Епоха великих географічних відкриттів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Планісфера Кантіно (1502), найдавніша зі збережених португальських навігаційних карт, де показані результати експедицій Васко да Гами, Христофора Колумба та інших дослідників. На ній також показано меридіан, який по Тордесільяському договору розділяв португальську та іспанську половини світу.

Епоха Великих географічних відкриттів — період в історії людства, що розпочався у XV столітті і тривав до XVII століття, в ході якого європейці відкривали нові землі і морські маршрути до Африки, Америки, Азії та Океанії в пошуках нових торгових партнерів та джерел товарів, які користувалися великим попитом у Європі. Історики зазвичай співвідносять Великі географічні відкриття[1][2] з першопроходницькими далекими морськими подорожами португальських та іспанських мандрівників у пошуках альтернативних торгових шляхів у «Індії» за золотом, сріблом і прянощами[3].

Огляд[ред.ред. код]

Португальці почали систематичне дослідження атлантичного узбережжя Африки у 1418 році під заступництвом принца Генріха, в кінцевому рахунку обігнувши Африку і увійшовши до Індійського океану в 1488 році. У 1492 році в пошуках торгового шляху до Азії іспанські монархи схвалили план Христофора Колумба відправитися на захід через Атлантичний океан у пошуках «Індій». Він висадився на континент, не нанесений на картах, відкривши для європейців «Новий Світ», Америку. З метою запобігання конфлікту між Іспанією і Португалією був укладений Тордесільяський договір, за яким світ був розділений на дві частини, де кожна із сторін отримувала ексклюзивні права на землі, що відкривалися ними. У 1498 році португальська експедиція під керівництвом Васко да Гами змогла досягти Індії, обігнувши Африку і відкривши прямий торговий шлях до Азії. Незабаром португальці пішли ще далі на схід, досягнувши «Островів Прянощів» у 1512 році і висадившись в Китаї роком пізніше. У 1522 році експедиція Фернана Магеллана, португальця, який перебував на іспанській службі, вирушила на захід, зробивши першу у світі кругосвітню подорож. Тим часом іспанські конкістадори досліджували американський континент, а пізніше деякі з островів півдня Тихого океану. У 1495 році французи і англійці та, трохи пізніше, голландці приєдналися до перегонів за відкриття нових земель, кинувши виклик іберійській монополії на морські торгові шляхи і досліджуючи нові маршрути, спочатку північні, потім через Тихий океан навколо Південної Америки, але в кінцевому рахунку пішовши за португальцями навколо Африки в Індійський океан; відкривши Австралію в 1606 році, Нову Зеландію в 1642 році Гавайські острови у 1778 році. Тим часом з 1580-х по 1640-ві роки московські першопрохідці відкрили і підкорили майже весь Сибір(англ.)укр..

Великі географічні відкриття сприяли переходу від середньовіччя до Нового часу, разом з епохою Відродження і підйомом європейських національних держав. Вважають, що карти далеких земель, що розмножуються за допомогою нової друкарської машини, сприяли розвитку гуманістичного світогляду і розширенню кругозору, породивши нову епоху наукової та інтелектуальної цікавості. Просування європейців у нові землі призвело до створення і піднесення колоніальних імперій, при контактах між Старим і Новим Світом відбувався колумбів обмін: планетою переміщалися рослини, тварини, продукти харчування, цілі народи (в тому числі раби), інфекційні хвороби, а також йшов культурний обмін між цивілізаціями, це був один з найважливіших етапів глобалізації в екології, сільському господарстві і культурі в історії. Європейські відкриття(англ.)укр. продовжилися і після епохи Великих географічних відкриттів, в результаті чого вся поверхня земної кулі була нанесена на карти, а далекі цивілізації змогли зустрітися одна з одною.

Передумови[ред.ред. код]

  • Утворення великих європейських централізованих держав (Іспанія, Португалія, Англія), які мали достатньо коштів для фінансування заокеанських експедицій.
  • Науково-технічні здобутки в оснащенні й конструкції кораблів, удосконалення компасу та навігаційних приладів, розвиток картографії.
  • Прагнення католицької церкви до поширення християнства на нових землях.
  • Унаслідок успішного завершення реконкісти в Іспанії та Португалії значна кількість бідного дворянства, що залишилася без здобичі від воєнних дій, прагнула розбагатіти будь-яким способом, в тому числі й за рахунок далеких подорожей.
  • Визнання учення про кулястість Землі.

Середньовічна географія[ред.ред. код]

Шовковий шлях і Дорога спецій, у 1453 році вони були блоковані Оттоманською імперією, що стало причиною пошуку нових морських торговельних шляхів

Середньовічні уявлення європейців про Азію за межами Візантійської імперії ґрунтувалися на окремих повідомленнях, які часто обростали легендами, що датуються часом завойовницьких походів Олександра Македонського і його спадкоємців. Іншим джерелом були рахдоніти(англ.)укр., єврейські купці, які вели торгівлю між європейською і мусульманською цивілізаціями за часів держав хрестоносців. У 1154 році арабський географ(англ.)укр. Ал-Ідрісі, який працював при дворі сицилійського короля Рожера II, написав коментарі до відомої на той час карти світу, Книгу Рожера,[4][5] проте Африка була відома лише частково християнським, генуезьким і венеціанським, а також арабським мореплавцям, а південна частина континенту залишалася недослідженою. Попри те, що в Європі розповідали про великі африканські держави за Сахарою, фактично знання європейців обмежувалися середземноморським узбережжям. А після завоювання арабами північної Африки, її сухопутні дослідження стали неможливі. Знання про атлантичне узбережжя Африки були неповними, а їх джерелами були головним чином старі(англ.)укр. грецькі та римські карти, засновані на знаннях карфагенян, у тому числі часів римських завоювань в Мавританії. Про Червоне море європейці знали дуже мало, і тільки торговельні зв'язки морських республік(англ.)укр., головним чином Венеції, поповнювали скарбничку знань про морськи шляхи.[6]

До XV століття міське населення Європи значно зросло, що зумовило розвиток ремесла та торгівлі. Набирала обертів міжнародна торгівля. В результаті Хрестових походів склалися міцні торговельні зв'язки з країнами Сходу, звідки до Європи везли предмети розкоші і прянощі. До того часу відомі родовища золота і срібла були практично виснажені, і Європейські держави відчували брак в дорогоцінних металах для карбування монет. Крім того, Середземноморський район був сильно перенаселений для того часу.

Винахід у XV столітті книгодрукарства призвів до поширення технічної та філософської літератури, все більше і більше стали використовуватися прості механізми і нові джерела енергії. Набули поширення ідеї Аристотеля та Ератосфена про те, що Індії можна досягти, пливучи на захід.

Поява гармат і вогнепальної зброї дозволило значно убезпечити далекі подорожі. У XV столітті з'являється новий тип вітрильного судна — каравела. Ці кораблі чудово підходили для тривалих морських плавань: вони були невеликі за розміром, мали невеликий екіпаж, але місткий трюм. Крім того, відмінна маневреність була зручною для дослідження незнайомих берегових ліній.

Нові успіхи були зроблені в картографії. Карти стали точнішими, на них почали наноситися широти, обриси берегів, місцезнаходження портів (такі карти отримали назву портулан). Для навігації використовувалися компас і астролябія, якість яких значно покращилася до XVI століття.

Завоювання османами Балкан і території Малої Азії (зараз — Туреччина) ускладнили для європейців використання колишніх східних (сухопутних і морських) торгових маршрутів. Однак торгівля зі Сходом приносила величезні прибутки (700—800 % доходу), тому більше і більше зростало бажання знайти морський маршрут (східний або західний) в Індію та Китай.

Середньовічні подорожі (1241—1438)[ред.ред. код]

Подорожі Марко Поло (1271–1295)

Прелюдією до Епохи географічних відкриттів був ряд європейських експедицій перетину Євразії суходолом в період пізнього середньовіччя[7]. Хоча монголи загрожували Європі грабежами і руйнуваннями, монгольська держава об'єднала велику частину Євразії, з 1206, Монгольський Мир забезпечував безпечні торгові шляхи і лінії зв'язку, що тягнулися від Близького Сходу в Китай[8][9]. Ряд європейців скористалися цим для вивчення на сходу.

Завоювання Кортеса в Мексиці та Імперії Ацтеків[ред.ред. код]

У 1517 губернатор Куби Дієго Веласкес відправив флот під командуванням Ернандеса де Кордоби для дослідження півострова Юкатан. Вони пристали до берега, де індіанці майя зустріли їх, проте вночі на них напали і тільки частина команди повернулася назад. Веласкес відправив ще одну експедицію під командуванням свого племінника Хуана де Гріхальви, який відправився на південь до узбережжя Табаско, землі Імперії ацтеків. У 1518 році Веласкес направив експедицію під командуванням мера Сантьяго-де-Куби Ернана Кортеса на дослідження Мексики, але через розбіжності між ними скасував наказ.

У лютому 1519 Кортес, незважаючи на проблеми з постачанням, ігнорував відмову Веласкеса і вийшов у море. У його розпорядженні було 11 суден, 500 осіб, 13 коней і деяка кількість гармат. Висадка була проведена на Юкатані, на території майя, які Кортес оголосив такими,що належать іспанській короні. Від Тринідаду він рушив до Табаско і виграв бій проти аборигенів. Серед переможених була Малінче, його майбутня наложниця, яка знала одночасно науатль - lingua franca Мексики і одну з мов майя - чонталь; згодом Малінче стала перекладачем і радником Кортеса. Завдяки їй він дізнався про багату Імперію ацтеків.

У липні його війська висадилися на узбережжі Мексиканської затоки і заснували порт Веракрус, що переводило Кортеса в пряме підпорядкування королю Карлу I. Тут Кортес зажадав зустрічі з ацтекським правителем Монтесумою II, який повторно відповів відмовою. Він попрямував до Теночтітлану і по дорозі знайшов союзників серед кількох місцевих племен. У жовтні в супроводі близько 3000 тлашкальтеків його загін попрямував до Чолули, другого за розміром міста центральної Мексики. Чи то щоб вселити страх у серця ацтеків , чи то (як він пізніше стверджував) це була показова страта віроломних індіанців, які могли його зрадити, але іспанці вирізали тисячі неозброєних представників знаті, зібраних на центральній площі, і частково спалили місто.

Прибувши до Теночтітлану з великою армією, 8 листопада іспанців зустрів тлатоані ацтеків Монтесума II, який свідомо дозволив Кортесу проникнути в серце Імперії ацтеків, сподіваючись отримати про них якомога більше інформації, а потім знищити їх. Правитель обдарував Кортеса безліччю золотих прикрас, які тільки посилили бажання іспанців заволодіти цією країною. Кортес у своїх листах до Карла I стверджував, що місцеві жителі прийняли його солдатів і його самого за посланців бога Кецалькоатля, тому не надавали спочатку опору. Ця версія сучасними істориками заперечується. Незабаром індіанські гінці повідомили, що гарнізон Веракруса зазнав нападу, після чого Кортес, мабуть, прийняв рішення захопити правителя ацтеків в заручники в своєму власному палаці, зажадавши викупу в якості данини Карлу I.

Тим часом Веласкес відправив експедицію із 1100 осіб під командуванням Панфіло де Нарваеса проти Кортеса, яка прибула до Мексики в квітні 1520. Кортес залишив 200 солдатів в Теночтітлані й вийшов з рештою назустріч Нарваесу, якого він зміг перемогти, переконавши солдатів і офіцерів приєднатися до нього. У Теночтітлані один з лейтенантів Кортеса влаштував різанину в головному храмі, що стало причиною повстання місцевих жителів. Кортес швидко повернувся, розраховуючи підтримати Монтесуму, але правитель ацтеків вже був убитий, можливо, руками своїх підданих. Іспанці були змушені відступити ктлашкальтекам після подій Ночі печалі, коли під час відступу їхній ар'єргард було нещадно знищено. Значна частина скарбів була втрачена під час цієї панічної втечі . Після битви при Отумбі іспанці дійшли до Тласкали, втративши 870 чоловік Заручившись підтримкою союзників і отримавши підкріплення з Куби, в серпні 1521 Кортес осадив Теночтітлан і захопив нового правителя ацтеків Куаутемока. Оскільки Імперія ацтеків перестала існувати, а місто стало іспанським, Кортес перейменував його в Мехіко.

Причини[ред.ред. код]

  • «Жадоба золота» — пошук дорогоцінних металів, які використовувалися для карбування монет і нестача яких негативно позначалася на торговельній активності.
  • Пошук нових шляхів до країн сходу, передусім Індії, оскільки традиційні торгівельні шляхи опинилися в руках Османської імперії, а східні товари — перець, імбир, мускатний горіх, кардамон, кориця — користувалися величезним попитом.
  • Прагнення європейського купецтва позбавитись посередників у торгівлі зі східними країнами.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Манкал 1999, 26—53 с.
  2. Parry 1963, pp. 1—5.
  3. Arnold 2002, p. 11.
  4. Houben, 2002, pp. 102—104.
  5. Harley & Woodward, 1992, pp. 156—161.
  6. Abu-Lughod 1991, p. 121.
  7. Шовковий шлях 2008, інт.
  8. Де Ламар 1992, с 328
  9. Абу-Люгод 1991, c. 158

Джерела[ред.ред. код]

Основні джерела[ред.ред. код]

Книжки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997.

Посилання[ред.ред. код]