Городище (укріплення)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Город давніх слов'ян — реконструкція.
Празький город у давнину.

Городи́ще (го́род, городо́к; від «городити», тобто зводити укріплення довкола) — у часи давніх слов'ян — постійні укріплені поселення, де відбувався міжобщинний обмін[1]; оборонний комплекс[2]. Ворота — один з найбільш важливих елементів дерев'яних оборонних укріплень.[3] Обгороджені (укріплені) території поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об'єднань.[1]
У випадку замків, укріплення були дерев'яно-земляні, — стіни складалися із пустотілих та засипаних землею городен.[4] У той час слово було близьким за значенням до слів за́мок, фортеця, поліс, бург.

Загальний опис[ред. | ред. код]

Обгороджені місця в поселеннях ставали центрами міжобщинного обміну і торгівлі, в цих місцях починали селитись ремісники. Згодом, відповідно до слова «місце» (білоруське места застаріле «місто; [базарна площа]», давньоруське мѣсто «місце; селище», польське miasto «місцевість, ринок», чеське mesto «місто» misto «місце», верхньолужицьке і нижньолужицьке město «місто; місце; площа», словацьке mesto «місто» miesto, болгарське мя́сто «місце, місцевість», македонське место «місце; місто», сербохорватське мèсто (мjèсто), словенське mésto, старослов'янське мѣсто «місце»; — псл. *město «місце», давніше, очевидно, «накидане на землю покриття для розташування», пов'язане з metati, mesti «кидати» — розвиток значення «великий населений пункт» (через проміжне «базарна площа, ринок»), відбувся, очевидно, під впливом польської мови)[5] це місце почали звати «містом».

«Городки», «городища», обведені високим валом, а часом і не одним, щоб було де оборонитися од ворожого нападу, і досі можна бачити на Вкраїні[6].

В XVI столітті, коли Москва опоясується ще трьома лініями укріплень, і кам'яні стіни зводяться навколо примикаючого до Кремля Большого, або Великого, посаду, останній отримує в ту пору іншу назву — Китай-город.

«Внутрішнім городом» називався князівський палац.[7]

Городища, першочерговою функцією яких був контроль над торговельними та сполучними магістралями, відомі на Розточчі[8] та Західних Карпатах.[9] Я. Полєський, ведучи мову про «каштелянські гроди» на теренах польської частини Західних Карпат, вказує, що більшість з них розташовувалась вздовж Вісли, яка була важливим водним шляхом; ще чотири городища такого типу знаходились на схід та північний схід від Вісли (Люблін, Войніч, Бєч та Сонч) і слугували сторожовими прикордонними пунктами між Польщею, Київською Русю та Угорщиною.[10]

Щоби лїпше і безпечніше торгувати, вони по найважнїйших місцях (де сходили ся дві ріки, або що) закладали кріпости або «го́роди» і там лишали військову «руську» залогу, щоби мати безпечне місце на відпочинок та щоби залога го́рода пильнувала водяної дороги.[11]

Першим і єдиним[12] джерелом, у якому взаємопов'язано перераховано 56 племен і градів народів Центрально-Східної Європи першої половини ІХ ст., є «Опис міст (градів) і областей на північ від Дунаю» («Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»).[13][14]

У скіфів[ред. | ред. код]

У скіфів, на території городищ (з'явились у них в кінці V ст. до н. е.[15]) розміщувалось додаткове укріплення — цитадель, останній притулок у випадку нападу ворогів;[15] разом з тим цитадель була і найбільш багатою частиною городища: тут жила скіфська знать.[15] Наприклад, таке городище розташовувалось на лівому березі Дніпра на землях сучасних сіл Кам'янки і Великої Знам'янки Запорізької області, і займало площу близько 12 кв.км.[15]

Етимологія[ред. | ред. код]

Град «місто, огорожа», давньоруське градъ; — запозичення з старослов'янської мови; старослов'янське (церковнослов'янське) градъ є прямим відповідником до давньоруського городъ, українського город.[16] Етимологічно город — обгороджене місце.[17]

Давньоруське городъ «огорожа, паркан, фортеця; місто; мур», польське grod «фортеця, замок; місто», кашубське [star(o)gard], чеське, словацьке hrad «замок, фортеця», верхньолужицьке hrod «замок, фортеця, палац», полабське gord «стайня, стодола», старослов'янське гардъ «місто, сад».[17] Град — урочиста назва городища.

Городище — поселення, укріплене валами і ровами; місце, де збереглися рештки укріпленого поселення.[18]

В археології[ред. | ред. код]

Біскупинське городище в Польщі. Реконструкція.

Городи́ще (старослов'янське град — укріплення) — залишки стародавнього укріпленого поселення, що були оточені ровами та валами і часто захищені природними перепонами (ярами, річками, болотами тощо). Укріпленнями є земляні вали навколо поселень, викопані рови і обнесення жилищ общинних поселень дерев'яним тином.[19]

Виникнення городищ пов'язане з добою патріархально общинного ладу, коли суспільство переходить від мисливства і рибальства до землеробства і скотарства та з розвитком торгових шляхів.

Поширені в усіх країнах і належать до різних історичних епох.

Найдавніші городища на території України належать до кінця бронзової доби (поч. 1-го тис. до н. е.).

Відомі великі, так звані «скіфські» городища 6—5 ст. до н. е. (Немирівське, Кам'янське, Більське та ін.), що їх збудували осілі землеробські племена, в тому числі предки слов'ян.

Найдавніші давньоруські городища належать до 2-ї пол. 1-го тис. н. е. (наприклад, Київське, 6 ст.).

Городища, що датуються 9 століттям, відомі на всій території Русі.

Більшість давньоруських городищ 9—13 ст. — це залишки феодальних градів з садами (кремлями) і посадами (городища на місці давніх Білгорода (див.: Білокам'яне будівництво), Галича тощо) або феодальних замків (городище на Княжій горі).

Досить часто гради споруджувались з деревини (Тверський Кремль, Коломненський Кремль, Новгородський Кремль, Московський Кремль), а з ХІІ століття поширюється білокам'яне будівництво.

Археологічні дослідження городищ мають велике значення для відтворення історії суспільних формацій.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2
  2. Щур Р.; Коханець М./ Тустань (Державний історико-культурний заповідник). Історія. Фолькльор / Роман Щур; Сколівські Бескиди (Національний природний парк) / Михайло Коханець.—Львів: Новий час.2002.—72с.:іл. ISBN 966-95279-2-9
  3. Берест Р. Я. Нові археологічні матеріали з околиць літописного Звенигорода // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України : матер. Міжнар. ювілейної наук. конф. — Івано-Франківськ-Галич, 1998. — С. 56-60 (с.: 58)
  4. Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 109-189. (Розділ III. Історична топографія пізньосередньовічного Києва) Доступ: http://litopys.org.ua/ivakin/ivak04.htm
  5. Етимологічний словник української мови: В. 7 т./ АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред) та ін.— К.: Наук. думка, 1983. Т. 3: М/ Укл.: Р. В. Болдирєв та ін.— 1989. ISBN 5-12-001263-7 Т. З.: Кора — М/ Укл.:Р. В. Болдирєв та ін.-1989.-552с. ISBN 5-12-001263-9. 10450 прим. (сторінка: 484)
  6. М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)
  7. Детская энциклопедия: для среднего и старшего возраста. Том: 7 Из истории человеческого общества / Гл.редакция: Д. Д. Благой, В. А. Варсанофьева, Б. А. Воронцов-Вельяминов, П. А. Генкель и др.; гл. редактор: А. И. Маркушевич; научн.редакторы: С. Д. Сказкин, М. В. Нечкина, Н. П. Кузин, А. В. Ефимов, А. И. Стражев, А. Г. Бокщанин;, зам. Гл.редактора: П. А. Мичурин. — Изд. Академии педагогических наук РСФСР, Москва 1961, С: 621 (с.:219)
  8. Gurba J. Roztocze w średniowieczu // Archeologia Roztocza. Krajobraz przyrodniczo-kulturowy. — Lublin, 2005. — S. 118–126; Ляска В. Розвиток поселенської структури Равського Розточчя у ІХ — ХІІІ ст. // Археологічні дослідження Львівського університету. — Вип. 11. — Львів, 2008. — С. 91-92.
  9. Poleski J. Wczesnośredniowieczne grody plemienne i państwowe w polskiej części Karpat Zachodnich // Wczesne średniowiecze w Karpatach polskich. — Krosno, 2006. — S. 216–210
  10. Ibid. — S. 217–218.
  11. Русини а москалї. (Збірка статей і оповідань) / Видавництво полїтичного товариства «Руска Рада». Ч.4.; Чернівцї, 1911. С.:114 (с.:4)
  12. Правда, початком ІХ ст. ще датуються «Каролінгські аннали» (Annales regni Francorum), де перераховано послів слов'ян, розміщених на схід від Франкської імперії, які прийшли до Людовика І Благочестивого (814–840 рр.). А саме: «ободритів, вільців, богемів, морав'ян, преденецентів і аварів, які живуть у Паннонії»
  13. Цей невеликий, на двох сторінках (с. 149–150), рукописний твір уміщений у збірник античних праць з астрології і геометрії, який належав швабському монастирю Райхенау на Бадензеї. Нині зберігається в Мюнхенській державній бібліотеці.
  14. Томенчук Б. Баварський Географ і річкові шляхи та гради в геополітиці середньовічної Європи // Карпати: людина, етнос, цивілізація. Науковий журнал. — 2009, № 1
  15. а б в г Детская энциклопедия: для среднего и старшего возраста. Том: 7 Из истории человеческого общества / Гл.редакция: Д. Д. Благой, В. А. Варсанофьева, Б. А. Воронцов-Вельяминов, П. А. Генкель и др.; гл. редактор: А. И. Маркушевич; научн.редакторы: С. Д. Сказкин, М. В. Нечкина, Н. П. Кузин, А. В. Ефимов, А. И. Стражев, А. Г. Бокщанин;, зам. Гл.редактора: П. А. Мичурин. — Изд. Академии педагогических наук РСФСР, Москва 1961, С: 621 (с.:69-70)
  16. Етимологічний словник української мови: В. 7 т. Том перший (А-Г) / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.), І. К. Білодід, В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко та ін.— К.: Наук. думка, 1982. (сторінка: 581)
  17. а б Етимологічний словник української мови: В. 7 т. Том перший (А-Г) / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.), І. К. Білодід, В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко та ін.— К.: Наук. думка, 1982. (сторінка: 571)
  18. Словник української мови: Том другий (Г-Ж) / Редкол. І. К. Білодід та ін., редактори тому: П. П. Доценко, Л. А. Юрчук — К.:"Наукова думка", 1971
  19. Детская энциклопедия: для среднего и старшего возраста. Том: 7 Из истории человеческого общества / Гл.редакция: Д. Д. Благой, В. А. Варсанофьева, Б. А. Воронцов-Вельяминов, П. А. Генкель и др.; гл. редактор: А. И. Маркушевич; научн.редакторы: С. Д. Сказкин, М. В. Нечкина, Н. П. Кузин, А. В. Ефимов, А. И. Стражев, А. Г. Бокщанин;, зам. Гл.редактора: П. А. Мичурин. — Изд. Академии педагогических наук РСФСР, Москва 1961, С: 621 (с.:215)

Джерела[ред. | ред. код]