Національний музей народної архітектури та побуту України

Національний музей народної архітектури та побуту України

1.Середня Наддніпрянщина 2.Слобожанщина та Полтавщина 3.Полісся 4.Поділля 5.Карпати 6.Південь України 7.Вітряки 8.Ярмаркове поле 9.Сучасне село
50°21′16″ пн. ш. 30°30′44″ сх. д.
Країна	Україна
Розташування	Пирогів, Київ
Площа	133,5 га
Засновано	6 лютого 1969
Вебсторінка	pyrohiv.com.ua
1.Середня Наддніпрянщина 2.Слобожанщина та Полтавщина 3.Полісся 4.Поділля 5.Карпати 6.Південь України 7.Вітряки 8.Ярмаркове поле 9.Сучасне село
Національний музей народної архітектури та побуту України (Україна)
Національний музей народної архітектури та побуту України у Вікісховищі

Національний музей народної архітектури та побуту України (популярні назви, що походять від назви однойменного селища: «Пирогів», «Музей просто неба в Пирогові») — музей на природі, архітектурно-ландшафтний комплекс усіх історико-етнографічних регіонів України. Розташований на південній околиці Києва, у Голосіївському районі, поблизу селища Пирогів. Загальна площа — 133,5 га.

Часто зустрічається також неправильна назва «Пирогово» — калька з неправильної назви російською мовою.. Правильно російською мовою має бути: рос. «Пирогов», «Музей в Пирого́ве»^{[джерело?]}.

Заснований 6 лютого 1969 року. Цьому передували громадські ініціативи, зокрема, публікація відкритого листа про створення музею народної культури в Києві від 14 серпня 1965 року в газеті «Літературна Україна». Урядова програма була розроблена дослідниками народної архітектури та етнографії. Колектив музею виконав експедиційно-пошукову роботу зі створення архітектурних і мистецько-побутових фондів та експозиції у стислі терміни до відкриття у 1976 році.

На площі музею зосереджено 275 архітектурних експонатів народного будівництва XVI–XX століть. Садиби з сільськими хатами і господарськими будівлями сформовано з документальною достовірністю та згруповано відповідно до особливостей планування поселень того чи іншого історико-етнографічного і географічного регіону. До музею також були перевезені дерев'яні церкви, вітряки та інші пам'ятки архітектури та побуту.

У фондах музею зберігається понад 70 тисяч предметів побуту, творів народного мистецтва, знарядь праці. Найбільш цікавими із експонатів обладнано інтер'єри будівель.

У музеї зібрана величезна колекція народного одягу, меблів, дерев'яного і глиняного посуду, чоловічого і жіночого одягу, одна з кращих колекцій народних музичних інструментів.

Працює музей щодня з 10 до 17 години.

Українська архітектура

Дерев'яна архітектура

Вітряк біля входу до музею

З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування, транспортні засоби.

Основним і наймасовішим витвором дерев'яної архітектури в Україні завжди залишалося житло. Народне житлове будівництво було водночас консервативним, зберігаючи тисячолітні традиції, і сприйнятливим до новацій. Метод створення традиційного народного житла відрізняється від сучасного проектування: житлові будинки, а також господарські споруди будували не за проектами, а за зразками вже існуючих будівель і згідно з традиціями, властивими певному регіону чи навіть окремому селу. Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, передавалися з покоління в покоління.

В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для сезонного чи тимчасового — колибами, куренями. Не менш важливими, ніж хати, були господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору: комора для зберігання всього найціннішого,

Церква св. Покрови із села Канора

погріб, стайня, возівня, де тримали вози й ґринджоли (сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко — колодязь із «журавлем», а також клуня для зберігання необмолоченого хліба, що ставилася окремо. Селянське обійстя поділялося на дві половини: так званий чистий двір і господарський. Неодмінною приналежністю кожної садиби були сад і город. Суворі історичні умови призвели до появи унікального явища — окружного двору, який у Карпатах називали граждою. В ньому всі будівлі й споруди групувалися довкола внутрішнього двору, утворюючи невелику фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою.

Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання. Найчастіше її робили з одним житловим приміщенням, до якого могли прилягати допоміжні — сіни, комора; а також із двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних комбінаціях допоміжні й навіть виробничі. Матеріалом для стін слугувало дерево в різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах, каркас із комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Найкращим деревом для стін вважалася липа. Дахи вкривали соломою, очеретом, дрібними дерев'яними дощечками — ґонтом чи дранкою.

«Журавель»

Декор в українській дерев'яній архітектурі був дуже різноманітний і вишуканий, проте заснований на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі, що завжди були на виду; застосовували принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі вжитих засобів давав максимальний мистецький ефект.

Окрім споруд традиційного селянського двору, старе українське село створило прекрасні зразки громадських будівель. До них належать церква, школа, сільська управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна). Життя й економічна діяльність були б неможливими без відповідних виробничих споруд: тартаків (лісопилок), сукновалень, олійниць, крупорушок, кузень.

Традиційні українські млини — це витвори народної інженерної думки, що забезпечували потреби старого українського села в доступній, дешевій та екологічно безпечній енергії. Найстародавнішими на наших теренах є водяні млини, вітряні з'явилися тільки у 18 ст.

Найвищих злетів українська дерев'яна архітектура досягла в церковному будівництві. Саме у цій сфері створено шедеври архітектурного мистецтва: величні собори та маленькі каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та башти, оскільки храм — не лише осередок духовного спілкування людини з Богом, а і також центр громадського життя.

• 
  Саж
• 
  Погріб
• 
  Колиба із урочища Волове
• 
  Млин із села Пилипець

Символіка житла

Криниця та лава для відпочинку

Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував естетичну та магічну функції. Так, просте споглядання садиби, житла та господарських споруд давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували те ж саме і про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок. Для того щоб зацікавлені мали привід зупинитися і довідатися про все детальніше, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпочинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, знаходилася криниця, де можна було напитись води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини.

Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем «усього входящого». Функцію оберегу виконували також наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Їхня вишивка обов'язково відрізнялась від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон.

Пташки над вікнами. Тут дівка на виданні

Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.

Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились і як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.

Настінні розписи традиційно розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система — явище не випадкове, адже й житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні — три отвори (двері та два вікна), більшість традиційних хат мала триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів швидко набули широкого побутування вікна на три шибки.

Інтер'єр житла

У хаті рибалки

Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут, де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички, а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси.

Під іконами уздовж бічної стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами, а в заможних сім'ях — килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба. В одноподільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі, дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір із засувкою. Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу, зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною. Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна — дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці, жердка-перекладина для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата, жердка-сушилка біля печі та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою, який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди — у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті — з природного каменю, пізніше — з цегли.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні — двоє навпроти печі та третє навпроти столу. Робили й маленьке віконце у причілковій стіні. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев'яними засувками — волоками.

• 
• 
• 
• 

Екстер'єр хати

Побілена дерев'яна хата з солом'яною стріхою із села Луги на Поділлі

Хата з с. Великий Кучурів Чернівецької області, Буковина

Кам'яний будинок з Південної України

Мазанка з Наддніпрянщини

Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників.

Давні традиції в Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX — на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту. У північній смузі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній — плетінням (мінімально вживали дерево, максимально — лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу заповнювали дерев'яними горбилями, які горизонтально закладали в пази цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу. Проміжки між стовпами каркасу закладали більш тонким деревом — торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку — підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки. У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку. Стіни з плетеним заповненням каркасу мали поширення у зоні Лісостепу та Степу. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок. Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи. Турлучні хати мали різні назви: мазка, мазанка, хворостянка, кильована, на підпльоті та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо у степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та блоків-цеглин, а в ряді районів — із природного каменю — ракушняку, солонцю тощо.

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася тільки частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення. Значним розмаїттям прийомів оздоблення характеризувалось каркасне та безкаркасне житло лісостепових та степових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання — шалівку.

У традиційному українському житлі долівка завжди була глиняною. Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX — на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс. Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками — сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами, тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких ар хаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата) стеля. Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян.

Найбільш поширеною конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених верхом стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах кількох варіантів: накотом, на стільцях, на сохах тощо. У правобережних лісостепових районах дах покривали переважно соломою, зв'язаною снопиками, а в лівобережних — розстеленою соломою. На Правобережжі та в Карпатах по ребрах та вздовж усього даху викладали сходинки. Такий дах завершувався високим гребенем, прокладеним на всій його довжині. Через велику кількість атмосферних опадів дахи тут були значно вищі, ніж в інших районах. У зонах, багатих на ліс, покрівельним матеріалом слугувало дерево.

Експозиції музею

Архітектура всіх регіонів України представлена у слідуючих експозиціях музею: «Середня Наддніпрянщина», «Полтавщина і Слобожанщина», «Полісся», «Поділля», «Південь України», «Карпати», «Вітряки», «Ярмаркове поле» та «Сучасне село».

Середня Наддніпрянщина

До середньої Наддніпрянщини територіально входять землі південної Київщини та Черкащини. У цьому районі переважали каркасні та зрубні хати. Будівельним матеріалом були солома, очерет, лоза, почасти камінь. На Уманщині до початку нашого століття широко користувалися настінним розписом. Дахи на хатах мали чотирисхилу форму з «дармовисом» — довгим виступом стріхи на причілку, під яким зберігали господарське начиння, у тому числі й мажі.

• 
  Будинок із села Таборів
• 
  Сарай із хмизу
• 
  Хата священика
• 
  Церковно-парафіяльна школа

Серед інших будівель, в цій ексозиції представлено дві церкви — Церква всятої мучениці Параскеви, Храм святого аристарха Михаїла та залишки ритуального дуба:

Храм Святого Архистратига Михаїла

Храм Святого Архистратига Михаїла

Храм представляє собою тризубий «вітрильник», в якому середня «щогла» ширша ти вища за бічні. Зруби із соснових брусів поставлені вряд із заходу на схід. Східний зруб (вівтар) — шестикутний, центральний (нава) та західний (бабинець) — прямокутні. Над кожною частиною храму височить шатровий дах. Бані, як і дах, покриті гонтом, а стіни обшиті вертикальною шалівкою. Кожну баню завершує ажурний кований хрест.

Храм перевезено до музею з села Дорогинка Фастівського району Київської області у 1971 році. В його зовнішньому вигляді збереглися надзвичайно древні, архаїчні особливості. Щодо віку церкви існує декілька припущень. 1600, 1700, 1751 роки — такі дати її побудови зустрічаються в різних джерелах (українських, російських, польських). Проте фахівці з Інституту геохімії навколишнього середовища НАН України, за даними аналізів, стверджують, що рік побудови 1528-й.

Церква діюча з 10 березня 1990 року і належить до Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Церква Святої Великомучениці Параскеви

П'ятницька церква

Церква Святої Великомучениці Параскеви або П'ятницька церква — витвір народних майстрів доби бароко. Висота церкви майже 25 метрів і створена вона з важкого «залізного» дуба, в який неможливо забити й цвяха.

Церкву перевезено до музею з села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області на початку 70-х років ХХ століття. В архівних документах значиться, що її фундаторкою була остання представниця роду Вишневецьких — Урсула Францішка Радзивіл (1705 — 1753), дружина Михайла Казиміра Радзивіла, Великого гетьмана Литовського. Радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату його будівництва — 1751 рік. Хоча її будівництво було розпочате у 1742 році, через неякісну роботу будівельників вона невдовзі похилилася і була вдало поновлена у 1757 році.

9 листопада 1993 року церкву було освячено і вона стала діючою. Трохи згодом парафіянами та професійними реставраторами було зібрано докупи розпорошені по різних фондах та майстернях Києва залишки іконостасу.

Ритуальний дуб

Залишки ритуального дуба

Дуб знайдений у 1975 році під час будівельних робіт у гирлі Десни. Інститутом археології проведені дослідження цієї унікальної знахідки. У розгалудженні стовбура було вставлено 9 щелеп вепра. Культ верховного слов'янського Бога Перуна часто ототожнювався з деревами і сильними лісовими тваринами (ведмедями, вепрами, турами). Такі культові дерева стояли на перехрестях торгівельних шляхів і на берегах рік.

Полтавщина-Слобожанщина

Селянська хата з Полтавщини

На Полтавщині, як і в цілому на Слобожанщині, хати будували «в шули» та зрубні. Широкого розповсюдження набули мазанки й глинобитні з переважанням трикамерного житла. Помешкання відзначалося особливою ошатністю, із значною кількістю декоративних оздоб.

Полісся

Поліське традиційне житло найдовше зберегло слов'янський тип — однокамерне помешкання зі стебкою і кліттю, які виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із сосни, іноді з осики чи вільхи. Дах крили дошками (драницями) та соломою. На початок минулого століття переважаючими були двосхилі, а пізніше чотирисхилі дахи. З огляду на економію матеріалу до житла нав'язували численні господарські приміщення і, таким чином, утворювалися довгі хати як релікти замкнутих дворів.

• 
  Воскресенська церква із села Кисоричі, Рівненська область
• 
  Будинок із села Бехи, Житомирська область
• 
  Окружний двір із села Солов'ї, Волинська область
• 
  Пасіка

Поділля

Для подільського регіону властиве каркасно-глиносолом'яне житло. Здавна стіни в хатах будували з ліски або грабового хворосту, які обмащували глиною, перемішаною з половою. Пізніше (XVIII-ХІХ ст.) найужиткованішою була валькована техніка — суміш глини та суглинка з житньою соломою. Часто будували житло з цегли-сирцю або ж каменю. Типологічно воно мало усталену форму — хата з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми.

• 
  Церква Св.Миколая із села Зелене
• 
  Будинок із села Крищинці
• 
  Садиба із села Кадиївці
• 
  Садиба із села Яришів

Карпати

Гражда із смт Верховина

Карпатський регіон характеризується найбільшим розмаїттям конструктивних і мистецьких ознак. На Бойківщині ужиткувалися справжні шедеври народної архітектури горян. Високі й стрімкі дахи, мистецьки оздоблені галереї — прибудови обіч стін — вдало контрастують з оточуючим середовищем — млинами, церквами, іншими спорудами. Будівлі зводили переважно з ялиці та смереки. Стіни жител, на відміну від інших регіонів, не біляться.

Одним з найцікавіших етнографічних регіонів карпатської зони є Гуцульщина. Якщо на Бойківщині і Лемківщині зовнішня структура будівель нагадує м'які і легкі обриси, то гуцульське житло детермінує спокійніші форми, відзначається меншими розмірами. Особливо оригінальним є комплекс будівель, які прийнято називати замкнутими дворами або граждами. Це досить зручні в умовах лісу міні-фортеці. Житло з господарськими спорудами будували в формі закритого двору. Проникнути в обійстя лісовим хижакам чи злодіям надто важко — воно оточене суцільним оборонним квадратом. Такі типи іноді зустрічаються і на Поліссі. Майже кожен дім гуцула нагадує своєрідний мистецький осередок. Край цей здавен багатий народними умільцями — різьбярами, килимарниками, мосяжниками, гончарями тощо. Розвиток цих промислів відповідно відбився і на інтер'єрі гуцульського житла.

На рівнинному Закарпатті оселі вже нагадують центральні області України — білі хати з трикамерним плануванням. Тут широко практикується мистецьке опорядження зовнішніх стін, вигадливі форми огорожі тощо.

Пожежі

2 вересня 2006 року на території музею згорів будинок-копія сільської управи, а 15-го — три старовинні хати, привезені прямо із Львівської області, де зберігалися цінні скрині. Спеціалісти МНС назвали причини пожеж — умисний підпал.

• 
  Садиба з села Липовиця, Івано-Франківська область
• 
  Хата з села Синевирська Поляна, Закарпатська область
• 
  Садиба з села Медведівці, Закарпатська область
• 
  Садиба з села Стеблівка, Закарпатська область

Вітряки

Група вітряків

Млинарство в Україні має тривалу історію. Здавна зерно мололи на жорнах. Незрівнянно досконалішими й продуктивнішими за цей ручний пристрій були водяні млини та вітряки, що поширились в українських землях за середньовіччя.

Якщо на Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили тільки водяні млини, то в інших регіонах України споруджували і вітряки.

У XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини та Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі чи на пагорбах за селом, поодинці або групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу ролю в забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села.

У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі, інколи сягали понад 10-12 метрів. Стрункий каркасний або зрубний корпус встановлювався на високому дерев'яному стільці й завершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості. На відміну від слобожанських на Поліссі вітряки будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими пропорціями. На рівні другого поверху корпус їх має невелике розширення в бічних напрямках. Двосхилі дахи тут покривали ґонтом.

Південь України

Хата із села Старокозаче

На Півдні України, у зв'язку з бідністю лісів, основними будівельними матеріалами були камінь і глина з широким використанням вапняку та черепашника. Житлові споруди переважно нагадували напівземлянкові форми. Як засвідчують історичні джерела, їх здебільшого будували представники козацької бідноти у XVI–XVII століттях. Такі хати мали досить гарні художні оздоблення: стіни обмащували синюватими, як високі небеса, відтінками; декоративне кольорування присутнє також на вуглах, попід стріхою, навколо вікон.

Сучасне село

Сектор музею розташований у його східній частині. Тут представлені сільські будинки з внутрішнім інтер'єром 60-70-х років ХХ століття з усіх областей України та Автономної Республіки Крим:

• 
  Будинок із Херсонської області
• 
  Садиба із села Петриківка Дніпропетровської області
• 
  Садиба із села Себине Миколаївської області
• 
  Будинок із села Троїцьке Одеської області
• 
  Будинок із села Біленьке Запорізької області
• 
  Садиба із села Кагамлик Полтавської області
• 
  Будинок із села Кримське Луганськоїї області
• 
  Будинок із Донецької області

Дозвілля

Шинок із села Бабанка

Музей є прекрасним місцем для відпочинку. Тут можна покататися на конях, пообідати в численних ресторанчиках (шинках, корчмах, кулішницях) українським борщом, салом чи шашликом. Страви в музеї дорогі. Наприклад, куліш зі шкварками коштує 35 грн., вареники від 25 грн. При чому в ресторанах домінує низький сервіс.

Свята

У музеї проводяться свята народної творчості, ярмарки, де можна придбати вироби народних майстрів. Вони збігаються з народними та релігійними святами, зокрема в 2012 році:

• 25 лютого — Масниця;
• 16 квітня  — Обливаний понеділок. Великодні веснянки ;
• 28-29 квітня — Свято першої борозни ;
• 1-13 травня — Травневий вернісаж
• 5-6 травня  — Весняний ярмарок;
• 12-13 травня — День дитячої творчості;
• 19-20 травня — Дні українських Карпат, проводи на полонину;
• 1-3 червня  — День святої Трійці.Дитячий фестиваль «Орелі» ;
• 9-10 червня  — — День вишивальниці і ткалі;
• 16-17 червня  — День гончара і коваля;
• 23-24 червня — День різбяра і майстра плетіння;
• 6-7 липня — Івана Купала;
• 14-15 липня — Дні українських солодощів
• 21-22 липня — Фестиваль українських традиційних бойових мистецтв
• 11-12 серпня — Перший Медовий Спас. День меду. Маковія
• 18-19 серпня — Другий Яблучний Спас. Фестиваль яблук
• 25-26 серпня — Третій горіховий Спас. Виставки квітів
• 1-2 вересня  — Свято городини.
• 8-9 вересня — Осінній ярмарок;
• 16 вересня — Осінь весільна;
• 22-23 вересня — Пленер молодих художників «Осінь у музеї архітектури»;
• 29-30 вересня — Фестиваль традиційних українських напоїв;
• 6-7 жовтня — Свято хліба. Виставка української обрядової випічки;
• 14 жовтня — Покрова;
• 14-15 грудня  — Вечорниці на Андрія
• 22-23 грудня  — Різдвяний фестиваль (Майстер класи: виготовлення різдвяних зірок, дідухів, павуків, витинок, масок). Новорічний ярмарок

Див. також

• Пирогів (Київ)
• Скансен
• Музей Івана Гончара
• Музей народної архітектури, побуту та дитячої творчості в селі Прелесне
• Село спадщини української культури
• Музей народної архітектури і побуту «Шевченківський гай»
• Дерев'яні церкви України

Посилання

Офіційні сторінки

• Офіційний сайт музею
• Сторінка музею на Facebook
• Сторінка музею в мережі ВКонтакті

Неофіційні сайти

• Неофіційний сайт любителів Національного музею народної архітектури і побуту України
• Неофіційний ресурс про події в музеї
• Музей на сайті Веб-енциклопедії Києва

Література

• Київ. Енциклопедичний довідник. — УРЕ: К., 1981
• Рекламно-інформаційний вісник ВДНГ УРСР. — К., 1990
• Київ. Історичний огляд (карти, ілюстрації, документи). — УРЕ: К., 1982
• Киев. Энциклопедический справочник. — УСЭ: К., 1985