Історія Одеси

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Coat of Arms of Odessa.svg
Ця стаття є частиною серії статей про історію міста Одеса
 
Flag of Odessa.svg ПорталFlag of Odesa Oblast.svg Проект
Докладніше: Одеса

Істо́рія Оде́си — історичний період, що відноситься до території північно-західного узбережжя Чорного моря і вкладається у тимчасові рамки від VI століття до н. е. і до нинішніх днів. Нині у цьому регіоні розташоване українське місто Одеса.

Одеса — найбільше місто на півдні України і одне з найдавніших міст північного Причорномор'я з великою історією, яка сягає тисяч років. За увесь цей час неодноразово змінювалася назва, населення місцевості, держави, до складу яких входило місто тощо.

Перші ознаки людей та території сучасної Одеси та поряд з нею відноситься до епохи верхнього палеоліту (58 — 38 століття до н. е.). Першими людьми, які оселилися на Одещині, були неандертальці, що жили біля сучасного села Іллінка, за 20 кілометрів від міста, а у селищі Усатове, що знаходиться у передмісті, було знайдене величезне поселення часів енеоліту. На території, що нині займає сучасна Одеса у VIII століттях до нашої ери давні греки заснували дванадцять колоній. З найбільших з них можна відзначити «Гавань Істріан» і «Гавань Ісіякон». Переважно жителі цих колоній займалися рибальством і мореплавством. Однак, через кілька століть ці колонії прийшли у занепад. Приблизно, у 375 році нашої ери Одещину зайняли гуни у ході Великого Переселення Народів. Згодом, у VIII — X століттях на берегах північного Причорномор'я домінували давньоруські племена тиверців та уличів. У XIV столітті у місцевому степу запанувала Ногайська орда із з того часу нечисленне місцеве населення складали, здебільшого, татари. Тоді ж на місті Одеси існувала генуезька факторія «Джинестра». Близько 1324 року усі землі між Дніпром і Дністром були завойовані Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським і вони заснували поселення «Качибей»[A 1] разом із фортецею при ньому. Після втрати впливу на цей регіон Качибей захопили османи, населений пункт був перейменований на «Хаджибей»[A 2]. 1765 року османи відбудували стару литовську фортецю, назвавши її «Єні-Дунья». Османську фортецю неодноразово штурмували запорізькі козаки, а також військові Російської імперії. Однак, остаточно фортифікацію та поселення було захоплено вночі між 13 (24) і 14 (25) вересня 1789 року. Російські військовики під командуванням каталонця Хосе де Рібаса і Бойонса, а також чорноморські козаки під командуванням отаманів Антіна Головатого та Захарія Чепіги.

Згодом почалося будівництво порту та планування міста. У цей час Хаджибей був перейменований на «Одесу» і таку назву має дотепер. Від захоплення цих земель Російською імперією місто було центром Одеського градоначальництва, а з 1805 року стало центром Новоросійського генерал-губернаторства. Незважаючи на велику кількість в Одесі українців, які були, здебільшого колишніми козаками, місту не вистачало населення, тому влада запрошувала оселятися колоністів, зокрема, албанців, болгар, греків, євреїв, німців тощо. Від початку XIX століття місто почало активну торгівлю і стало одним з основних поставників зерна у країни Європи та Передньої Азії. У 1825 році було засновано Одеський повіт, що входив до складу Херсонської губернії, а 1920 року увійшов до складу однойменної губернії, однак та проіснувала лише п'ять років. У різні часи Імперської доби містом керували обдаровані та талановиті люди. Як наприклад, Хосе де Рібас, Арман Емманюель дю Плессі, дюк де Рішельє, Луї Олександр Андро де Ланжерон, Михайло Воронцов, Пауль вон Коцебу, Микола Новосельський, Григоріос Маразлі-молодший тощо. Вже під кінець XIX століття Одеса стала одним з найбільших культурних та економічних центрів країни, а за населенням посідала четверте місце в імперії після Варшави, Москви та Санкт-Петербурга. 21 грудня (3 січня) 1918 року місцевими більшовиками та анархістами, що захопили владу у місті було проголошено Одесу «вільним містом» та засновано Одеську Радянську Республіку, однак, це державоутворення проіснувало менше місяця. Також на початку XX століття, коли місто входило до складу УНР було засновано землю «Одеса», щоправда й вона не довго проіснувала. 27 лютого 1932 року було утворено Одеську область, де центром і є Одеса дотепер.

VI століття до н. е. — 375: Давні часи та Античність[ред.ред. код]

План стародавніх гаваней і поселень стародавніх греків на місці нинішньої Одеси, а саме місцевості Пересип. З експозиції музею Одеського порту. У карті подано теорію знаходження гавані Істріан на північному березі, а гавані Ісіакон на південному.

У VIIII століття до н. е. причорноморські степи населяли племена скіфів.

На території сучасної Одеси знайдено дванадцять поселень часів колонізації Північного Причорномор'я греками. У середині VI століття до н. е. на місці сучасного центру Одеси з'явилося античне грецьке поселення та порт — «Гавань Істріан». «…Околиці нашого театру й нового бульвару становлять істинно класичну частину Одеси. Щораз, коли там риють землю, знаходять нові залишки грецьких стародавностей»[1]. Про це окрім іншого свідчить і те, що у II столітті Луцій Флавій Арріан, намісник Каппадокії, за велінням римського імператора Адріана оглядаючи береги Понта Евксінського (грец. Πόντος Aύξενος — гостинне море[2], або нині Чорного моря), знайшов тут поселення та гавань істрійських мореплавців — IΣTPIANΩN ΛIMHN.[3][4] У периплі Понта Евксинського (Чорного моря)[5] ось як він описував поселення, що знаходяться на території сучасної Одеси (гавані істріанів та ісіаків):

« ...Від Борисфена шістдесят стадіїв до невеликого, безлюдного і безіменного острова[A 3], а звідси вісімдесят до Одесса[A 4]; в Одессі стоянка для кораблів. За Одессом знаходиться гавань істріанів, до неї двісті п'ятдесят стадіїв; далі гавань ісіаків, до якої п'ятьдесят стадіїв ...  »

Луцій Флавій Арріан, [3]

Розкопки гавані Істріан на Приморському бульварі

Залишки гавані Істріан, що вважається найбільшим поселенням, залишилися під сучасним Приморським бульваром на глибині 1,5 метрів, а також на інших вулицях міста. З боку нинішнього Національного академічного театру опери та балету до стародавнього міста примикав некрополь. Високі кургани розташовувалися на Грецькій площі, доки їх не знесли при будівництві ринкових споруд міста у 1803 році. Два поховання також було знайдено у 1910 році на розі вулиць Катерининської та Грецької, безліч фрагментів античних ваз та амфор було знайдено сквері «Пале-Рояль». Найдавніший район Гавані Істріан було знайдено у 1996 році експедицією професора Андрія Добролюбського при розкопках біля Воронцовського палацу.[6] На місці сучасного порту у давні часи також розташовувався порт колоністів, що прибули з Греції. Саме завдяки цьому дослідженню були знайдені реальні факти існування старовинного міста у цій місцевості, а не маленького поселення, як вважали археологи до того. Кераміка, що була знайдена під час розкопок була місцевого виробництва. Згідно цього історики припустили, що це поселення було однією з найбільших істрійських колоній, після, звісно центру цієї держави — Істрії, що була найбільшим містом західного причорномор'я. Подібна політика заснування великих міст-форпостів на колонізованих територіях використовувалася у причорномор'ї неодноразово.[7]

На протилежному, північному, березі Одеської затоки знаходилися поселення: «Жевахова гора», «Лузанівка», «Сухий лиман»[A 6] тощо, а також ще одне велике поселення — «Гавань Ісіякон»[A 7]. Є багато версій місцезнаходження цього давньогрецького міста, однак є дві основні версії. Перша теорія полягає у тому, що гавань знаходилася у гирлі Сухого лиману, зокрема такої думки був один з дослідників північного Причорномор'я першої половини XIX століття, Іван Стемпковський[7]. Інша ж версія полягає у тому, що поселення знаходилося у районі сучасної Лузанівки і було суперником гавані Істріан через перебування під протекторатом ворожої грецької держави — Ольвії.

Ще одне велике поселення існувало на території сучасної Жевахової гори. Там же у V—IV столітті до н. е. існувало велике святилище давньогрецької богині Деметри, сестри та дружини Зевса, богині родючості, хліборобства та шлюбу. На місці колишнього храму археологи знайшли дари місцевих жителів богині: амфори, рибні тарілки, чорнолаковий посуд, перстні, бронзові наконечники стріл, рибальські грузила, залізні ножі тощо.

Суперництво між гаванню Істріан та поселенням, що знаходилося на території Лузанівки, було обумовлено й тим, що між ними, в районі сучасного Хаджибейського лиману, проходив кордон між такими грецькими колоніями, як Ольвія та Істрія. У другій половині IV — початку III столітті до н. е. Ольвія вступила у конфлікт із великими сусідніми грецькими державами: Херсонесом Таврійським та Істрією. Причиною конфлікту стало те, що суперники Ольвії перехопили на себе усі морські торгові шляхи грецьких мореплавців. Таким чином, увійшовши до Чорного Моря моряки заходили в Істрію, а потім прямували напряму до Херсонеса, оминаючи при цьому Ольвію. Почавши війну правителі Ольвії бажали переросподілу сфер впливу у цьому регіоні. У той час гавань Істріан було прикордонним форпостом Істрійської держави на кордоні з Ольвією. У результаті війни ще до початку III століття до н. е. це поселення, як і інші, що знаходилися у межах сучасної Одеси, прийшло у занепад. Однак, поселення Ісіякон проіснувало ще століття і прийшло у запустіння у II столітті до н. е..

I—III століття — північно-західне Причорномор'я завоювали римляни.

Припинення існування грецьких колоній також багато у чому пов'язане із навалою на ці землі народу гунів у 375 році у ході великого переселення народів.[8]

375 — 1789: Середньовіччя та Ранній новий період[ред.ред. код]

Мапа Герарда Меркатора «Taurica Chersonesus. Nostra aetate Pruccopsca et Gazara dictur», 1613 рік. На місці сучасної Одеса позначено: «Ginestra» та «Flor de Lix».

Раннє Середньовіччя[ред.ред. код]

У II—VI століттях у північних районах області жили слов'янські племена черняхівської культури, поселення яких під періодичними напливами кочівників — аварів, болгар, хозар, угорців у VI—IX столітті були суттєво скорочені. У V—VIII століттях — у межиріччі Дунаю та Тилігулу осіли алано-булгарські племена, яких за часів Київської Русі витіснили та частково асимілювали слов'яни.

У VIII — X століттях на берегах північного Причорномор'я домінували давньослов'янські племена тиверців[A 8] та уличів. У «Повісті врем'яних літ» сказано, що:

« …улічи і тіверьци седяху бо по Дністру, пріседяху до Дунаеви. Бе множьство їх; седяху по Дністру оли до моря, і суть гради їх і до цього дня…  »

Повість врем'яних літ, [9]

На той час ці землі активно використовувалися для торгових відносин. Так один з дослідників історії Одеси, Олексій Маркевич, припустив, що, можливо, одне з багатьох давньослов'янських поселень знаходилося на узбережжі одеської затоки[10] й, можливо, з'явилося на місці однієї з еллінських колоній, і таким чином стало пращуром Одеси.[11]

У X столітті в межиріччі Дніпра і Дністра господарювали печеніги, витіснені у першій половині XIII столітті монгольськими завойовниками.

У 1297 — італійські портолани (карти морських торговельних шляхів) фіксують на місці сучасної Одеси населений пункт Джинестра, що можливо входив до генуезької торговельної імперії (у пізніших мапах — Фіорделікс (італ. Fiordelixe)). На межі XIII—XIV століть (1299 (?), 1300 (?)) відбувся бій на Куганлику (Куяльнику) хана Золотої Орди Токти з темником Ногаєм.

Мапа Великого князівства Литовського, із позначенням Качибея у складі держави.

До початку XIV століття у місцевому степу почала панувати Ногайська орда. Приблизно 1300 року поблизу Одеси на березі лиману Куяльник[A 9][12], що поблизу житлового масива ім. Котовського, відбулася битва між військами темника Ногая та хана Золотої Орди, Токти[A 10][13]. Токта переміг після зради кількох воєначальників Ногая, а самого Ногая було вбито. Битва при Куяльнику справила великий вплив на подальшу долю Золотої Орди та інших держав Східної Європи. Токта об'єднав Орду і надовго припинив міжусобні війни у державі, аж до своєї смерті у 1312 році.

У часи Середньовіччя Одещина була частиною Дикого Поля і була своєрідною нейтральною смугою, яку не в силах були контролювати [повною мірою] ні Литовське князівство і його наступниця Річ Посполита, ні татари з османами, ні Московське царство (якому з часом присягнули на вірність козаки).

У 1320-х роках між Золотою Ордою та її західним сусідом, Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським почалася тривала ворожнеча. У ході литовської військової компанії, 1324 року до складу князівства перейшли усі землі між Дніпром та Дністром. У центрі цих земель і опинилася територія, де нині знаходиться Одеса.[14] Наприкінці XIV століття, на місті колишньої грецької колонії з'явилася генуезька факторія «Джинестра», що торгувала з кочовиками. Нова італійська колонія купувала у північному Причорномор'ї здебільшого зерно та рабів. Факторія слугувала прихистком для мандрівників та торговців із власною гаванню. Значення назви цього поселення і досі не визначено. Один із місцевих істориків, професор Новоросійського університету Пилип Карлович Брун, перекладав назву «Джинестра» (італ. Ginestra) з італійської мови, як «дрік» (італ. Genista), інші ж науковці вважають, що ця назва пов'язана із назвою річки Дністер.[14] Ця факторія проіснувала до XVI століття.[10] У цей же час, за думкою науковців, Куяльницький та Хаджибейський лимани почали віддалятися від Чорного Моря, у результаті чого утворився «Пересип». Це не могло не позначитися на економічному стані краю, адже у наступні роки на цих двох лиманах видобувалося багато солі.[14]

1346—1353 роки — Північне Причорномор'я зазнало пандемії бубонної чуми — Чорна смерть.

Мапа Османської імперії з 1481 року по 1683 рік.

Наприкінці XIV століття, при правлінні Великим князівством Литовським, Вітовтом Великим відносини між литовцями та татарами покращилися й вони почали активно торгувати. На той час у Північно-Західному Причорномор'ї було лише два великі порти — Аккерман та Очаків. Однак, цього було недостатньо, з огляду на те, що литовське керівництво торгувало ще й з Османською імперією.[15] З 1362 року після битви на Синіх Водах литовські війська Великого князівства Литовського розширили свої володіння та вийшли до Чорного моря (до узбережжя Північного Причорномор'я), заснувавши наприкінці XIV століття — на початку XV століття місто та порт Качибей та торгову пристань біля неї. Першу писемну згадку польського історика Яна Длугоша про порт Kaczubyeiow (Кацюбіїв) датують 1415 роком[16]:

«
«Venerunt insuper sub eо tempore ad Wladislaum Polonie Regem Nuncii Patriarchae et Imperatoris Graecorum, cum literis et bullis plumbeis, quatenus Lignaretur eis, a Turcis multifarie lacessicis et oppressis, frumenti tantummodo largitione subuenire. Wladislaus antem Poloniae Rex, necessitati corum satagens pia commiseratione succurere, petitam frumenti quantitatem dat et largitur, et in portu suo Regio Kaczubyeiow, per cos recepiendam, consignat, Datis autem Alexandre Moldauiae Voieuedae et suae consorti donis reuersalibus, et Anna Regina Cracouiam remissa, processit in Camyeniecz, ab inde vero per Sthotricz, Nyeswiez, Kobrin, Krzemyeniecz, Raisko, Sadowie, Turzisko, Mitbo, in Lithuuniam, inuitationi Alexandri Withawdi satisfacturus, desendit…»
 »

За записом польського історика доби Пізнього Середньовіччя, Яна Длугоша, який був доповнений хроністом Мартіном Кромером, саме у той рік з Качибейського порту польський король Владислав II Ягайло, відправив хліб до узятого в облогу османами Константинополя.[17]

У вересні 1431 року після війни між Ягайлом, королем Польщі та його братом Свидригайлом, Великим Князем Литовським між ними було підписано перемир'я, за яким, окрім іншого, до Свидригайла перейшов і Качибей.[18] У 1442 році Качибей було передано на пожиттєве користування у володіння великим землевласникам з Поділля шляхетського роду Бучацьких, яких іноді називають також Язловецькими.[19][20] З цих та інших фактів деякі дослідники вважають, що вже на той час Качибей був помітним торговим містом, через який переправлявся хліб з Поділля, Галичини та Волині, а також сіль та рибу до візантійських портів. Однак, зважаючи, що сусідні міста, Аккерман і Очаків було на багато більш розвинутими торговими центрами, то у Качибей усі товари переправлялися суходолом, а потім прямували морем.[21] А після того, як у середині XV століття ці міста були захоплені османами ти татарами, то Качибей став найбільшим торговим центром Литви та Польщі.

Пам'ятний хрест на місці битви 1691 року запорізьких козаків під проводом Семена Палія та османсько-татарського війська на Лузинівці.

Приблизно, наприкінці XV століття — на початку XVI століття литовська влада на цих землях послабилася і Кочубейовий (Кац(ч)юбіїв) переходить під владу Кримського ханства (після його утворення та васального підпорядкування Єдісану до Криму), і відомий під назвою Хаджибей.[22] Пізніше (у середині XVII століття) османській мандрівник Евлія Челебі свідчив про заснування тут татарського замку Ходжа-Бай, за ім'ям місцевого Бая — Ходжа (нібито — антропотопонім). Археологічні сліди цього селища або не збереглися, або не знайдені. За даними Евлія Челебі «місце, де колись паслися вівці Ходжа Бая», знаходилося за 15 годин шляхом від гирла Барабоя й за 14 годин — від гирла Тилігулу.

У 1484 році[23] (за іншими даними у 1512 році[24]) ці землі були остаточно завойовані кримськими татарами, однак фортеця так і не була відремонтована.[23] Згідно договору, підписаним між князем Сигізмундом I-м Старим і ханом Сахібом I-м Ґераєм Качибей остаточно перейшов до володінь татар, але порт залишився за литвинами. Кордон між ними було встановлено за Хаджибейським лиманом. Однак, не зважаючи на зміну влади місто залишалося великим центром соляної промисловості. Польські та литовські купці платили за сіль мито й вивозили її на продаж у Луцьк та Київ відповідно. Однак, під кінець століття місто прийшло у занепад.[25] Про стан Качибея у той час свідчать численні записи тодішніх мандрівників.[23] 1648 року у «Загальній карті України» роботи гравера Вільгельма Гондіуса та картографа Гійома Левассера де Боплана на місці сучасної Одеси позначаються руїни під назвою «Koczwbi», «що належать татарам у долині». У 1657 році відомий османський державний діяч та мандрівник Евлія Челебі також писав про «землю фортеці Ходжабай»: «До сьогоднішнього дня споруди цього укріплення збереглись і їх добре видно на березі Чорного моря, на крутій скелі. Якщо це укріплення хоч трохи підремонтувати, місцевість стане залюдненою, а дорога безпечною. В цих місцях із Чорного моря добувають сіль …»[23],[26]

У XVI століття українські козаки зруйнували татарський (єдісанський) замок.

Єдісан на мапі сучасної України.
План фортеці Єні-Дунья, роботи історика Миколи Мурзакевича, складена 1784 року.[27]
План розташування фортеці Єні-Дунья та Хаджибея від 26 травня 1766 року.[A 11]

Наприкінці XVI століття — на початку XVII століття Річ Посполита остаточно втратила контроль на чорноморському узбережжі.[28] Тоді цю місцевість, називали «Єдісан» або «областю Озу». Формально вона належала ногайцям, однак, реально входила у сферу військово-політичних та економічних інтересів запорізького козацтва.[29] У 1629 році відбувся похід козаків на 300 чайках на Чорне море (узбережжям Північного Причорномор'я) до Константинополю очолив Богдан Хмельницький; на зворотньому шляху запорізькі козаки спустошили міста Кілію, Аккерман та Хаджибей (Кацибей).[30] Інший відомий похід запорожців на Хаджибей стався 1673 року. Тоді кошовий отаман Іван Сірко того року захопив місто Аккерман, після чого спопелив його разом із своїми козаками. Згодом, він захопив усі кораблі, що знаходилися, як в Аккермані, так і у Хаджибеї і на них з піхотою пішов на Крим.[31][32]

Станом на початок XVIII століття Качибей, або «Хаджибей»[A 12][A 2], як його вже тоді називали османи, став великим торговим пунктом. Окрім того, на той час відбувалося просування московитів на південь і цей факт спонукав тодішню османську владу підсилити охорону Єдісану. У результаті цього було прийнято рішення про оновлення старих та побудову нових фортець у краї. Зважаючи на це, османська влада звернула увагу на Хаджибей, який також міг стати зручною стоянкою для їх суден, які курсували північно-західним узбережжям Чорного моря. Навесні 1765 року османська влада за допомогою місцевих волохів почала будувати нову фортецю, назвавши її «Єні-Дунья»[A 13][33], розташовану між сучасними Потьомкінськими сходами та Воронцовським палацом на Приморському бульварі. Однак, цей форпост ніяк не йшов у порівняння з іншими османськими твердинями північного Причорномор'я, як Ачі-Кале, Фортеця Ізмаїл та Бендерська фортеця. Основна частина поселення знаходилася у районі Митної площі. Гостиний двір та мечеть, а також лавки для приїжджих купців, розташовувалися між сучасним Ланжеронівським узвозом, вулицею Пушкінською та Думською площею. У гирлі Карантинної балки була влаштована пристань, до якої примикав будинок аги яничарів. На цьому ж місці знаходився колодязь та будинок коменданта міста. А на лівому березі балки знаходилися будинки яничарів та православних волохів. Фортифікацію неодноразово штурмували запорізькі козаки.

Картина Геннадія Ладиженського «Хаджибей», 1899 рік.[A 14]

Перший напад на нову османську фортецю стався 2 жовтня 1769 року.[23] Зранку, під проводом Семена Галицького три тисячі козаків, не захопивши фортецю, забрали полонених, а також здобич та пішли. Наступного, 1770 року, на османську фортецю напав запорізький загін з сімох тисяч козаків під проводом останнього в історії кошового отамана Запорозької Січі, Петра Калнишевського. Калнишевський діяв спільно з російськими військами князя Олександра Прозоровського[en]. Під час штурму серед козаків 10 чоловік загинуло, серед яких був отаман Звонецького куреня, Шонарець.[34] На початку 1774 року фортеця була вперше захоплена об'єднаними козацько-російськими військами. Комендантом Єні-Дуньї було призначено поручика Семена Веденятіна і вже у травні того ж року він відбив атаку османських військ. Однак, 27 липня того ж року, за Кючук-Кайнарджійським мирним договіром усі землі між Південним Бугом та Дніпром відійшли до складу Російської імперії, а Єні-Дунья знову відійшла до османів ще на п'ятнадцять років.[23] Французький військовий інженер Андре-Жан Лафіт-Клаве (André-Joseph Lafitte-Clavé) свідчив[35], що у 1784 році Коджа-Бей складався з двох татарських селищ, а для захисту рейду в ньому знаходився худий замок Єні-Дунья та маяк, які не відповідали вимогам свого призначення. В останні роки керівництва османів Хаджибей був маленьким містом біля великої фортеці з морською пристанню. Фортеця була цілком кам'яна у формі п'ятикутника. Фас замку складався з чотирикутної башти, воріт та двох циліндрових башт по сторонах. Розміром він був у 11 сажнів у ширину та 16 сажнів у довжину, а висота становила від 4 до 3 з половиною сажнів.[27] Населення міста становило декілька сотень осіб, здебільшого османів та татар. Зазвичай вони займалися торгівлею, зокрема, у місті було багато купців — вірмени, греки, євреї, караїми, молдовани, поляки, татари, османи тощо. Також там жили й українські вихідці з Речі Посполитої та запорожці. Православних жителів, за даними історика Володимира Яковлєва, станом на 1789 рік у Хаджебеї було близько 200[36]. Однак, інший історик, Олексій Маркевич, припускав, що православне населення жило здебільшого поза межами Хаджибея.[37][38] Так, українці заснували село на території сучасного Великого Фонтану[39], яке називалося «Оніна». Однак, деякі краєзнавці, зокрема, Ігор Сапожников, вважають, що, можливо, це було покинуте татарське село, яке потім заселили українці.[40] Незважаючи на те, що Хаджибей був доволі маленьким містом, у ньому було доволі багато заможних жителів, що заробляли на видобутку солі, ловлі риби, торгівлі та багатьма іншими способами. Так місцеві татари займалися розведенням скотарством, розводячи коней, верблюдів і рогатий скот.[41] Також, за даними деяких краєзнавців на році сучасної вулиці Катерининської та провулку Чайковського на місці будинку Посохова знаходилося мусульманське кладовище.[42] А також у місті знаходилася досить відома кав'ярня сім'ї Аспоріді.[43]

1789—1914: Російська імперія[ред.ред. код]

Картина Петра Пархета «Штурм фортеці Хаджибей» (рос. Штурм крепости Хаджибей), 1954 рік.[A 15]

Взяття фортеці Хаджибей[ред.ред. код]

Під час Російсько-турецької війни 1787—1791 років фортеця привернула увагу російських військ Олександра Суворова, що слідували на Бендери. У серпні 1789 року генерал-майору Хосе де Рібасу і Бойонсу було віддано наказ захопити Хаджибейську фортецю. 3 вересня з Очакова були направлені три кінських полки і три полки козаків Чорноморського козацького війська. Козацькими загонами керували Антін Головатий та Захарій Чепіга.[44]

Провести військовиків до османського форпосту допоміг осавул Кіндратій Табанець[45][44], що знав багато маловідомих степових шляхів. Планувалося, що загін де Рібаса буде підтримано основними силами корпусу генерала Івана Гудовича. Крім того, до Хаджибейської затоки повинна була пробути російська ескадра з 20 канонерськими човнами під командуванням контр-адмірала Марка Войновича, чиїм завданням було атакувати османський флот (близько 40 османських суден у морі та 33 маленьких суден, що стояли на якорі недалеко від берега) і, таким чином, відволікти на себе вогонь корабельної артилерії. Проте ані корпус Гудовича, ані ескадра Войновича у призначений час під Хаджибей не з'явилися.

Воронцовський маяк (зліва) та Платонівський мол перед ним, названий на честь Платона Зубова

Вночі між 13 (24) вересня та 14 (25) вересня того ж року де Рібас разом зі своїм загоном[44], який складався з російських військ, двох піших і трьох кінних полків[46], зважився на самостійний штурм фортеці, у результаті чого на світанку, між 4 та 5 годиною, фортеця була захоплена козацько-російськими військами. Серед втрат де Рібаса було 5 убитих, а також поранено 1-го офіцера, 1 унтер-офіцера та 31 рядового; з османської сторони було близько 200 солдат та офіцерів вбито, а усі інші були узяті в полон. Серед полонених був і командувач османських військ у фортеці, Ахмет-паша. У той же день каталонець видав наказ, що суворо забороняв підпали та грабування. Однак 10 листопада того ж року російський генерал, Григорій Потьомкін, розпорядився розібрати форпост по каменях.[44]

Портрет Франсуа-Пауля Сент де Воллана, 1800—1805 роки.[47]

Епоха де Рібаса[ред.ред. код]

З приходом нової влади у місті з'явилися перші православні священнослужителі — протоієрей Єпіфаній та отець Павло.[39] Місцеве населення, після захоплення міста, розбіглися і зачаїлися у степу навколо Хаджибея, інші ж поїхали у Османську імперію. Одак, згодом, хабжибейці поступово почали повертатися на рідні землі.[48] Вони були нечисленними — станом на 1793 рік тут проживало 254 особи у 8-ми населених пунктах. У самому Хаджибеї населення становило 28 особи у 10-ти дворах. Наприкінці липня того ж року на місці старої фортеці почалося будування нової для захисну прикордонних земель. На місці Хаджибея, рескриптом російської імператриці, Катерини II, від 27 травня (7 червня) 1794 року на самому заході новопридбаної території Російської імперії — Новоросії почалася розбудова міста. Проект будівництва міста, порту і нової фортеці вона доручила нідерландському військовому інженерові Францу де Воллану, який втілив при цьому принципи давньоримського містобудування. При цьому відповідальність за зведення нового порту на Чорному морі та за розбудову сучасного міста несли граф де Рібас та граф Платон Зубов. Зубов, до речі, багато уваги приділив розбудові міста саме на цьому місті, адже генерал-аншеф Олександр Суворов не був зацікавлений у розбудові міста та заснуванню порту і його цікавила лише фортеця; контр-адмірал Микола Мордвинов вважав, що новий порт має бути побудований в Очакові; а колись славетний Григорій Потьомкін боровся за розбудову Кінбурну. Однак тільки Платон Зубов підтримав де Рібаса та де Воллана, які вважали, що Хаджибей знаходиться у найвигіднішому місті для порту. Тому, вдячні одесити, назвали один з портових молів на честь Зубова — Платонівським.

« ...ставлю вас до відома, що побудова цього порту передоручено мені. Для виконання цього задуму вам виділяються необхідні суми та матеріали. На вас покладається замість генерал-аншефа Суворова нагляд за кріпосними роботами... в Одесі...
Оригінальний текст (рос.)

...ставлю вас в известность, что построение сего порта препоручено мне. Для исполнения этого замысла вам выделяются необходимые суммы и материалы. На вас возлагается вместо генерал-аншефа Суворова надзор за крепостными работами... в Одессе...

 »

— З листа Платона Зубова до Хосе де Рібаса, [49]

Монумент апельсину, присвячений легенді про спасіння Одеси, Бульвар Жванецького.
Герб Одеси «павлівського типу», який використовувався з 1798 року по 1801 рік. Фрагмент Олександрівської колони

Окрім того, 1794 року по 1797 рік, у Хаджибеї базувалася частина військ чорноморських козаків, яка називалася «Чорноморська козача команда, що складається з козаків при Хаджибеї (Одесі)»[A 17].[50] Вона станом на 21 серпня (1 вересня) 1794 року становила 434 козаки.[51] У першу чергу вони займалися розбудовою порту, а також іншими будівничими роботами.[52] Разом з козаками порт також будували військові чотирьох російських полків — Вібеського та Нижньогородського мушкетерських і Миколаївського та Дніпровського гренадерських, а так же Бузького та Катеринославського полків козацьких військ. Кожного дня у затоці працювало близько 400 чоловіків, які знаходилися у жахливих умовах і отримували погану їжу, у результаті чого під час будівництва порту померло близько чверті робітників.[53] Перший будинок при новому управлінні збудував граф Григорій Волконський 22 серпня (2 вересня) 1794 року на розі сучасних вулиць Ланжеронівської та Рішельєвської. Ця дата досі вважається «Днем заснування міста» і досі святкується одеситами.[54] Того ж дня з благословення митрополита Катеринославського та Херсонес-Таврійського Гавриїла були забиті перші палі дому. Наступного року під час першого офіційного перепису населення у місті мешкало вже 2360 осіб, що у десятки раз більше ніж півтора роки тому.[55] Приблизно у той же час Хаджибей було перейменовано в «Одесу». Однак, жодних офіційних документів, щодо перейменування й досі не знайдено. Відомо тільки те, що вперше назва «Одеса» зустрічається у документі від 10 (22) січня 1795 року. Вважається, що назва пов'язана з давньогрецькою колонією Одессо́с[A 18]. Наприкінці XVIII століття була традиція називати міста грецькими іменами (наприклад, Ольвіополь, Севастополь, Сімферополь, Тирасполь тощо). 27 січня (7 лютого) 1795 року було засновано Вознесенське намісництво, до складу якого увійшла Одеса.[56] Місцева адміністрація за наказом каталонського графа почала видавати «відкриті листки» на довічне володіння земельними ділянками. Для прикладу де Рібас сам взяв собі ділянку, на місці сучасної вулиці Польської, і самостійно забудував її. За його прикладом земельні ділянки узяли собі усі місцеві чиновники і почали їх забудовувати, однак місцеве населення не виказувало такої активності, як того хотів Хосе. Зважаючи на ці обставини було вирішено заселити частину міста італійцями[57], греками та албанцями, що брали участь в останній російсько-турецькій війні на боці росіян. У листопаді 1795 року з грецьких та албанських вояків було зібрано дивізіон, що складався з 300 солдатів та офіцерів і їх було поселено у місті.[55] Подібна практика проводилася ще до того з козаками, яких де Рібас поселив у місті.[58] Так в Одесі з'явилися вулиці Велика Арнаутська та Мала Арнаутська, що брали назву від субетнічної групи албанців — Арнаутів; грецькі вулиця та площа, а також топоніми козацького життя на Пересипу — вулиці Чорноморського Козацтва, отамана Головатого й отамана Чепіги.

6 (17) листопада 1796 року російська імператриця Катерина II померла. Згодом на престол зайняв Павло I, що, на відміну від своєї матері, не проявляв такого інтересу до її задумів державного устрою. Таким чином найближчим часом Платона Зубова було відправлено у відставку, 12 (23) грудня Повлом I було видано наказ, що забороняв самовільний перехід поселян з одного місця на інше, а також встановлював штрафи за надання притулку утікачам. Приймаючи до уваги, що Одесі конче потрібне було населення, такий указ значно погіршив становище у місті. Вже через 14 днів 26 грудня (6 січня) було скасовано комісію, що керувала зведенням фортеці та порту, а ще через 15 днів до Петербурга було викликано де Рібаса та де Воллана.

План Одеської фортеці (ліворуч) та перших міських кварталів (праворуч) у місті, 1797 рік.[59]

Місто у той час переживало не найкращі часи, однак на початку 1800 року воно отримало державний кредит на 14 років у розмірі 250 тисячі російських рублів. За легендою, багато у чому цьому кредиту сприяв, так званий, «апельсиновий хабар». Того року магістрат відправив до столиці унтер-офіцера грецького дивізіону, Григорія Раксоматі з трьома тисячами апельсинів. За легендою, саме через те, що імператору сподобалися незвичні для півночі фрукти, він вирішив допомогти південному місту у розбудові великого порту.[60] При імператорстві Павла місто також отримало перший герб. На верхній золотій частині щита зображений державний двуголовий орел, а у нижній частині срібний якір-кішка[ru]. Так як герб Одеси затверджувався за Павла I, то російський орел у верхній половині щита зображувався «павлівского типу», себто з елементом Мальтійського хреста, який після смерті імператора було прибрано з гербу міста.

12 (24) березня 1801 року імператора було вбито у результаті заколоту, а його наступником став Олександр I. Вже тоді до місцевого порту приходили кораблі з найбільших торгових центрів Європи: Марселя, Галаца, Неаполя, Стамбула, Пірея, Генуї тощо. Завдяки цьому одеські ринки було завжди наповнені різноманітною продукцією, яку можна було знайти не континенті та поза ним. До міста, зазвичай, привозилася кава, фрукти, тютюн та халва, а вивозили здебільшого пшеницю, рибу, м'ясо, вовну тощо. Вважається, що саме через великий попит до Одеси європейських торгових суден молодий імператор вирішив направити до «Південної Пальміри» одного з найкращих своїх слуг — Армана Емманюеля Софії Септіманії де Віґнерота дю Плессі, герцога де Фронсака, герцога де Рішельє.[61]

Аркада карантину з Пороховою баштою, що слугували карантином для товарів та пасажирів, прибулих у порт. Поштівка початку XX століття

Епоха де Рішельє[ред.ред. код]

Саме герцог де Рішельє, нащадок відомого кардинала, став першим градоначальником Одеси. Де Рішельє ще до призначення на цей пост був знайомий вже з померлим тоді, де Рібасом, а також де Волланом та Луї Ланжероном, що у майбутньому також відіграв велику роль в історії Одеси. Усі вони брали участь у штурмі Ізмаїла 1790 року.[62] Перед приходом герцога на посаду губернатора місто дуже страждало на нестачу води та дерева для опалювання, а доходи Одеси були значно менші за видатки міської влади.

Чумна гора — братська могила похованих від декількох епідемій чуми в Одесі.

Де Рішельє почав вкладати гроші у портові споруди для їх розширення, адже майже половина торгових суден, що йшли Чорним морем зупинялися в Одесі. Станом на момент приходу на нову посаду Армана Еммануеля, у 1803 році чисельність населення міста становила близько дев'яти тисяч мешканців[63]. Герцог зумів знайти спільну мову з місцевим населенням, що представляли різні народи: арнаути, болгари, греки, євреї, італійці, козаки, росіяни, французи тощо. Зокрема, ногайці, що жили на цих землях ще у XIV столітті дуже шанували французького чиновника, він вирішив проблему їх розселення й окрім того, у кожному поселені збудував мечеть та будинок для мулли та його сім'ї. Згодом у краї з'явилися перші виноробні підприємства. Завдяки капіталам, що постійно надходили до міста, воно збагатилося багатьма новими гарними будинками, що їх план особисто затверджував градоначальник. У перші роки управління герцога з'явився перший театр, перша міська лікарня, собор, католицька церква та почалося будівництво карантину. Також цей період позначився початком продажу пшениці у великих розмірах до Європи. Так у 1804 році одеські купці заробили трохи більше 3,3 мільйонів російських рублів, що у 4,5 рази більше ніж два роки тому. Велику увагу градоначальник приділяв озелененню міста. Зокрема, під час його управління брат адмірала де Рібаса, Фелікс, подарував Одесі свій сад.[64] Вже 1808 року в Одесі, як у найбільшому порту країни, відкрився перший комерційний суд.[65]

Місто поступово розвивалося, так у 1812 році населення міста становило 20 тисяч осіб, що у 100 разів більше ніж 20 років тому.[66] Однак саме того року в Одесі, як і в усій Новоросії спалахнула одна з найстрашніших хвороб людства — чума і це при тому, що країна почала війну із Францією у ході Наполеонівських війн. Першими померлими виявилися артисти італійської трупи, що були на гастролях в Одесі. Вони померли наприкінці липня 1812 року, однак правильний діагноз було встановлено лише через місяць спеціальною комісією, що її зібрав де Рішельє. Хвороба невблаганно розширювалася, так до листопада того ж року у місті померло, близько 1720 осіб, а випадки смертності через чуму охопили увесь регіон від Бессарабії аж до Кубані. У результаті цих подій у місті було введено загальний карантин: пересування було заборонене без спеціальних пропусків, а місто було на спеціальні ділянки. Однак, серед найбідніших жителів, ці заходи мало хто дотримувався. Тоді міська влада вирішила спалювати заражені будинки з усіма скарбами. Особливо хвороба не вчухала у районі Карантинного та Військового узвозів. І тільки у лютому 1813 року Одеса позбулася чуми і була оголошена «благополучним містом». Усього під час епідемії загинуло 2656 осіб, себто кожен 10-й, а одужало від хвороби лише 675 осіб. Усі померлі були поховані у братській могилі, що зветься «Чумна гора».[67]

Під кінець управління Рішельє Одесою населення міста зросло до 35 тисяч осіб, що у п'ять разів більше ніж 10 років тому. Кількість будинків зросла до 2,6 тисячі, а також постійно зводилися нові. Торговельний обіг усіх портів Чорного та Азовського морів становив 45 мільйонів російських рублів на рік, 25 з яких припадало на одну тільки Одесу. Митні збори становили близько 2 мільйонів на рік, що у сотні раз більше ніж 15 років тому.[68] Ім'ям герцога названі в Одесі Рішельєвська вулиця, Рішельєвський ліцей, Дюківський парк, що колись належав Арману Еммануелю, а також споруджено пам'ятник на його честь.

Перша будівля Рішельєвського ліцею, вул. Дерібасівська, 16

Епоха де Ланжерона[ред.ред. код]

У 1814 році кількість населення Одеси становило близько 20-ти тисяч осіб[63]. З 26 вересня (8 жовтня) 1814 року по 31 грудня 1815 (12 січня 1816) року градоначальником тимчасово було призначено відомого у Російській імперії британця — Томаса Кобле. На честь нього згодом було названо село та однойменний курорт у Миколаївській області, а також відому українську марку вин. В Одесі ж британець залишив по собі славу голови дворянства міста, а також назву однієї з вулиць. Вже з 1 (13) січня 1816 року посаду голови Одеського градоначальництва посів граф Луї Олександер Андро де Ланжерон.[69]

Станом на початок 1816 року експорт з Одеси оцінювався 37,7 мільйонів російських рублів, з яких 33 мільйонів становила лише пшениця. У той час багацько купців збагатилося на продажі саме цього товару. Зокрема, Димитріос Інглезі, Григоріос Маразлі-старший, Феодор Родоканакі тощо. Одним з найбільших досягнень Ланжерона вважається встановлення у місті режиму «порто-франко», що означало скасування мита на ввезення товарів, а, отже, різкий підйом економіки. розмови про встановлення цього режиму велися ще з 1798 року, однак лише при Олександрі де Ланжероні «порто-франко» було встановлено 15 (27) серпня 1819 року. У зв'язку із цим поблизу порту було вирито два спеціальні рови: «Херсонська митниця» (на Пересипу) та «Тираспольська митниця» (на Молдаванці). Себто, митний кордон розтягнувся від Сухого лиману до Куяльницького. Однак, через численні порушення кордону, його довелося скоротити до території від порту до сучасної вулиці Старопортофранківської. Згодом, все ж, зону розширили, додавши місцевості Молого Фонтану, Молдаванки та Пересипу. А у 1859 році статус «порто-франко» було остаточно скасовано. За 40 років вільного порту Одеса стала експортером хлібу світового рівня.[70]

« Величезне значення одеської відпускної торгівлі у справі підняття виробничих сил краю навряд чи потребує доказів, якщо пригадати, що в щасливі роки з Одеси вивозилося хлібних продуктів більше, ніж з усіх портів Сполучених Штатів Америки усього.  »

Доротея Атлас, [70]

1818 року у місті сталася ще одна визначна подія. Градоначальником було запрошено садівника Карла Дессмета для заснування ботанічного саду. Наступні кілька років також мали кілька історичних подій. 1819 року було затверджено статут нового Рішельєвського ліцею, а також було відкрито перший банк «Rodokanaki & Co» місцевим підприємцем та меценатом Феодором Родоканакі. Наступного року вийшла перша газета у місту — «Messager de la Russie Meridionalle», а ще через два роки вийшов мистецький журнал «Troubadour d'Odessa».

На той час Ланжерон поєднував у своїй особі дві посади — градоначальника Одеси та генерал-губернатора Новоросії. У 1820 француз звернувся до імператора, просячи його розділити ці дві посади, зважаючи на велику втому. 22 травня (3 червня) 1820 року градоначальником Одеси став Микола Трегубов. Однак, призначення Трегубова на цю посаду не означало повний відхід від справ Ланжерона. Наступного року зусиллями графа було покладено початок багаторічному сполученню Одеси зі Стамбулом. Приблизно у той же час архітектор Франсуа Шаль отримав завдання розробити генеральний план міста. Після його розробки, план було схвалено спочатку генерал-губернатором, а потім Олександром I. Цей проект передбачав створення місцевості, що могла б стати культурним центром міста. Такою місцевістю став Приморський бульвар та його околиці. Роботи почалися 1821 року після чого були знесені військові казарми та полкова церква, що знаходилися у цьому місці. Безпосереднім будуванням займався інший архітектор Карл Мішель Потьє[ru], що також багато працював у Криму.[71] 17 (29) липня 1822 року Ланжерон залишив посаду генерал-губернатора у зв'язку зі здоров'ям.

Потьомкінські сходи, також відомі, як «Гігантські» або «Рішельєвські»

Епоха Воронцова[ред.ред. код]

7 травня (19 травня) 1823 року графа Михайла Семеновича Воронцова було призначено Новоросійським генерал-губернатором і Уповноваженим намісником Бессарабської області. Вже влітку граф прийняв свої повноваження та приїхав у свою резиденцію, що знаходилася в Одесі. Діяльність Воронцова в історії міста характеризується перш за все замощенням вулиць «Південної перлини» щебенем, який добувався на околицях міста та приверненням до міста уваги аристократії, інтелігенції та багатих людей з усієї імперії[63]. Окрім того, при Михайлі Семеновичі було повністю збудовано та приведено до ладу головні вулиці міста: Грецької, Дерібасівської, Рішельєвської, Харсонської (нині Пастера), Катерининської. Також при Воронцові почалася масова забудова інших вулиць міста. Ділянки під будинки віддавали безкоштовно, але з однією умовою: через п'ять років на цій землі повинен стояти будинок, у разі ж, якщо за цей термін власник не виконав умов, то міська влада передавала ділянку іншому забудовнику.[72]

Мапа міста, 1850 рік
Євреї Одеси, 1876 рік

Епоха Воронцова в історії міста відзначилася не тільки економічними показниками, як було при колишніх управлінцях, а й великою кількістю архітектурних та культурних пам'яток міста, що були збудовані за часи графа. Насамперед, архітектурний ансамбль Приморського бульвару, який з'єднано Гігантськими сходами з портом.1826 року на місці будинку поміщика Куликовського Михайло Семенович Воронцов збудував свій власний палац, який стоїть з одного боку Приморського бульвару. З іншого боку бульвару будується біржа. 30 липня (11 серпня) 1827 року було закладено перший пам'ятник міста — Арману де Рішельє, який знаходиться у центрі бульвару. Під його основу було закладено монети із зображенням французьких королів та російських імператорів, під покровительством яких герцог служив. А вже у травні наступного року цей пам'ятник було відкрито. Приблизно у той же час було засновано сквер «Пале-Рояль», що у той час слугував, як такий-собі торговий центр. У ньому розташовувалося багато магазинів та майстерень.[73] Неабияким попитом серед багатої шляхти та купецтва користувалися тогочасні архітектори Одеси: Франсіско та Джованні Фраполлі, Франческо Боффо, Жюст Аюї, Джорджо Торрічеллі тощо. Саме вони збудували більшу частину пам'яток міста на початку XIX століття. 1834 року на Куяльницькому лимані було відкрито лікарню, якою керував відомий медик того часу Ераст Андрієвський.

Розмальована гравюра із зображенням на Одесу, 1837 рік

Графа, окрім іншого також дуже хвилювало питання освіти у місті. Під час його керівництва були засновані: Інститут шляхетних дівчат, чоловіча та жіноча гімназії, училища, школи[63], чотири приватних пансіонів, Товариство історії і старожитностей, Товариство сільського господарства Південної Росії, першим президентом якого став сам чиновник. 1825 року було відкрито перший музей на території України — Одеський міський музей старожитностей. Михайло Семенович приділив велику увагу також публічній бібліотеці, що була відкрита 25 вересня 1829 року, себто була стала другою бібліотекою в усій імперії та першою публічною бібліотекою в Україні. До фонду бібліотеки граф віддав свої власні книги ( 600 томів французьких класиків у розкішному виданні Фірмена Дідо). Такі ж внески зробило багато відомих тоді особистостей — Луї Ланжерон, Іван Бларамберг, Іван Стемпковський, Іван Сабанєєв[ru] тощо. Воронцов, окрім іншого, піклувався соціальним станом міста, зокрема, положенням релігійних меншин, насамперед, євреїв. Так, граф добився того, щоб під час візиту у місто дружини імператора, Олександри Федорівни, вона відвідала одну з місцевих синагог, а пізніше за пропозицією Михайла Семеновича імператор, Микола I, завітав до єврейських шкіл та лікарень. Така увага до єврейської меншини не могла не позначитися на увазі євреїв всієї Європи до Одеси. Вже через якийсь час до міста переїхала єврейська інтелігенція та багатії з Австрійської імперії. Через це у місто прийшла велика кількість іноземного капіталу, що не могло не позначитися на економічному становищі місцевих жителів.[63]

Однак, на рівні із розвитком міста до нього повернулася чума. У 1829 році епідемія спалахнула знов, але її вдалося досить швидко вгамувати. Вже через чотири роки увесь край охопив голод. Однак, саме дякуючи генерал-губернатору Одесі вдалося позбутися голоду перш за все. Подружжя Воронцових витратило безліч особистих коштів на закупку зерна. А 1837 року у місті спалахнула найсильніша епідемія чуми. Воронцов, отримавши звістку про епідемію якраз перебував в Ялті і негайно відправився до міста, боротися з хворобою.[74] 1844 року місто відсвяткувало 50-річчя своєї розбудови та заснування порту. Того ж року Одеса посіла друге місце у країні за грошовим обігом портів, поступившись лише Санкт-Петербургу.[75]

Снаряд, що пошкодив пам'ятник дюку де Рішельє під час бомбардування Одеси 1854 року і залишився там дотепер

10 (22) квітня 1854 року у ході Кримської війни Одеса була піддана бомбардуванню[ru] зі сторони британсько-французького флоту. Завданням нападу була капітуляція і міста, і порту. Однак, російські військовики, що вели оборону виграли і флот направився до Криму.

Епоха Коцебу та Новосельського[ред.ред. код]

Початок другої половини XIX століття для Одеси позначився великими змінами, зокрема, економічними. 1856 року у Парижі було підписано мирний трактат, за результатами якого було закінчено війну. У результаті закінчення військових дій і початку налагодження мирного життя торговельна активність у місті поновилася. Як і раніше головним продуктом продажу стало зерно. Щоправда, показники продажу цього продукту у порівнянні із попередніми роками скоротилися. Основною проблемою торговців став незадовільний стан залізничних колій на підході до міста. Наступного року було заснована компанія, що зробила великий внесок в історію Одеси - «Російське товариство пароплавства і торгівлі». Вже у наступні декілька років ця організація мала три торговельні кораблі, «Император Александр II», «Великий князь Константин»[en] та «Олег». А вже у квітні 1859 року було скасовано режим «порто-франко». Він протримався цілих сорок років історії міста й безумовно наклав свій відбиток на економічній стан,[A 21][57] а також архітектуру міста та розвиток культури.[76]

Пароплав «Великий князь Константин», який належав одній із найвпливовіших компаній Одеси другої половини XX століття, РТПіТу

На початку 1870-х років почалося помітне зростання кількості промислових підприємств «Південної столиці», а у 1890-х роках їх кількість збільшилася у два з половиною рази відносно усієї попередньої історії міста. Особливо зросла кількість фабрик та заводів, що на той час працювали, здебільшого на парових двигунах. Зокрема, найбільшими підприємствами того часу були: джутова фабрика Родоканакі, залізничні майстерні, пробковий завод Арпса, канатний завод Новікова, цукрово-рафінадний завод Олександрівського товариства, завод акціонерного товариства з виробництва пляшок, чаєрозважувальна фабрика тощо. Також треба відзначити, що на Куяльницькому лимані відбувався видобуток солі. Підвищення кількості підприємств також і спричинило підвищення робочих місць, що, у свою чергу, збільшило кількість населення. Так на кінець 1860-х років в Одесі проживало 120 тисяч осіб; станом на 1873 рік кількість населення зросла до 193 513 осіб[57], а через дев'ятнадцять років кількість населення збільшилася до 340,5 тисяч осіб. Серед інших факторів підвищення населення необхідно також відзначити відміну кріпацтва у ході селянської реформи 1861 року. Колишні кріпаки шукали роботи для того щоб мати можливість утримувати сім'ю і тому переїжджали до міста[77]. 1862 року сталася ще одна важлива подія — 10 червня того ж року було дано дозвіл на перетворення Рішельєвського ліцею на Новоросійський університет у чому дуже допоміг тодішній генерал-губернатор граф Олександр Строганов. 1873 року в Одесі біло відкрито водопровід. На той час це була найсучасніша водопровідна система в усій Європі та найбільша за протяжністю в імперії. Багато у чому цьому посприяли міський голова Микола Новосельський та генерал-губернатор граф Пауль Деметріус Коцебу.[78] Серед інших їх заслуг у сфері благоустрою можна відзначити заміщення вулиць бруківкою, появу газових вуличних ліхтарів,[63] відкриття першої залізничної лінії Одеса—Балта 3 (16) грудня 1865 року[79].

Портрет Григорія Григоровича Маразлі, 1896 рік, І. Карцов.[A 14]
Поштова картка із зображенням пам'ятника-колони російському імператору Олександру II, початок XX століття.

Епоха Маразлі[ред.ред. код]

21 жовтня 1878 року (за іншими даними 20 вересня[80]), змінивши Миколу Новосельського, який пішов у відставку, посаду міського голови отримав виходець з грецької сім'ї місцевого торговця зерном, Григорій Григорович Маразлі. Ще до того майбутній почесний громадянин міста тричі виконував обов'язки між переобраннями Новосельського, у 1871—1872, 1873 та 1875 роках. Вперше у Російській імперії в Одесі за управління Маразлі було зроблено багацько нововведень, що зробили місто не тільки один із найкрасивіших та найсучасніших у країні, а й на усьому континенті[81]. Зокрема, у 1881 році було збудовано кінну залізницю, закладено і споруджено Павлівську будівлю дешевих квартир (на кошти, пожертвувані П. З. Ямчитським), новий нічліжний притулок та дві їдальні біля Першого Християнського цвинтаря (для будівництва яких було надано 30 тисяч російських рублів), ​​відкрито погруддя Олександру Пушкіну і пам'ятник-колону імператору Олександру II, споруджено комплекс лікувального закладу на Куяльницькому лимані, де на кошти Григорія Григоровича, 12 тисяч російських рублів, у 1886 році був побудований барак для бідних хворих, а також церкву. Окрім того, біло збудовано будинок притулку відбулим покарання, відкритий притулок для дітей-сиріт, психіатричне відділення міської лікарні, лінія парового трамваю на Хаджибейський лиман, міські різниці, поля зрошування, дитячий міський сад із безкоштовними іграми та гімнастикою, хімічну лабораторію для дослідження продуктів харчування під керівництвом професора О. Веріга, відкрито так звані «криті ринки» (нині ринок «Новий Базар»), введено електроосвітлення тощо.[джерело?]

Афіша спектаклю-відкриття Міського театру в Одесі, 1887 рік.
Поштова картка із зображенням головної алеї Олександрівського парку (нині парк імені Тараса Шевченка), початок XX століття.
« У 1878 році Григорій Григорович Маразлі вступив у виконання обов'язків міського голови, - фінанси Одеси були в дуже жалюгідному становищі. За розписом на 1878 (рік вступу на посаду п. Маразлі) доходи міста, без напівкопійчаного збору, були перелічені в сумі 1 340 тис. рублів, витрати були перелічені в сумі 1 617 тис. рублів. Дефіцит являє собою значну цифру в 277 000 рублів, але зі вступом Маразлі міський розпис істотно змінюється (за винятком 1879 року). Він представляється в думу поступово з відомим залишком, який щорічно прогресивно збільшується і досягає вже в 1888 році значної цифри в 128 тис. рублів. За час керування Григорія Григоровича міськими справами місто прикрасився масою корисних громадських будівель ...  »

— Н. Фьодоров, «Століття Одеси», [82]

Маразлі обирали на посаду міського голови чотири рази поспіль, у 1881, 1885, 1889 та 1893 році відповідно. Діяльність міського і його найближчих соратників спочатку була спрямована на зовнішні прикраси міста, за що міський голова та гласні думи піддавалися жорстокій критиці. Наприклад, за легендою, тодішній Одеський генерал-губернатор Христофор Рооп, зібравши гласних у себе вдома, заявив, маючи на увазі нещодавно зведений Олександрівський парк:

« Сади влаштовувати вмієте, а чисту білизну для хворих до міської лікарні доставляти не вмієте…  »

— Христофор Христофорович Рооп, [80]

В 1886 році Мечников Ілля Ілліч та Гамалія Микола Федорович організували першу в Україні та другу у світі (після Пастерівського інституту, Париж) бактеріологічну станцію, про що повідомляє меморіальна дошка над під'їздом будинку № 4 на вулиці Льва Толстого. Спочатку станція розміщувалася в помешканні Гамалії на Канатній.

1 жовтня 1887 року відбулося урочисте відкриття нового міського театру, що цого було збудовано на місці двох його попередників. Архітекторами споруди були відомі митці Центральної й Східної Європи, Фердинанд Фельнер та Герман Гельмер, а інженерами проекту були вже місцеві майстри — Ф. В. Ґонсьоровський, Юрій Дмитренко та Олександр Бернардацці. Нині міський театр носить назву «Одеський національний академічний театр опери та балету».[83]

В 1894 році за проектом інженера А. Д. Гельфанда зведена будівля цирку («Залізний цирк Санценбахера»).

У січні 1895 року вже у похилому віці міський голова, у зв'язку із хворобою, покинув свою посаду, однак продовжував цікавитися міським господарством і постійно відвідував засідання думи як гласний, і надалі, аж до своєї смерті, продовжував обиратися на цю посаду. Незадовго до смерті колишній міський голова, Маразлі залишив місту свою особисту бібліотеку, що збиралася усе його життя.[84] Особиста бібліотека Маразлі налічувала близько 10 тисяч томів, в основному, іноземних видань другої половини XIX століття, передусім французькою мовою. В колекції, між іншим, були твори Оноре де Бальзака, Генріха Гейне, Віктора Гюго, Альфонса Доде, Дюма (батька та сина), Еміля Золя, Гі де Мопассана тощо. Уся ця колекція була передана міській бібліотеці (нині Одеська національна наукова бібліотека).[джерело?]

Останні роки Одеси у складі імперії[ред.ред. код]

Одеська національна наукова бібліотека (колишній «Міська бібліотека»).

8 червня 1902 року відкрито перший в Україні фунікулер (другий у Російській імперії), у 1903 році на кошти графа М. М. Толстого відкрито станцію «швидкої допомоги». Пілоти Михайло Єфімов (21 березня 1910 року), а через тиждень Сергій Уточкін на одеському іподромі здійснили перші в Російській імперії польоти на аероплані.

В цей період збудовані будівлі, які стали пам'ятками архітектури, серед яких готель «Бристоль» (1898—1899, архітектори Олександр Бернардацці та Адольф Мінкус), готель Пасаж (1898—1899, архітектор Л. Л. Влодек), Нова біржа (1894—1899, автор проекту переможець міжнародного конкурсу В. І. Прохаска, архітектор А. І. Бернардацці), один з найкращих зразків бібліотечної архітектури в країні — нова будівля Міської публічної бібліотеки (1904—1906, архітектор Ф. П. Нештурх), будинок Фальц-Фейна (1899, архітектори Л. Л. Влодек, С. А. Ландесман). 1897 року було збудовано одну з найважливіших релігійних споруд міста, центр лютеранства Одеси — Церкву святого Павло, також відому як «кірха» (нині — Центральний лютеранський кафедральний собор України Св. Павла). Щоправда, перша лютеранська церква на цьому місці з'явилася шістдесят дев'ять років до того, однак, цей собор, збудований за проектом архітектора Германа Шойрембрандта[85] перевершив свого попередника як за красою так і за розмірами. У той же період у місті відбувся черговий ажіотаж із новобудовами у центральній частині Одеси почали з'являтися нові й нові готелі, прибуткові дома та інші споруди. Однак, це не найкращим чином позначилося на бідних районах міста, зокрема Молдаванці, Пересипу та Слобідці. На розвиток будівничої справи неабияк сприяли іноземні капітали, що на той час стрімко надходили у місто. Наприклад, завдяки бельгійцям у місті з'явилося 80 кілометрів трамвайних колій, що проходили через увесь центр міста.[83]

Палаючий Одеський морський торговельний порт під час заколоту «потьомкінців», червень 1905 року.
« …в Одесі в 1899 році налічувалося вісім бельгійських акціонерних компаній, по одній французькій і британській. Загальний капітал становив 12 181 000 крб., майже стільки ж, скільки вклали російські акціонери — 15 282 928 крб. На додаток до акціонерних компаній було понад п'ятсот промислових підприємств, які повністю належали іноземцям.  »

Патріція Герлігі[en], [83]

У 1900 році кількість населення Одеси становила близько 450 тисяч осіб і посідала четверте місце у країні за населенням після Варшави, Москви та Санкт-Петербурга.[86][63] У 1905 році у місті сталася одна з найбільших в його історії трагедій, а саме розпочалася російська революція 1905—1907. Влітку 1905 року сталася одна з найвідоміших[87] подій тієї революції. Матроси панцерника «Князь Потьомкін-Таврійський» підняли повстання, що стало першим випадком військового заколоту під час революції. Після захоплення управління панцерника матросами, що стався безпосередньо у морі, «Потьомкін» прибув саме до Одеси. Після прибуття панцерника у порт натовп матросів та міська челядь почали грабувати та палити портові склади. Ці події спричинили великі жертви серед мирного населення та збитки торговців. Всього померло від 500 до 1 тисячі людей, а збитки склали близько 10 мільйонів російських рублів. Під час тієї ж революції в Одесі, як і в багатьох інших містах Російської імперії пройшла хвиля антиєврейських погромів[en]. За даними сучасних ізраїльських істориків в Одесі 1905 року загинуло близько 400 євреїв під час погромів[88]. За часів революції Одеса перестала бути мирним містом. Там знайшли притулок багацько іноземних революційних організацій, які у поєднанні з місцевими російськими робітниками та студентами були втягнуті у революційних рух країни. Однак, згодом владі на деякий час вдалося встановити порядок у місті. 1910 рік позначився для одеситів розвитком громадського транспорту — було запущено перший електричний трамвай. Цю подію було приурочено до проведення вельми масштабної й представницької Одеської виставки 1910 року[ru]. Через три роки, у 1913 році, відкрився новий навчальний заклад — Одеська консерваторія (нині Одеська національна музична академія імені А. В. Нежданової).[89]

1906 року в місті почало діяти товариство «Просвіта», яке мало власні бібліотеку, історичний музей. За сприяння товариства професор Олександр Грушевський читав лекції з українознавства в місцевому університеті. Було створено «Фонд ім. Леоніда Смоленського» для видавництва книг.[90] Після встановлення столипінського режиму почалися утиски, які посилилися після державного перевороту 3 (16) червня 1907(19070616) року. Резолюцією одеського генерал-губернатора[91] від 31 березня 1908(19080331) року в одеській «Просвіті» заборонялися «реферати, читання та співи на малоросійському наріччі»[92][93]. 28 листопада 1909 року одеська «Просвіта» припинила своє існування[93]

На думку Василя Вериги, влада закрила товариство як небажане після появи книги Івана Бондаренка «Про Ґарібальді»[90].

1914—1920: Воєнно-революційний період[ред.ред. код]

У день проголошення війни Російській імперії 19 липня (1 серпня) 1914 року в Одесі відбулася багатотисячна патріотична маніфестація, що зібравшись на Соборній площі і пройшла центральними вулицями міста. Одесити бурхливо виражали свої вірнопідданські почуття, славили імперію несли портрети російського імператора Миколи II та короля Сербії Петра I Карагеоргієвича, клялися воювати до перемоги за батьківщину та «братів» — сербів. Але закінчення війни відкладалося, а після поневірянь зими 1914—1915 років настрій місцевих жителів суттєво змінився. 30 жовтня того ж року місто було у ході війни обстріляно міноносцями «Гайрет Ватані» та «Муавенет Мілеет», що входили до складу військово-морських сил Османської імперії.[94]

У жовтні 1917 року Одеса увійшла до складу Української Народної Республіки[95], але її політично-правовий статус в Українській державі був дискусійним — принаймні до остаточної її окупації більшовицькими військами.

« Більш очевидною стала ситуація після проголошення УНР. Оприлюднення III Універсалу мало неабияке значення для побудови системи влади в Одесі, оскількі місцеві українські організації почали більш рішуче ставити свої вимоги щодо управління краєм, виконуючи ... указівки Центральної Ради  »

— Тарас Вінцковський, [96]

Приїзд до Одеси Олександра Колчака та Олександра Керенського, 15 травня 1917 року

Після проголошення Української Народної Республіки, 30 листопада (12 грудня) — 1 грудня (13 грудня) 1917 року в Одесі спалахнуло більшовицьке повстання, яке закінчилося перемогою українських військ. У січні 1918 року у місті владу зайняли більшовики, створивши 7 (20) лютого 1918[джерело?] Одеську Радянську Республіку, однак, вона проіснувала лише до 13 березня[джерело?] того ж року після приходу до міста австро-німецьких військ. Після прибуття військ з міста почалися вивозитися продукти та устаткування. Щоправда, після початку німецької революції війська були вимушені покинути Одесу. Незабаром у місті висадився 30-ти тисячні британсько-французькі війська підтримати прибуваючу з Єкатеринограду 10-ти тисячну «Добровольчу армію» Антона Денікіна. Того ж року у грудні до Одеси підійшла армія української Директорії. Таким чином у різних частина міста налічувалося три різні влади: Антанта, «Білі» та Директорія.

На початку наступного року, за допомогою партизанів та розповсюдження у іноземних військах більшовицької пропаганди, місто зайняли «Червоні», що майже відразу націоналізували усі міські банки, однак це не допомогло подолати масовий голод та безробіття. За допомогою військ Антанти, що залишилися на рейді ескадри, військам Денікіна вдалося знову встановити свою владу у місті. Однак остаточно радянська влада була встановлена в Одесі ​​з 7 лютого 1920 року.[89]

1920—1991: у складі СРСР[ред.ред. код]

Стадіон імені С. Косіора (нині Центральний стадіон «Чорноморець»), 1936 рік

Червоний терор[ред.ред. код]

У перші роки після багатьох воєнних протистоянь, що відбувалися в Одесі, місто опинилося у занепаді. Багато у чому цьому сприяла політика влади, через що інтелігенція міста масово почала виїжджати за кордон. Перші роки під радянською владою позначилися відкриттям низки культурних, освітніх та наукових закладів. Так, влітку 1920 року відкрився музей західного та східного мистецтва; у 1925 році було засновано «Держдраму» (нині Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька); у 1930 році відкрився Інститут інженерів морського флоту (нині Одеський національний морський університет), а також Електротехнічний інститут зв'язку імені О. Попова Одеська національна академія зв'язку імені О. Попова; 18 травня 1936 року відкрився Стадіон імені С. Косіора (нині Центральний стадіон «Чорноморець»). Тоді ж, при відкритті стадіону відбувся перший матч між збірною міста Одеси та збірною СРСР, який завершився з рахунком 0:0. А вже у 1936 році відкрився Інститут експериментальної офтальмології (нині Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В. П. Філатова НАМН України)[97]

Радянські артилеристи під час оборони міста, 1941 рік.[98]
Ерзац-танк НІ-1, побудований на заводі імені Січневого повстання на основі трактора СТЗ-5, 20 серпня 1941 року.[99]
Фото Германа Васильовича Пинті, приблизно 1918 рік

Друга світова війна та окупація[ред.ред. код]

Від початку Німецько-радянської війни Одеса опинилася біля фронту. Оборона міста тривала 73 дні, з 5 серпня до 16 жовтня 1941 року, що її проводив генерал-лейтенант Приморської армії Чорноморського флоту Георгій Софронов[ru] (з 5 серпня до 5 жовтня) та генерал-майор Іван Петров. Увесь цей час місто піддавалося бомбардуванням по 12-15 разів на день, а місцеві підприємства, не зважаючи на це, працювали на підтримку армії, виробляючи техніку та зброю. 8 серпня 1941 року у місті біло офіційно оголошено стан облоги, через що близько 100 тисяч місцевих робітників було відправлено на будівництво оборонних рубежів. За цей час було збудовано близько трьох великих оборонних рубежів та 243 барикад. Німецько-румунські війська переважали захисників Одеси у, приблизно, п'ять разів в артилерії та більш ніж у шість разів в особовому складі, тому їх командування планувало захопити «Південну Пальміру» у найкоротші терміні і провести вже 10 серпня військовий парад на цю честь. Зважаючи на те, що на той час 11-та армія Третього Рейху майже захопила усю Бессарабію, румуни обійшли правий фланг Приморської радянської армії та почали прорив до Чорного моря. Вже протягом 11 та 12 серпня одесити відбили 9 великих атак противника, вивели з ладу 14 танків та вбили близько чотирьох тисяч солдатів та офіцерів. Але 13 серпня німцям вдалося вийти до моря у районі села Аджійська (нині Рибаківка) і оточити місто напівкільцем, ізолювавши захисників міста від материка. 15 серпня того ж року вперше у наступ пішла 4-а румунська армія у напрямку Сичавка — Булдинка, піддаючи великому тиску одеситів, однак цей наступ завершився невдачею румунів. Кожна нова атака німецько-румунських військ завершувалася поразкою, однак, спричиняла великі втрати у рядах оборонців Одеси. Так в окремих частинах і з'єднаннях вони сягали 40 і більше відсотків від загальної кількості бійців. Наприклад, тільки за 19 днів серпня 2-а кавалерійська дивізія Приморської армії, зокрема, втратила 742 осіб. Через погану керованість такою великою лінією оборони, а також погану координацію з Чорноморським флотом 19 серпня було видано директиву, згідно якої було створено Одеський оборонний район, командуючим якого було призначено контр-адмірала Гаврила Жукова.[100]

Евакуацію міста вдалося завершити 15 жовтня, а наступного дня нацистські війська увійшли до міста. Велику кількість радянських військ вдалося евакуювати до Севастополя, завдяки чому військовики згодом відіграли значну роль в обороні міста. Згодом, радянська влада випустила спеціальну нагороду — медаль «За оборону Одеси», а Одесі дала звання «міста-героя».[63]

Вже 17 жовтня, відразу після вступу в Одесу румунських-німецьких військ, місто стало центром губернаторства Трансністрія. Майже три роки Одеса входила до складу Румунського Королівства.

Через три з половиною роки радянські війська третього Українського фронту, під командуванням уродженця Одеси, Родіона Малиновського, 10 квітня 1944 року визволили місто у ході Одеської наступальної операції.

Повернення радянської влади[ред.ред. код]

Пляж Аркадія, 1950-ті роки

Впродовж наступних років у місті проводилася робота по відновленню зруйнованих у часи війни споруд. До 1948 року в Одесі було відбудовано усі найважливіші портові та промислові споруди. Вступили в дію нові великі підприємства — заводи фрезерних верстатів імені Кірова, радіально-свердлильних верстатів, дослідно-механічний, «Пресмаш», «Поліграфмаш», автоскладальний, кабельний, «Автогенмаш» тощо. Наступні роки з історії Одеси, починаючи з 1950-х, багато у чому були пов'язані з розвитком будівельної справи. Так у 1968 році на Новому молу було побудовано сучасний, морський порт. 1950 року рівень з переробки вантажів у порту вдвічі перевищив довоєнний.

Станом на 1975 рік, житловий фонд міста склав рекордну кількість квадратних метрів — 12 мільйонів, що у два рази більше ніж 1940 року. Також у той час виникли нові міські райони: Південний, Південно-Західний, Північно-Східний та Таїровський.[63] Однак, поряд із розвитком промисловості та будівництва Одеса втратила своє значення, яке вона мала майже зі свого, так званого, «заснування» у 1794. Місто отримало неофіційний статус провінційного. Окрім того, якщо у місті будувалися нові мікрорайони, то історичний центр майже не відновлювався, що призвело до занепаду багатьох пам'яток архітектури. Теж саме відбувалося і з комунікаціями. Радянська влада, окрім іншого, намагалася у будь-який спосіб змінити цінності місцевих жителів. Тоді у варварський спосіб знищувалися кладовища та храми, переписувалася історія, а також спортворювалися факти про славетних осіб, які за короткий час зуміли створити на місці невеличкого селища Хаджибей велике європейське місто, «Південну столицю імперії». Великий вклад у занепад культури та загальнолюдських цінностей в Одесі додала й політика партії, яка призвела до масового виїзду за кордон, майже усієї еліти.[101] Після війни радянська влада не дала змоги відновити у релігійному центрі місцевих лютеран, соборі святого Павла, церкву. Приміщення спочатку слугувало спортивним залом. Після декількох пожеж пам'ятник архітектури перетворився майже на руїни. Особливо руйнівною була остання пожежа, що сталася у 1976 році, у ніч з 8 на 9 травня на День Перемоги.[85] 1977 року відбулося урочисте відкриття літературного музею у палаці Гагаріних.[101]

З 1991 року: Україна[ред.ред. код]

Бюлетень референдуму, щодо проголошення незалежності України
Едуард Гурвіц — двічі обирався міським головою Одеси

У 1991 році, 1 грудня, відбувся Всеукраїнський референдум, щодо проголошення незалежності України. За результатами референдуму по усій Одеській області з 1 412 228 опитаних (75,01 %) за проголошення незалежності проголосували — 1 205 755 (85,38 %), проти — 163 831 (11,6 %), а також 42 642 бюлетені стали недійсні[102].

Багато промислових підприємств з проголошенням Україною незалежності були вимушені закритися, інші працюють лише на частину своїх потужностей. Виною тому розрив економічних зв'язків з колишніми радянськими республіками СРСР, недостатня підтримки з боку влади, а також невміння працювати в нових економічних умовах. Так, наприклад, було з заводом «Краян» (колишній завод імені Січневого повстання).[63]

За період з 1991 по 2008 рік керівництвом України було знищено Чорноморське морське пароплавство[103],[104],[105].

У 1997 році створено фестиваль нової музики «Два дні й дві ночі нової музики».

У 1998 — 10 квітня — міським головою Одеси обраний Едуард Гурвіц.

У 2004 році відбулося відкриття Меморіалу жертвам фашизму.

2010 року за сприянням німецькою лютеранської церкви, а також міської ради та одеської німецької общини на місці старої кірхи було відновлено головний храм українських лютеран — Центральний лютеранський кафедральний собор України Св. Павла.[85]

Нині беззаперечними лідерами у своїх галузях промисловості є такі підприємства, як Нафтопереробний завод, Припортовий завод, Стальканат, Одескабель та інші. Багато підприємств, що мали стратегічне значення в колишньому Радянському Союзі, сьогодні втратили позиції, інші просто простоюють.[63]

У 2013, 31 жовтня, міський голова, Олексій Костусєв подав у відставку[106]. 4 листопада міська влада призначила виконувачем обов'язків мера Олега Бриндака[107].

Восени 2014 року, відповідно до постанови уряду України «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету», міська рада прийняла рішення вийти зі складу декількох міжнародних організацій через те, що членство у них не дає результатів місту, а також приносить збитки. Зокрема Одеса покинула такі організації, як Міжнародна Асамблея столиць і великих міст країн СНД[ru], Європейська коаліція міст проти расизму, Міжнародний чорноморський клуб, Міжнародна Рада по місцевим екологічним ініціативам і Європейська Федерація місцевої солідарності "Асоціація «Свято сусідів».[108]

За останні два десятиріччя Одеса зазнала значних втрат від забудови історичного центру сучасними житловими будинками та бізнес-центрами. Здійснюються перебудови чи просто руйнуються будівлі, які мають історичне та культурне значення. Наприклад, в 2008 році на головній вулиці міста, Дерібасівській, було зруйновано готель «Спартак» (дореволюційна назва «Імперіал»), багато років стоїть в руїнах дом Руссова, Грецька площа зруйнована практично повністю, повністю зруйнований парк Аркадія, інтенсивно забудовується Французький бульвар, під загрозою через сусідню залізобетонну новобудову Будинок-стіна, активно забудовується узбережжя[109].

Дослідження історії Одеси[ред.ред. код]

Історія дослідження[ред.ред. код]

Першим дослідником історії Одеси вважається відомий історик Аполлон Олександрович Скальковський.[110]

Дата заснування міста[ред.ред. код]

Найбільш спірним питанням історії Одеси є, так звана, дата її заснування. Щодо цього краєзнавці та історики розходяться у поглядах — одні вважають такою датою 1415 рік, а інші 22 серпня (2 вересня) 1794 року. Перша дата, з якою погоджуються Тарас Гончарук, Ігор Сапожников[29] тощо, пов'язана з першою згадкою порт Качибей у письмових джерелах, а інша ж з побудовою першого будинку вже у захопленому Російською імперією місті.[54]

Версії, щодо заснування Качибея[ред.ред. код]

Існує багацько версій, щодо заснування міста Качибей та практично кожна з них базується на самій назві цього середньовічного міста. Позаяк, усі історики та краєзнавці сходяться на тому, що це місто було засноване природнім шляхом, тобто у найбільш привабливій місцевості — з одного боку було зручна затока, а з іншого лиман, де добувалася сіль. Так, наприклад, один з місцевих істориків, Олексій Маркевич, припустив, що Качибей знаходився у підніжжя Жевахової гори.[111]

Набагато більше питань, щодо деталей заснування міста. Деякі краєзнавці, спираючись на місцеві легенди, вважають, що Качибей було засновано татарськими кочовиками і саме ім'ям одного з татарських полководців було названо місто. Такої ж думки був відомий польський письменник кінця XVI століття Станіслав Сарницький. Ім'я татарського вождя Качибей зазвичай вважають трохи зміненим від Хаджибей[A 12]. Однак, іншими істориками подібна теорія піддається великої критики, адже не має конкретних підтверджень цього факту, а також не зрозуміло який саме з татарських вождів є засновником міста. Як приклад, професор Пилип Брун, вказує такого собі Бека-Гаджи, професор Михайло Смирнов вважав, що засновником Качибея міг бути один з учасників Куликовської битви Хазібей. І таких припущень доволі багато, але жодне з них немає достовірних підтверджень.[112]

Є також й інша версія, викладена тим же істориком, Олексієм Маркевичем. На його думку, поява Качибея пов'язана з існуванням на початку XV століття на Поділлі великого роду землевласників Язловецьких, які були гілкою роду Бучацьких. Серед інших поселень, які належали Язловецьким, було селище Кочубеєво[A 23], яке знаходилося у Кам'янецькому повіті, Подільської губернії. Тому Маркевич, зважаючи на те, що Качибей у середині XV століття також входив у володіння Язловецьких, припускав, що причорноморське місто заснували переселенці з Кочубеєва і назвали нове місце проживання на честь старого.

Ще одна церква була представлена польським істориком Мар'яном Дубецьким. За цією версією Качибей заснував один з землевласників з Вінниччини — Борис Коцюб, власник Якушинський. Однак, такі припущення основані лише на одному джерелі, яке пан Дубецький знайшов і те, воно не підтверджує саме факту заснування Якушинським Качибею.[113]

Версії про іноземців та козаків[ред.ред. код]

За останні кілька десятиліть як у самому місті, так і поза ним пропагується ідея про особливу унікальність Одеси. Так, у 2000-х роках з'явився міф про нібито історичний регіон, «Новоросію», який наче розвивався самостійно від інших українських земель і за своїми законами. І таким чином, Одеса як частина Новоросії не є справжньою частиною України. Зокрема, на заході цього регіону, себто у Ханській Україні загалом та в Одесі зокрема, ідеалізуються іноземці, які нібито власноруч збудували край. Так, як приклад наводиться постать Хосе де Рібаса як образ подібного іноземця. Деякі місцеві історики, зокрема Андрій Добролюбський, вважають, що Хосе де Рібас майже особисто захопив і Хаджибей, і Ізмаїл, а згодом ще й на пустому місці «заснував» Одесу.[114] Подібної ж думки дотримувалася відомий історик Доротея Атлас, яку вона виклала у своїй книжці «Старая Одесса, ее друзья и недруги», а також сучасний краєзнавець Олег Губар[ru] і віце-президент Всесвітнього клубу одеситів[ru], Євген Голубовський[ru]. Зокрема, у перевиданні цієї книги було вказано, що «своєю появою та первісним успіхам Одеса зобов'язана переважно іноземцям».[115]

Протилежної думки дотримується інший історик — Ігор Сапожников. Ця думка полягає у тому, що Одесу, як і весь край нібито освоїли у першу чергу запорізькі, а потім чорноморські козаки. І якраз вони зробили найбільший вклад у розвиток краю.[114] У своїй книжці «Запорожские и чорноморские казаки в Хаджибее и Одессе. Монография» він піддав критиці протилежне бачення історії та розвитку міста Одеси, а також назвав цю теорію «прикрашеною, непрофесійною й антинаціональною».[116] Питання про освоєння земель вже багато часу залишається відкритим. Так, наприкінці XIX століття — на початку XX століття Одесою ходила легенда, що запорожці оселилися на цьому місці ще задовго до того, як ці землі захопила Російська імперія. Зокрема, цієї ж думки додержувався відомий одеський краєзнавець, внучатий племінник Хосе де Рібаса, Олександр Дерібас[117].[118]

Див. також[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Перший ломбард у Російській імперії був відкритий саме в Одесі на початку XIX століття. Однак, він не мав легального статусу, але проіснував декілька років, поки його на закрив герцог де Рішельє.[119] Щоправда, вважається, що перший російський ломбард був відкритий у Вологді 1888 року.[120]

Виноски[ред.ред. код]

  1. У деяких джерелах — «Кацюбий», «Коцюбіїв», «Куджабей», «Каджибеїв»
  2. а б У деяких джерелах — «Гаджибей», «Аджибей»
  3. Нині острів Березань.
  4. Мається на увазі не сучасне місто Одеса, а давньогрецьке поселення, що також називали «Ордес», зокрема Пліній Старший. Місцевість поблизу сучасного Очаківа.
  5. Експозиція Одеського археологічного музею
  6. Усі назви були дані за місцевістю, де були знайдені залишки поселень.
  7. Або: «Іако» чи «Асіаків»
  8. Поселенців, які оселилися біля Чорного моря у дельті Дністрадав.-гр. Τύρας — «Тірас»), греки називали тіритами, а руси — тиверцями.
  9. «Куканлик» або «Куганлик»
  10. За іншою версією, ймовірно, біля річки Кагамлик у Полтавській області або при річці Терек, що на північному Кавказі
  11. Складений поручиком Іваном Іслан'євим. Зверху на мапі позначено Чорне море. У лівому верхньому куті, праворуч від Карантинної балки, знаходиться фортеця Єні-Дунья. Трохи нижче від неї, у центрі мапи, колом позначені уламки старого замку Качибей, а праворуч від нього — поселення Хаджибей.
  12. а б У магометян Хадж — це паломництво, пов'язане з відвідуванням стародавнього міста Мекка, тобто людина, у якої в імені є слово «хадж», здійснила це поломництво і дуже поважалася серед тодішніх татар.
  13. У перекладі з османської — «Новий Світ»
  14. а б Експозиція Одеського художнього музею
  15. Експозиція Одеського історико-краєзнавчого музею
  16. Експозиція Ермітажу
  17. рос. Черноморская казачья команда, состоящих при Одессе казаков
  18. Вважалося, що давнє грецьке місто знаходилося на території сучасної Одеси, однак, згодом історики знайшли залишки колонії на території сучасного болгарського міста Варна.
  19. Експозиція Лондонської Національної портретної галереї
  20. а б Експозиція Військової галереї Зимового палацу
  21. Рік Експорт
    (тис руб.)
    Імпорт
    (тис руб.)
    1822 3 745 2 062
    1832 6 438 3 668,1
    1842 10 289 5 170
    1857 24 197 13 438,1
  22. Сувенірний альбом «Виды Одессы»
  23. пол. Kaczebijow

Примітки[ред.ред. код]

  1. Одеський вісник, 1827
  2. Чугуєнко М. В. Моя Україна. Ілюстрована енциклопедія для дітей. — Харків : Видавництво «Ранок», 2006. — 128 с. іл. с.
  3. а б Луцій Флавій Арріан. Объезд Эвксинского понта (Περίπλους του Ευξείνου Πόντου) / пер. Прозоров П.И. // Вестник древней истории. — 1948. — Вип. № 3. (рос.)
  4. Латышев В.В. Известиях древних писателей о Скифии и Кавказе. — С. 391—401. (рос.)
  5. http://ancientrome.ru/antlitr/arrian/peripl-f.htm
  6. Blaramberg I. P. Choix des medailles antiques d’Olbiopolis, ou Olbia, avec une notice sur Olbia. — Paris, 1822. (фр.)
  7. а б Красножон А. Как археологи в Одессе Гавань Истиан нашли... // Тиква. — 13-12-2006. — Вип. № 545(50). (рос.)
  8. Бондаренко, с. 7—10
  9. Повесть временных лет. Ч.1. Текст и перевод. — М.-Л., 1950. (рос.)
  10. а б Маркевич, с. 3
  11. Маркевич, с. 7
  12. ред. сост. Бачинский А. Д., Добролюбский А. О., Новицкий Е. Ю. Книги для чтения по истории Одесщины. — Одесса : Редакционно-издательский отдел областного управления по печати; Одесское обл. упр. нар. образования, 1992. — Т. I. С древнейших времён до начала XIX века.. — С. 80. (рос.)
  13. Вернадський Г. В. Глава III. Золотая Орда // Монголы и Русь. — Тверь—М. : «Леан»; «Аграф», 1997. — ISBN 5-85929-004-6. (рос.)
  14. а б в Бондаренко, с. 11
  15. Бондаренко, с. 3
  16. Długosz J. Historiae Polonicae libri XII.. — Lipsiae, 1711. — 367,368 с.
  17. Маркевич, с. 13—14
  18. Маркевич, с. 15—16
  19. Андрусяк Н. Г. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Нью-ЙоркЛондонПарижСіднейТоронто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 28. — (іл).
  20. Маркевич, с. 19—20
  21. Маркевич, с. 14—15
  22. Маркевич, с. 21
  23. а б в г д е Бондаренко, с. 12—13
  24. Киртоаге П. П. О времени установления османской власти в окресностях Кочибея (Хаджибея), предшественника Одессы // Одесі-200. Матеріали міжнародної конференції. — Одеса, 1994. (рос.)
  25. Маркевич, с. 22—23
  26. Евлія Челебі, c.26
  27. а б Маркевич, с. 31
  28. Маркевич, с. 24
  29. а б Сапожников, с. 12
  30. А. С. Ивченко. Вся Украина. Путеводитель. — К.: НПП «Картографія», 2005. — 656 с. — ISBN 966-631-618-8 (рос.)
  31. Сапожников, с. 14
  32. Конисский Г. История русов или Малой России. — Москва, 1846. — С. 173. (рос.)
  33. Маркевич, с. 26
  34. Маркевич, с. 28—29
  35. http://rarebook.onu.edu.ua:8081/handle/123456789/2242
  36. Яковлев В. Евреи в Одессе // Наблюдатель. — 1892. — Вип. № 2. — С. 268. (рос.)
  37. Маркевич, с. 39—40
  38. Сапожников, с. 33
  39. а б Маркевич, с. 41
  40. Сапожников, с. 48
  41. Маркевич, с. 42
  42. Маркевич, с. 38
  43. Маркевич, с. 43
  44. а б в г Бондаренко, с. 14—16
  45. Маркевич, с. 50—53
  46. Сапожников, с. 35
  47. Ананьїч Б. В.[ru] Управленческая элита Российской Империи (1802—1917). — СПб : Лики России, 2008. — 693 с. (англ.)
  48. Маркевич, с. 64
  49. Бондаренко, с. 23
  50. Сапожников, с. 61
  51. Сапожников, с. 68
  52. Сапожников, с. 72
  53. Сапожников, с. 76—77
  54. а б Добролюбский А. О. "Одиссея" Иосифа де-Рибаса // Октябрь. — 2005. — Вип. № 7. (рос.)
  55. а б Бондаренко, с. 24
  56. Бондаренко, с. 68—72
  57. а б в Одесса // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.) (рос.)
  58. Сапожников, с. 74
  59. Одесса // Военная энциклопедия: В 18 т. / Под ред. В.Ф. Новицкого и др.. — СПб. : Т-во И.Д. Сытина, 1911—1915. (рос.)
  60. Бондаренко, с. 25—26
  61. Бондаренко, с. 30
  62. Бондаренко, с. 32
  63. а б в г д е ж и к л м Коваленін В. Історія Одеси. ukraine.ui.ua. 
  64. Бондаренко, с. 34—37
  65. Веприцкая, с. 98
  66. Бондаренко, с. 37
  67. Бондаренко, с. 40—41
  68. Бондаренко, с. 42
  69. Бондаренко, с. 46
  70. а б Бондаренко, с. 48
  71. Бондаренко, с. 49—50
  72. Бондаренко, с. 57—58
  73. Бондаренко, с. 58—59
  74. Бондаренко, с. 61
  75. Бондаренко, с. 63
  76. Бондаренко, с. 67
  77. Крестьяне // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.) (рос.)
  78. Бондаренко, с. 68—69
  79. Історична довідка. Офіційний сайт Одеської залізниці. 
  80. а б Дерибас А. М. Григорий Григорьевич Маразли / Кохрихт Ф. Д., Голубовский Е. М., Губарь О. И., Липтуга И. Л. // Дерибасовская-Решильевская. Одесский альманах (сб.). — Одесса : ИО «ПЛАСКЕ» АО, 2010. — Вып. № 41. — С. 57—64. — ISBN 978-966-8692-19-2. (рос.)
  81. Бондаренко, с. 69
  82. Решетов С. Г., Ижик Л. В. Городской голова, меценат, благодетель... // Вечерняя Одесса. — 28.07.2011. — Вип. № 110 (9438). (рос.)
  83. а б в Бондаренко, с. 72
  84. Бондаренко, с. 70
  85. а б в Бондаренко, с. 71
  86. Бондаренко, с. 68
  87. Кардашев Ю. П. Восстание. Броненосец «Потёмкин» и его команда. — 1. — Киров : Дом печати «Вятка», 2008. — 544 с. — 1000 экз. прим. — ISBN 5-7897-0193-0. (рос.)
  88. 3: 1882-1920-е годы // Очерки времен и событий из истории российских евреев. — Иерусалим : Ассоциация “Тарбут”, 1994. (рос.)
  89. а б Бондаренко, с. 72—73
  90. а б Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с.— С. 338. ISBN 5-7773-0359-5
  91. Толмачев Иван Николаевич // Проект «Чисто Одесский сайт»
  92. ДАОО. Фонд 2, опис 7, справа 276, аркуш 22
  93. а б Кульчицька О. В. Громадська діяльність «Просвіт» півдня України на початку XX ст. / Наукові записки НаУКМА. Том 21. Історичні науки. Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 82 с. // С. 24-27
  94. Савченко В., Файтельберг-Бланк В. Р. Одесса в эпоху войн и революций (1914–1920). — 2008. (рос.)
  95. Вінцковський, 2013, с. 80—91
  96. Вінцковський, 2013, с. 85
  97. Бондаренко, с. 73—74
  98. Erickson J.[en], Erickson L. The Eastern Front in Photographs. — Carlton Publishing[en], 2001. — 256 с. — ISBN 1842222422. (англ.)
  99. Мощанский И. Б.[ru], Хохлов И. Южное направление. Оборонительная операция Южного фронта и отдельной Приморской армии 22 июня — 16 октября 1941 года // Военная летопись — «Сражения и битвы». — М. : ООО «БТВ-КНИГА», 2005. — 60 с. (рос.)
  100. Бондаренко, с. 75—77
  101. а б Бондаренко, с. 81
  102. ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 28. — Спр. 144. — Арк. 6.
  103. Як гинула ескадра. Українська правда. 14-11-2012. 
  104. С КОГО НАЧАЛСЯ РАЗВАЛ ЧМП?. Деловая Столица. 18-03-2002. 
  105. Кравчук признал вину в развале Черноморского пароходства - мощнейшего в Европе. ЦЕНЗОР.НЕТ. 03-02-2013. 
  106. Костусєв раптово відмовився бути мером Одеси. Українська правда. 31-10-2013. 
  107. Одесса получила "временного" мэра. lb.ua (ru). 04-11-2013. 
  108. Одесса покинула ряд бесполезных международных организаций. dumskaya.net (ru). 29-10-2014. 
  109. http://ua.112.ua/statji/zhyvemo-po-novomu-firma-shcho-buduvala-dachu-yanukovycha-zabudovuie-odeski-skhyly-229791.html
  110. Маркевич, с. 2
  111. Маркевич, с. 4—7
  112. Маркевич, с. 9—11
  113. Маркевич, с. 7—9
  114. а б Сапожников, с. 5—8
  115. Сапожников, с. 62
  116. Сапожников, с. 63
  117. Де-Рибас А. Старая Одесса. Исторические очерки и воспоминания. — Одесса, 1913. — С. 2. (рос.)
  118. Сапожников, с. 30—31
  119. Бондаренко, с. 35
  120. Из «Исторического очерка» об открытии и деятельности Вологодского городского ломбарда // Старая Вологда, XII — начало XX в.: сб. док. и материалов / гл. ред. Ф. Я. Коновалов; отв. сост. Л. Н. Мясникова. — Вологда : Упр. по делам арх. Вологод. обл., Гос. арх. Вологод. обл., 2004. — С. 312—314. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]

Література та джерела[ред.ред. код]


Герб Одеської області Це незавершена стаття про Одесу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.