археологічні дослідження простежили безперервне проживання людей у Полтаві аж до рубежу VIII—IX ст.

Монголо-татарська навала 1240 р. не завдала шкоди Полтаві, жодних тогочасних руйнувань не виявлено. Життя на території городища продовжувалося й у XIII—XIV століттях, що підтверджується численними знахідками кружальної кераміки вказаного часу, бронзовим та шиферним натільними хрестиками, виявленими при розкопках на Соборному майдані. Вірогідно, що в цей час площа посаду Лтави значно скоротилася і поселення існувало тільки на Івановій горі. Як вважається полтавське поселення було знищене 1399 року татарами, відколи у пониззі Ворскли відбулася битва військ Вітовта із золотоординцями Тімур-Кутлука, припинивши життєдіяльність городища на два століття[10].

У першій половині XV століття поселення вже згадується під нинішньою своєю назвою — Полтава. В цей час Полтава перебувала під владою литовського князя Вітовта, який у першій чверті XV століття утвердився на середньому Подніпров'ї. У 1430 році Вітовт передав її Олександру Глинському. В 1482 році татари під проводом Менглі-Гірея спустошили значну частину Подніпров'я. Особливо потерпіла нинішня Полтавщина. Багато населених пунктів було зовсім зруйновано. В документах того часу вони називаються вже не містами й селами, а городищами, селищами й «пустими землями». Відновлювані поселення знову руйнувалися татарами. Така ж доля спіткала і Полтаву."

Полтава у складі Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої[ред. | ред. код]

У середині XIV ст. Великий князь литовський Ольгерд приєднує до свого князівства на васальних правах Київське князівство, до складу якого входила Полтавщина.

Згідно складеного у XVI ст. родоводу Глинських, який не вважається достовірним, у 1430 році згадується Полтава, яка перебувала під владою литовського князя Вітовта який нібито передав її татарському князю Олександру Глинському.

У 1482 на Полтаву напав хан Криму Менглі Гірей. Серед численних набігів татар цей був одним із найспустошливих. Багато населених пунктів було зовсім зруйновано. В документах того часу вони називаються вже не містами й селами, а городищами, селищами й «пустими землями». Відновлювані поселення знову руйнувалися татарами. Така ж доля спіткала і Полтаву. З 1503-го Полтава належала маршалкові князю Михайлу Глинському. У 1508 року вона була в нього відібрана польським королем Сигізмундом I за участь в антипольському повстанні. Однак пізніше все ж таки була повернута родині Глинських. Першим, відомим згідно збережених документів, козаком містечка був Григір Масло[11]. У 1537 господарем Полтави стає зять Глинських — Байбуза.

До 1569 р. ці землі перебувалаи у складі Великого князівства Литовського, з 1569 р. в складі Речі Посполитої.

У 1630 Полтава як «пуста слобода» віддана на врядування королівському секретарю Бартоломію Обалковському. 28 лютого 1637-го, опісля смерті воєводи брацлавського Лукаша Жолкевського, його статки в Україні разом з містечком відійшли Станіславу Конєцпольському, який значно зміцнив оборону міста, розширивши та укріпивши існуючу фортецю. На той час поштовхом до заселення Полтави був факт її входження до промислового басейну з видобування селітри.

У другій половині XVI ст., на Полтавщині значилося близько 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села: ці місця масово заселялися. У XVI—XVII полтавські землі перейшли під володіння польських магнатів.

У 1641 році, в історичному документі Полтава була названа містом і згадуються передмістя, де оселялися заїжджі купці, ремісники, дрібна шляхта. У 1646 році Полтаву, опісля смерті Конецпольського, захопили загони Яреми Вишневецького. На той момент, за офіційними документом у місті нараховувалося 812 господарств. Населення постійно збільшувалося за рахунок втікачів з Чернігівщини та Київщини, що було однією з причин сварок Вишневецьких з Мартином Калиновським[11].

Полтава у складі Гетьманщини[ред. | ред. код]

Докладніше: Хмельниччина

У 1-й половині XVII століття на Ворсклі, в околиці Полтави, закладаються «буди» — підприємства для виробництва поташу й селітри, підпорядковані королівським комісарам. У деяких документах того часу Полтава називається «селітряною державою». Ремісники, які виробляли одні й ті ж вироби, або торгівці, що торгували одними і тими ж товарами, оселялися групами на певних вулицях, які через це звалися Гончарними, Ковальськими, Чоботарськими і т. ін. Багато жителів міста займалися також землеробством і скотарством. Значні площі міської землі були зайняті під пасовищами, вигонами, левадами.

За своїм соціальним складом населення міста поділялось на кілька груп. Основну масу міського населення становили ремісники і торгові люди. Найнижчою верствою була міська біднота, найбільш безправна і незабезпечена частина населення. Це були зубожілі ремісники, учні, робочий люд, зайнятий на різних промислах, що належали місту. Більшість їх не мала навіть права міського громадянства. В усіх антифеодальних повстаннях міська біднота активно виступала разом з селянством.

Міська знать складалася з купців, лихварів, окремих майстрів, багатих орендарів, власників міських фільварків, хуторів і промислів. Багаті жителі міста захоплювали всі найважливіші міські посади і жорстоко експлуатували бідноту.

Хоч Полтаві ще в XVII столітті було надано магдебурзьке право, її населення мало виконувати різні повинності на користь феодалів — власників міста. В міському магістраті порядкували багаті купці та лихварі. Найбільших утисків трудівники міста зазнавали з боку польсько-литовських феодалів. Тому вже з самого початку визвольної війни українського народу проти польської шляхти в козацьких військах було багато жителів міста. Поряд з біднотою виступали ремісники, а нерідко — і заможні верстви.

Полтава була однією із значних резервних баз війська Богдана Хмельницького. Вона відіграла велику роль у постачанні повстанцям зброї, пороху та продовольства.

У 1648 Полтава стала військово-адміністративним центром Полтавського полку в складі Гетьманської України (з 1648 по 1775 роки). Першим полтавським полковником був Мартин Пушкар. Під проводом М. Пушкаря Полтавський полк брав участь у битві під Зборовом у 1649 році та в інших бойових операціях проти польської шляхти. Багато зробив М. Пушкар для успішного проведення Переяславської Ради.

У 1650 році на честь звільнення краю від магнатів і шляхти, з дозволу київського митрополита Сильвестра було засновано Хрестовоздвиженський монастир.

У січні 1654 року на Переяславській раді посланці Полтави присягають на вірність Московському царству. На початку лютого для приведення полтавчан до присяги у місто прибуває стольник А. І. Спасителев, надісланий В. В. Бутурліним, який очолював московське посольство на раді. Загалом присягнуло 1335 осіб — козаків, міщан, кравців і шевських майстрів[9].

У 1658 році Полтава стала центром повстання проти Івана Виговського. Літописець С. Величко зазначав, що полтавський полковник М. Пушкар «зібрав собі з винників, броварників, пастухів і наймитів людських полк піхотний і назвав його дейнеками». В січні 1658 року повстанці розбили під Диканькою великий загін Виговського. Той вдався по допомогу до кримського хана і в травні 1658 року вирушив на Полтаву, де були зосереджені основні сили повстанців. Бойові дії тривали з 18 травня по 1 червня. Спершу успіх мали повстанці. Тоді Виговський попросив підтримки у татар, які були залишені ним за дві милі від Полтави. Сталася ще одна запекла битва, сили були дуже нерівні, і повстанці зазнали поразки. В бою загинув і сам М. Пушкар. Після цього Виговський зайняв Полтаву. Протягом трьох днів татари руйнували і грабували місто, по-звірячому вбивали та забирали в неволю людей.

У 1660—1680 рр. серед козацької старшини Лівобережної України точилася гостра боротьба за гетьманську владу, і Полтаву не раз руйнували татари. Нападали татари на Полтаву і під час війни Росії з Туреччиною в 1680—1690 рр. Востаннє вони зруйнували місто в 1695 році, коли на Полтаву вчиняють набіг кримські татари, на чолі яких стояв гетьман Ханської України Петро Іваненко. Татари грабують околиці та спустошують Хрестовоздвиженський монастир.

З часом навколо Полтави були споруджені нові укріплення: місто було обнесене ровом і оточене валом. По периметру був зведений дубовий частокіл з п'ятьма вежами, десятьма бастіонами і 28 гарматами[12]. На початку XIX століття, коли місто почали реконструювати, всі укріплення знесли.

У боротьбі українського народу проти татарської та турецької агресії козаки Полтавського полку брали найактивнішу участь. Особливо відзначилися вони в азовсько-дніпровських походах у 1695—1696 рр. Про ці події нагадує дзвін «Казикермен», вилитий з гармат, захоплених при взятті кріпості Казикермен. Цей дзвін нині експонується у Полтавському краєзнавчому музеї.

Під час Північної війни[ред. | ред. код]

Докладніше: Полтавська битва

Важливою віхою в історії Полтави була Північна війна 1700—1721 рр. Вже на початку війни в Прибалтику разом з російськими військами були відправлені українські козацькі полки, в тому числі і Полтавський.

21 квітня 1708 року генеральний суддя козацького війська Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра подали Петру I донос з 25 статей на Івана Мазепу, але цар не повірив і наказав стратити донощиків.

Однією з найвизначніших подій у Північній війні була Полтавська битва. Перші відомості про намір шведів іти на Полтаву надійшли в Україну ще в січні 1709 року. Полтава була важливим стратегічним пунктом, оскільки через неї пролягали шляхи, які вели в Росію (зокрема т. зв. Муравський шлях — головна комунікація між Південною Україною на північ до кордону з Московською державою). Падіння Полтави негативно вплинуло б на весь хід воєнних дій, тому обороні цієї фортеці російське командування надавало великого значення. На початку 1709 року Петро І послав у фортецю три полки солдатів на чолі з полковником О. С. Келіним, який був досвідченою у військовій справі людиною. «Степанич один вартий фортеці»,— зауважив Петро І, призначаючи Келіна на посаду коменданта Полтави. Келін почав готувати місто до оборони. На допомогу військовому гарнізону було озброєно 2600 жителів міста (яке мало тоді всього понад 4 тис. чол. населення). Збільшились і запаси бойового спорядження — пороху, ядер, свинцю, сірки, селітри, картечі, а також продовольства. З боку Ворскли Полтаву прикривала майже непрохідна для війська широка болотиста рівнина. Сама фортеця з усіх боків була оточена земляними валами з бійницями і дубовим частоколом. У фортеці було 10 бастіонів з 28 гарматами різного калібру.

1 квітня 1709 року почалася облога Полтави військами Карла XII. Карл XII сподівався захопити її без особливих труднощів. Шведи кілька разів — з квітня до початку травня — намагалися захопити місто штурмом, але зазнали невдачі. Тоді вони почали копати траншеї, намагаючись наблизитися до кріпосних стін, але й це їм не допомогло, бо гарнізон пильно стежив за всіма діями ворога. Велику допомогу подавали російському війську жителі околиць, які повідомляли про дії шведів. Завдяки цьому захисники фортеці вчасно вживали контрзаходів, щоб перешкодити ворогові вести облогові роботи.

Під час боїв зв'язок між окремими частинами міста та з навколишніми населеними пунктами підтримувався через численні підземні ходи, більшість яких була споруджена ще у XVI—XVII століттях для захисту від нападів татар.

В перших числах травня шведи почали облогу. 23 травня вони зробили підкоп під стіни міста з боку теперішнього парку «Перемога» і заклали бочки з порохом, але захисники своєчасно помітили це, витягли бочки і перекотили їх у Полтаву. Був ущент розбитий також трьохтисячний загін ворога, який намагався вдертися в Полтаву. Мало не щодня ворожі війська, незважаючи на великі втрати, штурмували фортецю. Співвідношення сил було дуже нерівним, укріплення фортеці за час боїв пошкоджені. В місті не вистачало людей і бойового спорядження.

Петро І, що перебував на той час у Воронежі, дав наказ О. Меншикову підійти з військами до Полтави, а при можливості допомогти їй і людьми. В місто надійшло підкріплення: загін у 900 чоловік на чолі з бригадиром О. Головіним пробився в Полтаву, значно збільшивши сили її гарнізону і запаси пороху. 27 травня до Полтави прибув із своїм військом і Б. Шереметєв. 1 червня загін шведів з 3 тис. чоловік кинув на місто кілька бомб. Почалась пожежа. Частина гарнізону мусила залишити вали і кинулась її гасити. Цим скористалися шведи. Вони вилізли на міські вали і поставили там свої прапори. Але марно шведи вважали себе переможцями. На допомогу гарнізонові прийшло майже все населення міста, навіть жінки і діти. Через деякий час міські вали були очищені від ворога. Після цього бою шведи запропонували полтавчанам здатися, погрожуючи знищити все місто і населення. Це була вже восьма пропозиція. Келін від імені всіх захисників Полтави відкинув її і зразу ж організував наступ на шведів, вибивши їх з окопів аж до самої Ворскли і затримавши запланований рух шведської армії на Москву через Харків і Бєлгород.

4 червня під Полтаву прибув Петро І з військами. Він надіслав захисникам міста листа, який був «негайно в бомбу покладений і в Полтаву кинутий». Петро дякував їм за відвагу і стійкість і обіцяв незабаром визволити з облоги. Прочитавши цей лист біля Спаської церкви, гарнізон і жителі міста дали клятву боронитися до останньої краплі крові.

Після військової ради 16—17 червня в таборі біля села Крутого Берега — нині околиці Полтави — Петро І розпочав підготовку до генеральної битви. 21 червня шведи знову підкопались під стіни, заклавши бочки з порохом. Але захисники і на цей раз зробили вдалий контрпідкоп і витягли бочки. Шведи цього не помітили і пішли на приступ. Почався запеклий бій, який тривав цілу добу. На світанку 22 червня штурм відновився. Він тривав дві години. Захисники міста і на цей раз відкинули ворога.

Після битви гарнізон і жителі міста зібралися біля Спаської церкви і всі ще раз присягнули не здаватися шведам, а боротись до перемоги. Дорого заплатили шведи — першокласна тоді європейська армія — за своє настирливе намагання захопити Полтаву. З 1 травня по 22 червня 1709 року вони втратили під її стінами 6176 чол. — більше, ніж одну п'яту армії. Захисники Полтави за той же час втратили вбитими 1186 солдатів і місцевих жителів, а 1728 чол. було поранено. Шведи почали відводити від Полтави основні свої сили. Біля фортеці лишилася тільки частина війська.

Генеральна битва російських військ з шведами, що увійшла в історію як Полтавська битва, відбулася за 5 км від міста. Територія, на якій розташувалися війська Петра І, була рівною, правий фланг її був відкритим, а лівий межував з густим Яківчанським лісом. Тил табору російської армії прикривав урвистий берег Ворскли. З фронту цю рівнину облямовував Будищанський ліс, а у північній частині вона закінчувалась пологим спуском до лісу. Шведи могли наступати тільки між Яківчанським та Будищанським лісами на північно-західній частині поля бою. Готуючись до бою, російське командування добре укріпило свої позиції. Перед табором було споруджено шість поперечних і чотири поздовжні земляні укріплення — редути, які розрізали лад наступаючого шведського війська. Це були чотирикутні укріплення, розташовані один від одного на відстані рушничного пострілу. Кожен редут був обведений ще високим земляним валом та обкопаний ровом. У редуті розташовувалися батальйон піхоти та гармати. У складі обох армій були козацькі полки, у російській армії — на чолі з Семеном Палієм, у шведській — на чолі з Іваном Мазепою та Костем Гордієнко. Напередодні бою російська армія налічувала близько 42 тис. чоловік. Крім того, її дуже посилили загони українських козацьких полків — Миргородського, Полтавського, Київського, Ізюмського, Харківського, Ніжинського, що підійшли до поля бою 26 червня. На них покладалося завдання відрізати противнику шлях до відступу на захід.

На світанку 27 червня кінні і піші полки шведського війська (близько 30 тис. чоловік) почали наступ на російські редути. Початок руху шведів був помічений О. Меншиковим. Російська кіннота негайно вишикувалась у бойовий порядок, а артилерія, розміщена в редутах, відкрила вогонь по ворогу. Противники зустрілися перед лінією редутів. Російські кавалеристи завзято боролися з ворогом і кілька разів примушували його відступати. Але шведську кінноту підтримувала піхота. Незважаючи на ці труднощі, російська кавалерія продовжувала завдавати шведам значних втрат. О. Меншиков відправив Петру І захоплені у ворога перші трофеї — військові прапори. Проте дії російської кінноти в цьому авангардному бою повинні були мати лише допоміжний характер. Вона мала затримати шведів на деякий час, розладнати їх ряди і, головне, дати можливість основним російським силам підготуватися до генеральної битви. Тому Петро І о п'ятій годині наказав Меншикову відійти за лінію редутів. Шведам удалося ціною великих втрат захопити два незакінчені (перпендикулярні) редути.

З відходом російської кінноти шведи пробилися на головне поле бою. Їх просуванню дуже заважали два перпендикулярні редути, з яких росіяни вели вогонь. Обстріл з невеликої відстані по зімкнутих рядах завдавав ворогам величезних втрат і примусив їхнє праве крило — трьохтисячний загін кінноти, і піхоти на чолі з генералом Росом — повернути праворуч і відірватися від головних сил. Решта військ лишилась на полі бою — рівнині, на правому фланзі якої був розташований російський табір.

Подальші події підтвердили правильність розрахунків російського командування. Ліве крило шведів, що опинилося в полі обстрілу російської артилерії, розташованої в таборі, змушене було відступити і розташувалося в Будищанському лісі. Авангардний бій на цьому закінчився.

Користуючись перервою, Петро І розташував свої війська для другого вирішального етапу битви. В центрі розмістилися 42 батальйони піхоти, на правому крилі — кіннота під командуванням Р. О. Боура. Лівий фланг зайняли п'ять драгунських полків під командуванням Меншикова.

Саме в цей час, коли російські полки готувалися до вирішальної битви, їм оголосили наказ Петра І (який дійшов до нас в літературному оформленні пізніших часів), де він писав: «Воїни! От прийшов час, який вирішить долю вітчизни. Отже, не повинні ви думати, що боретесь за Петра, але за державу, Петру вручену, за рід свій, за вітчизну».

Генеральний бій розпочався о дев'ятій годині ранку. Першою вступила в бій російська артилерія. Зімкнутими рядами почали зближуватись обидві армії. На відстані 25 саженів росіяни зробили перші рушничні залпи, які завдали шведам дуже великих втрат. Російські полки мужньо зустріли вогонь ворога. Після цього розпочалася запекла рукопашна битва. Навальним натиском на ворога російські війська примусили його відступити. Незабаром відступ перетворився на безладну втечу. Під час бою шведи втратили понад 9200 чол. вбитими, понад 3000 чол. було захоплено в полон. Втрати російської армії становили 1345 чол. вбитими, 3290 чол. було поранено.

Уцілілі шведські частини — близько 16 тис. чол.— почали відступати до Дніпра. 30 червня біля села Переволочної їх наздогнали і захопили в полон російська кіннота під командуванням О. Меншикова та козацькі полки під командуванням С. Палія. Таким чином, Полтавська битва закінчилась цілковитим розгромом шведської армії. Ця перемога фактично визначила кінець Північної війни, хоч вона ще тривала багато років. В той час, як на полі бою вирішувалась доля головних сил шведської армії, російське військо генерала Ренцеля, розгромивши загін шведського генерала Роса, встигло енергійним ударом захопити шведський табір під Полтавою, в якому були здобуті багаті трофеї. 28 червня відбувся урочистий вступ російських військ у Полтаву. Біля міської брами російські полки, очолені Петром І, зустрічали захисники міста на чолі з полковником О. С. Келіним.

У 1787 році на полі Полтавської битви під керівництвом відомих російських полководців О. В. Суворова і М. І. Кутузова були проведені маневри російських військ, які повторювали Полтавський бій. Героям битви споруджено монумент Слави у центрі міста, пам'ятник на місті відпочинку Петра І після Полтавської битви, пам'ятник захисникам і комендантові міста полковнику Келіну. На місці Полтавської битви створено у 1950 році музей.

Пьер-Деніс Мартін. «Полтавська битва» (1726)
Соборна площа і Успенський собор на листівці поч. XX століття
Спаська церква з обеліском на честь перемоги у Полтавській баталії на листівці поч. ХХ століття

Коротка історія Полтави до поділу України на губернії[ред. | ред. код]

Економічний розвиток Полтави у другій половині XVII та в першій половині XVIII століть виявився у подальшому зростанні ремесел та торгівлі. В місті виникли перші цехи. Ще в 1662 році полковник Дем'ян Гуджол видав універсал з дозволом на утворення цеху ткачів, а в 1676 році полковник Павло Семенович дозволив утворити в Полтаві бондарський цех. Пізніше, аж до 1719 року, ці універсали підтверджувалися й іншими представниками козацької старшини. На початку XVIII століття в місті були також кушнірський, кравецький та інші цехи, в яких об'єднувалося близько 300 ремісників.

Крім ремесел, у Полтаві розвивалися такі промисли, як млинарство, гуральництво, селітроваріння, гутництво тощо. В 1722 році були складені відомості по сотнях Полтавського полку для того, щоб дізнатися про грошові і хлібні податки, що збиралися раніше гетьманом, і передати їх у царську казну. Відомості мають такі статті: тютюнництво, млинарство, бджільництво, винокуріння. Крім того, тут є дані про податки з броварень, солодовень, воскобоєнь, ярмарок, мостів тощо. З них видно, що тютюн розводили козаки в Жуках, Тахтаулові, Івонченцях, Гавронцях, Рибцях, Супрунівці, Івашках, Петрівці, Нижніх Млинах та інших приміських селах. Усі вони, за винятком окремих осіб старшинських, сплачували «по гривні на владу гетьманську», тобто в особистий доход гетьмана. Млинів у Полтаві і найближчих до неї селах було 38, каменів млинарських — 83, ступ — 19. Вуликів у полтавських жителів — козаків, міщан, посполитих, церковних і монастирських — було 4980. Щодо винниць і винокурних казанів, то у козацької старшини, з якої за них нічого не бралося, їх було 61, у міщан — 109 (вони належали 45 господарям).

Дворів шинкових було 38, шинків горілчаних — 18, відеркових шинків — 46, бражниць — 11, солодовень — 11, воскобоєнь — 2. Шинки належали не тільки багатіям міста, а й церквам та окремим цехам. Були і «козацькі братські» шинки. У місті було 4 ярмарки, на яких з купців бралося ярмаркове: на полковника полтавського по 2 алтини, а на старшину — по копійці.

Значного розвитку набирала чумацька торгівля. Зростали торговельні зв'язки міста з іншими українськими і російськими містами. Із Росії сюди возили сіль, металеві вироби, хутра, а звідси — поташ, скляні вироби, селітру, продукти сільського господарства. Величезну роль у торговельному обміні відігравав великий полтавський ярмарок. Сюди привозили залізні вироби з Тули, шерстяні і шовкові тканини російських, українських і польських мануфактур. Була навіть компанія, яка виписувала товари з «Шлезії» і, зокрема, з Лейпцига. Всі ці товари розвозились потім по південних містах і містечках. На північ вивозили «коней тутешніх заводів», худобу, овець, вовну, шкіри та інші продукти тваринництва, олію, прядиво, горілку тощо. У 1784 році тут було 1226 купців, міщан і цехових.

Розвиток торгівлі сприяв і дальшому поширенню млинарства, винокуріння, пивоваріння, тютюнництва, бджільництва тощо. За даними Румянцевського перепису 1767—1769 рр., тільки у козаків, що жили в місті, було вуликів 1084, млинів — 7, винокурень — 3 тощо. Частина козаків займалася торгівлею. Як далеко зайшла економічна нерівність серед козаків, можна судити хоча б з таких даних: Лапощенко Михайло мав винокурню, яка давала йому 150 крб. прибутку на рік, не рахуючи інших прибутків від господарства; Кошовенко Василь їздив торгувати на Запорізьку Січ; Литвин Федір торгував маслом аж у Стародубі і Новгородку; Соляник Кіндрат торгував рибою та сіллю і їздив у Крим, мав 2 млини на 5 каменів і ступу; Носенко Павло — значковий товариш — мав хутір в урочищі Тагамлик, де жили «піддані йому селяни» — посполиті (6 родин). У той же час деякі козацькі сім'ї не мали навіть власної хати, 73 родини на хліб заробляли собі «по різних людях». У інших «земля лежала пуста», бо обробити її нічим. Звичайно, це викликало незадоволення козацької бідноти своїм становищем, і вона виступала як проти місцевого «начальства», так і проти політики уряду.

Із зміцненням феодально-кріпосницької системи посилювалась експлуатація трудящих мас. Шляхта і козацька старшина, за підтримкою царського уряду, взявши владу до своїх рук, експлуатували селянство і міську бідноту, а також рядове козацтво. Населення міста змушене було сплачувати різні податки, головний тягар яких падав на міщан і селян. Особливо тяжким був збір на утримання російських військ (квартири, паливо, провіант, фураж), а також на козацьку старшину та міську адміністрацію — т. зв. ральці, на церкву тощо. Щороку чимало людей посилали на будівництво фортець міст, каналів. Багато з них гинуло там від голоду і пошестей.

В магістраті Полтави засідали представники міської верхівки та козацької старшини — полковник, городовий отаман, війт, бурмистр. При розгляді деяких справ голосував навіть воєвода. Вони і вирішували всі питання у своїх інтересах.

Козацька старшина і керівники магістрату захоплювали також міські землі, змушували населення виконувати різні повинності.

Навколо Полтави було розкидано чимало сіл і хуторів, які пізніше увійшли в межі міста, — Павленки, Кривохатки, Кобищани тощо. Жителі цих сіл і хуторів, а також Івонченців, Івашок, Грабинівки і частини села Осмачок, де наприкінці XVIII століття було понад 300 селянських господарств з 1147 ревізькими душами, платили з кожного господарства місту по 1 крб. податку та ще за кожну хату по 50 коп. (т. зв. «подимне»). Крім того, магістрат користувався даровою працею селян для різних міських робіт, особливо під час квартирування в місті генералітету і полків. Селяни тоді возили дрова, сіно, солому, воду тощо. А кошти, які місто одержувало від підлеглих йому сіл, йшли на купівлю землі для розширення території міста, на утримання адміністрації, на боротьбу з пошестями і т. ін. За рахунок цих коштів, використовуючи своє становище, збагачувалася міська знать.

У 1767 році трудящі міста підписали наказ депутатам, обраним до комісії, створеної Катериною II для складання законів. Жителі міста просили, щоб місту повернули у всій повноті магдебурзьке право, а їх звільнили від засилля багатіїв тощо.

  • В 1751—1770 роках тривало будівництво Свято-Успенського кафедрального собору. Так довго його будували через відсутність достатнього фінансування та інші причини. Це був перший кам'яний собор Полтави.
  • Важливим у житті Полтави був і Рум'янцевський опис Малоросії 1765—1769 років: за його даними у місті було близько 50 вулиць.
  • В 1769 році в Полтаві народився І. П. Котляревський, який став одним з перших письменників що використовували народну мову, і твори якого згодом значно вплинули на сучасну українську мову Наддніпрянщини.
  • Наприкінці XVIII ст. Полтава була вже досить великим полковим містом: У 1770 р. почали роботу кілька цегельних заводів, які виготовляли цеглу для споруджування кам'яних церков, а протягом того ж 1770 року збиралося чотири ярмарки, в понеділок і п'ятницю проходили торги, на яких торгували хутром, залізними виробами, худобою, вівцями, смушками, шкірами, овечої вовною, коров'ячим маслом, сіллю, вином, дьогтем. В Полтаві був полковий лікар і аптека. Місто мало свій герб, а полкова канцелярія і магістрат — свої печатки.
  • 1774-го опис міста здійснив Йоганн Гюльденштедт[13].
  • Полтаву турбували і повстання селян та гайдамаків у середині-кінці XVIII ст.:

У 13 липня 1752 року полтавський полковник Андрій Горленко у рапорті гетьману Кирилу Розумовському повідомив про появу у Коломацькому лісі гайдамацьких загонів. У тому ж році Кирилом Розумовським місту затверджено Магдебурзьке право[14].

9 серпня 1774 р. командир Дніпровського пікінерного полку послав до Полтави команду з 100 чоловік для утримання караулів: бо були помічені повстанські (гайдамацькі) загони, які діяли в районі річок Коломака та Кагамлика.

Полтава у складі Російської Імперії[ред. | ред. код]

Полтава у складі Новоросійської губернії[ред. | ред. код]

  • 1764 Початок анексії козацьких володінь російським царатом — загарбано територію 13-ти сотень Полтавського полку, з козаків цих земель сформовано 8 рот Дніпровського пікінерного полку, штаб якого знаходився в Переволочній.
  • 1775 Полтава приєдналася до Новоросійської губернії.
  • 1778 року коштом бургомістра полтавського магістрату Павла Яковича Руденка був зведений перший пам'ятник на згадку про битву 1709 року, в пам'ять звільнення його батька із шведського полону під час Північної війни[15].
  • 1779 Засновано Полтавське повітове училище — перший навчальний заклад світського типу.
  • 1782 Полтаву відвідав російський мандрівник Василь Зуєв, який дав її перший опис: Полтава — невелике містечко з тисячею дерев'яних, низьких, але чисто зовні вибілених будиночків, з яких лише два або три кам'яних.
  • 1787 Подорожуючи Україною, Катерина II на зворотному шляху з Криму заїхала до Полтави. 7 червня 1787 війська, які знаходилися тут, імітували битву 1709 року. Командувачами були П. А. Румянцев і О. В. Суворов (за іншими даними — О. В. Суворов та М. І. Кутузов). Цього дня Г. О. Потьомкіну був подарований титул «князя Таврійського».
  • 1797 року лікар Іван Тишевський побудував власним коштом першу міську лікарню на 50 ліжок. До 1803 року він лікував у ній безкоштовно. Витративши всі свої заощадження, він звернувся до уряду з проханням прийняти лікарню на державне утримання або надати йому грошову допомогу. Але з Петербурга надійшов наказ продати його будинок з торгів під заклад.

Полтава як центр Полтавської губернії[ред. | ред. код]

Перша половина XIX століття[ред. | ред. код]

Основна маса жителів Полтави — цехові ремісники і посадські — складала стан міщан. На початку XIX століття в місті було 10 цехів, у яких об'єднувалося 359 ремісників, 26 підмайстрів, 446 учнів, 325 робітників, а в 1853 році — вже 538 майстрів, 483 підмайстри, 357 учнів. Згідно з царським указом від 20 червня 1808 року для посилення в Росії виробництва сукна з Богемії, Моравії, Ельзасу, Саксонії та інших німецьких князівств було запрошено ремісників — «суконних фабрикантів». У Полтаві поселилися 54 сім'ї (249 чоловік)[16]. Для їх розміщення на околиці міста було побудовано близько 50 глиномазаних будинків — Німецька слобода, або Колонія (нині район вулиць Балакіна і Сковороди).. Колоністам було надано ряд пільг, проте більшість із них поступово розорювалась і лише деякі стали потім підприємцями. Так, наприклад, у 1814 році в Полтаві іноземець Киршстен заснував сукновальню, яка поступово зростала і в 1847 році виробляла 910 аршин сукна на суму 525 крб. сріблом.

Монумент Слави на Круглій площі на листівці поч. ХХ століття
Олександрівська (Кругла) площа. робота Євграфа Крендовського 1830-ті рр.

За період XVII—XVIII століть Полтава багато разів змінювала свій адміністративний статус: з 1648 до 1775 року вона була центром Полтавського полку, з 1775 року — повітовим центром Новоросійської губернії, з 1784 року по 1796 рік — Катеринославського намісництва, з 1796 року по 1802 рік — Чернігівської губернії, яка згодом почала називатися Малоросійською губернією, а з 1802 року 8-тисячне місто стало центром нової Полтавської губернії.

Спочатку в її складі було 10, потім 12, а з 1803 року — 15 повітів. При губернському правлінні у 1803—1805 роках було створено будівельну експедицію і губернську креслярську, які очолював Михайло Амвросимов. Під його керівництвом було розроблено проект забудови Полтави, за яким місто було поділено на квартали і межі його були відсунуті на захід. Новий центр міста отримав форму кола — сучасна Кругла площа — діаметром 345 метрів, від якого радіально розходяться вісім вулиць.

Мандрівники, які бували в Полтаві у цей час, характеризували її як невелике, невпорядковане місто. Так, Василь Зуєв, який відвідав Полтаву в 1782 році, писав: «Це невелике містечко з 1000 дерев'яних, низьких, але чисто знадвору вибілених будиночків, з яких всього 2 чи 3 кам'яних…». У 1787 році французький посол при російському уряді граф Сеґюр, який супроводив Катерину II під час її мандрівки по Україні, писав: «Полтава невелике містечко, погано прикрашене і мало заселене, не привертає уваги жодним чудовим будинком». Павло Сумароков, перебуваючи в Полтаві в 1802 році, так говорив про неї: «Полтава — бідне і маленьке містечко, в якому немає ні правильних вулиць, ні порядних споруд».

Князь Долгоруков, що був у Полтаві вже в 1812 році, не знав, де йому зупинитись, бо готелів у місті не було. Їх заміняли так звані «гербери», тобто заїжджі двори, та й дворів цих було всього три. Долгоруков, може, під впливом того, що йому довелося якийсь час жити в «гербері», не пошкодував фарб, щоб змалювати Полтаву в найгіршому вигляді. За його словами, в Полтаві страшна пилюка, грязюка така, що «полтавські дами їздили на вечори волами», що бруківка в місті прокладена тільки від Собору і до Стрітенської церкви, та й то низької якості.

Звичайно, враження таких людей, які звикли до Петербурга, Парижа, Москви чи інших великих міст, слід сприймати критично. В Полтаві вже й тоді були кам'яні споруди — церкви, крамниці, приватні будинки козацької старшини, поміщиків, купців,— але їх було ще небагато. Наприкінці XVIII століття матеріали перепису називають у місті 51 вулицю.

Коли Полтава стала губернським центром, вона була перепланована і забудована при безпосередній участі українських і російських зодчих. У 1803—1805 рр. губернський архітектор М. Амвросимов розробив проект планування, за яким Полтава мала стати «малим Петербургом». Згідно з цим проектом межі її відсунулись на захід. Місто було розчленовано на квартали, його прикрасили нові прямолінійні вулиці; багато невпорядкованих садиб і будівель зносились зовсім або переносились на нові місця. Тоді ж було прокладено і нову головну вулицю (тепер вулиця Соборності), яка з'єднувала старий центр (фортецю) з новим адміністративним центром, утвореним на історичному місці зустрічі полтавчан з російською армією, очолюваною Петром І, після Полтавської битви. Новий центр мав форму круглої площі діаметром 345 метрів, від якої радіусами розходилися 8 вулиць. Кожна з них закінчувалась у перспективі церквами, пам'ятниками або урядовими будинками.

В цих секторах-кварталах з 1804 по 1811 рік, за т. зв. «зразковими» проектами видатного російського зодчого А. Захарова та інших, було збудовано 7 великих адміністративних будинків у стилі класицизму, а в геометричному центрі кола на честь 100-річного ювілею Полтавської битви в 1805—1811 рр. споруджено Монумент Слави. Початковий проект монументу належить М. Амвросимову, остаточний варіант виконав професор Петербурзької академії мистецтв, відомий архітектор Тома де Томон. Згодом, уже в 1850-х рр. ця кругла площа була обсаджена деревами і з часом перетворена на міський, т. зв. Корпусний сад.

Поряд з будівництвом приміщень для урядових установ, повільно поліпшувалось комунальне господарство. Збудували міст через Ворсклу (до цього там був тільки «водохідний дуб»), бульвари, колодязі з навісами, ринок, відкрили заїжджі двори, забрукували кілька вулиць (до того часу була тільки одна вимощена вулиця). Правда, мостили вулиці дрібним щебенем, набиваючи піском, від чого влітку в місті стояла величезна пилюка, а весною і восени на немощених вулицях була така багнюка, що в ній тонули коні і екіпажі. «В Полтаві з її передмістям, — писав наприкінці 1840-х рр. відомий історик і етнограф В. В. Пассек,— налічується 1500 приватних будинків — число значне, але, мабуть, тільки якась сотня з них може називатись будинками: решта — мазанки, хати… . Приватні будинки — найпростішої архітектури, без будь-яких прикрас, але здебільшого побілені за українським звичаєм. Майже при кожному будинку є сад».

2 лютого 1808 року було відкрито Полтавську чоловічу гімназію.

  • У 1810 році у Німецькій колонії (нині Театральний провулок) закінчено спорудження будівлі першого стаціонарного театру, збудованого на кошти міста.
  • У серпні 1812 року у зв'язку з початком Франко-російської війни за дорученням малоросійського генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського письменник І. П. Котляревський формує 5-й Полтавський кінний козачий полк. У вересні формування ополчення в основному закінчене. Воно складається з 13 тисяч кінних і піших козаків і 3 тисяч казенних поселян[16]. Наприкінці вересня 6-й Полтавський козачий полк під командуванням М. Свічки відправляється на Орел, потім через Калугу до армій М. І. Кутузова. 12 прапорів Полтавського ополчення, яке повернулось з Закордонних походів в 1814 році, зберігались в Успенському кафедральному соборі Полтави.
Будинок Котляревського у Полтаві, робота Тараса Шевченка 1845 р.
Пам'ятник на місці відпочинку Петра I на листівці поч. ХХ століття

На 1802 рік у місті налічувалося тільки 7975 чол. населення, з них поміщицьких селян — 412 душ, козаків — 300, ремісників — 300, решта — різночинці, міщани, та дворяни. З середини XIX століття населення міста зростало досить швидко — у 1838 році тут проживало 15 521 чол., у 1842 році — 16 787 чол., у 1851 році — 20 819 чоловік.

На цей час Полтава стала значним культурним центром. Вона відігравала також помітну роль у розвитку громадсько-політичної думки. Активну діяльність розгорнули тут декабристи. З 1818 по 1821 рік у Полтаві жив М. М. Муравйов, член таємного товариства «Союз благоденства», який тоді був ад'ютантом полтавського генерал-губернатора князя М. Г. Рєпніна. Тут же проводив велику роботу М. Новиков, член «Союзу порятунку». Новиков заснував у Полтаві Масонську Ложу, через яку залучав до революційної діяльності найбільш здібних і революційно настроєних дворян. Є відомості, що до складу цієї ложі входив і І. П. Котляревський.

Очолюючи діяльність таємного товариства в Полтаві, Новиков зберігав у себе програмний документ «Союзу благоденства» — «Зелену книгу». Очевидно, полтавська організація «Союзу благоденства» була однією з діючих управ товариства. До Полтави часто приїздили П. І. Пестель, М. П. Бестужев-Рюмін, С. Г. Волконський, М. І. Лорер, М. С. Лунін, М. М. Муравйов тощо.

Незважаючи на реакційну русифікаторську політику царського уряду, в XIX столітті відбулися значні зрушення в культурному розвитку міста. Крім початкових шкіл, відкрилось повітове училище (1799 рік), гімназія (1808 рік). В 1818 році було відкрито інститут шляхетних дівчат та духовне училище, в 1820 році — школу садівництва, яку потім в 1841 році закрили, передавши будинок інституту шляхетних дівчат. У 1840 році відкрили кадетський корпус.

І хоч навчання в усіх цих закладах в основному мало схоластичний характер, з їх вихованців вийшло чимало визначних діячів культури. Зокрема, в полтавській гімназії навчалися: один із засновників петербурзької математичної школи М. В. Остроградський, талановитий український поет-байкар Л. І. Глібов, засновники і керівники однієї з перших у країні революційних організацій різночинної інтелігенції — Харківсько-Київського таємного товариства Я. М. Бекман та В. О. Португалов, видатний письменник, театральний і культурно-громадський діяч М. П. Старицький, історик та громадський діяч буржуазно-демократичного напряму М. П. Драгоманов тощо. В 1840-х рр. тут працював викладачем гімназії видатний український поет-романтик Л. І. Боровиковський. З учителем цієї ж гімназії Ткаченком був особисто знайомий Т. Г. Шевченко, який приїздив до Полтави 1845 року. Тут він створив картини «Полтавський монастир» та «Будинок Котляревського». Нині про це нагадує меморіальна дошка на будинку 3-ї середньої школи (вул. В'ячеслава Чорновола, № 4). В Полтавській духовній семінарії вчилися український письменник М. І. Гнідич, українські письменники В. П. Гоголь (батько М. В. Гоголя), М. М. Макаровський — автор збірки «Мова з України», О. М. Бодянський — український філолог-славіст, письменник і педагог С. П. Стеблін-Камінський. У Полтавському повітовому училищі в 1818—1819 рр. вчився великий український письменник М. В. Гоголь. Директором училищ Полтавської губернії у 1820—1823 рр. працював передовий на той час громадський діяч, український письменник В. В. Капніст.

  • У 1818 році відкрито Полтавський інститут шляхетних дівчат — середній навчальний заклад для дівчат дворянського походження. Його засновниця і попечительки — В. О. Рєпніна, дружина малоросійського генерал-губернатора князя М. Г. Рєпніна (рідного брата декабриста С. Г. Волконського). У різні роки тут працювали педагогами український поет і етнограф Л. І. Боровиковський, чеський та український музикознавець В. В. Єдличка і його брат музикознавець і композитор А. В. Єдличка, громадський і культурний діяч, член Кирило-Мефодіївського товаристваД. П. Пильчиков, письменник С. П. Стеблін-Каменський.
  • У 1817—1821 роках одним з директорів Полтавського вільного театру був І. П. Котляревський. У 1819 році він написав п'єсу «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які поклали початок новій українській драматургії. У 1818—1821 роках на сцені театру грав М. С. Щепкін — майбутній великий український і російський актор, основоположник критичного реалізму в російському та українському театральному мистецтві, викуплений з кріпацтва на кошти, зібрані жителями Полтави і губернії.
  • У 1818—1819 роках в Полтавському повітовому училищі навчався М. В. Гоголь.
  • У 1836 році в десяти цехах міста (шевському, різницькому, ковальському, кравецькому, шапковому, ткацькому, кушнірський, шаповальському, бондарському, гончарному) налічувалось 359 ремісників, 26 підмайстрів, 446 учнів, 325 працівників[16].

З 2 квітня 1838 року в місті почала видаватись щотижнева газета «Полтавские губернские ведомости». Редактором її тривалий час був П. І. Бодянський, який вмістив у газеті багато статей з географії, історії та етнографії Полтавщини. П. І. Бодянський видав також окремі книги «Достопримечательности Полтавы» та «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год», де зібрано значний статистичний матеріал про Полтаву та Полтавську губернію.

На посаді керуючого палатою державних маєтностей працював історик М. І. Арандаренко. Його тритомна праця «Записки о Полтавской губернии» ще й тепер не втратила цінності як довідкова книга з історії Полтавщини.

На 1820—183-х рр. припадає найвище піднесення творчості уродженця Полтави І. П. Котляревського, кращі твори якого —"Енеїда", «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» — знаменували початок становлення нової української літератури. В цей же період у місті виник професійний театр, що прийшов на зміну домашньому поміщицькому театрові. Тут у 1818—1821 рр. в трупі Штейна почав свою діяльність М. С. Щепкін — основоположник реалістичного українського театру. В ці роки Щепкіним створений весь його основний репертуар. При театрі було організовано хор, звідси часто забирали до Петербурга хлопчиків — альтів і дискантів. З цією метою в 1836 році до міста приїздив композитор М. І. Глінка.

  • 1839 року в Полтаві було 27 кам'яних будинків, дерев'яних — 1521, церков кам'яних сім, дерев'яних — шість, Інститут шляхетних дівчат, богоугодний заклад, чотири казенних училища, в тому числі чоловіча гімназія. Проживало 15090 чоловік.
  • Влітку 1845 року місто відвідав великий український поет-демократ Т. Г. Шевченко. Він зустрівся з художником Ф. Л. Ткаченком, з яким навчався в Петербурзі в Академії мистецтв, з людьми, які знали І. П. Котляревського, зробив замальовки його будинку і Хрестовоздвиженського монастиря. Пізніше поет зобразив образ Котляревського, описав місто і його історичні пам'ятки в повісті «Близнюки».
  • 14 грудня 1846 в сім'ї військовослужбовця народився М. О. Ярошенко (1846 — 1898), один з активних членів Товариства пересувних художніх виставок.
  • В описі Полтави 1848 року йдеться, що вода в місті здорова, береться з річки та 232 колодязів. Тут 83 вулиці та провулків, чотири площі, публічний сад, 630 приватних садів, 905 городів, 1770 будинків, в тому числі 46 кам'яних. Жителів 20 009 чоловік[16].
  • У 1846 році полтавці — В. М. Білозерський, Д. П. Пильчиков, Г. Л. Андрузький та інші — увійшли до заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, яке своєю кінцевою метою ставило ліквідацію кріпацтва та самодержавства і створення держави у формі федеративної слов'янської республіки. Члени товариства провадили досить широку роботу серед передової інтелігенції міста. Про це красномовно свідчить і лист члена лівого крила товариства І. Я. Посяди до вчителя полтавської гімназії Л. І. Боровиковського.
  • 27 червня 1849 року відкрився Пам'ятник на місці відпочинку Петра I — там, де знаходилась колишня квартира коменданта фортеці О. С. Келіна. Монумент відлитий у Петербурзі в майстерні художника І. Гамбургера за проектом професора архітектури О. П. Брюллова (брата відомого російського художника К. П. Брюллова).

Друга половина XIX століття[ред. | ред. код]

На той час було створено завод сільськогосподарських машин, цегельні заводи та різні дрібні підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів і майстерні по обслуговуванню найрізноманітніших потреб населення. В 1852—1853 роках до Полтави з Ромен переведено Іллінський ярмарок — один з найбільших в Російській імперії: так у 1853 році на нього привезено товарів на суму понад 16,7 мільйона карбованців, що дало місту майже 68 тисяч карбованців чистого доходу. В місті почалося також посилене будівництво — за 3 роки було споруджено 171 будинок. Міський бюджет зріс з 20 до 30 тис. крб., а кількість постійних купців — з 41 до 852. На ярмарок, який славився торгівлею сукон, шерстяних тканин, та хутрами, з'їжджались до 40 тис. чоловік — майже удвоє більше, ніж жителів міста. Приїжджали австрійські, прусські та інші іноземні купці, які закуповували вовну. У перші роки тут продавали багато селянських товарів. Тільки одеські купці купували їх майже на один мільйон карбованців. З Дону сюди приганяли для продажу табуни коней. З 1880-х рр. Іллінський ярмарок почав поступово перетворюватися на ярмарок місцевого значення.

Діяльність «Громади»[ред. | ред. код]
Обкладинка Букваря Тараса Шевченка, 1861 р.
Єлизавета Милорадович.

В 1855—1862 роках в чоловічій гімназії на посаді старшого вчителя історії працював викладач і громадський діяч О. І. Стронін — один із засновників і керівників полтавської «Громади» — організації ліберально-буржуазної інтелігенції, головним завданням якої була культурно-освітня робота. Крім основного ліберально-буржуазного ядра, до її складу входила і зв'язана з народниками учнівська молодь. Навесні 1862 року кількість «громадівців» становила близько 60 чоловік. Серед них були В. В. Лобода — начальник полтавської телеграфної станції, О. І. Стронін — учитель гімназії, Д. П. Пильчиков — учитель кадетського корпусу, О. Я. Кониський — чиновник губернського правління, В. С. Кулик — дрібнопомісний дворянин, Є. I. Милорадович — поміщиця тощо.

Громадівці поширювали твори Т. Г. Шевченка, О. I. Герцена, в недільних школах для робітників проводили т. зв. «народні читання», які були дуже популярні, пропагували атеїстичні погляди. Деякі члени Полтавської «громади» — О. І. Стронін, І. Д. Стефанович, М. Потєхін, І. І. Ничипоренко — навіть їздили в Лондон до О. І. Герцена. Пізніше майже всі вони були заарештовані і засуджені до заслання та ув'язнення.

О. І. Стронін був особисто знайомий з О. І. Герценом, зустрічався з ним в 1858 році в Лондоні, звідки привіз «Колокол» і інші нелегальні видання. В тому ж році Стронін робить спробу відкрити при чоловічої гімназії першу недільну школу, викладачами якої стають і учні 6 — 7 класів. У вересні 1860 року в школу записалося 209 осіб. З червня 1860 року відкрилися недільні школи при приватних жіночих пансіонах Дейнеки в Лерцер, а з вересня 1861 року — при Маріїнської жіночої гімназії. На чолі цієї школи стояла ліберальна поміщиця Є. І. Милорадович, на кошти якої для учнів недільних шкіл були видані «Граматика» А. І. Стронина і «Українські прописи» О. Я. Кониського. На початку 1861 року Т. Г. Шевченко через свого товариша по Академії мистецтв, у той час вчителя малювання Полтавської чоловічої гімназії Ф. Л. Ткаченко, посилає для учнів недільних шкіл 1000 примірників свого «Букваря» («Букварь южнорусскій») за умови передачі виручених грошей в касу шкіл. У місті на 30 тисяч осіб — п'ять недільних і суботніх шкіл, щоденна школа, народна бібліотека, жіноча гімназія. Влаштовуються літературно-музичні ранки і вечори, публічні читання, ведеться велика просвітницька робота, за що Полтава отримує назву українських Афін[17].

6 травня 1861 року над дорогою в саду І. Н. Гуссона в пам'ять про Т. Г. Шевченка полтавською «Громадою» посаджений дуб — живий пам'ятник поетові.

На початку 60-х років полтавська «Громада» була розгромлена, частина її членів звільнена з роботи, частина заслана.

Рисами глибокого демократизму позначена творчість багатьох письменників і культурно-освітніх діячів, які в 2-й половині XIX та на початку XX століття жили в Полтаві. З 1871 року тут працював Панас Мирний (П. Я. Рудченко). Понад двадцять років (з 1900 по 1921 рік) прожив у Полтаві російський письменник-демократ і громадський діяч В. Г. Короленко. У Полтаві написав повість «Дві московки» І. С. Нечуй-Левицький, який у 1865—1866 рр. працював викладачем духовної семінарії.

З 1865 по 1879 рік у Полтавській гімназії викладав історію педагог і просвітитель І. І. Нечипоренко. В Полтаві вчителював також поет і педагог М. А. Вербицький (Миколайчик Білокопитний), на творчості якого яскраво позначився вплив Т. Г. Шевченка. В. С. Гнилосиров (Гнилосир) — український педагог і письменник, що народився в Полтаві, з 1873 року до кінця свого життя (1901 рік) працював директором повітової школи в Каневі і доглядав могилу Т. Г. Шевченка. П. Й. Капельгородський (пізніше відомий український письменник) видавав журнал «Вісник життя і знання».

Викладачі навчальних закладів міста — історики, філологи, етнографи — проводили також велику роботу по вивченню історії Полтавщини. Цінні фактичні дані та матеріали зібрані в «Трудах Полтавской ученой архивной комиссии», у виданні яких брали активну участь відомі історики Полтавщини І. Ф. Павловський, Л. В. Падалка, В. О. Пархоменко тощо.

Значні зміни в економічному та культурному розвитку міста відбулися після скасування кріпосного права. Яскравим показником капіталістичного розвитку міста після реформи 1861 року було швидке зростання населення. Так, якщо в 1863 році у Полтаві проживало 29 502 чол., в 1869 році — 31 782 чол., в 1873 році — 34 253 чол., то в 1897 році, за даними першого всеросійського перепису, — 53 703 чоловіки.

Значним поштовхом для розвитку промисловості в місті стало залізничне будівництво. 1 серпня 1870 відкрито залізничний рух на ділянці Кременчук — Полтава, розпочато будівництво Головних паровозних майстерень, що завершилося 15 березня 1871. 16 червня відкрито залізничну лінію Полтава — Харків, яка зв'язала Кременчуцьку ділянку з Курсько-Харківсько-Азовської дорогою, яка зв'язала місто не тільки з Харковом та Миколаєвом, а й з Москвою, Петербургом, чорноморськими портами — Одесою та Херсоном. У 1870—1890 рр. стали до ладу ще Лібаво-Роменська та Києво-Полтавська залізниці, які проходили по території Полтавщини; Полтава була зв'язана також з Донбасом через Костянтиноград — Лозову та з Катеринославом — через Костянтиноград — Катеринослав. У 1874 році в Полтаві було відкрито залізничні майстерні та паровозне депо. В майстернях уже тоді працювало кілька сотень робітників.

На початку 1860-х рр. революційну пропаганду серед трудящих Полтави проводили члени гуртка О. І. Строніна. Наприкінці 1870-х рр. розгорнувся рух народників, які, зазнавши невдач на селі, проводили революційну роботу і серед міських робітників. У 1875 році в Полтаві діяло таємне товариство «Унія», члени якого ставили за мету боротися за національну незалежність України, популяризувати серед трудящих соціалістичну та радикально-демократичну літературу, збуджуючи в них ненависть до існуючих порядків. Він об'єднував демократично налаштовану інтелігенцію, студентів, які навчалися в Київському, Харківському та інших університетах, гімназистів старших класів. До складу гуртка входило близько 80 осіб, серед них С. Шахін, Д. П. Пильчиков, П. Я. Рудченко (Панас Мирний), Л. О. Волкенштейн, Я. Жарко, О. Остапенко, Р. А. Стеблін-Каменський, В. І. Синькевич, Д. А. Лизогуб — пізніше один із засновників народницької організації «Земля і воля», страчений у 1879 році за підготовку замаху на життя Олександра II, І. Ходуля та інші. Вони підтримували зв'язок з революційними народницькими організаціями інших міст України та Росії, вели антиурядову пропаганду в Полтаві і губернії, поширювали твори О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського, Т. Г. Шевченка, Марко Вовчок. У 1875 році поліція розгромила гурток. Після розгрому «Унії» поліцією та ув'язнення і заслання багатьох найактивніших діячів цього гуртка діяльність народників у Полтаві не припинилася. Тут створюються нові гуртки, активними учасниками яких були студенти О. М. Калюжний, М. А. Олеховський, Н. Я. Стронський, І. Я. Чернишов, П. Д. Максимов, Л. М. Димський, К. І. Гриневич, В. Колесников та інші.

  • Після закінчення в 1874 році Київського університету почав працювати вчителем історії в Петровському Полтавському кадетському корпусі І. Ф. Павловський — український історик, дослідник історії Полтавщини, автор багатьох фундаментальних праць з історії краю.

Розвиток капіталізму всюди супроводився посиленням експлуатації трудящих і погіршенням їх становища.

Із зростанням і розвитком робітничого класу посилювалась його боротьба проти експлуататорів. У середині 1875 року відбувся один з перших страйків у Полтаві. 22 липня 60 робітників, що працювали на будівництві приміщення духовної семінарії та училища, припинили роботу і оголосили страйк через те, що їм несвоєчасно видавали заробітну плату. Вимоги робітників були задоволені. Безперечно, це був непоодинокий виступ у місті, хоч великих підприємств, за винятком залізничних майстерень, тут не було і робітники були розпорошені по дрібних підприємствах.

На початку 1876 року революційну роботу серед залізничників Полтави провадив І. О. Союзов, московський робітник. У квітні 1876 року його заарештували і судовим процесом «193-х» засудили до 9 років каторги.

В умовах розвитку капіталізму місто дедалі більше набувало характеру промислово-торгового центру губернії. У 1877—1878 роках в місті працювали чотири заводи сальних свічок, два воскових, шість цегельних, два шкіряних, чотири пивоварних, горілчаний, миловарний, гончарний, селітряні і механічний заводи, а також три суконні фабрики, дві тютюнові, фабрика масляних фарб. Діяли навчальні заклади: інститут шляхетних дівчат, Петровська військова гімназія (так якийсь час називався Петровський Полтавський кадетський корпус), жіноча гімназія, реальне, повітове і парафіяльне училища[17]. У 1879 році тут було 30 промислових підприємств, де працював 441 чоловік. Продукція підприємств обчислювалась у 701 247 крб.; в 1888 році підприємства міста випускали продукції на 1 487 291 крб., в 1890 році — на 1 821 727 крб.; в 1895 році в місті було 89 підприємств, на яких працювало 869 робітників. Це були головним чином підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів — ковбасні, маслобійні, винокурні, пивоварні, горілчані, тютюнові, канатні та інші заводи і фабрики. Працювали також механічні, чавуноливарні, мідноливарні, ковальські, лісопильні, каретні, цегельні, селітрові, кахльові, сірникові, свічкові, миловарні, млини та інші підприємства. Всі вони, як правило, були невеликими.

Кінець XIX — початок ХХ століття[ред. | ред. код]

з полтавськими залізничниками був зв'язаний гадяцький гурток народовольців. З полтавських робітників до нього входили О. Г. Гавриленко, Нечипоров (Нечипоренко), Гервольський тощо.

Полтавські народницькі організації підтримували зв'язки з київською групою організації «Народна воля», а також з народниками — студентами Харківського, Новоросійського університетів та Петербурзької медичної академії. Діяльність народників серед робітників Полтави залишила помітний слід. Саме в ці роки відбулися перші виступи робітників полтавських залізничних майстерень — найбільшого підприємства міста. Тут працювали сотні кваліфікованих робітників з Москви та інших промислових міст, а також селяни з навколишніх сіл та передмість.

З 1883 року віце-президентом Полтавського сільськогосподарського товариства працював український вчений, агроном О. О. Ізмаїльський, який присвятив свої праці історії розвитку степів та боротьбі з посухою.

У 1883 році відбувся один з перших великих страйків в Україні — виступ робітників Полтавських залізничних майстерень. На знак протесту проти затримки виплати заробітної плати вони припинили роботу. Налякана адміністрація тимчасово закрила майстерні, 50 робочих звільнено з роботи.

  • У лютому 1883 року лікар-ординатор хірургічного відділення Полтавської земської лікарні М. П Коробкін вперше в Російській Імперії зробив операцію на легенях, врятувавши життя безнадійно хворої дівчинки[17].
  • 21 квітня 1884 року пройшов другий масовий страйк у залізничних майстернях, приводом до якого послужила несвоєчасна видача заробітної плати та грубе поводження адміністрації. Близько 600 робітників припинили роботу. Увечері в Полтаву прибув з Харкова начальник залізниці. Хоча гроші робітникам були виплачені, страйк не припинився. 23 квітня страйкарі вимагали підвищення заробітної плати та звільнення з роботи начальника майстерень. Адміністрація викликала жандармів і солдат. За угодою з губернатором майстерні тимчасово закрилися, близько 40 осіб звільнено.

Про стан охорони здоров'я трудящих можна судити хоча б з того, що в місті була лише одна земська соматична лікарня та одна психіатрична. В соматичній лікарні налічувалося 300 ліжок для хворих, у психіатричній — 335, в колонії для психічно хворих — 560. В цих лікарнях працювало 18 лікарів, 45 фельдшерів та акушерів і 46 сестер-жалібниць. У лютому 1883 року лікар земської лікарні М. П. Коробкін вперше в Російській імперії здійснив операцію на легенях. У роботі земської лікарні після 1871 року активну участь брав вчений, хірург і громадський діяч М. В. Скліфосовський, який жив тоді у с. Яківцях під Полтавою (нині це вже територія міста); тут він і похований. З 1886 року психіатричну лікарню в місті очолював О. Ф. Мальцев, у 1890 році він організував колонію для психічно хворих з безплатним лікуванням.

Для вивчення природи краю багато зробили в ці роки великий російський учений, засновник сучасного ґрунтознавства В. В. Докучаєв, який працював у місті з 1888 по 1894 рік, його учні В. І. Вернадський, основоположник геохімії та біохімії, К. Д. Глінка і Ф. Ю. Левінсон-Лессинг, пізніше — видатні радянські природознавці.

Полтава, яка поряд з Харковом була колискою українського професіонального реалістичного і демократичного театру, з 1890-х років, після деякого послаблення утисків української культури, знову почала набувати слави театрального міста. Тут часто гастролювали трупи під керівництвом П. К. Саксаганського, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського. полтавці і жителі навколишніх сіл, що часто приїздили на вистави, мали змогу познайомитись також із творчістю таких видатних митців, як М. К. Заньковецька, І. К. Карпенко-Карий, І. О. Загорський, Г. П. Затиркевич-Карпинська тощо. В репертуарі цих труп були кращі твори тогочасної драматургії.

У нерозривному зв'язку з театром розвивалось музичне мистецтво. Ще на початку 1870-х рр. для підготовки церковних регентів у місті були створені т. зв. синодальні регентські курси. Керував ними відомий на той час композитор, автор опери «Богдан Хмельницький» П. А. Щуровський. Учнями Щуровського були вчитель хорового співу Г. П. Гладкий, автор першої музики на слова шевченківського «Заповіту», та І. М. Різенко, згодом відомий полтавський хормейстер.

Протягом 44 років з 1848 року у місті жив український музикознавець, педагог і композитор А. В. Єдлічка — автор однієї з перших редакцій музики до «Наталки Полтавки». Зібрані ним записи українського фольклору використовував у своїх творах М. В. Лисенко та інші композитори. На початку XX ст. у місті було організовано симфонічний оркестр, музичну школу.

Успішно розвивалося в Полтаві і образотворче мистецтво. В одному з мальовничих куточків міста біля ботанічного саду до наших днів зберігся будинок, що належав художникові В. О. Волкову. Тут у [1880-х рр. часто бували Г. Г. М'ясоєдов — один з організаторів Товариства пересувних художніх виставок (з середини. 1890-х років, близько 20 років, він прожив у Полтаві), І. К. Зайцев, який з 1846 року працював викладачем малювання в кадетському корпусі, уродженець міста, відомий художник М. О. Ярошенко, що вчився в кадетському корпусі.

  • У вересні 1891 року з ініціативи В. В. Докучаєва в місті було відкрито краєзнавчий музей. Першими експонатами музею стали збірки В. В. Докучаєва з ґрунтознавства, ґрунтові карти — 4 тис. зразків ґрунтів, 500 зразків гірничих порід, великий гербарій. У 1906 році музей збагатився новим коштовним дарунком К. М. Скаржинської, що складався з понад 20 тис. експонатів з археології, історії, етнографії, великої бібліотеки стародруків тощо. Значні збірки експонатів з етнографії передав музею в 1907 році П. П. Бобровський. Уже до свого десятиріччя музей мав природничий, сільськогосподарський, археологічний та етнографічний відділи. Спочатку він містився у невеликому флігелі на подвір'ї земства, а в 1902 році частину експонатів перевезли у споруджений міською управою будинок Просвітительського товариства ім. М. В. Гоголя (нині тут — Державний архів Полтавської області). Коли ж у 1904 році було зведено новий будинок губернського земства, мансарду його теж передали музею. Працівники музею проводили значну роботу по вивченню природних багатств краю та поширенню природничих знань серед населення губернії.

У 1891 році в залізничних майстернях знову вибухнув страйк у зв'язку із запровадженням нових правил найму, які значно погіршували становище і умови праці залізничників. Робітники домагалися скорочення робочого дня і скасування в «Правилах» параграфів, які ставили їх в умови арештантського режиму. Стійкість і наполегливість залізничників увінчалась перемогою — начальство вимушене було піти на поступки. В 1898—1899 рр. кілька страйків відбулося на невеликих підприємствах, в тому числі на цегельних заводах. Проте в цілому у 1880—1890 роках страйковий рух у місті був ще дуже слабкий.

В зв'язку з тим, що Полтава була малорозвинутим у промисловому відношенні провінціальним містом, царський уряд використовував її як місце адміністративного заслання. У 1880 —1890-х рр. тут перебували у засланні П. Ф. Ніколаєв, М. М. Фльоров, М. П. Орлов, Л. Г. Лівенталь та інші народовольці. Пізніше сюди почали висилати і революціонерів-марксистів. У 1890-х рр. та на початку XX століття сюди були вислані О. Г. Шліхтер, П. П. Румянцев, І. А. Саммер, В. П. Ногін та інші.

У 1892 році в полтавському театрі працював відомий діяч української культури М. Л. Кропивницький. В його групу входили корифеї українського театру Микола Садовський, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський. Вперше на сцені полтавського театру з величезним успіхом пройшла п'єса Панаса Мирного «Лимерівна» в постановці Кропивницького.

У 1893 році в Полтаві утворилась марксистська група на чолі з О. Г. Шліхтером, яка вивчала і поширювала марксистську літературу і встановила зв'язки з марксистами Харкова. У її складі — заслані за участь у революційному русі політичні піднаглядні з Києва, Харкова, Тули, Петербурга. Активну ідейну боротьбу вела група полтавських марксистів проти народників. П. Л. Тучапський — член Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», який перебував у Полтаві з осені 1895 року до кінця 1896 року, у своїх спогадах писав, що тут «створилося щось подібне до клубу, де проходили палкі дебати між марксистами і народниками».

У 1896 році до Полтави, за дорученням Леніна, приїздила Н. К. Крупська у справах підготовки до І з'їзду партії. Коли почала виходити ленінська «Искра», в Полтаві утворилась одна з перших іскрівських груп у Російській імперії. В організації цієї групи велику роль відіграв висланий до Полтави у 1899 році петербурзький робітник соціал-демократ В. П. Ногін. Тут він працював до втечі за кордон — у серпні 1900 року. Після цього до Полтави приїхала після Псковської наради Л. Радченко, яка керувала групою.

  • За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 року, в місті проживає 53 703 особи, в тому числі чоловіків — 28 390, жінок — 25313. У повіті проживає 227795 осіб, з них чоловіків — 114 167, жінок — 113 628. Грамотних в Полтаві 48,6 відсотка, в повіті — 21,3 відсотка[17].
  • 21 червня 1897 року в Полтаві народився Ю. В. Кондратюк (Олександр Гнатович Шаргей), видатний український вчений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів, автор книги «Завоювання міжпланетних просторів».
  • Восени 1900 року на постійне проживання в Полтаву приїхав видатний російський і українській письменник, публіцист, прогресивний громадський діяч В. Г. Короленко. Тут він створив такі твори, як «Історія мого сучасника», другий цикл сибірських оповідань, «Сорочинська трагедія», «Румунські нариси», «Побутове явище» тощо.

У січні 1901 року у Полтаві було одержано іскрівські видання, в тому числі перший номер «Искры» зі статтями В. І. Леніна. Другий транспорт літератури прибув до Полтави у квітні 1901 року. Коли наприкінці квітня — на початку травня 1901 року в місті розпочалися масові обшуки, поліція виявила багато примірників першого та другого номерів «Искры», прокламацій і відозв РСДРП («Геть царське самодержавство!», «Травневі дні у Харкові»), тексти революційних пісень «Варшав'янки», «Інтернаціоналу» тощо.

Полтавська група «Искры», одержуючи іскрівські видання, широко пропагувала марксистську літературу не тільки в місті, а й на селах. Так, за поширення газети і революційну пропаганду серед селян в 1902 році був заарештований і засланий на 3 роки до Архангельської губернії слюсар полтавських залізничних майстерень М. Ф. Калениченко, житель села Федорівки Костянтиноградського повіту.

В період підготовки до II з'їзду в Полтаві знайомилися з «Проектом програми Російської соціал-демократичної робітничої партії», опублікованим у № 21 «Искры». Крім того, розповсюджувався проект програми надрукований як додаток з ленінськими поясненнями до брошури «До сільської бідноти».

Пізніше в Полтаві був нелегальний склад іскрівської літератури. Звідси вона надсилалася у Катеринослав, Луганськ, Київ, Харків, Кременчук, Самару, Москву. До Полтави не раз приїздили агенти «Искры» — І. В. Бабушкін, В. А. Шелгунов, П. А. Красиков, М. О. Сільвін, І. І. Радченко. Тісно була зв'язана з полтавською групою «Искры» Р. С. Землячка. Деякий час у місті жив іскровець Ф. В. Ленгнік. Незабаром після виходу в світ книги В. І. Леніна «Що робити?» її читали полтавські соціал-демократи. Агент «Искры» М. О. Сільвін у своїх спогадах писав, що інтерес до неї був величезний.

Полтавська група «Искры» збирала кошти на «Искру», організовувала явки, куди можна було доставляти іскрівську літературу, подавала допомогу редакції «Искры» в транспортуванні цієї літератури з-за кордону в Російську імперію. У місті була створена нелегальна друкарня.

Завдяки ленінському керівництву і постійному зв'язку з «Искрой», полтавська організація РСДРП, яка оформилася в 1901 році і обрала комітет, відіграла значну роль у революційному русі, зокрема в селянських повстаннях 1902 року. Незважаючи на поразку, ці виступи стали повчальним уроком не тільки для селянства, а й для міських робітників. В. І. Ленін підкреслював, що «… нам треба тільки частіше нагадувати селянам про цей урок, і вони легко зрозуміють, чому необхідна зміна державних порядків, чому необхідна політична свобода».

На початку 1902 року полтавський комітет РСДРП видав дві прокламації до робітників: одну про страйкову боротьбу, другу—про політичну. 5 лютого 1902 року в Полтавському театрі відбулася маніфестація на честь Л. М. Толстого, в якій брали участь широкі маси населення міста. Перед третім актом п'єси Л. М. Толстого «Влада пітьми», з гальорки полетіли різнокольорові листки з портретом Л. М. Толстого і написом: «Хай живе відлучений від церкви Л. М. Толстой, борець за свободу!». Протягом кількох хвилин у театрі не стихали вигуки: «Хай живе Толстой!», «Хай живе свобода!»… Через кілька днів після цієї події в місті почалися масові обшуки, було арештовано 44 чол., запідозрені в організації демонстрації. Вони оголосили голодовку. Звістка про це схвилювала все місто. Побоюючись трудящих, що зібралися перед будинком тюрми, 11 лютого адміністрація звеліла перевести арештованих у камери, вікна яких виходили в двір. Ув'язнені не скорилися цьому наказові. На допомогу їм кинулися інші в'язні. Вони виламали двері і розігнали варту. Тільки батальйон солдатів, викликаний по телефону, допоміг адміністрації тюрми знову кинути в'язнів у камери.

У 1903 році в Полтавській підпільній друкарні було надруковано першу програму РСДРП, прийняту II з'їздом партії.

  • В 1903 році Полтава була поділена на три частини: Міську, Заполтавську і Подільську. Будинки в місті здебільшого були дерев'яні, без жодних прикрас, ретельно вимазані і вибілені, майже при кожному будинку був сад. Кам'яні будівлі були зосереджені в центрі міста, передмістя мали сільський вигляд і відрізнялися великою кількістю садів. У місті було дев'ять площ і 36 вулиць, вимощені бруківкою були тільки центральні[18].

Визначною подією в культурному житті не тільки Полтави, а й усієї України було урочисте відкриття тут пам'ятника І. П. Котляревському, першого пам'ятника українському письменникові в Російській імперії, яке відбулося 30 серпня 1903 року. В підготовці цього святкування величезну роль відіграв Панас Мирний та інші громадські та культурні діячі Полтави. До міста з цієї нагоди прибули видатні письменники, артисти, вчені, громадські діячі — М. М. Коцюбинський, Леся Українка, С. В. Васильченко, В. С. Стефаник, Олена Пчілка, М. П. Старицький, В. І. Самійленко, Б. Д. Грінченко, О. Я. Єфименко, М. В. Лисенко, М. К. Садовський, І. К. Карпенко-Карий, М. Л. Кропивницький, Г. М. Хоткевич та інші, які виступали з привітаннями і промовами.

Святкування почалося 30 серпня з відвідання могили Котляревського та встановлення на ній надмогильного обеліску. Потім усі рушили до бульвару (тепер вул. Котляревського), де було встановлено пам'ятник письменникові (автори пам'ятника — відомий скульптор Л. В. Позен та архітектор О. І. Ширшов). В організації і проведенні літературно музичного ранку та вистави «Наталка Полтавка» брали участь найкращі представники українського театру та музики. Так, музичною підготовкою всіх виступів керував видатний український композитор М. В. Лисенко. Виконавцями драматичних творів І. П. Котляревського були М. Л. Кропивницький, І. К. Карпенко-Карий, М. К. Садовський, С. В. Тобілевич та інші визначні артисти.

У 1903 році в Полтаві з нагоди відкриття пам'ятника І. П. Котляревському була влаштована виставка творів українських художників. Друга така ж виставка відбулася в 1906 році, з нагоди закінчення будівництва будинку Полтавського земства (тепер тут Полтавський краєзнавчий музей). Автором проекту цього будинку був відомий архітектор-художник В. Г. Кричевський. Проекти орнаментальних розписів і картини для будинку: «Вибори полковником Мартина Пушкаря», «Чумацький Ромоданівський шлях» та «Козак Голота» виконував видатний український живописець-реаліст С. І. Васильківський, а різьбу по дереву — відомий різьбяр з Диканщини П. Ф. Юхименко.

Революція 1905—1907 років[ред. | ред. код]

Докладніше: Революція 1905—1907

Полтаву як центр російської губернії не обминули і події Революції 1905—1907 років. Під час першої буржуазно-демократичної революції Полтавський комітет РСДРП керував усіма виступами трудящих. Широкий відгук серед робітників міста мали січневі події в Петербурзі. 2 лютого 1905 року відбувся страйк робітників 7 махоркових та тютюнових фабрик, а також фабрики аптекарських трав. Усього страйкувало в цей день 900 робітників. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, обов'язкового страхування від нещасних випадків і при непрацездатності (через хворобу, старість), збільшення заробітної плати від 15 до 50 % тощо.

1—2 травня 1905 року комітет РСДРП організував нові страйки на підприємствах, були також проведені маївки за містом. Поряд з економічними вимогами робітники висували тут і політичні: святкування Дня праці, 8-годинний робочий день, свобода страйків, свобода слова, недоторканність особи тощо. 2 і 4 травня в місті страйкувало більше як 2 тис. залізничників. 2 травня близько 300 робочих депо Полтава-Сортувальна припинили роботу і направились в залізничні майстерні. На наступний день вони пред'явили політичні та економічні вимоги правлінню залізниці.

30 травня, під час засідання надзвичайного губернського земського зібрання, на хорах, де сиділи громадяни, що прийшли послухати промови земських гласних, почулися вигуки: «… Ми вимагаємо припинення кровопролиття!… Геть самодержавство! Геть царя!». З гаслами «Геть самодержавство! Хай живе свобода, революція!», з співами «Марсельєзи» та «Дубинушки» вся публіка пішла з хорів на вулицю.

На головній вулиці міста, нині вулиця Соборності, соціал-демократи створили т. зв. «біржу», де відбувалися зустрічі партійних активістів, агітаторів, обговорювались поточні питання, поширювались листівки та брошури, надруковані у підпільній друкарні. 4 вересня козаки й поліція з оголеними шаблями накинулися на «учасників біржі» і почали розганяти їх. На знак протесту соціал-демократи підняли червоний прапор. Почали виступати оратори, залунали пісні: «Марсельєза», «Сбейте оковы и дайте свободу» та заклики «Геть самодержавство!».

У жовтневі дні 1905 року залізничники Полтави взяли участь у Всеросійському страйку. Страйк полтавських залізничників почався 10 жовтня. Згодом до них приєдналися робітники міських підприємств та учні середніх навчальних закладів. 12 жовтня відбувся великий мітинг полтавських залізничників у т. зв. «Канаві» — складальному цеху паровозоремонтних майстерень. 13 жовтня залізничники послали свою делегацію спеціальним поїздом до Харкова, на з'їзд представників страйкуючих залізниць. 15 жовтня застрайкували поштовики. Весь день 17 жовтня робітники проводили на вулицях, влаштовуючи мітинги.

18 жовтня 1905 року робітники Полтави, зібравшись на площі біля готелю Воробйової (ріг теперішніх вулиць Небесної Сотні, Європейської та 1100-річчя Полтави), вирішили звільнити заарештованих. З революційними піснями вони пішли до в'язниці, відкрили ворота, роззброїли наглядачів, позбивали замки з камер та звільнили політичних в'язнів. Але прислані сюди козаки та солдати жорстоко розправилися з демонстрантами.

Керовані більшовиками, робітники-залізничники у ці дні запобігли намірам чорносотенців, які готували погром. Вони розбилися на десятки й сотні і зі зброєю в руках охороняли порядок у місті. Крім того, проводилась роз'яснювальна робота серед населення міста. На мітингах, незважаючи на погрози чорносотенців, активно виступав проти політики самодержавства видатний російський письменник-гуманіст В. Г. Короленко.

Велику революційну активність виявили робітники Полтави у грудневі дні 1905 року. На знак солідарності з московськими робітниками уже 9 грудня на станції Полтава-Південна припинили роботу всі майстерні, було виведено з ладу кілька паровозів. Створений у ці дні «Полтавський страйковий комітет» усунув з посад начальників станції та майстерні і призначив інших — з числа робітників і службовців. До складу комітету входили Д. Тарасов, О. X. Риженков, І. Логвинов, П. Т. Носенко та інші. До 23 грудня він був фактичним господарем залізничного вузла. Активну участь в революційних виступах у Полтаві брали також В. А. Балєєв, І. М. Лисюченко, П. Ф. Свєтов, О. П. Геращенко, I. П. Шаповал, I. Д. Литвин, Г. С. Книш, М. К. Дубина, П. Т. Бушневський, В. І. Радько, I. Ф. Зверков тощо.

12 січня 1906 року у газеті «Полтавщина» Володимир Короленко опублікував «Відкритий лист до статського радника Філонова», в якому звинувачував представника царської влади в беззаконних катуваннях селян і вимагав притягнення його до судової відповідальності за скоєні злочини.

Влітку 1906 року більшовики посилили агітацію у військових частинах Полтави. У травні повстали солдати 33-го Єлецького та 34-го Севського полків, які намагалися звільнити з тюрми політичних в'язнів-солдатів.

Між двома революціями[ред. | ред. код]

У 1906 році, маючи на меті організувати перший український стаціонарний театр у Києві, М. К. Садовський обрав Полтаву для попереднього навчання трупи і підготовки репертуару. Активно включилися в роботу театру і полтавські та ніжинські аматори. 15 вересня 1906 року трупа і розпочала тут свій перший сезон виставою І. К. Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Надалі актори цього театру, працюючи постійно у Києві, часто приїздили до Полтави на гастролі.

В 1906 році лубенська поміщиця, громадська діячка Катерина Скаржинська передала в дар музею Полтавського губернського земства понад 20 тисяч цінних експонатів, архів рукописів і наукову бібліотеку. В цьому ж році в місто для вдосконалення російської приїхав вихованець російського відділення учительського інституту в Назареті (тоді Османська імперія) Михайло Нуайме. До 1911 року він навчався в Полтавській духовній семінарії.

Революційна діяльність у Полтаві не припинялась і після поразки революції, хоч полтавська організація РСДРП опинилась в особливо скрутному становищі. В червні 1907 року жандармерія провела арешти і вирвала з її рядів досвідчених більшовиків. Було заарештовано і вислано членів комітету А. С. Макаренка та М. Заславського, знищено підпільну друкарню. Згодом керівництво комітетом захопили ліквідатори, які ухвалили перейти до «культурно-освітньої діяльності».

Проте вже влітку 1908 року робота Полтавського комітету РСДРП почала знову оживати.

В 1909 році з нагоди 200-річчя Полтавської битви було споруджено кілька пам'ятників: Пам'ятник славним захисникам Полтави і коменданту фортеці Олексію Келіну, Шведам від росіян і Шведам від шведів, обеліск поблизу місця переправи російських військ на правий берег Ворскли. На місці, де колись стояла старовинна Сампсоніївська вежа, було споруджено Білу альтанку.

Наприкінці січня 1909 року на вимогу робітників-більшовиків відбулись організаційні збори, на яких у запеклій боротьбі проти ліквідаторів перемогли більшовики. Замість ліквідаторського комітету була створена Тимчасова виконавча комісія, а згодом — новий комітет РСДРП.

Комітет об'єднував 3 групи соціал-демократів, за числом організованих партійних гуртків. Два гуртки (по 12 чол. у кожному) діяли в місті, а третій —з робітників-залізничників — на залізничній станції. Їх керівниками комітет призначив робітників-партійців Тимофія Довгушина, Іллю Бондаренка та Петра Капранова. На заняттях гуртків більшовики роз'яснювали присутнім програму партії, рішення V конференції РСДРП, читали газети «Пролетарий» і «Социал-демократ», вивчали правила конспірації. У відновленому комітеті полтавські більшовики успішно здійснювали ленінську ідею єдиного фронту з меншовиками-партійцями, не приховуючи в той же час своїх ідейних незгод з ними.

Могутньою зброєю в боротьбі за відродження організації і розгортання революційної боротьби серед мас стали для більшовиків Полтави рішення V Всеросійської конференції РСДРП. У січні 1909 року вони разом з меншовиками-партійцями створили організаційну комісію, що стала центром об'єднання партійних сил міста. Завдяки її діяльності в Полтаві було відновлено комітет, який узяв курс на зміцнення нелегальної партійної організації.

27 червня 1909 року був урочисто відкритий Петровський парк, названий на честь Петра I. Він був створений під безпосереднім керівництвом садівника І. М. Орловського, який багато зробив для озеленення міста.

Розвиток освіти серед населення міста в другій половині XIX та на початку XX століття був повільним. Трудящих змушували задовольнятися церковнопарафіяльними початковими, а в кращому випадку — двокласними початковими школами чи вищими початковими училищами. За даними першого всеросійського перепису, в Полтаві письменних було 39,8 %, в тому числі серед жінок —27,74 %. У 1910 році кількість письменних зросла до 56 %. На 1916 рік у місті діяли такі учбові заклади: учительський інститут, відкритий з 1 вересня 1914 року, інститут шляхетних дівчат, кадетський корпус, реальне та комерційне училища, 8 гімназій, професійні школи: фельдшерська, садівництва, училища — ремісниче, землемірне, для сліпих дівчат, три навчальних заклади духовного відомства 6 земських шкіл, 27 церковнопарафіяльних та 19 єврейських — початкових і хедерів.

Було також 5 клубів та 9 бібліотек. У п'яти з них з читачів брали плату. До того ж бібліотеки були засмічені монархічною та релігійною літературою. Слід підкреслити, що на бібліотеки міська управа і земство витрачали 500 карбованців, а «на наймання, ремонт та утримання арештних приміщень» на 1915 рік земство асигнувало 37 907 крб. 61 коп.

За переписом населення 1910 року в Полтаві з кварталами за межами міста і передмістями налічувалось 11 420 господарств, населення — 55986 осіб. У самому місті, без околиць і передмість, всіх господарств — 10 333, населення з найманими робітниками — 49 956 осіб. У Полтаві діяв чавуноливарний завод, махоркова, макаронна і ковбасна фабрики, паровий і сім вальцьових млинів, винокурний і пивоварний заводи, два заводи штучних мінеральних вод з механічними двигунами, три електричних ковбасних підприємства, очисний винний завод, дві слюсарно-механічні майстерні, дві чавуноливарні механічні майстерні, дві електричні друкарні[19].

Значно активізували свою діяльність соціал-демократи Полтави в роки нового революційного піднесення. Вже в 1911 році М. Заславський намагався відновити нелегальну партійну організацію серед залізничників і налагодити поширення в Полтаві революційної літератури.

Навесні 1912 року, після Празької (VI) партійної конференції РСДРП, більшовики Полтави створили партійну групу, до якої увійшли М. Заславський, В. Дем'яновський, К. Шеснівська та інші. Вона встановила міцні зв'язки з робітниками залізничних майстерень та інших підприємств міста.

До 1 травня 1912 року більшовики підготували листівку на знак протесту проти Ленського розстрілу. Однак за кілька днів до свята охранці вдалося зірвати її випуск. Влітку 1913 року до полтавських більшовиків прибув делегат Празької конференції Д. Шварцман. У листі до Н. К. Крупської він повідомляв, що Полтавський комітет, цілком підтримуючи ленінську ідею про об'єднання більшовицьких сил Півдня, вирішив узяти участь у роботі конференції, яку намічалось скликати з цього приводу.

Під керівництвом більшовиків полтавські робітники брали участь у збиранні коштів у фонд «Правды». Про тісні зв'язки більшовиків міста з редакцією «Правды» свідчать вміщені в ній кореспонденції, присвячені становищу полтавських робітників та їх революційній боротьбі.

У вересні 1913 року було відкрито Полтавський учительський інститут. На перший курс було прийнято 26 осіб, в числі яких був і А. С. Макаренко.

У 1913 році з Ростова-на-Дону до Полтави були вислані більшовики О. О. Гегечкорі, Є. О. Квантеліані, М. І. Гуров та інші, з Харкова — В. І. Невський, М. Н. Доброхотов, які активно включилися в партійну роботу. Більшовики міста через Н. К. Крупську встановили зв'язки з В. І. Леніним, а також безпосередньо з Російським бюро ЦК, що перебувало в Петербурзі. Розгортання партійної роботи потребувало кваліфікованих кадрів, тому в листі до бюро ЦК вони просили надіслати пропагандиста, який би допоміг їм у цій справі.

Користуючись зв'язками прибулих ростовських більшовиків з редакцією «Правды», партійна група налагодила поширення газети, особливо серед залізничників. За далеко неповними даними, в місті щоденно поширювалося серед робітників 75—100 примірників «|Правды».

Вже наприкінці 1913 року партійна група Полтави оформилась у комітет РСДРП, який очолив більшовик О. О. Гегечкорі. Комітет енергійно взявся за керівництво революційним рухом, встановив зв'язки з більшовиками Петербурга, Харкова, Києва, Катеринослава, Ростова-на-Дону, Кременчука.

Більшовики зміцнювали свої позиції у непримиренній боротьбі проти меншовиків та троцькістів, поєднуючи нелегальну діяльність з роботою у легальних організаціях, посилювали керівництво страйковим рухом. У першій половині 1914 року у місті відбулися значні виступи — страйкували робітники залізничних майстерень, друкарі. Палко відгукнувся робітничий клас міста і на першотравневу листівку Полтавського комітету РСДРП, яка закликала знову продемонструвати «нездоланну силу пролетарського руху». Відзначаючи другу річницю з дня виходу в світ газети «Правда», робітники Полтави збирали кошти у «залізний фонд» «Правды». Цей день пройшов у місті під знаком подальшого зміцнення зв'язків робітничого класу і робітничої преси, підтверджуючи ленінський висновок, що в Російській імперії «чотири п'ятих свідомих робітників ідуть за правдизмом».

Перед Першою світовою війною в Полтаві було 53 значних підприємства, не рахуючи залізничних майстерень, паровозного та вагонного депо, з них з паровими двигунами 35 — чавуноливарний, винокурний, крохмальні, олійні, маслоробні, цегельні заводи, фабрики — тютюнові, макаронна, ковбасні та інші, друкарні і т. ін. Загальна вартість продукції цих підприємств, за далеко неповними і неточними даними, становила — без залізничних підприємств і млинів — понад 6 мільйонів карбованців. На підприємствах і в кустарних майстернях міста працювало понад 6 тис. робітників, при загальній кількості населення — 60 131 чоловік.

Переважна більшість населення жила на окраїнах в дерев'яних мазаних будівлях із солом'яними стріхами. Електрикою користувались тільки в будинках, розташованих на центральних вулицях міста, а на околицях — гасовими лампами. Вулиці центру освітлювалися електричними ліхтарями, інші — газовими, на околицях не освітлювалися зовсім. Водогін обслужував знову ж таки тільки центр міста, інші райони користувались колодязями. Каналізації в місті зовсім не було. Вулиці забруковувалися лише в центрі.

В грудні 1915 року на честь 75-річчя заснування Петровського Полтавського кадетського корпусу у вестибюлі будівлі було встановлено ​​статую Петра I (скульптор Амандус Адамсон). Кошти на пам'ятник (близько восьми тисяч рублів) збиралися випускниками корпусу протягом трьох років. У 1950 році статую було перенесено до ​​музею історії Полтавської битви.

Українська революція[ред. | ред. код]

В цей час згідно опису Несвицького[20] у місті відбувалися наступні значимі події:

  • Після виступів та демонстрацій місцевої РРСіЧД до міста задля укріплення порядку ввели 4-й Житомирський резервний полк.[21] На ділі ж порядок допомагають підтримувати офіцери та юнкера евакуйованого до Полтави Віленського училища котрі заявляють про підтримку УЦР.
  • 22 та 27 серпня відповідно грабіжниками вбито племінницю Гоголя М. В. Рахубівську та командуючого Полтавської місцевої бригади ЦР генерала К. М. Ждановича.
  • 23 вересня полтавські залізничники підтримали загальнонаціональний страйк вимагаючи підвищення заробітної платні.
  • 7 жовтня до Полтави прибула колекція Миколи Ярошенка котра була передана місцевій галереї згідно заповіту.
  • 12-14 листопада відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів.[22]
  • Увечері 15 грудня в готелі «Європейський» вбито командувача військами полтавського гарнізону Юрія Ластівченко. Після цього українці оточили будинок губернатора і застосувавши кулемети розігнали Раду робочих депутатів.
  • За добу 16 грудня в місті оголошено військовий стан.
  • 22 грудня головою Полтавської губернської земської управи обрано М. Д. Токарівського.
  • 24 грудня з Києва прибув наказ про розформування Кадетського корпусу.
  • 31 грудня поновив діяльність РРСіЧД.

Встановлення радянської влади[ред. | ред. код]

Перша світова війна дуже позначилася на становищі населення міста.

Особливо великі випробування випали на долю робітників. Більшість із них було мобілізовано в царську армію. За тими ж, які залишилися в місті, невідступно стежила поліція. Посилились репресії. Проте і в цих умовах не припинялась діяльність більшовицької групи. Велику допомогу подали їй вислані сюди царським урядом видатні більшовики С. В. Косіор та А. С. Бубнов, які працювали в Полтаві на початку війни. З їх участю полтавські більшовики після розгрому у кінці квітня 1914 року комітету РСДРП повели енергійну боротьбу за відновлення організації. У вересні 1914 року вони створили т. зв. виконавчу комісію, а на початку 1915 року була відновлена об'єднана організація РСДРП, що складалася з міської групи та групи залізничних майстерень.

Напередодні 1 травня 1915 року Полтавська організація РСДРП звернулася до робітників з листівкою, в якій, викриваючи імперіалістичний характер війни, закликала їх відзначити день 1 Травня подальшим згуртуванням у боротьбі за повалення самодержавства, за перемогу соціалістичного ладу. Незабаром почався страйк робітників залізничних майстерень та кількох дрібних підприємств.

У 1916 році партійна робота в місті ще більше посилилась. Оплотом більшовиків були залізничні майстерні, де працювали С. Козюра, Г. Покорний, Г. Луценко, П. Маслик, П. Жарко, О. Долгополов тощо.

Перша звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію надійшла до Полтави залізничним телеграфом в ніч з 27 на 28 лютого. Дізнавшись про перемогу революції в Петербурзі, група робітників Полтавського залізничного вузла, очолена більшовиками С.Козюрою, Г. Покорним, П. Жарком, П. Масликом, захопила залізничний телеграф, роззброїла жандармів на станції Полтава-Південна і створила залізничну міліцію. Водночас залізничники почали обирати делегатів до Ради робітничих депутатів. Їх приклад наслідували робітники інших професій. З активною участю більшовиків 4—5 березня в Полтаві було створено Раду робітничих депутатів. 12 березня вона об'єдналася з Радою солдатських депутатів, організованою 10 березня. До складу Ради було обрано чимало більшовиків — А. І. Вагранську, С. Л. Козюру, В. П. Яковлева, Г. М. Покорного, В. М. Шахрая, братів А. Д. та П. Д. Литвинових, П. Ф. Решетника, І. М. Орловського, М. І. Гончарка, С. М. Мазлаха, В. Моргуна, П. М. Жарка, О. П. Довгополова, П. Т. Носенко та інших. Але всю повноту влади в місті зосередив у своїх руках місцевий орган Тимчасового уряду — т. зв. громадський комітет, до складу якого ввійшли представники земства, міської думи, буржуазно-поміщицьких партій та угодовських партій меншовиків і есерів. Українські націоналістичні партії створили українську губернську раду, яка співпрацювала з громадським комітетом.

Отже, полтавським більшовикам довелося працювати в умовах активізації буржуазних, дрібнобуржуазних і націоналістичних партій. Становище ускладнювалось тим, що в Полтаві, як і в багатьох інших містах, більшовики входили до складу об'єднаної соціал-демократичної організації. Проте більшовики почали активну боротьбу проти есеро-меншовицької більшості в Полтавській раді. Вже протягом березня-квітня 1917 року під їх тиском Рада схвалила рішення про встановлення 8-годинного робочого дня, боротьбу зі спекуляцією, нормування продажу дефіцитних товарів, створення трудової комісії для розгляду конфліктів між робітниками та підприємцями і т. ін. Велику роботу проводили більшовики у фабрично-заводських комітетах, професійних спілках, кооперативних, жіночих, молодіжних культурно-освітніх та інших масових організаціях.

У 1917 році трудящі міста вперше легально святкували день 1 травня з лозунгами: «Геть мілітаризм!», «Геть уряд буржуазії!», «Хай живе мир без анексій і контрибуцій».

З кожним днем більшовики посилювали свою активність у Раді і профспілках, в яких ще переважали меншовики та есери. Поступово склад Ради і керівних органів масових організацій трудящих змінювався. На кінець травня — початок червня в робітничій секції Ради вже 40 депутатів активно виступали на підтримку більшовиків. В основному це були робітники-залізничники і група панчішниць. Зростав вплив більшовиків і в солдатській секції Ради, де велику роботу проводили В. Шахрай, М. Стасюк, Г. Лосєв тощо.

Під керівництвом більшовиків відбулись масові протести проти наступу на фронті в червні 1917 року. Значну перемогу здобули більшовики і в кампанії по виборах до міської думи. До складу думи ввійшли більшовики С. Козюра, В. Шахрай, І. Орловський, С. Мазлах, В. Яковлев, Г. Покорний, Г. Лосєв, Т. Панасюк тощо. Делегатами на І Всеросійський з'їзд Рад обрали більшовиків С. Козюру, В. Шахрая тощо. Більшовики входили також і до виконавчого комітету Ради. Головою Ради в цей час був С. Л. Козюра.

Масові страйки під керівництвом більшовиків відбулися в місті у зв'язку з розстрілом мирної демонстрації в Петрограді 3—5 липня 1917 року.

Після VI з'їзду РСДРП(б) більшовики вийшли з об'єднаної організації РСДРП. У вересні вони встановили прямі зв'язки з ЦК РСДРП(б), оформили свою самостійну організацію, яка налічувала тоді до 300 членів. Обраний на загальноміських зборах комітет з 19 жовтня 1917 року почав видавати газету «Молот», редактором якої був С. М. Мазлах.

Під впливом більшовиків 15 серпня Рада робітничих і солдатських депутатів провела демонстрацію протесту проти смертної кари на фронті, незважаючи на те, що виконуючий обов'язки начальника Полтавського гарнізону видав напередодні наказ про заборону військовим частинам брати участь у демонстрації. Начальник гарнізону змушений був скасувати цей наказ. У постановах мітингів 15 серпня 1917 року висловлювався також протест проти Московської наради, проти внутрішньої і зовнішньої політики Тимчасового уряду.

Особливо активну діяльність розгорнули більшовики в дні Корніловського заколоту. Було створено Комітет охорони революції, до якого ввійшли представники лівих партій, встановлено посаду військового коменданта з надзвичайними повноваженнями, проведено обшуки і відібрано зброю у контрреволюціонерів, посилено існуючі та створено нові загони Червоної гвардії, озброєно робітників великих підприємств. Понад 300 чол. налічувала у вересні дружина робітників-залізничників. Вона мала свій штаб, який проводив регулярні заняття по оволодінню зброєю. Керували дружиною П. Жарко, М. Стасюк, Г. Лосєв.

Червоногвардійці охороняли залізничні станції, мости, Раду робітничих і солдатських депутатів, банки, пошту. Під тиском робітничих і солдатських мас, керованих більшовиками, Полтавська Рада робітничих і солдатських депутатів 31 серпня ухвалила резолюцію, в якій заявляла про необхідність скасувати смертну кару, звільнити всіх заарештованих більшовиків, закрити контрреволюційні газети, конфіскувавши їх друкарні і т. ін.

26 жовтня в Полтаву надійшло повідомлення про повалення Тимчасового уряду в Петрограді, створення Ради народних комісарів і прийняття нею перших радянських декретів. 28 жовтня почалося позачергове засідання Полтавської Ради. Більшістю голосів було прийнято резолюцію про приєднання до рішень II Всеросійського з'їзду Рад. Проте Рада, як і раніше, займала непослідовну позицію. Вона не оголосила себе єдиним органом влади в місті. Була створена т. зв. «Рада революції», до складу якої увійшли, крім представників більшовицької організації, представники виконавчого комітету Полтавської Ради, Центрального бюро профспілок (переважно меншовики), члени націоналістичних партій, міської управи, губернською земельного комітету і військовий комісар Центральної Ради. Крім того, Полтавська Рада заявила, що вона працюватиме «в контакті з крайовим комітетом по охороні революції при Центральній Раді».

Більшовикам міста довелося вести напружену боротьбу, щоб добитись переходу всієї влади в місті до Ради робітничих і солдатських депутатів, а також приховати народну суть українських націоналістичних партій, ізолювати їх від мас. 12 (25) листопада 1917 року Полтавський комітет РСДРП(б) провів спеціальне засідання, де було схвалено план боротьби проти сил Центральної Ради.

В Полтаві 24 листопада 1917 року відбулась і губернська партійна нарада, а 2 грудня рішення Полтавського комітету РСДРП(б) були схвалені загальними зборами більшовиків міста.

Протягом листопада 1917 року робітники Полтави, очолені більшовиками, організовували страйки, активно боролися проти спроб місцевої буржуазії за допомогою Центральної Ради розправитися з комуністичними робітничими організаціями. Страйкували залізничники, друкарі, робітники електростанції, тютюнових фабрик, пекарі, кравці та інші. Більшовики одержали більшість голосів під час виборів до українських Установчих зборів, які відбувалися у грудні 1917 року.

Про посилення впливу полтавських більшовиків на трудящих міста свідчить і зростання більшовицької організації. На початку грудня вона налічувала 600 комуністів.

2 грудня 1917 року під впливом більшовицької фракції Полтавська Рада робітничих і солдатських депутатів рішуче засудила політику Центральної Ради і доручила своєму виконавчому комітетові «вжити всіх заходів, щоб бути готовим дати відсіч усім контрреволюційним спробам, звідки б вони не виходили». Водночас Рада вітала скликання Всеукраїнського з'їзду рад, висловлюючи надію, що дороговказом в роботі його буде лозунг: «Вся влада Радам!». Разом з тим Рада закликала жителів міста негайно організовувати загони Червоної гвардії. 10 грудня більшовики провели два мітинги в Корпусному саду та приміщенні музичного училища, на які зібралось понад 1000 жителів міста і солдатів. Учасники мітингу схвалили резолюцію, в якій писали про необхідність усім об'єднатися навколо Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і міцно стояти в боротьбі проти «буржуазії та її контрреволюційної політики».

Полтавські більшовики брали участь у роботі І Всеукраїнського з'їзду рад, який проголосив Радянську владу в Україні. Трудівники міста чинили опір ставленикам Центральної ради, які намагались розправитися з більшовиками. У стратегічних планах Центральної ради Полтава займала в цей час важливе місце. Звідси вона робила спробу наступати на Харків, де перебував тоді Радянський уряд України. На початку грудня з Києва до Полтави було надіслано запеклого українського революціонера, підполковника Ревуцького для підготовки розгрому Полтавської Ради. Згодом на допомогу Ревуцькому прибув і «Курінь смерті», який у ніч з 16 на 17 грудня 1917 року розгромив приміщення Ради робітничих і солдатських депутатів та заарештував групу депутатів. Під загрозою загального страйку їх звільнили, але становище в Полтаві лишилось напруженим. Рада та її виконавчий комітет змушені були працювати в напівлегальних умовах. Враховуючи, що місцевих сил для розгрому української революції не вистачає, Полтавська Рада звернулася по допомогу до Народного секретаріату, надіславши з цією метою до Харкова більшовика С. Д. Сметанича.

Питання про допомогу полтавським більшовикам розглядалося 17 грудня 1917 року на надзвичайному засіданні ЦВК Рад України. 6 (19) січня 1918 року революційні війська, що наступали на Київ, разом з місцевими червоногвардійцями, які до них приєдналися, відбили місто від націоналістів. У Полтаві було встановлено Радянську владу. Військово-революційний комітет у складі більшовиків М. Алексєєва, А. Вагранської, С. Сметанича, П. І. Буценка та інших підготував і провів перевибори виконавчого комітету Ради робітничих та солдатських депутатів.

Одним із найважливіших завдань військово-революційного комітету було налагодження в місті нормального життя, розв'язання продовольчого питання, яке дуже загострилося. Під його керівництвом здійснювалась націоналізація банків та великих підприємств. На засіданні виконавчого комітету Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів 18 січня ухвалили обкласти великих капіталістів спеціальним податком. Усього з багатіїв було стягнуто близько мільйона карбованців, які використали для потреб населення. 17 лютого 1918 року згідно з декретом Раднаркому РРФСР робітничий відділ Полтавської Ради, який очолював тоді П. І. Свистун (пізніше начальник будівництва і перший директор Харківського тракторного заводу), запровадив робітничий контроль на підприємствах міста.

Велика увага приділялась роботі на селах. Для встановлення зв'язку з повітами більшовицька організація Полтави посилала своїх представників: комуністів, безпартійних активістів — робітників, залізничників, солдатів.

Значну роботу розгорнули партійні і радянські органи Полтави по створенню революційних військ, по мобілізації сил на боротьбу проти німецьких окупантів, що почали наступати на Україну.

Питання організації загонів Червоної гвардії для боротьби проти Центральної Ради та німецьких військ обговорювалось 4 березня 1918 року на засіданні Центрального Виконавчого Комітету Рад України, який 26 лютого 1918 року переїхав з Києва до Полтави і працював тут до 9 березня 1918 року у приміщенні колишнього кадетського корпусу.

Відповідаючи на заклик Радянського уряду України, полтавські залізничники створили бойовий загін. На мітингу, скликаному з приводу формування загону, виступив 63-річний коваль Марко Амагдалезов, який сказав, що він і його син Олександр добровільно йдуть «з молотом в одній руці і гвинтівкою в другій» захищати Радянську владу. Того ж дня до загону записалося понад 100 чоловік. 23 березня 1918 року полтавці проводжали залізничників на фронт. Після кількох вдалих бойових операцій загін 15 квітня 1918 року вступив у нерівний бій з переважаючими силами білогвардійців біля станції Якимівка, під Мелітополем. Більшість учасників загону в цьому бою загинула, серед них ініціатор створення загону М. Г. Амагдалезов, О. О. Богдан, І. П. Ставицький, В. М. Шевченко, О. С. Гречко, О. І. Швачка та інші. Колектив паровозоремонтного заводу, вшановуючи пам'ять героїв, які полягли в боях за Радянську владу, встановив 1 травня 1924 року на братській могилі в Якимівці пам'ятник, а 15 квітня 1933 року на першій прохідній заводу — меморіальну дошку.

У місті було створено також два загони Червоного козацтва. У складі революційних військ полтавці боролися проти іноземних інтервентів та української революції. Під Полтавою п'ятитисячний загін, у якому було багато полтавчан, протягом кількох днів стримував шалений натиск двох німецьких дивізій. Під час форсування Ворскли загарбники втратили кількасот солдатів і офіцерів. Але в штабі оборони міста в цей час виявилась група націоналістів, яка всіляко сприяли УЦР і, по суті, дезорганізували оборону. 29 березня окупанти захопили місто.

З перших же днів окупації в Полтаві розгорнули роботу залишені тут губернським комітетом підпільні організації і групи. На 15 квітня 1918 року в полтавському підпіллі працювало 240 комуністів. Вже 17 квітня оформився підпільний міський партійний комітет, який працював у тісному зв'язку з губернським партійним комітетом.

Під керівництвом міського партійного комітету відбувалися страйки робітників, створювалися партизанські загони. Так, 25 червня було скликано підпільну нараду робітників-залізничників, на якій ухвалено створити повстанський загін із 50-60 робітників залізничних майстерень.

Після першого з'їзду більшовицьких організацій України, на якому була створена КП(б)У, посилилося партійне керівництво боротьбою трудящих проти німецьких окупантів. Під час страйку залізничників, який охопив усю Україну, Полтавський партійний комітет поширював партійну літературу і відозви ЦК партії, видавав свої листівки, які закликали робітників і селян виступати на боротьбу проти окупантів та їх поплічників. Велику підпільну роботу проводили в місті члени Соціалістичної Спілки Молоді Олексій Латишев, Семен Гайсинський та інші під керівництвом члена губповстанкому І. М. Орловського. Особливо посилилась ця робота після II з'їзду КП(б)У, який націлив партійні організації України на підготовку збройного повстання проти німецько-австрійських загарбників та гетьманців.

В ніч на 27 листопада 1918 року партизанські загони чисельністю 500 чол. під керівництвом губернського військово-революційного комітету і революційного штабу захопили в Полтаві Червоні казарми. В цьому партизанам сприяла Рада солдатських депутатів німецького гарнізону. Радянську владу в місті було відновлено. Органом влади став військово-революційний комітет, до складу якого входили представники більшовиків, українських лівих есерів (боротьбистів) та українських лівих соціал-демократів. Захопивши місто, повстанці заарештували гетьманських чиновників—губернського і повітового старост, головного начальника гетьманських військ на Полтавщині та інших. Однак Радянська влада протрималася в місті всього два дні. Незабаром сюди з Харкова прибув із своїм полком гетьманський отаман Болбочан, який перейшов на бік петлюрівської Директорії. Незважаючи на попередні запевнення німецького командування, що перебувало в Полтаві, про нейтралітет, окупаційні війська з допомогою болбочанівців почали роззброювати партизанські загони. 28 листопада були заарештовані члени революційного комітету. Під тиском переважаючих сил ворога повстанці змушені були залишити місто. 5 грудня командир німецької дивізії генерал Шуленбург оголосив його на воєнному стані. А 29 листопада, вступивши в угоду з командуванням німецьких військ, отаман Болбочан проголосив у місті владу української Директорії.

Петлюрівці по-звірячому розправлялися з комуністами, громили профспілки та інші організації робітників. Але ні лютий терор, ні масові арешти й розстріли комуністів та революційних робітників і селян, ні соціальна демагогія петлюрівців не могли припинити боротьби трудящих мас, керованих більшовиками, за відновлення влади Рад. Добре усвідомлюючи націоналістичний характер петлюрівської Директорії, вважаючи її своїм запеклим ворогом, робітники і службовці Полтавського вузла Південної залізниці писали: «Протестуємо проти зрадницької Директорії на чолі з Винниченком, Болбочаном і Петлюрою, причому заявляємо всьому пролетаріату України, що вважаємо їх ворогами і зрадниками всього українського народу». Ще до підходу регулярних радянських військ тритисячний загін партизанів вибив з Полтави петлюрівців, але в ніч на 18 січня 1919 року вони, діставши підкріплення, знову увірвались у місто.

Ввечері 18 січня до Полтави підійшли частини 2-ї Української радянської дивізії. На підступах до міста розгорівся жорстокий бій, який тривав шістнадцять годин; радянські частини сім разів ходили в атаку, поки не зламали опір ворога. Розбиті і дезорганізовані війська петлюрівців почали панічно відступати в напрямі на Кременчук. 19 січня 1919 року в Полтаві було відновлено Радянську владу.

Того ж дня приступив до роботи революційний комітет Полтави, який працював у тісному взаємозв'язку з міським комітетом партії. До ревкому увійшли М. Алексєєв, А. І. Вагранська, Я. Н. Дробніс, С. М. Мазлах, П. І. Свистун тощо. Незабаром міськком утворив комісію по виборах до Ради робітничих депутатів. До комісії ввійшли найактивніші комуністи. Вони провели велику роботу по викриттю меншовиків, у руках яких перебувала центральна міська рада профспілок. Значна увага приділялась також партійній роботі серед залізничників. Усі осередки залізничників об'єднував створений у цей час районний залізничний партійний комітет. Щодня з ініціативи міськкому партії, в місті відбувалися мітинги. Незабаром після виходу з підпілля комуністи міста створили бюро по організації Комуністичної спілки молоді. 26 січня 1919 року в залі торговельно-промислових службовців відбулися перші загальні збори робітничої молоді міста, які поклали початок міській комсомольській організації. Ядром її стали члени Соціалістичної спілки робітничої молоді, що пройшли сувору школу підпільної боротьби. Полтавський міський комітет КСМ взяв активну участь у скликанні губернського з'їзду комуністичної молоді, який відбувся 9 травня 1919 року в Полтаві і оформив комсомольську організацію губернії.

В лютому відбулися вибори до Полтавської Ради робітничих депутатів. Трудящі міста обрали до неї 221 депутата, з них 170 комуністів.

Велику роботу по налагодженню господарського та культурного життя в місті розгорнули відділи виконавчого комітету — праці, міського господарства, освіти.

Політичну роботу серед населення розгорнув Центральний партійний клуб. 7 травня у приміщенні колишнього дворянського зібрання було відкрито Комуністичний палац, а 18 липня розпочав роботу клуб робітничої молоді.

У червні 1919 року партійна організація міста налічувала 135 комуністів та 190 співчуваючих їм. Комуністи та комсомольці Полтави брали активну участь у ліквідації націоналістичних заколотів. Під час петлюрівського заколоту в Миргороді загинули члени Полтавської Ради комуністи брати Анатолій і Петро Литвинови. Коли в Полтаві стало відомо про «зраду комунізму» Григор'єва, відразу ж були проведені надзвичайні об'єднані збори міської Ради робітничих депутатів, Ради профспілок, фабзавкомів, залізничних колективів та інших організацій, які закликали робітників і селян до зброї, до організації робітничих дружин. А 12 травня Полтавський губвиконком і губвійськкомат, заслухавши доповідь комісара Харківського військового округу про заколот Григор'єва і швидке просування його військ, постановили керівництво Полтавською групою військ доручити Єгорову та негайно організувати військово-революційний штаб губернії на чолі з Ю. Мироновим. Під керівництвом штабу в місті було створено бойовий загін в 75 чоловік з комуністів і співчуваючих їм. У повному складі виступила проти заколотників і комсомольська організація міста, що об'єднувала тоді 70 юнаків і дівчат. 13 травня до Полтави під командуванням К. Є. Ворошилова прибули частини Харківського військового округу. Разом з ними в бойових операціях проти григор'ївців брали участь курсанти полтавських курсів червоних командирів, партійний та радянський актив міста.

В травні — червні 1919 року в місті успішно проходила мобілізація на фронт проти денікінців. На загальних міських зборах, скликаних партійним комітетом, ухвалили всіх жінок, членів КП(б)У, які знають санітарну справу, негайно відправити на фронт сестрами-жалібницями, а також організувати короткотермінові курси для підготовки червоних сестер.

26 червня Полтава була оголошена на облоговому стані, а 29 червня губком партії оголосив «Днем оборони Полтавщини» і закликав трудящих вступати в лави революційної армії для відсічі Денікіну. Цього дня на мобілізаційні пункти прибували цілі загони добровольців. Велика робота проводилася по організації і поліпшенню постачання військових частин, по зміцненню дисципліни в гарнізонах.

12 липня зведений батальйон військ ВУЧК ліквідував у Полтаві націоналістичну змову, організовану білогвардійськими та націоналістичними силами, які намагалися оволодіти містом ще до приходу Денікіна.

29 липня 1919 року Полтаву захопили денікінські війська. Вони відразу ж провели масові арешти радянських активістів та членів профспілок. Почалися розстріли без суду і слідства, погроми. Боротьбу трудящих міста за відновлення Радянської влади спрямовували губернський партійний та революційний комітети, які перебували в Кременчуці. Звідси до Полтави прибували агітатори, які створювали підпільні партійні осередки на підприємствах, організовували страйки робітників, розробляли плани диверсій і т. ін. Значну підпільну роботу в Полтаві за завданням губкому розгорнули комуністи Ю. Миронов (член Катеринославського губпарткому, член партії з липня 1917 року), Г. І. Хуторок (член Катеринославської міської партійної організації, член партії з травня 1917 року) тощо.

Після визволення 10 грудня радянськими військами та повстанськими загонами міста від денікінців губернський підпільний партійний комітет очолив усю роботу по відновленню органів Радянської влади. До 14 грудня вся влада в Полтаві перебувала в руках начальника гарнізону, було створено революційний комітет, до складу якого, крім комуністів, увійшли 2 представники партії боротьбистів та один лівий есер-боротьбист. 18 грудня з ініціативи губернського партійного комітету ревком було реорганізовано і поповнено комуністами. До ревкому увійшли Г. П. Кондратко, П. І. Буценко, Ю. М. Коцюбинський, С. Л. Козюра та інші.

Під керівництвом губкому та губревкому на початку квітня відбулись вибори до Полтавської міської Ради робітничих і червоноармійських депутатів.

Уже на кінець січня в складі міської партійної організації налічувалося 200 членів і 15 кандидатів у члени партії, які об'єднувались у загальноміській організації, двох осередках при профспілках та організації залізничників. Велику роботу розгорнули вони, щоб залучити якомога більше трудівників міста до активної участі в соціалістичному будівництві. Вживалися заходи по налагодженню роботи на підприємствах, для подання продовольчої допомоги Червоній Армії і голодуючим північним районам країни. Всю цю роботу доводилося проводити в надзвичайно напруженій обстановці. Вже у квітні-травні головна увага партійних, радянських та громадських організацій міста спрямовувалась на мобілізацію трудящих для боротьби проти білополяків і Врангеля. В першу чергу на фронт, як завжди, йшли комуністи і комсомольці. Тільки за червень добровільно пішло на фронт понад 200 членів партії. З великим успіхом пройшли «Тиждень продовольства» та «Тиждень західного фронту».

7 червня 1920 року в Полтаві на мітингу виступив нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський, який розповів про внутрішнє і зовнішнє становище Радянського Союзу і закликав трудящих міста організувати відсіч ворогові. А 17 серпня спеціальним поїздом до міста приїхала група делегатів II конгресу Комінтерну в супроводі народного комісара землеробства України Д. 3. Мануїльського. Біля вокзалу відбувся мітинг, де виступали італійські, французькі, німецькі та інші комуністи. Вони захоплено вітали завоювання соціалістичної революції, обіцяючи всебічну підтримку народам країни Рад в їх справедливій війні з силами світового імперіалізму.

30 серпня в Полтаві відбулися об'єднані збори представників партійних організацій, Рад робітничих і червоноармійських депутатів, профспілок, фабзавкомів та військових організацій міста, які накреслили заходи для мобілізації сил на боротьбу проти Врангеля. Учасники зборів одностайно вирішили добровільно записатись в ряди Червоної Армії. 10 вересня Полтаву відвідали також представники Раднаркому України та секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор, які виступали перед трудящими міста.

Не припинялася робота по налагодженню господарського життя в місті. 26 листопада, вже після розгрому Врангеля, губернський комітет КП(б)У в наказі депутатам комуністам Полтавської міської Ради нового скликання підкреслював, що вони повинні спрямувати головну увагу на розв'язання господарсько-економічних завдань і якнайшвидшу відбудову промисловості. Такою ж важливою справою губком вважав організацію постачання робітникам продовольства та поліпшення умов їх життя.

Виконуючи ці завдання, партійні та радянські організації міста вживали заходів до забезпечення трудящих житлом, переселяючи їх у квартири буржуазії. Почалась також наполеглива робота по ліквідації неписьменності. Був створений Полтавський комітет по ліквідації неписьменності. Ще на початку березня 1920 року він видав наказ, яким пропонував усім неписьменним громадянам протягом трьох місяців вступити до шкіл грамоти.

До Німецько-радянської війни[ред. | ред. код]

Особливо широко розгорнулася господарська та культосвітня робота в місті після завершення громадянської війни.

В січні 1921 року було проведено суботники, під час яких ремонтувались паровози, налагоджувалась робота в цехах заводів і майстерень, на залізниці, впорядковувались вулиці і тротуари міста, розвантажувались і навантажувались залізничні вагони.

В ці дні до Полтави прибув голова ВУЦВК Г. І. Петровський і на зборах робітників і червоноармійців розповів про роботу та рішення VIII Всеросійського з'їзду Рад. Заслухавши доповідь Г. І. Петровського, учасники зборів ухвалили спрямувати всі сили на виконання постанов VIII Всеросійського з'їзду Рад.

«Ми закликаємо,— говорилося в резолюції зборів,— всіх робітників і селян Полтавщини до енергійної, дружної і напруженої боротьби на трудовому господарському фронті. Хай живе перемога на трудовому фронті! Хай живе Комуністична партія!». Трудящі міста взяли також участь у заготовці продуктів і речей для робітників Донбасу.

Величезна допомога була подана голодуючим губерніям Радянської Росії, куди відправляли хліб та посівний матеріал. Крім того, робітники і службовці міста, бійці червоноармійських частин, що перебували тут, брали на своє утримання школи та дитячі будинки. Дітям, що прибували з Поволжя, давали притулок багато сімей трудящих.

Партійна організація міста, робітники-активісти проводили також величезну роботу в селах губернії.

Багатьох комуністів, комсомольців, членів профспілки було відряджено на села для роз'яснення суті продподатку і забезпечення найшвидшого його виконання. Вже в листопаді Полтавщина здала понад 11 мільйонів пудів хліба, або понад 32 % всього річного завдання.

За успішне виконання продподатку голова ВУЦВК Г. І. Петровський на VI Всеукраїнському з'їзді Рад від імені з'їзду вручив представникам Полтавщини Червоний прапор, який зберігається тепер у Полтавському краєзнавчому музеї, як дорога для полтавчан історико-революційна реліквія.

В першій половині 1921 року в місті стали до ладу цегельний завод, шкірзавод, закрійні та ливарні майстерні, державний олійзавод, який давав до 1000 пудів олії щодня, млини і макаронна фабрика, завод «Мило», сірникова фабрика, закінчувалось будівництво хлібного заводу.

З металоробних підприємств працював лише завод Губметалу, який виготовляв цвяхи та деякі інші речі, переважно для сільськогосподарських потреб. Поступово налагоджували роботу і ставали до ладу й інші підприємства.

На 1923 рік у Полтаві налічувалось 224 промислових підприємства (переважно дрібних). 286 робітників і 152 службовці працювали на 8 млинах, 215 чол. — у 4 друкарнях, 102 — на сірниковій, 59 — на кондитерській, 59 — на макаронній фабриках, 70 чол. — на лісопильному заводі, 101 чол. — на двох шкірзаводах, 116 — на електростанції, 38 — на штампувальному заводі. Всього на полтавських підприємствах працювало 6242 чоловіки.

Розгортаючи господарське будівництво, робітники міста надсилали В. І. Леніну рапорти про трудові успіхи. Яскравим свідченням безмежної любові трудящих до великого Леніна є лист, прийнятий на урочистих зборах Полтавської міської партійної організації, міської Ради, профспілок, фабзавкомів і військовослужбовців, що відбулися 16 березня 1923 року. «…Ми твердо впевнені, — писали учасники зборів, — що ще довго будеш виховувати нас і полегшувати нам боротьбу та перемогу. Бережи здоров'я, воно вкрай необхідне Радянській владі і світовій революції».

Партійна організація Полтави, всі трудящі міста одностайно засудили діяльність троцькістської опозиції та її прихильників у місті, висловивши цілковите довір'я ЦК РКП(б). В траурні січневі дні 1924 року трудящі Полтави разом з усіма народами СРСР, переживаючи тяжку втрату — смерть В. І. Леніна, на траурних мітингах, засіданнях, зборах, присвячених пам'яті великого вождя, заявляли про свою тверду рішимість іти ленінським шляхом, неухильно виконувати заповіти Ілліча під керівництвом Комуністичної партії.

За ленінським призовом у партійних осередках міста було прийнято до партії 172 чол. Комуністи міста йшли в авангарді боротьби за ліквідацію господарських труднощів, що особливо посилилися восени 1923 року. У зв'язку з відсутністю палива та сировини деякі підприємства Полтави були законсервовані. На діючих підприємствах продуктивність праці та заробітна плата робітників стали нижчими, ніж до війни. Чимало робітників не мали роботи.

Значно знизилась купівельна спроможність населення, що призводило до залежування товарів на складах, до скорочення виробництва і навіть до закриття деяких фабрик і заводів, до перебоїв у видачі заробітної плати.

Мобілізуючи трудящих міста на подолання цих труднощів, партійна організація дбала насамперед про зростання ролі комуністів на усіх ділянках виробництва. Комуністи брали активну участь в роботі комісій — розціночно-конфліктних, по боротьбі з безгосподарністю, по охороні праці та ін. Створені були виробничі наради на всіх підприємствах, гуртки по науковій організації праці (НОП), делегатські збори, комісії сприяння PCI і т. ін. Всі ці заходи давали позитивні результати, які стали відчутними вже на кінець 1924 року.

Почали працювати деякі підприємства, раніше законсервовані через відсутність сировини, палива, коштів тощо. Так, восени 1924 року було пущено 59-й державний олійзавод, миловарний завод у цьому ж році збільшив кількість холодильників з 7 до 12.

1 грудня 1924 року комітет боротьби з безробіттям організував панчішну фабрику «Текстильник» (згодом — фабрика ім. 8 березня), де працювало 25 робітниць. На 1 грудня 1925 року кількість робітників тут збільшилась до 227 чоловік.

28 травня 1925 року почала працювати тютюнова фабрика, яка до жовтня цього ж року виробила 6850 ящиків махорки на суму 147 700 карбованців.

На цей час діяли майже всі промислові підприємства міста. Для підприємств у школах фабрично-заводського навчання готувалися кваліфіковані кадри. У 1924 році в Полтаві було вже 28 шкіл ФЗН, де навчався 1291 чоловік. Створювались масові школи, лікнепи та школи для малописьменних. У грудні 1923 року в місті було організовано Товариство допомоги ліквідації неписьменності, вже в липні 1924 року в ньому налічувався 1251 член.

Учительські кадри готував Полтавський інститут народної освіти, створений у 1921 році шляхом об'єднання педагогічного інституту та історико-філологічного факультету — філіалу Харківського університету. На інститут був перетворений і агрокооперативний технікум (нині це Полтавська державна аграрна академія). Колишнє земське ремісниче училище реорганізували в індустріальний технікум. Агрономічні кадри готувала школа садівництва. Колишню фельдшерську школу перетворили на акушерську, відкрили педагогічне училище — пізніше його реорганізовано в технікум, торгово-промислову профшколу, кооперативну профшколу (згодом технікум) та ряд інших спеціальних навчальних закладів.

Широким фронтом розгорталась політосвітня робота. Особливо велику роботу проводив партійний клуб ім. Енгельса, що працював у приміщенні на Першотравневому проспекті.

Вже в перші роки соціалістичної індустріалізації в місті розгорнулося значне промислове будівництво. Були розширені діючі підприємства. На початку 1927 року приступили до перетворення залізничних майстерень на паровозоремонтний завод. Тоді ж розпочато реконструкцію ремонтно-механічного заводу «Метал», який обслуговував місцеву промисловість і сільське господарство Полтавської округи: ремонтував сільськогосподарські машини, трактори, автомобілі, виробляв для панчішних фабрик панчішні та мотальні машини, які раніше ввозилися з-за кордону.

Створювались також нові підприємства по переробці сільськогосподарської продукції. В березні 1926 року стала до ладу беконна фабрика. В цьому році на ній було забито 25 тисяч свиней, а в 1927 році — 95 тисяч. Вироби фабрики на виставці в Парижі дістали найвищу оцінку. Збільшився експорт полтавського бекону (мороженої свинини, солоних окороків — у Англію, Францію, смальцю — в Нідерланди тощо).

В 1927 році розпочалось будівництво великої м'ясохолодильні, у 1928 році побудували маслозавод. В 1929 році було створено Полтавський м'ясокомбінат, який виготовляв широкий асортимент харчових продуктів (м'ясо, ковбаси, харчові та технічні жири, кормові продукти тощо). Тут же був створений єдиний у країні струнний цех.

В роки першої п'ятирічки до ладу стали фабрики: панчішна, поліграфічна, взуття, термометрів, рукавична, закінчено реконструкцію заводу «Метал». Було збудовано олійний та миловарний заводи, реконструйовано кондитерську фабрику, паровозоремонтний завод тощо.

Наприкінці 1932 року підприємства міста виробили продукції на суму 109 млн карбованців, в той час як у 1928 році їх продукція обчислювалася у 33,9 млн карбованців. Переважала легка промисловість, питома вага якої становила 51,2 % у загальному обсязі промислової продукції міста, за нею йшла харчова — 35,9 %, а потім важка — 12,9 %.

На підприємствах міста у цей час працювало 13 024 робітники (у 1928 році — 6415 робітників).

Палко відгукнувся робітничий клас Полтави на заклик партії послати для постійної роботи на села 25 тис. чоловік. Багато 25-тисячників — посланців робітничих колективів міста, самовіддано працювали в селах області, серед них М. Р. Кутенко — робітник паровозоремонтного заводу, обраний у 1931 році головою Парасковіївської (тепер Коломацької) сільради Полтавського району, І. А. Шаповаленко та І. Є. Войтенко, що очолили колгоспи села Ковалівки цього ж району та багато інших.

Робітничі колективи міста подавали також велику допомогу колгоспам Полтавщини в організації та проведенні сільськогосподарських робіт, в придбанні сільськогосподарської техніки, в політично-масовій роботі серед селянства.

Тільки в 1930 році з Полтави на села було послано 85 ремонтних бригад та понад 1000 робітників.

В роки другої п'ятирічки ще більше розгорнулося промислове будівництво в місті: стали до ладу прядильна фабрика, хлібозавод, реконструювався машинобудівний завод, після консервації почав працювати шкіряний завод. Полтава перетворювалась на один із значних промислових центрів України. Всього до Німецько-радянської війни в місті Полтаві працювало 83 промислових підприємства союзного, республіканського і обласного підпорядкування. На них працювало 42 000 робітників. Проти дореволюційного часу загальний обсяг промислової продукції зріс у 20 разів. За кількістю робітників найбільшими підприємствами в 1940 році, крім залізничних, були: прядильна фабрика, де працювало 1959 чол., панчішна фабрика — 1397 чол., м'ясокомбінат — 915 чол., рукавична фабрика — 821 чол., 12-а взуттєва — 818 чол., швейна — 416 чол., поліграфічна фабрика — 370 чол., кондитерська — 254 чоловіки. З розвитком промисловості зростала і загальна кількість населення в місті. В 1924 році тут проживало 75 639 чол., у 1926 — 92 515 чол., а в 1939—130 305 чоловік.

Створення нових підприємств у місті та успішне налагодження виробництва були нерозривно пов'язані із всебічним розвитком творчої активності робітничих колективів, широким розмахом соціалістичного змагання. У вересні 1930 року колектив Полтавського паровозоремонтного заводу встановив всесоюзний рекорд швидкості ремонту, в жовтні — світовий рекорд швидкості та якості ремонту, а в 1931 році добився значних успіхів у піднесенні продуктивності праці та скороченні простоїв паровозів під час ремонту. В листопаді 1931 року газета «Правда» надрукувала лозунг: «Ремонтувати паровози так само швидко і так само добре, як у Полтаві!».

Напередодні 14-ї річниці Жовтня колектив заводу «Метал» виготовив уперше в СРСР плоскодрукарську машину, кращу від закордонних зразків, що було значним досягненням радянського машинобудування. За ударну роботу в 1934 році панчішну фабрику відзначили як зразкову серед трикотажних фабрик Радянського Союзу.

Масового характеру набирав рух новаторів. У 1937 році на паровозоремонтному заводі працювало 1373, на м'ясокомбінаті — 643, на прядильній фабриці — 400 новаторів виробництва. Включившись у соціалістичне змагання на честь XVIII з'їзду ВКП(б), колектив станції Полтава-Київська зобов'язався знизити простої вагонів під час навантаження і розвантаження до 50 %. Це зобов'язання було набагато перевиконано. В подарунок з'їздові колектив робітників депо станції Полтава в рекордні строки відремонтував понад план 3 паровози. В 1939 році стахановський рух збагатився новими формами — роботою водночас на кількох верстатах і сполученням професій. Так, на кінець року на Полтавському паровозоремонтному заводі на 2, 3 і 4 верстатах вже працювало 27 стахановців.

Велику економію давало впровадження раціоналізаторських пропозицій у виробництво. Лише Полтавський металоштампувальний завод за 10 місяців 1939 року від впровадження 13 раціоналізаторських пропозицій одержав 28 тисяч 711 крб. економії.

Наполегливо боролись колективи підприємств за зниження собівартості продукції. У 1939 році на Полтавській взуттєвій фабриці за рахунок максимального використання сировини собівартість продукції було знижено на 5,1 %.

В боротьбі за соціалістичну індустріалізацію зростали кадри організаторів і спеціалістів промислового виробництва. Багатьох із них висунули на керівну роботу. Шлях від рядового робітника до начальника Полтавського паровозоремонтного заводу пройшов Т. В. Гайовий. Він очолював це велике підприємство до виходу на пенсію в 1972 році. За видатні заслуги в організації промислового виробництва країни Т. В. Гайового удостоїли високого звання Героя Соціалістичної Праці. На посаду начальника депо станції Полтава-Південна в 1937 році висунули знатного машиніста цього ж депо Й. М. Яцину, який починав своє трудове життя у наймах в поміщицьких економіях. На Полтавській прядильній фабриці колишні ремонтники П. Красоха, А. Ратнер та І. Халявко стали передовими майстрами, І. Гулій — помічником директора фабрики, а робітник Г. Орлов — директором школи ФЗН.

Партія і народ високо оцінили самовіддану працю робітників. Чимало новаторів було нагороджено орденами й медалями, а О. А. Будного та Й. М. Яцину в 1937 році обрали депутатами Верховної Ради СРСР 1-го скликання.

Багато командирів виробництва навчалося у філіалі Промакадемії, відкритому в місті ще 1931 року при курсах червоних директорів та адміністративно-господарських працівників для підприємств Полтави.

На основі успішного розвитку промисловості зростала заробітна плата трудящих. Середньорічний заробіток робітника Полтавського паровозоремонтного заводу, м'ясокомбінату та інших підприємств міста досягав 3 тис. крб., а на деяких підприємствах значно перевищував цю суму.

Великі кошти відпускала держава на розгортання комунального та соціально-культурного будівництва. З 1920 по 1938 рік у Полтаві на потреби комунального господарства (крім житлового будівництва) було витрачено понад 15 млн карбованців. В місті забрукували 88 км вулиць, проклали 109 км тротуарів, 75 км водопроводу, 13 км каналізації.

Зводились нові житлові будинки для робітників паровозоремонтного заводу на Подолі, був споруджений житловий масив прядильно-трикотажної фабрики — на розі вулиць Пушкінської та Костянтинівської (нині вулиця Симона Петлюри), для робітників панчішних фабрик — на розі Жовтневої вулиці (нині вулиця Соборності) і площі Леніна (нині площа Конституції) та на розі вулиць Котляревського і Пушкінської, а на Сінній (нині майдан Незалежності) та Павленківській площах — для робітників заводу «Метал» тощо. Вже на початок 1930-х років в межі Полтави увійшли навколишні села Пушкарівка, Мала Рудка, Кулики, Нижні Млини, Дублянщина тощо. Було прокладено водопровід, споруджено каналізацію. Вулицями міста пішли перші автобуси.

Напередодні Німецько-радянської війни в місті діяли 2 науково-дослідні інститути союзного значення — кормів та свинарства, 3 вищих учбових заклади — педагогічний, сільськогосподарський та будівельний інститути, кілька технікумів і професійних шкіл, понад 30 середніх та неповних середніх шкіл.

Для задоволення культурних потреб населення в місті відкрили кілька прекрасних клубів, у тому числі клуб залізничників із залом на 1000 глядачів, з бібліотекою, різними кабінетами, клуб ім. Карла Маркса для панчішників у колишньому будинку дворянського зібрання (зараз там кінотеатр ім. Котляревського), клуб ім. С. М. Кірова — для службовців радянських і торговельних установ, Будинок партійної освіти (пізніше радпартшкола) та ряд інших, де проводилась велика культурно-масова робота.

У 1926 році відбувся перший концерт капели бандуристів, створеної групою любителів-співаків у Полтаві наприкінці 1925 року. Керував цим колективом відомий композитор Гнат Хоткевич, диригентом і художнім керівником у перші роки існування капели був талановитий полтавський музикант В. А. Кабачок. У 1930 році капелі присвоїли звання зразкової, а пізніше на її основі в Києві створили капелу бандуристів Української РСР, якою керував заслужений діяч мистецтв УРСР О. 3. Міньківський. Нині це Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди — прославлений колектив, яким керує народний артист України Ю. В. Курач.

Було засновано стаціонарний музично-драматичний театр ім. М. В. Гоголя. Тут починали свою діяльність актори, пізніше народні артисти СРСР М. М. Тарханов, І. С. Козловський, В. С. Василько. В місті працювали також композитори В. М. Верховинець, Ф. М. Попадич.

На гастролі в Полтаву часто приїздили визначні радянські і закордонні музиканти та співаки.

Значну культосвітню роботу в місті проводили музеї. Багату експозицію мав краєзнавчий музей. У його фондах напередодні Німецько-радянської війни налічувалося 117 900 експонатів, в архіві зберігалися цінні рукописи, перші видання з історії України та Полтавщини. Працівники музею проводили розкопки скіфських та слов'янських поселень на території Полтавщини, збирали документи та інші матеріали з історії країни.

У 1928 році в будинку, де жив і працював видатний український письменник В. Г. Короленко, було відкрито літературно-меморіальний музей. Експозиція його складалася з цікавих документів, фотографій і речей, переданих рідними письменника. Літературно-меморіальний музей у 1940 році з нагоди 90-річчя з дня народження класика української літератури П. Мирного було відкрито в його будинку. Тоді ж на базі державної картинної галереї, заснованої ще в 1919 році, створено художній музей. В основу його експозиції покладено збірку картин М. О. Ярошенка. В місті було відкрито пам'ятники Т. Г. Шевченку за проектом І. П. Кавалерідзе (1926), М. В. Гоголю (1934).

Під час Німецько-радянської війни[ред. | ред. код]

З першого ж дня Німецько-радянської війни тисячі полтавчан відстоювали спільні здобутки. У місті організовувались батальйони народного ополчення, формувались винищувальні загони. Тисячі громадян брали участь у спорудженні оборонної лінії.

Робітники Полтавського паровозоремонтного заводу під керівництвом партійного комітету заводу за короткий строк збудували бронепоїзд. 18 серпня 1941 року бронепоїзд вийшов на виконання бойового завдання по охороні і прикриттю від нальотів ворожої авіації залізничної дільниці Кобеляки — Ганнівка, Галещина — Потоки. 4 вересня особовий склад бронепоїзда на станції Потоки прийняв нерівний бій з ворогом. Ті, хто залишився в живих, продовжували боротьбу з нацистськими загарбниками в рядах Червоної Армії. Тисячі полтавців з'являлися до райвійськкоматів, райкомів партії і комсомолу з проханням негайно направити їх на фронт.

Ополченці міста всіляко підтримували частини Червоної Армії, що стримували натиск нацистських військ.

Героїчно захищали місто бійці мотострілецького батальйону 132-ї танкової бригади, командиром якого був капітан О. Семенов, а комісаром М. Розсохін. Навіть після того, як 18 вересня нацисти захопили місто, батальйон, що зайняв оборону по Ворсклі, утримував її до 28 вересня, відтягнувши таким чином великі сили гітлерівців.

З 18 вересня 1941 року два роки і п'ять днів Полтава перебувала під нацистським ярмом. Вже в перші дні окупації гітлерівці розстріляли понад тисячу полтавчан. Але жителі міста героїчно боролися проти нацистських загарбників. Під керівництвом комуністів тут діяли значні групи підпільників. Велику роботу по врятуванню полонених радянських льотчиків провела комсомольсько-молодіжна антифашистська група, організована Й. Й. Баяном та О. П. Лімовим. Більшість членів цієї групи — К. Я. Анкудінова-Тобольченко, Г. П. Мазулевська-Солодовник, К. В. Баян, І. О. Чухліб, Г. О. Чухліб, В. П. Акімова — одночасно працювали за завданням патріотичної групи, очолюваної комуністом Т. П. Сіриченком. Підпільники проводили агітаційно-роз'яснювальну роботу серед населення, визволяли військовополонених, забезпечуючи їх одягом, продуктами харчування та медикаментами, а також підірвали приміщення німецького ресторану в м. Полтаві.

В будинку № 5 на Першотравневому проспекті відбувалися наради комсомольсько-молодіжної групи, очолюваної комсомолкою О. К. Убийвовк. Партійне керівництво в групі здійснював комуніст С. Т. Сапіго. Всього у складі групи було 20 чоловік. Найбільш активні серед них — С. А. Ільєвський, В. Д. Сорока, Л. М. Пузанов, Б. П. Серга. Навесні 1942 року підпільників заарештували. Всі вони загинули, але до останнього подиху високо несли честь патріота. За особливі заслуги, мужність і героїзм, виявлені в боротьбі проти німецько-нацистських загарбників, керівникові підпільної комсомольсько-молодіжної організації Полтави Лялі Убийвовк посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На Полтавському м'ясокомбінаті з 1941 по 1943 рік діяла патріотична група під керівництвом комуністки Я. М. Мисецької, в яку входило понад 40 чоловік. Завдяки сприянню жителів Полтави велику роботу в місті провела підпільна розвідувальна група, очолювана А. В. Марченком (псевдонім Соколенко), яка діяла з червня 1942 року аж до визволення міста радянськими військами у вересні 1943 року.

Тікаючи під нищівними ударами Радянської Армії, гітлерівці залишали після себе згарища. Протягом трьох днів палала Полтава. Страшним факелом спалахнула прекрасна будівля краєзнавчого музею, в якому були зібрані незліченні скарби світової і української культури. Там же був і обласний архів — один з найкращих в Україні. Згоріли також театр ім. М. В. Гоголя, художній музей, будинок-музей В. Г. Короленка, а також унікальна, дерев'яна, без єдиного залізного цвяха Покровська церква, збудована ще у XVIII столітті останнім кошовим Запорізької Січі Калнишевським. І марно полтавці намагалися хоч що-небудь врятувати. нацистські недолюдки, озброєні автоматами, стріляли в кожного, хто наближався до пожарища. 15 чоловік вони живцем кинули в охоплене полум'ям приміщення краєзнавчого музею.

В місті було знищено всі 83 підприємства, електростанцію, водогін, каналізацію, парки, вузи, школи, лікарні, дитячі заклади, кінотеатри, клуби, бібліотеки, всі установи. Збитки, завдані місту, становили 1 мільярд 137 мільйонів карбованців. З красивого квітучого міста Полтава була перетворена на руїни. нацисти розстріляли і закатували 18 200 полтавчан, у тому числі 5087 дітей. На каторгу до Німеччини було вивезено 20 800 чоловік.

Вранці 23 вересня 1943 року з'єднання 5-ї Гвардійської армії та війська 53-ї Армії Степового фронту визволили Полтаву від гітлерівських загарбників. З'єднання і частини, які виявили особливу відвагу в боях за місто, були названі Полтавськими. В боях за місто відзначились також Герої Радянського Союзу уродженці Полтави та Полтавської області О. О. Баленко, М. З. Бондаренко, І. Н. Степаненко. Герой Радянського Союзу Микола Леонов у боях за Полтаву збив 6 німецьких літаків.

В одному з найкращих куточків Полтави — Петровському парку, трудящі дбайливо доглядають могили воїнів-героїв, що загинули за Батьківщину в роки Німецько-радянської війни. Тут поховано командуючого армією генерал-лейтенанта О. І. Зигіна, гвардії полковника Героя Радянського Союзу М. П. Кучеренка та його ад'ютанта, гвардії старшого лейтенанта М. М. Кучеренка, кореспондентів «Правды» П. О. Лідова, «Комсомольской правды» — С. М. Струннікова, «Известий» — О. О. Кузнецова тощо. Пам'ять генерала Зигіна увічнена: в Полтаві йому споруджено пам'ятник, його іменем названо одну з площ та вулицю міста.

На фронтах Німецько-радянської війни відзначилось багато жителів міста, 12 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. В день 20-річчя визволення міста від нацистських загарбників у парку ім. Котляревського запалено вічний вогонь на честь радянських воїнів, які віддали життя за Батьківщину.

В Полтаві до 1980 р. жив колишній командир партизанського загону у Франції В. С. Слєпоглазов, учасником руху макі був також В. А. Камнєв, який працював на Полтавському комбінаті будівельних матеріалів.

Колишній працівник однієї з будівельних організацій міста В. М. Шепетя — учасник легендарного повстання в «блоці смерті» табору Маутгаузен, один з небагатьох, кому вдалося врятуватися після повстання. Серед будівельників міста трудився і Г. П. Трегуб, колишній боєць інтернаціональної бригади імені Гарібальді в Італії.

Герої Радянського Союзу — уродженці Полтави:[ред. | ред. код]

Після Німецько-радянської війни[ред. | ред. код]

Невтомно працювали жителі міста, щоб підняти його з руїн. Вже на 4-й день після визволення станція Полтава-Південна змогла прийняти перші ешелони з військовим вантажем, через тиждень почав давати продукцію завод «М'ясомолмаш», на 25-й день — Полтавський молокозавод.

22 грудня 1943 року дав перший чавун ливарний цех Полтавського паровозоремонтного заводу. Тут достроково завершили відбудовні роботи першої черги. В 1943—1944 роках основні цехи заводу працювали на повну потужність. Завод щомісяця перевиконував норми по ремонту колісних пар, виготовленню запасних частин. Славу висококваліфікованого майстра складання верстатів завоював тоді токар Петро Клименко. На заводі не вистачало моторів, а без них не можна було починати роботу. Тоді інженер Анатолій Якубов організував ремонт старих електромоторів, і завод одержав власне електросилове устаткування. В березні 1948 року тут відремонтували 10-тисячний паровоз. 25 листопада 1949 року за самовіддану працю колектив заводу був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора.

Славними трудовими подвигами відзначались і робітники інших підприємств міста. Було відбудовано основні цехи на заводі «М'ясомолмаш» — ливарний, ковальський, механічний, що дало змогу уже в 1944—1945 рр. успішно виконувати численні замовлення міських підприємств та будов. Добова продукція панчішно-трикотажної фабрики досягла вже в 1945 році понад 3 тисячі трикотажних виробів.

Завдяки самовідданій праці трудящих, величезній допомозі коштами і будівельними матеріалами з боку Радянського уряду протягом четвертої та п'ятої післявоєнних п'ятирічок вся довоєнна промисловість Полтави була цілком відновлена на новій технічній основі. Крім того, в місті було збудовано і чимало нових підприємств — машинобудівних, металообробних, хімічних, будівельних.

У 1960-х рр. у місті діяло понад 50 великих, оснащених найновішою технікою, підприємств. Перше місце за питомою вагою у промисловій продукції Полтави належало підприємствам харчової промисловості — м'ясокомбінату, олієжиркомбінату, птахокомбінату, кондитерській фабриці, молокозаводу, борошномельним підприємствам. Легка промисловість була представлена фабриками: бавовнопрядильною, трикотажно-рукавичною, швейними, фабрикою художнього вишивання ім. Лесі Українки, фабрикою баянів, шкіряно-взуттєвим комбінатом та іншими. З підприємств хімічної промисловості в Полтаві був склозавод, який випускав мірні медичні і ампульні вироби для науково-дослідних інститутів, завод також постачав свою продукцію на експорт — в Індію, Єгипет, Шрі-Ланку, Бірму, країни народної демократії. В Полтаві діяли завод залізобетонних виробів, керамічний завод напівсухого пресування цегли, що випускав чверть усієї кількості цегли в області, комбінат будівельних матеріалів, який об'єднував всі цегельно-черепичні заводи міста.

До найбільших підприємств машинобудівної та металообробної промисловості належали тепловозоремонтний, машинобудівний, м'ясного устаткування, турбомеханічний, монтажно-заготівельний, ливарно-механічний, автоагрегатний та інші заводи. Автоагрегатний завод спеціалізувався на випуску агрегатів і вузлів автомобілів — рульового управління, гальмівної апаратури, підйомного механізму самоскида тощо. Турбомеханічний завод ремонтував найскладніші парові турбіни різних систем для електростанцій нашої країни, виготовляв маслоочисні машини, повітряні вимикачі релейного захисту електропередач, компресори для тепловозів та електровозів. Проводилася реконструкція Полтавського заводу «Електромотор», були введені в дію заводи газорозрядних ламп, штучних алмазів та інструментів.

З 1964 року почалось будівництво заводу хімічного машинобудування. Дедалі ширше застосовувалися на підприємствах міста вироби та деталі із пластмаси, зокрема 15 видів пластмасових деталей вагою від 0,1 до 340 грамів. Обсяг переробки пластмас за 1963 рік досяг 68 тонн.

На підприємствах міста працював великий загін робітничого класу республіки — понад 35 тис. чоловік. Широко розгорталося тут соціалістичне змагання за успішне виконання народногосподарських планів. 1244 колективам, у яких працювало 22492 чол., присвоєно звання комуністичних. 19 378 чоловік здобули почесне звання ударників комуністичної праці.

150 інженерно-технічних працівників, передовиків і новаторів виробництва за почином Героя Соціалістичної Праці В. І. Гаганової перейшли працювати на відстаючі ділянки, серед них сукальниця Полтавської бавовнопрядильної фабрики М. С. Мажара, бригадир бригади комуністичної праці штукатурів Полтавського будівельного управління «Опоряджбуд» П. Й. Недайборщ та багато інших.

В авангарді учасників соціалістичного змагання О. К. Пойдеменко — слюсар-лекальник турбомеханічного заводу, депутат Верховної Ради УРСР, колишній боєць бронепоїзду ім. С. М. Будьонного; В. І. Безотосний — зуборізальник заводу «Продмаш», Н. М. Поберій — прядильниця бавовнопрядильної фабрики, Т. В. Жаботенко — фанговщиця трикотажної фабрики та багато інших. На деяких підприємствах міста трудилися цілі робітничі династії: на Полтавському тепловозоремонтному заводі самовіддано працювали представники третього покоління Ставицьких. П. І. Ставицький був учасником перших страйків робітників майстерень 1883—1893 р. та революції 1905—1907 рр. Тут же трудився правнук М. Д. Галат-Рогового, який прийшов до паровозних майстерень ще в 1874 році, В. В. Галат-Роговий — токар інструментального цеху, член бригади комуністичної праці.

Президія Верховної Ради СРСР за успішне виконання завдань семирічного плану по виробництву тканин, трикотажу, взуття, швейних виробів та інших товарів народного споживання, а також за заслуги в розвитку промисловості нагородила орденом Леніна М. П. Замчія — затяжчика шкіряно-взуттєвого комбінату, М. С. Мажару — помічника майстра бавовнопрядильної фабрики, Н. М. Поберій — прядильницю цієї ж фабрики; 30 чол. удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора та ордена «Знак Пошани».

За успішне виконання завдань семирічки по видобутку нафти і заслуги в розвитку нафтовидобувної промисловості в травні 1966 року бурильник Полтавської контори буріння О. О. Кришталь нагороджений орденом Леніна, буровий майстер цієї ж контори С. В. Титовець — [[Орден Трудового Червоного Прапора|орденом Трудового Червоного Прапора.

Колективи промислових підприємств міста проводили шефську роботу в колгоспах області. Тільки в 1961 році матеріально-технічна допомога колгоспам обчислювалася в 288 тис. карбованців. Під час підготовки сільськогосподарського реманенту до посівної і збиральної кампаній на підприємствах міста і безпосередньо в колгоспах, разом з ремонтними бригадами, було відремонтовано понад 80 тракторів і комбайнів, 88 двигунів внутрішнього згоряння, 94 автомашини та автопричепи, 14 електромоторів, 10 водяних свердловин та 455 одиниць різного сільськогосподарського інвентаря. За замовленнями колгоспів було виготовлено 52 тракторних причепи, 84 бульдозерні устаткування для тракторів ДТ-54, 130 гноєрозкидачів, 3600 автопоїлок, 645 металевих корит для ферм, 840 комплектів інструментів і велика кількість запасних частин. Особливо значну допомогу подавали підшефним колгоспам колективи заводів — тепловозоремонтного, турбомеханічного, автоагрегатного, м'ясного устаткування, «Продмаш».

Виконуючи рішення березневого 1965 року Пленуму ЦК КПРС, трудящі міста взяли на себе підвищені зобов'язання по наданню допомоги підшефним колгоспам. Тільки в 1965 році колективи полтавських підприємств виготовили для колгоспів на 83 тисячі карбованців різних запчастин, було зрошено 487 га орних земель, механізовано 23 кормоцехи та 21 племінну ферму, виділено і виготовлено устаткування та інструменти для 7 машинно-тракторних спеціалізованих майстерень тощо.

За післявоєнні роки в місті введено в дію більше житлової площі, ніж її було в дореволюційній Полтаві. Загальна площа міста становила в 1943 році — 4337 га, в 1964 році — 7 686 га; житлова площа відповідно — 359 200 кв. метрів, 1 036 360 тис. кв. метрів. В 1965 році введено в експлуатацію ще понад 53 тисячі кв. метрів.

За переписом 1959 року, в Полтаві налічувалося 143 097 чол. На 1 січня 1965 року кількість населення досягла 170 100 чол., на 1 січня 1966 року — 177 515 чоловік.

В місті було 3 адміністративні райони — Ленінський (нині Подільський район), Жовтневий (нині Шевченківський район) та Київський. Межі кожного з них дедалі розширювалися: з'являлися нові вулиці і проспекти, житлові будинки і культурно-побутові установи.

Було відбудовано Жовтневу площу (нині Кругла площа) з її чудовим архітектурним ансамблем. На Театральній площі споруджено нове приміщення театру ім. М. В. Гоголя, універмаг і багато житлових будинків. Здійснено реконструкцію Привокзальної площі (нині Площа Слави).

У відбудованому приміщенні колишнього театру відкрився широкоекранний кінотеатр «Колос», стали до ладу Палац піонерів (нині Палац дитячої та юнацької творчості), Палац культури бавовно-прядильної фабрики, Центральний універмаг, Головпоштамт, 4-а міська лікарня, дитячі садки та ясла. З 1963 року працювала обладнана найновішою технікою стоматологічна лікарня. Закінчилась відбудова унікального будинку краєзнавчого музею, 23 вересня 1964 року музей відчинив свої двері для відвідувачів.

Виростали нові корпуси не тільки в центрі міста, а й на його околицях — в районі тепловозоремонтного заводу, на автошляху Харків — Київ, біля Щербанів, Горбанівки, в напрямі на Супрунівку тощо.

Багато було зроблено для благоустрою міста: заасфальтовано понад 500 тис. кв. метрів вулиць та тротуарів, а на околицях, де раніше були тільки ґрунтові шляхи, забруковано десятки кілометрів доріг та прокладено тротуари.

У 1962 році полтавці заклали дендрарій, посадивши понад 10,3 тис. дерев. Зелені насадження у Полтаві до революції становили тільки 23 га, а в 1964 році — 2002 га. До послуг трудящих були чудові парки та сквери, в яких було багато цінних порід дерев. У Петровському парку, наприклад, налічувалося більше 70 видів і різновидностей рослин, серед яких були рідкісні для нашої території — катальпа, ялівець, аморфа тощо. Окрасою міста були і такі парки, як Жовтневий (нині Корпусний сад), парк Перемоги, Березовий, Котляревського, ім. Дзержинського (нині Парк Незалежності), на Червоній площі (нині Соборний майдан), чудові бульвари на вулицях Жовтневій (нині вулиця Соборності), Гоголя, Котляревського тощо.

Жителі Полтави взяли на себе соціалістичне зобов'язання — перетворити Полтаву в місто високопродуктивної праці, зразкового порядку і високої культури. За виконання цього зобов'язання боролася вся громадськість міста —робітники фабрик і заводів, численний загін інтелігенції.

З 1960 року було введено в дію газопровід Полтава — Радченкове, завдяки чому газифіковано понад 19 тис. квартир і майже всі підприємства міста, що економило країні щодня один ешелон кам'яного вугілля. Створено значний енергетичний вузол, але потужність його вже не задовольняла зростаючих потреб промисловості і населення міста в електроенергії, тому Полтаву було підключено також до Зміївської ДРЕС. У 1962 році здано в експлуатацію першу чергу міського тролейбуса, згодом тролейбуси курсували по чотирьох маршрутах. 55 маршрутів обслуговував автобусний парк міста. Щодня автостанції відправляли понад 150 автобусів.

В місті працювало понад 300 магазинів, 5 ресторанів, їдальні, кафе, чайні, домові кухні. В 1959 році товарообіг їх становив 75 874 700 крб., а в 1965 році він зріс майже вдвоє. 178 різних підприємств, майстерень, ательє надавали трудящим різноманітні побутові послуги. Тільки в 1965 році було відкрито 19 магазинів і 28 підприємств громадського харчування.

У Полтаві було 19 лікувальних установ на 3505 ліжок, де працювали 692 лікарі і 1866 чол. середнього медперсоналу. З них 135 чол. нагороджено орденами, а 7 чол. присвоєно звання заслуженого лікаря Української РСР.

В 33 школах (у тому числі 8 вечірніх і 2 школах-інтернатах) навчалося понад 24 тисячі учнів, у технікумах та професійно-технічних училищах — більше 10 тисяч. У школах трудилися близько 1400 вчителів, серед них заслужені вчителі школи Української РСР К. О. Щербак, С. І. Хоменко, Т. М. Толстоносова, К. Й. Шпіка, Н. Б. Тулузакова. Близько 6 тисяч дітей міста обслуговувало 36 дитячих садків та 18 ясел.

У трьох інститутах: педагогічному ім. В. Г. Короленка, сільськогосподарському та інженерно-будівельному в 1966 році навчалося 10 446 студентів, з них 6425 заочників. У 1967 році в місті відкрито медичний стоматологічний інститут. Тут був науково-дослідний інститут свинарства, в якому працював відомий учений, академік АН УРСР Герой Соціалістичної Праці О. В. Квасницький, єдина в СРСР гравіметрична обсерваторія Академії наук УРСР, заснована в 1926 році, якою керував доктор математичних наук, член-кореспондент АН УРСР 3. М. Аксентьєва. Висококваліфіковані фахівці працювали на Полтавській державній сільськогосподарській станції — одній із найстаріших в Україні.

Важливе місце у вихованні нової людини займали культурно-освітні установи міста. Великий успіх мав у глядачів музично-драматичний театр ім. М. В. Гоголя. В театрі працювали талановиті актори Дмитро Степовий, К. С. Сидорчук, І. П. Моровщик, В. І. Конопацький, Т. І. Кислякова, яким присвоєно звання заслуженого артиста УРСР. Хорові і драматичні колективи, ансамблі, духові та струнні оркестри, музичні, циркові й балетні студії, художні кіностудії, різні спортивні гуртки працювали у Палаці культури турбомеханічного заводу, бавовнопрядильної фабрики, міському Будинку культури, клубі залізничників. При Палаці культури бавовнопрядильної фабрики створено жіночий ансамбль «Горлиця». Великою популярністю не тільки в Полтаві, а й далеко за її межами користувалася народна капела бандуристок, у 1966 році їй присвоєно звання Заслуженої капели бандуристів УРСР. Успішно пройшли в 1959 році гастролі народного ансамблю пісні й танцю міського Будинку культури в Кримській області. В 1963 році ансамбль виступав у Москві — в Кремлівському театрі, на Виставці досягнень народного господарства СРСР, на заводі «Станколит», у Палаці культури автозаводу ім. Лихачова. І скрізь москвичі тепло дякували полтавчанам за чудове виконання українських пісень і танців. В місті діяв також ляльковий театр. Багато талановитих артистів, музикознавців, викладачів музики підготувало Полтавське музичне училище.

Широку культосвітню роботу проводили полтавські музеї — краєзнавчий, історії Полтавської битви, художній, літературно-меморіальні — В. Г. Короленка, П. Мирного, І. П. Котляревського.

Великим святом для жителів міста стало відкриття 22 квітня 1960 року пам'ятника організатору і вождю Комуністичної партії — В. І. Леніну.

полтавці передплачували близько 100 тисяч примірників газет і стільки ж журналів. Видавалися обласні газети «Зоря Полтавщини», «Комсомолець Полтавщини» та 4 багатотиражні газети.

Через харківську радіостанцію вів передачі обласний комітет радіомовлення і телебачення. В місті встановлено понад 52 тисячі радіотрансляційних точок, в квартирах — близько 50 тисяч телевізорів. Добру якість телепередач з Харкова і Москви забезпечував ретранслятор, споруджений 1958 року.

Культурні потреби полтавчан задовольняли також 107 масових бібліотек з книжковим фондом 960 500 примірників.

З кожним роком усе більше жителів міста брало активну участь у громадському житті.

Виконуючи постанову ЦК КПРС від 16 листопада 1965 року «Про роботу місцевих Рад депутатів трудящих Полтавської області», Полтавська міська рада посилила увагу до питань господарського і культурного будівництва, комуністичного виховання трудящих. У своїй повсякденній роботі Рада спиралася на депутатські групи, постійні комісії і громадські самодіяльні організації. З допомогою партійних органів було створено 38 депутатських груп при виконавчому комітеті Полтавської Ради депутатів трудящих, в яких об'єдналось понад 700 депутатів міської, районної та обласної Рад. З метою залучення до роботи постійних комісій депутатів і громадськості більшість комісій утворила депутатські пости на окремих підприємствах, будовах, у культурно-освітніх, шкільних та дитячих закладах. Всі вони працювали у тісному зв'язку з територіальними партійними організаціями. Всього в місті діяло близько 2600 самодіяльних громадських організацій, у роботі яких брало участь 56 тис. чоловік. Багато трудящих залучалося до роботи місцевих Рад шляхом створення позаштатних відділів і груп інспекторів при виконкомах Рад.

З 1965 року міська Рада почала практикувати нову форму звітів перед трудящими керівників відділів, підприємств, служб комунального і побутового обслуговування, торгівлі, транспорту, охорони здоров'я, освіти, культури — т. зв. «раду з народом». Такі «ради з народом», в яких брали участь широкі маси трудящих, проводилися систематично 3 рази на місяць.

На громадських засадах в місті працювало 12 селищних рад та 12 відділів райвиконкомів, 18 народних університетів культури, інститут технічного прогресу, школи передового досвіду та умільців, у яких навчався 3771 чоловік.

Натхненні рішеннями XXIII з'їзду КПРС, полтавці виявляли велику активність і творчу ініціативу в боротьбі за помноження суспільного багатства, за успішне виконання величних накреслень Програми КПРС.

На початку 1990-х рр. у місті діяло 5 вищих навчальних закладів.

За часів Незалежності[ред. | ред. код]

  • У 2003 році відбудовано Успенський собор
  • З середини 2000-х років починаються спроби встановити пам'ятник Івану Мазепі. Він був виготовлений за кошти громадськості, але через протидію міської влади був відкритий лише у 2016 році.
  • Полтавці активно долучалися до Революції гідності. Протягом кількох тижнів приміщення Обласної Ради перебувало під контролем протестувальників.
  • У 2016 році, в рамках декомунізації в місті було перейменовано 115 топонімів.[23]

Уродженцями Полтави є П. Величковський, І. Котляревський, М. Ярошенко, М. І. Гнідич, педагог і письменник В. С. Гнилосиров, фундатор зібрання Полтавського краєзнавчого музею П. Бобровський, економіст Л. Хінчук, А. Луначарський, С. Петлюра, 2-й президент Ізраїлю Бен-Цві Іцхак, В. Холодна, Ю. Кондратюк, патріарх Мстислав (Скрипник), М. Гришко, І. Францевич, С. Брауде, артист Ю. Тимошенко (сценічний псевдонім — Тарапунька), С. Висоцький. У Полтаві жили і працювали М. Щепкін, М. Остроградський, поет і педагог М. А. Вербицький, письменник В. В. Капніст, хірург М. Скліфосовський, О. Русов, П. Мирний, І. С. Нечуй-Левицький, І. О. Бунін, І. Павловський, В. Короленко, С. Васильківський, В. Кричевський, А. Макаренко. У місті навчались український революційний діяч Я. М. Бекман, український філолог і письменник О. М. Бодянський, український байкар Л. І. Глібов, український письменник В. П. Гоголь, М. П. Драгоманов, ліванський письменник М. Нуайме, М. П. Старицький, український письменник і педагог С. П. Стеблін-Камінський. Тут бували Т. Г. Шевченко, декабристи П. І. Пестель, М. П. Бестужев-Рюмін, С. Г. Волконський, М. І. Лорер, М. С. Лунін, М. М. Муравйов.

Пам'ятки архітектури: собор і дзвіниця Хрестовоздвиженського монастиря, Успенський собор та його дзвіниця, Спаська церква, ансамбль Круглої площі, Свято-Сампсоніївська церква, кілька громадських будівель початку XX століття, у тому числі будинок земства (нині Полтавський краєзнавчий музей).

Численні пам'ятники, пов'язані з Полтавською битвою, зокрема колона Слави. Пам'ятники І. Котляревському, Т. Шевченку, М. Гоголю, М. Чурай (українській пісні) тощо.

Музеї: краєзнавчий, історії Полтавської битви (у складі заповідника «Поле Полтавської битви»), художній, авіації та космонавтики, важкої бомбардувальної авіації, меморіальні музеї І. Котляревского, В. Короленка, П. Мирного.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. О. Б. Супруненко, Я. В. Володарець-Урбанович, Ю. О. Пуголовок Коплекс кола «мартинівки» з Полтави (полтавський скарб 2014 р.) // In Sclavenia terra К.: Інститут археології НАН України, 2016. — 256 с. (91-131 с.) ISBN 978-966-02-8144-8
  2. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 559-578.
  3. Літопис Руський. 29. VI 1171
  4. Топонімічний словник України/Полтава. Архів оригіналу за 10 січень 2016. Процитовано 9 січень 2016. 
  5. Історичний нарис про місто Полтава
  6. Походження назви Полтава. Архів оригіналу за 25 січень 2016. Процитовано 9 січень 2016. 
  7. Супруненко О. Б., Пуголовок Ю. О. Дослідження літописної Лтави: Іванова гора. Частина 1 — Київ: ЦП НАНУ і УТОПІК, 2015. — 180 с. (21 с.): іл. + XII кол. вкл. — ISBN 978-966-8999-65-9
  8. Сказания о святых Борисе и Глебе: Сильвестровский список XIV века / издал И. И. Срезневский. — СПб.: Типография ИАН, 1860 (11-12с.) (рос.)
  9. а б Хроніка найважливіших подій (1173—1799 рр.)
  10. Бажан О. Г. Полтава Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 358. — ISBN 978-966-00-1142-7.
  11. а б Кривошея, 2014, с. 5
  12. Історичний опис Полтави
  13. Волошин, 2016, с. 24
  14. Чи було, чи не було Магдебурзьке право в Полтаві?
  15. На той час пам'ятник був єдиною прикрасою невеликого міста Полтави. Павло Сумароков 1802 року назвав його «єдиним у тутешніх місцях трофеєм». Князь Долгорукий І. М. після подорожі 1810 року писав: «… оскільки місто є славним (по історичних спогадах), остільки ж зле воно виглядає зовні. Баталії можуть уславити місце, надати йому бучної слави в дієписах, та зробити місто красивим, славнозвісним може одна торгівля, а якій же їй бути тут? Єдиною окрасою Полтави є пам'ятник на честь Полтавського бойовища, споруджений Руденком».— Рудинський М. Я. у книзі: WS: Архитектурне обличчя Полтави, 1919.— С. 7. посилається на: Павловскій И. Ф. Полтава. Историческій очеркъ ея, какъ губернскаго города въ эпоху управленія генералъ-губернаторами. (1802—1856). По архивнымъ даннымъ, съ 80 рис. и планомъ города.— Полтава. Электрическая Типо-Литографія Т-ва быв. «И. А. Дохманъ», 1910.— С. XXIII.
  16. а б в г Хроніка найважливіших подій (1800—1849 рр.)
  17. а б в г Хроніка найважливіших подій (1850—1899 рр.)
  18. Хроніка найважливіших подій (1850—1899 рр.)
  19. Хроніка найважливіших подій (1910—1917 рр.)
  20. Щоденник О. О. Несвицького
  21. Ця формація вирізнялася цілковитою недисциплінованістю та мародерством. У Житомирі з нагоди його відходу служили молебень. Були відомості, що до цього резервного полку були зараховані до 600 осіб кримінальних, але амністованих.
  22. В м. Полтава найбільше голосів зібрали: блок Української партії соціалістів-революціонерів та партії соціалістів-революціонерів (всеросійської) — 20,4 %, Партія народної свободи (конституційні, демократи) — 17,2 %, більшовики — 16 %. В цілому по губернії переважна більшість виборців проголосувала за блок Української селянської спілки та Українських соціалістів-революціонерів.
  23. https://poltava.depo.ua/ukr/poltava/ostanni-shtrihi-dekomunizatsiyi-golovni-vulitsi-poltavi-otrimali-23052016112000

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]