Портал:Українське мистецтво
Українське мистецтво  Українське мистецтво - сукупність усіх творів мистецтва, створених за всю історію розвитку України. Розвиток мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів. Види українського мистецтва: Живопис, Графіка, Скульптура, Архітектура, Театр, Музика, Кіномистецтво, Телебачення, Художня література, Декоративно-прикладне мистецтво, Хореографія, танець, Фотомистецтво, Естрадно-циркове мистецтво, Медіа-мистецтво. Народне мистецтво України — це пласт української культури, пов'язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії. .::::::::::::::::читати далі |
 Вибрана стаття Григо́рій Олекса́ндрович Мачте́т (3 (15) вересня 1852, Луцьк — 14 (27) серпня 1901, Ялта) — український письменник, революціонер-народник. Писав російською мовою Рід Мачтетів походив з Англії, де свого часу якийсь Мансгед (таким був первісний варіант прізвища Мачтет) завербувався в армію короля Швеції Карла XII. Під її знаменами артилерист Манчтед (так тепер вимовлялося його прізвище) 1709 року брав участь у Полтавській битві та потрапив у полон. Через поранення він залишився на території України та одружився з українкою. В автобіографії письменник зазначив: «Мій дід із боку батька був офіцером, гультяєм, головорізом, пристрасним авантюристом, який кинув дружину та сина (мого батька) і залишив їх у злиднях, але був чесною та незалежною людиною» . Майбутній письменник народився 3 вересня 1852 року (за старим стилем) у Луцьку. Залишившись у шестирічному віці без матері, Григорій Мачтет навчався та виховувався вдома під керівництвом німкені-гувернантки. 1861 року його віддали на навчання в Немирівську гімназію графа Потоцького. Тут він провчився до четвертого класу. 1865 року його виключили з гімназії, несправедливо звинувативши в прихильності до «польського духу» (насправді Мачтет тоді був завзятим українофілом). У радянський час на головному фасаді колишньої чоловічої гімназії було встановлено меморіальну дошку про те, що тут навчався Мачтет ::::::::::::::::читати далі |
 Вибране зображення |
Картини та гравюри України  «Місячна ніч на Дніпрі» — картина українського художника Архипа Івановича Куїнджі, написана та вперше показана публіці 1880 року. 1880 року картина «Місячна ніч на Дніпрі» була виставлена в Санкт-Петербурзі, причому вона була єдиною картиною, що склала виставку. Не будучи повністю упевненим в успіху, Куїнджі Архип Іванович запрошував у свою майстерню друзів та кореспондентів для того, щоб перевірити на них силу впливу полотна. Ще до закінчення роботи майстерню відвідували такі відомі люди, як Тургенєв Іван Сергійович, Полонський Яків Петрович, Крамськой Іван Миколайович, Менделєєв Дмитро Іванович. Щоб побачити полотно, люди шикувалися в чергу. Багато відвідувачів приходили декілька разів, їх приваблювала незвичайна реалістичність світла на картині .::::::::::::::::читати далі |
Скульптури України  Пам'ятник Максимові Березовському в Глухові, відкритий 1995 року. Скульптор — Коломієць Інна. Напередодні 1995 року Глухів і музична громадськість планували відзначити 250-річчя з дня народження відомого композитора 18 століття Дмитра Бортнянського, що планувалося на 2001 рік. Ідея створення монумента славному земляку в місті отримала широкий розголос і її підтримали як громадськість міста, так і урядовці Міністерства культури України. Але урочистостям на честь Бортнянського передував не менш славний ювілей ще одного уродженця міста, теж уславленого композитора Максима Березовського. 250-ту річницю з дня народження М. Березовського планували відсвяткувати ще раніше — якраз у 1995 році. Добре знаного в Європі М. Березовського планували вшанувати як в Україні, так і по лінії ЮНЕСКО. Але і йому не було пам'ятника в Глухові. Так замість одного монумента виникла ідея встановити два..::::::::::::::::читати далі |
Архітектурні пам'ятки України  Будинок із химерамиБуди́нок із химе́рами (1901–1902) — цегляна споруда з прикрасами міфологічних та мисливських сюжетів, є головною архітектурною спорудою раннього декоративного стилю модерн міста Києва, столиці України. Свою назву отримала завдяки скульптурним прикрасам, тематика яких — тваринний наземний та підводний світи, атрибути полювання, казкові істоти. Розташована по вулиці Банковій, 10. Архітектор — Владислав Городецький, який збудував її у 1901–1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Місце для будови обрав над крутим урвищем на Банковій вулиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами виконав скульптор Еліо Саля. Будинок спроєктовано у формі куба: з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка — шість поверхів. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв'язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що притаманно розкішним помешканням початку ХХ сторіччя. У будинку було сім електрифікованих квартир: дво- та трикімнатні на першому поверсі (для служниць, кімната для гувернантки, запасна кімната, буфетна, посудомийна, два клозети, дві комори), шестикімнатна — на другому, восьмикімнатні — на третьому та шостому, дев'ятикімнатна — на п'ятому та десятикімнатна — на четвертому..::::::::::::::::читати далі |
Літературні твори України  Собор — роман-застереження[1], один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року. Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага». Олесь Гончар працював над романом протягом чотирьох років: 1963–1967. «Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років. Відповідаючи на запитання, що його наштовхнуло на створення цієї книги письменник сказав:
.::::::::::::::::читати далі |
Кінокартини та телефільми України  «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (Той, хто пройшов крізь вогонь) — український художній фільм режисера Михайла Іллєнка. Вийшов на екрани 19 січня 2012 року. Фільм розповідає про долю хлопця з Полтавщини, Івана Додоки, який стає радянським військовим льотчиком, Героєм Радянського Союзу. Але доля складається так, що йому доводиться пройти німецький полон, радянські табори, і зрештою, волею долі, потрапити до Канади, де він стає вождем тамтешнього індіанського племені. Прототип головного героя — льотчик-ас часів Другої світової війни Герой Радянського Союзу, гвардії старший лейтенант Іван Даценко, командир ланки 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії, уродженець села Чернечий Яр під Диканькою, який нібито після нацистського і радянського полонів потрапив у Канаду, де став вождем індіанського племені, що входило до конфедерації ірокезів..::::::::::::::::читати далі |
Вистави, театральні постановки та мюзікли України Наталка Полтавка — опера Миколи Лисенка за однойменною п'єсою Івана Котляревського. Хоча п'єса Котляревського приваблювала багатьох музикантів і до Лисенка, саме його опера закріпилася в репертуарі оперних театрів і посіла місце серед найпопулярніших українських опер. Музика й п'єса розкривають найкращі риси українського національного характеру — шляхетність, моральну чистоту, духовну силу, мужність (Наталка, Петро). Іван Котляревський і Микола Лисенко показують моральну перевагу простих людей над представниками влади — сільськими багатіями й приказними. Думки й почуття героїв розкриваються через пісню. Вона служить і тлом, на якому розгортається дія. В обробці народних пісень, що були закріплені сценічною традицією за п'єсою, і в створених Лисенком, розвинених аріях, увертюрі й оркестрових антрактах композитор зберігає вірність духу п'єси Котляревського. Мудра простота, ясність, гармонійна єдність всіх елементів відзначають музику Лисенка. .::::::::::::::::читати далі |
Музичні твори України «Червона рута» — пісня Володимира Івасюка, яка стала однією з найвідоміших українських пісень у світі. Володимир Івасюк написав її у 1970 році, будучи студентом Чернівецького медичного інституту. Ще старшокласником Володимир Івасюк натрапив у батьковій бібліотеці на виданий 1906 року збірку коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком. Згодом мандруючи гірськими гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного й чистого кохання. А в вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Л. Дутковського (солісти Н. Яремчук і В. Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович). У 1971 році «Червона Рута» стає переможцем першої радянської «Пісні року» і невдовзі після цього потрапляє на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.::::::::::::::::читати далі |
Танці України  Коломи́йки — традиційний жанр української фольк-музики і хореографії, — дворядкова народна пісня (співанка), кожен рядок якої має 14 складів з обов’язковою цезурою (паузою) після восьмого складу. Коломийками також називають коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які не мають, проте, сталого змісту, а залежать від уподобання співака та обставин виконання. Активний процес творення і функціонування коломийок свідчить про життєвість цього жанру. Специфіку коломийки свого часу визначив відомий фольклорист Ф. Колесса:Коломийка — це початково танцювальна пісня, яку й досі співають до танцю. Проте на думку В. Гошовського, коломийка — це пісенний тип, значно старший за сам жанр: своїм корінням він сягає XVII століття..::::::::::::::::читати далі |
Мистецькі події та фестивалі України Одéський міжнарóдний кінофестивáль (ОМКФ) — щорічний кінофестиваль, який проводиться в Одесі (Україна) d середині липня. Уперше відбувся у 2010 році. Перші два роки фестиваль позиціонував себе як фестиваль фільмів для глядачів з особливим почуттям гумору. Згодом розширив спрямованість і заявив про себе як фестиваль артмейнстрима: кіно високого художнього рівня, розраховане на широку аудиторію. Починаючи з 2012 року конкурсна програма складається з двох повноцінних розділів: Міжнародна конкурсна програма повнометражних фільмів і окрема Українська національна конкурсна програма. Організатори кіноподії поставили перед собою досить амбітні цілі — перетворити ОМКФ на один з головних кінофорумів Східної Європи і називають його «східноєвропейськими Каннами». Уперше Одеський міжнародний кінофестиваль був проведений з 16 по 24 липня 2010 року. В рамках кіноогляду було показано конкурсну програму з 16 повнометражних картин-прем'єр 2010 років і позаконкурсну програму із понад 50 фільмів. Перший Одеський міжнародний кінофестиваль відкривається в Україні Основним майданчиком — Фестивальним центром, у якому проходили конкурсні покази і всі головні події фестивалю, перші два роки був одеський кінотеатр «Родина». Починаючи з третього фестивалю, в 2012 році, головним майданчиком став Фестивальний Палац, — зал на 1200 місць Одеського театру музичної комедії. Кінотеатр «Родина» залишився Фестивальним центром, в якому проходять покази Української національної конкурсної програми, позаконкурсних програм і ретроспектив, а також проводяться майстер-класи Літньої кіношколи.::::::::::::::::читати далі |
Міжнародні фестивалі, виставки та конкурси за участі українців
Україна дебютувала на Пісенному конкурсі Євробачення у 2003 році. Її представив співак Олександр Пономарьов із піснею «Hasta la Vista», де посів 14 сходинку.А вже у 2004 році співачка Руслана з піснею «Wild Dances» приносить Україні перемогу і право на проведення ювілейного п'ятидесятого Пісенного конкурсу Євробачення.[2] Це єдина перемога України за всю історію конкурсу.::::::::::::::::читати далі |
Музеї та художні галереї України  Націона́льний культу́рно-мисте́цький та музе́йний ко́мплекс «Мисте́цький арсена́л» — культурно-мистецький та музейний комплекс у Києві. Юридично підпорядкований Державному управлінню справами.  Мистецький арсенал — це проєкт, ініційований Президентом України Віктором Ющенком з метою створення культурно-мистецького та музейного Комплексу європейського рівня. Концептуальні засади створення та функціонування Комплексу схвалені указом Президента України №415 від 22 травня 2006 року. «Мистецький арсенал» бачиться як вікно в Україну для світу і вікно у світ для України. Це новий мистецький майданчик, відкритий для імпровізацій та імпрез, який ще не є заангажований жодним мистецьким проєктом і обумовлений лише стінами старого Арсеналу.
|
Театри та кінотеатри України  Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької розташований у центрі Львова на проспекті Свободи, 28. Названий на честь знаменитої української оперної співачки Соломії Крушельницької.
Відкрився театр для глядача 4 жовтня 1900 р. прем'єрою лірико-драматичної опери «Янек» Владислава Желенського — про життя карпатських верховинців. Головну партію співав український тенор Олександр Мишуга. В урочистому відкритті взяли участь письменник Генрик Сенкевич, композитор Ігнацій Ян Падеревський та делегації з різних європейських театрів. Театр іменувався Великий міський театр і працював до 1934 року. Репертуар включав опери «Тангейзер», «Лоенгрін» та «Кільце Нібелунга» Ріхарда Ваґнера.::::::::::::::::читати далі |
Цирки та концертні зали України  Національний палац мистецтв «Україна» — одна з найбільших концертних зал Києва та України, основне місце проведення концертів та політичних заходів у столиці. Палац споруджений у 1965 —1970 роках на місці колишнього ринку на Великій Васильківській вулиці. Архітектори проєкту: Є. О. Маринченко, П. Н. Жилицький (лауреати Державної Шевченківської премії 1971 року), І. Г. Вайнер, інженери: П. Булаєвський, В. Сидоренко. Автор інтер'єрів: архітектор І. Й. Каракіс. Головна проєктна організація — державний проєктний інститут «Київпромбуд». Запроєктований у першу чергу як місце проведення з'їздів Комуністичної партії України (на зразок Палацу з'їздів у Кремлі в Москві), і в другу чергу як концертна зала. Урочисто відкритий 17 квітня 1970 року до 100-річчя від дня народження В. Леніна. У 1996 році був виконаний капітальний ремонт, побудований новий прес-центр. У 1998 палац отримав статус «Національного».::::::::::::::::читати далі |
Мистецькі колективи та трупи України  Націона́льний заслу́жений академі́чний анса́мбль та́нцю Украї́ни і́мені Павла́ Ві́рського — національний художній професіональний колектив України, що базується в Києві. Ансамль відлічує історію з 1937 року, засновниками були Павло Вірський та Микола Болотов. 1940 року ансамбль реорганізований в ансамбль пісні і танцю України, а 1951-го — знову реорганізований у Державний ансамбль танцю України. Незмінним керівником цього колективу в 1955—1975 роках був Павло Вірський, до 1980 року — Олександр Сегаль. Основу репертуару ансамблю становили старовинні й сучасні танці різних регіонів України, а також танці народів СРСР, країн народної демократії, хореографічні картини дореволюційного і сучасного життя («Запорожці», «Чумацькі радощі», «На кукурудзяному полі», «Новорічна метелиця» та ін.). Показовою рисою ансамблю є широке відображення сучасної тематики і творче використання спадщини народного танцю. Завдяки високому рівню професійної майстерності ансамбль здобув широку популярність. За радянських часів колектив з великим успіхом гастролював у республіках СРСР, а також за кордоном (у КНР і В'єтнамі, 1956; Польщі, 1955; Англії, 1958; Франції і Австрії, 1959). Рекордний план ансамблю досягав 156 виступів на рік. Наразі колектив теж багато гастролює за кордоном, відвідавши понад 60 країн світу, зокрема В'єтнам, Корею, Китай, Кубу, Австрію, Англію, Канаду, США, Бельгію, Францію, Іспанію, Італію, Грецію, Бразилію, Аргентину, Венесуелу, Португалію, Швейцарію, Данію, Андорру, Японію. .::::::::::::::::читати далі |
 Корисні шаблони
|
 Категорії
|
Добра стаття Лятоши́нський Бори́с Ми́колайович (22 грудня 1894 (3 січня 1895), Житомир — 15 квітня 1968, Київ) — український композитор, диригент і педагог, один із основоположників модернізму в українській класичній музиці. Неодноразовий член журі міжнародних конкурсів, активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів: І. Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є. Станкович, О. Канерштейн. Народився у Житомирі в сім'ї інтелігентів: батько Микола Леонтійович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій, вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала. З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. Два роки навчався в Златопільській гімназії, де його батько був директором. Саме тут почав серйозно займатись музикою: навчався грі на скрипці у гімназійного викладача Бенціона Хаїмовського, грав в учнівському оркестрі. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких струнний та фортепіанний квартети. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Відвідував житомирську гімназію, закінчив її у 1913.::::::::::::::::читати далі |
 Обраний життєпис українського мистецтва. Художники та графіки Казими́р Севери́нович Мале́вич (пол. Kazimierz Malewicz; нар. 11 (23) лютого 1878Д.Горбачов. Малевич і Україна. — Київ, 2006. — 456 с., Київ, Російська імперія — пом. 15 травня 1935, Ленінград, РРФСР, СРСР) — український художник-авангардист українсько-польського походження, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва. Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої. До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, 1890-1894 У Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп). Вважають, що аматорським малюванням К.Малевич почав займатися в Конотопі, де його родина мешкала у 1894-1895 . Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895–1897)..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Майстри декоративно-прикладного мистецтва Шкрібля́к (Токарик) Васи́ль Ю́рійович (* 7 січня 1856, с. Яворів, Косівський район, Івано-Франківська область — † 21 листопада 1928) — гуцульський тесля, токар і різьбяр, майстер плаского різьблення по дереву. Син Юрія (Юри) Шкрібляка. Народився в с. Яворові Косівського повіту (Галичина). Різьбленню спочатку навчався у батька. 1905—1915 — навчався у крайовій різьбярській школі у Вижниці. Працював викладачем новоствореної Вижницької школи мистецтв (нині коледж прикладного мистецтва). Його вироби відзначаються різнорідністю форм і багатством орнаментики. Частіше від батька застосовував інтарсію різнокольоровим деревом й інкрустацію бісером (кораликами), металом та перламутром. Найдовершеніші його тарілки, мисники і меблі, які він виробляв переважно з ясена і явора. .::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Архітектори та скульптори Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (нар.18 травня (30 травня) 1887, Київ — пом.25 лютого 1964, Нью-Йорк) — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об'єднання митців-українців в Америці (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури. Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовував експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року. Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка і Парасковії Василівни Мохової-Архипенко. Старший брат — Євген Архипенко. У 1902–1905 роках навчався в Київському художньому училищі.::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис українського мистецтва. Композитори, музики та диригенти В'ячесла́в Володи́мирович Хурсе́нко (*1 червня 1966, Луцьк — †8 вересня 2009) — український співак, композитор, автор-виконавець. Автор відомих пісень «Соколята», «На острові чекання», «Сповідь», «Панує ніч», «Я тебе розлюбив», «Віра, Надія, Любов», «Шалений час», «До рідного дому», «Ковток вина». Народився у с.Вербка Ковельського р-ну Волинської обл. . У Луцьку закінчив музичну школу й училище. Також здобув медичну освіту за спеціальністю фельдшер-акушер. Починаючи з дев'яностих років минулого століття, став відомий, як співак, композитор (зокрема, завдяки участі у фестивалі «Оберіг»), висококласний віолончеліст.Хурсенко В'ячеслав Володимирович |
Обраний життєпис українського мистецтва. Співаки та естрадні артисти Соломі́я Амвро́сіївна Крушельни́цька гербу Сас< (нар. 23 вересня 1872, с. Білявинці, Бучацький район, Тернопільська область — пом. 16 листопада 1952, Львів) — українська оперна співачка, педагог. За життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу.[джерело?] Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» XX століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй». Успіхи Крушельницької на оперних сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Прозаїки, поети та баснописці Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинський — 19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін. Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем. .::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Актори театру та кіно Олексíй Сергі́йович Горбуно́в (нар. 29 жовтня 1961, Київ) — радянський і український актор театру та кіно. Народний артист України. Олексій Сергійович Горбунов народився 29 жовтня 1961 року в Києві. Дитинство пройшло на масиві Русанівка. У 1978 році, відразу після закінчення школи не зміг вступити до Київського Театральний інститут імені Карпенка-Карого, оскільки не був комсомольцем. У 1978—1979 роках працював у театрі імені Лесі Українки монтувальником, підсобним робітником у костюмерному цеху. У театрі завдяки Аді Роговцевій познайомився з її чоловіком — актором і педагогом Костянтином Степанковим. У 1984 році році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова). У своєму першому фільмі «Вантаж без маркування» Олексій почав зніматися в день вручення диплома. З 1984 по 1995 рік — актор театру-студії кіноактора кіностудії імені Олександра Довженка. З весни 1985 року по 20 квітня 1987 року служив у лавах Радянської армії. У 1990-х роках працював приватним таксистом через кризу на кіностудії Довженка. Повернутися до зйомок у кіно допоміг режисер Володимир Попков, запросивши на роль блазня Шико в багатосерійний телефільм «Графиня де Монсоро»..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Кінематографісти та організатори театрального процесу Пана́с Ка́рпович Саксага́нський (справжнє прізвище — Тобілевич; *15 (27) травня 1859, с. Кам'яно-Костувате на Херсонщині, тепер Миколаївська область— †17 вересня 1940, Київ) — визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи Марка Кропивницького, один з корифеїв українського побутового театру. Панас Саксаганський був представником видатної театральної родини Тобілевичів. Його батько, дрібний херсонський землевласник Карпо Адамович Тобілевич, мав шістьох дітей. Четверо з них стали театральними діячами: Марія (Садовська-Барілотті), Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший — Панас (Саксаганський)..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Танцівники та хореографи Серж Лифа́р (Сергі́й Миха́йлович Ли́фар, фр. Serge Lifar, 2 (15) квітня 1905, Київ, Російська імперія — 15 грудня, 1986, Лозанна, Швейцарія) — український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників XX століття. Був засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». За 26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету. Сергій Лифар народився найімовірніше у передмісті Києва с. Пирогів, або ж у с. Віта-Литовська, у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. У метричній книзі с. Пирогова, де знаходилась єдина найближча церква, є запис про його народження 20 березня та хрещення 10 квітня 1905. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадував, як, гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та розглядав «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького». .::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Артисти цирку Володимир Дмитрович Шевченко (31 липня 1946, Омськ — 24 жовтня 2012, Київ) — український дресирувальник, генеральний директор та художній керівник Національного цирку України. Народився 31 липня 1946 року у місті Омську у родині артистів цирку: і мати Олександра Олександрівна Александрова, і батько Дмитро Терентійович Шевченко були дресирувальниками. У 1966 році закінчив Державне училище естрадно-циркового мистецтва у Москві за спеціальністю «артист цирку — гімнаст». Того ж року був прийнятий на роботу до «Союзгосцирка» як артист — дресирувальник хижих тварин. З 1968 року він — артист-дресирувальник, керівник атракціону «Левиці», потім атракціонів «Леви і левиці», «Левиці і тигри», «Тигри — вершники на конях». У 1985 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва імені Луначарського за фахом «режисер цирку і театру». У 1970–1996 роках — художній керівник і директор Українського циркового колективу в системі «Союзгосцирка». З 2000 року — художній керівник, а з 2007 року — генеральний директор-художній керівник Національного цирку України..::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис українського мистецтва. Костюмери та дизайнери Жичук Ірина (Щуцька), (рос. Ирина Жичук (Щуцкая), (англ. Iryna Zhychuk) — український художник і дизайнер. Один з організаторів громадської організації «КвартираFM», співзасновник рекламної агенції PaRtyzan (підпільна студія реклами Партизан). У своїх роботах зображає песоналії у вигляді тварин, начастіше малює котів. Лауреат Ukrainian Art Week 2010, German Art Week, Russian Art Week, Turkish Art Week .::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Мистецтвознавці та критики Оста́п Анто́нович Крушельни́цький (*26 березня 1913, Городенка — †1937, Сандармох, Карелія) — український дослідник кіно, журналіст. Член родини Крушельницьких, знищеної органами НКВД СРСР.
Остап разом із більшістю своєї великої родини 1934 переїхав з Галичини — зони окупації Польщі, до східної України — зони окупації СРСР. Того ж року був заарештований НКВД. Восени 1937 розстріляний (як і його батько і брат Богдан) в карельському урочищі Сандармох (поблизу м. Медвеж'єгорськ, Карелія, РФ)..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Продюсери Родня́нський Олекса́ндр Юхи́мович (нар.2 липня 1961, Київ) — український кінорежисер, кіно- і телевізійний продюсер, телевізійний менеджер. Двоюрідний брат та бізнес-партнер Бориса Фуксмана. Народився в родині кінематографістів (його дід, Зіновій Роднянський був головним редактором Кіностудії документальних фільмів, батько — головним інженером, мати — Лариса Роднянська — директор кіностудії «Контакт» Спілки кінематографістів України) У 1983 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (факультет кінорежисури)..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Мистецькі діячі української діаспори Джон Годяк (англ. John Hodiak, укр. Іван Годяк; 16 квітня 1914, Піттсбург — 19 жовтня 1955, Лос-Анджелес) — американський кіноактор українського походження. Народився в українській сім'ї в Пітсбургу. З 1942 року працював у студії Метро-Голдвін-Маєр. Іван Годяк народився 16 квітня 1914 року у місті Пітсбург, штат Пенсильванія. Він був найстаршим з чотирьох дітей у сім'ї. Батьки Івана Годяка Василь (англ. Walter Hodiak 25 жовтня 1888 — 21 серпня 1962) та Ганна (Анна) (дівоче прізвище — Погорілець) (англ. Anna Pogorzelec, 28 лютого 1888 — 17 жовтня 1971) походили з українського села Грушатичі Перемишльського повіту Львівського воєводства (тепер Старосамбірського району Львівської області). За деякими даними, мати Івана Годяка мала польське походження. [джерело?] Вони переселилися до Америки 1912 року..::::::::::::::::читати далі |
Чи Ви знаєте...
|
 Мистецькі сайти УкраїниKino-teatr.ua — найбільший кінопортал України. Сайт функціонує з 2000 року. Шеф-редактор порталу «Кіно-театр.ua» — Олексій Першко. Він входить до складу прокатної комісії Держкіно та українського оскарівського комітету. Був членом журі другого Одеського міжнародного кінофестивалю, членом журі української панорами кінофестивалю Молодість. Станом на 17.04.2011 сайт містить інформацію про 5 600 фільмів, 3 800 акторів, та про кінотеатри України. Кіно-театр.ua містить афішу, анонси, рецензії і рейтинги фільмів. На порталі щодня публікуються свіжі новини зі світу кіно, як місцеві, так і міжнародні. Особливістю порталу також є найбільша кіноафіша, яка покриває всі регіони України. З 2010 року на сайті підключено сервіс онлайн-продажу квитків у кінотеатри Києва, згодом цей сервіс був поширений на інші кінотеатри України. Також сайт містить щотижневі огляди касових зборів українських кінотеатрів, який використовується як джерело для публікацій багатьох ЗМІ. Додатково для відвідувачів порталу є можливість залишити рецензію, відгук або взяти участь у конкурсі. .::::::::::::::::читати далі |
 Нові статті
|
 Вікіпроєкти |
|