Розпад СРСР

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
СРСР на мапі світу

Ро́зпад СРСР — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в державі, суспільстві, народному господарстві, соціальній структурі, громадській і політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР 25 грудня 1991 року.

Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.

Зміст

Передісторія[ред.ред. код]

Адміністративна карта СРСР 1989 року

У 1922 році, на момент свого створення, Радянський Союз успадкував більшу частину території, багатонаціональну і поліконфесійну структуру Російської імперії. З колишніх територій Російської імперії незалежність, протягом 1917-1921 років, здобули Фінляндія, Польща, Литва, Латвія, Естонія і Тува, а Бессарабія була анексована Румунією. Протягом 1939–1946 рр. більша частина з них була анексована СРСР, та приєднані деякі нові території (Вторгнення СРСР до Польщі, приєднання Прибалтики, приєднання Тувинської Народної Республіки, приєднання Бессарабії та Північної Буковини).

Як один з переможців у Другій світовій війні, Радянський Союз, за ​​її підсумками та на підставі міжнародних договорів закріпив за собою право володіти і розпоряджатися величезними територіями в Європі і Азії, отримав доступ до колосальних природних і людських ресурсів. Країна вийшла з кровопролитної війни з досить розвиненою для того часу економікою адміністративно-командного типу, значна частина якої працювала на оборону країни. У сфері впливу СРСР перебували країни так званого Східного блоку, 1949 року була створена Рада Економічної Взаємодопомоги.

Завдяки жорсткому контролю за етно-національними групами, впровадженню в масову свідомість пропагандистських гасел «непорушної дружби і братерства народів» вдалося звести до мінімуму кількість міжнаціональних (етнічних) конфліктів. В Конституції СРСР проголошувалась єдина, нова історична спільність людей радянський народ[1].

До 80-х років минулого століття про міжнаціональні конфлікти в СРСР привселюдно нічого не говорилося. Вважалося, що в нашій країні національне питання вирішене остаточно. І треба визнати, що великих відкритих міжнаціональних конфліктів не було. На побутовому рівні існували міжнаціональні антипатії і тертя, а також скоювалися злочини на цьому ґрунті. Однак останні ніколи окремо не враховувалися і не відстежувалися

М. М. Шарафулін: «Міжнаціональні конфлікти: причини, типологія, шляхи вирішення» [2].

В середині і наприкінці 1980-х років, з початком перебудови, гласності і демократизації характер протестів і масових виступів змінюється.

СРСР складали союзні республіки, які за Конституцією вважалися суверенними державами[3]; за кожною з яких Конституцією закріплювалося право виходу зі складу СРСР, але в законодавстві були відсутні правові норми, що регулювали процедуру цього виходу. Лише в квітні 1990 року був прийнятий відповідний закон, який передбачав можливість виходу союзної республіки з СРСР після реалізації досить складних і важко здійсненних процедур[4][5].

Причини розпаду[ред.ред. код]

На даний час серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають:

  • етнічна, культурна та цивілізаційна різнорідність складових частин СРСР;
  • колоніальна імперська внутрішня політика «центру» та повернення більшовицько-комуністичного Кремля до «миколаївської системи» правління; придушення залишків місцевої національної «автономії»;
  • «номенклатурна» модель російського політичного класу, застій та кадрова деградація радянської політичної еліти; бюрократизація управління; застарілий маразматичний «ареопаг» Політбюро ЦК КПРС, що повністю втратив авторитет в суспільстві;
  • уніфікований тоталітарний та авторитарний характер радянської політичної системи. Позбавлення населення елементарних громадянських прав і свобод, гоніння на церкву, переслідування свободи думки і слова, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, ізоляціонізм, цензура;
  • нерівномірність промислово-господарського розвитку всередині країни, зростаюче економічне, технологічне та наукове зовнішнє відставання від постіндустріальних країн Заходу та залежність від імпорту звідти (як високотехнлогічних товарів так і елементарного продуктів харчування — хлібу). Хронічне відставання у рівні життя від розвинених країн Заходу;
  • «подвійна» та «потрійна» зайнятість населення — вдень на виробництві, а ввечері, у вихідні та свята — на присадибній ділянці, на городі. Вимушене ведення натурального господарства та його значна доля в ВНП «індустріального» СРСР;
  • неадекватність та неефективність соціалістичної («нетоварної» та «безвалютної») моделі централізованої «планової економіки»; її стагнація; приховувана залежність країни від нафто-газової «труби»; неконвертованість радянської «валюти» та штучний курс рубля;
  • непропорційно велика частка споживання ВНП невиробничими сферами (центральний партійний та держапарат, армія, КДБ); новий та більш коштовний виток холодної війни та гонки озброєнь;
  • заборона та відсутність приватної ініціативи, підприємництва; переслідування економічно активних людей з боку закону та органів ВБРСВ (рос. ОБХСС МВД);
  • збагачення «еліти», наявність «закритих» систем розподілу; корупція правлячого класу зверху-донизу. Збагачення компартійного чиновництва на фоні стагнації економіки «соціалістичної» моделі та відносного збіднення населення в 1980-х роках;
  • Хронічний дефіцит товарів масового споживання при плановій економіці «соціалізму», масова та системна корупція правлячого класу;
  • «будівництво соціалізму та комунізму у всьому світі» — фінансування та військова підтримка диктаторських та маріонеткових прорадянських та антиамериканських режимів;
  • криза ідеології комунізму, програш Радянським Союзом «мирного змагання з Заходом» в ідеологічній сфері та пропаганді (глушіння «Ворожих голосів», тощо);
  • зовнішня військова експансія та інтервенція в Афганістані (1979–1988 рр.);
  • техногенні катастрофи — в першу чергу Чорнобильська катастрофа, яка поставила питання про виживання трьох слов'янських народів. А також інші катастрофи (авіакатастрофи, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу тощо), що стали широковідомими, незважаючи на цензуру та приховування інформації про них урядом;
  • ініційоване американським урядом зниження світових цін на нафту, що похитнуло основне валютне джерело СРСР та «соціалістичне» господарство СРСР в цілому.
Єгор Гайдар: «Дата краху СРСР … вона добре відома. Це, звичайно, ніякі не Біловезькі угоди, це не серпневі події, це 13 вересня 1985. Це день, коли міністр нафти Саудівської Аравії Ямані сказав, що Саудівська Аравія припиняє політику стримування видобутку нафти, і починає відновлювати свою частку на ринку нафти. Після чого, протягом наступних 6 місяців, видобуток нафти Саудівською Аравією збільшився в 3,5 рази. Після чого ціни впали. Там можна дивитися по місяцях — в 6,1 рази.

Моноцентризм прийняття рішень (тільки в Москві), що призводило до неефективності та втрати часу;

Афганська війна, холодна війна, безперервна фінансова допомога країнам соціалістичного табору (соцтабору), розвиток ВПК на шкоду іншим сферам економіки розоряли бюджет»[6]).

Можливість розпаду СРСР розглядалася в радянології західній політології задовго до подій (Елен д'Анкосс. «Розколота імперія», 1978 р.) та публіцистиці радянських дисидентів (Андрій Амальрік. «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», 1969 р.). А. Д. Сахаров бачив вихід в оновленні Союзу і розробив Проект Конституції Союзу Радянських Республік Європи та Азії[7].

Можливість розпаду СРСР також підтверджувалась і результатами математичного моделювання, так, такий прогноз був розроблений керівником Управління загального аналізу Пентагону Ендрю Маршаллом.

Хід подій[ред.ред. код]

Джордж Буш й Михайло Горбачов. Момент підписання договору СНО-I. 31 липня 1991 року.

У 1985 році Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов і його соратники по партії оголосили про нову програму ідеології і старт реалізації пакету реформ під загальною назвою Перебудова. Внаслідок чого різко зросла політична активність народу, сформувалися масові, в тому числі радикальні і національні об'єднання і організації. Спроби реформування системи управління призвели до поглиблення кризи в країні.

Розпад СРСР відбувався на тлі загального економічного і зовнішньополітичного спаду. У 1989 році, вперше було офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР (зростання економіки змінюється падінням).

У період 1989-1991 років доходить до максимуму головна проблема радянської економіки — хронічний товарний дефіцит[ru], з вільного продажу зникають практично всі основні товари, крім хліба. Майже у всіх регіонах країни вводиться нормоване постачання в формі талонів.

У 1991 році вперше зафіксована демографічна криза (перевищення смертності над народжуваністю).

Проведення політики «відмови від втручання у внутрішні справи інших країн» спричинило масове падіння прорадянських комуністичних режимів в Східній Європі.

9 грудня 1990 року, в Польщі приходить до влади колишній лідер профспілки «Солідарність» Лех Валенса. 29 грудня 1989 року, в Чехословаччині - колишній дисидент Вацлав Гавел. В Румунії комуністичний уряд було зміщено силою, а президент країни Ніколає Чаушеску разом з дружиною розстріляні за вироком трибуналу. Радянська сфера впливу в Європі переживає фактичний колапс.

Пожвавлення національної та політичної свідомості в радянських республіках[ред.ред. код]

Міжнаціональні конфлікти[ред.ред. код]

Самопроголошені республіки початку 1990-х років на Кавказі

На території СРСР розгорається ряд міжнаціональних конфліктів. Першим проявом напруженості в період Перебудови стали події в Казахстані. 16 грудня 1986 року в Алма-Аті відбулася демонстрація протесту після того, як вранці того ж дня, Пленум ЦК Компартії Казахстану відправив на пенсію багаторічного партійного лідера республіки Дінмухамеда Кунаєва і «одноголосно обрав» на його місце - Геннадія Колбіна, який працював до цього першим секретарем Ульяновського обкому КПРС. Демонстрація була придушена внутрішніми військами. Ці події відомі в Казахстані як «Желтоксан».

Пізніше, грудневі виступи стали офіційно оцінюватися в Казахстані як подія, «що стало початком розпаду тоталітарної системи, імпульсом до вирішення питання щодо державної незалежності Казахстану». Учасники цих подій були повністю реабілітовані, постраждалим в ході придушення заворушень була надана певна соціальна допомога. Деяким з них надано житло. У 2006 році на центральній площі Алм-Ати було зведено пам'ятник «На честь незалежності», присвячений «Желтоксану».

У червні 1989 року спалахнули міжетнічні зіткнення в Новому Узені[ru] між казахами і вихідцями з Кавказу, для придушення яких були задіяні бронетранспортери, танки, бойові вертольоти та інша військова техніка. 15 й 16 липня в Сухумі відбулися зіткнення між грузинами і абхазами.

Найбільшою гостротою вирізнявся карабаський конфлікт, який розгорівся в 1988 році. Відбулись взаємні етнічні чистки, що привело до втечі вірмен з Азербайджану і азербайджанців з курдами-мусульманами з Вірменії. У 1989 році Верховна Рада Вірменської РСР оголошує про приєднання Нагірного Карабаху. Влітку того ж року Вірменська РСР вводить блокаду Нахічеванської АРСР, а Народний Фронт Азербайджану як відповідь оголошує економічну блокаду всієї Вірменії. У квітні 1991 року між двома радянськими республіками фактично починається війна.

Відбуваються заворушення в Ферганській долині, де змішано проживають кілька народів. В кінці травня 1989 року в Ферганській області Узбецької РСР загострилися відносини між узбеками і турками-месхетинцями. У червні того ж року там зафіксовано погроми і вбивства турків-месхетинців[ru], що стало причиною масової евакуації турків-месхетинців з республіки.

У перших числах травня 1990 року, в узбецькому Андижані проходять погроми, ініційовані групою радикальних футбольних фанатів після незапланованого скасування матчу між командами «Спартак» (Андижан) і «Пахтакор» (Ташкент). Були розграбовані, зруйновані і спалені квартири і будинки «багатих бухарських євреїв і багатих вірмен», знищений павільйон з продажу прохолодних напоїв і майстерня по ремонту взуття. За медичною допомогою звернулися 44 людини, 13 були госпіталізовані, двоє перебували в тяжкому стані.

Через місяць на території Киргизької РСР вибухнули міжетнічні зіткнення, відомі як «Ошська різанина» (1990)[ru].

13-20 січня 1990 року в місті Баку, пройшли заворушення, що супроводжувалися масовим насильством щодо вірменського населення, - грабунками, вбивствами, підпалами і знищенням майна.

Рішення про реабілітацію депортованих в 1930-1940-х роках народів, призводить до наростання напруги в низці регіонів, зокрема, в Криму - між кримськими татарами і українцями та росіянами. В Пригородному районі Північної Осетії, — між осетинами та інгушами.

На тлі загальної кризи в РРФСР росте популярність демократів на чолі з Борисом Єльциним, що мали максимальну підтримку в Москві та Ленінграді.

Рух в республіках за вихід зі складу СРСР і «парад суверенітетів»[ред.ред. код]

7 лютого 1990 Центральний Комітет КПРС оголосив про ослаблення монополії на владу, протягом декількох тижнів пройшли перші конкурентні вибори. Значну частину місць в парламентах союзних республік отримали національно-демократичні сили.

Протягом 1990-1991 років відбувся «Парад суверенітетів», в ході якого всі союзні (однією з перших була РРФСР) і багато автономних республік прийняли Декларації про суверенітет, в яких оскаржили пріоритет загальносоюзних законів над республіканськими, чим розпочали «війну законів». Також ними були вжиті заходи з контролю над місцевими економіками, включаючи відмови сплачувати податки в союзний і федеральний російський бюджети. Ці конфлікти перерізали багато економічних зв'язків, що ще більше погіршило економічне становище в СРСР.

Першою територією СРСР, що оголосила незалежність в січні 1990 року у відповідь на бакинські події, була Нахічеванська АРСР. До серпневого путчу оголосили про незалежність п'ять союзних республік (Литва, Латвія, Естонія, Вірменія і Грузія), про відмову вступати в заплановану федерацію (Союз Суверенних Держав) і перехід до незалежності оголосила ще одна республіка - Молдова.

За винятком Казахстану, в жодній з центральноазіатських союзних республік не було організованих рухів чи партій, які ставили собі за мету досягнення незалежності. Серед мусульманських республік, за винятком азербайджанського Народного Фронту, рух за незалежність існував лише в одній з автономних республік Поволжя - партія «Іттіфак» Фаузі Байрамової в Татарстані, яка з 1989 року виступала за незалежність Татарстану.

Відразу після подій Серпневого путчу незалежність проголосили майже всі союзні республіки, які залишились, а також кілька автономних поза Росією, частина з яких пізніше стали невизнаними державами.

Процес відокремлення прибалтійських республік[ред.ред. код]

Боротьба країн Прибалтики за незалежність з одного боку зустрічала деякий опір з боку Союзного центру, але з іншого боку знаходила і широку підтримку в перебудовної РРФСР.

Литва[ред.ред. код]

Плакат Саюдісу (лютий 1990): ТАК — демократичній Литві (кольори прапора), НІ — в'язниці СРСР (кольори прапора). Надрукований тиражем 10 тисяч за державні кошти

3 червня 1988 року в Литовській РСР було засновано рух «на підтримку перебудови» Саюдіс, який спочатку негласно, а потім відкрито ставив собі за мету вихід зі складу СРСР і відновлення незалежної Литовської держави. Організація проводила багатотисячні мітинги і вела активну роботу з пропаганди своїх ідей. У січні 1990 року візит Горбачова у Вільнюс зібрав на вулицях міста величезну кількість прихильників незалежності (хоча формально йшлося про автономію і про «розширення повноважень в складі СРСР»), чисельністю до 250 тис. чоловік.

Перші марки «відновленої Литовської республіки» («підпільні»). Купони на трьох мовах. 1990. Тираж: марки - 30 мільйонів, кожного різновиду купона - 1,875 млн прим.

У ніч на 11 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР на чолі з Вітаутасом Ландсберґісом проголосила незалежність Литви[8]. На території республіки було припинено дію Конституції СРСР і відновлено дію литовської конституції 1938 року[9]. Таким чином, Литва стала першою з союзних республік, що оголосила незалежність, і однією з п'яти, які зробили це до серпневих подій і ДКНС.

Незалежність Литви тоді не була визнана ні центральним урядом СРСР, ні іншими країнами (крім Ісландії). У відповідь на це радянським урядом в середині 1990 року була зроблена економічна блокада Литви, а пізніше була застосована і військова сила - починаючи з 11 січня 1991 року радянськими частинами були зайняті Будинок друку у Вільнюсі, телевізійні центри і вузли в містах, інші громадські будівлі (т. зв. «партійна власність»). 13 січня радянські війська штурмом взяли телевежу у Вільнюсі, зупинивши республіканське телемовлення. Місцеве населення здійснювало масову протидію, в результаті чого загинуло 13 осіб, десятки отримали поранення[10].

16 січня Верховна Рада Литовської РСР видала Постанову «Про опитування жителів Литовської Республіки» (уточнивши його потім постановою від 18 січня 1991 року), згідно з якою в Литві мало пройти всенародне опитування з питання незалежності республіки, вже проголошеної 11 березня минулого року. Це було розцінено Президентом СРСР як намір блокувати виконання в республіці рішень про проведення всесоюзного референдуму щодо збереження СРСР. Він назвав це опитування і спроби оголосити його «плебісцитом про майбутнє Литовської держави» - юридично недійсними[11]. Участь у всесоюзному референдумі було блоковано місцевою владою і відбулося тільки на виборчих дільницях, організованих в обмеженій кількості в будівлях, контрольованих до того моменту силовими органами Центру.

9 лютого було проведене всенародне опитування (або ж «виборча консультація») з питання незалежності Литви. У ньому взяло участь 84% виборців, 90,4% з них висловилися за незалежну демократичну Литовську Республіку. На цій підставі 12 лютого Ісландія визнала факт декларованої раніше незалежності Литви.[12].

11 березня 1991 Комуністична партія Литви утворила Комітет національного порятунку Литви, на вулицях було введено армійське патрулювання. Однак реакція світової громадськості і посилення впливу демократичних сил в Росії унеможливили подальші силові дії.

У ніч на 31 липня 1991 року невідомими (надалі було встановлено, що це були співробітники вільнюського і ризького загонів ОМОН) на контрольно-пропускному пункті в Мядінінкай (на кордоні Литви з Білоруською РСР) були розстріляні 8 його працівників.

Після серпневих подій 1991 року незалежність Литовської республіки була негайно визнана більшістю країн Заходу.

Естонія[ред.ред. код]

В Естонській РСР у квітні 1988 року був утворений Народний Фронт Естонії на підтримку перебудови, який формально не ставив собі за мету вихід Естонії з СРСР, але став базою для її досягнення.

У червні-вересні 1988 року в Таллінні пройшли масові заходи, що увійшли в історію як «Співоча революція», на яких виконувалися пісні протесту, а також поширювалися агітаційні матеріали та значки Народного фронту:

  • Нічні співочі свята на Ратушній площі і на Співочому полі, що пройшли в червні, під час проведення традиційних Днів Старого міста;
  • Рок-концерти, що пройшли в серпні;
  • Музично-політичний захід «Пісня Естонії», на якому за версією ЗМІ зібралося близько 300 000 естонців, тобто близько третини від чисельності естонського народу, що відбулося 11 вересня 1988 на Співочому полі. В ході останнього заходу дисидентом Трівімі Веллісте був публічно озвучений заклик до незалежності.

16 листопада 1988 року Верховна Рада Естонської РСР більшістю голосів прийняла Декларацію про суверенітет Естонії.[13]

Люди, що прийшли на акцію Балтійський шлях, мали при собі переносні радіоприймачі для точного формування ланцюга за часом. Значки символізували єдність трьох держав в боротьбі за незалежність від Радянського Союзу

23 серпня 1989 року Народні фронти трьох прибалтійських республік провели спільну акцію під назвою Балтійський шлях.

12 листопада 1989 року Верховна Рада Естонської РСР прийняла Постанову «Про історико-правову оцінку подій, що мали місце в Естонії в 1940 році», яка визнала незаконною декларацію від 22 липня 1940 року про входження ЕРСР в Радянський Союз.

23 березня 1990 року Компартія Естонії вийшла зі складу КПРС.

30 березня 1990 року Верховна Рада ЕРСР прийняла постанову про державний статус Естонії. Заявивши, що окупація Естонської Республіки Радянським Союзом 17 червня 1940 роки не перервала де-юре існування Естонської Республіки, Верховна Рада оголосила державну владу Естонської РСР незаконною з моменту її встановлення і проголосила початок відновлення Естонської Республіки. Був оголошений перехідний період до формування конституційних органів державної влади Естонської Республіки.[14].

3 квітня 1990 року Верховна Рада СРСР прийняла постанову № 1410-I «Про введення в дію Закону СРСР Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР»[15], фактично оголошуючи юридично нікчемними декларації Верховних Рад прибалтійських республік про анулювання входження в СРСР і будь-які наступні рішення, що випливають з них.

8 травня того ж року Верховна Рада Естонської РСР прийняла закон про визнання недійсним найменування «Естонська Радянська Соціалістична Республіка». Також згідно з цим законом було припинено використання герба, прапора і гімну Естонської РСР як державних символів і відновлено дію Конституції Естонської Республіки 1938 роки (де в статті 1 зазначено, що Естонія є самостійною і незалежною республікою).

15 травня по ініціативі робітників заводів союзного підпорядкування перед будівлею Верховної Ради зібрався мітинг, на якому представники російськомовного населення республіки зажадали скасування постанови ВР від 8 травня «Про державну символіку» і відставки керівників Естонської РСР. Пізніше натовп рушив до будівлі Верховної Ради і увірвався на її територію. Голова уряду Едгар Савісаар виступив по республіканському радіо до народу: «Люди Естонії ... Представники Інтерруху і Об'єднаної ради трудових колективів атакують будівлю Верховної Ради... Відбувається спроба перевороту ... Повторюю - нас атакують ...». Тисячі естонців вийшли на захист свого уряду. Незабаром учасники штурму покинули будівлю парламенту, після чого члени загону самооборони «Кайтселійту» взяли під охорону урядові установи, пошту і радіо.[16]

У ніч з 1 на 2 вересня члени організації «Кайтселійт» встановили прикордонні стовпи і шлагбаум на території Ленінградської і Псковської областей РРФСР, де проходила радянсько-естонська межа, закріпленої Тартуським мирним договором у 1920 році.[17]

Реєстраційна картка про громадянство Естонії з 1989 року

12 січня 1991 року в ході візиту в Таллінн Голови Верховної Ради РРФСР Бориса Єльцина між ним і Головою Верховної Ради Естонської Республіки Арнольдом Рюйтелем було підписано «Договір про основи міждержавних відносин РРФСР з Естонською Республікою», в якому обидві сторони визнали одна одну суверенними державами і суб'єктами міжнародного права.[18].

3 березня відбувся референдум з питання незалежності Естонської Республіки, в якому взяли участь лише правонаступні громадяни Естонської Республіки (переважно естонці за національністю), а також особи, які отримали так звані «зелені картки» Конгресу Естонії (умовою отримання картки була усна заява про підтримку незалежності Естонської Республіки. Було видано близько 25 000 карток, їх власникам згодом було надано громадянство Естонії). 78% тих, хто проголосував підтримали ідею національної незалежності від СРСР.[19]

20 серпня 1991 року парламент Естонії прийняв постанову «Про державну незалежність Естонії»[20], а 6 вересня того ж року Державна Рада СРСР офіційно визнала незалежність Естонії.

Латвія[ред.ред. код]

У Латвійській РСР, в період 1988-1990 років, відбувається посилення Народного Фронту Латвії, що виступав за незалежність, наростає боротьба з Інтернаціональним фронтом трудящих Латвійської РСР, який виступав за збереження членства в СРСР.

4 травня 1990 року Верховна Рада Латвійської РСР прийняла Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки.[21] 3 березня 1991 року декларація була підкріплена всенародним опитуванням. Через 5 місяців, 21 серпня Верховна Рада Латвії прийняла конституційний закон «Про державний статус Латвійської Республіки»[22], який остаточно підтвердив незалежність держави.

Особливістю відділення Латвії та Естонії є те, що, з метою отримання контролю на своїй території в умовах порівняно невеликої відносної більшості титульного населення, республіканське громадянство було надано лише тим особам, які проживали в цих республіках на момент їх приєднання до СРСР та їхнім нащадкам.

Процес відділення Грузії[ред.ред. код]

Акт про відновлення державної незалежності Грузії, 1991 рік

Починаючи з 1989 року в Грузії виникає рух за вихід зі складу СРСР, який посилюється на тлі розростання грузино-абхазького і грузино-осетинського конфліктів. 9 квітня 1989 року в Тбілісі відбуваються зіткнення з військами, в результаті яких загинули 16 осіб. З подій 9 квітня розпочався процес консолідації грузинського суспільства навколо ідей національної незалежності, відновлення грузинської державності.

9 березня 1990 року сесія Верховної Ради Грузинської РСР ухвалила постанову «Про гарантії захисту державного суверенітету Грузії» в якому оголосила, що введення військ Радянської Росії в Грузію в лютому 1921 року і заняття її території були з правової точки зору військовим втручанням (інтервенцією) і окупацією з метою повалення існуючого політичного ладу (Грузинської Демократичної Республіки), а з політичної точки зору фактичною анексією. Засуджуючи «окупацію і фактичну анексію Грузії Радянською Росією як міжнародний злочин», ВР оголосила, що прагне до анулювання наслідків порушення Договору від 7 травня 1920 року для Грузії і до відновлення прав Грузії, визнаних Радянською Росією цим договором. Також було оголошено про початок переговорів щодо відновлення незалежної Грузинської держави, оскільки Договір про утворення СРСР, на думку депутатів, «був по відношенню до Грузії незаконним».[23][24]

28 листопада 1990 року в ході виборів була сформована Верховна Рада Грузії на чолі з Звіадом Гамсахурдіа, який пізніше (26 травня 1991 року) був обраний президентом на всенародному голосуванні. 15 листопада 1990 року парламент прийняв постанову про перейменування Грузинської РСР в Республіку Грузія.

31 березня 1991 року в Грузинській РСР відбувся референдум щодо відновлення незалежності Грузії, на якому за висунуте питання проголосувало 98,93% учасників референдуму. 9 квітня в 12 годині 30 хвилин Верховна Рада Грузії прийняла Акт про відновлення державної незалежності Грузії. Грузія стала п'ятою з союзних республік, що оголосили незалежність ще до серпневих подій (ГКЧП).

Процес відділення Азербайджану[ред.ред. код]

У 1988 році в Азербайджані сформувався Народний фронт Азербайджану, який став на чолі азербайджанського національного руху і особливо посилився на тлі карабаського конфлікту. 23 вересня 1989 року Верховна Рада Азербайджанської РСР прийняла Конституційний закон про суверенітет Азербайджанської РСР.[25] 29 грудня того ж року року в Джалілабаді активісти Народного фронту захопили будівлю міськкому партії, при цьому десятки людей були поранені.[26] 31 грудня на території Нахічеванської АРСР натовп людей зруйнував держкордон з Іраном. Майже 700 км кордону було знищено.

Марка Азербайджану, присвячена подіям чорного січня

Тисячі азербайджанців перетнули річку Аракс, натхнені першою за довгі десятиліття можливістю братання з своїми співвітчизниками в Ірані.[26][27] 10 січня 1990 Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову «Про грубі порушення закону про державний кордон СРСР на території Нахічеванської АРСР», рішуче засудивши подію[28] 11 січня 1990 року група радикально налаштованих членів Народного фронту штурмом взяла кілька адміністративних будівель і захопила владу в місті Ленкорань, скинувши радянську владу.[26] 19 січня надзвичайна сесія Верховної Ради Нахічеванської АРСР прийняла постанову про вихід Нахічеванської АРСР з Союзу РСР і оголошення незалежності.[29]

В ніч з 19 на 20 січня 1990 радянська армія штурмувала Баку з метою розгрому Народного фронту і порятунку влади Комуністичної партії в Азербайджані.[30][31][32].

30 серпня 1991 Верховна Рада Азербайджанської РСР прийняла Декларацію «Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки»[33], а 18 жовтня був прийнятий Конституційний акт «Про державну незалежність Азербайджанської Республіки».[34] 10 вересня було проведено Надзвичайний з'їзд Комуністичної партії Азербайджану, на якому приймається рішення про розпуск компартії.

29 грудня пройшов референдум про державну незалежність Азербайджану (вже після того, як Азербайджан підписав алматинський протокол до Біловезької угоди щодо припинення існування СРСР і після того, як Рада Республік Верховної Ради СРСР прийняла декларацію про визнання цієї угоди), на якому за незалежність проголосувало 99,58% учасників референдуму.

Молдова[ред.ред. код]

У Молдові специфіка ідеологічної спрямованості національного руху полягала у проголошенні тези про ідентичність молдавської і румунської мов і в закликах до об'єднання Молдови і Румунії. У травні 1989 року був створений Народний фронт Молдови, який об'єднав в собі ряд націоналістичних організацій. 23 червня Верховна Рада Молдавської РСР затвердила Висновок спеціальної комісії по пакту Молотова-Ріббентропа, в якому створення Молдавської РСР було оголошено незаконним актом, а Бессарабія і Північна Буковина - окупованими румунськими територіями. На підставі Висновку 31 липня президія Тираспольської міської ради проголосила, що якщо Молдавська РСР була створена незаконно, то лівобережжя Дністра також було незаконно в неї включено, і президія «не вважає себе зв'язаною якими-небудь зобов'язаннями перед керівництвом Молдови».

7 листопада Народний фронт Молдови зірвав проведення військового параду в Кишиневі, а 10 листопада був здійснений штурм будівлі МВС республіки, в ході якого постраждали кілька співробітника МВС і прихильників НФМ.

Георге Гімпу замінює прапор МРСР (нині державний прапор в невизнаному Придністров'ї) на прапор Румунії (прапор у Молдови того ж забарвлення, але з національним гербом) над парламентом МРСР, 27 квітня 1990 року.

Зростання молдавського націоналізму, проголошення курсу на вихід з СРСР і заклики до об'єднання з Румунією, введення прапора на кшталт румунського триколора як державного, позбавлення державного статусу російської мови і переклад молдавської на латинський алфавіт - викликали негативну реакцію у жителів південної і східної Молдови. 12 листопада відбувся Надзвичайний з'їзд представників гагаузького народу, на якому була проголошена Гагаузька АРСР у складі Молдови, але Президія парламенту республіки скасувала рішення Надзвичайного з'їзду, назвавши їх антиконституційними.[35]

Слідом за цим у кінці 1989 - початку 1990 року в Придністров'ї був проведений референдум щодо незалежності регіону. 2 вересня 1990 року на II Надзвичайному з'їзді депутатів всіх рівнів Придністров'я була проголошена Придністровська Молдавська РСР. Обидві держави не були визнані керівництвом СРСР.[36]

6 травня 1990 року уздовж всієї річки Прут, що розділяє Молдову і Румунію, відбулася акція «Міст квітів», в ході якої жителі Румунії перетнули радянсько-румунський кордон без пред'явлення будь-яких документів. Друга акція подібного роду сталася 16 червня 1991 року, коли жителі Молдавської РСР перетнули кордон в бік Румунії.

23 червня 1990 року Верховна Рада РСР Молдова прийняла декларацію про суверенітет. 19 серпня відбувся I З'їзд народних депутатів - гагаузів, обраних до Рад різних рівнів, на якому була прийнята «Декларація про свободу і незалежність гагаузької народу від Республіки Молдова», проголосивши Республіку Гагаузія у складі СРСР. 21 серпня на надзвичайному засіданні Президії Верховної Ради Молдови рішення щодо проголошення республіки було визнано незаконним, а проведення з'їзду депутатів - антиконституційним. У жовтні в Гагаузії були оголошені вибори в неконституційний орган - так звану Верховну Раду Гагаузії. Прем'єр-міністр Молдови Мірча Друк 25 жовтня, з метою зірвати вибори направив в Комрат («Похід на Гагаузію») автобуси з волонтерами в супроводі міліції. У Гагаузії розпочалась мобілізація, проте прибуття частин Радянської Армії запобігло кровопролиття.

27 серпня 1991 року Верховна Рада Молдови прийняла Декларацію про незалежність і визнала незаконним встановлений в 1940 році кордон з Україною.

Населення східної та південної Молдави, прагнучи уникнути інтеграції з Румунією, оголосило про невизнання незалежності Молдови від СРСР і проголосило утворення двох нових республік, які виявили бажання залишитися в СРСР. Першою про відділення від Молдови оголосила ГССР, яка пізніше після розпаду СРСР поміняла свою назву на Республіка Гагаузія. На наступний день в знак солідарності з гагаузами про вихід із складу Молдови оголосила так само і ПМССР, яка теж пізніше в ході референдуму після розпаду СРСР поміняла свою назву на ПМР.

Декларація про державний сувернітет РРФСР[ред.ред. код]

12 червня 1990 Перший З'їзд народних депутатів РРФСР прийняв Декларацію про державний суверенітет РРФСР. Декларація затвердила пріоритет Конституції і Законів РРФСР над законодавчими актами СРСР. Серед принципів декларації були:

  • Державний суверенітет, забезпечення кожному невід'ємного права на гідне життя, визнання загальновизнаних норм міжнародного права в галузі прав людини;
  • Норми народовладдя: визнання носієм суверенітету і джерелом державної влади багатонаціонального народу Росії, його права на безпосереднє здійснення державної влади, виключне право народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством Росії; неможливість зміни території РРФСР без волевиявлення народу, вираженого шляхом референдуму;
  • Принцип забезпечення за всіма громадянами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухам і релігійними організаціями рівних правових можливостей брати участь в управлінні державними і громадськими справами;
  • Поділ законодавчої, виконавчої та судової влади як найважливіший принцип функціонування правової держави в РРФСР;
  • Розвиток федералізму: істотне розширення прав усіх регіонів РРФСР.

«Парад суверенітетів» в автономних республіках і областях РРФСР[ред.ред. код]

6 серпня 1990 року голова Верховної Ради РРФСР Борис Єльцин зробив в Уфі заяву: «беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути»[37].

З серпня по жовтень 1990 року відбувається «парад суверенітетів» автономних республік і автономних областей РРФСР. Більшість автономних республік проголошують себе радянськими соціалістичними республіками в складі Росії. Зокрема 20 липня Верховна Рада Північно-Осетинської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Північно-Осетинської АРСР. Слідом за цим 9 серпня була прийнята Декларація про державний суверенітет Карельської АРСР, 29 серпня - Комі РСР, 20 вересня - Удмуртської Республіки, 27 вересня - Якутської-Саха РСР, 11 жовтня - Башкирської РСР-Башкортостану, 18 жовтня - Калмицької РСР, 22 жовтня - Марійської РСР, 24 жовтня - Чуваської РСР, 25 жовтня - Горно-Алтайської АРСР.[38]

Спроба відділення Татарстану[ред.ред. код]

30 серпня 1990 року Верховна Рада Татарської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Республіки Татарстан. У декларації, на відміну від деяких союзних і майже всіх інших автономних російських (крім Чечено-Інгушетії) республік, не було вказано знаходження республіки ні в складі РРФСР, ні в СРСР і було оголошено, що як суверенна держава і суб'єкт міжнародного права вона укладає договори і союзи з Росією та іншими державами. В ході масового обвалу СРСР Татарстан з таким же формулюванням прийняв декларації і постанови про незалежність і входження в СНД, провів референдум, прийняв конституцію.

18 жовтня 1991 була прийнята Постанова Верховної Ради про державну незалежність Татарстану.

Восени 1991, при підготовці до підписання 9 грудня 1991 Договору про створення ССД як конфедеративного союзу, Татарстан знову оголосив про бажання самостійного вступу в ССД.

26 грудня 1991 року, у зв'язку з Біловезькою угодою про припинення існування СРСР і створення СНД, була прийнята Декларація про входження Татарстану в СНД на правах засновника.

Чеченська революція[ред.ред. код]

Прапор Конгресу

Влітку 1990 року група видних представників чеченської інтелігенції виступила з ініціативою проведення Чеченського національного з'їзду для обговорення проблем відродження національної культури, мови, традицій та історичної пам'яті. 23-25 листопада ​​в Грозному пройшов Чеченський національний з'їзд, який обрав Виконавчий комітет на чолі з головою генерал-майором Джохаром Дудаєвим.[39]

27 листопада Верховна Рада Чечено-Інгушської АРСР під тиском виконкому ЧНС і масових акцій прийняла Декларацію про державний суверенітет Чечено-Інгушської Республіки. 8-9 червня 1991 пройшла 2-я сесія Першого Чеченського національного з'їзду, який оголосила себе загальнонаціональним Конгресом чеченського народу. Сесія прийняла рішення про позбавлення влади парламенту і проголосила Чеченську Республіку Нохчи-чо, а тимчасовим органом влади проголосила Виконком ЗКЧН на чолі з Джохаром Дудаєвим.

Події в Москві 19-21 серпня 1991 року стали каталізатором політичної обстановки в республіці. 19 серпня з ініціативи Вайнахської демократичної партії на центральній площі Грозного почався мітинг на підтримку російського керівництва, але після 21 серпня він став проходити під гаслами відставки Верховної Ради разом з його головою за «пособництво путчистам», а також перевиборів парламенту.

1-2 вересня 3-тя сесія ЗКЧН оголосив Верховну Раду Чечено-Інгушської Республіки позбавленою влади і передав всю владу на території Чечні Виконкому ЗКЧН. 4 вересня відбулося захоплення грозненського телецентру та будинку радіо. Голова Грозненського виконкому Джохар Дудаєв зачитав звернення, в якому назвав керівництво республіки «злочинцями, хабарниками, казнокрадами» і оголосив, що з «5 вересня до проведення демократичних виборів влада в республіці переходить в руки виконкому та інших загальнодемократичних організацій». У відповідь на це Верховна Рада оголосила з 00 години 5 вересня до 10 вересня надзвичайний стан в Грозному, але через шість годин Президія Верховної Ради скасувала надзвичайний стан.

6 вересня голова Верховної Ради Чечено-Інгушської АРСР Доку Завгаєв пішов у відставку, а в.о. голови став Руслан Хасбулатов. Через кілька день 15 вересня відбулася остання сесія Верховної Ради Чечено-Інгушської Республіки, на якій було прийнято рішення про саморозпуск. Як перехідний орган була утворена Тимчасова Вища Рада, яка складалась з 32 депутатів.

Проголошення суверенітету Білорусі[ред.ред. код]

Прапор Білорусі на поштовій марці 1992 року

У червні 1988 року був офіційно заснований Білоруський народний фронт «Відродження». Серед засновників були представники інтелігенції, в тому числі письменник Василь Биков.

Оргкомітетом БНФ 19 лютого 1989 був проведений перший санкціонований мітинг з вимогою скасування однопартійної системи, що зібрав понад 40 тисяч осіб. Мітинг БНФ проти недемократичного характеру виборів 1990 року зібрав 100 тисяч чоловік.

За підсумками виборів до Верховної Ради БРСР Білоруському народному фронту вдалося сформувати фракцію з 37 осіб в парламенті республіки.

Фракція БНФ стала центром об'єднання демократичних сил в парламенті. Вона ініціювала прийняття Декларації про державний суверенітет БРСР, запропонувала програму широкомасштабних ліберальних реформ в економіці. Дії БНФ користувалися підтримкою загальнореспубліканських незалежних профспілок, вирішальні голосування супроводжувалися численними демонстраціями на підтримку БНФ на Площі Леніна, перед будівлею парламенту Білорусі.

На відміну від прибалтійських республік і України, партійна еліта Білорусі в основному залишалася лояльною щодо центральної радянської влади і опиралася вимогам Білоруського народного фронту наданню Декларації про незалежність сили конституційного закону, створення інститутів державної влади, власної армії, валюти тощо.

Проте, після Серпневого путчу БНФ вдалося переконати комуністичну більшість надати Декларації силу конституційного закону, прийняти нову державну символіку і почати будувати інститути суверенної держави.

Референдум 1991 року «про збереження СРСР в оновленому вигляді»[ред.ред. код]

У березні 1991 року відбувся референдум, на якому проголосувало за «збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік» близько 76% від числа, що взяли участь у референдумі.

У шести союзних республіках (Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова, Вірменія), які раніше оголосили про незалежність або про перехід до незалежності, всесоюзний референдум фактично не проводився (владою цих республік були сформовані Центральні виборчі комісії, але загального голосування населення не було) за винятком деяких територій (Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я), проте в інший час проводилися референдуми про незалежність.

З 185,6 мільйонів громадян СРСР з правом голосу у референдумі взяли участь 148,5 мільйонів осіб (80,0% виборців). 145,82 млн (98,14%) бюлетенів були визнані дійсними, 2,76 млн (1,86%) — недійсними. На питання референдуму «Так» відповіли 113,5 млн осіб (77,85%), «Ні» — 32,3 мільйони (22,15%).[40]

На основі концепції референдуму з урахуванням його результатів передбачалось створення 20 серпня 1991 року нового союзу - Союзу Суверенних Держав (ССД) як м'якої федерації.

Підготовка нового Союзного договору[ред.ред. код]

Ідея підписання нового договору між союзними республіками, на базі якого можна було б створити нову Конституцію СРСР, виникла ще в 1989 році. Поступово з'являлись проекти створення замість СРСР конфедерації з різними назвами («співтовариство», «співдружність» тощо). У травні 1990 року розпочалась робота над концепцією та проектами майбутньої угоди.

У грудні 1990 року на IV З'їзді народних депутатів СРСР поіменним голосуванням було прийнято рішення про збереження федеративної держави зі старою назвою[41]. На цьому ж з'їзді Н. А. Назарбаєв висунув ідею укладання республіками союзного договору без участі центру, що свідчило про рішення рухатись в напрямку до конфедерації.

Союзні республіки і Новоогарьовські переговори:
   не брали участі в переговорах
   підписали заяву 23 квітня 1991 року, але підписувати союзний договір відмовились
   вели переговори до листопада 1991 року

Перший проект Договору про Союз Суверенних Держав був опублікований в газеті «Правда» 9 березня 1991 року, однак його обговорення відбувалось повільно[42].

Наприкінці 1990 — на початку 1991 року центральна влада в СРСР, попри спроби М. С. Горбачова зміцнити її, значно ослабла. У ситуації, що склалась, Горбачов вирішив апелювати до населення. Так, 17 березня 1991 року, в апогей кризи, був проведений референдум, в якому взяли участь 10 республік. На ньому 76,4%[41] учасників висловились за збереження Союзу, реформованого на демократичній основі[43]. Влада Латвії, Литви, Естонії, Грузії, Молдови та Вірменії відмовилась від проведення референдуму і в цих республіках він проходив з ініціативи окремих місцевих Рад та трудових колективів[41].

Користуючись результатами референдуму, після кількох невдалих спроб Горбачов 23 квітня розпочав процес розробки нового союзного договору[44]. Робота над створенням та редагуванням документу відбувалась в підмосковній урядовій резиденції Ново-Огарьово[42]. В ній брали участь юристи, працівники партійного апарату ЦК КПРС; сюди запрошувались і керівники союзних та автономних республік, часто приїздив і сам Горбачов. 19 травня в Ново-Огарьово з Горбачовим зустрічались Є. М. Примаков, О. М. Яковлєв, А. С. Черняєв, Г. Х. Шахназаров, В. І. Болдін, М. Я. Петраков та інші, які обговорювали концепцію договору до XXVIII з'їзду КПРС.[45] Варіанти угоди неодноразово змінювались; першопочатково планувалось підписати договір остаточно вже у вересні-жовтні того ж року.[41]

24 липня Горбачов урочисто оголосив про те, що робота над союзним договором завершена і документ відкритий для підписання (хоча насправді він був поширений ІТАР-ТАРС лише 14 серпня). У порівнянні з попереднім варіантом договору, опублікованим наприкінці червня, цей проект був більш поблажливим стосовно республік, що свідчило про відстоювання ними своїх вимог в ході переговорів. Так, російська мова, залишившись «мовою міжнаціонального спілкування», переставала бути державною; очільники республіканського уряду могли брати участь у роботі союзного кабінету міністрів з правом вирішального голосу, а підприємства військово-промислового комплексу переходили під спільне управління Союзу та республік[46].

Остаточний текст майбутнього договору містив чимало неузгоджень. Невирішеним залишався один з найважливіших його пунктів — питання про союзні податки та збори. Проблеми викликав той факт, що формування бюджету Союзної держави визначалось в першу чергу рішеннями республік, що мали ввійти до неї, а це не сприяло формуванню загальносоюзної системи оподаткування. За пропозицією Єльцина, союзний бюджет мав формуватись за рахунок узгоджених з республіками фіксованих відрахувань з республіканських бюджетів, однак не уточнювалося, хто буде стягувати цей податок — союзні чи республіканські органи. В той же час, текст містив багато нечітких формулювань багатьох принципових положень, здатних викликати можливі двозначності та конфлікти. Не вирішувалось питання про самостійну зовнішню політику «суверенних держав», як-то можливість їх вступу до ООН чи відкриття власних посольств. Без вирішення залишалося й питання про статус тих шести республік, які не мали наміру підписувати союзний договір (тим часом, мусульманські республіки Середньої Азії, не ставлячи радянський центр до відома щодо своїх намірів, уклали між собою двосторонні угоди). Крім того, не було зрозуміло, чи переходили у повну власність республік природні ресурси, найбільш цінні й прибуткові з яких знаходилися на території РРФСР[46].

Карикатура на новий союзний договір

Новий проект союзного договору багато в чому був позбавлений абсолютної логіки. Так, прийнята в Ново-Огарьово процедура поетапного підписання договору призводила до безпрецедентної в світовій практиці ситуації, коли протягом тривалого часу на одній території мали співіснувати два державних утворення: Союз Радянських Соціалістичних Республік та Союз Радянських Суверенних Республік, з різним законодавством та навіть різними кордонами.[41]

Новоогарьовський процес, який був відновлений восени 1991 року, відрізнявся від попереднього етапу зміною деяких політичних орієнтирів. Якщо колись Горбачов відкрито прагнув утримати в Союзі якомога більше республік (передусім, Україну), що спричинило недоліки попередніх проектів договору, то тепер на порядку денному був вже сам факт укладення угоди. При цьому кількість республік, які пішли б на підписання договору, вже не була визначальною. Такий підхід був реалістичнішим, оскільки він дозволяв стабілізувати становище хоча б локально[47].

14 листопада відбулось чергове засідання Державної Ради СРСР в Ново-Огарьово, на якому були присутні представники семи республік. Дискусія розгорнулась навколо центрального питання щодо форми нового державного утворення. Це могла бути або одна союзна держава (на зразок СРСР), або союз окремих держав. Через чотири години переговорів[48] було досягнуто домовленості про створення єдиної «конфедеративно-демократичної держави»[44].

У цей час несподівано змінилась позиція Єльцина. До останнього він висловлював підтримку союзному договору[47], а вже 18 листопада заявив, що незадоволений переговорами в Ново-Огарьово, оскільки «довелось піти на більші компроміси, ніж потрібно було б»[45]. 25 листопада на зібранні Державної Ради СРСР Єльцин відмовився підписати вже узгоджений і підготовлений до розсилки в республіки союзний договір[44]. Через два дні текст договору був опублікований в друкованих ЗМІ. Горбачов до останнього запевняв громадськість, що угоду таки буде підписано, однак це було безрезультатним.

Серпневий путч ДКНС[ред.ред. код]

Докладніше: Серпневий путч та ДКНС

Ряд державних і партійних діячів зробили спробу збереження єдності країни, відому також як «Серпневий путч».

19 серпня 1991 група політиків з оточення Горбачова оголосила про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Вони зажадали від президента, який знаходився на відпочинку в Криму, введення в країні надзвичайного стану або тимчасової передачі влади віце-президенту Геннадію Янаєву. Тільки дві союзні республіки - Азербайджанська і Білоруська РСР підтримали ДКНС[49][50], інші республіки - Латвійська, Литовська, Молдовська і Естонська РСР відкинули акти ГКЧП.[49]

Після оголошення про створення ДКНС та ізоляції Горбачова в Криму, Єльцин очолив протидію ДКНС і перетворив Будинок Рад Росії в центр опору. Уже в перший день подій Єльцин, виступаючи з танка перед Білим домом, назвав дії ДКНС державним переворотом, згодом оприлюднив низку указів про невизнання дій ДКНС.[51] 23 серпня Єльцин підписав указ про призупинення діяльності КП РРФСР а 6 листопада - про припинення діяльності КПРС.

Поразка і саморозпуск ДКНС фактично привів до краху центральної влади СРСР, перепідпорядкування владних структур республіканським лідерам і прискоренню розпаду Союзу. Протягом місяця після путчу оголосили про незалежність одна за одною органи влади майже всіх союзних республік. Деякі з них для надання легітимності цих рішень провели референдуми про незалежність.

Негайно, у вересні 1991, західними країнами була масово визнана незалежність прибалтійських республік (яка ними була оголошена ще на початку 1990-го).

2 жовтня 1991 року на аеродромі Ювілейний (Байконур) пройшла зустріч керівників 12 республік СРСР (не були присутні лідери Латвії, Литви та Естонії).

18 жовтня 1991 року в Кремлі був укладений Договір про економічне співтовариство. Його підписали лідери восьми республік (крім Азербайджану, Грузії, Молдови та України) та М. С. Горбачов як президент СРСР. Учасниками договору визнавалися свобода виходу із товариства, приватна власність, свобода підприємництва і конкуренція. Договором дозволялося введення національних валют; передбачалося поділ золотого запасу СРСР, його алмазного і валютного фондів.

28 жовтня 1991 року на пост Голови Верховної Ради РРФСР обрано Руслан Хасбулатов.

6 листопада 1991 указом Президента РРФСР Б.Єльцина діяльність КПРС і Комуністичної партії РСФСР на території Росії була припинена.

14 листопада 1991 сімома республіками з дванадцяти (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан) було прийнято рішення щодо укладання договору про створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як конфедерації зі столицею в Мінську. Підписання було намічено на 9 грудня 1991 року.

Проголошення суверенітету республіками СРСР[ред.ред. код]

Республіка Перейменування Проголошення суверенітету Проголошення виходу з СРСР Незалежність де-юре
Естонська РСР 8 травня 1990 16 листопада 1988 8 травня 1990[52] 6 вересня 1991[53]
Литовська РСР 11 березня 1990 26 травня 1989 11 березня 1990[8] 6 вересня 1991[54]
Латвійська РСР 4 травня 1990 28 липня 1989 4 травня 1990[21] 6 вересня 1991[55]
Азербайджанська РСР 5 лютого 1991 23 вересня 1989 30 серпня 1991[33] 26 грудня 1991[56]
Грузинська РСР 14 листопада 1990 26 травня 1990 9 квітня 1991[57] 26 грудня 1991[56]
Російська РФСР 25 декабря 1991 12 червня 1990 [58] 26 грудня 1991[56]
Узбецька РСР 30 вересня 1991 20 червня 1990 31 серпня 1991[59] 26 грудня 1991[56]
Молдовська РСР 5 червня 1990 23 червня 1990 27 серпня 1991[60] 26 грудня 1991[56]
Українська РСР 17 вересня 1991 16 липня 1990 24 серпня 1991[61] 26 грудня 1991[56]
Білоруська РСР 19 вересня 1991 27 липня 1990[62] 26 грудня 1991[56]
Туркменська РСР 27 жовтня 1991 22 серпня 1990 27 жовтня 1991[63] 26 грудня 1991[56]
Вірменська РСР 24 серпня 1990 23 серпня 1990[64] 26 грудня 1991[56]
Таджицька РСР 31 серпня 1991 24 серпня 1990 9 вересня 1991[65] 26 грудня 1991[56]
Казахська РСР 10 грудня 1991 25 жовтня 1990 16 грудня 1991[66] 26 грудня 1991[56]
Киргизька РСР 5 лютого 1991 15 грудня 1990 31 серпня 1991[67] 26 грудня 1991[56]

Біловезька угода[ред.ред. код]

Докладніше: Біловезька угода
Леонід Кравчук (ліворуч), Станіслав Шушкевич (центр) та Борис Єльцин (2 праворуч) після підписання угоди про створення СНД у Біловезькій пущі

8 грудня 1991 року глави трьох з чотирьох республік, засновників СРСР[68], - Білорусі, Росії та України, - зібравшись в Біловезькій пущі (село Віскули[69], Білорусь), констатували, що СРСР припиняє своє існування, оголосили про неможливість утворення ССД і підписали Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД)[70]. Підписання угоди викликало негативну реакцію Горбачова, однак після серпневого путчу реальної влади він вже не мав. За словами Б.М. Єльцина, Біловезьку угода не розпускав СРСР, а лише констатувала його фактичний до того моменту розпад[71].

10 грудня Верховна Рада України c застереженнями ратифікувала угоду про створення СНД[72]. За ратифікацію проголосувало 288 депутатів, 10 проголосували проти і 7 утрималися. Відразу після цього відбулася телефонна розмова Кравчука з Шушкевичем, який в цей момент вів засідання Верховної Ради Білорусі[73]. Після закінчення цієї розмови білоруські депутати поставили угоду на голосування. За ратифікацію проголосувало 263 депутата, 1 проголосував проти і 2 утрималися[74] . Згадки про СРСР залишалися в Конституції Республіки Білорусь 1978 року аж до прийняття нової в березні 1994 року[75].

У той же день народні депутати СРСР Олександр Оболенський і Володимир Самарін почали збір підписів серед своїх колег за скликання надзвичайного VI З'їзду народних депутатів СРСР[76]. Під зверненням до Президента і Верховної Ради СРСР з пропозицією скликати З'їзд підписалося 397 депутатів[77].

11 грудня Комітет конституційного нагляду СРСР виступив із заявою, що засуджує Біловезьку угоду. Повний текст заяви в пресі не був опублікований[78]. Заява містила наступний висновок: «Будь-які республіки не можуть приймати на себе вирішення питань, що стосуються прав та інтересів інших республік. З цієї точки зору констатація того, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування ..." не має юридичної сили»[79]. Позиція ККН грунтувалася також на тому, що «відповідно до Союзного договору 1922 року Білорусь, РРФСР і Україною, будучи одними із засновників СРСР, разом з тим ніякого особливого статусу і будь-яких додаткових прав в порівнянні з іншими союзними республіками не мали. З того часу в конституційному законодавстві СРСР став діяти принцип рівноправності союзних республік. Отже, Білорусь, РРФСР і Україна були неправомочні вирішувати питання, що стосуються прав та інтересів усіх республік, які входять до Радянського Союзу»[80]. Практичних наслідків ця заява не мала.

12 грудня Верховна Рада РРФСР під головуванням спікера парламенту Руслана Хасбулатова ратифікувала Біловезьку угоду[81], а також прийняла рішення про денонсацію РРФСР союзного договору 1922 року[82] (ряд юристів вважає, що денонсація цього договору була безглуздою, оскільки він втратив силу в 1924 році з прийняттям першої конституції СРСР)[73][83][84] і про відкликання російських депутатів з Верховної Ради СРСР. Внаслідок відкликання депутатів, Рада Союзу позбулася кворуму. Ряд членів російського парламенту відзначали, що, згідно зі статтею 104 діючої на той момент Конституції РРФСР для ратифікації угоди необхідно було скликати парламент - З'їзд народних депутатів РРФСР, оскільки угода зачіпала державний устрій республіки як частини Союзу РСР і тим самим тягло за собою зміну російської конституції.[85][86] Слід зазначити, що формально Росія і Білорусь не проголошували незалежність від СРСР, а лише констатували факт припинення його існування. Також, Росія є державою-продовжувачем СРСР.

17 грудня голова Ради Союзу К. Д. Лубенченко констатував відсутність кворуму на засіданні[87]. Члени Ради Союзу провели збори народних депутатів СРСР. Збори ухвалили заяву в зв'язку з підписанням Біловезької угоди і ратифікацією його Верховними Радами Росії, Білорусі й України, в якій зазначено, що вважає прийняті рішення про ліквідацію загальнодержавних органів влади та управління незаконними й що, вони не відповідають ситуації, яка склалася й життєвим інтересам народів СРСР. Збори депутатів також заявили, що в випадку подальшого ускладнення обстановки в країні залишають за собою право скликання в майбутньому З'їзду народних депутатів СРСР.[88]

18 грудня Рада Республік прийняла декларацію, згідно з якою вона «сприймає з розумінням Угода Республіки Білорусь, РРФСР і України про створення Співдружності Незалежних Держав і вважає його реальною гарантією виходу з гострої політичної та економічної кризи». Також в цій заяві зазначалося, що «неприпустимі антиконституційні дії по відношенню до Верховної Ради і Президента СРСР».[89]

19 грудня, у зв'язку з ратифікацією угоди про створення СНД, президент РРФСР Борис Єльцин підписав постанову російського уряду про припинення діяльності МВС СРСР на території Російської Федерації.[90]

Рада Республік Верховної Ради СРСР

Декларація в зв'язку зі створенням Співдружності Незалежних Держав

від 26 грудня 1991 року № 142-Н


Опираючись на волю, виражену вищими державними органами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Республіки Киргизстан, Республіки Молдова, Російської Федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан і України про створення Співдружності Незалежних Держав, Рада Республік Верховної Ради СРСР констатує, що зі створенням Співдружності Незалежних Держав Союз РСР як держава і суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування.

Рада Республік Верховної Ради СРСР звертається до голів Незалежних Держав з пропозицією розглянути питання:

 — про правонаступництво Союзу РСР і союзних органів державної влади і управління в зв'язку з утворенням Співдружності Незалежних Держав;
 — про створення міжпарламентського органу Співдружності з метою збереження єдиного правового, економічного, гуманітарного та екологічного простору на територіях держав - учасниць Співдружності;
 — про ратифікацію, виконання та денонсацію міжнародних договорів, укладених Союзом РСР до утворення Співдружності.

Рада Республік Верховної Ради СРСР закликає вищі представницькі органи державної влади і глав держав - членів Співдружності вжити всіх залежних від них заходів для забезпечення прав і свобод громадян незалежно від їх національності відповідно до Декларації прав і свобод людини, мирного співжиття народів Співдружності, демократичного розвитку їх державності, добросусідських відносин та співпраці з державами і народами світової спільноти, неухильного виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод Союзу РСР.








Голова Ради Республік Верховної Ради СРСР
А.Алімжанов

Проголошення незалежності України[ред.ред. код]

В грудні 2015 Леонід Кравчук, перший Президент сучасної України, заявив:

«Від рук Кремля загинули 16 млн українців — від Голодомору, війни, репресій. Для нас було важливо зупинити це, знищити Радянський Союз»[91].

Фінансове банкрутство СРСР[ред.ред. код]

В кінці листопада 1991 союзний уряд опинився в скрутному фінансовому стані. В СРСР вже не було грошей на союзну армію, науку, культуру та інше. В інших республік, навпаки, ці гроші були. Я визнавав Б. Єльцин під час телефонної розмови з президентом США Дж. Бушем старшим від 30 листопада 1991:

...Я хочу сказати, що я зустрічався з Горбачовим і керівниками союзного уряду з питання бюджету, тому що бюджет на межі краху. У союзу немає грошей... У Росії, з іншого боку, бюджет з профіцитом. Так що тільки Росія може врятувати всю країну. Ми домовилися створити консолідований союзно-російський бюджет. Всі республіки погодилися дати гарантії по кредиту, який надасть Союзу одна Росія. Таким чином ми можемо підтримати Радянський Союз, щоб не збанкрутувати за нашими зобов'язаннями перед рештою світу. Так що Росія готова передати 60 мільярдів рублів в союзний бюджет[92]

Економічний аналітик Андрій Ілларіонов підкреслює, що станом на 30 листопада загрози економічно-фінансового банкрутства СРСР не було, а була навпаки, домовленість між Горбачовим і Єльциним про наступні кроки для запобігання цієї загрози:

- Створення консолідованого союзно-російського бюджету,
- Надання російського кредиту Союзу,
- Передача 60 млрд.руб. - Чи то у вигляді вищезгаданого кредиту, чи то у вигляді додаткової дотації

Однако цей план не був введений в дію, а навпаки - через два з половиною тижні, 18 грудня, СРСР був оголошений банкрутом. А через три з невеликим тижні, 25 грудня, Горбачов пішов з посади президента СРСР.

Колишній радник президента Росії А.Ілларіонов виказав впевненість, що з 11 по 25 грудня в дію був введений інший план - план банкрутства СРСР. Але також те, що ні цей план, ні його реалізація не мають нічого спільного з здійсненої Єгором Гайдаром (під час подій міністр економіки і фінансів РРФСР) 15 років по тому операцією прикриття під назвою «Загибель імперії», за допомогою якої російську публіку вдалося настільки легко переконати в фальсифікованій версії подій, що відбулися[92].

Розпад СРСР з точки зору права[ред.ред. код]

Законодавство СРСР
Стаття 72 Конституції СРСР 1977 року[93] визначала: «За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу з СРСР» (рос. За каждой союзной республикой сохраняется право свободного выхода из СССР). Порядок реалізації цього права, закріплений законом[94], дотриманий не був, проте був легітимізований, головним чином, внутрішнім законодавством держав, що вийшли з СРСР, а також подальшими подіями, наприклад їх міжнародно-правовим визнанням з боку світової спільноти — всі 15 колишніх союзних республік визнаються світовим співтовариством як незалежні держави і представлені в ООН.

Наслідки та їх оцінки[ред.ред. код]

Україна
  • Леонід Кравчук[95]:
    «Від рук Кремля загинули 16 млн українців - від Голодомору, війни, репресій. Для нас було важливо зупинити це, знищити Радянський Союз»
Росія
  • В. Путін:
    Розпад СРСР — це найбільша геополітична катастрофа 20 століття
  • Вчений секретар Інституту російської історії РАН, автор ряду підручників з історії для середньої і вищої школи, доктор історичних наук Володимир Шестаков заявив:
Період у вітчизняній історії, що передує розпаду СРСР, так само як і самі події 1991 року висвітлюються в підручниках досить бідно. Однак на те є об'єктивні причини — досі немає фундаментальних досліджень і серйозних джерел[96]
  • Ректор МДІМВ, заступник голови Російського історичного товариства, кар'єрний чиновник-дипломат та фахівець з історії і культури країн Азії і Африки (тема дисертації: «Проблеми безпеки на Корейському півострові») академік РАН Анатолій Торкунов:
    Звичайно, дуже важко давати оцінку зовсім недавнім подіям. Але більш ніж двадцятирічний період, що минув після Біловезьких угод, дозволяє і детальніше, і більше аналітично про це написати, долаючи страхи здатися кон'юнктурним або неугодним комусь із представників влади[96]

Ностальгія[ред.ред. код]

За даними опитування Соціологічної групи «Рейтинг», у вересні 2015 року про розпад СРСР шкодували 31% громадян України, 56% — не шкодували, 14% — не визначилися. Найбільше про розпад Союзу шкодували малозабезпечені, малоосвічені та старші люди.[97]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Конституция СССР (1977), редакция от 24 июня 1981 г.
  2. Шарафулин М. М. Межнациональные конфликты: причины, типология, пути решения // KM.RU : сетевое издание. — 2012. — 10.
  3. Ст. 76-я Конституции СССР 1977 года
  4. Ст. 72-я Конституции СССР 1977 года
  5. Закон СССР от 03.04.1990 «О порядке решения вопросов, связанных с выходом союзной республики из СССР»
  6. Е.Гайдар: Почему рухнула советская империя? — интервью Е.Альбац(рос.)
  7. VIVOS VOCO: А. Д. Сахаров, Проект конституции
  8. а б ru:s:Акт о восстановлении независимого Литовского государства
  9. УЙТИ, ЧТОБЫ ОСТАТЬСЯ... (ru). Журнал «Власть». 19.03.1990. 
  10. Вильнюсские события в январе 1991 г.
  11. Указ Президента СССР от 5 февраля 1991 года № УП-1425 «О решениях Верховного Совета Литовской ССР от 16 и 18 января 1991 года о проведении опроса жителей республики» // Ведомости СНД и ВС СССР. — 1991. — № 7. — ст. 181.
  12. Ken Polsson (2007-2010). Chronology of World History January — February 1991 (en). Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2011-01-24. 
  13. Исполнилось 20 лет восстановлению суверенитета Эстонии // ERR Novosti, 16.11.2008
  14. ru:s:Постановление ВС ЭССР от 30.03.1990
  15. Закон СРСР "Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб'єктами федерації"
  16. "В ЭСТОНИИ ПРОИЗОШЛА ПОПЫТКА ПЕРЕВОРОТАМ (ru). Журнал "Коммерсантъ Власть". 21.05.1990. 
  17. "КАЙТСЕЛИЙТ" ЕДВА НЕ СОРВАЛ РОССИЙСКО-ЭСТОНСКИЕ ПЕРЕГОВОРЫ (ru). Журнал "Коммерсантъ Власть". 03.09.1990. 
  18. Договор об основах межгосударственных отношений Российской Советской Федеративной Социалистической Республики и Эстонской Республики (Москва, 12 января 1991 года)
  19. Путь к независимости. Estonica. Процитовано 2014-1-3. 
  20. ru:s:Постановление ВС Эстонской Республики от 20.08.1991
  21. а б ru:s:Декларация о восстановлении независимости Латвийской республики
  22. http://www.gorby.ru/userfiles/latvia_21.pdf
  23. Алексей Зверев (1996). Этнические конфликты на Кавказе. (1988—1994 г.). Contested Borders in the Caucasus, ed. Bruno Coppieters ISBN 90 5487 1172 NUGI 654. VUB University Press. Процитовано 2014-06-11. 
  24. s:Постановление ВС Грузинской ССР от 09.03.1990
  25. Конституционный закон Азербайджанской ССР «О суверенитете Азербайджанской Советской Социалистической Республики», 23 сентября 1989 г. (ru). Российский правовой портал: Библиотека Пашкова. 
  26. а б в Том де Ваал (8 июля 2005 г.). Глава 6. 1988-1990 гг. Азербайджанская трагедия (ru). Русская служба Би-би-си. 
  27. Пространство и время в мировой политике и международных отношениях (ru). МГИМО-Университет. 8 июля 2005 г. 
  28. {{{Заголовок}}}. — ISBN 978-5-9916-0092-7, 978-5-9692-0523-9.
  29. Нахичевань (ru). vexillographia.ru. 
  30. Сванте КОРНЕЛЛ. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения (ru). sakharov-museum.ru. 
    Оригінальний текст (рос.)

    26 января советский министр обороны Дмитрий Язов открыто заявил на пресс-конференции, что военная оккупация столицы Азербайджана была предпринята для того, чтобы не дать НФА свергнуть власть коммунистической партии.

  31. Human Rights Watch. «Playing the „Communal Card“: Communal Violence and Human Rights»
  32. ХРОНОЛОГИЯ КОНФЛИКТА (ru). Мемориал. 
    Оригінальний текст (рос.)

    В ночь на 20.01.90 года для спасения коммунистического режима, а не защиты армянского населения, как это официально утверждалось, в Баку были введены войска, при этом погибло большое количество мирных жителей.

  33. а б ru:s:Постановление ВС Азербайджанской Республики от 30.08.1991 № 179-ХII
  34. s:Конституционный акт О государственной независимости Азербайджанской Республики
  35. Фёдор Ангели (20.08.1990). ГАГАУЗСКАЯ АВТОНОМИЯ. ЛЮДИ И ФАКТЫ (1989-2005) (ru). 
  36. Указ Президента СССР о мерах по нормализации обстановки в ССР Молдова. (Известия, 1990, 23 декабря)
  37. Известия, 8 августа 1990
  38. "Декларация о государственном суверенитете Горно-Алтайской автономной советской социалистической республики" (принята Решением Горно-Алтайского областного Совета народных депутатов от 25.10.1990) (ru). Региональное законодательство Республики Алтай. 
  39. А.В.Черкасов и О.П.Орлов. Хроника вооружённого конфликта (ru). Мемориал. 
  40. Выборы в Советском Союзе в 1989–1991 г.г.
  41. а б в г д (рос.) Кара-Мурза С. Г. Советская цивилизация. В 2-х т. – Т.2. – М.: «Алгоритм», 2001. – 688 с. ISBN 5-9265-0046-2
  42. а б (рос.) Медведев Р. Советский Союз. Последние годы жизни. Конец советской империи. – М.: «АСТ», 2010. - 637 с. ISBN 978-5-17-059880-9
  43. (рос.) Боффа Дж. От СССР к России. История неоконченного кризиса. 1964-1994: Пер. с ит. Хаустовой Л. Я. — М.: «Междунар. отношения», 1996. — 320 с. ISBN 5-7133-0545-7
  44. а б в (рос.) Грачев А. С. Горбачев. Человек, который хотел, как лучше… – М.: «Вагриус», 2001. - 496 с. ISBN 5-264-00573-7
  45. а б (рос.) Черняев А. С. 1991 год: Дневник помощника президента СССР. — М.: «Терра», «Республика», 1997. — 336 с. ISBN 5-300-01358-7
  46. а б Верт Н. Історія Радянської держави. 1900—1991. Пер. з фр. / Навчальний посібник. — Рівне: «Вертекс», 2001. — 480 с. ISBN 966-7147-11-8
  47. а б (рос.) Чешко С. Роль этнонационализма в распаде СССР. Трагедия великой державы: национальный вопрос и распад Советского Союза: сборник. — М. : «Социально-политическая мысль» (Пушкино), 2005. — С. 464-465.
  48. (рос.) Горбачев М. Декабрь-91. Моя позиция. — M.: «Новости», 1992. — 224 с. ISBN 5-7020-0706-9
  49. а б Игорь Ъ-Бунин. Союзные республики: путч как индикатор химического состава // Коммерсантъ, № 34 от 26 августа 1991.
  50. Ольга Васильева. «Республики во время путча» // В сборнике «Путч. Хроника тревожных дней». — Издательство «Прогресс», 1991.
  51. Указ Президента РСФСР от 23.08.1991 № 79 «О приостановлении деятельности Коммунистической партии РСФСР»
  52. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок estonia не вказаний текст
  53. Постановление Государственного Совета СССР от 6 сентября 1991 № 3-ГС «О признании независимости Эстонской Республики»
  54. Постановление Государственного Совета СССР от 6 сентября 1991 № 1-ГС «О признании независимости Литовской Республики»
  55. Постановление Государственного Совета СССР от 6 сентября 1991 № 2-ГС «О признании независимости Латвийской Республики»
  56. а б в г д е ж и к л м н s:Декларация Совета Республик ВС СССР от 26.12.1991 № 142-Н
  57. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок gruzia не вказаний текст
  58. Росія не проголошувала незалежності від СРСР і розглядає себе як державу—продовжувача Радянського Союзу, кінець існування якого було «констатовано» Біловезькою угодою, підписаною 8 грудня 1991 року представниками РРФСР, України і Білорусі, і Декларацією Ради Республік ВР СРСР про припинення існування СРСР, прийнятої 26 грудня 1991 року
  59. ОБ ОСНОВАХ ГОСУДАРСТВЕННОЙ НЕЗАВИСИМОСТИ РЕСПУБЛИКИ УЗБЕКИСТАН
  60. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок moldavia не вказаний текст
  61. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок ukraina не вказаний текст
  62. 25 серпня 1991 року Декларації про державний суверенітет Білоруської РСР було надано статус конституційного закону.
  63. s:Конституционный закон Туркменистана о независимости и основах государственного устройства Туркменистана от 27.10.1991
  64. Декларация о независимости Армении от 23 августа 1990 года
  65. ПОСТАНОВЛЕНИЕ ВЕРХОВНОГО СОВЕТА РЕСПУБЛИКИ ТАДЖИКИСТАН О ПРОВОЗГЛАШЕНИИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ НЕЗАВИСИМОСТИ РЕСПУБЛИКИ ТАДЖИКИСТАН
  66. Конституционный закон Республики Казахстан от 16 декабря 1991 года № 1007-XII «О государственной независимости Республики Казахстан»
  67. ДЕКЛАРАЦИЯ о государственной независимости Республики Кыргызстан
  68. Закавказька Федерація була ліквідована в 1936 році в результаті самостійного входження Вірменії, Азербайджану і Грузії у склад Союзу РСР
  69. Ровно 15 лет назад распался СССР
  70. Распад СССР. Образование Российской Федерации | Виртуальная выставка к 1150-летию зарождения российской государственности
  71. Прибыловский В., Точкин Гр. Кто и как упразднил СССР
  72. Постановление Верховного Совета Украины от 10 декабря 1991 года № 1958-XII «О ратификации Соглашения о создании Содружества Независимых Государств»
  73. а б Владимир Исаков. Расчлененка. Кто и как развалил Советский Союз: Хроника. Документы. М., Закон и право. 1998.
  74. Постановление Верховного Совета Республики Беларусь от 10 декабря 1991 г. № 1296-XII О ратификации Соглашения об образовании Содружества Независимых Государств
  75. s:Конституция Республики Беларусь (1978)/редакция 22 февраля 1994 года
  76. Из истории создания Конституции Российской Федерации. Конституционная комиссия: стенограммы, материалы, документы (1990—1993 гг.) Т. 6: Дополнительные, мемуарные, справочные материалы, стр. 917-922. М., Фонд конституционных реформ. 2010. ISBN 978-5-9901889-2-1
  77. s:Предложение народных депутатов СССР от 10.12.1991 о созыве чрезвычайного Съезда народных депутатов СССР
  78. Позиция Комитета конституционного надзора // «Российская газета», 12 декабря 1991, № 272—273 (318—319)
  79. Газета "Ноев ковчег"
  80. Николай Рыжков. Агония власти. «Наш современник», № 1, 2007. Процитовано 2013-11-15. 
  81. Постановление Верховного Совета РСФСР от 12 декабря 1991 года «О ратификации Соглашения о создании Содружества Независимых Государств»
  82. Постановление Верховного Совета РСФСР «О денонсации Договора об образовании СССР»
  83. Дмитрий Юрьев: Распад СССР, «правопреемство» и добрая воля России, автор директор Центра информационной политики ГУ ВШЭ [1], [2]
  84. Лукьянова Е. А. Российская государственность и конституционное законодательство в России (1917—1993)
  85. На пути к «Беловежью»: «парад суверенитетов» и ложь Ельцина
  86. 23 года назад был узаконен распад СССР. Политика. Информационно-аналитический портал Inpress.ua
  87. Стенограмма собрания народных депутатов СССР. 17 декабря 1991 г. Бюллетень
  88. Заявление народных депутатов СССР
  89. Заявление Совета Республик Верховного Совета СССР (№ 138—Н от 18 декабря 1991 года). vedomosti.sssr.su. Процитовано 2013-11-15. 
  90. ПОСТАНОВЛЕНИЕ Правительства РСФСР от 19.12.1991 № 52 «О ПРЕКРАЩЕНИИ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ МИНИСТЕРСТВА ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СССР НА ТЕРРИТОРИИ РСФСР»
  91. Л.Кравчук розповів, чому було важливо знищити Радянський Союз
  92. а б Андрій Ілларіонов: Банкротство СССР, которого (почти) никто не ждал. - 4.10.2014
  93. Конституция СССР 1977 года (в редакции 1990 года). Глава 8
  94. Закон СССР от 3 апреля 1990 г № 1409-I «О порядке решения вопросов, связанных с выходом союзной республики из СССР»
  95. Перший Президент України Леонід Кравчук, виступаючи у 2015 р. на конференції Варшавського університету, розповів, чому було важливо знищити Радянський Союз. Про це передає кореспондент УНН. «Від рук Кремля загинули 16 млн українців - від Голодомору, війни, репресій. Для нас було важливо зупинити це, знищити Радянський Союз », - сказав Л.Кравчук.
  96. а б Німецька хвиля: Распад СССР в школьных учебниках: Россия(рос.)
  97. Рівень ностальгії за СРСР в Україні впав до 30% // dt.ua, 08.10.2015.

Посилання[ред.ред. код]