Війна в Афганістані (1979—1989)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Війна в Афганістані (1979-1989)
Дата: 27 грудня 197915 лютого 1989
Місце: Афганістан
Результат: Вивід радянських військ.
Початок громадянської війни в Афганістані.
Сторони
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Afghanistan (1980-1987).svg Демократична Республіка Афганістан
Flag of Jihad.svg Афганські моджахеди
Командувачі
СРСР:
  Дмитро Устінов
  Борис Громов
  Сергій Соколов
  Павло Грачов
  Ігор Родіонов
ДРА:
  Бабрак Кармаль
  Мухаммед Наджибулла
  Абдул-Рашид Дустум
Ахмад Шах Масуд
Ісмаїл-Хан
Джалалуддін Хаккані
Абдулла Юсуф Аззам
Ґульбуддін Хекматіар
Абдул Хак
Військові сили
500.000 50.000-200.000
Втрати
СРСР:
 офіційна статистика
  15 051 убито[1]
  54 000 поранено
  414 000 захворіло[2][3]
 неофіційна статистика
  140 000 убито
  350 000 поранено[4][5]
ДРА
  100.000-150.000 убито,
500.000-800.000 поранено
Цивільне населення
  близько 2 000 000 убито[6]
Моджахеди
  200.000-300.000 убито,
500.000-1.000.000 поранено
Введення радянських військ в 1979

Війна в Афганістані — повномасштабна збройна агресія Радянського Союзу, проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами, у якому брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів. Розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії. Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10 % з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15 тисяч військовослужбовців.

Політичне становище на початок війни[ред.ред. код]

Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед географічним положенням країни, рельєфом місцевості (80 % території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військових в Афганістані була звичною для азіатської країни.

1950-70-ті[ред.ред. код]

Король Захір-Шах, який знаходився з СРСР у дружніх стосунках, наприкінці 50-х років дозволив великій групі офіцерів афганської армії навчатись у радянських академіях. Саме офіцери, які повернулись із СРСР, були першими марксистами, що прагнули захопити владу і здійснити соціальні перетворення. Поряд із військовиками на політичну арену вийшла університетська молодь, яка щиро прагнула вирвати країну з лабет відсталості та бідності.

На початку 60-х років у Кабулі навчалися Бабрак Кармаль, Наджибулла, Ґульбуддін Хекматіар, Ахмад Шах Масуд, Бургануддін Раббані. Всі вони дійшли до висновку, що в умовах наявного режиму еволюційним шляхом перетворень не здійснити. Корумпований апарат посадовців був категорично проти будь-яких, навіть косметичних змін у державному врядуванні.

На кінець 1970-х років в Афганістані існувало кілька політичних угрупувань — комуністів та ісламістів.

Комуністичні заколоти 1978-1979[ред.ред. код]

У квітні 1978 році комуністам НДПА, завдяки допомозі радянських спецслужб, вдалося здійснити антидержавний «революційний» збройний заколот на кшалт «жовтневої революції» 1917, який в прокомуністичній історіографії отримав назву «Саурська революція». Президент генерал Мухаммед Дауд Хан був скинутий і вбитий. До владий прийшов Нур Мухаммед Таракі, лідер фракції «Хальк» і одночасно Генеральний секретар ЦК НДПА. Він став головою Революційної ради і прем'єр-міністром Афганістану.

Потуги комуністів до радикальних суспільних перетворень зіткнулась із запеклим опором афганського селянства, що не бажало коритися кабульським «реформаторам». Особливе невдоволення викликали нововведення в галузі землеволодіння, звичаєвого права і примусової ліквідації неписьменності. Скориставшись непродуманими й різкими заходами комуністичного уряду, ісламісти оголосили себе істинними захисниками мусульманських цінностей. Саме іслам об'єднав різні племена та народності в боротьбі проти кабульського режиму. Народно-демократична партія Афганістану розпочала репресії проти власного населення. Жертвами служби безпеки (ХАД) стали тисячі селян, купців, вождів племен і релігійних об'єднань. У самій партії комуністів точилися гострі суперечки щодо обраної стратегії і тактики побудови суспільства нового типу.

У вересні 1979 Нур Мухаммед Таракі побував з офіційним дружнім візитом в СРСР. Про розставанні в аеропорту Москви він розцілувався з Леонідом Брежнєвим, що тоді було знаком вищої довіри, дружби та взаємопорозуміння. Але за час відсутності Таракі у Кабулі там дозрів новий заколот, на чолі якого стояв молодий та честолюбний ще більш «лівий» член ЦК НДПА Хафізулла Амін, теж член фракції «хальк», один з військових керівників заколоту проти генерала Дауда. При поверненні в Кабул Таракі був заарештований і за наказом Аміна вбитий. Під соціалістичними гаслами Амін за допомогою репресій взяв курс на встановлення власної диктатури.

Радянське вторгнення (1979—89)[ред.ред. код]

Хоча Хафізула Амін був ще більш лівим та прорадянським, але його лівацький курс порушував стабільність та контрольованість процесів в країні. В різних районах країни спалахнули локальні антиурядові повстання. У цих умовах Амін кілька раз офіційно просив СРСР надіслати в Афганістан радянські війська для підтримки його режиму. Керівництво КПРС не поспішало задовольнити його прохання, вони вважали заколот Аміна «контрреволюцією». Кремлівських старців на чолі з Брежнєвим також сильно дратувало те, що Амін скинув Тараки не порадившись з ними і не отримавши на це їх дозволу. В грудні 1979 голова КДБ і член Політбюро Ю. В. Андропов надіслав Л.Брежнєву листа, в якому запропонував ввести радянські війська в Афганістан, а Аміна ліквідувати та замінити на більш лояльного Бабрака Кармаля. 12 грудня 1979 года «комісія» Політбюро ЦК КПРС у складі Ю. В. Андропова, Д. Ф. Устинова, А. А. Громико та Пономарьова натиснула на Брежнєва і той підписав наказ ввести радянські війська, тобто розпочати збройну агресію проти суверенної сусідньої країни.

Афганські моджахеди з двома гарматами. 1984

«Трійка» радянських керівників, до складу якої увійшли Андропов, Громико й Устинов в умовах надсекретності, наказала начальникові Генерального штабу Огаркову, командувачу військами Варшавського договору Куликову, начальнику відділу кадрів Шкадову, начальникові політуправління армії Єпішеву, начальнику Головного управління оперативних операцій Варенникову та першому заступникові начальника Генштабу Ахромеєву — підготувати план військової операції. Маршали розробили операцію «Ш», яку мали провести радянські війська без залучення військ центральноєвропейських держав.

10 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Устинов дав усне розпорядження Генштабу розпочати готуватися до десантування елітної 103-ї Вітебської дивізії, п'яти дивізій військово-транспортної авіації, а також підвищити боєготовність двох (5-ї і 108-ї) мотострілецьких дивізій у Туркестанському військовому окрузі. Крім того, в ТуркВО і Середньоазіатському округах мобілізовано до армії 50 тисяч новобранців. Народне господарство передало збройним силам понад 8 тисяч автомобілів. Війська й техніка підтягнулися до кордону. Рішення ввести радянські війська в Афганістан ухвалили на підмосковній дачі Брежнєва Суслов, Андропов, Устинов, Громико. Фатальне рішення було ухвалено неповним складом Політбюро. На той час Брежнєву минуло 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громикові — 70.

Початок війни — «обмежений контингент»[ред.ред. код]

Селище моджахедів, зруйноване радянськими військами (1986)

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ (рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорялася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним збудником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.

25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: КушкаШиндандКандагар, ТермезКундузКабул, ХорогФайзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.

До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.

Афганська війна йшла з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.

Етапи[ред.ред. код]

Перебування радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.

  • 1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
  • 2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.
  • 3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків у СРСР.
  • 4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.

Політичне врегулювання[ред.ред. код]

28 липня 1986 року Горбачов у промові під час перебування у Владивостоці оголосив про рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з Афганістану вивести 6 полків — один танковий, два мотострілецьких і три зенітних з їх штатною технікою і озброєнням. Повертатися ці частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР[7].

14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ї армії керував останній командувач контингентом генерал‑лейтенант Громов.

Втрати[ред.ред. код]

За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців.[3]

За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими[4][5].

За національним складом втрати склали: росіян — 6 888 ос., українців — 2 378 ос., узбеки — 1 066 ос., білорусів — 723 ос., татари — 442 ос., казахи — 362 ос., туркмени — 263 ос., таджики — 236 ос., азербайджанці — 195 ос., молдовани — 195 ос., чуваші — 125 ос., киргизи — 102 ос., народності Дагестану — 101 ос., башкири — 98 ос., вірмени — 95 ос., грузини — 81 ос., мордва — 66 ос., литовці — 57 ос., марійці — 49 ос., чеченці — 35 ос., осетини — 30 ос., кабардинці — 25 ос., латиші — 23 ос., калмики — 22 ос., удмурти — 22 ос., комі — 16 ос., естонці — 15 ос., інгуші — 12 ос., балкарці — 9 ос., євреї — 7 ос., карели — 6 ос., каракалпаки — 5 ос., тувинці — 4 ос.[8]

За віком втрати склали:

  • до 20 років — 8 655 ос. (у тому числі — 2 офіцера);
  • 20-25 років — 3 557 ос. (842 офіцери);
  • 25-30 років — 878 ос. (640 офіцерів);
  • 30-40 років — 573 ос. (396 офіцерів);
  • понад 40 років — 170 ос. (99 офіцерів)

За військовими званнями втрати склали:

  • офіцерів — 1 979 ос.
  • прапорщиків — 691 ос.
  • сержантів — 3 166 ос.
  • солдат — 7 879 ос.
  • робітників та службовців Радянської армії — 118 ос.[8]

Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн чоловік.

Участь українців[ред.ред. код]

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.

Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.

Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців[9].

Попри те, що Україна визнала цю війну Радянського Союзу агресією проти Афганістану, вояки-українці, котрі брали в ній участь, все одно прирівняні до учасників бойових дій — «особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини» — та користуються відповідними державними пільгами, а пам'ятники учасникам війни в Середній Азії не підпали до пунктів Закону про декомунізацію.

Пам'ятники та монументи[ред.ред. код]

Міжнародна реакція[ред.ред. код]

У відповідь на агресію Уряд США ввів проти СРСР «Зернове ембарго», яким заборонив експорт зерна і техніки в СРСР.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]