Чорна смерть

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Хронологія поширення пандемії «Чорна смерть» у Європі

«Чо́рна смерть» (Чорний мор), (англ. Black death) — пандемія чуми, занесена зі Східного Китаю, що прокотилася по Азії, Європі, частині Африки у середині XIV сторіччя (1347–1351 рр.). Збудником чуми є Yersinia pestis. Як вважають, збудником «Чорної смерті» став новий варіант чумної палички — medievalis. До цього у світі був поширений інший варіант anticus, який спричинив першу пандемію чуми (чума Юстиніана).

Бубонна чума є найпоширенішою клінічною формою чуми і натепер не виділяється як окрема хвороба.

Зміст

Назви[ред.ред. код]

Епідемія чуми, що охопила у середині XIV століття величезні території, найбільш відома як «Чорна смерть» («чорний мор»). Інша поширена назва — друга пандемія, при цьому першою називається юстиніанова чума, а третьою — пандемія 1894-1930 рр.("Портова чума").

Сучасники ніколи не називали цю пандемію "Чорною смертю". У хроніках XIV століття зустрічаються вирази «величезна смертність» (сер.-англ. hyge mortalyte), «велика чума» (сер.-в.-нім. grosze Pestilentz) або навіть «велика небезпека» (ст.-ісп. peligro grande). Щодо виникнення сучасної назви висувається наступна гіпотеза: коли у 1631 р. історик Іоанн Понтан(англ.)укр. підшукував назву для пандемії XIV століття, він згадав про латинський вираз «чорна смерть» (лат. atra mors), яким у Луцій Анней Сенека і деякі інші латинські автори називали чумні епідемії, і механічно приписав ту ж назву другій пандемії. Помилка полягала у тому, що латинський прикметник atra, який дійсно перекладається як «чорна», позначає не колір, а скоріше кількісне значення. Проте при перекладі на європейські мови помилку підхопили. Першими це зробили шведи, коли у 1655 р. переклали назву праці Понтана як «Swarta döden», потім данці — «Den sorte Død», і, врешті, уся Європа, де до XVIII ст. назва «Чорна смерті» стала загальновживаною. Остаточно закріпив цей термін Юстус Геккер(англ.)укр., який опублікував монографію під назвою «Die Schwarze Todt». Це видання з'явилось у Німеччині у час, коли там лютувала епідемія холери, і одразу привернуло загальну увагу.

Однак ця гіпотеза не єдина. Назву "Чорна смерть" часто пояснюють темно-багровими і чорними плямами, які досить швидко виступають на тілі хворих на чуму чи вкрай швидко з'являються на трупі померлого від цієї хвороби (трупні плями).

Причини поширення чуми і високої смертності[ред.ред. код]

Екологічний фактор[ред.ред. код]

XIV століття було часом глобального похолодання, яке прийшло на зміну теплому і вологому малому кліматичному оптимуму VIII—XIII ст. У Євразії зміна клімату була особливо різкою. Причини, які породили це явище, дотепер точно не встановлені, але частіше серед них називають знижену сонячну активність, яка, за припущеннями, досягла мінімуму наприкінці XVII ст., а також складну взаємодію між атмосферною циркуляцією і Гольфстрімом у Північній Атлантиці.

Як і при юстиніановій чумі вісьмома століттями раніше, "Чорній смерті" передували численні катаклізми. Документи і хроніки того часу донесли відомості про засуху і голод у Центральному Китаї, нашесті сарани в провінції Хенань, а потім про урагани і зливи, що вкрили у 1333 р. Ханбалик (нині Пекін). Все це, на думку вчених, призвело до широкомасштабної міграції гризунів ближче до місць проживання людей, а також до їхнього більшого скупчення, що у підсумку стало причиною поширення епідемії.

Клімат Європи став не лише холодним, але й нестійким; періоди підвищеної вологості чергувалися з посухами, скоротився вегетаційний період рослин. Якщо 1300—–1309 роки у Європі були теплими і занадто посушливими, то у 1312—–1322 рр. погода стала холодною і вологою, зливові дощі з 1314 р. повністю знищували врожай, що спричинило великий голод 1315—–1317 рр.. Нестача харчів у Європі відчувалась аж до 1325 р. У 1331 р. по всій Південній і Західній Європі пройшли сильні зливи. У 1333 р. сильне виверження Етни на Сицилії. У 1342 р. — рясні снігопади взимку і сильні дощі влітку, поля Франції спустошені сильною повінню, а в Німеччині затоплено багато міст. У 1343 р. відзначено постійні дощі й повені. З 1345 р. по всій Європі період особливої ​​вологості, що тривав ще кілька років, постійні неврожаї, нашестя сарани аж до півночі Німеччини та Прибалтики. В Англії все літо 1347 р. йшов безперервний дощ.

Постійне недоїдання, що призводило до загального ослаблення імунної системи, неминуче спричинило різні епідемії, у Європі лютували трахома, пелагра і ксерофтальмія. Натуральна віспа, яка прокинулась у кінці XII ст. після тривалої відсутності, досягла піку поширення незадовго до приходу чуми. У цей період епідемії віспи охопили Ломбардію, Голландію, Францію і Німеччину. Поширення прокази, яке відбувалося у Європі ще з часів перших хрестових походів, набуло настільки катастрофічного розмаху, що церква була вимушена все збільшувати й збільшувати кількість спеціальних притулків, що отримали назву італ. lazaretti (лепрозорії). Усі ці фактори призвели до загального відчутного зниження імунітету населення, яке невдовзі стало жертвою чуми.

Соціально-економічний фактор[ред.ред. код]

Окрім екологічних передумов поширенню чуми сприяла і низка соціально-економічних факторів. До епідемій і голоду додавались військові лиха: у Франції вирувала війна, пізніше названа Столітньою. В Італії далі ворогували між собою ґвельфи і ґібелліни, в Іспанії точилися внутрішні конфлікти і громадянські війни, частина Східної Європи була скорена Золотою Ордою. Бродяжництво, бідність і велику кількість біженців зі зруйнованих війною областей, пересування величезних армій і жваву торгівлю дослідники вважають значними факторами, що сприяли швидкому поширенню пандемії. До 1250 р. населення Європи досягло максимуму для тодішнього рівня промислового розвитку, і боротьба за ресурси призвела до величезної різниці між власниками власності і селянами. Нерівний розподіл багатства між багатими та бідними збільшився. Орендна плата підвищилися, а заробітна плата знизилася. Економічні умови бідних стали настільки тяжкими, що вони призвели до нульового приросту населення ще навіть перед пандемією. Безвихідна бідність населення посилила лиха чуми, тому що бідні не могли збігати у сільську місцевість або сховатися в замку, як це робила знать. Бідні жили в переповнених будівлях в антисанітарних умовах і не могли ізолювати заразних хворих.

Необхідною умовою підтримування епідемії є висока щільність населення. У стиснутих зі всіх сторін фортечними мурами містах, за якими під час облог ховалось також населення передмість, щільність населення була набагато більшою від того мінімуму, який необхідний для підтримування епідемії. Скупчення людей, які були вимушені мешкати в одній кімнаті або, у кращому разі, в одному будинку, за їх неосвіченості щодо правил профілактики хвороб також було істотним фактором підтримання пандемії.

Що стосується особистої гігієни, за уявленнями того часу дбання про тіло вважалось грішним, також вважалось, що занадто часте миття і пов'язане з ним споглядання власного тіла вводить у спокусу. «Здоровим і особливо молодим за віком слід митися якмога рідше», — попереджував про небезпеку Святий Бенедикт. Свята Агнеса взяла цю пораду так близько до серця, що за час свого свідомого життя не милася жодного разу.

Крім того, санітарний стан міст, за теперішніми критеріями, був жахливий. Вузькі вулиці була захаращені сміттям, нечистотами, яке викидали на дороги прямо з будинків. Філіп II Август, король Франції (1180—1223 рр.) одного разу знепритомнів біля розчиненого вікна свого палацу, коли вози, що проїжджали повз, розворушили нечистоти, які покривали поверхню вулиці біля палацу. Коли шар нечистот починав заважати руху, король або місцевий пан наказував його прибрати, чистота підтримувалась кілька днів, після чого все починалось з початку. Помиї виливались з вікон на прориту вздовж вулиці канаву, причому статути деяких міст спеціально зобов'язували господарів тричі попереджувати про це перехожих криком «Стережися!». У ту ж канаву стікала кров з боєнь, і все це потім опинялось у найближчій річці, з якої брали воду для пиття і приготування їжі.

О степени захламлённости и грязи, царившей в городах, можно судить уже по тому, что в средневековом Париже существовали улицы Дерьмовая, Дерьмяная и Дерьмишная, улица Смердящая Дерьмом, попросту, без прикрас, улица Дерьма и наряду с тем улица Мочи. ((фр.), (хоча перекласти правильно назви вулиць важко)

Без сумніву свою роль зіграла величезна кількість чорних пацюків[1](явно достатнє для утворення синантропних вогнищ чуми), а також настільки тісний контакт з ними, що в одному з чумних творів того часу наводиться спеціальний рецепт на випадок, «якщо кому пацюк обличчя вщипне або замочить». Поширенню чорних пацюків сприяли особливості середньовічної архітектури. Оскільки практично до XVIII ст. несучі конструкції для дахів у будинках виготовляли з дерева, а верх горищ — з суміші глини та соломи (саман), то створювалися оптимальні умови для життєдіяльності «хвостатих паразитів». У сільській місцевості в суцільно солом'яних дахах чорні пацюки із задоволенням селилися, тому їх також називали «покрівельні пацюки». Взагалі пацюки відрізняються найвищим ступенем екологічної пластичністі, всеїдністю, легким пристосовуанням до різних умов проживання, колосальною плодовитістю. Самка за рік здатна принести до 4 приплодів по 6—8, але іноді і до 17 пацючків у них. За рік один пацюк з'їдає 7—10 кг продуктів. Гризун здатний з'їсти за один присід їжі у півтора рази більше своєї ваги. Високий рівень обміну речовин дозволяє їм швидко переварювати таку кількість. Живучи поруч з людиною пацюки харчуються всіма доступними харчовими продуктами, а також відходами, кормами худоби та птиці, часто фекаліями.

Початок епідемії[ред.ред. код]

Місце зародження пандемії чуми — пустеля Гобі

Друга епідемія чуми почалась, вочевидь, в одному з природних осередків у пустелі Гобі, неподалік від теперішнього монголо-китайського кордону. Тут, через відсутність їжі, зумовлену засухами і посиленням посушливості клімату, бабаки-тарбагани, пискухи та інші представники гризунів і зайцеподібних були вимушені залишити звичайні місця і переміститися ближче до людських помешкань. У скупченнях серед тварин розпочалась епізоотія; ситуація ускладнилась тим, що у монголів м'ясо бабака (він мешкає у горах і степах, але відсутній у Гобі) вважається делікатесом, зимове хутро бабака також високо цінується, і тому на звірків велось постійне полювання. У подібних умовах зараження ставало неминучим, і, врешті, маховик епідемії був приведений в дію близько 1320 року. Саме тоді караванники, які пересувались пустельними шляхами, й помітили (а це було зафіксовано в літописних китайських джерелах) громадний падіж гризунів.

Чуму з собою Великим шовковим шляхом несли війська і торговці. У зв'язку з тим, що шлях через Гобі йшов на Схід, спершу чума нанесла удар по Китаю, де у 1331 р., згідно з китайськими джерелами, особливо постраждала провінція Хебей, у якій від неї померло 90% мешканців. Ясніші документальні підтвердження датуються також 1330 р., коли у хроніках вже починають згадувати про якусь «морову пошесть». Кристофер Етвуд вважає першим проявом чуми серію епідемій, що охопили Хенань починаючи з 1313 р., а пізніше спалах 1331 р. забрав 90% населення.

Вважається, що саме про Монголію розповідає арабський історик Аль-Макризі, коли згадує про морову пошесть, «яка лютувала у шести місяцях кінного шляху з Тебріза… і триста племен згинуло без зрозумілої причини у своїх зимових і літніх таборах… і шістнадцять представників ханського роду померло разом з Великим Ханом і шістьма його дітьми. Так Китай зовсім знелюднів, в той час як Індія постраждала значно менше».

Ханом, про якого йшла мова, можливо, був 28-літній Тук—Темур(англ.)укр.[2], який помер у вересні 1332 р. (роком раніше помер його старший син і спадкоємець Аратнадара, а на початку грудня 1332 р. — малолітній наступник Ринчінбал(англ.)укр.). Його попередник Єсун-Темур помер на чотири роки раніше, 15 серпня 1328 р., також від якоїсь хвороби. Історики вважають, що він міг бути однією з перших жертв "Чорної смерті". Втім, синологи звичайно не роблять такі висновки про причини цих раптових смертей.

Не пізніше 1335 року разом з купецькими караванами чума досягла Індії. Ібн аль-Варді(англ.)укр. також підтверджує, що перші п'ятнадцять років чума лютувала на Сході і лише після того дісталася Європи. Він дещо конкретизує її поширення територією Індії, говорячи про те, що «вражений був Синд» — тобто, за інтерпретацією Джона Еберта, пониззя Інду і північний захід країни, поблизу сучасного Пакистанського кордону[3]. Епідемія знищила армію делійського султана Мухаммеда Туглука(англ.)укр., яка можливо перебувала неподалік від Даулатабаду, сам султан захворів, але одужав. У «Кембриджській історії індії» ця епідемія однак пов'язується з холерою[4], хоча С. Скотт і Ч. Дункан вважають, що це була чума[5].

Ситуація з дослідженням "Чорної смерті" у східних країнах (і не тільки в них — див. Чума) ускладнюється передусім тим, що, говорячи про «морову пошесть» і «пошесну хворобу», давні хроніки не уточнюють її епідеміологічні прояви і, як правило, не містять відомостей, за якими можна визначити характер її клінічного перебігу. Зокрема, китайський епідеміолог У Ляньде(англ.)укр., який склав список з 223 епідемій, що приходили до Китаю з 242 р. до н. е., не знайшов можливості з точністю визначити, про яку власне хворобу йшла мова. Точні медичні описи, що відповідають бубонній формі чуми, з'являються, на його думку, лише у одному медичному трактаті, в якому йде мова про епідемію 1641–1642 рр.[6] Розповсюдження "Чорної смерті" в Азії залишається недостатньо вивченим й на початку XXI — аж до того, що лунають голоси скептиків, які стверджують, що Азія не була зовсім або була не у великій мірі зачеплена епідемією[7].

В'єтнам і Корея, вочевидь, на той момент уникли чуми[8][9]. Японія, яку епідемія обійшла стороною, вжахнулася. Відомо, що за імператорським наказом до Китаю була відправлена місія для того, щоб зібрати якомога більше інформації про нове лихо і навчитися з ним боротись. Натомість для Європи, те, що там відбувалось, залишалось далекими тривожними чутками, в яких реальність щедро розмальовувалась уявою[10]. Так авіньйонський музикант Луїс Хейлінген писав друзям те, про що він дізнався від східних купців[11][10].

У Великій Індії … в перший день пройшов дощ із жаб, ящірок, змій, скорпіонів і подібних до них отруйних гадів, на другий в небі було видно блискавки і спалахи вогню упереміж з градом небаченої досі величини, і, нарешті, на третій день з неба зійшов вогонь і смердючий дим, який змів з лиця землі все, що ще залишалося живого серед людей і інших тварин, і спалив усі тамтешні міста до самої основи. … Далі слідував великий мор…, який вразив і всі країни навколо через сморідний вітер.

Хроніка поширення чуми[ред.ред. код]

Поширення «Чорної смерті» в Європі у 1347–1353 роках

Неподалік від озера Іссик-Куль в Киргизії знаходиться могильний камінь з написом, якій свідчить, що чума почала свій рух на Захід по караванних шляхах з Азії у 1338 р.

У 1346 році нотаріус з П'яченци Габріель де Мюссе начебто[12] записав, що у Причорномор'ї «вимерли незліченні племена татар від несподіваної і незрозумілої хвороби, що люди вмирають у три дні, вкриваючись болісними виразками і плямами, і негайно чорніють після смерті». Сталася настільки масова загибель людей, що померла від чуми людина згідно Джованні Бокаччо «викликала стільки ж участі, скільки здохла коза».

У 1346 р. після спустошення Великого степу (кочів'я на півдні сучасної України) чума увійшла в Крим. При повторній облозі кримської генуезької фортеці Кафа (нинішня Феодосія) [13]військом хана Золотої Орди Джанібека генуезці відбивали атаки татар досить успішно. Допоки у золотоординських військах не спалахнула епідемія чуми. Джанібек втратив половину свого війська. «...Кожен день гинули тисячі. В паху згустилися соки, потім вони загнивали, розвивалася гарячка, наступала смерть...». Хитрі кочівники стали закидати за допомогою метальних машин трупи рабів, загиблих від чуми, за фортечну стіну. У місті швидко спалахнула епідемія. Генуезці здалися і отримали дозвіл від Джанібека відпливти з Криму на кораблях. На суднах також з'явилися хворі. З ними чума й, начебто, розповсюдилася до портів Середземномор'я. Руський літописець у записі, датованому 1346 р., засвідчив: «Того ж лета казнь была от Бога на люди под восточною страной на город Орнач[14] и на Хавторо-кань, и на Сарай и на Бездеж[15] и на прочие грады во странах их; бысть мор силен на Бессермены[16] и на Татары и на Ормены[17] и на Обезы[18] и на Жиды и на Фрязы[19] и на Черкесы и на всех тамо живущих» (Воскр. лет., 210; цит. по Рихтеру А., 1814).

З Причорномор'я чума тоді ж розповсюдилась й у саму Золоту Орду. У хроніках міста Тебріз у 1347 р. написано: «...подув сильний вітер, який розніс гниття по всій країні. Сморід незабаром досяг найдальших куточків, поширився по містах і наметах. Якщо це вдихали люди або худоба, через деякий час вони обов'язково вмирали». У 1346—1353 рр. практично усі міста Золотої Орди були спустошені. Значна частина населення перекочувала до пониззів Дону й Дніпра. Всі це значно ослабило економічне й військове становище країни, прискорило занепад Золотої Орди.

Скоріше за все генуєзькі біженці змогли недалеко поширити чуму — весною 1347 р. вона була зафіксована в Константинополі, а звідти розповсюдилася на Балкани і узбережжя Анатолії. Візантійський історик Никифор у 16-му томі своєї праці "Історія Візантії" так виклав ці події: «Близько цього часу опанувала людьми тяжка чумоподібна хвороба, яка, рухаючись від Скіфії і від гирл Дунаю, панувала ще у першу весну. Вона залишалася весь цей рік, проходячи тільки в точності по берегах, і спустошувала як міста, так і села, і наші, і все, які послідовно простягаються до Гада і Столбов Геркулесових. У наступному році вона відправилася і до островів Егейського моря; потім вразила Родос, також Кіпр і жителів інших островів" Візантійський імператор Іоанн VI Кантакузен також вказував на те, що чума почалася навесні 1347 р. у «країні гіперборейських скіфів» (Таврійський півострів) і поширилася на Понт, Фракію, Македонію, Грецію, Італію, острови Середземного моря, Єгипет, Лівію, Іудею, Сирію.

Влітку 1347 р. хвороба дісталася Єгипту, Сирії і Месопотамії, восени — Італії (Венеція, П'яченца, Сардинія). Є чутки, що це таки допливли до батьківщини генуєзці,[20]хоча це викликає значні сумніви. Жителі Генуї (згідно свідчень Г. де Мюссе) не пустили корабель зі своїми хворими земляками. Він, начебто, був змушений пристати в Марселі. Дванадцять галер прибило до узбережжя Сицилії. І моровиця поширилася по Європі...

1 листопада 1347 р. спалах чуми відмічено у Марселі. Є легенда, що генуезці цілком не винні, вони по дорозі мовляв всі загинули, а якраз марсельські моряки занесли чуму після того, як в Середземному морі побачили корабель, над яким кружляла величезна кількість птахів. Французи наблизилися до нього і побачили, що весь екіпаж мертвий, а птахи клюють трупи людей, по палубі шастають чорні пацюки. Було також багато дохлих пацюків. Поки моряки допливли до Марселя, багато з них вже захворіли...

У січні 1348 р. "Чорна смерть" дійшла до Авіньйона[21], потім почалося поширення по Франції. В Авіньйоні смертність була так велика, що не було ніякої можливості ховати небіжчиків у землі. Тоді папа Климент VI освятив річку і урочисто благословив кидати в неї тіла померлих від чуми людей.

До початку 1348 р. епідемія вже поширилась по Іспанії, де загинули королева Арагону та король Кастилії. До кінця січня чумою були охоплені всі великі порти південної Європи, у Середземному морі плавали кораблі, повні трупів.

Навесні 1348 р. чума почалася у Гасконі, де від хвороби померла молодша донька короля — принцеса Жанна. Потім хвороба дісталася Парижа, де від епідемії загинула велика кількість людей, серед яких королеви Франції та Наварри. В липні чума розповсюдилася по північному узбережжі держави. Влітку 1348 чума вразила вже всю Францію. З атлантичного її узбережжя, ймовірно з одним з кораблів, що доставляли бордоське вино, зараза тим же літом потрапила на острівну Англію, у маленький порт графства Дорсет Веймут, практично повністю винищивши його мешканців. Протягом осені 1348 р. чума вражала одне південне графство за іншим. Дорсет і прилеглі графства майже вимерли, Пул був настільки пустельний, що зміг відродитися лише через століття. Духовенство та миряни Девону ​​і Корнуола «лягали, подібно колосьям під серпом женця». Шотландія трималася до кінця року. Шотландці приписували нещастя сусідів їх слабкості, погрожуючи «брудної смертю Англії». Але коли вони зібралися в Селкіркском лісі, щоб розорити прикордонні англійські землі, «їх радість перетворилася на плач, коли караючий меч Господній ... обрушився на них люто і несподівано, вражаючи їх не менше ніж англійців гнійниками і прищами », записав англійська літописець. У 1348 році настав чергу Уельських гір і долин, потім чума досягла Ірландії, вразивши величезна кількість англійців, які проживали там. Вона ледве торкнулася самих ірландців, які проживали в горах і гірських територіях, але і їх вона безжально і несподівано «знищила всюди найжорстокішим чином» у 1357 р.[22]

Восени 1348 р. чума почалася в Норвегії, її туди нібито заніс вітрильник, команда якого вимерла від хвороби. Некероване судно було прибите хвилями до норвезького берега, де знайшлося кілька людей, які полізли на борт в розрахунку на поживу. Але на палубі вони зустріли тільки напіврозкладені трупи і бігаючих по них пацюків. Огляд порожнього корабля призвів до того, що всі цікаві були заражені, а від них чума перекинулася далі. Але, швидше за все, це красива легенда. Є більш достовірні відомості, що на кораблі з Англії всі були живі, але перебували, мабуть, заражені пацюки, так як перші випадки чуми в портовому місті Бергені йшли з бубонами.

От що писав сучасник пандемії Франческо Петрарка:

Рік 1348 був роком небачених лих. Тільки ченці, що гортали старі монастирські хроніки, могли вказати на щось подібне в давні часи. Немов грізне передвістя, їм передували землетруси в Італії та Німеччині. ...Люди вмирали на полях, на дорогах, у лісах. Про них самих і про їх спорожнілі будинки, у яких нікого не залишилося в живих, знали тільки ворони. Позбавлені якої б то не було допомоги, немов прокляті людським суспільством, селяни щогодини чекали смерті і абсолютно закинули свої господарства. Ніхто не обробляв поля, не заглядав у виноградники і сади, домашні тварини йшли під ніж на вечерю, яка нерідко була останньою. А ті з них, кого пощадив ніж, бо рука господаря вже закостеніла, розбігалися і бездомні бродили по околицях. Чимало замків, що височіли над селами і зустрічали гостей скреготом підйомних мостів, сигналами труб варти, дзвоном дзвонів в каплицях, стояли тепер в мовчанні, і ніхто не знав, втекли звідти люди або померли.

У тому ж році охоплений чумою Голштинія, потім — Ютландія і Далмація, 1349 р. — Німеччина, а у 1350 р. — Польща.

Спостерігалося небачене досі нашестя пацюків. За свідченнями хроністів, ці істоти бродили величезними зграями і як ріки розливалися по вулицях середньовічних міст. Таке скупчення приводили до посиленого падіжа і тисячі трупів залишалися на тротуарах, в будинках. Блохи від загиблих щурів мігрували спочатку до домашніх тварин (швидко чума поширювалася в ті будинки, де були кішки, собаки тощо), а потім і до людей. Але бувало й так, що блохи від щурів без посередників чіплялися до людей.[23]

Продовжували поширюватись "Чорна смерть" на Ближньому Сході і півночі Африки. У 1348 р. загинули усі жителі між Єрусалимом і Дамаском. Заїжджі двори і чайхани були переповнені трупами, яких ніхто не прибирав. Тільки за один день квітня 1348 р. у Газі померло близько 22 тис. осіб. Смерть після весняної оранки охопила всі села навколо міста. Люди вмирали прямо за плугами. Загинула вся худоба. У Єгипті щодня вмирало від неї до 20 тис. фелахів. Рибальські судна залишалися на воді із загиблими рибалками, мережі були переповнені здохлою рибою. До січня 1349 р. Каїр перетворився на мертве місто. Перед воротами однієї з мечетей за два дні було зібрано 13 800 трупів. У 1349 р. зафіксований спалах хвороби у Мецці, у 1351 р. — у Ємені.

У 1351 р. чума потрапила до Лівонії, у 1353 р. — до Ісландії й Гренландії.

Хвороба була занесена і на Русь у 1352 р. Літопис того часу: «Был мор зол в граде Пскове, началося из весны, на цветной неделе, тоже и до самыя осени, уже перед зимой преста. Сица же смерть бысть скора: хракнет человек кровью и на третий день умираша». А Новгородський літопис додає: «… мроша бо люди, мужи и жены, старыи и младыи, и дети, и попове, и чернци и черници». Жителі Пскова призвали на допомогу новгородського архієпіскопа, благаючи відвернути від їхнього міста страшну напасть. Прибулий священнослужитель сам був через кілька днів убитий чумою. Біля церков рили загальні могили—скудельниці, укладаючи в них аж до 50 трупів. Було спалено 11 «віщих женок» так як думали, що це вони викликали мор. З Пскова чума перекинулася у Великий Новгород. Повністю вимерли Білозерськ і Глухов. У Смоленську залишилося тільки 12 живих жителів. Зараза проникла по Десні у Чернігів і Київ. 1353 р. чума дісталася до Москви, де уразила багатьох жителів. Спочатку помер московський митрополит Феогност. Смерть глави церкви була поганою ознакою, яка обіцяли нові біди. Чума перекинулася і на великокнязівську сім'ю. Захворіли і померли два малолітніх сина великого московського князя Симеона Гордого. Потім прийшла черга і самого великого князя і його брата Андрія. Багато тисяч людей загинули тоді на Русі. Країні було завдано непоправної шкоди, що позначилося і хоча б у тому, що ще довго над князівством простягалося татаро—монгольське іго.

З непрояснених причин Литва, разом з Чехією, в дуже малому ступені постраждали від "Чорної смерті". Судячи з усього, саме збереження населення і зробило їх на якийсь період найсильнішими державами Європи того часу. Чума тоді також обійшла стороною Наварру, частина італійської Ломбардії, Фландрію, Карпато-Дністровські землі. Завдяки цьому до середини XV століття населення Молдавії зросло у 2—3 рази, а число її городян збільшилося у 5—6 разів.

Демографія пандемії[ред.ред. код]

Точних цифр як про загальну чисельність населення у Середні віки, так і щодо смертності від "Чорної смерті" і наступних повторів епідемії, не існує, хоча збереглось багато кількісних оцінок сучасників стосовно окремих регіонів і міст, що дозволяє оцінити приблизну кількість жертв епідемії.

Як відзначається у «Кембриджській світовій історії хвороб», дослідники звичайно погоджуються при оцінці смертності в Європі і на Близькому Сході з цифрами між 30 і 50% населення. Найсильніше від пандемії постраждала Центральна Італія, Південна Франція, Східна Англія і Скандинавія; відносно небагато жертв (менше 20%) було в Мілані, Чехії і деяких областях Нідерландів, зовсім не було у Нюрнберзі[24]. «Кембриджська енциклопедія палеопатології» наводить оцінку частини померлих у 25% населення світу, чи 60 мільйонів осіб, включаючи третину населення Європи (15-25 мільйонів), 30-50% населення Англії, дві третини (а може й уся половина) загиблих у Норвегії та Ісландії, до трьох чвертей у Парижі і Венеції[25].

Якщо говорити про Західну Європу, то В. Нейфі зазначає, що перший підрахунок числа жертв епідемії був проведений за наказом папи Клімента VI і показав цифру у 23,84 мільйонів осіб — 31% населення Європи. Британський історик Філіп Зіглер у роботі, що вийшла 1969 року, оцінив смертність від епідемії у приблизно третину населення, що становило від 20 до 25 мільйонів осіб[26]. Безліч населених місць вимерло поголовно. У Німеччині померло понад 1 200 000 людей; у Любеку протягом одного літа 1350 р. померло від 80 до 90 тис.; у Відні в розпал пандемії вмирало щоденно до 1 200 осіб. У Лондоні померло більше половини його жителів (близько 120 тисяч).

У своєму дослідженні, опублікованому 1941 року, демограф Б. Ц. Урланіс[27] відзначав, що високий рівень смертності передусім був притаманний містам, а не сільській місцевості, і 30-40% смертності дають сьому-восьму частину населення Європи і двадцяту для Росії[28].

Автори робіт з епідеміології (Ш. Мартін і В. Нейфі) вказують, що між 1331 і 1351 роками епідемія забрала близько половини населення Китаю, і ще 15% припало на загиблих від стихійних лих[29][30]. Однак синологи, що посилаються на дані переписів, як правило, не відзначають такої величезної втрати населення[31]. Вони підкреслюють, що населення Північного Китаю, яке переважно було зачеплене епідемією, вже до початку XIV століття значно скоротилось у порівнянні з населенням Південного Китаю[32], а відносно високу смертність у другій-третій чверті XIV століття пов'язують скоріше з голодом, чим з епідеміями.

Якщо в 1300 р. середня тривалість життя в Європі становила 40 років, то до 1400 р. цей показник досягнув ледь 20 років. Більше 200 років пройшло в Європі, перш ніж відновилася колишня чисельність населення. Брак робочих рук у Європі призввів до масового завезення рабів.

Етіологія[ред.ред. код]

Збудником чуми є грам-негативна бактерія Yersinia pestis, яка отримала назву за ім'ям свого першовідкривача Александра Єрсена. У мокротинні паличка чуми може зберігатися до 10 днів. На забруднених виділеннями хворого білизні та одягу вона зберігається тижнями, оскільки слиз і білок уберігає її від згубного впливу висихання. В трупах тварин і людини, що померли від чуми, вона виживає від початку осені до зими. Низька температура, заморожування і відтавання не знищує збудника. Згубними для Y. pestis є висока температура, сонячне світло і висихання. Нагрівання до 60ºС вбиває даний мікроорганізм через 1 годину, до 100ºС — протягом декількох хвилин. Чутлива до різних хімічних дезінфекантів[33].

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Чумна паличка.

Епідеміологія[ред.ред. код]

Чорний пацюк — основне джерело чуми у період Чорної смерті

Джерело чуми[ред.ред. код]

Чума є хворобою гризунів, хижаків, що на них полюють, рідше — сайгаків і верблюдів.[34]Люди, у яких є легеневі ураження повітряно-крапельно з кашлем можуть передавати збудника до незаражених людей, таким чином, стаючи серйозним джерелом інфекції.

чорний щур — природний господар чумної блохи — вирізняється високою витривалістю і мобільністю, він здатний подорожувати на великі відстані у продовольчих запасах армій, фуражі чи харчах торговців, а також обмінюватись паразитами з місцевими популяціями гризунів, і таким чином продовжувати естафету хвороби.

Блоха Xenopsylla cheopis — основний переносник чуми, зображення під СЕМ

Головним механізмом передачі чуми у природі є трансмісивний, через укус блохи. Природним переносником чуми є блоха Xenopsylla cheopis, яка паразитує на гризунах і відносно рідко кусає людей. У передшлунку інфікованої блохи чумні бактерії розмножується у такій кількості, що утворюють буквально пробку (так званий «блок»), закриваючи собою отвір стравоходу, чим змушують заражену блоху відригувати слизувату бактеріальну масу у ранку, яка утворюється, коли вона кусає гризуна або людину[35]. Крім того, помічено, що заражена блоха через те, що ковтання відбувається важко і до шлунку потрапляє істотно менше крові ніж звичайно, змушена кусати частіше і пити кров більш завзято[36].

Блоха Xenopsylla cheopis здатна обходитися без їжі до шести тижнів і, у крайньому разі підтримувати своє життя висмоктуючи соки з черв'яків і гусениць, — саме цими особливостями і пояснюється її проникнення у європейські міста. Перебуваючи у багажі чи сідельній сумці, блоха могла дістатися до наступного караван-сарая, де знаходила собі нового господаря, і епідемія робила крок уперед; швидкість просування епідемії становила близько 4 км за добу[37]. Чумна блоха віддає перевагу, за словами англійського дослідника Джона Келлі, «пацючій дієті», але, коли в результаті розгулу епізоотії залишається без хазяїна, вона вимушена задовольнятися людською кров'ю, щоб не померти від голоду. Звичайно миша або пацюк несе на собі від шести до дванадцяти паразитів, але в результаті масової смертності гризунів на небагатьох з тих, що вижили, бліх накопичується все більше; так, під час однієї з епізоотій в Колорадо на одній тварині їх було виявлено декілька сотень[36]. Більшість тваринних бліх не настільки специфічні, можуть зустрічатися крім основного господаря і на інших видах тварин. Окрім цього люди можуть заражатися чумою аліментарно, куштуючи погано термічно оброблене м'ясо заражений тварин, контактно — через пошкодження шкіри, отримані при білуванні заражених тварин, зняття з них шкіри тощо.

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Чума.

Клінічні прояви[ред.ред. код]

В сучасній науці[ред.ред. код]

З урахуванням способу зараження, локалізації і поширеності захворювання нині виділяють такі клінічні форми чуми (згідно МКХ10):

  • Бубонна чума;
  • Целлюлярно-шкірна чума;
  • Легенева чума;
  • Чумний менінгіт;
  • Септична чума;
  • Інші форми чуми;
  • Чума неуточнена;

Інкубаційний період чуми варіює від декількох годин до 9 діб (тільки у вакцинованих).

При бубонній чумі збудник проникає у кров з укусом блохи. На першому ж захисному рубежі (в регіонарних лімфатичних вузлах) він захоплюється лейкоцитами. Чумні палички пристосовані до розмноження у фагоцитах. В результаті лімфатичні вузли втрачають свою захисну функцію і перетворюються на фабрику мікробів. У самому лімфатичному вузлі розвивається гострий запальний процес, до якого залучаються його капсула і навколишні тканини. В результаті, на другий день захворювання, утворюється велике болісне затвердіння — первинний бубон. Лімфогенно збудники можуть проникати у лімфатичні вузли поблизу, формуючи вторинні бубони першого порядку[38].

Легенева чума є найбільш небезпечною формою захворювання. Вона може виникнути або як результат ускладнення від бубонної чуми, або при зараженні повітряно-крапельним шляхом. Хвороба також розвивається швидко.[33].Мікроби та їх токсини руйнують стінки альвеол. Хворий починає поширювати збудника чуми повітряно-крапельним шляхом. Первинно-легенева чума виникає при повітряно-крапельному шляху зараження, вона характеризується тим, що первинний процес розвивається в альвеолах. В клінічній картині характерним є швидкий розвиток і прогресування дихальної недостатності[39].

Паличка Y. pestis при флюоресцентній мікроскопії, 200-кратне збільшення

Професор Брауде так описує поведінку і вигляд хворого бубонною чумою в перші дні хвороби:

« Зовнішній вигляд хворого, його поведінка, стан психіки і моторика образу звертають на себе увагу і послужили підставою для виникнення народного поняття про «очумілість». Різка гіперемія обличчя, його одутлість, різка гіперемія слизових очей («очі розлюченого бика») і верхніх дихальних шляхів з невеликою іктеричністю доповнюють картину збудження[40].  »

Обличчя хворого чумою отримало латинську назву facies pestica, за аналогією з терміном facies Hippocratica (маска Гіппократа), який означає обличчя людини, що помирає.

При потраплянні збудника у кров (з бубону чи за первинно-септичної форми чуми) вже через декілька годин після початку захворювання з'являються крововиливи на шкірі і слизових оболонках, які у подальшому мають досить темне забарвлення[41].

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Чума.

В описах XIV століття[ред.ред. код]

Зачумлені. Ілюстрація з Тоггенбурзької Біблії, 1411 рік

Опис клінічних проявів чуми у хворих в період другої пандемії дійшов до теперішнього часу у тому ж манускрипті де Мюссі, «Історії» Іоанна Кантакузина, Нікіфора Грігори, Діонісія Колле, арабського історика Ібн аль-Хатіба(англ.)укр., Де Гіня, Боккаччо та інших сучасників.

Згідно з їх твердженнями, чума проявлялась в першу чергу у «неперервній гарячці» (febris continuae). Хворі вирізнялись підвищеною дратівливістю, билися і марили. Джерела розповідають про «хворих, які скажено кричать з вікон»: на думку Джона Келлі, інфекція вражала центральну нервову систему. Збудженість змінювало відчуття пригніченості, стразу і туги, болями в області серця. Дихання хворих було коротким і переривчастим, часто змінювалось кашлем з кровохарканням або мокротою. Сеча і кал набували чорного забарвлення, кров темнішала до чорноти, язик висихав і іноді, після кривавого блювання, також вкривався чорним нальотом. У багатьох випадках, вже наприкінці першої доби або на початку друге, виникали два досить характерних прояви, а саме: своєрідне біле обкладання язика («фарфоровий язик») і «розлад мови». Відзначали, що у чумних хворих «вимова невиразна і незрозуміла, язик як би прикушений або примерзлий, або як у п'яного». На тілі з'являлись чорні і сині плями (петехи), бубони, карбункули. Особливо вражав сучасників дуже поганий запах, що йшов від хворих[42].

У Бокаччо в "Декамероні" є таке:

... На початку хвороби набігали як у чоловіків, так і у жінок, у паху або під руками такі пухлини, величиною іноді з гарне яблуко чи яйце, які більше, а які менше; простий люд називав їх шишками. Скоро обкидало цими смертними шишками усе тіло, а далі прикмети недуги виявлялися чорними або синіми плямами, які у багатьох виступали на руках і на стегнах, а то й на інших частинах тіла, у когось буйні й рідкі, а у когось дрібні і густі. Як спершу шишки, так і потім плями ... були обов'язковою прикметою близької смерті ... Рідко хто видужував, чи не всі вмирали третього дня після появи зазначених прикмет, хто раніше, хто пізніше ...

Частина авторів також говорить про кровохаркання, яке розглядалось як ознака скорої смерті. Шоліак особливо відзначав цей симптом, називаючи Чорну смерть «чумою з кровохарканням».

У багатьох випадках чума проходила у бубонній формі. Зокрема, вона була характерною для Криму, де де Мюссі описав перебіг хвороби — вона починалась з кілких болів, за яким наставав жар і з'являлись тверді бубони в паху і під пахвами. Наступним етапом була «гнильна гарячка», яку супроводжували головні болі і затьмарення свідомості, на грудях з'являлись «пухлини».

Подібні симптоми мала чума в італійських містах, але тут до вище перерахованого додавались носова кровотеча і свищі. Про кровохаркання італійці не згадують — виключення становить єдиний рукопис, відомий завдяки Лудовіко Мураторі.

В Англії чума проявлялась більше у легеневій формі, з кровохарканням і кривавим блюванням, причому хворий, як правило, помирав протягом двох діб. Те саме відзначаються норвезькі хроніки, літописці Русі говорять про чорні плями на шкірі легеневі кровотечі.

У Франції, згідно з записами Шоліака, чума проявлялась в обох формах — в перший період свого поширення (два місяці) в основному у легеневій формі, хворий помирав на третю добу, у другий період — в бубонній, причому час життя збільшувався до п'яти днів.

Особливо жаху на середньовічних людей наганяла септична форма, що була характерна для Константинополя. Зовні здорова людина при ній гинула того ж самого дня. Так, молодший син імператора Іоанна VI Кантакузина, Андронік, згас протягом трьох годин[43].

Медичні заходи протидії[ред.ред. код]

Стан медицини у Середні віки[ред.ред. код]

Розтин трупу. Через страх перед церквою лікарі вдавалися до подібної практики зрідка і таємно. Мініатюра. Франція, XV століття

У часи "Чорної смерті" медицина в християнській Європі перебувала у глибокому занепаді. Багато в чому це було пов'язане з примітивно-релігійним підходом до всіх сфер знань. Навіть в одному з найбільших середньовічних університетів — Паризькому — медицина вважалась другорядною наукою, оскільки ставила собі за мету «лікування тлінного тіла». Ілюстрацією цьому може слугувати, окрім іншого, анонімна алегорична поема XIII століття про «Весілля семи Мистецтв і семи Чеснот». У цьому творі пані Граматика видає заміж своїх дочок — Діалектику, Геометрію, Музику, Риторику і Теологію, після чого до неї підходить пані Фізика (тодішня назва медицини у той час) і також просить знайти їй чоловіка, але отримує від Граматики недвозначну відповідь: «Ви не з нашої родини. Нічим не можу вам допомогти»[44].

Лікар був зобов'язаний вимагати від хворого відповіді, чи той сповідався і чи отримав причастя, і не надавати допомогу до того моменту, поки пацієнт не виконає свій релігійний обов'язок.

Анатомування мертвих тіл у більшості випадків заборонялось. Як припускають, також не віталось хірургічне втручання, що пояснювалось фразою, яка містилась, на думку багатьох істориків, у постановах Турського Собору 1163 року: «Церкві огидне кровопролиття». Талановиті медики постійно ризикували потрапити у поле зору інквізиції; особливе обурення корумпованої частини духовенства викликало й те, що лікарі мали авторитет і шану серед впливових осіб, відвертаючи на себе винагороди і милості. Один з медиків того часу писав:

Клірики як завжди юрбляться біля хворих, намагаючись зі всіх сил довести велику дієвість свого втручання, звернення до святих, реліквій, освячених свічок, обідень, милостині та іншого праведного шарлатанства. Коли ж лікарю вдається отримати перемогу над хворобою, це приписується заступництву святих, обітницям і молитвам кліриків. Коли ж хворий помирає, винні у цьому, звісно ж, лікарі[45].

Гіпотези про причини чуми і пропоновані заходи профілактики[ред.ред. код]

Що стосується тогочасної науки про епідемічні хвороби, у ній боролися два основних напрямки. Перший, пов'язаний з ім'ям одного з останніх анатомістів давнини, Лукреція Кара, вважав причиною їх виникнення деякі невидимі оку «насіння хвороби», або найдрібніші хвороботворні «скотинки» (Марк Теренцій Варрон), які проникали до організму здорової людини при контакті з хворим. Це вчення, що тримало назву вчення про контагії (тобто про зараження)[46], в ті часи набуло подальшого розвитку вже після відкриття ван Левенгука. Як профілактичний засіб проти чуми «контагоністи» пропонували ізоляцію хворих і тривалі карантини.

Однак наявність або відсутність невидимих «чумних скотинок» вбачалось досить умоглядним; тим більше для лікарів того часу здавалась привабливою теорія «міазмів», створена великими умами давності — Гіппократом і Галеном — і розвинена пізніше «шейхом лікарів» Авіценною. У короткому переказі суть теорії можна звести до отруєння організму певною отруйною речовиною («пневмою»), яка виділяється з земних надр. В основі теорії лежало цілком здорове спостереження про згубність для людини випарів боліт та інших «нездорових місць» і прив'язаність певних захворювань до певних географічних пунктів. Звідси, на думку «міазматиків», вітер здатен розносити їх на величезні відстані, причому отрута може міститись й у повітрі, й отруювати собою воду, їжу і речі побуту, вторинним джерелом міазмів стає хворе або мертве тіло — що підтверджувалось під час чумної епідемії поганим запахом, що супроводжував захворювання, і трупним смородом. Втім, і тут лікарі розходились у розумінні, звідки з'являються отруйні випари. Якщо у давнину без сумнівів вважали їх причиною «телуричні» (тобто ґрунтові) виділення, у звичайному стані безпечні, які перетворює на смертельну отруту болотне гниття, у Середні вікі з'явились думки про апокаліптичного вершника—Смерті. На думку «міазматиків», приливний вплив планети пробуджує отруйні випари боліт[47].

Наявність міазму визначалась за запахом, але про те, якого типу повинен бути запах чуми, були діаметрально протилежні думки. Так, збереглись спогади про вітер, що доносив запах неначе з трояндового саду, після чого у найближчому місті, звісно ж, починалась епідемія. Але набагато частіше чумі приписували запахи різкі і важкі, так, в Італії вважали причиною епідемії величезного кита, викинутого хвилями на берег, який «поширив навколо себе нестерпний сморід»[48].

Для боротьби з епідемією пропонувалось декілька простих засобів:

  • Тікати з зараженої місцевості й у безпеці чекати кінця епідемії. Саме звідси походить знаменита середньовічна приказка «дальше, довше, швидше», вигадана за переказом, відомим персидським філософом і лікарем Абу Бакром Ар-Разі. Бігти треба було якнайдалі, якнайшвидше і залишатися далеко від зараженої місцевості достатньо довго, щоб остаточно переконатися, що небезпека минула. Лікарі радили перебиратися у «скромний будиночок [у селі], не схильний до вогкості, подалі від кладовищ, скотомогильників і брудної води, а також від городів, де росте цибуля порей, капуста чи інші рослини рослини, на яких мають звичай осідати чумні міазми»[49].
  • Очищення повітря у зараженій місцевості чи будинку. З цією метою через місто гнали стада, щоб дихання тварин очистило атмосферу (один зі спеціалістів того часу приписував подібну здібність коням і тому радив своїм пацієнтам на час епідемії перебиратися до конюшні). Ставити блюдечко з молоком у кімнату померлого, щоб таким чином поглинати заразу. З такою ж метою у домах розводили павуків, здатних, відповідно до переконань того часу, адсорбувати розлиту у повітрі отруту; палили багаття на вулицях і обкурювались димом ароматних трав чи спецій. Для того, щоб розігнати заражене повітря, дзвонили у дзвони і стріляли з гармат. В кімнатах з цією з метою випускали літати невеликих пташок, які змахами крил провітрювали приміщення[50]. Вважали, що півнячий крик — перший засіб проти пошесті. Це кукурікання нібито змушує злякатися хворобу.
  • Індивідуальний захист, який розуміли як створення певного буферу між людиною і зараженим середовищем. З огляду на те, що дієвість подібної буферної зони можна було визначити лише за допомогою власного нюху, вона вважалась доброю, якщо вдавалось зовсім ліквідувати чи принаймні ослабити «чумний запах». З цієї причини радили носити з собою і часто нюхати букети квітів, пляшечки з духами, запашні трави і ладан.У багатьох місцях при «повальних хворобах» користувалися редькою, цибулею і часником, яких нібито боїться нечиста сила, що спричиняє ці хвороби. Ці овочі носили на натільному хресті, у вузликах. У деяких регіонах з цією ж метою носили продірявлену мідну монету. Думали, що зміїна шкіра або засушена голова жаби вбереже від чумної гарячки. Носили на шиї ладанки із зашитими в них заговоренними травами. Радили також наглухо закривати вікна і двері, закривати вікна просоченою воском тканиною, щоб не допустити проникнення у будинок зараженого повітря[51]. Втім, іноді пропонувалось забивати чумний сморід смородом ще більшим — рецепти подібного ґатунку були часом підказані відчаєм і безпорадністю. Так, кримські татари розкидали по вулицях трупи собак, європейські лікарі радили тримати у будинках козлів.[52] Давалися навіть рекомендації подовгу затримуватись у відхожому місці і вдихати тамтешні запахи, оскільки малися спостереження з приводу того, що чистильники відхожих місць менше страждають від епідемії. Подібні пропозиції, втім, викликали протест вже у тодішніх спеціалістів, які вказували, що подібне «є огидним у звичайній ситуації, і складно очікувати, щоб воно допомогло під час епідемії»[53].

Лікарі радили утримуватися від вживання в їжу домашніх і диких водоплавних птахів, харчуватися супами і бульйонами, не спати після сходу сонця і, насамкінець, утримуватись від інтимного спілкування з жінками[54], а також (пам'ятаючи про те, що «подібне притягає подібне») утримуватись від думок про смерть і він страху перед епідемією та будь-що зберігати бадьорий настрій[55].

Лікування[ред.ред. код]

Найрозумніші люди Середньовіччя не помилялись щодо можливості лікування чумних хворих. Арсенал середньовічного лікаря, що складався з ліків на рослинній чи тваринній основі, а також хірургічних інструментів, був зовсім безсилий проти епідемії. «Батько французької хірургії» Гі де Шоліак називав чуму «принизливою хворобою», якій лікарі не могли нічого протиставити[56]. Франко—італійський лікар Раймонд Шален ді Вінаріо не без сумного цинізму відзначав, що «не може засуджувати лікарів, що відмовляють у допомозі чумним, оскільки ніхто не бажає попрямувати за своїм пацієнтом». Крім того, з посиленням епідемії і зростанням страху перед чумою все більше медиків також тікали у намаганні знайти порятунок, хоча цьому можна протиставити і справжні приклади відданості своїй справі. Наприклад, якщо Шоліака від втечі втримав лише «страх безчестя», а ді Вінаріо усупереч власній пораді залишався на місці і помер від чуми у 1360 році[57].

Аптека. Мініатюра з Tacuinum sanitatis, середньовічного трактату про здоров'я. XIV століття

Клінічна картина чуми з точки зору медицини XIV століття мала наступний вигляд: міазми, що проникли до організму, породжують в області серця наповнений отрутою бубон чи фурункул, який потім проривається і отруює кров[57].

Спроби лікування все ж робились, хоч і вкрай малоефективні. Знаменитий французький хірург Гі де Шоліак, з 1342 р. лікар римських пап в Авіньоні, залишив докладний опис епідемію чуми в Авіньйоні 1348 р., яка тривала 7 міс. Допомагаючи хворим (а Шоліак розкривав чумні бубони і припікав їх розжареною кочергою), він сам заразився і хворів шість тижнів. Йому вдалося вилікувати себе тільки за допомогою ліків складного складу з 20 різних речовин, серед яких основними вважалися ароматичні трави та дорогоцінні камені, що призвело до змін його уявлення про лікування чуми.

Вважаючи чуму як отруєнням, її намагались лікувати наявними на той момент протиотрутами, зокрема, «французьким теріаком», до бубонів прикладали сушених жаб і ящірок, здатних відповідно до поширених уявлень витягувати з крові отруту, з цією ж метою використовували дорогоцінне каміння, зокрема, розмолотий у порошок смарагд[50].

У XIV столітті, коли наука ще тісно перепліталась з магією і окультизмом, а багато аптек складали рецепти за правилами «симпатії», тобто уявного зв'язку людського тіла з тими чи іншими об'єктами, діючи на які, ніби можна було вилікувати хворобу, численними були випадки шарлатанства чи щирої омани, які мали найбезглуздіші результати. Наприклад, прибічники симпатичної магії намагались витягнути хворобу з тіла за допомогою сильних магнітів. Результати такого лікування невідомі, проте навряд вони були задовільними[57].

Найбільш раціональним вбачалось підтримувати сили хворого добрим харчуванням і зміцнювальними засобами і чекати, щоб організм сам побором хворобу. Але випадки одужання у часи епідемії Чорної смерті були одиничними і майже всі припали на кінець епідемії[58].

Чумні лікарі[ред.ред. код]

Докладніше: Чумний лікар


В цих умовах сеньйори чи міста оплачували послуги спеціальних «чумних лікарів», обов'язками яких було залишатися у місті до кінця епідемії і лікувати тих, хто став її жертвою. Як правило, за цю невдячну і вкрай небезпечну роботу бралися посередні медики, нездатні знайти для себе кращого, або юні випускники медичних факультутів, що намагались заробити собі ім'я і статки швидким, але вкрай ризикованим шляхом[59].

Вважається, що перших чумних лікарів найняв папа Климент VI, після чого ця практика почала застосовуватись по всій Європі[60].

Для захисту від «міазмів» чумні лікарі носили маску з дзьобом (звідси їх прізвисько під час епідемії «дзьобасті лікарі», фр. docteurs à bec), що потім стала знаменитою. Маска, яка спершу закривала тільки обличчя, але після повернення чуми у 1360 році почала закривати повністю голову, виготовлялась зі щільної шкіри, зі склом для очей, причому у дзьоб вкладались квіти і трави — трояндові пелюстки, розмарин, лавр, ладан та ін., які мали захищати від чумних «міазмів»[61]. Для того, щоб не задихнутися, у дзьобі робились два невеликих отвори. Щільний костюм, як правило, чорного кольору, також виготовлявся зі шкіри чи навощеної тканини, складався з довгої сорочки, що спадала до п'ят, штанів і високих чобіт, а також пари рукавичок. У руки чумний лікар брав довгу палицю — її використовував для того, щоб не торкатися пацієнта руками і, крім того, розганяти на вулиці роззяв, якщо такі трапляться[62]. На жаль, цей попередник сучасного протичумного костюму рятував на завжди, і багато лікарів гинули після спроб надати допомогу своїм пацієнтам.

Як додатковий захист чумним лікарям радили «гарний ковток вина зі спеціями»; як часто буває в історії, супутником трагедії був фарс: зберігся характерний анекдот про групу кенігсберзьких лікарів, які так перестаралися з дезінфекцією, що були заарештовані за п'яне бешкетування[63].

Адміністративні заходи протидії[ред.ред. код]

«Венеціанці як свині, зачепи одну, всі скупчаться разом і кинуться на кривдника», — відзначав хроніст. Справді, Венеція на чолі з дожем Дандоло була першою, і якийсь час єдиною з європейських країн, яка зуміла організувати своїх громадян, щоб уникнути хаосу і мародерства, і разом з тим, наскільки це було можливо, протидіяти розгулу епідемії[64].

В першу чергу, 20 березня 1348 року, наказом венеціанської ради, у місті була організована спеціальна санітарна комісія з трьох венеціанських дворян. Човни, які входили до гавані, було приписано оглядати, і, якщо були знайдені «іноземці, що ховаються», хворі чумою або мерці, — корабель негайно спалювати. Для ховання померлих був відведений один з островів у венеціанській лагуні, причому могили мали ритися глибиною не менше півтора метри. Починаючи з 3 квітня і аж до кінця епідемії, день у день спеціальні похоронні загони мали пропливати всіма венеціанськими каналами, криком «Мертві тіла!» вимагаючи від населення видавати їм своїх померлих для захоронення. Загони щодня були зобов'язані відвідувати всі лікарні, притулки і просто збирати померлих на вулицях[65]. Кожному венеціанцю належали останнє напутнє слово місцевого священника і поховання на чумному острові, який отримав назву Lazaretto — на думку Джона Келлі, за назвою найближчої церкви Святої Діви Назаретської, а за припущенням Йоганна Нола — від монахів Святого Лазаря, що ходили за хворими. Тут же проходили сорокаденний карантин ті, хто прибув зі Сходу або з інших зачумлених місць, тут також мали залишатися протягом сорока днів їх товари — термін був обраний на пам'ять про сорокаденне перебування Христа у пустелі[64].

Для підтримування порядку у місті була заборонена торгівля вином, зачинені всі трактири і таверни, будь-який торговець, спійманий на злочині, втрачав свій товар, причому належало негайно вибивати дно у бочок і зливати весь їхній вміст прямо у канали. Заборонялися азартні ігри, виробництво гральних кісток. Зачинялися будинки розпусти, своїх коханок чоловікам належало негайно відсилати геть, або так само негайно брати за дружин. Щоб знову населити опустіле місто, були відкриті боргові в'язниці, пом'якшене законодавство про боргові виплати, боржникам-утікачам було обіцяне прощення у разі, якщо вони погодяться сплатити одну п'яту необхідної суми.

З 7 серпня, щоб уникнути можливої паніки, заборонявся траурний одяг і тимчасово відмінявся давній звичай виставляти біля порогу будинку труну з померлим і оплакувати його всією родиною на очах у перехожих. Навіть у той час, коли епідемія досягла свого максимуму і смертність становила 600 осіб на добу, дож Андреа Дандоло і Велика Рада залишалися на своїх місцях і працювали далі. 10 червня чиновникам, які втекли з міста, належало протягом наступних восьми днів повернутися у місто і знову розпочати роботу, тим, хто не підкорився погрожували звільненням. Всі ці заходи дійсно сприяли порядку у місті, і надалі досвід Венеції перейняли всі європейські держави[65].

Але деякі попереджувальні міри були введені у Венеції пізніше. Див. також Карантин

Чума в офіційній і народній релігії[ред.ред. код]

Католицька церква і чума[ред.ред. код]

Папа Климент VI. Зображення на камеї

З точки зору офіційної релігії, причини епідемії були ясними — покарання за людські гріхи, відсутність любові до ближніх, гонитва за мирськими спокусами і повне забуття духовних питань. У 1347 р., з початком пандемії, церква, а слідом з нею і народ, були переконані, що насувається кінець світу і збуваються пророцтва Христа і апостолів. У війні, голоді і хворобі вбачали вершників Апокаліпсису, причому саме чума мала виконати роль вершника, чий «кінь блідий і ймення його — Смерть». З чумою намагались боротися за допомогою молебнів і хресних процесій; приміром, шведський король, коли небезпека підступила до його столиці, очолив хресну ходу босоніж з непокритою головою, і молив про відвернення лиха. Церкви були заповнені вірянами.

Як найкращі ліки для тих, хто вже захворів, і для запобігання зараження церква радила «страх Божий, бо Всевишній один може відвести чумні міазми». Заступником чумних хворих вважався св. Севастіан, з ним також було пов'язане повір'я про припинення чуми у одному з міст, коли в місцевій церкві був побудований боковий вівтар, де встановили статую цього святого.

Поширеною була розповідь про те, що віслюк, який віз статую Святої Діви до Мессіни, де починалась епідемія, раптом зупинився і ніякими зусиллями не вдавалось зрушити його з місця[57]. Вже з початком пандемії, коли мешканці Мессіни просили у катанійців для спасіння від загибелі прислати їм мощі св. Агафії, єпископ Катанії Герардус Орто спершу погодився це зробити, але проти цього заперечували його власні парафіяни, погрожуючи смертю у разі, якщо він вирішить залишити місто без захисту. «Що за нісенітниці», — обурювався фра Мікеле, — «Якщо б свята Агафія захотіла у Мессіну, вона би сама про те сказала!». Врешті, сторони дійшли компромісу і домовились, що патріарх здійснить кроплення свято водою, в якій була омита рака святої Агафії. В результаті сам єпископ помер від чуми; хвороба ж продовжила завойовувати нові й нові території[57].

В подібних умовах життєво важливим ставало питання — що викликало Божий гнів і яким чином умилостивити Всевишнього, щоб мор припинився раз і назавжди. У 1348 р. причину нещастя бачили у новій моді на черевики з довгими і високо загнутими носами, які особливо обурювали Бога.

Священики, які приймали останню сповідь у приречених, ставали частими жертвами чуми, тому у розпал пандемії у частині міст вже було неможливо знайти нікого, хто б міг виконати таїнство соборування або промовити відхідну над небіжчиком. Через страх заразитися, священики і монахи також намагались захистити себе, відмовляючись наближатися до хворих і, натомість, через спеціальну «чумну щілину» у дверях подавали їм хліб для причастя на ложці з довгою ручкою чи проводили соборування за допомогою палиці зі змоченим у єлеї кінцем. Втім, були відомі випадки подвижництва, так, за переказом, на цей час припадає історія самітника на ім'я Рох, який самовіддано доглядав хворих, пізніше він був канонізований католицькою церквою[66].

У 1350 р., у розпал пандемії, папа Климент VI оголосив черговий Святий рік і спеціальною буллою наказав ангелам негайно доставляти у рай усякого, хто помре дорогою у Рим чи повертаючись додому. Дійсно, на Великдень у Римі зібралося близько 1 млн. 200 тис. паломників, які шукали захисту від чуми, на Трійцю до них додався ще мільйон, водночас у цій масі чума лютувала з таким розмахом, що додому повернулася ледве десята частина. Тільки за один рік прибуток римської курії від їх пожертв склав астрономічну суму — 17 млн флоринів, що дало привід до саркастичних жартів, таких як «Господь не бажає смерті грішника. Нехай собі живе і платить далі».

Сам папа Климент VI у цей час перебував у своєму авіньйонському палаці, вдалині від охопленого чумою Риму, за порадою особистого лікаря — Гі де Шоліака, який прекрасно усвідомлював небезпеку зараження. Папа не підпускав до себе нікого і постійно підтримував вогонь у двох жаровнях, справа і зліва від своєї персони, спалював на ньому трави і коріння, що мали очищувати повітря. Віддаючи належне забобонам часу, він не розлучався з чарівним смарагдом, оправленим у каблучку, «яка, коли обернена до Півдня, зменшувала дію чумної отрути, коли обернена на Схід, зменшувала небезпеку зараження».

Варто відзначити, що під час пандемії церкви і монастирі казково збагатилися; у бажанні уникнути смерті, парафіяни віддавали останнє, а нащадкам померлих лишалися крихти, і деяким муніципалітетам довелось своїм указом обмежити розмір добровільних пожертв. Однак від страху перед хворобою монахи не виходили назовні і паломники складали принесене перед воротами, звідки його забирали уночі[67].Тим не менш з ченців—картезіанців у Європі загинуло половина їх, у домініканців — 30%. У Авіньйоні, в січні 1348 р., чума за одну ніч викосила всіх ченців одного з монастирів — близько 700 осіб.

В народі посилювались нарікання, розчаровані у можливостях офіційної церкви захистити своїх «овець» від чуми, миряни почали ставити питання, чи не гріхи церковників викликали Божий гнів. Згадувались і вже вголос розповідались історії про блуд, інтриги і навіть вбивства, які відбувались у монастирях, про симонію священиків. Ці настрої, вкрай небезпечні для церкви, у кінцевому підсумку вилилися у потужні єретичні рухи наступних часів, зокрема у рух флагелантів[68].

Флагелантство[ред.ред. код]

Флагеланти. Зображення з Прекрасного часослова герцога Беррійського. Дракон зверху символізує сатану[69].

Секта флагелантів виникла, за різними даними, в середині XIII–XIV столітті, коли звістка про чергову катастрофу чи лихо викликала релігійний екстаз у натовпу, що за допомогою аскези і умертвіння плоті намагався умилостивити Творця і припинити чи відвернути голод або епідемію, але, так чи інакше достовірно встановлено, що у роки "Чорної смерті" цей рух набрав нечуваного розмаху[70].

Флагеланти переконували, буцімто на вівтар церкви Св. Петра в Єрусалимі одного разу впала мармурова табличка з посланням від самого Христа, який суворо докоряв грішникам за недотримання п'ятничного посту і «святої неділі» і оголошував їм у покарання початок чумної пандемії. Божий гнів був настільки сильний, що він мав намір зовсім стерти людство з лиця Землі, але завдяки молитвам св. Домініка і св. Стефана, пом'якшив кару і дав заблудлим останній шанс. Небесний лист також сповіщав, що у разі, якщо людство і далі упиратиметься, наступними карами будуть нашестя диких звірів і набіги язичників[71].

Члени секти, охоплені єдиним прагненням піддати свою плоть випробовуванням, подібним до тих, які терпів Христос перед розп'яттям, об'єднувались у групи до декількох тисяч осіб. Ці групи, з єдиним керівником на чолі, мандрували з міста у місто, заполонивши собою, зокрема, Швейцарію і Німеччину. Очевидці описують їх як одягнутих у чорні плащі і відлоги, з низько насунутими на очі повстяними шапками і спинами «у рубцях і струпах крові».

Звісно зупинити пандемію релігійний фанатизм флагелантів не міг, більше того, відомо, що саме вони принесли з собою чуму до Страсбурга[72].

Подібно всім релігійним фанатикам свого часу, флагеланти у кожному місті, в яке приходили, вимагали поголовного винищення євреїв як «ворогів Христа», і вже це викликало недовіру і побоювання папи Клммента VI. Але з точки зору католицької церкви, набагато гіршим було те, що секта флагелантів, хоча й була підкреслено мирською (в ній не перебувало жодного священнослужителя), однак претендувала на безпосереднє спілкування з Богом, зокрема відкидала складну обрядовість та ієрархію католицизму і проповідувала самостійно, так само самовільно приймаючи один у одного таїнство сповіді[73].

Папа Климент VI був надто розумним і обережним, щоб прямо заборонити флагелантство і ризикувати таким чином викликати бунт і ненависть народних мас. Однак він зробив виключно вправний хід, коли поставив їх під начальство церковних ієрархів — приписав займатися аскезою і самобичуванням виключно поодинці, у себе вдома і тільки з благословіння церковних ієрархів. Після цього флагелантство, як масовий релігійний рух, майже припинив своє існування[74]. Невдовзі після завершення пандемії ця секта, як організована структура, повністю зникла.

Б'янки[ред.ред. код]

Б'янки. Зображення XVI століття

Менш відомим різновидом фанатів, що намагались зупинити чуму подвигами заради віри, були «одягнені у біле» (лат. albati), відомі також від італ. bianchi. Іноді їх вважають поміркованою частиною флагелантів.

За міфологією цієї секти, все починалось з того, що один якийсь селянин зустрів у полі Христа, який не був упізнаний. Коли Христос попросив у селянина хліба, той вибачився і пояснив, що хліба у нього більше не залишилось. Христос попросив його подивитись у сумці, де на подив її власника, хліб виявився у недоторканості. Далі Христос відправив селянина до колодязя, щоб розмочити хліб у воді, але той сказав, що колодязів у цій місцевості немає, але все ж підкорився і, звісно ж, колодязь кам собою явився у названому місці. Але біля колодязя стояла Діва Марія і відправила селянина назад, наказавши передати Христу, що «його мати забороняє розмочувати хліб». Селянин виконав доручення, на що Христос зауважив, що «його мати завжди на боці грішників», і пояснив, що, якби хліб був розмочений, загинуло б все населяння Землі. Але тепер він готовий помилувати пропащих і просить розмочити лише третину хліба, що спричиниться до смерті третини населення християнського світу. Селянин виконав наказ, після чого почалась епідемія, зупинити її можливо лише якщо зодягнутись у біле, молитись, постувати і каятись[75].

Інший варіант тієї ж легенди оповідав, що селянин їхав верхи на бику і раптом якимось дивом був перенесений у віддалене місце, де ангел з книгою у руці, що чекав на нього, наказав відтепер проповідувати покуту і білий одяг. Інші вказівки щодо того, як пом'якшити Божий гнів, мали бути знайдені у книзі[75].

Процесії б'янки збирали у містах не менші натовпи, ніж процесії їх більш радикально налаштованих товаришів. Одягнені у біле, зі свічками і розп'яттями у руках, рухаючись вони співали молитви і псалми, у який молили про милосердя у світі, причому на чолі ходи була обов'язково жінка, яка йшла між двома маленькими дітьми[76].

Однак і ці віддалені попередники реформації викликали на свою адресу невдоволення церкви, оскільки прямо звинувачували її у стяжательстві, користолюбстві і забутті Божих заповідей, за що Господь і покарав свій народ чумою. Б'янки вимагали від папи Клімента добровільно відмовитись від престолу і поступитись ним нужденному папі. З цією вимогою їх голова, який називав себе Іваном Хрестителем, відправився до Риму і, зрозуміла річ, скінчив життя у багатті інквізиції. Секта було розігнана силою і, врешті, офіційно заборонена[77].

Хореоманія[ред.ред. код]

Якщо секти флагелантів і «одягнених у біле», при всьому своєму фанатизмі, все ж складалися з людей при здоровому розумі, хореоманія, чи одержимість танком, була, з великою вірогідністю, типовим масовим психозом, втім, характерним для Середніх віків.

Пітер Брейгель мол. «Одержимі танком»

Жертви хореоманії без будь-якої видимої причини починали стрибати, кричати і здійснювати безглузді рухи, які дійсно нагадували якийсь нестямний танок. Одержимі збивалися у натовпи до декількох тисяч осіб; бувало, що глядачі, які спершу просто спостерігали за тим, що відбувається, у певний момент самі пускалися в «танок» не маючи сил зупинитися. Самостійно припинити танок одержимі не могли і часто долали відстань до сусіднього міста чи села, після тривалого галасування і стрибання, повністю виснажені падали на землю і засинали на місці.

Іноді, після цього, психоз кінчався, але часом тривав протягом декількох днів і навіть тижнів. Одержимих хореоманією вичитували у церквах, кропили святою водою, а бувало, коли інші засоби були вичерпані, містка влада наймала музикантів, щоб ті акомпанували несамовитому танку і таким чином скоріше доводили хворих нею до виснаження і сну[78].

Подібні випадки були відомі й до Чорної смерті, але, якщо раніше вони були поодинокими, після закінчення епідемії Чорної смерті хореоманія набула страхітливого розмаху, натовпи охоплені одержимістю часом нараховували до кількох тисяч осіб. Вважається, що таким чином випліскувалось нервове потрясіння і жах, спричинені епідемією[78]. Хореоманія лютувала в Європі у XIV–XV століттях, а потім зникла.

Ставлення глядачів до одержимих хореоманією було неоднозначним, так, у середньовічних хроніках можна знайти й натяки, буцімто мова йшла про професійних жебраків, які по завершенню вистав отримували щедру милостиню, заради якої, власне, все й влаштовувалось. Інші автори схилялись до думки про одержимість бісом і вважали екзорцизм єдиними ліками від подібного. Дійсно, в хроніках зафіксовані випадки, коли масовому танку віддавались вагітні жінки, чи про те, що багато танцюристів, коли приступ доходив кінця, помирали чи все подальше життя страждали від тику або тремору кінцівок.

Достеменні причини і механізм перебігу хореоманії залишаються невідомими до теперішнього часу. Можливо, через серйозні проблеми із вирощуванням хліба, він був заражений паразитичними грибами — ріжками, які паразитують на житі й пшениці, містять певні алкалоїди, що спричиняють конвульсії, насильницькі рухи, зміни тями, деякі інші розлади. Такі цілі епідемії, як і окремі випадки ерготизму часто спотерігалися у Середньовіччя. Можливо причиною хореоманії було саме це.

Народні повір'я, пов'язані з епідемією[ред.ред. код]

Протичумний амулет початку XVII століття, Англія. Сучасна реконструкція

У розладнаній уяві людей, які щодня очікували на смерть, у будь-якій навіть незначній події являлись «знаки» або примари та привиди. Так, розповідали, про стовп світла у грудні 1347 р., що протягом години стояв після заходу сонця над папським палацом; комусь вбачалось, як з тільки-но нарізаного буханця хліба крапає кров, що попереджає про лихо, якого лишилось не довго чекати. У нашесті чуми звинувачували комети, які шість разів бачили у Європі, починаючи з 1300 р. Розладнаній уяві людей вже під час епідемії являлися невірогідні речі; приміром, фра Мікеле П'яцца, літописець сицилійської чуми, з повною довірою розповідає історію про чорного собаку з мечем у передній лапі, який, увірвавшись до мессінської церкви, вчинив там погром, розрубавши на шматки священні посудини, свічки і світильники на вівтарі[79]. Розчарування медициною і можливостями офіційної церкви зупинити епідемію не могло не вилитись у спроби простолюддя захищати себе обрядами, коріння яких сягало ще язичницьких часів.

На слов'янських землях жінки голими вночі оборювали село кругом, причому під час здійснення цього обряду інші жителі села не могли виходити зі своїх домівок. Саами піснями і заклинаннями відсилали чуму у «залізні гори», причому для зручності пересування споряджали кіньми і повозкою. Опудало чуми топили, замуровували у стіни, проклинали і відлучали у церквах[80].

Чуму намагались відвернути за допомогою амулетів і заклинань, причому жертвами подібних марновірств ставали навіть церковнослужителі — на шиї вони потайки носили поруч з хрестом срібні шарики, наповнені «рідким сріблом» — ртуттю, або ж мішечки з миш'яком[80]. Страх перед загибеллю від чуми призводив до того, що народні забобони проникали навіть у церкву, отримуючи офіційне схвалення духовної влади, — так, у деяких містах Франції (приміром в Монпельє) практикували цікавий обряд — довгим шнуром обміряли міські стіни, а далі цей же шнур обмотували навколо освяченої свічки, яку потім використовували для меси.

Чуму зображали у вигляді сліпої старої, яка мете пороги будинків, де у скоро мали загинути по одному з членів родини, або ж у вигляді чорного вершника чи велетня, який проходив відстань від одного села до іншого одним кроком, або як «двох духів — доброго і лихого: добрий стукав у двері, і скільки разів стукав, стільки людей мало загинути»; чуму навіть бачили — вона гуляла на весіллях, жаліючи одного чи іншого, обіцяла їм порятунок. Чума пересувалась на плечах свого заручника, якого змушувала тягати її по селам і містам.

Також вважається, що саме під час великої епідемії у народній свідомості сформувався образ Діви Чуми (нім. Pest Jungfrau, англ. Plague Maiden), який виявився напрочуд живучим, відлуння цих вірувань існували ще у просвітницькому XVIII столітті. За одним з варіантів, записаним у ті часи, Діва Чума взяла в облогу одне місто, причому усякий його житель, хто з необережності відчиняв двері або вікно, домагався лиш того, що в помешканні з'являвся летучий червоний шарф, і невдовзі помирав від хвороби. Тому городяни, охоплені жахом, позачинялись у домах і не наважувались виходити назовні. Але чума виявилась терплячою і спокійно чекала, поки голод і спрага змусять їх це зробити. Тоді якийсь дворянин вирішив віддати себе у жертву заради порятунку інших, він вигравірував на своєму мечі слова «Ісус, Марія» і відчинив двері. Одразу ж у проймі з'явилася примарна рука і слідом за нею крайок червоного шарфу. Бравий кавалер не розгубився і рубанув по цій руці; невдовзі він разом зі всією своєму родиною помер від хвороби, і таким чином поплатився за сміливість, але поранена Чума зволіла забратися геть і з того часу остерігалася відвідувати негостинне місто[81].

Істерія «чумних мазей» і суди над отруйниками[ред.ред. код]

Соціальні обставини[ред.ред. код]

Четвертий вершник Апокаліпсиса. Фрагмент шпалери з серії «Анжерський апокаліпсис» роботи Миколая Батая, між 1373 і 1387 роками

Вражені розмахом і згубністю пандемії, яка, словами Йоганна Нола, перетворила всю Європу на величезну Хіросіму, обивателі не могли повірити, що подібна катастрофа могла мати природне походження. Чумна отрута, у формі певного порошку, або як частіше вважали — мазі, нібито повинна була поширюватися отруйником або отруйниками, якими були якійсь ізгої, вороже налаштовані до основної маси населення[82].

У подібних домислах мешканці міст і сіл спирались, в першу чергу, на Біблію, де Мойсей розпорошує у повітрі попіл, після чого Єгипет вражає морова пошесть. Освічені прошарки суспільства могли черпати подібну впевненість з римської історії, коли у часи юстиніанової чуми 129 осіб були засуджені на смерть за навмисне поширення зарази[82].

Крім того, загальна втеча з міст, охоплених хворобою, викликала анархію, паніку і владу натовпу. Зі страху перед хворобою будь-кого, хто викликав найменші підозри, силою волокли до лазарету, який був, якщо вірити хронікам того часу, настільки жахливим місцем, що багато хто волів радше звести рахунки із життям, аби тільки не опинитися там. Епідемія самогубств, яка збільшувалась разом із поширенням хвороби, змусила владу прийняти спеціальні закони, що погрожували особам, що вчинили самогубство, відмовою у захороненні за християнським обрядом. Разом з хворими до лазарету потрапляли й здорові, знайдені в одному домі із хворими або померлими, що в свою чергу заставляло людей приховувати хворих і таємно хоронити трупи. Бувало, що в лазарет тягли просто заможних людей, маючи намір сповна похазяйнувати в їх опустілих домівках і пояснюючи крики жертви затьмаренням розуму в результаті хвороби[83].

Розуміючи, що завтрашній день може й не настати, чимало людей віддавались обжерству і п'янству, розтрачуючи гроші з жінками легкої поведінки, що ще більше посилювало розгул епідемії.

Могильників—мортусів (лат. mortus — смерть), яких набирали з каторжників на галерах, можливо було задіяти для подібних робіт лише обіцянкою помилування і грошима. У містах, полишених владою, вони сваволили, вривалися у будинки, вбивали і грабували. Молодих жінок, хворих, мертвих та умираючих продавали тим, хто бажав чинити насилля; трупи волокли за ноги по бруківці вулиць, як вважали у ті часи, спеціально розкидаючи по сторонах бризки крові, щоб епідемія, за якої каторжники відчували себе безкарними, тривала якнайдовше. Бували випадки, коли у могильні рови разом з мертвими кидали й хворих, ховаючи їх заживо і не переймаючись тим, хто з них міг би порятуватись[84].[85]

Варто також зазначити, що випадки штучного зараження дійсно зустрічалися, в першу чергу викликані поширеним повір'ям, що позбутися чуми можна було передавши її іншому. Тому хворі спеціально штовхалися на ринках і у церквах, намагаючись задіти чи дихнути в обличчя якмога більшому числу людей. Дехто таким чином спішив позбутися своїх недругів[84].

Припускають, що перші думки про штучне походження чуми з'явились при спостереженні за поголовною втечею з міст заможної частини населення. Але чутки про те, що багатії свідомо труять бідняків (водночас багатії так само завзято звинувачували у поширенні хвороби бідняків, які ніби в такий спосіб намагались помститися), протримались недовго, їм на зміну прийшли інші — народний говір звинувачував у штучному зараженні три категорії населення — дияволопоклонників, прокажених та євреїв, які таким чином «зводили рахунки» з християнським населенням[86].

Треба сказати, що в атмосфері істерії отруєння, що охопила Європу, іноземець, мусульманин, мандрівник, п'яний, юродивий — той, хто привертав увагу до себе відмінностями в одязі, поведінці, мові, — вже не міг відчувати себе у безпеці, а якщо у нього при обшуку знаходили те, у чому натовп міг побачити чумну мазь або порошок, його доля була вирішена[87].

Переслідування секти «отруйників»[ред.ред. код]

З часів Чорної смерті на деяких церквах збереглись барельєфи із зображенням уклінного чоловіка, що молиться демону. Насправді, у першу чергу до людей, які пережили катастрофу, з їх розладнаною уявою приходила думка звинуватити у тому, що сталося, ворога людства. І хоча істерія «чумних мазів» вповні розгорнулась під час епідемії 1630 р., її початок прослідковується вже в епоху Чорної смерті.

Диявол показувався у містах власною персоною — розповідали про якогось багато одягнутого князя років п'ятдесяти, з сивиною у волоссі, який роз'їжджав на кареті з двома кіньми в упряжці, заманював всередину то одного то іншого жителя, миттю доставляв його у свій палац і там намагався спокусити скарбами і обіцянкою, що жертва залишиться у живих під час епідемії; в обмін вимагалось обмазати диявольським складом лавки у церквах чи стіни і двері будинків.

Про склад гіпотетичної «чумної мазі» відомо з пізнішого повідомлення преподобного Афанасія Кірхера(рос.)укр., який писав, що до її складу входили «аконіт, миш'як і отруйні трави, а також інші інгредієнти, про які я не наважуюсь написати»[88]. Доведені до відчаю сеньйори і міська влада обіцяла великі нагороди за спіймання отруйників на місці злочину, але, на скільки відомо з документів, ні одна подібна спроба не вдалася. Зате схоплено було декілька осіб, які були огульно звинувачені у виготовленні «чумних мазів», під катуваннями вони зізнавалися, що буцімто отримували від цього заняття задоволення «ніби мисливці, що зловили дичину», потім жертв таких обмов відправляли на шибеницю чи у полум'я[89].

Секта люциферистів, що існувала в той час, була, вочевидь, єдиним реальним підґрунтям для подібних чуток. Розчарування вірою і протест по відношенню до християнського Бога, який, з їхньої точки зору не міг або не бажав покращити земне життя своїх адептів, стали причиною виникнення легенди про узурпацію небес, звідки через зраду був скинутий «справжній Бог — Сатана», який у кінці світу, звісно, матиме змогу повернути собі свої «законні володіння». Однак не існує яких-небудь документальних підтверджень їх безпосередньої участі у поширенні епідемій або ж у виготовленні гіпотетичної мазі[90].

Розгроми лепрозоріїв[ред.ред. код]

Прокажений. Мініатюра з французького видання трактату «Про властивості речей» Бартоломея Англійського. XV століття

Проказа, що лютувала у Європі у попередні віки, у XIII столітті досягла максимуму. Спираючись на біблейські заповіти виганяти і гидувати прокаженими (і, вірогідно, через страх заразитися) над ними живими виконували поховальний обряд — кидали у хворого лопатами землю, після чого людина ставала відщепенецем і могла знайти притулок лише в лепрозорії, а заробляти на життя лише випрошуванням милостині[91].

Навмисне отруєння колодязів, як причина якогось лиха чи хвороби, не було винаходом часів Чорної смерті. Вперше це звинувачення було висунуте владою за правління Філіпа Красивого (1313 рік), після чого по всій країні, і особливо в Пуату, Пікардії і Фландрії, почались погроми лепрозоріїв і страти хворих[92][93]. На думку Йоганна Нола, справжньою причиню були страх зараження і бажання позбавитись небезпеки у якомога більш радикальний спосіб.

У 1321 році гоніння на прокажених поновились. Після звинувачення «уражених хворобою за свої гріхи» в отруєнні колодязів і підготовці повстання проти християн, у Франції їх заарештували 16 квітня і вже 27-го спалили живцем, при цьому конфіскували їх майно на користь короля[94].

У 1348 році в пошуках винуватих у Чорній смерті знову згадали про прокажених, точніше про тих, хто вижив під час попередніх погромів, і тих хто поповнив населення лепрозоріїв за цей час. Нові гоніння не мали настільки жорстокого характеру через незначну кількість жертв і здійснювались систематично лише в королівстві Арагон. У Венеції громили лепрозорії, як вважають, з метою вивільнити місце для карантину. Прокажених вбивали як пособників євреїв, куплених за золото, які отруювали колодязі, щоб таким чином досадити християнам[92][93][95]. За однією з версій, четверо вождів, яким ніби підпорядковувались прокажені всієї Європи, зібрались разом (підбурювані дияволом, якого послали євреї) і розробили план, як занапастити християн, і таким чином помститися за своє становище, або заразити їх всіх проказою. У свою чергу євреї спокушали їх обіцянками графських і королівських корон і зуміли домогтися свого[91].

Запевняли, що у прокажених вдалось знайти чумну мазь, яка складалась з людської крові, сечі і церковної гостії. Зашиту у мішечки з камінням для збільшення ваги, цю суміш слід було потайки кидати у колодязі. Ще один «свідок» доповідав[96]:

« Ми самі своїми очима бачили таку ладанку у одному з містечок нашого васальства. Одна прокажена, яка проходила повз, боячись, що її схоплять, кинула за собою зав'язану ганчірку, яку одразу понесли до суду, і в ній знайшли голову ящірки, лапи жаби і щось схоже на жіноче волосся, намазане чорною, смердячою рідиною, так що страшно було роздивлятись і нюхати це. Коли згорток кинули у велике полум'я, він не міг горіти: виразний доказ того, що це була сильна отрута.  »

Винищування євреїв[ред.ред. код]

Але справжніми цапами відбувайлами, в яких простий люд вбачав причину епідемії, були іудеї, яких у той час було багато в різних європейських містах.

Спалення євреїв
(Liber Chronicarum, 1493)

Антиєврейська обмова часів Чорної смерті не вирізнялася оригінальністю; при всіх варіаціях, які відрізнялись в залежності від місця і фантазії конкретного індивідуума, наговори зводились до наступного: війна між папством і Священною Римською імперією, що спустошила і ослабила Німеччину, а також Італію, вселила в іудеїв надію, що кінець християнства вже близький. Таємні керівники єврейства (їх верховного керівника називали навіть по імені — раббі Іаков[97]) вирішили посприяти якнайшвидшій загибелі своїх ворогів; вони зібрались в Толедо і постановили занапастити християн отрутою, приготовленою з плоті та крові сови з домішками перемолотих у порошок отруйних павуків, особливої згубності суміші додавало «єврейське чаклування» (ще один варіант «рецепту» містив порошок з висушеного серця християнина разом з павуками, жабами і ящірками[97]). Ця диявольська суміш була потім таємно розіслана по всіх країнах з категоричним наказом сипати її у колодязі і річки. З однією з версій, за спиною єврейських керманичів встояв власною персоною сарацинський володар, за іншою — вони діяли самостійно.

Лист євреїв до еміра, датований 1321 роком, нібито був захований у потаємну скриню разом зі «скарбами і заповітними речами» і знайдений при обшуку у єврея Бананіаса в Анжу. Шматок пергаменту з овечої шкіри не привернув би уваги тих, хто шукав, якби на ньому не було золотої печатки «вагою 19 флоринів» із зображенням розп'яття і єврея, який стояв перед ним у «такій неподобній позі, що я соромлюся її описати», зазначав Філіп Анжуйський, який повідомив про знахідку. Цей цікавий документ (добутий у арештованих звичайним у ті часи засобом — катуваннями — і потім перекладений на латину) дійшов до теперішнього часу у списку XIX століття, який у перекладі звучить наступним чином[98]:

« Коли ми назавжди підкоримо християнський народ, ви нам повернете наш великий Єрусалим, Єрихон і Ай, де зберігається священний ковчег. А ми піднесемо ваш престол над царством і великим містом Парижем, якщо ви допоможете нам досягнути цієї мети. А поки, як ви можете переконатись через вашого заступника, короля Гренади, ми діяли в цих планах, спритно підсипаючи у їхнє пиття отруйні речовини, порошки, зроблені з гірких і шкідливих трав, кидаючи отруйних плазунів у води, колодязі, цистерни, джерела і струмки для того, щоб всі християни загинули передчасно від дії згубних парів цих отрут. Нам вдалось привести в дію ці наміри, головно завдяки тому, що ми роздали значні суми деяким бідним людям їх віросповідання, що називаються прокаженими. Але ці негідники раптом обернулися роти нас, і, збагнувши, що інші християни їх розгадали, вони звинуватили нас і розкрили всю справу. Тим не менш ми торжествуємо, оскільки ці християни отруїли своїх братів; це вірна ознака розбратів і незгоди.  »

Але якщо у 1321 році французькі євреї відбулися вигнанням, у часи Чорної смерті релігійна нетерпимість проявилась вже у повній мірі. У вересні 1348 в швейцарському місті Шільон єврейський лікар під тортурами дав зізнання в тому, що він спільно з кількома членами єврейської громади отруїв міські колодязі. Від такої новини як хвилі по країнах Європи прокотилися єврейські погроми. Євреїв Шільона звинуватили в організації масового отруєння колодязів, тортурами змусили зізнатися в підготовці цього злочину, судили, і на підставі суду і закону підсудних разом з не підданими суду одновірцями спалили на вогнищах. У Базелі навмисно побудували дерев'яну будівлю, в якому зібрали і спалили євреїв. Практично по всій Європі запалали синагоги, єврейські крамниці і житла, а нерідко й цілі квартали. Безнадійність становища обвинувачених в загальній біді була настільки велика, що в Майнці єврейське населення обрало замість страти самоспалення. Євреїв саджали в бочки з вином і скидали в річки. У Німеччині під час найстрашніших погромів з тих, що передували голокосту XX ст., були знищені майже всі єврейські громади. Трупами безлічі вбитих паризьких євреїв кілька місяців харчувалися навколишні вовки.

Антиєврейська істерія покотилася звичними рейками — у 1349 році було нібито знайдене тіло хлопчика, якого замучили євреї — прибили до хреста, пародіюючи таким чином розп'яття. Виявилось також, що євреї колють голками викрадені у християн гостії, поки з них не потече кров Христа. Очманілі натовпи в Німеччині, Швейцарії, Італії, Іспанії, отримавши у своє розпорядження подібні докази вини іудеїв й у надії перемогти епідемію, влаштовували криваві самосуди, часом за підтримки або мовчазної згоди влади. Те, що епідемія косила мешканців єврейських кварталів не менше, ніж християн, нікого не хвилювало. Норвезький король, коли дізнався, що чума наближається до кордонів його держави, наказав винищити всіх євреїв з метою профілактики. Пандемію, це, на жаль, не зупинило[99].

Історія зберегла приклади відчайдушної мужності приречених. Так, бували випадки, коли іудеї самі, забарикадувавши двері, підпалювали свої домівки, де згорали разом зі своїми близькими і всім майном, при цьому кричали з вікон, що відають перевагу смерті над насильницьким хрещенням. Матері з дітьми на руках кидались у багаття. Іудеї, яких палили живцем, сміялись в обличчя своїм катам і співали біблейські псалми. Збентежені подібною мужністю клірики поспішили пояснити її втручанням і допомогою сатани[100].

Варто зазначити, що в християнському світі були люди, у яких вистачало розсудливості і сміливості, щоб кинути виклик ошалілому натовпу. Наприклад, на захист євреїв став Джованні Боккаччо, котрий у своїй знаменитій новелі про три персні намагався втлумачити сучасникам, що не в людських силах визначити, яка з трьох релігій є вірною в очах Бога. Папа Климент VI спеціальною булою погрожував відлучення вбивцям євреїв, міська влада Страсбурга указом оголосила про недоторканість своїх громадян іудейської віри, але ці поодинокі голоси губились у загальному реві[100].

Існує думка, що вищі класи, більш освічені і обізнані у науках, прекрасно розуміли, що подібні вимисли є витвором темного неосвіченого простолюду, але воліли не втручатися — хтось через фанатичну ненависть до «ворогів Христа», інші через страх перед бунтом або цілком прозаїчне бажання поживитися майном страчених.

Вважається, що причиною антисемітизму стала відмова євреям в асиміляції, яка забороняла їм вступати до цехів і гільдій, залишаючи лише два види діяльності — медицину і торгівлю. Частина євреїв, звісно ж, багатіла, викликаючи цим додаткові заздрощі; крім того євреї—медики, які на відміну від християнських колег добре знали арабську мову і тому були знайомі з передовою на той час мусульманською медициною, усвідомлювали небезпеку забрудненої води і тому копали колодязі в єврейському кварталі або брали воду з чистих джерел, уникаючи річок, забруднених міськими відходами, що викликало додаткові підозри[101].

Маргінальні гіпотези[ред.ред. код]

Ніхто з дослідників Чорної смерті не сумнівався, що епідемія 1346 р. відбулась в дійсності — про це свідчать як археологічні дані, так і численні згадки в офіційних документах і приватних щоденниках та листах — однак, у 1980-х роках з'явились скептики, які висловлювали сумнів у тому, що інфекційним агентом Чорної смерті була саме чумна паличка Y. pestis.

Започаткував скепсис щодо Чорної смерті британський зоолог Грем Твігг у своїй книзі 1984 року «Чорна смерть: Перегляд панівної теорії з точки зору біології» (англ. The Black Death: A Biological Reappraisal), після чого вийшло роботи «Біологія чумних епідемій» (англ. The Biology of Plagues) демографа Сюзанни Скотт у співавторстві з біологом Крістофером Дунканом і «Нетрадиційний погляд на проблему Чорної смерті» (англ. Black Death Transformed) Семюеля Кона, професора медієвістики з Університету Глазго.

Заперечувачі взяли для співставлення дані індійської протичумної комісії по третій пандемії[102], яка спалахнула наприкінці XIX століття (1894–1930 рр.) і забрала життя в Індії п'яти з половиною мільйонів осіб[103]. Саме в цей час Александр Єрсен зумів виділити чисту культуру чумного мікробу, а Поль-Луї Сімон — розробити теорію блошино-пацючого механізму поширення захворювання. Заперечувачі встановили наступне[104][105][106][102]:

  1. Відзначалась певна різниця у механізмі перебігу хвороби між Чорною смертю і часом третьої пандемії. Зокрема, вкрай рідко фіксувались такі звичайні для авторів XIV століття симптоми, як гангренозне запалення горла і легенів, сильний біль в області серця, кровохаркання і блювання кров'ю, а також поганий запах від хворих.
  2. Третя пандемія забрала, приміром, в Індії близько 3% населення, у той час як Чорна смерть скоротила населення Європи, за найбільш скоромними підрахунками, на третину.
  3. Бубони, які у сучасному варіанті розміщувались звичайно на ногах, що є цілком логічним, оскільки блоха скоріше добереться до нижньої частини тіла, у часи Чорної смерті часто розташовувались на шиї або за вухами.
  4. Чумі звичайно передує масова гибель пацюків, але нічого подібного у документах XIV століття не відзначалось, у той час як за розрахунками «заперечувачів» за тієї смертності, про яку говорять хроніки, пласти з дохлих пацюків мали буквально заполонити вулиці і доходити до коліна дорослій людині. Не помітити подібного і тим більше рахувати це не вартим згадування як дещо тривіальне, на думку «заперечувачів», було неможливо.
  5. Основною формою перебігу захворювання (особливо на Півночі) був «легеневий варіант», у той час як у сучасному світі процент хворих з враженням легенів при пандемії не перевищував 15—25%, під час в'єтнамської війни — 3%.
  6. Чумна блоха віддає перевагу теплому і вологому клімату, тому наприклад в Індії захворюваність спадала у зимовий час і відновлювалась навесні, натомість для Чорної смерті подібне не відзначалось.
  7. У часи третьої пандемії хвороба поширювалась зі швидкістю близько 20 миль на рік, в той час як для Чорної смерті ця цифра становила 2,5 милі на добу (за швидкістю пересування основного транспорту тієї епохи — коня).
Чумний стовп у Відні. Подібні пам'ятники ставились над чумними ровами — спільними могилами для померлих від Чорної смерті.

Маючи цілком одностайну думку стосовно питання, що Чорна смерть не була чумою, «заперечувачі» різко розходились у думках щодо того, яке захворювання запропонувати замість неї в якості причини епідемії. Так, основоположник нового погляду на проблему Чорної смерті Грем Твігг покладав відповідальність за епідемію на бацилу сибірки: хоча при сибірці не розвиваються бубони. Ще одна проблема полягала у тому, що на відміну від чуми, не існувало документально засвідчених випадків великих епідемій сибірки[104].

Дункан і Скотт пропонували на місце інфекційного агента деякий вірус, близький геморагічної гарячки Ебола, симптоматика якої дійсно у чомусь подібна з легеневою чумою, причому, доводячи свою теорію до логічного завершення, припустили, що всі пандемії так званої чуми, від 549 року н. е., були спричинені саме ним[105].

Щонайдалі пішов професор Кон, який назвав причиною Чорної смерті певне таємниче «захворювання X», яке до нашого часу встигло безслідно зникнути[106].

Але «традиціоналістам» вдалось зайти доводи проти кожного твердження опонентів.

Так, на питання щодо різниці симптомів відзначалось, що середньовічні хроніки часом суперечать не тільки описам XIX століття, але й одна одній, що не дивно в умовах, коли ще не були вироблені єдиний метод діагностики і єдина мова для складання історії хвороби. Так, «бубон» у одного автора міг описуватись як «фурункул» у іншого, крім того, частина цих описів має художній, а не документальний характер, як наприклад, класичний опис флорентійської чуми складений Джованні Бокаччо. Також відомі випадки, коли опис сучасних для автор подій підганявся під зразок, викладений якимось авторитетом; так, припускають, що П'яцца у своєму описі чуми в Сицилії більш ніж старанно наслідував Фукідіда[107].

Різницю у кількості жертв легко пояснити, якщо згадати про антисанітарію, що панувала у середньовічних містах і селах; крім того, варто пам'ятати, що чума прийшла через відносно короткий час після Великого голоду 1315–1317 років, коли в Європі тільки но перестали відчуватися наслідки недоїдання. Що стосується пацюків, відзначають, що нарівні з щурячою блохою розповсюджувачем хвороби, хоча й менш ефективним, є блохи, які паразитують на людях, котах, собаках. Браку таких бліх у Середні віки не було. Цим же знімається питання про клімат. Швидкість поширення хвороби у новітній час гальмувалась ефективними заходами профілактики і численними карантинами, в той час як у Середні віки нічого подібного ще не було.

Крім того, була висунута гіпотеза, що занесення до Європи монгольської чуми проходило у два етапи — через Мессіну і через Марсель, причому у першому випадку це була «ховрашкова», у другому — «пацюкова» чума, які між собою дещо відмінні[108]. Михайло Супотницький відзначає, що у часи, коли медицина ще перебувала у зародковому стані, з чумою плутали іноді випадки зовнішньо схожих з її симптоматикою захворювань, таких як малярія, тиф та ін.[109]

Група французьких науковців під керівництвом Дідьє Руаля в кінці 1990-х років провела дослідження останків жертв хвороби, взятих з двох «чумних ровів» у Південній Франції, один з яких датується 1348–1350 роками, інший — більш пізнім періодом. В обох випадках була знайдена ДНК бактерії Y. pestis, натомість відсутня у зразках останків людей того ж часу, які померли з інших причин. Результати були підтверджені ще в декількох лабораторіях в декількох країнах. Таким чином, на думку Дідьє Руаля, у дискусії про етіологію Чорної смерті можна поставити крапку — її винуватицею, без сумніву, була бактерія Y. pestis[110][111].

В результаті дослідження, опублікованого в журналі «Nature», було доведено, що сучасні штами мають геном, на 99% ідентичний знайденому у померлих від Чорної смерті, і однаковий рівень вірулентності[112].

Відомі жертви Чорної смерті[ред.ред. код]

Ім'я Професія чи титул Країна народження Рік смерті
Альфонсо XI Справедливий король Кастилії Кастилія 1350
Джованні д'Андреа легіст, знавець канонічного права Болонья 1348
Іоанн Ангел севастократор Візантія 1348
Андронік Кантакузін спадкоємець візантіського престолу Візантія 1347
Бонна Люксембурзька дофіна Франції Богемія 1348
Томас Брадвардін Архієпископ Кентерберійський Англія 1349
Фульк де Канак єпископ паризький Франція 1349
Жан де Пре єпископ Турне Франція 1349
Джоанна Англійська англійська принцеса Англія 1348
Жанна Бургундська французька королева Бургундія 1348
Джованні Рандаццо герцог Рандаццо, Афін і Неопатрії Сицилія 1348
Амброджо Лоренцетті живописець Сієна 1348
П'єтро Лоренцетті живописець Сієна 1348
Андреа Пізано архітектор, скульптор Понтедера 1348
Герардус Одоніс патріарх Сицилії Франція 1348
Елеонора Португальська королева Арагону Португалія 1348
Джон Оффорд лорд-канцлер Англія 1349
Джованні Віллані хроніст, історик Флоренція 1348
Маргарет Вейк графиня кентська Англія 1349
Симеон Іванович Гордий князь Московський, Великий князь Володимирський Московське князівство 1353
Гюнтер фон Шварцбург антикороль Німеччини Священна Римська імперія 1353

Наслідки[ред.ред. код]

«Чорна смерть» мала значні демографічні, соціальні, економічні, культурні і релігійні наслідки, і навіть вплинула на генетичний склад населення Європи(англ.)укр., змінивши співвідношення груп крові в зачеплених пандемією популяціях. Явно зменшилась там кількість людей з 0 (І) групою крові, люди з якою частіше та тяжче хворіли на чуму[113]. Якщо говорити про східні країни, наслідки чуми серйозно позначились на Золотій Орді, де різке скорочення населення призвело серед іншого до політичної нестабільності, а також технологічного і культурного регресу.

За оцінками Вільяма Нейфі і Ендрю Спайсера, демографічна ситуація в Європі остаточно стабілізувалась лише на початок XIX століття — таким чином, наслідки Чорної смерті були відчутними протягом наступних 400 років[114]. Велика кількість сіл опустіла після смерті чи втечі жителів, зменшилось й міське населення. Запустіла частина сільськогосподарських угідь, доходило навіть до того, що вовки, які стрімко розплодились, почали зустрічатись навіть у передмісті Парижа[115].

Пандемія призвела до того, що через різке зменшення кількості населення похитнулись традиції, які раніше видавались непорушними, і феодальні відносини дали свою першу тріщину. Багато цехів, які раніше були практично закритими і де ремесло передавалось від батька до сина, почали приймати до себе нових людей. Подібним чином було змушене поповнювати свої ряди духівництво, а також лікарський стан; через брак чоловіків до сфери виробництва почали залучатись жінки[116].

Період після чумної епідемії став часом нових ідей і пробудження середньовічної свідомості. Перед лицем страшної небезпеки після вікової сплячки прокинулась медицина, відтепер вона вступила у новий етап розвитку. Крім того, брак робочих рук дозволяв поденникам, наймитам і різній челяді торгуватися зі своїми роботодавцями, вимагаючи для себе кращих умов праці і вищої оплати. Ті, хто залишився у живих, часто опинялися в становищі заможних спадкоємців, отримуючи землі і доходи від родичів, що померли під час великої епідемії. Нижчі класи не гаючись скористались цією ситуацією, щоб домогтись для себе більш високого положення і влади. Флорентієць Маттео Віллані гірко жалівся[117]:

Простолюд тепер вимагає для себе найдорожчих і вишуканих страв, їхні жінки і діти вихваляються розкішним вбранням, яке раніше належало тим, хто назавжди залишив цей світ. (…) В теперішній час жіноча прислуга, недосвідчена і ненавчена, і разом з нею хлопчаки-конюші вимагають для себе, щонайменше, 12 флорині на рік, а найбільш нахабні і 18, і навіть 24, те ж стосується няньок і дрібних ремісників, які заробляють на життя своїми руками, яким подавай тепер утричі більше ніж зазвичай, і так само робітники на полях, яких належить тепер забезпечувати запряжкою биків і зерном для посіву, а працювати вони хочуть виключно на кращих землях, закинувши інші.

В сільському господарстві через брак робочих рук почала змінюватись структура виробництва, поля зернових все частіше перетворювали на пасовиська, де одни-два пастухи могли управлятися з великими стадами корів і овець. У містах дорожнеча ручної праці мала наслідком зростання числа спроб механізувати виробнитво, ці спроби дали свої плоди у пізніші часи. Впали ціна на землю і орендна плата, знизився лихварський процент[118].

Водночас друга половина XIV століття характеризувалась чималою інфляцією і високими цінами на продукти харчування (особливо на хліб, оскільки зі зменшенням кількості робітників у сільському господарстві зменшилось й виробництво). Вищі верстви, відчуваючи, що влада вислизає з рук, намагались перейти у наступ, так, у 1351 році Парламент Великобританії прийняв Статут про робітників(англ.)укр., який забороняв платити найманим робітникам більше, ніж це було до епідемії[119][120]. Зростали податки, крім того, у намаганнях втримати і зробити непорушною межу між станами, яка все більше розмивалась після епідемії, приймались «закони про розкіш». Так, в залежності від положення на ієрархічній драбині обмежувалась кількість коней в запряжці, довжина жіночих шлейфів, кількість страв на столі і навіть кількість плакальників на похоронах — але всі спроби домогтись, щоб подібні закони виконували у реальності, залишались марними[117].

Єретики вклоняються Дияволу у подобі козла, повз пролітають відьми на сатанинський шабаш. Мініатюра XV століття

У відповідь на спроби обмежити здобуті настільки великою ціною права, нижчі стани відповіли озброєними повстаннями — по всій Європі прокотилися бунти проти податкових відомств і проти урядів, хоча вони були жорстко придушені, все ж надовго обмежили зазіхання вищих станів і призвели до швидкого зникнення панщинних повинностей і масового переходу від феодальних до орендних відносин у панському господарстві. Зростання свідомості третього стану, яке почалось під час другої пандемії, вже не зупинялось і знайшло нове вираження у часи буржуазних революцій.

В духовній царині влада церкви над свідомістю, майже безмовна у минулі часи, також значно похитнулась; звинувачення у жадібності і симонії, видима безпорадність церковників у боротьбі проти чуми значно послабили владу церкви і збудили розум для філософії майбутнього — на зміну єретичним сектам часів другої пандемії прийшли лолларди, гусити, послідовники Вікліфа і нарешті — Реформація[121]. З іншого боку, кількість священників і монахів скоротилась мало не на 40%, пустувала велика кількість церков. Намагаючись заповнити цей пробіл, вище духівництво було вимушене знижувати вимогу до кандидатів, призначати на місцях молодший ніж зазвичай і недостатньо освічений контингент. В результаті епідемії рівень освіти духівництва, який був достатньо високим до епідемії, різко пішов на спад[122]. Ожили старовинні повір'я, які раніше церква забороняла, віра у замовляння, втручання диявола у повсякденне життя і відьмацькі чари. Варто нагадати, що саме поняття шабаш остаточно закріпилось у свідомості середньовічної людини в роки чорної смерті[123].

Протягом наступних декількох століть чума вже не залишала європейський континент, аж до XV століття епідемії спалахували то тут то там кожні 6-12 років, а іноді й частіше. Так «друга чума» (pestis secunda) у 1361 році в Англії забрала до 20% населення[115]. У 1363 році у Франції з'явилась «гора чума», яка вдарила по районам, які раніше оминула Чорна смерть[124]. Англійська епідемія 1369–1371 років згубила 10-15% тих, хто залишився[115]. У 1369 році в Англії спалахнула «третя чума» (pestis tercia) — загалом після завершення Чорної смерті і до кінця XIV століття старшна хвороба відвідала острови шість разів[125].

Між 1536 і 1670 роками частота епідемій знизилась до однієї на кожні 15 років. Лише у Франції за 70 років (1600–1670) вони забрали близько 2 мільйонів життів, з них 35 тисяч припало на «Велику чуму в Ліоні» 1629–1632 років. Крім вже перерахованих, серед пізніх епідемій відомі: італійська епідемія 1629—1631 років, «Велика епідемія Лондона» (1665–1666), «Велика епідемія Відня» (1679), «Велика епідемія Марселя» (1720–1722) і чума в Москві 1771 року[126]. Внаслідок Чорної смерті населення Європи скоротилося на 30 — 60%[127][128][129], тобто популяція була відкинута на 100–150 років — до рівня початку 13 століття. Однак слід враховувати, що різні країни та частини Європи зазнали різних втрат — були регіони які втратили половину чи навіть більшу частину населення. Наприклад в Норвегії від чуми вимерло біля 3/4 населення і майже уся знать, що призвело врешті-решт до втрати країною незалежності.

Чорна смерть у мистецтві[ред.ред. код]

Святий Рох. Середньовічна мініатюра

На ментальність середньовічної людини чума, яка знищувала без розбору молодих і здорових людей, смерть незрозуміла, непередбачувана, справляла подвійне враження.

Перший підхід, цілком прогнозовано релігійний, тлумачив чуму як покарання людству за гріхи, причому надати допомогу людству могли лише заступництво святих і зменшення Божого гніву молитвами і катуваннями плоті. У свідомості мас епідемія набувала вигляду «стріл», які розлючений Бог кидає в людей — цей сюжет після чумної епідемії з'явився у мистецтві, зокрема на панно церковного вівтаря у Ґетінґені, Німеччина (1424) Бог карає людей стрілами, сімнадцять з яких потрапили у ціль. На фресці Беноццо Гоццолі в Сан-Джиміньяно, Італія (1464) зображений Бог-отець, що посилає отруйну стрілу на місто. Ж. Делюмо відзначив, що стріли суми зображені на поховальній стелі у Мосбурзі (церква Св. Кастулуса, 1515), в соборі Мюнстера, на полотні Паоло Веронезе в Руані, у церкві Ландо-ам-дер-Ізар[130].

У пошуках захисту від Божого гніву, віруючі цілком традиційно шукали заступництва святих, створюючи по ходу нову традицію, оскільки чума не бувала на європейському континенті з часів юстиніанової пандемії, і тому раніше це питання не поставало. Одним з захисників від епідемії був обраний Святий Севастіан, якого традиційно зображали пронизаним стрілами. Крім того, розповсюдженим стало зображення Святого Роха, який вказує на розкритий чумний бубон на своєму лівому стегні. Варто зазначити, що із другим святим ясності немає: традиційно його смерть відносять до 1327 р., коли чуми в Європі ще не було — з чим іконографія заходить в суперечність. Для її подолання пропонують дві гіпотези. Перша полягає у тому, що виразка на стегні у святого є певним наривом чи фурункулом, який вже пізніше за асоціацією ототожнили з чумним бубоном. Друга передбачає, що житіє св. Роха відноситься саме до часу великої епідемії і помер він від чуми, віддано доглядаючи хворих, тоді як у пізніші джерела закралась помилка. І насамкінець, заступницею грішних вважалась Свята Діва, яку також на знак скорботи було заведено зображати з серцем, простромленим стрілами і списами. Зображення подібного типу стали поширюватись під час і після епідемії, часом вони поєднувались з зображеннями розлюченого божества — зокрема на панно ґетінґенського вівтаря частина грішників ховається від Божих стріл під покровом Богородиці[131].

Який негативний вплив справила "Чорна смерть" на розвиток науки, мистецтва, загальмувало прогрес людства. Досить сказати, що попередні пандемії неврожаї, лиха й сама чума призвели до того, що в Італії, «промені світла—Ренесансу» у похмурій середньовічній Європі з 1350 по 1368 рр. не було створено практично жодного значного твору живопису чи скульптури, архітектурної споруди! Останній значний «дочумний» твір — фреска Сієнського собору мала символічну назву «Плоди Доброго правління». Воно було написано загиблим згодом від «Чорної смерті» художником А. Лоренцетті у 1340 році. А після пандемії стагнація. І тільки похмуре висновок пандемії — фреска «Тріумф смерті», створена в Пізі у 1350 р. невідомим художником, названим тому Майстром «Тріумфу смерті». Трагічна центральна фігура відлюдника, що тягнеться з палицею на гору — єдиного, хто вижив після пандемії чуми в околицях Флоренції.

«Танок Смерті», «Нюрнберзькі хроніки», 1493 рік

Одним з відомих сюжетів є «Танок Смерті» (La Danse Macabre) із зображенням фігур у вигляді скелетів у танку. Гравюра Гольбейна Молодшого витримала 88 перевидань з 1830 по 1844 рік[132]. Поширений сюжет, де чума змальовується гнівом Бога, який вражає грішників стрілами. На картині Пітера Брейгеля Старшого «Тріумф смерті» зображені скелети, що, символізуючи чуму, вбивають все живе. А взагалі все творчість після пандемії пронизане так званим культом «Танцю смерті». В одній тільки бібліотеці Дюссельдорфского університету зберігається більше 2,5 тисяч творів Сеедніх віків, присвячених неминучості і «поетизації» процесу смерті.

Флорентійська чума стала тлом, на якому розгортається дія знаменитого «Декамерона» Джованні Боккаччо[133]. про чуму писав Петрарка у своїх славетних віршах до Лаури, яка померла під час епідемії в Авіньйоні. Трубадур Пейре Люнель де Монтеш описав чумну епідемію в Тулузі в циклі журних сірвент під назвою «Людям немає чого дивитися» (Meravilhar no·s devo pas las gens)[134].

Припускають також, що часом Чорної смерті датується відома в Англії пісня—лічилка «Ring a Ring o' Roses(англ.)укр.» («На шиї вінки з троянд, Букетиків повні кишені, Ачхи-ачхи! Все падають на землю»)[135][136] — хоча таке трактування видається спірним[137].

Також існують гіпотези, які пов'язують з Чорною смертю відомий казковий сюжет про Гамельнського флейтиста: на місто нападає юрба пацюків, городяни шукають порятунку, і до них приходить пацюколов, який виводить пацюків з міста за допомогою чарівної флейти і топить їх у ріці, а коли городяни відмовляються винагородити його за послугу, тим самим способом і шляхом він виводить з міста і дітей. Так, згідно з однією з інтерпретацій, діти, збираючи шляхом дохлих пацюків, захворюють на чуму і помирають[136]. Однак цю догадку складно прийняти через розбіжність у датах — відповідно гамельнській хроніці, флейтист увів дітей (пацюки у цьому першому варіанті ще не згадуються) у 1284 році, тобто більш ніж за п'ятдесят років до епідемії. Замість Чорної смерті для пояснення того, що відбулось, дослідниками пропонується хореоманія, появу якої дійсно фіксувало задовго до епідемії[138][139], або більш прозаїчна причина — заманювання дітей на солдатську службу (а згідно літопису вони були у віці 12 років — цілком сформовані для такого ремесла по міркам того часу) або викрадання у рабство.

У XX — на початку XXI століть велика епідемія привернула увагу кінематографістів і стала тлом, на якому розгортається дія фільмів «Плоть і кров» — 1985 рік, режисера Пола Верховена, «Чорна смерть» — 2010 рік, режисера Крістофера Сміта і «Час відьом» — 2011 рік, режисера Домініка Сени.


«Танок Смерті» — фреска 1460 року в храмі Св. Марії, місто Любек, Німеччина (фрагмент)
«Танок Смерті» — фреска 1460 року в храмі Св. Марії, місто Любек, Німеччина (фрагмент)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Згідно сучасної класифікації у зоології назва "щур" використовується для означення іншого роду надряду "Гризуни". Тому правильно для відомих нам чорних та сірих викорстовувати назву "пацюки"
  2. Є також думки, що це був хан Тогар—Тимур, у якого померло від чуми 6 дітей
  3. Aberth J. The Black Death. The Great Mortality of 1348-1350. A Brief History with Documents. — NY: Palgrave McMillan, 2005. — P. 17. — 208 p. — ISBN 1-4039-6802-0
  4. The Cambridge History of India. — Cambridge UP, 1928. — P. 149.
  5. Scott S., Duncan Ch. J. Biology of Plagues, Evidence from Historical Populations. — Cambridge: Cambridge University Press, 2001. — P. 48. — 420 p. — ISBN 0 521 80150 8
  6. Benedictow O. J. What Disease was Plague?. — Brill, 2010. — P. 500. — 748 p. — ISBN 978 90 04 18002 4
  7. Sussman G. D. Was the black death in India and China? // Bulletin of the History of Medicine. — 85, (2011).
  8. Берзин Э. О. Юго-Восточная Азия в XIII—XVI веках. — М.: Наука, 1982. — С. 47-52.
  9. Cambridge World History of Human Disease. — 1993. — P. 293.
  10. а б Naphy, 2003, p. 25
  11. Kelly, 2005, p. 56
  12. Самі записи його не зберіглися і його цитують за авторами XIX ст. З версіями його цитування є багато незгодних
  13. перша невдала облога була у 1343 р.
  14. місто у гирлі Дону — Карамзін
  15. місто на рукаві Волги, нижче Єнотаєвки
  16. хивінці
  17. вірмени
  18. абазинці
  19. генуезьці і венеційці у колоніях на Чорному й Азовському морях
  20. Цікаво, що "Генуя" лат. Janua означає буквально "вхід", "ворота", "двері". Генуезці внесли заразу через «двері» Європи
  21. у той час там містився святий папський престол
  22. Очерк V. «Чёрная смерть» — второе пришествие чумы в Европу (1346—1351)
  23. Деякі дослідники вважають, що пацюкова блоха Xenopsylla cheopsis нездатна довго існувати в умовах європейського клімату і, тому, тому їй, начебто, неможливо було підтримувати передачу чуми у період «Чорної смерті». Але є ще блохи інших тварин і людські.
  24. The Cambridge World History of Human Disease. — Cambridge UP, 1993. — P. 613.
  25. The Cambridge Encyclopedia of Human Paleopathology. — Cambridge UP, 1998. — P. 197.
  26. Byrne J. P. Demographic Effects of Plague: Europe 1347–1400 // The Encyclopedia of the Black Death. — ABC-CLIO, 2012. — P. 108. — ISBN 1-59884-253-6.
  27. [1]
  28. Урланис Б. Ц. Рост населения в Европе. — М.: 1941. — С. 346—347.
  29. Martin, 2001, p. 111
  30. Naphy, 2003, p. 23
  31. Cambridge History of China. — Cambridge UP, 1994. — P. 618-622.
  32. Боровкова Л. А. Восстание «Красных войск» в Китае. — М.: Наука (ГРВЛ), 1971. — С. 6.
  33. а б Коротяев А. И. Микробиология чумы // Медицинская микробиология, иммунология и вирусология. — 2-е. — СПб.: СпецЛит, 2000. — С. 355—358. — 3000 прим. — ISBN 5-263-00155-x
  34. «Чума». Вестник инфектологии и паразитологии. Архів оригіналу за 2012-02-28. Процитовано 2012-02-26. 
  35. Сунцов В. В., Сунцова Н. И. Чума. Происхождение и эволюция эпизоотической системы (экологические, географические и социальные аспекты). — М.: Изд-во КМК, 2006. — 247 с. — ISBN 5-87317-312-5.
  36. а б Kelly, 2005, p. 20
  37. Kelly, 2005, p. 19
  38. Возианова, 2002, p. 146
  39. Возианова, 2002, p. 147—148
  40. Возианова, 2002, p. 149
  41. Возианова, 2002, p. 152
  42. Kelly, 2005, p. 22
  43. Супотницкие, 2006, p. 92
  44. Nohl, 1986, p. 80
  45. Nohl, 1986, p. 82
  46. Покровский В. И., Пак С. Г., Брико Н. И., Данилкин Б. К. Инфекционные болезни и эпидемиология. — М.: ГЭОТАР-медиа, 2007. — 816 с. — ISBN 978-5-9604-0471-3
  47. Kelly, 2005, p. 169
  48. Nohl, 1986, p. 102
  49. Favier J. Guerre de Cents Ans. — P. 163.
  50. а б Nohl, 1986, p. 105
  51. Kelly, 2005, p. 171
  52. Є свідчення, що козлиний запах не переносять пацюкові блохі
  53. Nohl, 1986, p. 106
  54. Kelly, 2005, p. 173
  55. Nohl, 1986, p. 108
  56. Nohl, 1986, p. 78
  57. а б в г д Nohl, 1986, p. 83
  58. Nohl, 1986, p. 79
  59. Cipolla C. M. A Plague Doctor // The Medieval City, Yale: Yale University Press (1977) С. 65.
  60. Numbers R. L., Amundsen D. W. Caring and curing: health and medicine in the Western religious traditions. — New York: Macmillan, 1986. — P. 95. — 601 p. — ISBN 0801857961
  61. O'Donnell T. History of life insurance in its formative years. — New York: American Conservation Company, 1936. — P. 135. — 832 p.
  62. Pommerville J. Alcamo's Fundamentals of Microbiology. — New York: Jones & Bartlett Learning, 2010. — P. 9. — 860 p. — ISBN 076376258X
  63. Nohl, 1986, p. 86
  64. а б Kelly, 2005, p. 93
  65. а б Kelly, 2005, p. 94
  66. Nohl, 1986, p. 134
  67. Nohl, 1986, p. 149
  68. Nohl, 1986, p. 270
  69. Cohn S. K. Jr. The Black Death: End of a Paradigm // The American Historical Review, 107 The University of Chicago Press on behalf of the American Historical Association (2002) С. 703—738.
  70. Nohl, 1986, p. 254
  71. Nohl, 1986, p. 257
  72. Nohl, 1986, p. 264
  73. Nohl, 1986, p. 262
  74. Nohl, 1986, p. 266
  75. а б Nohl, 1986, p. 267
  76. Nohl, 1986, p. 268
  77. Nohl, 1986, p. 269
  78. а б Рат-Вег И. Одержимые пляской // Комедия книги. — М.: Книга, 1987. — 545 с.
  79. Ziegler, 1969, p. 42
  80. а б Nohl, 1986, p. 109
  81. Charles T. Plague: an ancient disease in the twentieth century. — Gregg University of New Mexico Press, 1985. — 373 p. — ISBN 0-8263-0807-4. — P. 19.
  82. а б Nohl, 1986, p. 139
  83. Nohl, 1986, p. 140
  84. а б Nohl, 1986, p. 141
  85. У 1676 р. під час епідемії чуми у Вені народный співак й музикант Макс Августин (про якого дішла до наших днів відома німецька пісня "Oh du lieber Augustin")в стані повного сп'яніння был мортусами кинутий у загальну могилу померлих від чуми. Вибрався з неї він тілький наступного дня і не захворів.
  86. Nohl, 1986, p. 142
  87. Kelly, 2005, p. 151
  88. Але зважуючи на те, що він робив і містифікації, чи можна довіритися його свідченню
  89. Kelly, 2005, p. 7
  90. Kelly, 2005, p. 181
  91. а б Супотницкие, 2006, С. 115
  92. а б Nohl, 1986, p. 202
  93. а б Duplès-Agier Н. Ordonnance de Philippe le Long contre les lépreux // Bibliothèque de l'école des chartes, 18 (1857) С. 265-272.
  94. Carpentier E. Autour de la peste noire: famines et épidémies dans l'histoire du XIVe siècle // Annales. Économies, Sociétés, Civilisations, 17 (1962) С. 1063.
  95. Nirenberg D. Violence et minorités au Moyen Âge // Annales. Économies, Sociétés, Civilisations, 57 (2002) С. 1695.
  96. Супотницкие, 2006, С. 115-116
  97. а б Kelly, 2005, p. 139
  98. Супотницкие, 2006, С. 117
  99. Kelly, 2005, p. 140
  100. а б Nohl, 1986, p. 251
  101. Nohl, 1986, p. 252
  102. а б Kelly, 2005, p. 296
  103. Davis L. Natural Disasters. — New York: Infobase Publishing, 2008. — P. 214. — 464 p. — ISBN 978-0816070008
  104. а б Kelly J. «The Shifting Explanations for the Black Death, the Most Devastating Plague in Human History». George Mason University's History News Network. Процитовано 2012-02-26. 
  105. а б Scott S., Duncan Ch. J. Biology of plagues: evidence from historical populations. — Cambridge: Cambridge University Press, 2001. — 420 p. — ISBN 0521801508
  106. а б Cohn S. K. Jr. The Black Death Transformed: Disease and Culture in Early Renaissance Europe // International Journal of Epidemiology, 31 London: (2002) С. 1280—1281.
  107. Benedictow, 2004
  108. Kelly, 2005, p. 300-304
  109. Супотницкие, 2006, p. 101
  110. Drancourt M. et al. Detection of 400-year-old Yersinia pestis DNA in human dental pulp: An approach to the diagnosis of ancient septicemia // PNAS, 95 (1998) С. 12637—12640.
  111. Drancourt M., Raoult D. Molecular insights into the history of plague // Microbes Infect, 4 (2002) С. 105—109.
  112. Bos K. I. et al. A draft genome of Yersinia pestis from victims of the Black Death // Nature, (2011).
  113. Klein H. G. (2005-03-07). «Why do people have different blood types?». Scientific American. Архів оригіналу за 2012-02-26. 
  114. Naphy, 2003, p. 20
  115. а б в Naphy, 2003, p. 31
  116. Herlihy, 1997, p. 41
  117. а б Herlihy, 1997, p. 48
  118. Herlihy, 1997, p. 47
  119. Contamine Ph. et al. L’économie médiévale. — P. 354.
  120. Herlihy, 1997, p. 49
  121. Nohl, 1986, p. 249
  122. Naphy, 2003, p. 30
  123. Гинзбург К. Образ шабаша ведьм и его истоки // Одиссей. Человек в истории, М.: (1990) С. 141.
  124. Levine D. At the dawn of modernity: biology, culture, and material life in Europe. — University of California Press, 2001. — 431 p. — P. 330.
  125. Williams B. (1996). «Plague in England. National epidemics 1348—1665». The Cycles of Plague. Архів оригіналу за 2012-02-28. Процитовано 2012-02-26. 
  126. Porter S. The Great Plague. — Amberley Publishing, 2009. — P. 25.
  127. Stéphane Barry and Norbert Gualde, in L'Histoire n° 310, June 2006, pp.45-46, say «between one-third and two-thirds»; Robert Gottfried (1983). «Black Death» in Dictionary of the Middle Ages, volume 2, pp.257-67, says «between 25 and 45 percent».
  128. «The Black Death». History.boisestate.edu. Архів оригіналу за 2013-08-24. Процитовано 2008-11-03. 
  129. «Plague and Public Health in Renaissance Europe». University of Virginia. Архів оригіналу за 2008-02-12. 
  130. Супотницкие, 2006, С. 121-122
  131. Супотницкие, 2006, С. 122
  132. Супотницкие, 2006, С. 122-123
  133. Jacquemond R., al-Qāhirah J., al-Ādāb K. Écrire l'histoire de son temps: Europe et monde arabe. — Paris: Harmattan, 2005. — 327 p. — ISBN 2747595110
  134. Jeanroy A. La poésie lyrique des troubadours. — Genève: Slatkine, 1998. — ISBN 205101678X
  135. Kelly, 2005, p. 21
  136. а б Супотницкие, 2006, С. 125
  137. Jacqueline Simpson, Stephen Roud. A dictionary of English folklore. — Oxford: Oxford University Press, 2000. — P. 296-297. — 411 p. — ISBN 019210019X
  138. Непомнящий Н. Крысолов из Гамельна/Сто великих загадок истории. — М.: 2008. — С. 250. — ISBN 978-5-9533-2856-2
  139. Bucheim E. The Pied Piper of Hamelin // The Folk-Lore Journal, 2 Folklore Society (1884) С. 206—209.

Література[ред.ред. код]

  • Возианова Ж. И. Чума // Инфекционные и паразитарные болезни. В 3-х т. — К.: Здоров'я, 2002. — Т. 3. — С. 138—166. — 3000 прим. — ISBN 5-311-01296-x
  • Супотницкий М. В., Супотницкая Н. С. Очерк V. «Чёрная смерть» — второе пришествие чумы в Европу (1346—1351) // Очерки истории чумы: В 2-х кн. — Кн. I: Чума добактериологического периода. — М.: Вузовская книга, 2006. — С. 78-131. — ISBN 5-9502-0093-4
  • Benedictow O. J. The Black Death, 1346-1353: the complete history. — Woodbridge: Boydell & Brewer, 2004. — 506 p. — ISBN 0851159435
  • Herlihy D. The Black Death and the Transformation of the West. — New York: Harward University Press, 1997. — 117 p. — ISBN 0-674-07612-5
  • Kelly J. The Great Mortality: An Intimate History of the Black Death, the Most Devastating Plague of All Time. — New York: HarperCollins, 2005. — 304 p. — ISBN 0-06-000692-7
  • Martin S. Black Death. — Sparkfold: J. H. Haynes and Co, 2001. — 160 p. — ISBN 1-904048-86-2
  • Naphy W., Spicer A. La peste noire, 1345-1730 : grandes peurs et épidémies. — Paris: Éditions Autrement, 2003. — 187 p. — (Collection Mémoires). — ISBN 9782746703988
  • Nohl J. La mort noire: chronique de la peste d’après les sources contemporaines. — Paris: Payote, 1986. — 318 p. — ISBN 2-228-55070-1
  • Ziegler Ph. The Black Death. — London: Collins, 1969. — 319 p.