Земля: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Рядок 536: Рядок 536:


Вага предмета на поверхні Землі – це сила, спрямована вниз на цей об’єкт, визначена [[Другий закон Ньютона|другим законом Ньютона]], або ''F'' = ''m(a)'' (сила = [[маса]] × прискорення). [[Прискорення вільного падіння]] впливає на загальне прискорення сили тяжіння, але інші чинники, як от обертання Землі, також роблять свій внесок, отже, впливають на вагу об’єкта. Гравітація зазвичай, не містить гравітаційне тяжіння Місяця та Сонця, яке враховується з точки зору приливних явищ.
Вага предмета на поверхні Землі – це сила, спрямована вниз на цей об’єкт, визначена [[Другий закон Ньютона|другим законом Ньютона]], або ''F'' = ''m(a)'' (сила = [[маса]] × прискорення). [[Прискорення вільного падіння]] впливає на загальне прискорення сили тяжіння, але інші чинники, як от обертання Землі, також роблять свій внесок, отже, впливають на вагу об’єкта. Гравітація зазвичай, не містить гравітаційне тяжіння Місяця та Сонця, яке враховується з точки зору приливних явищ.

[[Сфера Гілла]], або інакше куля гравітаційного впливу Землі, має радіус приблизно 1,5 мільйона км (930 000 [[Миля|миль]]). Це найбільша відстань, на якій гравітаційний вплив Землі є дужчим, ніж від більш далекого Сонця та сусідніх планет. Тіла повинні обертатися навколо Землі в межах цієї відстані, інакше вони можуть стати незв'язаними з нашою планетою через гравітаційні збурення Сонця.<ref>{{Cite book
|url=http://dx.doi.org/10.1007/978-1-4419-1684-6_6
|title=Detecting Extrasolar Earth-like Planets
|last=Vázquez
|first=M.
|last2=Pallé
|first2=E.
|last3=Rodríguez
|first3=P. Montañés
|date=2010
|series=Astronomy and Astrophysics Library
|publisher=Springer New York
|location=New York, NY
|pages=251–287
|isbn=978-1-4419-1683-9
}}</ref>


=== Внутрішнє тепло ===
=== Внутрішнє тепло ===

Версія за 15:35, 28 січня 2023

Земля 🜨
Фотографія Землі, зроблена з Аполлона-17
Названа на честь ґрунт, суходіл і куля
Орбітальні характеристики
Епоха J2000.0
Велика піввісь 149 598 261 км
1,00000261 а. о.
Перигелій 147 098 290 км
0,98329134 а. о.
Афелій 152 098 232 км
1,01671388 а. о.
Ексцентриситет 0,01671123
Орбітальний період 365,256363004 днів
1,000017421 рік
Середня орбітальна швидкість 29,785 км/с
Нахил орбіти 7,155° до екватора Сонця
1,58° до незмінної площини
Є супутником Сонця
Супутники Місяць
Фізичні характеристики
Середній радіус 6371,3 км
Екваторіальний радіус 6378,14 км
Полярний радіус 6356,78 км
Сплюснутість 0,0033528
Довжина обводу 40 075,16 км (екватор)
40 008,00 км (меридіан)
Площа поверхні 510 065 700 км²
70,8% вода; 29,2% суша
Об'єм 1,0832×1012 км³
Маса 5,9737×1024 кг
Середня густина 5,515 г/см³
Прискорення вільного падіння на поверхні 9,766 м/с2, або 1 g
Друга космічна швидкість 11,186 км/с
Період обертання 23 год 56 хв 4,1 с
Сонячна доба 23 год 59 хв 39 с у вересні,
24 год 00 хв 30 с у грудні
Нахил осі 23°26′21″,4119
Альбедо 0,367
Темп. поверхні мін. сер. макс.
Кельвіни 183,7 K 287,2 K 331 K
Атмосфера
Тиск на поверхні 101,325 кПа 1 бар
Склад 78,08% азот (N2)
20,95% кисень (O2)
0,93% аргон
0,038% двоокис вуглецю
близько 1% водяної пари (залежить від клімату)[1]
CMNS: Земля у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Земля (значення).

Земля́ — третя від Сонця планета Сонячної системи, єдина планета, на якій відоме життя, домівка людства. Земля належить до планет земної групи і є найбільшою з цих планет у Сонячній системі. Землю іноді називають світом, латинською назвою Терра або грецькою — Гея.

Земля є об'єктом дослідження значної кількості наук про Землю. Вивчення Землі як небесного тіла належить до царини астрономії, будову і склад Землі вивчає геологія, стан атмосфери — метеорологія, сукупність проявів життя на планеті — біологія. Географія дає опис особливостей рельєфу поверхні планети — океанів, морів, озер і річок, материків та островів, гір і долин, а також людські поселення та суспільні утворення: міста і села, держави, економічні райони тощо.

Вступ

Земля в Сонячній системі, розташована у спіралеподібному Чумацькому шляху на відстані 28 000 світлових років від галактичного центру. Точніше, натепер (2020-і) вона перебуває в рукаві Оріона, приблизно в 20 світлових роках від екваторіальної площини галактики.[2] А́льфа Цента́вра — найближча до Сонця зоряна система (4,35 світлових років), що складається з трьох зір: альфа Центавра A, альфа Центавра B, альфа Центавра C (Проксима Центавра).

Земля — третя планета від Сонця і єдиний відомий астрономічний об'єкт, на якому є життя. Хоча великі обсяги води можна знайти по всій Сонячній системі, лише Земля утримує рідку поверхневу воду. Близько 71 % поверхні Землі становлять океани, а решту 29 % поверхні Землі посідає суша, що складається з материків і островів. Поверхневий шар Землі утворений кількома повільно рухомими літосферними плитами, які взаємодіють, створюючи гірські хребти, вулкани та землетруси. Рідке зовнішнє ядро ​​Землі виробляє магнітне поле, яке утворює магнітосферу Землі, відхиляючи від населеної планети руйнівні сонячні вітри.

Атмосфера Землі складається здебільшого з азоту та кисню. Парникові гази в атмосфері, як от діоксид вуглецю (CO2), затримують частину енергії Сонця поблизу поверхні. Водяна пара широко присутня в атмосфері та утворює хмари, які покривають більшу частину планети. Більше сонячної енергії отримують тропічні регіони, ніж полярні регіони, і тепло перерозподіляється завдяки циркуляції атмосфери та океану. Клімат регіону залежить від широти, а також від висоти над рівнем моря та близькості до пом'якшувальних погоду океанів. У більшості регіонів трапляються суворі погодні умови, такі як тропічні циклони, грози та спека, які значною мірою впливають на життя.

Тверді планети Сонячної системи (зліва): Меркурій, Венера, Земля і Марс

Земля являє собою еліпсоїд з довжиною кола приблизно 40 000 км. Це найщільніша планета Сонячної системи. Із чотирьох твердих планет вона найбільша і наймасивніша. Земля розташовується на відстані приблизно восьми світлових хвилин від Сонця (тобто якщо ми бачимо призахідне Сонце, насправді зоря вже заховалася за обрієм, але світло щойно дійшло до нас) та обертається навколо нього, здійснюючи один оберт за рік (приблизно 365,25 днів). Земля обертається навколо власної осі трохи менше ніж за добу (приблизно за 23 години 56 хвилин). Вісь обертання Землі нахилена відносно перпендикуляра до площини її орбіти навколо Сонця, створюючи пори року. Землю у космічному просторі супроводжує один постійний природний супутник, Місяць, який обертається навколо Землі на відстані 380 000 км (1,3 світлових секунди) і має розмір приблизно у чверть ширини Землі. Місяць завжди повернений до Землі тим самим боком через припливну взаємодію та викликає припливи, усталює вісь Землі та поступово сповільнює її обертання.

Земля, як і більшість інших тіл Сонячної системи, утворилася 4,5 мільярда років тому з газу ранньої Сонячної системи. Протягом першого мільярда років історії Землі утворився океан, а потім у ньому розвинулося життя. Життя поширилося по всьому світу та почало впливати на атмосферу і поверхню Землі, що призвело до кисневої катастрофи два мільярди років тому. Люди з'явилися 300 000 років тому, 2022 року чисельність населення перевищила 8 мільярдів осіб. Виживання людей залежить від біосфери Землі та природних ресурсів, але вони самі все більше впливають на довкілля Землі. Сьогодні вплив людства на клімат, ґрунти, води та екосистеми Землі є нестійким, загрожує власному життю людства і спричинює повсюдне зникнення інших видів життя.[3]

Етимологія

Українське слово Земля споріднене з литовськими žẽmė «земля», žẽmas «низький», латиськими словами zeme «земля», zems «низький», пруськими same, semme «земля», semmai «низький», давньоперським словом zām-.[4] Земля — єдина планета, чия українська назва не походить із давньогрецької чи римської міфології.

Деякі українські вислови зі словом Земля:[5]

Еон, Бог вічності, і Мати-земля Теллус (римська Гея) з чотирма дітьми, що уособлюють пори року (мозаїка в Сентинумі (Умбрія), датована 3-м століттям нашої ери).
  • За тридев'ять (за сім) земель — дуже далеко.
  • Немов виринути з-під землі — раптово з'явитися.
  • Топтати землю  — бути живим, жити.
  • Не чути землі під собою — бути збудженим, схвильованим чим-небудь радісним, дуже жваво рухатися, працювати.
  • Земля обітована — за біблійними переказами це райська країна.
  • Землі не доторкатися — дуже легко й швидко бігти.
  • Відриватися від землі — втрачати зв'язок із дійсністю.
  • Врости в землю; прикипіти (прирости) до землі — завмерти, застигнути на місці від сильних переживань, великої несподіванки.
  • Лишитися між небом і землею — бути у невизначеному, непевному становищі.

Сучасне англійське слово Earth розвинулося через середньоанглійську мову від давньоанглійського іменника, який найчастіше пишеться eorðe.[6] Воно має споріднені слова в кожній германській мові. У своєму найдавнішому засвідченні слово eorðe вже використовувалося для перекладу багатьох значень латинського terra та грецького γῆ gē: земля, її ґрунт, суша, людський світ, поверхня світу (разом з морем) і власне земна куля. Як і у разі з римською Террою/Теллусом і грецькою Геєю, Земля могла бути уособленням богині в германському язичництві.[7]

Іноді назва Терра /ˈtɛrə/ використовується у науковій літературі, особливо в науковій фантастиці, щоби відрізнити населену людством планету від інших[8][9], тоді як у поезії Теллус /ˈtɛləs/ застосовується для позначення уособлення Землі[10]. Терра також є назвою планети в деяких романських мовах (мовах, що розвинулися з латини), як-от італійська та португальська, тоді як в інших романських мовах це слово породило назви з дещо зміненим написанням (наприклад, іспанська Tierra та французька Terre).[11]

Планетарні характеристики

Гравітаційно-орбітальна модель системи зоря-планета-супутник

Земля обертається навколо Сонця еліптичною орбітою (дуже близькою до колової) з середньою швидкістю 29 785 м/с на середній відстані 149,6 млн км із періодом, що приблизно дорівнює 365,24 доби (зоряний рік). Земля має супутник — Місяць, який обертається навколо Землі на середній відстані 384 400 км. Нахил земної осі до площини екліптики становить 66°33′22″. Період обертання Землі навколо своєї осі становить 23 год 56 хв 4,1 с. Обертання навколо власної осі зумовлює зміну дня і ночі, а нахил земної осі до площини екліптики разом із обертанням навколо Сонця — зміну пір року.

Форма Землі — геоїд. Середній радіус Землі становить 6371,032 км, екваторіальний — 6378,16 км, полярний — 6356,777 км. Площа поверхні земної кулі 510 млн км², об'єм — 1,083·1012 км³, середня густина — 5518 кг/м³. Маса Землі становить 5976·1021 кг. Земля має магнітне і тісно пов'язане з ним електричне поля[джерело?]. Гравітаційне поле Землі зумовлює її близьку до сферичної форму й існування атмосфери.

За сучасними космогонічними уявленнями, Земля утворилася приблизно 4,7 млрд років тому з розсіяної в протосонячній системі газопилової речовини. Внаслідок диференціації речовини Землі, під дією гравітаційного поля, в умовах розігріву земних надр виникли і розвинулися різні за хімічним складом, агрегатним станом і фізичними властивостями оболонки — геосфери: ядро, мантія, земна кора, гідросфера, атмосфера, магнітосфера. У складі Землі переважає залізо (34,6 %), кисень (29,5 %), кремній (15,2 %), магній (12,7 %)[джерело?]. Земна кора, мантія і внутрішня частина ядра тверді (зовнішня частина ядра вважається рідкою)[джерело?]. Від поверхні Землі до центру зростають тиск, густина й температура. Тиск у центрі планети становить 3,6·1011 Па, густина — приблизно 12,5·10³ кг/м³, температура — від 5 000 до 6 000 °C. Основні типи земної кори — материкова й океанічна, у перехідній зоні від материка до океану — кора проміжної будови.

Геофізичні властивості

Додаткові відомості: Геофізика

Розмір і зовнішній вигляд

Топографічний вигляд Землі відносно центру планети (замість рівня моря, як на звичайних топографічних картах)

Додаткові дані: Радіус Землі, Кулястість Землі та Геоморфологія

Дивіться також: Список найвищих вершин світу

Вигляд Землі майже кулястий, із середнім діаметром 12 742 кілометри, що робить її п’ятим за розміром об’єктом планетарного розміру Сонячної системи та найбільшою, серед її земляних планет. Через обертання Землі її форма випукла навколо екватора і злегка сплощена на полюсах[12], внаслідок чого діаметр на екваторі на 43 кілометри більший, ніж на полюсах[13]. Тож форму Землі точніше представити як сплющений сфероїд.

Водночас, форма Землі має місцеві топографічні відмінності. Хоча найбільші відхилення, такі як Маріанська западина (10 925 метрів нижче місцевого рівня моря),[14] скорочують середній радіус Землі лише на 0,17%, а гора Еверест (8 848 метрів над місцевим рівнем моря) подовжує його лише на 0,14%.[15] Поверхня Землі розташована найдальше від центру маси Землі в її екваторіальній опуклості, що робить вершину вулкана Чимборасо в Еквадорі (6384,4 км) найдальшою точкою[16][17]. Порівняно з жорстким рельєфом суші, океан показує більш динамічний рельєф.[18]

Точкою на поверхні Землі, найближчою до центру планети, є заглибина Літке в Північному Льодовитому океані (6351,7 км від центру). Однак найглибшою точкою нижче рівня моря є безодня Челленджера, але вона на 14,7 км далі від центру Землі.[19]

Щоби виміряти місцеві відмінності рельєфу Землі, геодезія використовує так звану взірцеву Землю, що являє форму, яка називається геоїдом. Таку форму геоїда можна отримати, якщо зробити зразковим океан, котрий покриває Землю цілком і без будь-яких збурень, як от припливи та вітри. У підсумку виходить гладенька, але нерівномірна під дією гравітації поверхня геоїду, що забезпечує середній рівень моря (MSL) як вихідний рівень для топографічних вимірювань.[20]

Форма Землі

Докладніше: Фігура Землі

Фігура Землі — це ідеалізація, за допомогою якої намагаються описати форму планети. Залежно від мети опису використовують різні моделі форми Землі.

Перше наближення

Найгрубішою формою опису фігури Землі при першому наближенні — є сфера. Для більшості проблем загального землезнавства цього наближення видається достатнім, щоб використовувати в описі чи дослідженні деяких географічних процесів. У такому разі відкидають сплющеність планети при полюсах як несуттєве зауваження. Земля має одну вісь обертання та екваторіальну площину — площину симетрії та площини симетрії меридіанів, що характерно відрізняє її від нескінченності множин симетрії ідеальної сфери. Горизонтальна структура географічної оболонки характеризується визначеною поясністю та певною симетрією щодо екватора.

Друге наближення
Див. також: Земний еліпсоїд та Еліпсоїд Красовського

При більшому наближенні фігуру Землі прирівнюють до еліпсоїда обертання. Ця модель, що характеризується вираженою віссю, екваторіальною площиною симетрії та меридіональними площинами, використовується в геодезії для обчислення координат, будування картографічних мереж, розрахунків тощо. Різниця півосей такого еліпсоїда становить 21 км, велика вісь — 6378,160 км, мала — 6356,777 км, ексцентриситет — 1/298,25. Положення поверхні легко може бути теоретично розраховано, але його неможливо визначити експериментально в натурі.

Третє наближення

Через те, що екваторіальний переріз Землі також еліпс з різницею довжин півосей 200 м й ексцентриситетом 1/30000, третьою моделлю виступає тривісний еліпсоїд. У географічних дослідженнях ця модель майже не використовується, вона лише свідчить про складну внутрішню будову планети.

Четверте наближення
Докладніше: Геоїд

Геоїд — це еквіпотенціальна поверхня, що збігається з середнім рівнем Світового океану, є геометричним місцем точок простору, що мають однаковий потенціал сили ваги. Така поверхня має неправильну складну форму, тобто не є площиною. Рівнева поверхня в кожній точці перпендикулярна до виска. Практичне значення та важливість цієї моделі полягає в тому, що лише за допомогою виска, рівня, нівеліра та інших геодезичних приладів можна простежити положення рівневих поверхонь, тобто, в нашому випадку, геоїда.

Поверхня

Додаткові відомості: Суходіл (географія), Педосфера, Океан, Море, Кріосфера.

Приблизно 70,8% поверхні Землі посідає океанська вода, решта 29,2% - суша. У полярних регіонах океан і суша Землі здебільшого вкриті льодом, як показано на цьому складеному зображенні льодового покриву над Південним океаном (сірим кольором) і Антарктидою (білим кольором).

Земна поверхня — це верхній шар твердої або рідкої структури Землі на межі з її атмосферою. Земля як ідеалізований сфероїд має площу поверхні близько 510 мільйонів км2.[21] Землю можна поділити на дві півкулі. Загалом Земля поділяється за широтою на полярні Північну та Південну півкулі або за довготою на континентальні Східну та Західну півкулі. Що стосується поверхневого розподілу суші та води, Землю можна поділити на водну півкулю, спрямовану на океани, і сушу, спрямовану на твердь.

Більша частина поверхні Землі складається з води в рідкому вигляді або в менших кількостях як крига. 70,8% або 361,13 мільйонів км2 поверхні Землі становить взаємопов’язаний океан[22], що утворює глобальний або світовий океан Землі[23]. Це робить Землю разом із її яскравою гідросферою, водним світом[24] або океанським світом[25][26], особливо в ранній історії Землі, коли вважається, що океан, можливо, тоді повністю покривав Землю[27]. Світовий океан зазвичай поділяють на Тихий океан, Атлантичний океан, Індійський океан, Південний океан і Північний Льодовитий океан, від найбільшого до найменшого. Океан заповнює океанічні западини. Дно океану складається з абісальних рівнин, континентальних шельфів, підводних гір, підводних вулканів[28], океанічних жолобів, підводних каньйонів, океанічних плато та системи серединно-океанічних хребтів, що охоплюють земну кулю.

У полярних регіонах Землі поверхня океану вкрита сезонно змінною кількістю морського льоду, який часто з’єднується з полярною сушею та крижаними покривами, утворюючи полярні крижані шапки.

Рельєф Земної кори

Суша посідає 29,2%, або 148,94 мільйонів км2 площі поверхні Землі. Суша Землі складається з багатьох островів по всій земній кулі, але переважно з чотирьох континентальних масивів, якими є від найбільших до найменших: Африка-Євразія, Америка (суша), Антарктида та Австралія (суша).[29][30] Ці масиви далі розбиті та згруповані в континенти. Рельєф дуже різноманітний і складається з гір, пустель, рівнин, плато та інших видів рельєфу. Висота поверхні суші змінюється від найнижчої точки −418 м в Мертвому морі до найбільшої висоти 8848 м на вершині гори Еверест. Середня висота суші над рівнем моря становить близько 797 метрів.[31]

Суша може бути вкрита поверхневими водами, снігом, кригою, штучними спорудами або рослинністю. Більша частина суші Землі має рослинність, але льодовикові покриви (10 %) і пустелі (33 %) посідають значну її частину. Педосфера — це зовнішній шар континентальної поверхні Землі, який складається з ґрунту та зазнає процесів ґрунтоутворення. Ґрунт має вирішальне значення для того, щоби земля була орною. Загальна орна земля на Землі становить 10,7% поверхні суші, з яких 1,3% це постійні орні землі.[32] Земля має приблизно 16,7 мільйонів км2 орних угідь і 33,5 мільйонів км2 пасовищ.[33]

Історія

Докладніше: Історія Землі

Історія утворення

Земля витворилася приблизно 4,54 млрд років тому, з дископодібної протопланетарної хмари разом з іншими планетами Сонячної системи. Утворення

Уявлення художника про протопланетний диск ранньої Сонячної системи, з якого утворилася Земля та інші тіла Сонячної системи

Землі завдяки акреції тривало 10...20 млн років. Спочатку Земля була цілком розплавленою[34], але поступово охолола, і на її поверхні виникла тонка тверда оболонка — земна кора.

Незабаром після утворення Землі, приблизно 4,53 млрд років тому, виник Місяць. Одна з сучасних теорій появи єдиного природного супутника Землі стверджує, що це відбулося внаслідок зіткнення з важенним небесним тілом, яке назвали Тейя.

Первинна атмосфера Землі виникла завдяки дегазації гірських порід і вулканічної активності. З атмосфери сконденсувалася вода, утворивши Світовий океан. Попри те, що Сонце на той час світило на 70 % слабше[джерело?], ніж тепер, геологічні дані свідчать, що океан не замерз, і це, можливо, пов'язане з парниковим ефектом. Приблизно 3,5 млрд років тому виникло магнітне поле Землі, котре почало захищати її атмосферу від сонячного вітру.

Анімація поділу Пангеї (надконтиненту)

Утворення Землі і початковий етап її розвитку (тривалістю приблизно 1,2 млрд років) належать до перед-геологічної історії. Повний вік найдавніших гірських порід становить понад 3,5 млрд років і, починаючи від цього часу, веде відлік геологічна історія Землі, яка поділяється на два нерівні етапи: докембрій, що тривав приблизно 5/6 усього геологічного літочислення (у межах 3 млрд років), і фанерозой, що охоплює останні 570 млн років. Близько 3...3,5 млрд років тому, внаслідок еволюції матерії на Землі виникло життя, почався розвиток біосфери — сукупності всіх живих організмів (так звана жива речовина Землі), яка суттєво вплинула на розвиток атмосфери, гідросфери й геосфери (принаймні в частині осадової оболонки). Внаслідок кисневої катастрофи, діяльність живих організмів змінила склад атмосфери Землі, збагативши її киснем, і це обумовило можливість для розвитку аеробних живих істот.

Нове явище, що дедалі більше справляє могутній вплив на біосферу та навіть геосферу — діяльність людства, яке з'явилося на Землі після появи (внаслідок еволюції) розумної людини менш ніж 3 млн років тому (єдності щодо визначення цієї події не досягнуто й деякі дослідники нараховують 7 млн років). Відповідно, впродовж розвитку біосфери вирізняють утворення та подальший розвиток ноосфери. Висока стрімкість приросту населення Землі (чисельність земного населення становила 275 млн 1000-го року, 1900 року — 1,6 млрд душ і більше 7 млрд осіб 2012 року) та посилення впливу людського суспільства на природне середовище, висунули питання бережного використання всіх природних ресурсів і охорони природи.

Еволюція життя

Докладніше: Виникнення життя на Землі, Історія життя на Землі та Життя

Хімічні реакції привели до появи перших самовідтворюваних молекул приблизно чотири мільярди років тому. Півмільярда років потому виник останній спільний предок усього нинішнього життя.[35] Поступовий розвиток фотосинтезу дозволив збирати енергію Сонця безпосередньо формами життя. Отриманий молекулярний кисень (O2) накопичувався в атмосфері і завдяки взаємодії з ультрафіолетовим сонячним випромінюванням утворював захисний озоновий шар (O3) у верхніх шарах атмосфери.[36] Залучення менших клітин у більші привело до розвитку складних клітин, які називаються еукаріотами.[37] Справжні багатоклітинні організми утворилися, коли клітини всередині колоній ставали все більш спеціалізованими. Завдяки поглинанню шкідливого ультрафіолетового випромінювання озоновим шаром, життя колонізувало поверхню Землі.[38] Серед найдавніших скам'янілостей, що свідчать про існування життя — скам'янілості мікробних матів, знайдені в пісковику віком 3,48 мільярда років у Західній Австралії[39], біогенний графіт, виявлений у мета-осадових породах віком 3,7 мільярда років у Західній Гренландії[40], а також залишки біотичного матеріалу, котрий знайдений у скелях віком 4,1 мільярда років у Західній Австралії.[41][42] Найдавніші прямі докази життя на Землі містяться в австралійських породах віком 3,45 мільярда років, які засвідчують скам'янілості мікроорганізмів.[43][44]

Уявлення художника про архейський еон після утворення Землі, з наявними округлими строматолітами, які є першими формами життя, що виробляли кисень, та з'явилися мільярди років тому. Після пізнього важкого космічного бомбардування земна кора охолола, її багата водою безплідна поверхня позначена континентами та вулканами, а Місяць все ще обертається навколо Землі набагато ближче, ніж сьогодні (2020), створюючи потужні припливи.[45]

Протягом неопротерозою, від 1000 до 539 млн років тому, велика частина Землі могла бути вкрита льодом. Ця гіпотеза була названа «Земля-сніжка», що являє особливу цікавість, оскільки вона передувала кембрійському вибуху, коли багатоклітинні форми життя значно ускладнилися.[46][47] Після кембрійського вибуху, 535 млн років, відбулося принаймні п'ять великих масових вимирань і багато незначних.[48][49] Окрім передбачуваного нинішнього вимирання в голоцені, останнє відбулося 66 млн років тому, коли зіткнення з астероїдом спричинило вимирання птахоподібних динозаврів та інших великих рептилій, але переважно пожаліло дрібних тварин, таких як комахи, ссавці, ящірки та птахи. Життя ссавців урізноманітнилося протягом останніх 66 млн років, і кілька мільйонів років тому африканська мавпа набула здатності стояти вертикально.[50] Це полегшувало використання знарядь і сприяло спілкуванню, яке забезпечувало харчування та стимуляцію, необхідні для збільшення мозку, що привело до появи та розвою людини. Розвиток сільського господарства, а згодом і цивілізації, призвів до того, що люди здійснили вплив на Землю, а також на природу та велику кількість інших форм життя, що продовжується й донині.[51]

Майбутнє планети

Докладніше: Майбутнє Землі та Ризики для цивілізації, людей і планети Земля

Біологічне і геологічне майбутнє Землі можна екстраполювати на основі передбачуваних ефектів кількох довгострокових впливів. До них належать: хімічний склад поверхні Землі, швидкість охолодження внутрішньої частини планети, гравітаційні взаємодії з іншими об'єктами Сонячної системи і постійне збільшення світності Сонця.

Показ випаленої Землі (припущення) після того, як Сонце увійшло у фазу червоного гіганта, приблизно через 5–7 мільярдів років

Невизначеним чинником в цій екстраполяції є постійний вплив технологій, впроваджуваних людьми, таких як кліматична інженерія, які можуть викликати значні зміни на планеті.[52] Нинішнє голоценове вимирання[53] викликано технологіями, і наслідки можуть тривати до п'яти мільйонів років. Своєю чергою, технології можуть призвести до вимирання людства, в підсумку чого планета поступово повернеться до більш повільних темпів еволюції, обумовлених винятково довгостроковими природними процесами.[54]

Через проміжки часу в сотні мільйонів років, випадкові небесні явища представляють глобальний ризик для біосфери, що може призвести до масових зникнень. До них відносяться удари комет або астероїдів, а також можливість масивного вибуху зірки, званої надновою, в радіусі 100 світлових років від Сонця. Інші великомасштабні геологічні події, більш передбачувані. Теорія Міланковича пророкує, що на планеті будуть тривати льодовикові періоди, у всякому разі, до тих пір, поки не закінчиться четвертинне зледеніння. Ці періоди викликані змінами ексцентриситету, нахилу осі і прецесії орбіти Землі.[55] У межах циклу суперконтиненту який триває, тектоніка плит, ймовірно, призведе до утворення суперконтиненту через 250—350 мільйонів років. За деякий час в наступні 1,5-4,5 мільярда років, нахил осі Землі може почати піддаватися безладним перемінам зі зміною нахилу осі до 90°.[56]

Склад і структура

Докладніше: Науки про Землю

Хімічний склад

Докладніше: Геохімія
Хімічний склад земної кори
Речовина Формула Вміст
Континентальна Океанічна
Діоксид кремнію SiO2 60,2 % 48,6 %
Оксид алюмінію Al2O3 15,2 % 16,5 %
Оксид кальцію CaO 5,5 % 12,3 %
Оксид магнію MgO 3,1 % 6,8 %
Монооксид заліза FeO 3,8 % 6,2 %
Оксид натрію Na2O 3,0 % 2,6 %
Оксид калію K2O 2,8 % 0,4 %
Оксид заліза(III) Fe2O3 2,5 % 2,3 %
Вода H2O 1,4 % 1,1 %
Діоксид вуглецю CO2 1,2 % 1,4 %
Оксид титану(IV) TiO2 0,7 % 1,4 %
Оксид фосфору(V) P2O5 0,2 % 0,3 %
Total 99,6 % 99,9 %

Маса Землі становить приблизно 5,97×1024 кг. Вона складається переважно із заліза (32,1%), кисню (30,1%), кремнію (15,1%), магнію (13,9%), сірки (2,9%), нікелю (1,8%), кальцію (1,5%) і алюмінію ( 1,4%), решту — 1,2% становлять слідові кількості інших хімічних елементів. Вважається, що через масову сегрегацію, область ядра здебільшого складається із заліза (88,8%), з меншою кількістю нікелю (5,8%), сірки (4,5%) і нижче 1% мікроелементів.

Найпоширенішими складовими породи земної кори є майже всі оксиди: хлор, сірка та фтор є важливими винятками з цього, і їх загальна кількість у будь-якій породі зазвичай, набагато менше 1%. Понад 99% земної кори складається з 11 оксидів, переважно кремнезему, оксиду алюмінію, оксидів заліза, вапна, магнезії, поташу та соди.[57][58]

Внутрішня структура

Див. також Геологія, Мінерагенія Землі, Пульсаційна гіпотеза, Сейсмічність Землі, Тектоніка плит

Будова Землі

Внутрішнє ядро, за припущенням, має діаметр 2600 км і складається з чистого заліза чи нікелю, зовнішнє ядро товщиною 2250 км із розплавленого заліза або нікелю, мантія близько 2900 км завтовшки складається переважно з твердих гірських порід, відділена від земної кори поверхнею Мохоровичича. Кора і верхній шар мантії утворюють 12 основних рухомих блоків, деякі з них несуть континенти. Плато постійно повільно рухаються, цей рух називається тектонічним дрейфом.

Земля складається з трьох основних геосфер: земної кори, мантії і ядра, яке, в свою чергу, поділяється на ряд шарів. Речовина цих геосфер різна за фізичними властивостями, станом і мінералогічним складом. У залежності від величини швидкостей сейсмічних хвиль і характеру їх зміни з глибиною „тверду“ Землю ділять на вісім сейсмічних шарів: А, В, С, D', D», Е, F і G. Крім того, в Землі виділяють особливо міцний шар літосферу і наступний, розм'якшений шар — астеносферу. Шар А, або земна кора, має змінну товщину (в континентальній області — 33 км, в океанічній — 6 км, в середньому — 18 км).

Під горами кора потовщується, в рифтових долинах серединно-океанічних хребтів майже зникає. На нижній межі земної кори, — поверхні Мохоровичича, — швидкості сейсмічних хвиль зростають стрибкоподібно, що пов'язано переважно зі зміною речовинного складу з глибиною, переходом від гранітів і базальтів до ультраосновних гірських порід верхньої мантії. Шари В, С, D', D" входять у мантію. Шари Е, F і G утворюють ядро Землі радіусом 3486 км. На межі з ядром (поверхні Гутенберґа) швидкість поздовжніх хвиль різко зменшується на 30 %, а поперечні хвилі зникають, що вказує на те, що зовнішнє ядро (шар Е, котре тягнеться до глибини 4980 км) рідке. Нижче перехідного шару F (4980—5120 км) розташовано тверде внутрішнє ядро (шар G), в якому знову поширюються поперечні хвилі.

У твердій земній корі переважають такі хімічні елементи: кисень (47,0 %), кремній (29,0 %), алюміній (8,05 %), залізо (4,65 %), кальцій (2,96 %), натрій (2,5 %), магній (1,87 %), калій (2,5 %), титан (0,45 %), які разом становлять 98,98 %. Найрідкісніші елементи: Ро (приблизно 2·10−14 %), Ra (2·10−10 %), Re (7·10−8 %), Au (4,3·10−7 %), Bi (9·10−7 %) тощо.

Переріз Землі від ядра до екзосфери

Внаслідок магматичних, метаморфічних, тектонічних процесів і процесів осадоутворення земна кора різко диференційована, в ній протікають складні процеси скупчення і розсіяння хімічних елементів, що приводять до утворення різних типів порід.

Вважають, що верхня мантія за складом близька до ультраосновних порід, в яких переважає О (42,5 %), Mg (25,9 %), Si (19,0 %) і Fe (9,85 %). У мінеральному відношенні тут панує олівін, менше піроксенів. Нижню мантію вважають подобою кам'яних метеоритів (хондритів). Ядро 3емлі за складом має схожість із залізними метеоритами і містить приблизно 80 % Fe, 9 % Ni, 0,6 % Co. На основі метеоритної моделі, розраховано середній склад Землі, в якому переважає Fe (35 %), О (30 %), Si (15 %) і Mg (13 %).

Температура є однією з найважливіших властивостей земних надр, що дозволяють пояснити стан речовини в різних шарах і побудувати загальну картину глобальних процесів. За вимірюваннями в свердловинах температура на перших кілометрах наростає з глибиною з градієнтом 20 °C/км. На глибині 100 км, де знаходяться первинні вогнища вулканів, середня температура трохи нижча за температуру плавлення гірських порід і дорівнює 1100 °C. При цьому під океанами на глибині 100—200 км температура вища, ніж під континентами, на 100—200 °C. Стрибок густини речовини в шарі С на глибині 420 км відповідає тиску 1,4·1010 Па і ототожнюється з фазовим переходом в олівіні, який відбувається за температури приблизно 1600 °C. На межі з ядром при тискові 1,4·1011 Па і температурі порядку 4000 °C силікати перебувають у твердому стані, а залізо в рідкому. У перехідному шарі F, де залізо твердне, температура може бути 5000 °C, в центрі Землі — 5000—6000 °C, тобто, відповідна температурі поверхні Сонця.

Теплові процеси

Між планетою та навколишнім середовищем постійно відбувається енергомасообмін. Планета повсякчас отримує неймовірний обсяг енергії від Сонця через випромінювання, водночас частину цього енергетичного потоку вона віддає в космос у вигляді як віддзеркаленого випромінювання (альбедо земної поверхні, хмар), так і теплової енергії[59].

Географічна оболонка

Докладніше: Географічна оболонка

Визначна особливість будови земної поверхні полягає в розподілі на материки і океани. Велика частина Землі зайнята Світовим океаном (361,1 млн км²; 70,8 %), суходіл становить 149,1 млн км² (29,2 %), і утворює шість материків (Євразію, Африку, Північну Америку, Південну Америку, Антарктиду і Австралію) і острови. Він підіймається над рівнем світового океану в середньому на 875 м (найбільша висота 8848 м — гора Джомолунгма), гори посідають понад 1/3 поверхні суходолу. Пустелі вкривають приблизно 20 % поверхні суходолу, ліси — близько 30 %, льодовики — понад 10 %. Перепад висот на планеті сягає 20 км. Середня глибина світового океану приблизно дорівнює 3800 м (найбільша глибина 11 020 м — Маріанський жолоб (западина) у Тихому океані). Обсяг води на планеті становить 1370 млн км³, середня солоність 35 ‰ (г/л).

Літосфера

Докладніше: Літосфера та Нова глобальна тектоніка

Літосфера Землі, яка являє собою твердий і жорсткий зовнішній вертикальний шар Землі, охоплює кору та верхні шари мантії. Літосфера підстилається астеносферою, яка є слабшою, гарячішою та глибшою частиною верхньої мантії. Межа літосфери та астеносфери визначається різницею у відповіді на напруження. Літосфера залишається твердою протягом дуже тривалих проміжків геологічного часу, під час яких вона викривляється пружно та через крихке руйнування, тоді як астеносфера викривлюється в’язко та сприймає деформацію через пластичні викривлення.

Отже товщина літосфери, вважається глибиною до ізотерми, пов'язаної з переходом між крихкою та в'язкою поведінкою.[60] Температура, за якої олівін стає пластичним (~1000 °C або 1830 °F), часто використовується для визначення цієї ізотерми, оскільки олівін, здебільшого, є найслабшим мінералом у верхній мантії.[61]

Літосфера поділяється горизонтально на тектонічні плити, які часто містять террейни, що зрослися з іншими плитами.

Літосферні плити

Механічно жорсткий зовнішній шар земної кори та верхньої мантії Землі, літосфера, поділений на літосферні плити. Ці плити являють собою жорсткі пласкі

Літосферні пити

утворення, які рухаються одна відносно одної на одному з трьох типів меж: на збіжних кордонах дві пластини зближуються; на розбіжних краях дві плити розсовуються; а на межі перетворення, дві плити ковзають одна повз іншу у бокових напрямках. Уздовж меж цих плит можуть відбуватися землетруси, вулканічна активність, гороутворення та виникнення океанічних западин.[62] Тектонічні плити розташовані на верхівці астеносфери, твердої, але менш в’язкої частини верхньої мантії, яка може текти та рухатися разом із плитами.[63]

Коли тектонічні плити мимовільно рухаються, океанічна кора підсовується під передні краї плит на збіжних кордонах. Водночас підняття речовини мантії на розбіжних кордонах, створює серединно-океанічні хребти. Поєднання цих процесів повертає океанічну кору назад у мантію. Через таку переробку, більшість океанічного дна має вік менше 100 млн. років. Найдавніша океанічна кора розташована в західній частині Тихого океану, її вік оцінюється в 200 млн. років[64][65]. Для порівняння, найдавніша датована континентальна кора становить 4030 млн. років[66], хоча циркони були знайдені як уламки в еоархейських осадових породах, котрі дають вік до 4400 млн. років, і це вказує на те, що в той час існувала принаймні частина континентальної кори[67].

Сім основних плит: це Тихоокеанська, Північноамериканська, Євразійська, Африканська, Антарктична, Індо-Австралійська та Південноамериканська. Інші відомі плити охоплюють Аравійську плиту, Карибську плиту, плиту Наска біля західного узбережжя Південної Америки та плиту Скоша в південній частині Атлантичного океану. Австралійська плита злилася з Індійською між 50 і 55 млн років тому. Плити, що рухаються найшвидше, є океанічними: плита Кокос просувається зі швидкістю 75 мм/рік[68], а Тихоокеанська — 52...69 мм/рік. На іншому полюсі, найповільніша рухома плита — це Південноамериканська плита, яка просувається з типовою швидкістю 10,6 мм/рік.[69]

Гідросфера

Докладніше: Світовий океан

Осн. стаття: Гідросфера

Вид на Землю з глобальним океаном і хмарним покривом, який переважає над земною поверхнею та гідросферою. У полярних регіонах Землі гідросфера утворює більші площі льодового покриву.

Гідросфера Землі, це загальна кількість води на нашій планеті та її розподіл. Більша частина гідросфери Землі складається з всеосяжного океану. Тим не менш, гідросфера Землі також складається з води в атмосфері та на суші, зокрема це хмари, внутрішні моря, озера, річки та підземні води на глибині до 2000 метрів. Маса океанів становить приблизно 1,35×1018 метричних тонн або приблизно 1/4400 від загальної маси Землі. Океани посідають площу 361,8 мільйонів км2 із середньою глибиною 3 682 метри, що приводить до оцінкового обсягу 1,332 мільярдів км3.[70] Якби вся поверхня земної кори була на тій же висоті, що й рівна сфера, глибина світового океану становила б 2,7-2,8 км. Близько 97,5% води є солоною; решта 2,5% – прісна вода.[71] Більшість прісної води, приблизно 68,7%, присутня у вигляді льоду в крижаних шапках і льодовиках.[72]

У найхолодніших регіонах Землі, сніг зберігається влітку та перетворюється на лід. Цей накопичений сніг і лід згодом утворює льодовики, тіла льоду, які течуть під дією власної сили тяжіння. Альпійські льодовики утворюються в гірських районах, тоді як величезні крижані покриви виникають над сушею в полярних регіонах. Потік льодовиків розмиває поверхню, різко змінюючи її, утворюючи U-подібні долини та інші форми рельєфу.[73] Морський лід в Арктиці покриває терени приблизно як Сполучені Штати, хоча він швидко відступає внаслідок зміни клімату.

Середня солоність океанів Землі становить близько 35 грамів солі на кілограм морської води (3,5% солі). Велика частина цієї солі була отримана внаслідок вулканічної діяльності або видобута з прохолодних вивержених порід.[74] Океани також є вмістищем розчинених атмосферних газів, які потрібні для виживання багатьох водних форм життя.[75] Морська вода має важливий вплив на світовий клімат, а океани діють як велике сховище тепла. Зрушення в розподілі температури в океані можуть спричинити значні погодні зміни, такі як Ель-Ніньйо–Південне коливання.[76]

Велика кількість води на поверхні Землі є неповторною особливістю, яка відрізняє її від інших планет Сонячної системи. Планети Сонячної системи зі значною атмосферою, справді частково містять атмосферну водяну пару, але їм бракує поверхневих умов для сталої поверхневої води.[77] Попри те, що на деяких супутниках присутні ознаки великих сховищ позаземної рідкої води, можливо навіть більшого об’єму, ніж земний океан, усі вони є великими водоймами під замерзлим поверхневим шаром товщиною з кілометр.[78]

Атмосфера

Докладніше: Атмосфера Землі
Атмосфера Землі

Атмосфера Землі, загальна маса якої 5,15·1015 т, складається з повітря — суміші переважно азоту (78,08 %) і кисню (20,95 %), 0,93 % аргону, 0,03 % вуглекислого газу, інше — це водяна пара, а також інертні та інші гази. Найбільша температура поверхні суходолу — 57-58 °C (у тропічних пустелях Африки і Північної Америки), найменша — близько −90 °C (у центральних районах Антарктиди).

Атмосфера Землі захищає все живе від згубного впливу космічного випромінювання.

Хімічний склад атмосфери Землі: 78,1 % — азот, 20 — кисень, 0,9 — аргон, решта — вуглекислий газ, водяна пара, водень, гелій, неон.

Атмосфера Землі містить:

Між тропосферою і стратосферою розташовується перехідний шар — тропопауза. У глибинах стратосфери під впливом сонячного світла створюється озоновий екран, який захищає живі організми від космічного випромінювання. Вище — мезо-, термо- й екзосфери.

Погода і клімат

Вигляд Землі з видимими шарами атмосфери: тропосфера з тінями які відкидають хмари, та смуга стратосферного блакитного неба на обрії, а над нею лінія зеленого світіння нижньої термосфери на висоті 100 км біля краю космосу.

Нижній шар атмосфери називається тропосферою. В ній відбуваються явища, які визначають погоду. Внаслідок нерівномірного нагрівання поверхні Землі сонячною радіацією, в тропосфері безперестанно проходить циркуляція великих мас повітря. Основними повітряними течіями в атмосфері Землі є пасати в смузі до 30° обабіч екватора та західні вітри помірного поясу в смузі від 30° до 60°. Іншим фактором перенесення тепла є система океанічних течій.

Вода здійснює на поверхні землі постійний кругообіг. Випаровуючись із поверхні вод та суходолу, за сприятливих умов водяна пара піднімається вгору в атмосфері, що призводить до утворення хмар. Вода повертається на поверхню землі у вигляді атмосферних опадів і стікає до морів і океанів системою річок.

Кількість сонячної енергії, яку отримує поверхня Землі, зменшується зі зростанням широти. Чим далі від екватора, тим менший кут падіння сонячних променів на поверхню, і тим більша відстань, яку повинен пройти промінь в атмосфері. Внаслідок цього середньорічна температура на рівні моря зменшується приблизно на 0.4 °C на один градус широти. Поверхню Землі поділяють на широтні пояси з приблизно однаковим кліматом: тропічний, субтропічний, помірний та полярний. Класифікація кліматів залежить від температури та кількості опадів. Найбільше визнання здобула класифікація кліматів Кеппена, за якою вирізняють п'ять широких груп — вологі тропіки, пустеля, вологі середні широти, континентальний клімат, холодний полярний клімат. Кожна з цих груп поділяється на особливі підгрупи.

Магнітне поле

Докладніше: Магнітне поле Землі
Рисунок, що показує силові лінії магнітного поля магнітосфери Землі. Під дією сонячного вітру лінії зміщуються назад в антисонячному напрямку.

Основна частина магнітного поля Землі виробляється в ядрі, місці динамо-процесу, який перетворює кінетичну енергію термічної та композиційної конвекції, на енергію електричного та магнітного полів. Поле простягається назовні від ядра, крізь мантію і до поверхні Землі, де воно є наближено диполем. Полюси диполя розташовані близько до географічних полюсів Землі. На екваторі магнітного поля, напруженість магнітного поля на поверхні становить 3,05 × 10−5 Тл, з магнітним моментом 7,79 × 1022 Aм2 в епоху 2000 року, зменшуючись майже на 6% на століття (хоча він все ще залишається дужчим) ніж у середньому за довгий час).[79] Конвекційні рухи в ядрі безладні; магнітні полюси мимовільно рухаються і час від часу змінюють напрямок. Це спричинює вікові зміни основного поля та його перевертання з непостійними проміжками часу, у середньому кілька разів на мільйон років. Остання зміна сталася приблизно 700 000 років тому.[80][81]

Протяжність магнітного поля Землі в космосі визначає магнітосферу. Іони та електрони сонячного вітру відхиляються магнітосферою; вплив сонячного вітру стискає денний бік магнітосфери приблизно до 10 радіусів Землі та розширює нічний бік магнітосфери на довгий хвіст.[82] Оскільки швидкість сонячного вітру більша за швидкість, з якою хвилі поширюються крізь сонячний вітер, надзвукова головна ударна хвиля передує денній магнітосфері в сонячному вітрі.[83] Заряджені частинки містяться в магнітосфері; плазмосфера відзначається частинками низької енергії, які по суті слідують лініям магнітного поля під час обертання Землі.[84][85] Кільцевий струм визначається частинками середньої енергії, які дрейфують відносно геомагнітного поля, але з траєкторіями, на яких все ще переважає магнітне поле[86], а радіаційні пояси Ван Аллена утворюються частинками високої енергії, рух яких насправді випадковий, але наявний в магнітосфері.[87][88]

Під час магнітних бур і збурень заряджені частинки можуть відхилятися від зовнішньої магнітосфери та особливо хвоста магнітосфери, спрямовуватися вздовж ліній поля в іоносферу Землі, де атмосферні атоми можуть збуджуватися та іонізуватися, утворюючи полярне сяйво.[89]

Земна гравітація

Докладніше: Гравітаційне поле Землі
Гравітація Землі, виміряна місією NASA GRACE, показує відхилення від теоретичної гравітації ідеалізованої гладенької Землі, так званого земного еліпсоїда. Червоним позначено області, де сила тяжіння дужча за згладжене, стандартне значення, а синя показує місця, де гравітація слабша. (Анімаційний показ).[90]

Сила тяжіння Землі, котра позначається g, це загальне прискорення, яке надається об’єктам через сукупний вплив гравітації (від розподілу маси всередині Землі) і відцентрової сили (від обертання Землі).[91][92] Це векторна величина, напрямок якої збігається з прямовисом, а сила або величина визначається нормою .

В одиницях СІ це прискорення виражається в метрах на секунду в квадраті (позначається, м/с2 чи м·с−2) або еквівалентно в ньютонах на кілограм (Н/кг чи Н·кг−1). Біля поверхні Землі прискорення сили тяжіння становить приблизно 9,81 м/с2, і це означає, що без урахування впливу опору повітря, швидкість вільного падіння об’єкта збільшуватиметься приблизно на 9,81 метра на секунду щосекунди. Цю величину іноді неофіційно називають малим g (натомість, гравітаційна стала G називається великою G).

Точна сила земного тяжіння залежить від місця розташування. Номінальне «середнє» значення на поверхні Землі, відоме як стандартна гравітація, за визначенням становить 9,80665 м/с2.[93] Ця величина позначається по-різному, як от gn, ge (хоча це інколи означає нормальне екваторіальне значення на Землі, 9,78033 м/с2), g0 або просто g (яке також застосовується для змінної місцевої величини).

Вага предмета на поверхні Землі – це сила, спрямована вниз на цей об’єкт, визначена другим законом Ньютона, або F = m(a) (сила = маса × прискорення). Прискорення вільного падіння впливає на загальне прискорення сили тяжіння, але інші чинники, як от обертання Землі, також роблять свій внесок, отже, впливають на вагу об’єкта. Гравітація зазвичай, не містить гравітаційне тяжіння Місяця та Сонця, яке враховується з точки зору приливних явищ.

Сфера Гілла, або інакше куля гравітаційного впливу Землі, має радіус приблизно 1,5 мільйона км (930 000 миль). Це найбільша відстань, на якій гравітаційний вплив Землі є дужчим, ніж від більш далекого Сонця та сусідніх планет. Тіла повинні обертатися навколо Землі в межах цієї відстані, інакше вони можуть стати незв'язаними з нашою планетою через гравітаційні збурення Сонця.[94]

Внутрішнє тепло

Основна стаття: Внутрішній тепловий баланс Землі

Загальна карта теплового потоку з надр Землі до поверхні земної кори, переважно вздовж океанічних хребтів

Основними ізотопами Землі, що виділяють тепло, є калій-40, уран-238 і торій-232.[139] У центрі планети температура може досягати 6000 °C,[95] а тиск може сягати 360 ГПа.[96] Оскільки велика частина тепла виділяється радіоактивним розпадом, науковці припускають, що на початку історії Землі, до вичерпання ізотопів із коротким періодом напіврозпаду, виробництво тепла на нашій планеті було набагато вищим. Приблизно впродовж 3 млрд років було би вироблено вдвічі більше тепла, ніж зараз, що збільшило би швидкість мантійної конвекції та тектоніки плит, і дозволило б утворювати незвичайні вивержені породи, такі як коматиїти, які зрідка утворюються сьогодні[97][98].

Середня втрата тепла від Землі становить 87 мВт м−2, що відповідає загальносвітовим втратам тепла 4,42×1013 Вт[99]. Частина теплової енергії ядра переноситься до кори мантійними плюмами, формою конвекції, що складається з підйому високотемпературної породи. Ці шлейфи можуть утворювати гарячі точки та вивергати базальти.[100] Більша частина тепла на Землі втрачається через тектоніку плит, підіймання мантії, пов’язане із серединно-океанічними хребтами. Останнім основним способом втрати тепла є теплопровідність крізь літосферу, більша частина якої відбувається під океанами,  завдяки тому що кора там набагато тонша, ніж кора континентів.[101]

Положення у Сонячній системі

Обертання Землі

Земля — відкрита система в космосі, вона постійно взаємодіє з навколишнім космічним середовищем: отримує енергію від Сонця, випромінює тепло. На планету безупинно потрапляють метеори, космічний пил, зрідка метеорити та комети[59]. Планета повсякчас перебуває під впливом сонячного вітру (потік іонізованих атомів водню 90 % та гелію 10 % зі швидкістю 350—450 км/с врізається в магнітосферу) та космічного випромінювання (потік високоенергетичних ядер водню)[59]. Земля неспинно гравітаційно взаємодіє з Місяцем та Сонцем (в значно меншій мірі з іншими планетами Сонячної планети), що обумовлює припливні явища.

Обертання

Докладніше: Обертання Землі

Повний обіг навколо осі планета здійснює за добу — 23 години 56 хвилин 4 секунди (тобто певна точка на поверхні Землі долає щосекунди приблизно 460 метрів — 40 000км : 24год : 3600с). З цим рухом пов'язані декілька географічних наслідків:

  • під дією сил тяжіння та відцентрової сили Земля стає опуклою поблизу екватора та сплющеною біля полюсів;
  • відбувається зміна дня і ночі;
  • утворюється оборотна сила, або сила Коріоліса, завдяки чому всі потоки (водні чи повітряні) в північній півкулі, що рухаються з півночі на південь, відхиляються від свого напрямку праворуч.

Орбіта

Докладніше: Орбіта Землі

Земля виконує один оберт навколо Сонця за кожні 365,256 днів сонячного часу, що відповідає одному року (365 діб 6 годин 9 хвилин 9 секунд). Для зручності вимірюють три роки поспіль по 365 діб кожен, а до четвертого року, високосного, додають 1 добу. Середня відстань від Сонця становить 150 млн км. З погляду земного спостерігача, Сонце рухається на схід відносно зірок зі швидкістю 1°/день. Орбітальна швидкість планети становить у середньому 29,78 км/с[1].

Нахил осі обертання і сезони

Докладніше: Нахил осі обертання

Кут нахилу осі Землі до площини орбіти постійно становить 66° 33′. Нахил осі суттєво впливає на нерівномірний розподіл сонячної радіації земною поверхнею. Це обумовлює почергову зміну пір року.

Астероїди та штучні супутники

Комп’ютерне зображення, що представляє скупчення штучних супутників і космічного сміття навколо Землі на геосинхронній і низькій навколоземній орбіті

Основні статті: Навколоземні об’єкти і Гіпотетичні природні супутники Землі

Сімейство коорбітальних астероїдів Землі складається з квазісупутників, об'єктів з підковоподібною орбітою та троянців. Є принаймні п'ять квазісупутників, зокрема 469219 Камооалева.[102][103] Троянський астероїд-супутник, 2010 TK7, лібрує навколо головної точки трикутника Лагранжа, L4, на орбіті Землі навколо Сонця.[104][105] Крихітний навколоземний астероїд 2006 RH120 наближається до системи Земля-Місяць приблизно кожні двадцять років. Під час цих зближень він може обертатися навколо Землі протягом коротких проміжків часу.[106]

Станом на вересень 2021 року, навколо Землі оберталося 4550 робочих штучних супутників[107]. Наявні також неробочі супутники, зокрема Венгард 1, котрий є найстарішим супутником, який зараз перебуває на орбіті, і понад 16 000 уламків відстежуваного космічного сміття.[108]

Комп'ютерні моделі, розроблені сучасними астрофізиками Мікаелем Гранвіком та іншими, припускають, що «тимчасові супутники» мають бути досить поширеними поблизу нашої планети і що «в усі часи повинен бути принаймні один природний супутник діаметром 1 метр на орбіті навколо Землі». Ці космічні тіла залишатимуться на орбіті в середньому десять місяців, перед тим як повернутися на сонячну орбіту.[109] Найбільшим штучним супутником Землі є Міжнародна космічна станція.[110]

Заселеність

Докладніше: Життєпридатність планети
Континенти Землі:
    Північна Америка
    Південна Америка
    Антарктида
    Африка
    Європа
    Азія
    Австралія

Взаємодія між живими істотами та кліматом сьогодні досягла нового рівня через збільшуваний вплив людини. Тоді як 1920 року на Землі мешкало близько 1,8 мільярда людей, населення світу зросло майже до 6,7 мільярда до 2008 року, та приблизно до 8,0 мільярдів до 2022 року.[111] За проміжок з 2015 по 2020 рік, Організація Об'єднаних Націй нарахувала приріст населення приблизно на 78 мільйонів осіб щороку.[112] 2022 року було перевищено позначку у вісім мільярдів людей[113]. ООН очікує близько 9,7 мільярдів людей на ​​2050 рік, та 10,9 мільярдів людей станом на ​​2100 рік.[114] Очікується, що в осяжному майбутньому в країнах що розвиваються, триватиме значне збільшення населення, тоді як у багатьох високорозвинених країнах, чисельність населення зменшуватиметься або зростатиме дуже повільно, та все-ж їхній промисловий вплив на природу продовжуватиме зростати.

Біосфера

Докладніше: Біосфера

Природні ресурси

Докладніше: Природні ресурси

Екологія та ризики

Докладніше: Майбутнє Землі, Ризики для цивілізації, людей і планети Земля та Навколоземні астероїди

Оскільки багато людей прагнуть покращити свій рівень життя, вони споживають більше, що потребує більше енергії.[115] Більшість енергії надходить від спалювання викопного палива, що збільшує вміст вуглекислого газу в атмосфері. Оскільки вуглекислий газ є одним із найважливіших парникових газів, це призвело до антропогенних змін клімату, які, на думку більшості науковців, значно підвищать середню загальну температуру. Наслідки від цього, суттєво вплинуть на клімат, океани, рослинність, дику природу та людей. Основними подіями тоді можуть стати більш часті та потужніші погодні явища, підвищення рівня моря внаслідок танення внутрішнього льоду та теплового розширення води, а також зміщення кліматичних і рослинних місцевостей на північ. Якщо міжнародні зусилля щодо захисту клімату не матимуть успіху, може виникнути становище незлічених ризиків для Землі, котре ЗМІ також називають «кліматичною катастрофою».

Зміщення кліматичних зон за найгіршим сценарієм

Згідно з доповіддю Міжнародного енергетичного агентства за 2016 рік, Паризька кліматична угода 2015 року (якщо будуть дотримані зобов'язання країн), сповільнить зростання викидів CO2, пов'язаних з енергетикою (щорічний приріст скоротиться з 600 до 150 млн тонн на рік), що буде загалом недостатнім, для досягнення мети обмеження глобального потепління на 2 °C до 2100 року; траєкторія, що випливає з цих угод, приведе до +2,7 °C. Сценарій, що приводить до +2 °C, повинен передбачати різке зниження викидів, наприклад, збільшення кількості електромобілів до 700 мільйонів штук, 2040 року. За словами доктора Фатіха Біроля, виконавчого директора Міжнародного енергетичного агентства, «Впродовж останніх десятиліть, поновлювані джерела енергії досягають значних успіхів, але загалом їх надбання залишаються значною мірою, обмеженими у виробництві електроенергії. Наступною віхою в історії поновлюваних джерел енергії, є розширення їх використання в промисловості, будівництві та транспорті з величезним потенціалом зростання».

Міжнародне енергетичне агентство вже порадило 2012 року, залишити в землі більше двох третин доведених запасів викопного палива, оскільки наше споживання до 2050 року, не повинно становити більше однієї третини розвіданих запасів викопного палива, щоби не перевищити максимум глобального потепління на 2 °C до кінця століття. У дослідженні 2009 року Потсдамським інститутом клімату, було доведено, що до 2050 року повинно викидатися не більше 565 гігатонн CO2, щоби мати чотири з п'яти шансів не перевищити доленосну позначку 2 °C[116]. Натомість спалювання всіх розвіданих запасів нафти, вугілля та газу на планеті призведе до викиду 2 795 гігатонн CO2, тобто в п’ять разів більше. Отже, згідно з цими даними, не варто видобувати 80% поточних запасів горючих корисних копалин.

Людська географія

Докладніше: Економічна та соціальна географія

Щільність населення значно різниться в усьому світі: близько 60% мешкають в Азії, особливо в Китаї та Індії, що становить 35% населення світу, порівняно

Складане зображення Землі вночі, зроблене Suomi NPP 2016 року.

з менш ніж 1% в Океанії. Водночас, приблизно 56% населення світу перебуває в міських, а не в сільських місцевостях[117]. 2018 року, за даними ООН, трьома найбільшими містами світу (рівня мегаполісу) були Токіо (37 млн мешканців), Делі (29 млн) та Шанхай (26 млн)[118].

Приблизно одна п'ята частини Землі є придатною для використання людиною.[119] 68% виниклих земель, розташовані в північній півкулі[120], і там мешкає 90% людей[121][122]. Найпівнічніше постійне людське поселення це Алерт на острові Елсмір в Канаді (82°28′ пн. ш.)274, а найпівденніше — на антарктичній базі Амундсен-Скотт в Антарктиді (89°59′ пд.ш.)[123].

На всі землі, за винятком Землі Мері Берд в Антарктиді та Бір-Тавіль в Африці, які належать до terra nullius, претендують незалежні держави[124][125]. Станом на 2020 рік, Організація Об'єднаних Націй визнавала 197 держав[126][127], зокрема власне 193 держави-члени[128][129]. Світова книга фактів, зі свого боку, налічує 195 країн та 72 території з обмеженим суверенітетом або автономними утвореннями[130][131]. Історично у Землі ніколи не було загальнопланетарного суверенітету, хоча багато країн намагалися досягти глобального панування та зазнали невдачі.

Організація Об'єднаних Націй (ООН) – міжнародна організація, створена заради мирного врегулювання суперечок між державами. Організація Об'єднаних Націй насамперед є майданчиком для дипломатії та гласного міжнародного права. У разі досягнення згоди між різними членами, там можна ухвалити збройну операцію задля досягнення миру[132].

Найпершим конструктором космічного корабля, за допомогою якого вперше в історії людства, було виведено на орбіту Землі астронавта-людину 12 квітня 1961 року, був житомирянин Сергій Корольов.[133] З того часу приблизно 550 осіб побували в космосі[134], і дванадцять з них відвідали Місяць (між польотами Аполлоном-11 1969 року та Аполоном-17 1972 року)[135]. Взагалі-ж на початку 21 століття, в космосі люди перебувають лише на Міжнародній космічній станції.

Адміністративний стан Землі

Докладніше: Країни світу

Розвиток уявлень про Землю

🜨
🜨

Міфологія багатьох народів світу уособлювала Землю як божество, наприклад Гея у стародавніх греків. Священні тексти багатьох релігій містять розповіді про творіння Землі. Людські уявлення про форму Землі змінювалися з часом. Віра в пласку Землю поступилася уявленням про сферичну форму Землі з розвитком мореплавання. До 16 ст. здебільшого вважалося, що Земля є центром Всесвіту, але віра поступилася геліоцентризму, починаючи з часів Миколи Коперника.

Астрономічним знаком Землі є вписаний у коло рівнобедрений хрест, відомий як сонячний хрест, хрест Одіна або кельтський хрест. Початковим

Вавилонська карта світу - найдавніша відома карта світу з 6 століття до нашої ери.

астрономічним символом планети було королівське яблуко[136].

Із Землею були пов'язані поширені культи телуричних і хтонічних божеств, серед яких переважали жіночі божества. У багатьох культурах богиня-мати (або Мати-Земля) відтворюється як богиня родючості, процвітання та заможності. Ацтеки називали планету Тонан або Тонанцін — «наша мати», інки - Пачамама («Мати-Земля»). Китайська богиня землі Хоуту[137] схожа на Гею, Мати-Землю у грецькій міфології. Індуси називали її Бхума Деві – «Богиня Землі», а слов'яни – Мокош. У скандинавській міфології богиня землі Йорда була матір'ю Тора. У давньоєгипетській міфології земля ототожнюється з чоловічим божеством Гебом.

Багато міфологій і релігійні вірування містять розповіді створення землі втручанням Бога чи божеств. Різні релігійні групи, зокрема основоположні секти протестантизму[138] та ісламу[139][140] припускають, що опис створення світу, який міститься в їх священних книгах, є неспростовною істиною і має розглядатися беззаперечно тобто замінити загальноприйнятий науковий погляд на утворення землі та розвиток життя на планеті.[141] Наукова спільнота[142][143], а також інші (не згадані вище) релігійні групи, виступають проти цих тверджень[144].[145][146] Одним із питань суперечки, є незгода з теорією еволюції, прихильників креаціонізму та розумного задуму.

У давнину було поширене уявлення про те, що Земля плоска. Народи Месопотамії уявляли світ плоским диском, оточеним океаном, а єгиптяни — квадратом. За уявленнями китайців, земля мала вигляд квадрата, у якому за допомогою стовпів височіло кругле небо.[147] Найдавніші відомі карти світу походять з Вавилонії[148] та Греції Анаксімандр[149]. Уявлення про кулясту Землю виникло щонайменше у 6 столітті до нашої ери – було відомо

Схід Землі з Аполлона 8 з місячної орбіти

піфагорійцям, деякі з яких також вважали, що Земля не є центром всесвіту[150]. Після 3 століття до н.е. те, що планета кругла, визнавали всі освічені громадяни Греції та Риму[151]. Близько 240 року до н.е. Ератосфен визначив коло планети (з похибкою вимірювання 5-10%) та нахил осі щодо площини екліптики[152].

У Середні віки, за небагатьма винятками, в Європі не було освічених людей, які вірили в те, що Земля плоска, і книга Сакробоско «Про сфери», видана в XIII столітті, стала основним навчальним підручником на чотири століття поспіль. Попри це, думка про широко розповсюджену в більш ранні епохи віру в «пласку Землю», поширена й до сьогодні (2020-і).[153]

Технічний розвиток мореплавства і кораблебудування привів до часів великих географічних відкриттів на межі 15—16 ст. 1488 року, Бартоломеу Діаш обігнув мис Доброї Надії, 1492 року Колумб досяг берегів Америки, що започаткувало європейську колонізацію континенту, а 1498 року, Васко да Гама відкрив морський шлях в Індію. У 1519-1521 роках Фернан Магеллан став першим європейцем, котрий здійснив кругосвітню подорож. Оприлюднена 1543 року книга Миколая Коперника «Про обертання небесних сфер» містить теорію геліоцентричної будови світу і стверджує, що Земля обертається навколо Сонця. Це замінило птолемеївський геоцентризм, згідно з яким Земля була центром Всесвіту. 1570 року Абрагам Ортеліус першим видав систематичну збірку карт світу — Theatrum Orbis Terrarum[154]. У 1585–1595 роках Герардом Меркатором також було видано збірку карт, яку він назвав атласом, маючи на увазі міфологічний Атлас.

Бліда блакитна цятка – фотографія Землі, зроблена зондом «Вояджер-1» з відстані понад 6 млрд км.

Перше зображення Землі з космосу (з висоти 105 км) було отримано 24 жовтня 1946 камерою, розміщеною на ракеті Фау-2, запущеної США з ракетного полігону Уайт-Сендс[155]. Найперші знімки Землі з навколоземної орбіти було зроблено супутником Explorer 6 1959 року[156]. Юрій Гагарін 1961 року став першою людиною, яка спостерігала планету з космосу. 1968 року екіпаж «Аполлона-8» першим спостерігав сходження Землі з місячної орбіти і зробив знаменитий знімок «Сходження Землі». 1972 року екіпаж «Аполлона-17» зробив відомий знімок «Блакитний мармур» із навколоземної орбіти. На ньому видно земну кулю із затягнутим хмарами блакитним океаном, розділений зелено-коричневими континентами. Це одне із найвідоміших зображень в історії та один з небагатьох знімків цілком освітленої планети[157][158]. Водночас, знімок 1990 року, на якому "Вояджер-1" залишає Сонячну систему, надихнув Карла Сагана назвати його «Бліда блакитна цятка»[159].

За останні два століття з'явилися суспільні напрямки, які привертають увагу стосовно недоброго впливу людини на планету. Пропонована протидія полягає у захисті довкілля, зокрема завдяки стеженню над природними ресурсами (наприклад, водними та лісовими), боротьбі із забрудненням та бережному використанню землі. Екологи, тобто міжнародні організації — Грінпіс та Всесвітній фонд дикої природи — закликають до зміни соціальної політики та ощадливого використання сировинних запасів, зокрема невідновлюваних джерел, як от нафта. Цим закликам протистоять деякі підприємства міста і організації, що вказують на додаткові грошові витрати щодо захисту довкілля[160][161]. З 1960-х років дехто тлумачив планету як «Космічний корабель Земля» із системою життєзабезпечення, яка потребує постійного догляду. Існує також гіпотеза Геї, яка передбачає, що біосфера Землі та фізичні чинники становлять єдиний цілісний організм[162]. Всесвітній день Землі відзначається 22 квітня з 1970-х років.

Моделювання зображення Землі

Фотографія вітрової електростанції Торнтон-Банк (поруч із узбережжям Бельгії) показує, як нижні частини більш віддалених вітряків поступово зникають за горизонтом демонструючи округлість Землі.

Для зручності отримання уявлення про Землю створюють різноманітні моделі. Залежно від призначення, моделі поділяють на загальногеографічні (найпоширеніші) і тематичні (політичні, кліматичні, геологічні, тектонічні, рослинного, тваринного світу та інше). Виділяють тривимірні та двовимірні моделі. До тривимірних відносять глобус — об'ємна модель Землі, що в загальних рисах зберігає її форму, зменшену в десятки мільйонів разів. Двовимірними способами зображення Землі є плани та карти.

План — зображення на горизонтальній площині у великому постійному масштабі невеликої частини земної поверхні. На відміну від плану, географічна карта — зменшене зображення всієї земної поверхні або її частини на площині, побудоване за певними математичними правилами з урахуванням кулястості Землі.

Форми рельєфу земної поверхні на моделі показуються горизонталями.

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б David R. Williams. (1 липня 2013). Earth Fact Sheet (англ.). NASA. Архів оригіналу за 30 жовтня 2010. Процитовано 28 квітня 2014.
  2. ↑ Beyond the Milky Way. The Biological Universe. 24 вересня 2020. с. 283—334. doi:10.1017/9781108873154.023. Процитовано 28 січня 2023.
  3. ↑ Nations, United. What Is Climate Change?. United Nations (англ.). Процитовано 28 жовтня 2022.
  4. ↑ ЗЕМЛЯ — ЕТИМОЛОГІЯ | Горох — українські словники. goroh.pp.ua (ua) . Процитовано 7 листопада 2022.
  5. ↑ ЗЕМЛЯ – Академічний тлумачний словник української мови. sum.in.ua. Процитовано 7 листопада 2022.
  6. ↑ Palmer, Douglas (15 березня 2010). M. Allaby 2008. Oxford Dictionary of Earth Sciences, 3rd ed. Oxford: Oxford University Press. 654 pp. Price £11.99, US $18.99. ISBN 978 0 19921 194 4. Geological Magazine. Т. 147, № 5. с. 798—798. doi:10.1017/s0016756810000221. ISSN 0016-7568. Процитовано 7 листопада 2022.
  7. ↑ Cirencester (Gloucestershire, England). Northern Europe. Routledge. 28 жовтня 2013. с. 176—179.
  8. ↑ Jones, Peter Ward (2001). Oxford University Press. Oxford Music Online. Oxford University Press.
  9. ↑ Tara., Hardee, (2013). Exploring student experiences in developmental education at a four year higher education institution. California State University, Long Beach. ISBN 978-1-303-76554-4. OCLC 1020708687.
  10. ↑ Jones, Peter Ward (2001). Oxford University Press. Oxford Music Online. Oxford University Press.
  11. ↑ Tara., Hardee, (2013). Exploring student experiences in developmental education at a four year higher education institution. California State University, Long Beach. ISBN 978-1-303-76554-4. OCLC 1020708687.
  12. ↑ Converting GPS Height into NAVD88 Elevation with the GEOID96 Geoid Height Model. www.ngs.noaa.gov. Процитовано 22 січня 2023.
  13. ↑ archive.ph. archive.ph. Процитовано 22 січня 2023.
  14. ↑ Stewart, Heather A.; Jamieson, Alan J. (1 жовтня 2019). The five deeps: The location and depth of the deepest place in each of the world's oceans. Earth-Science Reviews (англ.). Т. 197. с. 102896. doi:10.1016/j.earscirev.2019.102896. ISSN 0012-8252. Процитовано 22 січня 2023.
  15. ↑ “Is a Pool Ball Smoother Than the Earth?” ILLUSTRATED PRINCIPLES David Alciatore, PhD (“Dr. Dave”) (PDF).
  16. ↑ Did Edmund Hillary Climb the Wrong Mountain. archives.profsurv.com. Процитовано 22 січня 2023.
  17. ↑ The 'Highest' Spot on Earth?.
  18. ↑ Ocean Surface Topography | Ocean Observation. Ocean Surface Topography from Space (англ.). Процитовано 22 січня 2023.
  19. ↑ US Department of Commerce, National Oceanic and Atmospheric Administration. What is the geoid?. oceanservice.noaa.gov (EN-US) . Процитовано 22 січня 2023.
  20. ↑ US Department of Commerce, National Oceanic and Atmospheric Administration. What is the geoid?. oceanservice.noaa.gov (EN-US) . Процитовано 22 січня 2023.
  21. ↑ Table S1: Underlying geology of sampling sites in the Okanagan-Similkameen region, British Columbia, Canada. dx.doi.org. Процитовано 22 січня 2023.
  22. ↑ 8(o) Introduction to the Oceans. www.physicalgeography.net. Процитовано 22 січня 2023.
  23. ↑ Rising sea levels: an introduction to cause and impact. Choice Reviews Online. Т. 50, № 10. 22 травня 2013. с. 50–5606-50-5606. doi:10.5860/choice.50-5606. ISSN 0009-4978. Процитовано 22 січня 2023.
  24. ↑ Smith, Yvette (7 червня 2021). Earth Is a Water World. NASA. Процитовано 22 січня 2023.
  25. ↑ Lunine, Jonathan I. (2017-02). Ocean worlds exploration. Acta Astronautica. Т. 131. с. 123—130. doi:10.1016/j.actaastro.2016.11.017. ISSN 0094-5765. Процитовано 22 січня 2023.
  26. ↑ MACHADO, PEDRO (27 січня 2020). INTRODUCTION. Pearls, People, and Power. Ohio University Press. с. 5—28.
  27. ↑ Voosen, Paul (12 березня 2021). Ancient Earth was a water world. Science. Т. 371, № 6534. с. 1088—1089. doi:10.1126/science.371.6534.1088. ISSN 0036-8075. Процитовано 22 січня 2023.
  28. ↑ Smith, Rev. Walter R., (5 July 1845–24 April 1921). Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 22 січня 2023.
  29. ↑ Dunn, Ross E., ред. (1 квітня 2019). The New World History. doi:10.1525/9780520964297. Процитовано 22 січня 2023.
  30. ↑ L'vovich, M. I. (1973-01). The Water Balance of the World's Continents and a Balance Estimate of the World's Freshwater Resources. Soviet Geography. Т. 14, № 3. с. 135—152. doi:10.1080/00385417.1973.10770573. ISSN 0038-5417. Процитовано 22 січня 2023.
  31. ↑ Ghail, Richard (2015-08). Rheological and petrological implications for a stagnant lid regime on Venus. Planetary and Space Science. Т. 113—114. с. 2—9. doi:10.1016/j.pss.2015.02.005. ISSN 0032-0633. Процитовано 22 січня 2023.
  32. ↑ World Bank East Asia and Pacific Economic Update October 2015: Staying the Course. The World Bank. 5 жовтня 2015. ISBN 978-1-4648-0733-6.
  33. ↑ Hooke, Roger LeB.; Martín-Duque, José F. (1 грудня 2012). Land transformation by humans: A review. GSA Today. Т. 12, № 12. с. 4—10. doi:10.1130/gsat151a.1. ISSN 1052-5173. Процитовано 22 січня 2023.
  34. ↑ Stanley, Steven M. (2005). Earth system history (вид. 2nd). New York: Freeman. ISBN 978-0-7167-3907-4
  35. ↑ Doolittle, W. Ford (2000-02). Uprooting the Tree of Life. Scientific American. Т. 282, № 2. с. 90—95. doi:10.1038/scientificamerican0200-90. ISSN 0036-8733. Процитовано 28 жовтня 2022.
  36. ↑ Zimmer, Carl (11 травня 2001). Can Genes Solve the Syphilis Mystery?. Science. Т. 292, № 5519. с. 1091—1091. doi:10.1126/science.292.5519.1091. ISSN 0036-8075. Процитовано 28 жовтня 2022.
  37. ↑ Berkner, L. V.; Marshall, L. C. (1965-05). <0225:otoaro>2.0.co;2 On the Origin and Rise of Oxygen Concentration in the Earth's Atmosphere. Journal of the Atmospheric Sciences. Т. 22, № 3. с. 225—261. doi:10.1175/1520-0469(1965)022<0225:otoaro>2.0.co;2. ISSN 0022-4928. Процитовано 28 жовтня 2022.
  38. ↑ Irion, Robert (26 квітня 2002). Astrobiologists Try to 'Follow the Water to Life'. Science. Т. 296, № 5568. с. 647—648. doi:10.1126/science.296.5568.647. ISSN 0036-8075. Процитовано 28 жовтня 2022.
  39. ↑ Irion, Robert (26 квітня 2002). Astrobiologists Try to 'Follow the Water to Life'. Science. Т. 296, № 5568. с. 647—648. doi:10.1126/science.296.5568.647. ISSN 0036-8075. Процитовано 28 жовтня 2022.
  40. ↑ Ohtomo, Yoko; Kakegawa, Takeshi; Ishida, Akizumi; Nagase, Toshiro; Rosing, Minik T. (8 грудня 2013). Evidence for biogenic graphite in early Archaean Isua metasedimentary rocks. Nature Geoscience. Т. 7, № 1. с. 25—28. doi:10.1038/ngeo2025. ISSN 1752-0894. Процитовано 28 жовтня 2022.
  41. ↑ Ohtomo, Yoko; Kakegawa, Takeshi; Ishida, Akizumi; Nagase, Toshiro; Rosing, Minik T. (8 грудня 2013). Evidence for biogenic graphite in early Archaean Isua metasedimentary rocks. Nature Geoscience. Т. 7, № 1. с. 25—28. doi:10.1038/ngeo2025. ISSN 1752-0894. Процитовано 28 жовтня 2022.
  42. ↑ Bell, Elizabeth A.; Boehnke, Patrick; Harrison, T. Mark; Mao, Wendy L. (19 жовтня 2015). Potentially biogenic carbon preserved in a 4.1 billion-year-old zircon. Proceedings of the National Academy of Sciences. Т. 112, № 47. с. 14518—14521. doi:10.1073/pnas.1517557112. ISSN 0027-8424. Процитовано 28 жовтня 2022.
  43. ↑ New evidence suggests life on Earth began at least 3.7 billion years ago. Physics Today. 2016. doi:10.1063/pt.5.0210077. ISSN 1945-0699. Процитовано 28 жовтня 2022.
  44. ↑ Schopf, J. William; Kitajima, Kouki; Spicuzza, Michael J.; Kudryavtsev, Anatoliy B.; Valley, John W. (18 грудня 2017). SIMS analyses of the oldest known assemblage of microfossils document their taxon-correlated carbon isotope compositions. Proceedings of the National Academy of Sciences. Т. 115, № 1. с. 53—58. doi:10.1073/pnas.1718063115. ISSN 0027-8424. Процитовано 28 жовтня 2022.
  45. ↑ Needham, Debra H.; Kring, David A. (2017-11). Lunar volcanism produced a transient atmosphere around the ancient Moon. Earth and Planetary Science Letters. Т. 478. с. 175—178. doi:10.1016/j.epsl.2017.09.002. ISSN 0012-821X. Процитовано 25 січня 2023.
  46. ↑ Woodhouse, Keith (25 лютого 2016). Climate Change and the Course of Global History: A Rough Journey. By John L. Brooke. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. Pp. 648. $32.46, paper. The Journal of Economic History. Т. 76, № 1. с. 292—294. doi:10.1017/s0022050716000036. ISSN 0022-0507. Процитовано 28 жовтня 2022.
  47. ↑ Cabej, Nelson R. (2020). Cambrian explosion. Epigenetic Mechanisms of the Cambrian Explosion. Elsevier. с. 137—211.
  48. ↑ Raup, David M.; Sepkoski, J. John (19 березня 1982). Mass Extinctions in the Marine Fossil Record. Science. Т. 215, № 4539. с. 1501—1503. doi:10.1126/science.215.4539.1501. ISSN 0036-8075. Процитовано 28 жовтня 2022.
  49. ↑ Stanley, Steven M. (3 жовтня 2016). Estimates of the magnitudes of major marine mass extinctions in earth history. Proceedings of the National Academy of Sciences. Т. 113, № 42. doi:10.1073/pnas.1613094113. ISSN 0027-8424. Процитовано 28 жовтня 2022.
  50. ↑ Gould, Stephen Jay (1994-10). The Evolution of Life on the Earth. Scientific American. Т. 271, № 4. с. 84—91. doi:10.1038/scientificamerican1094-84. ISSN 0036-8733. Процитовано 28 жовтня 2022.
  51. ↑ Wilkinson, B. H.; McElroy, B. J. (1 січня 2007). The impact of humans on continental erosion and sedimentation. Geological Society of America Bulletin. Т. 119, № 1-2. с. 140—156. doi:10.1130/b25899.1. ISSN 0016-7606. Процитовано 28 жовтня 2022.
  52. ↑ Vitousek, Peter M.; Mooney, Harold A.; Lubchenco, Jane; Melillo, Jerry M. (25 липня 1997). Human Domination of Earth's Ecosystems. Science (англ.). Т. 277, № 5325. с. 494—499. doi:10.1126/science.277.5325.494. ISSN 0036-8075. Архів оригіналу за 18 листопада 2008. Процитовано 14 січня 2021.
  53. ↑ Myers, Norman; Knoll, Andrew H. (2001-05). The biotic crisis and the future of evolution. Proceedings of the National Academy of Science (англ.). Т. 98, № 10. с. 5389—5392. doi:10.1073/pnas.091092498. ISSN 0027-8424. Архів оригіналу за 28 липня 2021. Процитовано 14 січня 2021.
  54. ↑ Existential Risks: Analyzing Human Extinction Scenarios. www.nickbostrom.com. Архів оригіналу за 24 грудня 2019. Процитовано 14 січня 2021.
  55. ↑ Cochelin, Anne-Sophie B.; Mysak, Lawrence A.; Wang, Zhaomin (1 листопада 2006). Simulation of long-term future climate changes with the green McGill paleoclimate model: the next glacial inception. Climatic Change. Т. 79. с. 381—401. doi:10.1007/s10584-006-9099-1. Процитовано 14 січня 2021.
  56. ↑ Neron de Surgy, O.; Laskar, J. (1 лютого 1997). On the long term evolution of the spin of the Earth. Astronomy and Astrophysics. Т. 318. с. 975—989. ISSN 0004-6361. Архів оригіналу за 8 грудня 2013. Процитовано 14 січня 2021.
  57. ↑ Mussett, A. E. (1981). The inaccessible earth. London: Allen & Unwin. ISBN 0-04-550027-4. OCLC 7523842.
  58. ↑ Chemical composition of Earth, Venus, and Mercury. 1980 Dec.
  59. ↑ а б в (рос.) Подобєдов Н. С. Общая физическая география и геоморфология. — М.: Недра, 1974. С. 312.
  60. ↑ Parsons, Barry; McKenzie, Dan (1978). Mantle convection and the thermal structure of the plates. Journal of Geophysical Research (англ.). Т. 83, № B9. с. 4485. doi:10.1029/JB083iB09p04485. ISSN 0148-0227. Процитовано 27 січня 2023.
  61. ↑ Pasyanos, Michael E. (2010-01). Lithospheric thickness modeled from long-period surface wave dispersion. Tectonophysics. Т. 481, № 1-4. с. 38—50. doi:10.1016/j.tecto.2009.02.023. ISSN 0040-1951. Процитовано 27 січня 2023.
  62. ↑ Kious, W. Jacquelyne; Tilling, Robert I. (1996). This dynamic earth: the story of plate tectonics. General Interest Publication. doi:10.3133/7000097. Процитовано 27 січня 2023.
  63. ↑ TABLE OF CONTENTS. The Gospel in the Stars. Piscataway, NJ, USA: Gorgias Press. 31 грудня 2008. с. 9—14.
  64. ↑ Hey, R. N.; Sinton, J. M.; Duennebier, F. K. Propagating rifts and spreading centers. The Eastern Pacific Ocean and Hawaii. North America: Geological Society of America. с. 161—176.
  65. ↑ March, Henry Arthur, (14 March 1905–27 Sept. 1988). Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 27 січня 2023.
  66. ↑ Bowring, Samuel A.; Williams, Ian S. (21 січня 1999). Priscoan (4.00-4.03 Ga) orthogneisses from northwestern Canada. Contributions to Mineralogy and Petrology. Т. 134, № 1. с. 3—16. doi:10.1007/s004100050465. ISSN 0010-7999. Процитовано 27 січня 2023.
  67. ↑ Harrison, T. M.; Blichert-Toft, J.; Müller, W.; Albarede, F.; Holden, P.; Mojzsis, S. J. (23 грудня 2005). Heterogeneous Hadean Hafnium: Evidence of Continental Crust at 4.4 to 4.5 Ga. Science (англ.). Т. 310, № 5756. с. 1947—1950. doi:10.1126/science.1117926. ISSN 0036-8075. Процитовано 27 січня 2023.
  68. ↑ Meschede, M.; Barckhausen, U. (20 листопада 2000). Plate tectonic evolution of the Cocos-Nazca spreading center. Proceedings of the Ocean Drilling Program. Ocean Drilling Program.
  69. ↑ Argus, Donald F.; Gordon, Richard G.; DeMets, Charles (2011-11). Geologically current motion of 56 plates relative to the no-net-rotation reference frame. Geochemistry, Geophysics, Geosystems. Т. 12, № 11. с. n/a–n/a. doi:10.1029/2011gc003751. ISSN 1525-2027. Процитовано 27 січня 2023.
  70. ↑ Charette, Matthew; Smith, Walter (1 червня 2010). The Volume of Earth’s Ocean. Oceanography. Т. 23, № 2. с. 112—114. doi:10.5670/oceanog.2010.51. Процитовано 24 січня 2023.
  71. ↑ Arthus-Bertrand, Yann (6 вересня 2019). On Water (EN) . European Investment Bank. ISBN 978-92-861-4319-9.
  72. ↑ Where is Earth's Water? | U.S. Geological Survey. www.usgs.gov. Процитовано 24 січня 2023.
  73. ↑ Ahn, Jiryung (2019). Home, School and Community Relations (9th Edition) By Carol Gestwicki (2017). Cengage Learning, Boston, MA (Book Review). International Journal of Humanities and Social Science. Т. 9, № 5. doi:10.30845/ijhss.v9n5p11. ISSN 2220-8488. Процитовано 24 січня 2023.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  74. ↑ Salt of the Early Earth :: Astrobiology Magazine - earth science - evolution distribution Origin of life universe - life beyond :: Astrobiology is study of earth science evolution distribution Origin of life in universe terrestrial. web.archive.org. 30 червня 2007. Процитовано 24 січня 2023.
  75. ↑ oxysphere. web.archive.org. 15 квітня 2009. Процитовано 24 січня 2023.
  76. ↑ NASA Oceanography.
  77. ↑ Tour of Water in the Solar System | U.S. Geological Survey. www.usgs.gov. Процитовано 24 січня 2023.
  78. ↑ US Department of Commerce, National Oceanic and Atmospheric Administration. Are there oceans on other planets?. oceanservice.noaa.gov (EN-US) . Процитовано 24 січня 2023.
  79. ↑ Peter Olson & Hagay Amit. Changes in earth’s dipole (PDF).
  80. ↑ Realistic modeling and performance prediction of MHD generator channels. Progress reports for the period 16 October 1971--15 February 1973. [Coal-fired MHD generators]. 16 лютого 1972. Процитовано 25 січня 2023.
  81. ↑ Campbell, Wallace H. (2003). Introduction to geomagnetic fields (вид. 2nd ed). Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-82206-8. OCLC 50479284.
  82. ↑ Ganushkina, N. Yu.; Liemohn, M. W.; Dubyagin, S. (22 квітня 2018). Current Systems in the Earth's Magnetosphere. Reviews of Geophysics. Т. 56, № 2. с. 309—332. doi:10.1002/2017rg000590. ISSN 8755-1209. Процитовано 25 січня 2023.
  83. ↑ Wilkinson, William P. (2003-09). The Earth's quasi-parallel bow shock: Review of observations and perspectives for Cluster. Planetary and Space Science. Т. 51, № 11. с. 629—647. doi:10.1016/s0032-0633(03)00099-0. ISSN 0032-0633. Процитовано 25 січня 2023.
  84. ↑ Mertens, Christopher J. (2016-11). Overview of the Radiation Dosimetry Experiment (RaD-X) flight mission. Space Weather. Т. 14, № 11. с. 921—934. doi:10.1002/2016sw001399. ISSN 1542-7390. Процитовано 25 січня 2023.
  85. ↑ Gallagher, D. L.; Comfort, R. H.; Katus, R. M.; Sandel, B. R.; Fung, S. F.; Adrian, M. L. (30 березня 2021). The Breathing Plasmasphere: Erosion and Refilling. Journal of Geophysical Research: Space Physics. Т. 126, № 4. doi:10.1029/2020ja028727. ISSN 2169-9380. Процитовано 25 січня 2023.
  86. ↑ Treumann, Rudolf A. (1997). Basic space plasma physics. London: Imperial College Press. ISBN 1-86094-079-X. OCLC 41428112.
  87. ↑ Dodge, John Vilas, (25 Sept. 1909–23 April 1991), Senior Editorial Consultant, Encyclopædia Britannica, since 1972; Chairman, Board of Editors, Encyclopædia Britannica Publishers, since 1977. Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 25 січня 2023.
  88. ↑ Van Allen, James A. (2004). Origins of magnetospheric physics (вид. An expanded ed., [pbk. ed.]). Iowa City: University of Iowa Press. ISBN 978-1-58729-771-7. OCLC 297118150.
  89. ↑ Stern, David P. (1977). Large-scale electric fields in the Earth's magnetosphere. Reviews of Geophysics. Т. 15, № 2. с. 156. doi:10.1029/rg015i002p00156. ISSN 8755-1209. Процитовано 25 січня 2023.
  90. ↑ NASA/JPL/University of Texas Center for Space Research. PIA12146: GRACE Global Gravity Animation. Photojournal. NASA Jet Propulsion Laboratory. Процитовано 30 December 2013.
  91. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Boynton не вказано текст
  92. ↑ Hofmann-Wellenhof, B.; Moritz, H. (2006). Physical Geodesy (вид. 2nd). Springer. ISBN 978-3-211-33544-4. § 2.1: "The total force acting on a body at rest on the earth’s surface is the resultant of gravitational force and the centrifugal force of the earth’s rotation and is called gravity."
  93. ↑ Thompson, E Ambler; Thompson, E Ambler; Taylor, Barry N (2008). Guide for the use of the International System of Units (SI). Процитовано 23 січня 2023.
  94. ↑ Vázquez, M.; Pallé, E.; Rodríguez, P. Montañés (2010). Detecting Extrasolar Earth-like Planets. Astronomy and Astrophysics Library. New York, NY: Springer New York. с. 251—287. ISBN 978-1-4419-1683-9.
  95. ↑ Wray, James, (28 April 1938–25 May 2013). Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 27 січня 2023.
  96. ↑ Alfè, D.; Gillan, M. J.; Vočadlo, L.; Brodholt, J.; Price, G. D. (25 квітня 2002). The ab initio simulation of the Earth's core. Philosophical Transactions of the Royal Society of London. Series A: Mathematical, Physical and Engineering Sciences. Т. 360, № 1795. с. 1227—1244. doi:10.1098/rsta.2002.0992. ISSN 1364-503X. Процитовано 27 січня 2023.
  97. ↑ Vlaar, N.J.; van Keken, P.E.; van den Berg, A.P. (1994-01). Cooling of the earth in the Archaean: Consequences of pressure-release melting in a hotter mantle. Earth and Planetary Science Letters. Т. 121, № 1-2. с. 1—18. doi:10.1016/0012-821x(94)90028-0. ISSN 0012-821X. Процитовано 27 січня 2023.
  98. ↑ Geodynamics. By D. L. TURCOTTE & G. SCHUBERT. Cambridge University Press, 2002. 456 pp. ISBN 0-521-66624-4. £29.95. Journal of Fluid Mechanics. Т. 477. 2003-02. doi:10.1017/s0022112002223708. ISSN 0022-1120. Процитовано 27 січня 2023.
  99. ↑ Pollack, Henry N.; Hurter, Suzanne J.; Johnson, Jeffrey R. (1993). Heat flow from the Earth's interior: Analysis of the global data set. Reviews of Geophysics. Т. 31, № 3. с. 267. doi:10.1029/93rg01249. ISSN 8755-1209. Процитовано 27 січня 2023.
  100. ↑ Richards, Mark A.; Duncan, Robert A.; Courtillot, Vincent E. (6 жовтня 1989). Flood Basalts and Hot-Spot Tracks: Plume Heads and Tails. Science. Т. 246, № 4926. с. 103—107. doi:10.1126/science.246.4926.103. ISSN 0036-8075. Процитовано 27 січня 2023.
  101. ↑ Sclater, John G.; Parsons, Barry; Jaupart, Claude (1981). Oceans and continents: Similarities and differences in the mechanisms of heat loss. Journal of Geophysical Research. Т. 86, № B12. с. 11535. doi:10.1029/jb086ib12p11535. ISSN 0148-0227. Процитовано 27 січня 2023.
  102. ↑ Christou, A. A.; Asher, D. J. (12 квітня 2011). A long-lived horseshoe companion to the Earth. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. Т. 414, № 4. с. 2965—2969. doi:10.1111/j.1365-2966.2011.18595.x. ISSN 0035-8711. Процитовано 25 січня 2023.
  103. ↑ de la Fuente Marcos, C.; de la Fuente Marcos, R. (8 серпня 2016). Asteroid (469219) 2016 HO3, the smallest and closest Earth quasi-satellite. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. Т. 462, № 4. с. 3441—3456. doi:10.1093/mnras/stw1972. ISSN 0035-8711. Процитовано 25 січня 2023.
  104. ↑ Connors, Martin; Wiegert, Paul; Veillet, Christian (2011-07). Earth’s Trojan asteroid. Nature. Т. 475, № 7357. с. 481—483. doi:10.1038/nature10233. ISSN 0028-0836. Процитовано 25 січня 2023.
  105. ↑ Rutt, Rev. Mgr Canon (Cecil) Richard, (27 Aug. 1925–27 July 2011). Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 25 січня 2023.
  106. ↑ Емельяненко, Н.Ю.; Нароенков, С.А. (29 жовтня 2021). The low-velocity encounter of asteroid 2006 RH120 with the Earth. Научные труды Института астрономии РАН. № 1. с. 26—31. doi:10.51194/inasan.2021.6.1.006. ISSN 2658-5669. Процитовано 25 січня 2023.
  107. ↑ Union of Concerned Scientists (UCS). Encyclopedia of Environment and Society. SAGE Publications, Inc. 2007. Процитовано 25 січня 2023.
  108. ↑ Anonymous (10 травня 2018). Evaluation of predictive models for post-fire debris flows occurrence in the western United States. dx.doi.org. Процитовано 25 січня 2023.
  109. ↑ Clarence Augustus Chant. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. Т. 117, № 3. 1 червня 1957. с. 250—251. doi:10.1093/mnras/117.3.250. ISSN 0035-8711. Процитовано 28 січня 2023.
  110. ↑ Basch, Norma; Lamphier, Peg A. (1 березня 2005). Journal of American History. Т. 91, № 4. с. 1468. doi:10.2307/3660236. ISSN 0021-8723 http://dx.doi.org/10.2307/3660236. Процитовано 25 січня 2023. {{cite news}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  111. ↑ Aktuelle Studienergebnisse auf www.onkodin.de — auch zu Bendamustin. Info Onkologie. Т. 14, № 2. 2011-03. с. 57—57. doi:10.1007/bf03362968. ISSN 1613-3633. Процитовано 28 січня 2023.
  112. ↑ World Population Prospects. 14 квітня 2016. doi:10.18356/a3bacd57-en. Процитовано 28 січня 2023.
  113. ↑ Zeller, Andrea (2019). Menschenrechte in der Weltwirtschaft. Idealbild und Realität. "Bist du ein Mensch, so fühle meine Not.". Tectum – ein Verlag in der Nomos Verlagsgesellschaft. с. 251—280.
  114. ↑ Population Division |. www.un.org. Процитовано 28 січня 2023.
  115. ↑ Farmelo, Graham (2018). Januar 1942 – August 1946. Der seltsamste Mensch. Berlin, Heidelberg: Springer Berlin Heidelberg. с. 339—352. ISBN 978-3-662-56578-0.
  116. ↑ Nous devons laisser deux tiers des énergies fossiles dans le sol. Le Monde.fr (фр.). 15 листопада 2012. Процитовано 24 липня 2021.
  117. ↑ Central Intelligence Agency World Factbook Country Comparisons. The SAGE Encyclopedia of World Poverty. SAGE Publications, Inc. 2015. Процитовано 28 січня 2023.
  118. ↑ Urban and rural population growth and world urbanization prospects. World Urbanization Prospects: The 2018 Revision. UN. 30 серпня 2019. с. 9—31. ISBN 978-92-1-004314-4.
  119. ↑ Central Intelligence Agency - CIA. www.cia.gov. Процитовано 28 січня 2023.
  120. ↑ Economics and Innovation Management. № 2. 30 вересня 2020. doi:10.26730/2587-5574-2020-2. ISSN 2587-5574 http://dx.doi.org/10.26730/2587-5574-2020-2. Процитовано 28 січня 2023. {{cite news}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  121. ↑ Ouvrages sur le développement diffusés en France en août-novembre 1998. Tiers-Monde. Т. 39, № 156. 1998. с. 923—925. doi:10.3406/tiers.1998.5291. ISSN 1293-8882. Процитовано 28 січня 2023.
  122. ↑ radicalcartography. www.radicalcartography.net. Процитовано 28 січня 2023.
  123. ↑ Notice sur le Muséum ethnographique des missions scientifiques, rédigée par chacun des missionnaires scientifiques sur les objets qu'il a rapportés. [s.n.] 1878.
  124. ↑ Bazin, Laurent (2014). Ni tout à fait le même, ni tout à fait une autre. Être une fille, un garçon dans la littérature pour la jeunesse. Presses Universitaires de Bordeaux. с. 83—94.
  125. ↑ Reconnaissance geologic map of the Gutenko Nunataks Quadrangle, Marie Byrd Land, Antarctica. 1978. Процитовано 28 січня 2023.
  126. ↑ https://neonatologytoday.org/Archive/PDF_paper/NeonatologyToday_2022_3_17_3_70_71.pdf. Neonatology Today. Т. 17, № 3. 20 березня 2022. с. 70—71. doi:10.51362/neonatology.today/20221737071. ISSN 1932-7137. Процитовано 28 січня 2023.
  127. ↑ Welcome to the United Nations. www.un.org (EN) . Процитовано 28 січня 2023.
  128. ↑ Dans certains pays, les ménages avec un émigré comptent davantage sur le travail de leurs membres. dx.doi.org. 6 червня 2017. Процитовано 28 січня 2023.
  129. ↑ Welcome to the United Nations. www.un.org (EN) . Процитовано 28 січня 2023.
  130. ↑ Central Intelligence Agency World Factbook Country Comparisons. The SAGE Encyclopedia of World Poverty. SAGE Publications, Inc. 2015. Процитовано 28 січня 2023.
  131. ↑ Central Intelligence Agency - CIA. www.cia.gov. Процитовано 28 січня 2023.
  132. ↑ Maintien de la paix et de la sécurité internationales. dx.doi.org. 30 вересня 2020. Процитовано 28 січня 2023.
  133. ↑ Delahaye, Jean-Paul (29 липня 2022). Le paradoxe de Fermi : réflexions sur la vie ailleurs… et sur Terre. Pour la Science. Т. N° 538 – août, № 8. с. 74—79. doi:10.3917/pls.538.0074. ISSN 0153-4092. Процитовано 28 січня 2023.
  134. ↑ Bailly, Sean (4 травня 2020). Une goutte en lévitation sur un fluide. Pour la Science. Т. N° 514 - août, № 8. с. 10—11. doi:10.3917/pls.514.0010. ISSN 0153-4092. Процитовано 28 січня 2023.
  135. ↑ Sur le visage qui apparaît dans le disque de la Lune. Le visage qui apparaît dans le disque de la lune. Presses universitaires du Septentrion. 2013. с. 23—88.
  136. ↑ Symbols.com: encyclopedia of Western signs and ideograms. Choice Reviews Online. Т. 36, № 12. 1 серпня 1999. с. 36Sup–038-36Sup-038. doi:10.5860/choice.36sup-038. ISSN 0009-4978. Процитовано 27 січня 2023.
  137. ↑ Westermann, D. (1934-04). Myths and legends of the Bantu. By Alice Werner. Pp. 322, with 32 illustrations. London: George G. Harrap & Co., Ltd. 1933. 15s. Africa. Т. 7, № 2. с. 240—241. doi:10.2307/1155539. ISSN 0001-9720. Процитовано 27 січня 2023.
  138. ↑ Dutch, Steven I. (2002-03). Religion as Belief Versus Religion as Fact. Journal of Geoscience Education. Т. 50, № 2. с. 137—144. doi:10.5408/1089-9995-50.2.137. ISSN 1089-9995. Процитовано 27 січня 2023.
  139. ↑ Tennant, Neil (11 лютого 2015). The Argument from Contemporary Creationism. Introducing Philosophy. Routledge. с. 245—252. ISBN 978-1-315-73440-8.
  140. ↑ Ranjit., Kurtz, Paul, 1925-2012. Karr, Barry. Sandhu,. Science and religion : are they compatible?. ISBN 978-1-61592-171-3. OCLC 1105755729.
  141. ↑ Ross, Marcus R. (2005-05). Who Believes What? Clearing up Confusion over Intelligent Design and Young-Earth Creationism. Journal of Geoscience Education. Т. 53, № 3. с. 319—323. doi:10.5408/1089-9995-53.3.319. ISSN 1089-9995. Процитовано 27 січня 2023.
  142. ↑ Pennock, Robert T. (2003-09). Creationism and Intelligent Design. Annual Review of Genomics and Human Genetics (англ.). Т. 4, № 1. с. 143—163. doi:10.1146/annurev.genom.4.070802.110400. ISSN 1527-8204. Процитовано 27 січня 2023.
  143. ↑ Science, Evolution, and Creationism. 28 грудня 2008. doi:10.17226/11876. Процитовано 27 січня 2023.
  144. ↑ Colburn, Alan; Henriques, Laura (2006-04). Clergy views on evolution, creationism, science, and religion. Journal of Research in Science Teaching (англ.). Т. 43, № 4. с. 419—442. doi:10.1002/tea.20109. ISSN 0022-4308. Процитовано 27 січня 2023.
  145. ↑ Frye, Roland Mushat (1983). Is God a creationist? : the religious case against creation-science. New York: Charles Scribner's Sons. ISBN 0-684-17993-8. OCLC 9622074.
  146. ↑ Gould, Stephen Jay (24 травня 2021). Nonoverlapping Magisteria. Filozoficzne Aspekty Genezy. Т. 11. с. 7—21. doi:10.53763/fag.2014.11.95. ISSN 2299-0356. Процитовано 27 січня 2023.
  147. ↑ Eberhard, Wolfram (2007). Symbole chińskie słownik ; obrazkowy je̜zyk Chińczyków (вид. Wyd. 2). Kraków. ISBN 978-83-242-0766-4. OCLC 248647981.
  148. ↑ Jim Shull Slide - JS-103: Maked Cry. doi:10.31096/pnaa-js-103. Процитовано 27 січня 2023.
  149. ↑ Anaximander of Miletus. SpringerReference. Springer-Verlag. Процитовано 27 січня 2023.
  150. ↑ Philolaus; Huffman, Carl A. Sigla. Philolaus of Croton. Cambridge: Cambridge University Press. с. xix—xx.
  151. ↑ Singham, Mano (2007-04). Columbus and the Flat Earth Myth. Phi Delta Kappan. Т. 88, № 8. с. 590—592. doi:10.1177/003172170708800808. ISSN 0031-7217. Процитовано 27 січня 2023.
  152. ↑ Thrasher, Bridget; Wang, Weile; Michaelis, Andrew; Melton, Forrest; Lee, Tsengdar; Nemani, Ramakrishna (2 червня 2022). NASA Global Daily Downscaled Projections, CMIP6. Scientific Data. Т. 9, № 1. doi:10.1038/s41597-022-01393-4. ISSN 2052-4463. Процитовано 27 січня 2023.
  153. ↑ Singham, Mano (2007-04). Columbus and the Flat Earth Myth. Phi Delta Kappan. Т. 88, № 8. с. 590—592. doi:10.1177/003172170708800808. ISSN 0031-7217. Процитовано 27 січня 2023.
  154. ↑ Gestational Day 12 (GD 12). Prenatal Mouse Brain Atlas. Boston, MA: Springer US. 2008. с. 1—117. ISBN 978-0-387-47089-4.
  155. ↑ Reichhardt, Tony (2006-03). Space scientists get double reprieve. Nature. Т. 440, № 7084. с. 586—587. doi:10.1038/440586b. ISSN 0028-0836. Процитовано 27 січня 2023.
  156. ↑ Backmatter. The Atlantic Pact forty Years later. Berlin, New York: DE GRUYTER.
  157. ↑ The Only Photograph of My Father as a Boy. Sleeping Preacher. University of Pittsburgh Press. с. 11—11.
  158. ↑ SVS: Apollo 17 30th Anniversary: Antarctica Zoom-out. web.archive.org. 23 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2023.
  159. ↑ Schrijver, Karel (19 липня 2018). Living on a Pale Blue Dot. Oxford Scholarship Online. doi:10.1093/oso/9780198799894.003.0012. Процитовано 27 січня 2023.
  160. ↑ Pulis, Alan (2006-09). Book Review: "Environment and Sustainability Policy — Creation, Implementation, Evaluation", Stephen Dovers. Journal of Environmental Assessment Policy and Management. Т. 08, № 03. с. 403—406. doi:10.1142/s1464333206002499. ISSN 1464-3332. Процитовано 27 січня 2023.
  161. ↑ Seattle Post-Intelligencer: No Child Left Behind "Demands The Doable". PsycEXTRA Dataset. 2003. Процитовано 27 січня 2023.
  162. ↑ Lovelock, James (1987). Gaia : a new look at life on earth. Oxford [Oxfordshire]: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-158624-8. OCLC 44963557.

Література

Посилання

Земля
у сестринських Вікіпроєктах
q: Цитати у Вікіцитатах?
CMNS: Земля у Вікісховищі?
Розташування Землі у Всесвіті
Елементи природи
Всесвіт
Земля
Погода
Довкілля
Життя
Сабреддіт (англ.)
Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Географія та географічні карти
Література та бібліографія
Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Башкирська енциклопедія · Большая российская энциклопедия · Велика данська енциклопедія · Велика каталанська енциклопедія · Велика норвезька енциклопедія · Енциклопедія сучасної України · Шведська національна енциклопедія · Энциклопедия Кругосвет · BabelNet · Britannica (11-th) · Brockhaus Enzyklopädie · Cultureel Woordenboek · De Agostini · Encyclopédie Larousse · Encyclopédie Larousse · Encyclopædia Britannica · Encyclopædia Universalis · Encyclopædia Universalis · Internetowa encyklopedia PWN · Klexikon · NicoNicoPedia · TDV İslam Ansiklopedisi · The Encyclopedia of Science Fiction
Довідкові видання
Collaborative InterLingual Index · KBpedia · Open Directory Project (англ.) · Open Directory Project (нім.) · Open Directory Project (ісп.) · TV Tropes · WordNet · Nuovo soggettario · Англійська Вікідія · Баскська Вікідія · Іспанська Вікідія · Італійська Вікідія · Каталанська Вікідія · Французька Вікідія · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Fandom (англ.) · Namuwiki
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Земля&oldid=38169565