Історія Полтави

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Історія Полтави — історичний розвиток міста Полтави, адміністративного центру Полтавської області України, від часу заснування (наприкінці IX століття) і дотепер.

Доісторичний та античний період[ред. | ред. код]

Освоєння земель сучасної Полтави первісною людиною припадає на кам'яну добу — пізнього палеоліту (35 — 11 тис. р. до н. е.). Саме цим часом датуються рештки виявленого 1919 року на південній окраїні Полтави, на місці колишнього Щемилівського глиняного кар'єру, короткочасного стійбища первісних мисливців пізньомадленської доби. Рештки неолітичного поселення (IV тис. до н. е.) та поселення періоду бронзи (II тис. до н. е.) були знайдені в урочищі Білій Горі, поблизу міста.

На межі енеоліту і доби ранньої бронзи (XXII—XIX ст. до н. е.) лісостепові простори Поворскля заселили індо-арійські племена ямної культурно-історичної спільноти. Саме вони були будівниками перших величних земляних гробниць на території Полтави — курганів, які насипали, відправляючи у подорож до потойбічного світу своїх співплемінників. Недовготривалі поселення та стійбища населення ямного часу знаходилися по сучасній вулиці Південній, на березі Кобищанського струмка. В межах міста знаходиться і ряд поховальних пам'яток ямної культури — група курганів на захід від села Зінці, кургани біля села Івашки. Знайдено і чимало окремих знахідок цієї доби — кам'яні свердлені сокири-молоти з мікрорайонів Алмазний, Сади та сіл Рибці, Жуки, Супрунівка.

Майже тисячолітній період бронзової доби (XIX—IX ст. до н. е.) представлений на території міста досить нерівномірно. На західній межі міста, біля села Михайлики, досліджено унікальний «довгий» курган з насипом фалічної в плані форми та похованнями культури багатоваликової кераміки (XVII ст. до н. е.) і зрубної культури (XVI ст. до н. е.). В одному з перших знайдені рідкісні намистини, виготовлені з давньоєгипетського фаянсу, що свідчить про усталеність зв'язків давнього населення доби бронзи Дніпровського Лівобережжя з центрами світової цивілізації більше 3, 5 тисячі років тому.

Найбільшим поселенням скіфської доби на території Полтави було селище VII—VI століття до нашої ери площею понад 10 гектарів, що займало значну частину Іванової гори. Збереглися й курганні некрополі населення: три кургани біля пам'ятника «Шведам від шведів» у Побиванці, десять — по вулиці Нагірній в Дальніх Яківцях, серед яких є насипи висотою понад 3 метри, більше десятка курганів між селом Патлаївка та Верхніми Яківцями, до 20 курганів нараховувалося в 1920-х роках біля села Гора.

У 1946 році під час розкопок на території нинішнього Соборного майдану виявлено також господарські ями скіфського часу (VIV ст. до н. е.) та рештки жител, які належали племені сіверян, і пам’ятки культури періоду Київської Русі VIIIXIII ст. н. е.. Ці знахідки дали підставу археологам стверджувати, що слов’янське поселення на території міста існувало ще на зорі утворення древньоруської держави. У 1905 році тут знайдено скарб срібних речей початку X століття, що складався із шийної гривни, 8 дротяних браслетів та 12 височних кілець.

Зі знахідок пізньоантичного періоду, які були виявлені на вулиці Соборності, одною з найвизначніших є пеньківський комплекс ряду прикрас мартинівського кола, характерний, зокрема, і для мазурського поозер'я Східної Пруссії[1].

Перша згадка та походження назви міста[ред. | ред. код]

Перша літописна згадка міститься у Іпатіївському літописі:

«Игорь же слышавъ то поѣха противу Половцемь и переѣха Въросколъ оу Лтавы кь Пеӕславлю»[2]

Оригінальний текст(укр.)
«Того ж року, на Петрів день, Ігор Святославич, зібравши війська свої, поїхав у поле за Ворскол і стрів половців, які тут підстерігають язика. Він захопив їх, і розповів йому колодник, що [хани] Кобяк і Кончак пішли до Переяславля. Ігор тоді, почувши це, поїхав супроти половців і переїхав Ворскол коло Лтави, [йдучи] до Переяславля[3]

Щодо походження назви міста Полтава існує кілька версій, кожна з котрих має своє обґрунтування та не є беззаперечною.

Слов'янська[ред. | ред. код]

Перша літописна згадка у давньоруському Іпатіївському літописі згадує місто під назвою «Лтава», коли сіверський князь Ігор Святославич, розгромивши війська половецьких ханів Кобяка і Кончака і переслідуючи їх, переїхав Ворсклу поблизу Лтави. Тож переважна група вчених вважає, що назва Полтави походить від назви річечки Лтава, правої притоки Ворскли, (й згодом похідне «По-Лтава» себто По Лтаві) що текла Мазурівським яром на Поділ. Тож назві приписують слов'янське походження. Як іменник на -ава — Лтава досить поширений у балто-слов'янсько-германській гідронімії[4]. Зокрема зі схожим гідронімом Летава окремі дослідники пов'язують назву Литви.

Сарматська[ред. | ред. код]

За іншим припущенням, Лтава, Олтава скіфсько-сарматського іраномовного походження. Так вважав Микола Арандаренко. У східних народів слова «ол», «ул» означають «місто», «поселення». Слово ж «таві» в грузинській та осетинській мовах (а осетини є нащадками скіфів та сарматів) означає «виток річки». Тож, у перекладі на українську мову ця назва може означати «поселення біля витоку річки», «місто на горі». Подібні назви зустрічаються на шляху слідування скіфів та сарматів, які під час Великого переселення народів йшли на Захід, у Центральну та Західну Європу[5].

Булгарська[ред. | ред. код]

Назва Полтава може бути українізованою формою давньобулгарської назви Балтавар. В часи існування на українських землях багатоплемінного державно-політичного об'єднання під назвою Велика Булгарія, на місці Полтави уже було поселення в VII столітті. Найбільшого розквіту Велика Булгарія набула за хана Кубрата. Кубрат переніс столицю із Приазов'я у Подніпров'я, а місцем відпочинку після боїв стала його резиденція, яка знаходилась у поселенні Балтавар на території сучасної Полтави. Назва «Балтавар» у перекладі з давньобулгарської мови тюрків означає «володар».

Інші[ред. | ред. код]

Полтавський історик Лев Падалка спершу висував теорію походження сучасної назви міста від слів «плот», «плести», «плетінь», що означало укріплення, обплетене тином, але пізніше дійшов до висновку, що його теорія хибна.

Сучасна назва міста зафіксована в часи Великого князівства Литовського. Як свідчать сумнівної достовірності записи родоводу Глинських, у 1430 році великий князь литовський Вітовт нібито подарував Полтаву, Глинськ та Глиницю (Опішню) своєму васалові — татарському мурзі Лександі Мансурксановичу[6].

Середньовіччя[ред. | ред. код]

Пам'ятник князю Ігорю, Новгород-Сіверський

Засноване слов'янами-сіверянами у IX ст. укріплене першопоселення на Івановій горі поклало початок розвитку давньоруського граду Х-ХІІІ ст., поселенням XIV, XV віків. Розкопки, проведені в історичному центрі Полтави вченими Обласного центру археології управління культури Полтавської облдержадміністрації (Соборний майдан, вул. Спаська, Першотравневий проспект), виявили ділянки міської забудови, вулиці, житло, господарські і виробничі приміщення давніх полтавців. Ці наукові свідчення стали фундаментом офіційного визнання 1100-літнього віку Полтави у 1999 році. Тож нині офіційним часом заснування Полтави вважається 899 рік. Починаючи з XII століття переяславські князі Русі створюють систему глибоко ешелонованої оборони супроти половців, включаючи до неї й простори межиріччя Псла і Ворскли, на південь від добре обжитого Посулля  — посульську оборонну лінію. Одним з крайніх авангардних південних рубежів Переяславської землі стає річка Ворскла, вздовж якої будуються городища і ділянки «змійових валів» — ескарпів оборонної лінії. У Нижньому Поворсклі ключові позиції починає відігравати Лтава, вали якої поновлюються, а посад заселяється вихідцями з Правобережжя і Посулля. Вигідне стратегічне й торгово-економічне розташування поселення на межі зі степом, на перехресті торованих шляхів від Половецької землі до столиці Переяславського князівства і головних центрів Посульської волості, від Переволочинської переправи через Дніпро до Верхнього Поворскля, наявність твердого броду і значної ширини заболоченої заплави ріки виводять невелике укріплення в ряд значних форпостів півдня Переяславської землі.

Наявні археологічні свідчення[7] погрому поселення дружиною Бориса Володимировича на початку XI ст[8]. Перша письмова згадка про літописну Лтаву знайдена на сторінках Іпатіївського літопису 1174 року: «на Петров день» (12 липня), Ігор Святославич, переслідуючи орди половецьких ханів Кобяка і Кончака, «переїхав Въросколь оу Лтави» і рушив у напрямку Переяслава, де дружина Ігоря завдала поразки половцям[9]. Саме від цієї дати було прийнято розпочинати відлік «віку» Полтави до 1999 року. У 1974 році вперше урочисто було відзначено 800-річчя Полтаві. Але місто виникло значно раніше за час згадки про нього у літопису. Пізніші археологічні дослідження простежили безперервне проживання людей у Полтаві аж до рубежу VIII—IX ст.

Монголо-татарська навала 1240 р. не завдала шкоди Полтаві, жодних тогочасних руйнувань не виявлено. Життя на території городища продовжувалося й у XIII—XIV століттях, що підтверджується численними знахідками кружальної кераміки вказаного часу, бронзовим та шиферним натільними хрестиками, виявленими при розкопках на Соборному майдані. Вірогідно, що в цей час площа посаду Лтави значно скоротилася і поселення існувало тільки на Івановій горі. Як вважається полтавське поселення було знищене 1399 року татарами, відколи у пониззі Ворскли відбулася битва військ Вітовта із золотоординцями Тімур-Кутлука, припинивши життєдіяльність городища на два століття[10].

У першій половині XV століття поселення вже згадується під нинішньою своєю назвою — Полтава. В цей час Полтава перебувала під владою литовського князя Вітовта, який у першій чверті XV століття утвердився на середньому Подніпров’ї. У 1430 році Вітовт передав її Олександру Глинському. В 1482 році татари під проводом Менглі-Гірея спустошили значну частину Подніпров’я. Особливо потерпіла нинішня Полтавщина. Багато населених пунктів було зовсім зруйновано. В документах того часу вони називаються вже не містами й селами, а городищами, селищами й «пустими землями». Відновлювані поселення знову руйнувалися татарами. Така ж доля спіткала і Полтаву.»

Полтава у складі Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої[ред. | ред. код]

У середині XIV ст. Великий князь литовський Ольгерд приєднує до свого князівства на васальних правах Київське князівство, до складу якого входила Полтавщина.

Згідно складеного у XVI ст. родоводу Глинських, який не вважається достовірним, у 1430 році згадується Полтава, яка перебувала під владою литовського князя Вітовта який нібито передав її татарському князю Олександру Глинському.

У 1482 на Полтаву напав хан Криму Менглі Гірей. Серед численних набігів татар цей був одним із найспустошливих. Багато населених пунктів було зовсім зруйновано. В документах того часу вони називаються вже не містами й селами, а городищами, селищами й «пустими землями». Відновлювані поселення знову руйнувалися татарами. Така ж доля спіткала і Полтаву. З 1503-го Полтава належала маршалкові князю Михайлу Глинському. У 1508 року вона була в нього відібрана польським королем Сигізмундом I за участь в антипольському повстанні. Однак пізніше все ж таки була повернута родині Глинських. Першим, відомим згідно збережених документів, козаком містечка був Григір Масло[11]. У 1537 господарем Полтави стає зять Глинських — Байбуза.

До 1569 р. ці землі перебувалаи у складі Великого князівства Литовського, з 1569 р. в складі Речі Посполитої.

У 1630 Полтава як «пуста слобода» віддана на врядування королівському секретарю Бартоломію Обалковському. 28 лютого 1637-го, опісля смерті воєводи брацлавського Лукаша Жолкевського, його статки в Україні разом з містечком відійшли Станіславу Конєцпольському, який значно зміцнив оборону міста, розширивши та укріпивши існуючу фортецю. На той час поштовхом до заселення Полтави був факт її входження до промислового басейну з видобування селітри.

У другій половині XVI ст., на Полтавщині значилося близько 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села: ці місця масово заселялися. У XVI—XVII полтавські землі перейшли під володіння польських магнатів.

У 1641 році, в історичному документі Полтава була названа містом і згадуються передмістя, де оселялися заїжджі купці, ремісники, дрібна шляхта. У 1646 році Полтаву, опісля смерті Конецпольського, захопили загони Яреми Вишневецького. На той момент, за офіційними документом у місті нараховувалося 812 господарств. Населення постійно збільшувалося за рахунок втікачів з Чернігівщини та Київщини, що було однією з причин сварок Вишневецьких з Мартином Калиновським[11].

Полтава у складі Гетьманщини[ред. | ред. код]

Докладніше: Хмельниччина

У 1-й половині XVII століття на Ворсклі, в околиці Полтави, закладаються «буди» — підприємства для виробництва поташу й селітри, підпорядковані королівським комісарам. У деяких документах того часу Полтава називається «селітряною державою». Ремісники, які виробляли одні й ті ж вироби, або торгівці, що торгували одними і тими ж товарами, оселялися групами на певних вулицях, які через це звалися Гончарними, Ковальськими, Чоботарськими і т. п. Багато жителів міста займалися також землеробством і скотарством. Значні площі міської землі були зайняті під пасовищами, вигонами, левадами.

За своїм соціальним складом населення міста поділялось на кілька груп. Основну масу міського населення становили ремісники і торгові люди. Найнижчою верствою була міська біднота, найбільш безправна і незабезпечена частина населення. Це були зубожілі ремісники, учні, робочий люд, зайнятий на різних промислах, що належали місту. Більшість їх не мала навіть права міського громадянства. В усіх антифеодальних повстаннях міська біднота активно виступала разом з селянством.

Міська знать складалася з купців, лихварів, окремих майстрів, багатих орендарів, власників міських фільварків, хуторів і промислів. Багаті жителі міста захоплювали всі найважливіші міські посади і жорстоко експлуатували бідноту.

Хоч Полтаві ще в XVII столітті було надано магдебурзьке право, її населення мало виконувати різні повинності на користь феодалів — власників міста. В міському магістраті порядкували багаті купці та лихварі. Найбільших утисків трудівники міста зазнавали з боку польсько-литовських феодалів. Тому вже з самого початку визвольної війни українського народу проти польської шляхти в козацьких військах було багато жителів міста. Поряд з біднотою виступали ремісники, а нерідко — і заможні верстви.

Полтава була однією із значних резервних баз війська Богдана Хмельницького. Вона відіграла велику роль у постачанні повстанцям зброї, пороху та продовольства.

У 1648 Полтава стала військово-адміністративним центром Полтавського полку в складі Гетьманської України (з 1648 по 1775 роки). Першим полтавським полковником був Мартин Пушкар. Під проводом М. Пушкаря Полтавський полк брав участь у битві під Зборовом у 1649 році та в інших бойових операціях проти польської шляхти. Багато зробив М. Пушкар для успішного проведення Переяславської Ради.

У 1650 році на честь звільнення краю від магнатів і шляхти, з дозволу київського митрополита Сильвестра було засновано Хрестовоздвиженський монастир.

У січні 1654 року на Переяславській раді посланці Полтави присягають на вірність Московському царству. На початку лютого для приведення полтавчан до присяги у місто прибуває стольник А. І. Спасителев, надісланий В. В. Бутурліним, який очолював московське посольство на раді. Загалом присягнуло 1335 осіб — козаків, міщан, кравців і шевських майстрів[9].

У 1658 році Полтава стала центром повстання проти Івана Виговського. Літописець С. Величко зазначав, що полтавський полковник М. Пушкар «зібрав собі з винників, броварників, пастухів і наймитів людських полк піхотний і назвав його дейнеками». В січні 1658 року повстанці розбили під Диканькою великий загін Виговського. Той вдався по допомогу до кримського хана і в травні 1658 року вирушив на Полтаву, де були зосереджені основні сили повстанців. Бойові дії тривали з 18 травня по 1 червня. Спершу успіх мали повстанці. Тоді Виговський попросив підтримки у татар, які були залишені ним за дві милі від Полтави. Сталася ще одна запекла битва, сили були дуже нерівні, і повстанці зазнали поразки. В бою загинув і сам М. Пушкар. Після цього Виговський зайняв Полтаву. Протягом трьох днів татари руйнували і грабували місто, по-звірячому вбивали та забирали в неволю людей.

У 16601680 рр. серед козацької старшини Лівобережної України точилася гостра боротьба за гетьманську владу, і Полтаву не раз руйнували татари. Нападали татари на Полтаву і під час війни Росії з Туреччиною в 16801690 рр.. Востаннє вони зруйнували місто в 1695 році, коли на Полтаву вчиняють набіг кримські татари, на чолі яких стояв гетьман Ханської України Петро Іваненко. Татари грабують околиці та спустошують Хрестовоздвиженський монастир.

З часом навколо Полтави були споруджені нові укріплення: місто було обнесене ровом і оточене валом. По периметру був зведений дубовий частокіл з п'ятьма вежами, десятьма бастіонами і 28 гарматами[12]. На початку XIX століття, коли місто почали реконструювати, всі укріплення знесли.

У боротьбі українського народу проти татарської та турецької агресії козаки Полтавського полку брали найактивнішу участь. Особливо відзначилися вони в азовсько-дніпровських походах у 16951696 рр. Про ці події нагадує дзвін «Казикермен», вилитий з гармат, захоплених при взятті кріпості Казикермен. Цей дзвін нині експонується у Полтавському краєзнавчому музеї.

Під час Північної війни[ред. | ред. код]

Докладніше: Полтавська битва

Важливою віхою в історії Полтави була Північна війна 17001721 рр. Вже на початку війни в Прибалтику разом з російськими військами були відправлені українські козацькі полки, в т. ч. і Полтавський.

21 квітня 1708 року генеральний суддя козацького війська Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра подали Петру I донос з 25 статей на Івана Мазепу, але цар не повірив і наказав стратити донощиків.

Однією з найвизначніших подій у Північній війні була Полтавська битва. Перші відомості про намір шведів іти на Полтаву надійшли в Україну ще в січні 1709 року. Полтава була важливим стратегічним пунктом, оскільки через неї пролягали шляхи, які вели в Росію (зокрема т. зв. Муравський шлях — головна комунікація між Південною Україною на північ до кордону з Московською державою). Падіння Полтави негативно вплинуло б на весь хід воєнних дій, тому обороні цієї фортеці російське командування надавало великого значення. На початку 1709 року Петро І послав у фортецю три полки солдатів на чолі з полковником О. С. Келіним, який був досвідченою у військовій справі людиною. «Степанич один вартий фортеці»,— зауважив Петро І, призначаючи Келіна на посаду коменданта Полтави. Келін почав готувати місто до оборони. На допомогу військовому гарнізону було озброєно 2600 жителів міста (яке мало тоді всього понад 4 тис. чол. населення). Збільшились і запаси бойового спорядження — пороху, ядер, свинцю, сірки, селітри, картечі, а також продовольства. З боку Ворскли Полтаву прикривала майже непрохідна для війська широка болотиста рівнина. Сама фортеця з усіх боків була оточена земляними валами з бійницями і дубовим частоколом. У фортеці було 10 бастіонів з 28 гарматами різного калібру.

1 квітня 1709 року почалася облога Полтави військами Карла XII. Карл XII сподівався захопити її без особливих труднощів. Шведи кілька разів — з квітня до початку травня — намагалися захопити місто штурмом, але зазнали невдачі. Тоді вони почали копати траншеї, намагаючись наблизитися до кріпосних стін, але й це їм не допомогло, бо гарнізон пильно стежив за всіма діями ворога. Велику допомогу подавали російському війську жителі околиць, які повідомляли про дії шведів. Завдяки цьому захисники фортеці вчасно вживали контрзаходів, щоб перешкодити ворогові вести облогові роботи.

Під час боїв зв’язок між окремими частинами міста та з навколишніми населеними пунктами підтримувався через численні підземні ходи, більшість яких була споруджена ще у XVIXVII століттях для захисту від нападів татар.

В перших числах травня шведи почали облогу. 23 травня вони зробили підкоп під стіни міста з боку теперішнього парку "Перемога" і заклали бочки з порохом, але захисники своєчасно помітили це, витягли бочки і перекотили їх у Полтаву. Був ущент розбитий також трьохтисячний загін ворога, який намагався вдертися в Полтаву. Мало не щодня ворожі війська, незважаючи на великі втрати, штурмували фортецю. Співвідношення сил було дуже нерівним, укріплення фортеці за час боїв пошкоджені. В місті не вистачало людей і бойового спорядження.

Петро І, що перебував на той час у Воронежі, дав наказ О. Меншикову підійти з військами до Полтави, а при можливості допомогти їй і людьми. В місто надійшло підкріплення: загін у 900 чоловік на чолі з бригадиром О. Головіним пробився в Полтаву, значно збільшивши сили її гарнізону і запаси пороху. 27 травня до Полтави прибув із своїм військом і Б. Шереметєв. 1 червня загін шведів з 3 тис. чоловік кинув на місто кілька бомб. Почалась пожежа. Частина гарнізону мусила залишити вали і кинулась її гасити. Цим скористалися шведи. Вони вилізли на міські вали і поставили там свої прапори. Але марно шведи вважали себе переможцями. На допомогу гарнізонові прийшло майже все населення міста, навіть жінки і діти. Через деякий час міські вали були очищені від ворога. Після цього бою шведи запропонували полтавчанам здатися, погрожуючи знищити все місто і населення. Це була вже восьма пропозиція. Келін від імені всіх захисників Полтави відкинув її і зразу ж організував наступ на шведів, вибивши їх з окопів аж до самої Ворскли і затримавши запланований рух шведської армії на Москву через Харків і Бєлгород.

4 червня під Полтаву прибув Петро І з військами. Він надіслав захисникам міста листа, який був «негайно в бомбу покладений і в Полтаву кинутий». Петро дякував їм за відвагу і стійкість і обіцяв незабаром визволити з облоги. Прочитавши цей лист біля Спаської церкви, гарнізон і жителі міста дали клятву боронитися до останньої краплі крові.

Після військової ради 1617 червня в таборі біля села Крутого Берега — нині околиці Полтави — Петро І розпочав підготовку до генеральної битви. 21 червня шведи знову підкопались під стіни, заклавши бочки з порохом. Але захисники і на цей раз зробили вдалий контрпідкоп і витягли бочки. Шведи цього не помітили і пішли на приступ. Почався запеклий бій, який тривав цілу добу. На світанку 22 червня штурм відновився. Він тривав дві години. Захисники міста і на цей раз відкинули ворога.

Після битви гарнізон і жителі міста зібралися біля Спаської церкви і всі ще раз дали присягу не здаватися шведам, а боротись до переможного кінця. Дорого заплатили шведи — першокласна тоді європейська армія — за своє настирливе намагання захопити Полтаву. З 1 травня по 22 червня 1709 року вони втратили під її стінами 6176 чол. — більше, ніж одну п’яту армії. Захисники Полтави за той же час втратили вбитими 1186 солдатів і місцевих жителів, а 1728 чол. було поранено. Шведи почали відводити від Полтави основні свої сили. Біля фортеці лишилася тільки частина війська.

Генеральна битва російських військ з шведами, що увійшла в історію як Полтавська битва, відбулася за 5 км від міста. Територія, на якій розташувалися війська Петра І, була рівною, правий фланг її був відкритим, а лівий межував з густим Яківчанським лісом. Тил табору російської армії прикривав урвистий берег Ворскли. З фронту цю рівнину облямовував Будищанський ліс, а у північній частині вона закінчувалась пологим спуском до лісу. Шведи могли наступати тільки між Яківчанським та Будищанським лісами на північно-західній частині поля бою. Готуючись до бою, російське командування добре укріпило свої позиції. Перед табором було споруджено шість поперечних і чотири поздовжні земляні укріплення — редути, які розрізали лад наступаючого шведського війська. Це були чотирикутні укріплення, розташовані один від одного на відстані рушничного пострілу. Кожен редут був обведений ще високим земляним валом та обкопаний ровом. У редуті розташовувалися батальйон піхоти та гармати. У складі обох армій були козацькі полки, у російській армії — на чолі з Семеном Палієм, у шведській — на чолі з Іваном Мазепою та Костем Гордієнко. Напередодні бою російська армія налічувала близько 42 тис. чоловік. Крім того, її дуже посилили загони українських козацьких полків — Миргородського, Полтавського, Київського, Ізюмського, Харківського, Ніжинського, що підійшли до поля бою 26 червня. На них покладалося завдання відрізати противнику шлях до відступу на захід.

На світанку 27 червня кінні і піші полки шведського війська (близько 30 тис. чоловік) почали наступ на російські редути. Початок руху шведів був помічений О. Меншиковим. Російська кіннота негайно вишикувалась у бойовий порядок, а артилерія, розміщена в редутах, відкрила вогонь по ворогу. Противники зустрілися перед лінією редутів. Російські кавалеристи завзято боролися з ворогом і кілька разів примушували його відступати. Але шведську кінноту підтримувала піхота. Незважаючи на ці труднощі, російська кавалерія продовжувала завдавати шведам значних втрат. О. Меншиков відправив Петру І захоплені у ворога перші трофеї - військові прапори. Проте дії російської кінноти в цьому авангардному бою повинні були мати лише допоміжний характер. Вона мала затримати шведів на деякий час, розладнати їх ряди і, головне, дати можливість основним російським силам підготуватися до генеральної битви. Тому Петро І о п’ятій годині наказав Меншикову відійти за лінію редутів. Шведам удалося ціною великих втрат захопити два незакінчені (перпендикулярні) редути.

З відходом російської кінноти шведи пробилися на головне поле бою. Їх просуванню дуже заважали два перпендикулярні редути, з яких росіяни вели вогонь. Обстріл з невеликої відстані по зімкнутих рядах завдавав ворогам величезних втрат і примусив їхнє праве крило — трьохтисячний загін кінноти, і піхоти на чолі з генералом Росом — повернути праворуч і відірватися від головних сил. Решта військ лишилась на полі бою — рівнині, на правому фланзі якої був розташований російський табір.

Подальші події підтвердили правильність розрахунків російського командування. Ліве крило шведів, що опинилося в полі обстрілу російської артилерії, розташованої в таборі, змушене було відступити і розташувалося в Будищанському лісі. Авангардний бій на цьому закінчився.

Користуючись перервою, Петро І розташував свої війська для другого вирішального етапу битви. В центрі розмістилися 42 батальйони піхоти, на правому крилі — кіннота під командуванням Р. О. Боура. Лівий фланг зайняли п’ять драгунських полків під командуванням Меншикова.

Саме в цей час, коли російські полки готувалися до вирішальної битви, їм оголосили наказ Петра І (який дійшов до нас в літературному оформленні пізніших часів), де він писав: «Воїни! От прийшов час, який вирішить долю вітчизни. Отже, не повинні ви думати, що боретесь за Петра, але за державу, Петру вручену, за рід свій, за вітчизну».

Генеральний бій розпочався о дев’ятій годині ранку. Першою вступила в бій російська артилерія. Зімкнутими рядами почали зближуватись обидві армії. На відстані 25 саженів росіяни зробили перші рушничні залпи, які завдали шведам дуже великих втрат. Російські полки мужньо зустріли вогонь ворога. Після цього розпочалася запекла рукопашна битва. Навальним натиском на ворога російські війська примусили його відступити. Незабаром відступ перетворився на безладну втечу. Під час бою шведи втратили понад 9200 чол. вбитими, понад 3000 чол. було захоплено в полон. Втрати російської армії становили 1345 чол. вбитими, 3290 чол. було поранено.

Уцілілі шведські частини — близько 16 тис. чол.— почали відступати до Дніпра. 30 червня біля села Переволочної їх наздогнали і захопили в полон російська кіннота під командуванням О. Меншикова та козацькі полки під командуванням С. Палія. Таким чином, Полтавська битва закінчилась цілковитим розгромом шведської армії. Ця перемога фактично визначила кінець Північної війни, хоч вона ще тривала багато років. В той час, як на полі бою вирішувалась доля головних сил шведської армії, російське військо генерала Ренцеля, розгромивши загін шведського генерала Роса, встигло енергійним ударом захопити шведський табір під Полтавою, в якому були здобуті багаті трофеї. 28 червня відбувся урочистий вступ російських військ у Полтаву. Біля міської брами російські полки, очолені Петром І, зустрічали захисники міста на чолі з полковником О. С. Келіним.

У 1787 році на полі Полтавської битви під керівництвом відомих російських полководців О. В. Суворова і М. І. Кутузова були проведені маневри російських військ, які повторювали Полтавський бій. Героям битви споруджено монумент Слави у центрі міста, пам’ятник на місті відпочинку Петра І після Полтавської битви, пам’ятник захисникам і комендантові міста полковнику Келіну. На місці Полтавської битви створено у 1950 році музей.

Пьер-Деніс Мартін. «Полтавська битва» (1726)
Соборна площа і Успенський собор на листівці поч. XX століття
Спаська церква з обеліском на честь перемоги у Полтавській баталії на листівці поч. ХХ століття

Коротка історія Полтави до поділу України на губернії[ред. | ред. код]

Економічний розвиток Полтави у другій половині XVII та в першій половині XVIII століть виявився у подальшому зростанні ремесел та торгівлі. В місті виникли перші цехи. Ще в 1662 році полковник Дем’ян Гуджол видав універсал з дозволом на утворення цеху ткачів, а в 1676 році полковник Павло Семенович дозволив утворити в Полтаві бондарський цех. Пізніше, аж до 1719 року, ці універсали підтверджувалися й іншими представниками козацької старшини. На початку XVIII століття в місті були також кушнірський, кравецький та інші цехи, в яких об’єднувалося близько 300 ремісників.

Крім ремесел, у Полтаві розвивалися такі промисли, як млинарство, гуральництво, селітроваріння, гутництво тощо. В 1722 році були складені відомості по сотнях Полтавського полку для того, щоб дізнатися про грошові і хлібні податки, що збиралися раніше гетьманом, і передати їх у царську казну. Відомості мають такі статті: тютюнництво, млинарство, бджільництво, винокуріння. Крім того, тут є дані про податки з броварень, солодовень, воскобоєнь, ярмарок, мостів тощо. З них видно, що тютюн розводили козаки в Жуках, Тахтаулові, Івонченцях, Гавронцях, Рибцях, Супрунівці, Івашках, Петрівці, Нижніх Млинах та інших приміських селах. Усі вони, за винятком окремих осіб старшинських, сплачували «по гривні на владу гетьманську», тобто в особистий доход гетьмана. Млинів у Полтаві і найближчих до неї селах було 38, каменів млинарських — 83, ступ — 19. Вуликів у полтавських жителів — козаків, міщан, посполитих, церковних і монастирських — було 4980. Щодо винниць і винокурних казанів, то у козацької старшини, з якої за них нічого не бралося, їх було 61, у міщан — 109 (вони належали 45 господарям).

Дворів шинкових було 38, шинків горілчаних — 18, відеркових шинків — 46, бражниць — 11, солодовень — 11, воскобоєнь — 2. Шинки належали не тільки багатіям міста, а й церквам та окремим цехам. Були і «козацькі братські» шинки. У місті було 4 ярмарки, на яких з купців бралося ярмаркове: на полковника полтавського по 2 алтини, а на старшину — по копійці.

Значного розвитку набирала чумацька торгівля. Зростали торговельні зв’язки міста з іншими українськими і російськими містами. Із Росії сюди возили сіль, металеві вироби, хутра, а звідси — поташ, скляні вироби, селітру, продукти сільського господарства. Величезну роль у торговельному обміні відігравав великий полтавський ярмарок. Сюди привозили залізні вироби з Тули, шерстяні і шовкові тканини російських, українських і польських мануфактур. Була навіть компанія, яка виписувала товари з «Шлезії» і, зокрема, з Лейпцига. Всі ці товари розвозились потім по південних містах і містечках. На північ вивозили "коней тутешніх заводів", худобу, овець, вовну, шкіри та інші продукти тваринництва, олію, прядиво, горілку тощо. У 1784 році тут було 1226 купців, міщан і цехових.

Розвиток торгівлі сприяв і дальшому поширенню млинарства, винокуріння, пивоваріння, тютюнництва, бджільництва тощо. За даними Румянцевського перепису 1767—1769 рр., тільки у козаків, що жили в місті, було вуликів 1084, млинів — 7, винокурень — 3 тощо. Частина козаків займалася торгівлею. Як далеко зайшла економічна нерівність серед козаків, можна судити хоча б з таких даних: Лапощенко Михайло мав винокурню, яка давала йому 150 крб. прибутку на рік, не рахуючи інших прибутків від господарства; Кошовенко Василь їздив торгувати на Запорізьку Січ; Литвин Федір торгував маслом аж у Стародубі і Новгородку; Соляник Кіндрат торгував рибою та сіллю і їздив у Крим, мав 2 млини на 5 каменів і ступу; Носенко Павло — значковий товариш — мав хутір в урочищі Тагамлик, де жили «піддані йому селяни» — посполиті (6 родин). У той же час деякі козацькі сім’ї не мали навіть власної хати, 73 родини на хліб заробляли собі «по різних людях». У інших «земля лежала пуста», бо обробити її нічим. Звичайно, це викликало незадоволення козацької бідноти своїм становищем, і вона виступала як проти місцевого «начальства», так і проти політики уряду.

Із зміцненням феодально-кріпосницької системи посилювалась експлуатація трудящих мас. Шляхта і козацька старшина, за підтримкою царського уряду, взявши владу до своїх рук, експлуатували селянство і міську бідноту, а також рядове козацтво. Населення міста змушене було сплачувати різні податки, головний тягар яких падав на міщан і селян. Особливо тяжким був збір на утримання російських військ (квартири, паливо, провіант, фураж), а також на козацьку старшину та міську адміністрацію — т. зв. ральці, на церкву тощо. Щороку чимало людей посилали на будівництво фортець міст, каналів. Багато з них гинуло там від голоду і пошестей.

В магістраті Полтави засідали представники міської верхівки та козацької старшини — полковник, городовий отаман, війт, бурмистр. При розгляді деяких справ голосував навіть воєвода. Вони і вирішували всі питання у своїх інтересах.

Козацька старшина і керівники магістрату захоплювали також міські землі, змушували населення виконувати різні повинності.

Навколо Полтави було розкидано чимало сіл і хуторів, які пізніше увійшли в межі міста, — Павленки, Кривохатки, Кобищани та інші. Жителі цих сіл і хуторів, а також Івонченців, Івашок, Грабинівки і частини села Осмачок, де наприкінці XVIII століття було понад 300 селянських господарств з 1147 ревізькими душами, платили з кожного господарства місту по 1 крб. податку та ще за кожну хату по 50 коп. (т. зв. «подимне»). Крім того, магістрат користувався даровою працею селян для різних міських робіт, особливо під час квартирування в місті генералітету і полків. Селяни тоді возили дрова, сіно, солому, воду тощо. А кошти, які місто одержувало від підлеглих йому сіл, йшли на купівлю землі для розширення території міста, на утримання адміністрації, на боротьбу з пошестями і т. п. За рахунок цих коштів, використовуючи своє становище, збагачувалася міська знать.

У 1767 році трудящі міста підписали наказ депутатам, обраним до комісії, створеної Катериною II для складання законів. Жителі міста просили, щоб місту повернули у всій повноті магдебурзьке право, а їх звільнили від засилля багатіїв тощо.

  • В 17511770 роках тривало будівництво Свято-Успенського кафедрального собору. Так довго його будували через відсутність достатнього фінансування та інші причини. Це був перший кам'яний собор Полтави.
  • Важливим у житті Полтави був і Рум'янцевський опис Малоросії 17651769 років: за його даними у місті було близько 50 вулиць.
  • В 1769 році в Полтаві народився І. П. Котляревський, який став одним з перших письменників що використовували народну мову, і твори якого згодом значно вплинули на сучасну українську мову Наддніпрянщини.
  • Наприкінці XVIII ст. Полтава була вже досить великим полковим містом: У 1770 р. почали роботу кілька цегельних заводів, які виготовляли цеглу для споруджування кам'яних церков, а протягом того ж 1770 року збиралося чотири ярмарки, в понеділок і п'ятницю проходили торги, на яких торгували хутром, залізними виробами, худобою, вівцями, смушками, шкірами, овечої вовною, коров'ячим маслом, сіллю, вином, дьогтем. В Полтаві був полковий лікар і аптека. Місто мало свій герб, а полкова канцелярія і магістрат — свої печатки.
  • 1774-го опис міста здійснив Йоганн Гюльденштедт[13].
  • Полтаву турбували і повстання селян та гайдамаків у середині-кінці XVIII ст.:

У 13 липня 1752 року полтавський полковник Андрій Горленко у рапорті гетьману Кирилу Розумовському повідомив про появу у Коломацькому лісі гайдамацьких загонів. У тому ж році Кирилом Розумовським місту затверджено Магдебурзьке право[14].

9 серпня 1774 р. командир Дніпровського пікінерного полку послав до Полтави команду з 100 чоловік для утримання караулів: бо були помічені повстанські (гайдамацькі) загони, які діяли в районі річок Коломака та Кагамлика.

Полтава у складі Російської Імперії[ред. | ред. код]

Полтава у складі Новоросійської губернії[ред. | ред. код]

Полтава як центр Полтавської губернії[ред. | ред. код]

Перша половина XIX століття[ред. | ред. код]

Основна маса жителів Полтави — цехові ремісники і посадські — складала стан міщан. На початку XIX століття в місті було 10 цехів, у яких об’єднувалося 359 ремісників, 26 підмайстрів, 446 учнів, 325 робітників, а в 1853 році — вже 538 майстрів, 483 підмайстри, 357 учнів. Згідно з царським указом від 20 червня 1808 року для посилення в Росії виробництва сукна з Богемії, Моравії, Ельзасу, Саксонії та інших німецьких князівств було запрошено ремісників — «суконних фабрикантів». У Полтаві поселилися 54 сім'ї (249 чоловік)[16]. Для їх розміщення на околиці міста було побудовано близько 50 глиномазаних будинків — Німецька слобода, або Колонія (нині район вулиць Балакіна і Сковороди).. Колоністам було надано ряд пільг, проте більшість із них поступово розорювалась і лише деякі стали потім підприємцями. Так, наприклад, у 1814 році в Полтаві іноземець Киршстен заснував сукновальню, яка поступово зростала і в 1847 році виробляла 910 аршин сукна на суму 525 крб. сріблом.

Монумент Слави на Круглій площі на листівці поч. ХХ століття
Олександрівська (Кругла) площа. робота Євграфа Крендовського 1830-ті рр

За період XVIIXVIII століть Полтава багато разів змінювала свій адміністративний статус: з 1648 до 1775 року вона була центром Полтавського полку, з 1775 року — повітовим центром Новоросійської губернії, з 1784 року по 1796 рік — Катеринославського намісництва, з 1796 року по 1802 рік — Чернігівської губернії, яка згодом почала називатися Малоросійською губернією, а з 1802 року 8-тисячне місто стало центром нової Полтавської губернії.

Спочатку в її складі було 10, потім 12, а з 1803 року — 15 повітів. При губернському правлінні у 18031805 роках було створено будівельну експедицію і губернську креслярську, які очолював Михайло Амвросимов. Під його керівництвом було розроблено проект забудови Полтави, за яким місто було поділено на квартали і межі його були відсунуті на захід. Новий центр міста отримав форму кола — сучасна Кругла площа — діаметром 345 метрів, від якого радіально розходяться вісім вулиць.

Мандрівники, які бували в Полтаві у цей час, характеризували її як невелике, невпорядковане місто. Так, Василь Зуєв, який відвідав Полтаву в 1782 році, писав: «Це невелике містечко з 1000 дерев’яних, низьких, але чисто знадвору вибілених будиночків, з яких всього 2 чи 3 кам’яних…». У 1787 році французький посол при російському уряді граф Сеґюр, який супроводив Катерину II під час її мандрівки по Україні, писав: «Полтава невелике містечко, погано прикрашене і мало заселене, не привертає уваги жодним чудовим будинком». Павло Сумароков, перебуваючи в Полтаві в 1802 році, так говорив про неї: «Полтава — бідне і маленьке містечко, в якому немає ні правильних вулиць, ні порядних споруд».

Князь Долгоруков, що був у Полтаві вже в 1812 році, не знав, де йому зупинитись, бо готелів у місті не було. Їх заміняли так звані «гербери», тобто заїжджі двори, та й дворів цих було всього три. Долгоруков, може, під впливом того, що йому довелося якийсь час жити в «гербері», не пошкодував фарб, щоб змалювати Полтаву в найгіршому вигляді. За його словами, в Полтаві страшна пилюка, грязюка така, що «полтавські дами їздили на вечори волами», що бруківка в місті прокладена тільки від Собору і до Стрітенської церкви, та й то низької якості і т. п.

Звичайно, враження таких людей, які звикли до Петербурга, Парижа, Москви чи інших великих міст, слід сприймати критично. В Полтаві вже й тоді були кам’яні споруди — церкви, крамниці, приватні будинки козацької старшини, поміщиків, купців,— але їх було ще небагато. Наприкінці XVIII століття матеріали перепису називають у місті 51 вулицю.

Коли Полтава стала губернським центром, вона була перепланована і забудована при безпосередній участі українських і російських зодчих. У 18031805 рр. губернський архітектор М. Амвросимов розробив проект планування, за яким Полтава мала стати «малим Петербургом». Згідно з цим проектом межі її відсунулись на захід. Місто було розчленовано на квартали, його прикрасили нові прямолінійні вулиці; багато невпорядкованих садиб і будівель зносились зовсім або переносились на нові місця. Тоді ж було прокладено і нову головну вулицю (тепер вулиця Соборності), яка з’єднувала старий центр (фортецю) з новим адміністративним центром, утвореним на історичному місці зустрічі полтавчан з російською армією, очолюваною Петром І, після Полтавської битви. Новий центр мав форму круглої площі діаметром 345 метрів, від якої радіусами розходилися 8 вулиць. Кожна з них закінчувалась у перспективі церквами, пам’ятниками або урядовими будинками.

В цих секторах-кварталах з 1804 по 1811 рік, за т. зв. «зразковими» проектами видатного російського зодчого А. Захарова та інших, було збудовано 7 великих адміністративних будинків у стилі класицизму, а в геометричному центрі кола на честь 100-річного ювілею Полтавської битви в 18051811 рр. споруджено Монумент Слави. Початковий проект монументу належить М. Амвросимову, остаточний варіант виконав професор Петербурзької академії мистецтв, відомий архітектор Тома де Томон. Згодом, уже в 50-х рр. XIX століття ця кругла площа була обсаджена деревами і з часом перетворена на міський, т. зв. Корпусний сад.

Поряд з будівництвом приміщень для урядових установ, повільно поліпшувалось комунальне господарство. Збудували міст через Ворсклу (до цього там був тільки «водохідний дуб»), бульвари, колодязі з навісами, ринок, відкрили заїжджі двори, забрукували кілька вулиць (до того часу була тільки одна вимощена вулиця). Правда, мостили вулиці дрібним щебенем, набиваючи піском, від чого влітку в місті стояла величезна пилюка, а весною і восени на немощених вулицях була така багнюка, що в ній тонули коні і екіпажі. «В Полтаві з її передмістям, — писав наприкінці 40-х рр. XIX століття відомий історик і етнограф В. В. Пассек,— налічується 1500 приватних будинків — число значне, але, мабуть, тільки якась сотня з них може називатись будинками: решта — мазанки, хати… . Приватні будинки — найпростішої архітектури, без будь-яких прикрас, але здебільшого побілені за українським звичаєм. Майже при кожному будинку є сад».

2 лютого 1808 року було відкрито Полтавську чоловічу гімназію.

  • У 1810 році у Німецькій колонії (нині Театральний провулок) закінчено спорудження будівлі першого стаціонарного театру, збудованого на кошти міста.
  • У серпні 1812 року у зв'язку з початком Франко-російської війни за дорученням малоросійського генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського письменник І. П. Котляревський формує 5-й Полтавський кінний козачий полк. У вересні формування ополчення в основному закінчене. Воно складається з 13 тисяч кінних і піших козаків і 3 тисяч казенних поселян[16]. Наприкінці вересня 6-й Полтавський козачий полк під командуванням М. Свічки відправляється на Орел, потім через Калугу до армій М. І. Кутузова. 12 прапорів Полтавського ополчення, яке повернулось з Закордонних походів в 1814 році, зберігались в Успенському кафедральному соборі Полтави.
Будинок Котляревського у Полтаві, робота Тараса Шевченка 1845 р.
Пам'ятник на місці відпочинку Петра I на листівці поч. ХХ століття

На 1802 рік у місті налічувалося тільки 7975 чол. населення, з них поміщицьких селян — 412 душ, козаків — 300, ремісників — 300, решта — різночинці, міщани, та дворяни. З середини XIX століття населення міста зростало досить швидко — у 1838 році тут проживало 15 521 чол., у 1842 році — 16 787 чол., у 1851 році — 20 819 чоловік.

На цей час Полтава стала значним культурним центром. Вона відігравала також помітну роль у розвитку громадсько-політичної думки. Активну діяльність розгорнули тут декабристи. З 1818 по 1821 рік у Полтаві жив М. М. Муравйов, член таємного товариства «Союз благоденства», який тоді був ад’ютантом полтавського генерал-губернатора князя М. Г. Рєпніна. Тут же проводив велику роботу М. Новиков, член «Союзу порятунку». Новиков заснував у Полтаві Масонську Ложу, через яку залучав до революційної діяльності найбільш здібних і революційно настроєних дворян. Є відомості, що до складу цієї ложі входив і І. П. Котляревський.

Очолюючи діяльність таємного товариства в Полтаві, Новиков зберігав у себе програмний документ «Союзу благоденства» — «Зелену книгу». Очевидно, полтавська організація «Союзу благоденства» була однією з діючих управ товариства. До Полтави часто приїздили П. І. Пестель, М. П. Бестужев-Рюмін, С. Г. Волконський, М. І. Лорер, М. С. Лунін, М. М. Муравйов та інші.

Незважаючи на реакційну русифікаторську політику царського уряду, в XIX столітті відбулися значні зрушення в культурному розвитку міста. Крім початкових шкіл, відкрилось повітове училище (1799 рік), гімназія (1808 рік). В 1818 році було відкрито інститут шляхетних дівчат та духовне училище, в 1820 році — школу садівництва, яку потім в 1841 році закрили, передавши будинок інституту шляхетних дівчат. У 1840 році відкрили кадетський корпус.


І хоч навчання в усіх цих закладах в основному мало схоластичний характер, з їх вихованців вийшло чимало визначних діячів культури. Зокрема, в полтавській гімназії навчалися: один із засновників петербурзької математичної школи М. В. Остроградський, талановитий український поет-байкар Л. І. Глібов, засновники і керівники однієї з перших у країні революційних організацій різночинної інтелігенції — Харківсько-Київського таємного товариства Я. М. Бекман та В. О. Португалов, видатний письменник, театральний і культурно-громадський діяч М. П. Старицький, історик та громадський діяч буржуазно-демократичного напряму М. П. Драгоманов та інші. В 40-х рр. XIX століття тут працював викладачем гімназії видатний український поет-романтик Л. І. Боровиковський. З учителем цієї ж гімназії Ткаченком був особисто знайомий Т. Г. Шевченко, який приїздив до Полтави у 1845 році. Тут він створив картини «Полтавський монастир» та «Будинок Котляревського». Нині про це нагадує меморіальна дошка на будинку 3-ї середньої школи (вул. В'ячеслава Чорновола, № 4). В Полтавській духовній семінарії вчилися український письменник М. І. Гнідич, українські письменники В. П. Гоголь (батько М. В. Гоголя), М. М. Макаровський — автор збірки «Мова з України», О. М. Бодянський — український філолог-славіст, письменник і педагог С. П. Стеблін-Камінський. У Полтавському повітовому училищі в 18181819 рр. вчився великий український письменник М. В. Гоголь. Директором училищ Полтавської губернії у 18201823 рр. працював передовий на той час громадський діяч, український письменник В. В. Капніст.


З 2 квітня 1838 року в місті почала видаватись щотижнева газета «Полтавские губернские ведомости». Редактором її тривалий час був П. І. Бодянський, який вмістив у газеті багато статей з географії, історії та етнографії Полтавщини. П. І. Бодянський видав також окремі книги «Достопримечательности Полтавы» та «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год», де зібрано значний статистичний матеріал про Полтаву та Полтавську губернію.

На посаді керуючого палатою державних маєтностей працював історик М. І. Арандаренко. Його тритомна праця «Записки о Полтавской губернии» ще й тепер не втратила цінності як довідкова книга з історії Полтавщини.

На 2030 рр. XIX століття припадає найвище піднесення творчості уродженця Полтави І. П. Котляревського, кращі твори якого —«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» — знаменували початок становлення нової української літератури. В цей же період у місті виник професійний театр, що прийшов на зміну домашньому поміщицькому театрові. Тут у 18181821 рр. в трупі Штейна почав свою діяльність М. С. Щепкін — основоположник реалістичного українського театру. В ці роки Щепкіним створений весь його основний репертуар. При театрі було організовано хор, звідси часто забирали до Петербурга хлопчиків — альтів і дискантів. З цією метою в 1836 році до міста приїздив композитор М. І. Глінка.

Друга половина XIX століття[ред. | ред. код]

На той час було створено завод сільськогосподарських машин, цегельні заводи та різні дрібні підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів і майстерні по обслуговуванню найрізноманітніших потреб населення. В 18521853 роках до Полтави з Ромен переведено Іллінський ярмарок — один з найбільших в Російській імперії: так у 1853 році на нього привезено товарів на суму понад 16,7 мільйона карбованців, що дало місту майже 68 тисяч карбованців чистого доходу. В місті почалося також посилене будівництво — за 3 роки було споруджено 171 будинок. Міський бюджет зріс з 20 до 30 тис. крб., а кількість постійних купців — з 41 до 852. На ярмарок, який славився торгівлею сукон, шерстяних тканин, та хутрами, з'їжджались до 40 тис. чоловік — майже удвоє більше, ніж жителів міста. Приїжджали австрійські, прусські та інші іноземні купці, які закуповували вовну. У перші роки тут продавали багато селянських товарів. Тільки одеські купці купували їх майже на один мільйон карбованців. З Дону сюди приганяли для продажу табуни коней. З 80-х рр. XIX століття Іллінський ярмарок почав поступово перетворюватися на ярмарок місцевого значення.

Діяльність «Громади»[ред. | ред. код]
Єлизавета Милорадович

В 18551862 роках в чоловічій гімназії на посаді старшого вчителя історії працював викладач і громадський діяч О. І. Стронін — один із засновників і керівників полтавської «Громади» — організації ліберально-буржуазної інтелігенції, головним завданням якої була культурно-освітня робота. Крім основного ліберально-буржуазного ядра, до її складу входила і зв’язана з народниками учнівська молодь. Навесні 1862 року кількість «громадівців» становила близько 60 чоловік. Серед них були В. В. Лобода — начальник полтавської телеграфної станції, О. І. Стронін — учитель гімназії, Д. П. Пильчиков — учитель кадетського корпусу, О. Я. Кониський — чиновник губернського правління, В. С. Кулик — дрібнопомісний дворянин, Є. I. Милорадович — поміщиця та інші.

Громадівці поширювали твори Т. Г. Шевченка, О. I. Герцена, в недільних школах для робітників проводили т. зв. «народні читання», які були дуже популярні, пропагували атеїстичні погляди. Деякі члени Полтавської «громади» — О. І. Стронін, І. Д. Стефанович, М. Потєхін, І. І. Ничипоренко — навіть їздили в Лондон до О. І. Герцена. Пізніше майже всі вони були заарештовані і засуджені до заслання та ув’язнення.

О. І. Стронін був особисто знайомий з О. І. Герценом, зустрічався з ним в 1858 році в Лондоні, звідки привіз «Колокол» і інші нелегальні видання. В тому ж році Стронін робить спробу відкрити при чоловічої гімназії першу недільну школу, викладачами якої стають і учні 6 — 7 класів. У вересні 1860 року в школу записалося 209 осіб. З червня 1860 року відкрилися недільні школи при приватних жіночих пансіонах Дейнеки в Лерцер, а з вересня 1861 року — при Маріїнської жіночої гімназії. На чолі цієї школи стояла ліберальна поміщиця Є. І. Милорадович, на кошти якої для учнів недільних шкіл були видані «Граматика» А. І. Стронина і «Українські прописи» О. Я. Кониського. На початку 1861 року Т. Г. Шевченко через свого товариша по Академії мистецтв, у той час вчителя малювання Полтавської чоловічої гімназії Ф. Л. Ткаченко, посилає для учнів недільних шкіл 1000 примірників свого «Букваря» («Букварь южнорусскій») за умови передачі виручених грошей в касу шкіл. У місті на 30 тисяч осіб — п'ять недільних і суботніх шкіл, щоденна школа, народна бібліотека, жіноча гімназія. Влаштовуються літературно-музичні ранки і вечори, публічні читання, ведеться велика просвітницька робота, за що Полтава отримує назву українських Афін[17].

6 травня 1861 року над дорогою в саду І. Н. Гуссона в пам'ять про Т. Г. Шевченка полтавською «Громадою» посаджений дуб — живий пам'ятник поетові.

На початку 60-х років полтавська «Громада» була розгромлена, частина її членів звільнена з роботи, частина заслана.

Рисами глибокого демократизму позначена творчість багатьох письменників і культурно-освітніх діячів, які в 2-й половині XIX та на початку XX століття жили в Полтаві. З 1871 року тут працював Панас Мирний (П. Я. Рудченко). Понад двадцять років (з 1900 по 1921 рік) прожив у Полтаві російський письменник-демократ і громадський діяч В. Г. Короленко. У Полтаві написав повість «Дві московки» І. С. Нечуй-Левицький, який у 18651866 рр. працював викладачем духовної семінарії.

З 1865 по 1879 рік у Полтавській гімназії викладав історію педагог і просвітитель І. І. Нечипоренко. В Полтаві вчителював також поет і педагог М. А. Вербицький (Миколайчик Білокопитний), на творчості якого яскраво позначився вплив Т. Г. Шевченка. В. С. Гнилосиров (Гнилосир) — український педагог і письменник, що народився в Полтаві, з 1873 року до кінця свого життя (1901 рік) працював директором повітової школи в Каневі і доглядав могилу Т. Г. Шевченка. П. Й. Капельгородський (пізніше відомий український письменник) видавав журнал «Вісник життя і знання».

Викладачі навчальних закладів міста — історики, філологи, етнографи — проводили також велику роботу по вивченню історії Полтавщини. Цінні фактичні дані та матеріали зібрані в «Трудах Полтавской ученой архивной комиссии», у виданні яких брали активну участь відомі історики Полтавщини І. Ф. Павловський, Л. В. Падалка, В. О. Пархоменко та інші.

Значні зміни в економічному та культурному розвитку міста відбулися після скасування кріпосного права. Яскравим показником капіталістичного розвитку міста після реформи 1861 року було швидке зростання населення. Так, якщо в 1863 році у Полтаві проживало 29 502 чол., в 1869 році — 31 782 чол., в 1873 році — 34 253 чол., то в 1897 році, за даними першого всеросійського перепису, — 53 703 чоловіки.

Значним поштовхом для розвитку промисловості в місті стало залізничне будівництво. 1 серпня 1870 відкрито залізничний рух на ділянці Кременчук — Полтава, розпочато будівництво Головних паровозних майстерень, що завершилося 15 березня 1871. 16 червня відкрито залізничну лінію Полтава — Харків, яка зв'язала Кременчуцьку ділянку з Курсько-Харківсько-Азовської дорогою, яка зв’язала місто не тільки з Харковом та Миколаєвом, а й з Москвою, Петербургом, чорноморськими портами — Одесою та Херсоном. У 18701890 рр. стали до ладу ще Лібаво-Роменська та Києво-Полтавська залізниці, які проходили по території Полтавщини; Полтава була зв’язана також з Донбасом через КостянтиноградЛозову та з Катеринославом — через КостянтиноградКатеринослав. У 1874 році в Полтаві було відкрито залізничні майстерні та паровозне депо. В майстернях уже тоді працювало кілька сотень робітників.

На початку 60 рр. XIX століття революційну пропаганду серед трудящих Полтави проводили члени гуртка О. І. Строніна. Наприкінці 70 рр. розгорнувся рух народників, які, зазнавши невдач на селі, проводили революційну роботу і серед міських робітників. У 1875 році в Полтаві діяло таємне товариство «Унія», члени якого ставили за мету боротися за національну незалежність України, популяризувати серед трудящих соціалістичну та радикально-демократичну літературу, збуджуючи в них ненависть до існуючих порядків. Він об'єднував демократично налаштовану інтелігенцію, студентів, які навчалися в Київському, Харківському та інших університетах, гімназистів старших класів. До складу гуртка входило близько 80 осіб, серед них С. Шахін,Д. П. Пильчиков, П. Я. Рудченко (Панас Мирний), Л. О. Волкенштейн, Я. Жарко, О. Остапенко, Р. А. Стеблін-Каменський, В. І. Синькевич, Д. А. Лизогуб — пізніше один із засновників народницької організації «Земля і воля», страчений у 1879 році за підготовку замаху на життя Олександра II, І. Ходуля та інші. Вони підтримували зв'язок з революційними народницькими організаціями інших міст України та Росії, вели антиурядову пропаганду в Полтаві і губернії, поширювали твори О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського, Т. Г. Шевченка, Марко Вовчок. У 1875 році поліція розгромила гурток. Після розгрому «Унії» поліцією та ув’язнення і заслання багатьох найактивніших діячів цього гуртка діяльність народників у Полтаві не припинилася. Тут створюються нові гуртки, активними учасниками яких були студенти О. М. Калюжний, М. А. Олеховський, Н. Я. Стронський, І. Я. Чернишов, П. Д. Максимов, Л. М. Димський, К. І. Гриневич, В. Колесников та інші.


Розвиток капіталізму всюди супроводився посиленням експлуатації трудящих і погіршенням їх становища.

Із зростанням і розвитком робітничого класу посилювалась його боротьба проти експлуататорів. У середині 1875 року відбувся один з перших страйків у Полтаві. 22 липня 60 робітників, що працювали на будівництві приміщення духовної семінарії та училища, припинили роботу і оголосили страйк через те, що їм несвоєчасно видавали заробітну плату. Вимоги робітників були задоволені. Безперечно, це був непоодинокий виступ у місті, хоч великих підприємств, за винятком залізничних майстерень, тут не було і робітники були розпорошені по дрібних підприємствах.

На початку 1876 року революційну роботу серед залізничників Полтави провадив І. О. Союзов (18461904), московський робітник. У квітні 1876 року його заарештували і судовим процесом «193-х» засудили до 9 років каторги.

В умовах розвитку капіталізму місто дедалі більше набувало характеру промислово-торгового центру губернії. У 18771878 роках в місті працювали чотири заводи сальних свічок, два воскових, шість цегельних, два шкіряних, чотири пивоварних, горілчаний, миловарний, гончарний, селітряні і механічний заводи, а також три суконні фабрики, дві тютюнові, фабрика масляних фарб. Діяли навчальні заклади: інститут шляхетних дівчат, Петровська військова гімназія (так якийсь час називався Петровський Полтавський кадетський корпус), жіноча гімназія, реальне, повітове і парафіяльне училища[17]. У 1879 році тут було 30 промислових підприємств, де працював 441 чоловік. Продукція підприємств обчислювалась у 701 247 крб.; в 1888 році підприємства міста випускали продукції на 1 487 291 крб., в 1890 році — на 1 821 727 крб.; в 1895 році в місті було 89 підприємств, на яких працювало 869 робітників. Це були головним чином підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів — ковбасні, маслобійні, винокурні, пивоварні, горілчані, тютюнові, канатні та інші заводи і фабрики. Працювали також механічні, чавуноливарні, мідноливарні, ковальські, лісопильні, каретні, цегельні, селітрові, кахльові, сірникові, свічкові, миловарні, млини та інші підприємства. Всі вони, як правило, були невеликими.

Кінець XIX — початок ХХ століття[ред. | ред. код]

На початку 80 рр. з полтавськими залізничниками був зв’язаний гадяцький гурток народовольців. З полтавських робітників до нього входили О. Г. Гавриленко, Нечипоров (Нечипоренко), Гервольський та інші.

Полтавські народницькі організації підтримували зв’язки з київською групою організації «Народна воля», а також з народниками — студентами Харківського, Новоросійського університетів та Петербурзької медичної академії. Діяльність народників серед робітників Полтави залишила помітний слід. Саме в ці роки відбулися перші виступи робітників полтавських залізничних майстерень — найбільшого підприємства міста. Тут працювали сотні кваліфікованих робітників з Москви та інших промислових міст, а також селяни з навколишніх сіл та передмість.

З 1883 року віце-президентом Полтавського сільськогосподарського товариства працював український вчений, агроном О. О. Ізмаїльський, який присвятив свої праці історії розвитку степів та боротьбі з посухою.


У 1883 році відбувся один з перших великих страйків в Україні — виступ робітників Полтавських залізничних майстерень. На знак протесту проти затримки виплати заробітної плати вони припинили роботу. Налякана адміністрація тимчасово закрила майстерні, 50 робочих звільнено з роботи.

  • 21 квітня 1884 року пройшов другий масовий страйк у залізничних майстернях, приводом до якого послужила несвоєчасна видача заробітної плати та грубе поводження адміністрації. Близько 600 робітників припинили роботу. Увечері в Полтаву прибув з Харкова начальник залізниці. Хоча гроші робітникам були виплачені, страйк не припинився. 23 квітня страйкарі вимагали підвищення заробітної плати та звільнення з роботи начальника майстерень. Адміністрація викликала жандармів і солдат. За угодою з губернатором майстерні тимчасово закрилися, близько 40 осіб звільнено.

Про стан охорони здоров’я трудящих можна судити хоча б з того, що в місті була лише одна земська соматична лікарня та одна психіатрична. В соматичній лікарні налічувалося 300 ліжок для хворих, у психіатричній — 335, в колонії для психічно хворих — 560. В цих лікарнях працювало 18 лікарів, 45 фельдшерів та акушерів і 46 сестер-жалібниць. У лютому 1883 року лікар земської лікарні М. П. Коробкін вперше в Російській імперії здійснив операцію на легенях. У роботі земської лікарні після 1871 року активну участь брав вчений, хірург і громадський діяч М. В. Скліфосовський, який жив тоді у с. Яківцях під Полтавою (нині це вже територія міста); тут він і похований. З 1886 року психіатричну лікарню в місті очолював О. Ф. Мальцев, у 1890 році він організував колонію для психічно хворих з безплатним лікуванням.

Для вивчення природи краю багато зробили в ці роки великий російський учений, засновник сучасного ґрунтознавства В. В. Докучаєв, який працював у місті з 1888 по 1894 рік, його учні В. І. Вернадський, основоположник геохімії та біохімії, К. Д. Глінка і Ф. Ю. Левінсон-Лессинг, пізніше — видатні радянські природознавці.

Полтава, яка поряд з Харковом була колискою українського професіонального реалістичного і демократичного театру, з 90-х років XIX століття, після деякого послаблення утисків української культури, знову почала набувати слави театрального міста. Тут часто гастролювали трупи під керівництвом П. К. Саксаганського, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського. Полтавчани і жителі навколишніх сіл, що часто приїздили на вистави, мали змогу познайомитись також із творчістю таких видатних митців, як М. К. Заньковецька, І. К. Карпенко-Карий, І. О. Загорський, Г. П. Затиркевич-Карпинська та інші.

В репертуарі цих труп були кращі твори тогочасної драматургії.

У нерозривному зв’язку з театром розвивалось музичне мистецтво. Ще на початку 70-х рр. для підготовки церковних регентів у місті були створені т. зв. синодальні регентські курси. Керував ними відомий на той час композитор, автор опери «Богдан Хмельницький» П. А. Щуровський. Учнями Щуровського були вчитель хорового співу Г. П. Гладкий, автор першої музики на слова шевченківського «Заповіту», та І. М. Різенко, згодом відомий полтавський хормейстер.

Протягом 44 років з 1848 року у місті жив український музикознавець, педагог і композитор А. В. Єдлічка — автор однієї з перших редакцій музики до «Наталки Полтавки». Зібрані ним записи українського фольклору використовував у своїх творах М. В. Лисенко та інші композитори. На початку XX ст. у місті було організовано симфонічний оркестр, музичну школу.

Успішно розвивалося в Полтаві і образотворче мистецтво. В одному з мальовничих куточків міста біля ботанічного саду до наших днів зберігся будинок, що належав художникові В. О. Волкову. Тут у 80-х рр. XIX століття часто бували Г. Г. М'ясоєдов — один з організаторів Товариства пересувних художніх виставок (з середини. 90-х років, близько 20 років, він прожив у Полтаві), І. К. Зайцев, який з 1846 року працював викладачем малювання в кадетському корпусі, уродженець міста, відомий художник М. О. Ярошенко, що вчився в кадетському корпусі.

  • У вересні 1891 року з ініціативи В. В. Докучаєва в місті було відкрито краєзнавчий музей. Першими експонатами музею стали збірки В. В. Докучаєва з ґрунтознавства, ґрунтові карти — 4 тис. зразків ґрунтів, 500 зразків гірничих порід, великий гербарій. У 1906 році музей збагатився новим коштовним дарунком К. М. Скаржинської, що складався з понад 20 тис. експонатів з археології, історії, етнографії, великої бібліотеки стародруків тощо. Значні збірки експонатів з етнографії передав музею в 1907 році П. П. Бобровський. Уже до свого десятиріччя музей мав природничий, сільськогосподарський, археологічний та етнографічний відділи. Спочатку він містився у невеликому флігелі на подвір’ї земства, а в 1902 році частину експонатів перевезли у споруджений міською управою будинок Просвітительського товариства ім. М. В. Гоголя (нині тут — Державний архів Полтавської області). Коли ж у 1904 році було зведено новий будинок губернського земства, мансарду його теж передали музею. Працівники музею проводили значну роботу по вивченню природних багатств краю та поширенню природничих знань серед населення губернії.

У 1891 році в залізничних майстернях знову вибухнув страйк у зв’язку із запровадженням нових правил найму, які значно погіршували становище і умови праці залізничників. Робітники добивалися скорочення робочого дня і скасування в «Правилах» параграфів, які ставили їх в умови арештантського режиму. Стійкість і наполегливість залізничників увінчалась перемогою — начальство вимушене було піти на поступки. В 18981899 рр. кілька страйків відбулося на невеликих підприємствах, в тому числі на цегельних заводах. Проте в цілому у 18801890 роках страйковий рух у місті був ще дуже слабкий.

В зв’язку з тим, що Полтава була малорозвинутим у промисловому відношенні провінціальним містом, царський уряд використовував її як місце адміністративного заслання. У 8090-х рр. XIX століття тут перебували у засланні П. Ф. Ніколаєв, М. М. Фльоров, М. П. Орлов, Л. Г. Лівенталь та інші народовольці. Пізніше сюди почали висилати і революціонерів-марксистів. У 90-х рр. XIX та на початку XX століття сюди були вислані О. Г. Шліхтер, П. П. Румянцев, І. А. Саммер, В. П. Ногін та інші.

У 1893 році в Полтаві утворилась марксистська група на чолі з О. Г. Шліхтером, яка вивчала і поширювала марксистську літературу і встановила зв’язки з марксистами Харкова. У її складі — заслані за участь у революційному русі політичні піднаглядні з Києва, Харкова, Тули, Петербурга. Активну ідейну боротьбу вела група полтавських марксистів проти народників. П. Л. Тучапський — член Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», який перебував у Полтаві з осені 1895 року до кінця 1896 року, у своїх спогадах писав, що тут «створилося щось подібне до клубу, де проходили палкі дебати між марксистами і народниками». Першою ленінською працею, що стала відомою марксистам Полтави, була книга «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?»

У 1896 році до Полтави, за дорученням Леніна, приїздила Н. К. Крупська у справах підготовки до І з’їзду партії. Коли почала виходити ленінська «Искра», в Полтаві утворилась одна з перших іскрівських груп у Російській імперії. В організації цієї групи велику роль відіграв висланий до Полтави у 1899 році петербурзький робітник соціал-демократ В. П. Ногін. Тут він працював до втечі за кордон — у серпні 1900 року. Після цього до Полтави приїхала після Псковської наради Л. Радченко, яка керувала групою.

  • За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 року, в місті проживає 53 703 особи, в тому числі чоловіків — 28 390, жінок — 25313. У повіті проживає 227795 осіб, з них чоловіків — 114 167, жінок — 113 628. Грамотних в Полтаві 48,6 відсотка, в повіті — 21,3 відсотка[17].
  • 21 червня 1897 року в Полтаві народився Ю. В. Кондратюк (Олександр Гнатович Шаргей), видатний український вчений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів, автор книги «Завоювання міжпланетних просторів».
  • Восени 1900 року на постійне проживання в Полтаву приїхав видатний російський і українській письменник, публіцист, прогресивний громадський діяч В. Г. Короленко (1853 — 1921). Тут він створив такі твори, як «Історія мого сучасника» (рос. «История моего современника»), другий цикл сибірських оповідань, «Сорочинська трагедія» (рос. «Сорочинская трагедия»), «Румунські нариси» (рос. «Румынские очерки»,), «Побутове явище» (рос. «Бытовое явление») та інші.

У січні 1901 року у Полтаві було одержано іскрівські видання, в т. ч. перший номер «Искры» зі статтями В. І. Леніна. Другий транспорт літератури прибув до Полтави у квітні 1901 року. Коли наприкінці квітня — на початку травня 1901 року в місті розпочалися масові обшуки, поліція виявила багато примірників першого та другого номерів «Искры», прокламацій і відозв РСДРП («Геть царське самодержавство!», «Травневі дні у Харкові»), тексти революційних пісень «Варшав’янки», «Інтернаціоналу» тощо.

Полтавська група «Искры», одержуючи іскрівські видання, широко пропагувала марксистську літературу не тільки в місті, а й на селах. Так, за поширення газети і революційну пропаганду серед селян в 1902 році був заарештований і засланий на 3 роки до Архангельської губернії слюсар полтавських залізничних майстерень М. Ф. Калениченко, житель села Федорівки Костянтиноградського повіту.

В період підготовки до II з’їзду в Полтаві знайомилися з «Проектом програми Російської соціал-демократичної робітничої партії», опублікованим у №21 «Искры». Крім того, розповсюджувався проект програми надрукований як додаток з ленінськими поясненнями до брошури «До сільської бідноти».

Пізніше в Полтаві був нелегальний склад іскрівської літератури. Звідси вона надсилалася у Катеринослав, Луганськ, Київ, Харків, Кременчук, Самару, Москву. До Полтави не раз приїздили агенти «Искры» — І. В. Бабушкін, В. А. Шелгунов, П. А. Красиков, М. О. Сільвін, І. І. Радченко. Тісно була зв’язана з полтавською групою «Искры» Р. С. Землячка. Деякий час у місті жив іскровець Ф. В. Ленгнік. Незабаром після виходу в світ книги В. І. Леніна «Що робити?» її читали полтавські соціал-демократи. Агент «Искры» М. О. Сільвін у своїх спогадах писав, що інтерес до неї був величезний.

Полтавська група «Искры» збирала кошти на «Искру», організовувала явки, куди можна було доставляти іскрівську літературу, подавала допомогу редакції «Искры» в транспортуванні цієї літератури з-за кордону в Російську імперію. У місті була створена нелегальна друкарня.

Завдяки ленінському керівництву і постійному зв’язку з «Искрой», полтавська організація РСДРП, яка оформилася в 1901 році і обрала комітет, відіграла значну роль у революційному русі, зокрема в селянських повстаннях 1902 року. Незважаючи на поразку, ці виступи стали повчальним уроком не тільки для селянства, а й для міських робітників. В. І. Ленін підкреслював, що «… нам треба тільки частіше нагадувати селянам про цей урок, і вони легко зрозуміють, чому необхідна зміна державних порядків, чому необхідна політична свобода».

На початку 1902 року полтавський комітет РСДРП видав дві прокламації до робітників: одну про страйкову боротьбу, другу—про політичну. 5 лютого 1902 року в Полтавському театрі відбулася маніфестація на честь Л. М. Толстого, в якій брали участь широкі маси населення міста. Перед третім актом п’єси Л. М. Толстого «Влада пітьми», з гальорки полетіли різнокольорові листки з портретом Л. М. Толстого і написом: «Хай живе відлучений від церкви Л. М. Толстой, борець за свободу!». Протягом кількох хвилин у театрі не стихали вигуки: «Хай живе Толстой!», «Хай живе свобода!»… Через кілька днів після цієї події в місті почалися масові обшуки, було арештовано 44 чол., запідозрені в організації демонстрації. Вони оголосили голодовку. Звістка про це схвилювала все місто. Побоюючись трудящих, що зібралися перед будинком тюрми, 11 лютого адміністрація звеліла перевести арештованих у камери, вікна яких виходили в двір. Ув’язнені не скорилися цьому наказові. На допомогу їм кинулися інші в’язні. Вони виламали двері і розігнали варту. Тільки батальйон солдатів, викликаний по телефону, допоміг адміністрації тюрми знову кинути в’язнів у камери.

У 1903 році в Полтавській підпільній друкарні було надруковано першу програму РСДРП, прийняту II з’їздом партії.

  • В 1903 році Полтава була поділена на три частини: Міську, Заполтавську і Подільську. Будинки в місті здебільшого були дерев'яні, без жодних прикрас, ретельно вимазані і вибілені, майже при кожному будинку був сад. Кам'яні будівлі були зосереджені в центрі міста, передмістя мали сільський вигляд і відрізнялися великою кількістю садів. У місті було дев'ять площ і 36 вулиць, вимощені бруківкою були тільки центральні[18].

Визначною подією в культурному житті не тільки Полтави, а й усієї України було урочисте відкриття тут пам’ятника І. П. Котляревському, першого пам’ятника українському письменникові в Російській імперії, яке відбулося 30 серпня 1903 року. В підготовці цього святкування величезну роль відіграв Панас Мирний та інші громадські та культурні діячі Полтави. До міста з цієї нагоди прибули видатні письменники, артисти, вчені, громадські діячі — М. М. Коцюбинський, Леся Українка, С. В. Васильченко, В. С. Стефаник, Олена Пчілка, М. П. Старицький, В. І. Самійленко, Б. Д. Грінченко, О. Я. Єфименко, М. В. Лисенко, М. К. Садовський, І. К. Карпенко-Карий, М. Л. Кропивницький, Г. М. Хоткевич та інші, які виступали з привітаннями і промовами.

Святкування почалося 30 серпня з відвідання могили Котляревського та встановлення на ній надмогильного обеліску. Потім усі рушили до бульвару (тепер вул. Котляревського), де було встановлено пам’ятник письменникові (автори пам’ятника — відомий скульптор Л. В. Позен, уродженець с. Оболоні Семенівського району, та архітектор О. І. Ширшов). В організації і проведенні літературно музичного ранку та вистави «Наталка Полтавка» брали участь найкращі представники українського театру та музики. Так, музичною підготовкою всіх виступів керував видатний український композитор М. В. Лисенко, уродженець села Гриньок (тепер Глобинського району). Виконавцями драматичних творів І. П. Котляревського були М. Л. Кропивницький, І. К. Карпенко-Карий, М. К. Садовський, С. В. Тобілевич та інші визначні артисти.

У 1903 році в Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника І. П. Котляревському була влаштована виставка творів українських художників. Друга така ж виставка відбулася в 1906 році, з нагоди закінчення будівництва будинку Полтавського земства (тепер тут Полтавський краєзнавчий музей). Автором проекту цього будинку був відомий архітектор-художник В. Г. Кричевський. Проекти орнаментальних розписів і картини для будинку: «Вибори полковником Мартина Пушкаря», «Чумацький Ромоданівський шлях» та «Козак Голота» виконував видатний український живописець-реаліст С. І. Васильківський, а різьбу по дереву — відомий різьбяр з Диканщини П. Ф. Юхименко.

Революція 1905—1907 років[ред. | ред. код]

Докладніше: Революція 1905—1907

Полтаву як центр російської губернії не обминули і події Революції 19051907 років. Під час першої буржуазно-демократичної революції Полтавський комітет РСДРП керував усіма виступами трудящих. Широкий відгук серед робітників міста мали січневі події в Петербурзі. 2 лютого 1905 року відбувся страйк робітників 7 махоркових та тютюнових фабрик, а також фабрики аптекарських трав. Усього страйкувало в цей день 900 робітників. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, обов’язкового страхування від нещасних випадків і при непрацездатності (через хворобу, старість), збільшення заробітної плати від 15 до 50% тощо.

1 та 2 травня 1905 року комітет РСДРП організував нові страйки на підприємствах, були також проведені маївки за містом. Поряд з економічними вимогами робітники висували тут і політичні: святкування дня Першого травня, 8-годинний робочий день, свобода страйків, свобода слова, недоторканність особи і т. п.. 2 та 4 травня в місті страйкувало більше як 2 тис. залізничників.

  • 2 травня близько 300 робочих депо Полтава-Сортувальна припинили роботу і направились в залізничні майстерні. На наступний день вони пред'явили політичні та економічні вимоги правлінню залізниці.

30 травня, під час засідання надзвичайного губернського земського зібрання, на хорах, де сиділи громадяни, що прийшли послухати промови земських гласних, почулися вигуки: «… Ми вимагаємо припинення кровопролиття!… Геть самодержавство! Геть царя!». З гаслами «Геть самодержавство! Хай живе свобода, революція!», з співами «Марсельєзи» та «Дубинушки» вся публіка пішла з хорів на вулицю.

На головній вулиці міста, нині вулиця Соборності, соціал-демократи створили т. зв. «біржу», де відбувалися зустрічі партійних активістів, агітаторів, обговорювались поточні питання, поширювались листівки та брошури, надруковані у підпільній друкарні і т. п. 4 вересня козаки й поліція з оголеними шаблями накинулися на «учасників біржі» і почали розганяти їх. На знак протесту соціал-демократи підняли червоний прапор. Почали виступати оратори, залунали пісні: «Марсельєза», «Сбейте оковы и дайте свободу» та заклики «Геть самодержавство!».

У жовтневі дні 1905 року залізничники Полтави взяли участь у Всеросійському страйку. Страйк полтавських залізничників почався 10 жовтня. Згодом до них приєдналися робітники міських підприємств та учні середніх навчальних закладів. 12 жовтня відбувся великий мітинг полтавських залізничників у т. зв. «Канаві» — складальному цеху паровозоремонтних майстерень. 13 жовтня залізничники послали свою делегацію спеціальним поїздом до Харкова, на з’їзд представників страйкуючих залізниць. 15 жовтня застрайкували поштовики. Весь день 17 жовтня робітники проводили на вулицях, влаштовуючи мітинги.

18 жовтня 1905 року робітники Полтави, зібравшись на площі біля готелю Воробйової (ріг теперішніх вулиць Небесної Сотні, Європейської та 1100-річчя Полтави), вирішили звільнити заарештованих. З революційними піснями вони пішли до в’язниці, відкрили ворота, роззброїли наглядачів, позбивали замки з камер та звільнили політичних в’язнів. Але прислані сюди козаки та солдати жорстоко розправилися з демонстрантами.

Керовані більшовиками, робітники-залізничники у ці дні запобігли намірам чорносотенців, які готували погром. Вони розбилися на десятки й сотні і зі зброєю в руках охороняли порядок у місті. Крім того, проводилась роз’яснювальна робота серед населення міста. На мітингах, незважаючи на погрози чорносотенців, активно виступав проти політики самодержавства видатний російський письменник-гуманіст В. Г. Короленко.

Велику революційну активність виявили робітники Полтави у грудневі дні 1905 року. На знак солідарності з московськими робітниками уже 9 грудня на станції Полтава-Південна припинили роботу всі майстерні, було виведено з ладу кілька паровозів. Створений у ці дні «Полтавський страйковий комітет» усунув з посад начальників станції та майстерні і призначив інших — з числа робітників і службовців. До складу комітету входили Д. Тарасов, О. X. Риженков, І. Логвинов, П. Т. Носенко та інші. До 23 грудня він був фактичним господарем залізничного вузла. Активну участь в революційних виступах у Полтаві брали також В. А. Балєєв, І. М. Лисюченко, П. Ф. Свєтов, О. П. Геращенко, I. П. Шаповал, I. Д. Литвин, Г. С. Книш, М. К. Дубина, П. Т. Бушневський, В. І. Радько, I. Ф. Зверков та інші.

  • 12 січня 1906 року у газеті «Полтавщина» Володимир Короленко опублікував «Відкритий лист до статського радника Філонова» (рос. «Открытое письмо статскому советнику Филонову»), в якому звинувачував представника царської влади в беззаконних катуваннях селян і вимагав притягнення його до судової відповідальності за скоєні злочини.

Влітку 1906 року більшовики посилили агітаційну роботу у військових частинах Полтави. У травні повстали солдати 33-го Єлецького та 34-го Севського полків, які намагалися звільнити з тюрми політичних в’язнів-солдатів.

Між двома революціями[ред. | ред. код]

У 1906 році, маючи на меті організувати перший український стаціонарний театр у Києві, М. К. Садовський обрав Полтаву для попереднього навчання трупи і підготовки репертуару.

Активно включилися в роботу театру і полтавські та ніжинські аматори. 15 вересня 1906 року трупа і розпочала тут свій перший сезон виставою І. К. Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Надалі актори цього театру, працюючи постійно у Києві, часто приїздили до Полтави на гастролі.

Революційна діяльність у Полтаві не припинялась і після поразки революції, хоч полтавська організація РСДРП опинилась в особливо скрутному становищі. В червні 1907 року жандармерія провела арешти і вирвала з її рядів досвідчених більшовиків. Було заарештовано і вислано членів комітету А. С. Макаренка та М. Заславського, знищено підпільну друкарню. Згодом керівництво комітетом захопили ліквідатори, які ухвалили перейти до «культурно-освітньої діяльності».

Проте вже влітку 1908 року робота Полтавського комітету РСДРП почала знову оживати.

Наприкінці січня 1909 року на вимогу робітників-більшовиків відбулись організаційні збори, на яких у запеклій боротьбі проти ліквідаторів перемогли більшовики. Замість ліквідаторського комітету була створена Тимчасова виконавча комісія, а згодом — новий комітет РСДРП.

Комітет об’єднував 3 групи соціал-демократів, за числом організованих партійних гуртків. Два гуртки (по 12 чол. у кожному) діяли в місті, а третій —з робітників-залізничників — на залізничній станції. Їх керівниками комітет призначив робітників-партійців Тимофія Довгушина, Іллю Бондаренка та Петра Капранова. На заняттях гуртків більшовики роз’яснювали присутнім програму партії, рішення V конференції РСДРП, читали газети «Пролетарий» і «Социал-демократ», вивчали правила конспірації. У відновленому комітеті полтавські більшовики успішно здійснювали ленінську ідею єдиного фронту з меншовиками-партійцями, не приховуючи в той же час своїх ідейних незгод з ними.

Могутньою зброєю в боротьбі за відродження організації і розгортання революційної боротьби серед мас стали для більшовиків Полтави рішення V Всеросійської конференції РСДРП. У січні 1909 року вони разом з меншовиками-партійцями створили організаційну комісію, що стала центром об’єднання партійних сил міста. Завдяки її діяльності в Полтаві було відновлено комітет, який узяв курс на зміцнення нелегальної партійної організації.

Розвиток освіти серед населення міста в другій половині XIX та на початку XX століття був повільним. Трудящих змушували задовольнятися церковнопарафіяльними початковими, а в кращому випадку — двокласними початковими школами чи вищими початковими училищами. За даними першого всеросійського перепису, в Полтаві письменних було 39,8%, в т. ч. серед жінок —27,74%. У 1910 році кількість письменних зросла до 56%. На 1916 рік у місті діяли такі учбові заклади: учительський інститут, відкритий з 1 вересня 1914 року, інститут шляхетних дівчат, кадетський корпус, реальне та комерційне училища, 8 гімназій, професійні школи: фельдшерська, садівництва, училища — ремісниче, землемірне, для сліпих дівчат, три навчальних заклади духовного відомства 6 земських шкіл, 27 церковнопарафіяльних та 19 єврейських — початкових і хедерів.

Було також 5 клубів та 9 бібліотек. У п’яти з них з читачів брали плату. До того ж бібліотеки були засмічені монархічною та релігійною літературою. Слід підкреслити, що на бібліотеки міська управа і земство витрачали 500 карбованців, а «на наймання, ремонт та утримання арештних приміщень» на 1915 рік земство асигнувало 37 907 крб. 61 коп.

За переписом населення 1910 року в Полтаві з кварталами за межами міста і передмістями налічувалось 11420 господарств, населення — 55986 осіб. У самому місті, без околиць і передмість, всіх господарств — 10 333, населення з найманими робітниками — 49 956 осіб. В Полтаві діяв чавуноливарний завод, махоркова, макаронна і ковбасна фабрики, паровий і сім вальцьових млинів, винокурний і пивоварний заводи, два заводи штучних мінеральних вод з механічними двигунами, три електричних ковбасних підприємства, очисний винний завод, дві слюсарно-механічні майстерні, дві чавуноливарні механічні майстерні, дві електричні друкарні[19].

Значно активізували свою діяльність соціал-демократи Полтави в роки нового революційного піднесення. Вже в 1911 році М. Заславський намагався відновити нелегальну партійну організацію серед залізничників і налагодити поширення в Полтаві революційної літератури.

Навесні 1912 року, після Празької (VI) партійної конференції РСДРП, більшовики Полтави створили партійну групу, до якої увійшли М. Заславський, В. Дем’яновський, К. Шеснівська та інші. Вона встановила міцні зв’язки з робітниками залізничних майстерень та інших підприємств міста.

До 1 травня 1912 року більшовики підготували листівку на знак протесту проти Ленського розстрілу. Однак за кілька днів до свята охранці вдалося зірвати її випуск. Влітку 1913 року до полтавських більшовиків прибув делегат Празької конференції Д. Шварцман. У листі до Н. К. Крупської він повідомляв, що Полтавський комітет, цілком підтримуючи ленінську ідею про об’єднання більшовицьких сил Півдня, вирішив узяти участь у роботі конференції, яку намічалось скликати з цього приводу.

Під керівництвом більшовиків полтавські робітники брали участь у збиранні коштів у фонд «Правды». Про тісні зв’язки більшовиків міста з редакцією «Правды» свідчать вміщені в ній кореспонденції, присвячені становищу полтавських робітників та їх революційній боротьбі.

У 1913 році з Ростова-на-Дону до Полтави були вислані більшовики О. О. Гегечкорі, Є. О. Квантеліані, М. І. Гуров та інші, з ХарковаВ. І. Невський, М. Н. Доброхотов, які активно включилися в партійну роботу. Більшовики міста через Н. К. Крупську встановили зв’язки з В. І. Леніним, а також безпосередньо з Російським бюро ЦК, що перебувало в Петербурзі. Розгортання партійної роботи потребувало кваліфікованих кадрів, тому в листі до бюро ЦК вони просили надіслати пропагандиста, який би допоміг їм у цій справі.

Користуючись зв’язками прибулих ростовських більшовиків з редакцією «Правды», партійна група налагодила поширення газети, особливо серед залізничників. За далеко неповними даними, в місті щоденно поширювалося серед робітників 75—100 примірників «Правды».

Вже наприкінці 1913 року партійна група Полтави оформилась у комітет РСДРП, який очолив більшовик О. О. Гегечкорі. Комітет енергійно взявся за керівництво революційним рухом, встановив зв’язки з більшовиками Петербурга, Харкова, Києва, Катеринослава, Ростова-на-Дону, Кременчука.

Більшовики зміцнювали свої позиції у непримиренній боротьбі проти меншовиків та троцькістів, поєднуючи нелегальну діяльність з роботою у легальних організаціях, посилювали керівництво страйковим рухом. У першій половині 1914 року у місті відбулися значні виступи — страйкували робітники залізничних майстерень, друкарі. Палко відгукнувся робітничий клас міста і на першотравневу листівку Полтавського комітету РСДРП, яка закликала знову продемонструвати «нездоланну силу пролетарського руху». Відзначаючи другу річницю з дня виходу в світ газети «Правда», робітники Полтави збирали кошти у «залізний фонд» «Правды». Цей день пройшов у місті під знаком подальшого зміцнення зв’язків робітничого класу і робітничої преси, підтверджуючи ленінський висновок, що в Російській імперії «чотири п’ятих свідомих робітників ідуть за правдизмом».

Перед Першою світовою війною в Полтаві було 53 значних підприємства, не рахуючи залізничних майстерень, паровозного та вагонного депо, з них з паровими двигунами 35 — чавуноливарний, винокурний, крохмальні, олійні, маслоробні, цегельні заводи, фабрики — тютюнові, макаронна, ковбасні та інші, друкарні і т. п. Загальна вартість продукції цих підприємств, за далеко неповними і неточними даними, становила — без залізничних підприємств і млинів — понад 6 мільйонів карбованців. На підприємствах і в кустарних майстернях міста працювало понад 6 тис. робітників, при загальній кількості населення —60 131 чоловік.

Переважна більшість населення жила на окраїнах в дерев’яних мазаних будівлях із солом’яними стріхами. Електрикою користувались тільки в будинках, розташованих на центральних вулицях міста, а на околицях - гасовими лампами. Вулиці центру освітлювалися електричними ліхтарями, інші — газовими, на околицях не освітлювалися зовсім. Водогін обслужував знову ж таки тільки центр міста, інші райони користувались колодязями. Каналізації в місті зовсім не було. Вулиці забруковувалися лише в центрі.


Українська революція[ред. | ред. код]

В цей час згідно опису Несвицького[20] у місті відбувалися наступні значимі події:

  • Після виступів та демонстрацій місцевої РРСіЧД до міста задля укріплення порядку ввели 4-й Житомирський резервний полк.[21] На ділі ж порядок допомагають підтримувати офіцери та юнкера евакуйованого до Полтави Віленського училища котрі заявляють про підтримку УЦР.
  • 22 та 27 серпня відповідно грабіжниками вбито племінницю Гоголя М. В. Рахубівську та командуючого Полтавської місцевої бригади ЦР генерала К. М. Ждановича.
  • 23 вересня полтавські залізничники підтримали загальнонаціональний страйк вимагаючи підвищення заробітної платні.
  • 7 жовтня до Полтави прибула колекція Миколи Ярошенка котра була передана місцевій галереї згідно заповіту.
  • 12-14 листопада відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів.[22]
  • Увечері 15 грудня в готелі «Європейський» вбито командувача військами полтавського гарнізону Юрія Ластівченко. Після цього українці оточили будинок губернатора і застосувавши кулемети розігнали Раду робочих депутатів.
  • За добу 16 грудня в місті оголошено військовий стан.
  • 22 грудня головою Полтавської губернської земської управи обрано М. Д. Токарівського.
  • 24 грудня з Києва прибув наказ про розформування Кадетського корпусу.
  • 31 грудня поновив діяльність РРСіЧД.

За часів Незалежності[ред. | ред. код]

  • У 2003 році відбудовано Успенський собор
  • З середини 2000-х років починаються спроби встановити пам'ятник Івану Мазепі.Він був виготовлений за кошти громадськості, але через протидію міської влади був відкритий лише у 2016 році.
  • Полтавці активно долучаються до Революції гідності. Протягом кількох тижнів приміщення Обласної Ради перебуває під контролем протестувальників.
  • у 2016 році, в рамках декомунізації в місті було перейменовано 115 топонімів.[23]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. О. Б. Супруненко, Я. В. Володарець-Урбанович, Ю. О. Пуголовок Коплекс кола «мартинівки» з Полтави (полтавський скарб 2014 р.) // In Sclavenia terra К.: Інститут археології НАН України, 2016. — 256 с. (91-131 с.) ISBN 978-966-02-8144-8
  2. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 559-578.
  3. Літопис Руський. 29. VI 1171
  4. Топонімічний словник України/Полтава. Архів оригіналу за 10 січень 2016. Процитовано 9 січень 2016. 
  5. Історичний нарис про місто Полтава
  6. Походження назви Полтава
  7. Супруненко О. Б., Пуголовок Ю. О. Дослідження літописної Лтави: Іванова гора. Частина 1 — Київ: ЦП НАНУ і УТОПІК, 2015. — 180 с. (21 с.): іл. + XII кол. вкл. — ISBN 978-966-8999-65-9
  8. Сказания о святых Борисе и Глебе: Сильвестровский список XIV века / издал И. И. Срезневский. — СПб.: Типография ИАН, 1860 (11-12с.) (рос.)
  9. а б Хроніка найважливіших подій (1173—1799 рр.)
  10. Бажан О.Г. Полтава Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 358. — ISBN 978-966-00-1142-7.
  11. а б Кривошея, 2014, с. 5
  12. Історичний опис Полтави
  13. Волошин, 2016, с. 24
  14. Чи було, чи не було Магдебурзьке право в Полтаві?
  15. На той час пам'ятник був єдиною прикрасою невеликого міста Полтави. Павло Сумароков 1802 року назвав його «єдиним у тутешніх місцях трофеєм». Князь Долгорукий І. М. після подорожі 1810 року писав: «… оскільки місто є славним (по історичних спогадах), остільки ж зле воно виглядає зовні. Баталії можуть уславити місце, надати йому бучної слави в дієписах, та зробити місто красивим, славнозвісним може одна торгівля, а якій же їй бути тут? Єдиною окрасою Полтави є пам'ятник на честь Полтавського бойовища, споруджений Руденком».— Рудинський М. Я. у книзі: WS: Архитектурне обличчя Полтави, 1919.— С. 7. посилається на: Павловскій И. Ф. Полтава. Историческій очеркъ ея, какъ губернскаго города въ эпоху управленія генералъ-губернаторами. (1802—1856). По архивнымъ даннымъ, съ 80 рис. и планомъ города.— Полтава. Электрическая Типо-Литографія Т-ва быв. «И. А. Дохманъ», 1910.— С. XXIII.
  16. а б в г Хроніка найважливіших подій (1800—1849 рр.)
  17. а б в г Хроніка найважливіших подій (1850—1899 рр.)
  18. Хроніка найважливіших подій (1850—1899 рр.)
  19. Хроніка найважливіших подій (1910—1917 рр.)
  20. Щоденник О. О. Несвицького
  21. Ця формація вирізнялася цілковитою недисциплінованістю та мародерством. У Житомирі з нагоди його відходу служили молебень. Були відомості, що до цього резервного полку були зараховані до 600 осіб кримінальних, але амністованих.
  22. В м. Полтава найбільше голосів зібрали: блок Української партії соціалістів-революціонерів та партії соціалістів-революціонерів (всеросійської) — 20,4 %, Партія народної свободи (конституційні, демократи) — 17,2 %, більшовики — 16 %. В цілому по губернії переважна більшість виборців проголосувала за блок Української селянської спілки та Українських соціалістів-революціонерів.
  23. https://poltava.depo.ua/ukr/poltava/ostanni-shtrihi-dekomunizatsiyi-golovni-vulitsi-poltavi-otrimali-23052016112000

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]