Географія Бразилії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карта Бразилії

Бразилія — країна в Південній Америці, яка займає майже половину континенту, що межує з Атлантичним океаном. Бразилія покриває площу 8 514 215 км², яка включає 8 456 510 км² суші і 55 455 км² води. Територія — 8 514 215 км², що становить 5,7 % від усієї суші світу. Бразилія — п'ята за величиною країна світу (після Росії, Канади, Китаю і США). За територією Бразилія трохи менша ніж Сполучені Штати (9,629 млн км²) або ніж вся Європа (10,523 млн км²).

Назва[ред.ред. код]

Географічне положення[ред.ред. код]

Бразилія межує на півночі з Колумбією, Венесуелою, Гаяною, Суринамом та Французькою Гвіаною, на заході з Перу та Болівією, на південному заході з Аргентиною , Парагваєм і Уругваєм.

Бразилія розташована у східній частині Південної Америки, вздовж узбережжя Атлантичного океану. Довжина сухопутного кордону — 14 691 км. Межує з Аргентиною (1 224 км), Болівією (3 400 км), Колумбією (1 643 км), Французькою Гвіаною (673 км), Гаяною (1 119 км), Парагваєм (1 290 км), Перу (1 560 км), Суринамом (597 км), Уругваєм (985 км) та Венесуелою (2 200 км). Довжина узбережжя —7 491 км.

Крайні пункти[ред.ред. код]

Крайні точки:

  • Північна — 8° північної широти і 60° західної довготи.
  • Південна — 32° південної широти і 70° західної довготи.
  • Західна — 10° південної широти і 75° західної довготи.
  • Східна — 10° південної широти і 40° західної довготи.

Геологія[ред.ред. код]

Докладніше: Геологія Бразилії

Корисні копалини[ред.ред. код]

Рельєф[ред.ред. код]

Фізична карта Бразилії
Докладніше: Рельєф Бразилії

Найвища точка в Бразилії — Піку-да-Небліна — має висоту 2 994 м, найнижча точка — рівень моря.

Узбережжя[ред.ред. код]

Довжина узбережжя —7 491 км. На півночі береги низинні та мілкорозчленовані бухтами — долинами річок Амазонка, Туріас, Меарін, Ітапекуру. На північному сході — вирівняні з морськими терасами і глибокою затокою Тодуз-ус-Сантус, часто облямовані кораловими рифами; на сході — скелясті, з численними інгрессійними бухтами, у тому числі Гуанабара в Ріо-де-Жанейро. На крайньому південному заході — низинні, лагунові, з великим озером-лагуною Патус. Головні біоми узбережжя — мангрові ліси та рестинга.

Острови[ред.ред. код]

Докладніше: Острови Бразилії

Бразилія володіє архіпелагом Фернанду-ді-Норонья, розташованим на відстані 350 кілометрів на північний схід від найсхіднішої точки її континентальної частини, і декількома острівцями і атолами в Атлантичному океані, такими як: Аброльос, Атол-дас-Рокас, скелі Сан-Педру-і-Сан-Паулу, Триндад і Мартін-Ваз. Бразилія володіє архіпелагом Фернанду-ді-Норонья, розташованим на відстані 350 кілометрів на північний схід від найсхіднішої точки її континентальної частини, і декількома острівцями і атолами в Атлантичному океані, такими як: Аброльос, Атол-дас-Рокас, скелі Сан-Педру-і-Сан-Паулу, Триндад і Мартін-Ваз.

Клімат[ред.ред. код]

Кліматична карта Бразилії
Докладніше: Клімат Бразилії

На більший частині території клімат тропічний, проте деякі області мають більш помірний клімат.

Клімат Бразилії менш різноманітний, ніж її рельєф. Хоча Бразилія — тропічна країна, в ній мало районів, несприятливих для постійного мешкання — занадто спекотних, занадто вологих або з однаковими температурами. Тропічний ліс, який покриває басейн Амазонки, становить майже половину тропічних лісів на Землі.

В межах Амазонської низовини середня річна кількість опадів — 1800—2300 мм, вони випадають переважно у вигляді злив, характерна постійна висока вологість повітря. Проте тут не буває спеки. Наприклад, в Сантаремі, розташованому трохи південніше екватора, максимальна зареєстрована температура 36° С, а мінімальна 18° С. Взимку холодні повітряні маси (фріажен) часом проникають в Амазонській басейн з півдня, приносячи з собою прохолодну погоду із зливами.

Найбільш посушливі крайні північно-східні райони Бразилії, що одержали назву каатинга. Там випадає найменше опадів (в середньому 500—650 мм на рік). Крім того, режим опадів різко розрізняється по роках. Так, наприклад, в період 1835—1935 більше половини років реєструвалися екстремальні відхилення в обидві сторони від вказаного діапазону. Обробіток земель в таких умовах ставить фермерів на грань банкрутства, оскільки посіви часто страждають від надмірного або недостатнього зволоження.

Уздовж Атлантичної прибережної рівнини і Великого уступу переважає тропічний вологий клімат. На узбережжі біля Салвадору цілий рік тримаються високі температури і випадають рясні опади, але далі на південь зими стають холоднішими і дещо сухішими, хоча літні періоди залишаються спекотними і вологими. У Ріо-де-Жанейро середня температура найтеплішого місяця (лютого) — 26° С, а найхолоднішого (липня) — 20° С. Європейцям і північноамериканцям нелегко переносити такий клімат не стільки через спеку, скільки через високу відносну вологість у прибережних районах (особливо в січні).

На Бразильському нагір'ї літо тепле і вологе, а зими прохолодні і сухі. В цілому тут температури не такі високі, як в прибережних районах і в Амазонії, а опади випадають у формі злив тільки на великих висотах. У горах поблизу Великого уступу середні річні суми опадів перевищують 1800 мм, сезонні коливання температур різкіші: влітку до початку вологого сезону до 38 °C (при середніх значеннях 28-30°С), середні зимові температури становлять 19-26°С залежно від відстані до екватора. Виділяється сухий літній сезон тривалістю від 1 до 5 місяців, коли випадає менше 50 мм опадів. У цей період дерева скидають листя, а трави стають жорсткими і втрачають кормові якості.

На більших висотах, особливо в штаті Сан-Паулу і в південних штатах Бразилії, середні температури не перевищують 14-18 °C, звичайні заморозки. Часом в горах випадає сніг, але тримається він недовго. Вторгнення холодного повітря, подібні тим, які бувають в США і Європі, ніколи не спостерігаються на півдні Бразилії, тому що антарктичні повітряні маси значно прогріваються при проходженні над теплими прибережними водами. Проте взимку при проникненні полярних повітряних мас бувають тривалі періоди хмарної сирої погоди.

Гідрографія[ред.ред. код]

Річкова мережа дуже густа. Уся Амазонія, південь Гвіанського і північна частина Бразильського плоскогір'їв зрошуються системою річки Амазонка. Південь Бразильського плоскогір'я — системами річок Уругвай і Парана, захід — притокою Парани — річкою Парагвай, схід належить до басейну річки Сан-Франсиску, північно-східна і східна окраїни плоскогір'я зрошуються короткими річками, що впадають безпосередньо в Атлантичний океан (найбільша річка — Парнаїба). Лише Амазонка зі своїми західними і східними притоками повноводна протягом усього року і судноплавна. Усі річки Бразильського плоскогір'я (крім річок крайнього півдня) мають різкі коливання витрат води з бурхливими паводками (звичайно влітку), буяють порогами і водоспадами (у тому числі Ігуасу на однойменній притоці Парани, Урубупунга і Сеті-Кедас — на Парані, Паулу-Афонсу — на Сан-Франсиску), мають великі запаси гідроенергії (на них збудовані греблі Ясірета та Ітайпу), але судноплавні лише на коротких ділянках, за винятком Парнаїби і Сан-Франсиску.

Річки[ред.ред. код]

Докладніше: Річки Бразилії

Найбільша річка в Бразилії, найбільш повноводна і одна з найдовших у світі — Амазонка.

Озера[ред.ред. код]

Докладніше: Озера Бразилії

Болота[ред.ред. код]

Докладніше: Болота Бразилії

Ґрунтові води[ред.ред. код]

Ґрунти[ред.ред. код]

Докладніше: Ґрунти Бразилії

Рослинність[ред.ред. код]

Рослинний покрив, 1977 рік
Докладніше: Флора Бразилії

Багатство рослинного покриву Бразилії багато в чому обумовлене різноманітністю географічних, кліматичних, ґрунтових і гідрогеологічних умов країни.

Див. також: Ліси Бразилії

Сельва (вологий тропічний ліс)[ред.ред. код]

Сельву називають «легенями планети». За підрахунками, рослинність басейну Амазонки «виробляє» до 40 відсотків кисню, виробляємого рослинами планети. Завдяки великій кількості опадів і високим температурам протягом всього року в басейні Амазонки і на побережжі Атлантичного океану між Салвадором і Сантусом широко поширена сельва (selva). Це високостовбурний вологий ліс, що складається з різноманітних деревних порід, із слабо вираженим підліском, який добре розвинений тільки в більш освітлених місцях. Стовбури дерев прямі, крони зонтичні, характерний велика кількість ліан. При незначних сезонних коливаннях температури і вологості кожна деревна порода слідує своєму індивідуальному циклу цвітіння, плодоношення і розсіювання насіння, тому у всі пори року ліс в цілому виглядає приблизно однаково. На затоплюваних під час повеней ділянках, головним чином в долині Амазонки, гідрофільні пальми, деревовидні папороті і інші рослини нижнього ярусу підіймаються до висоти 8 м над очеретяними і осоковими болотами. У більш освітлених ділянках лісу ліани, що шалено розрослися, і епіфіти (непаразитичні рослини, що селяться інших, вищих і стійкіших деревах) перетворюють ліс на непрохідні джунглі. Велика кількість світла, тепла і вологи забезпечує розвиток пишної пологової рослинності, компенсуючи бідність ґрунтів у вологих тропічних лісах. В умовах теплого вологого клімату органічний опад дуже швидко мінералізується грибами і бактеріями, тому тут утворюється вкрай мало гумусу, а поживні речовини, необхідні для вирощування сільськогосподарських культур, під час злив вимиваються з верхніх горизонтів ґрунту. Індіанці пристосувалися до низької родючості ґрунтів. У цих районах застосовується перелогова система землеробства: протягом декількох років з поля знімається урожай, після чого воно закидається, а під посіви розчищається нова ділянка лісу. Такий тип господарювання, звичайно, можливий тільки в малонаселених районах. Лісовідновлення в подібних умовах досить швидко здійснюється природним чином, проте лише до певної межі.

Мата (напівлистопадний ліс)[ред.ред. код]

Тропічний і субтропічний напівлистопадний ліс — мата або атлантичний ліс (mata atlântica) — покриває схід Бразильського нагір'я, де опадів випадає менше, ніж необхідно для розвитку сельви, середньорічні температури нижчі і чітко виражений сухий сезон, протягом якого багато дерев скидають листя. Такий ліс росте в місцях близького залягання ґрунтових вод і на ґрунтах, що добре зберігають вологу. Дерева вегетують цілий рік, густий деревостій складається в основному з високих вічнозелених широколистяних порід з невеликою домішкою листопадних. Він найхарактерніший для деяких районів штату Сан-Пауло і півдня штату Мінас-Жерайс. На рихлих піщаних ґрунтах при глибокому заляганні ґрунтових вод домінують менш цінні в господарському відношенні сухі ліси (mata seca), а по берегах річок — флористично багатші галерейні ліси. Сухі ліси займають величезні площі на пісковикових плато у внутрішній частині штату Баїя, а також в північній половині штату Мінас-Жерайс.

Кампос (савани)[ред.ред. код]

У штатах Мату-Гросу, Мату-Гросу-ду-Сул, Гояс і Токантінс широко поширені співтовариства з листопадних дерев і саванних злаків. Вони тягнуться вузькою смугою на захід від річки Сан-Франсиску через весь штат Піауї майже до атлантичного узбережжя. Розрізняють три типу саван. Рідколіссі кампос серрадос або просто серрадо (cerrado) з чагарниками і розрідженими низькорослими деревами широко зустрічаються на півдні Мату-Ґросу і на заході Мату-Гросу-ду-Сул. На сухіших і легших ґрунтах переважають кампос сужос з низькорослими чагарниками і деревами, що ростуть відособлено або невеликими групами. Далі до заходу, в Мату-Гросу і Пантаналі, на межиріччях розкинулися відкриті трав'янисто-злакові савани без дерев — кампос лімпос. Уздовж річок тут звичайно тягнуться галерейні ліси з могутніших, ніж в саванах, дерев.

Каатинга[ред.ред. код]

На посушливому північному сході країни поширена каатинга — рідколісся, що складається з колючих листопадних дерев і чагарників.

Пантанал[ред.ред. код]

Найбільша заболочена територія у світі — Пантанал. Він розташований на південь від амазонської сельви і на північний захід від серрадо, та підлягає впливу обох екосистем. Відмінною рисою Пантаналу є повені, які під час сезону дощів затоплюють 80 % його території. Ця екосистема має найбільшу різноманітність водних рослин та загалом найвищу концентрацію флори і фауни у світі.

Араукарієвий ліс[ред.ред. код]

На території трьох південних штатів Бразилії, там, де бувають заморозки, з'являються типові для субтропіків вічнозелені змішані (листяно-хвойні) ліси — араукарієвий ліс або пінерайя, які одержали свою назву від бразильської араукарії (Araucaria angustifolia, також відома як «сосна Парани»). Це дерево має хорошу будівельну деревину, що є однією з важливих статей експорту Бразилії. Хоча пінераї сильно постраждали від інтенсивної експлуатації, чисті густі деревостої ще зустрічаються на лавових плато. Тут же росте широколистяна порода — гостролист парагвайський. З його листя готують тонізуючий «парагвайський чай», або «мате».

Прерії[ред.ред. код]

На високих плато чотирьох південних штатів Бразилії зустрічаються ділянки злакових прерій або пампасів (pampas), характерних для помірних широт. Їх площа збільшується на півдні штату Ріу-Ґранді-ду-Сул, де дерева виростають тільки в долинах, а межиріччя покриті хвилястим килимом степових трав.

Мангрові ліси[ред.ред. код]

Brazil mangues.gif

Заболочені території, які знайдені в багатьох місцях уздовж бразильського узбережжя, де річки вливаються в Атлантичний океан, вкриті мангровими лісами. Більша частина їх знищена на сьогоднішній день. Ці вражаючі екосистеми все ще можуть бути знайдені в області Лагамар на межі штатів Сан-Паулу і Парана, бухті Камаму (Баїя), дельті річки Парнаїба (Піауї) і навколо гирла Амазонки.

Тваринний світ[ред.ред. код]

Докладніше: Фауна Бразилії

Стихійні лиха та екологічні проблеми[ред.ред. код]

Знищення лісів в Амазонії — поза сумнівом найбільша проблема, яка в 1980-х привернула міжнародну увагу до Бразилії. Серед латиноамериканських країн, Бразилія все ще має найбільшу частину (66 %) території вкриту лісами, але вирубка і спалювання лісів у 1980-х все ще продовжувалися тривожними темпами. Більша частина вирубки проводилася силами великих корпоративних господарств і лише незначна — дрібними фермерами.

Вирубка лісів в Амазонії, знизилася з середнього рівню в 22 тис. квадратних кілометрів за рік протягом 1970-88 до близько 11 тис. квадратних кілометрів за рік між 1988 і 1991. Хоча частково зміни пояснюються варіаціями в кількості опадів, основною причиною зниження вважають економічну кризу 1987 року, яка знизила наявність капіталу для значних робіт з вирубки та привела до зменшення можливостей міграції. Міграція до Амазонії також знизилася завдяки ефективнішому контролю з боку державних органів і змінам в громадській думці про навколишнє середовище. Технічні зміни, які викликали частковий перехід від горизонтального розширення сільського господарства до збільшення продуктивності, також пояснюють зменшення темпів вирубки лісу.

Опустелювання, інша серйозна екологічна проблема в Бразилії, привернула міжнародну увагу після конференції Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища і розвитку, також відомої як «Самміт Землі», що пройшла в Ріо-де-Жанейро в червні 1992. Опустелювання означає, що ґрунти і рослинність посушливих земель серйозно погіршуються, не обов'язково що територія перетворюється на пустелю. На початку 1990-х стало очевидним що напівпосушлива каатинга Північного сходу та деяких інших районів втратила свою природну рослинність і в результаті стала майже безводною.

В областях, де сільське господарство інтенсивне і розвинене, виникають серйозні проблеми ерозії ґрунту, замулення і седиментації в річках і забруднення пестицидами. У частинах саван, де поширене виробництво сої, значно пошкоджений водний стіл. Розширення пасовищ для рогатої худоби скоротило число видів диких тварин в саванах, особливо в штаті Санта-Катаріна.

У найбільших містах типові високі рівні забруднення повітря. В той же час екологічні проблеми пов'язані з недостачею санітарії ще існують в деяких районах Бразилії, особливо в середніх і малих містах. Екологічні проблеми міст почали привертати більшу увагу суспільства і уряду в 1990-х.

Охорона природи[ред.ред. код]

Фізико-географічне районування[ред.ред. код]

Атлантична прибережна рівнина[ред.ред. код]

Уздовж Атлантичного узбережжя тягнеться прибережна рівнина, яка сильно звужується в межах штатів Ріо-де-Жанейро і Еспіріту-Санту, де уступи Бразильського нагір'я підходять близько до океану. Північна частина прибережної рівнини тягнеться від штату Ріу-Ґранді-ду-Норті до Еспіріту-Санту, а південна частина займає побережжя штатів Санта-Катаріна і Ріу-Гранді-ду-Сул. Перехід від рівнини до нагір'я, поступовий на крайній півночі, в південних районах стає різкішим. З боку океану берегова рівнина оточена піщаними пляжами, лагунами і болотами. Нечисленні зручні природні гавані знаходяться там, де гори підступають до самого берега. Наочним прикладом служить гавань Ріо-де-Жанейро — бухта Гуанабара. Порт Сантус був штучно створений на дренованій прибережній низовині.

Ширина прибережної рівнини — від 80 км на півдні до менш ніж 16 км на півночі. На ділянці від Ріо-де-Жанейро до Ріу-Гранді-ду-Норті простежується вузька смуга з плосковершинними столовими останцями висотою від 45 до 150 м, складеними субгоризонтально залягаючими пластами пісковиків. На захід від цієї смуги підіймається край нагір'я, місцями до 900 м над рівнем моря. На південь від штату Баїя осадковий покрив прибережної рівнини місцями прорваний гранітними останцями, подібними знаменитій горі Пан-ді-Асукар (букв. — «цукрова голова») над бухтою Гуанабара в Ріо-де-Жанейро. Родючі червонокольорові ґрунти розвинені в дельтах річок Ріо-Досі та Жекичіньонья і у підніжжя гранітних останців, де накопичилися продукти вивітрювання корінних порід; у цих місцевостях майже 400 років вирощуються бавовник, тютюн, какао і цукрова тростина.

Басейн Амазонки[ред.ред. код]

Більшу частину північної Бразилії займає водозбірний басейн р. Амазонки і її крупних приток Токантінс, Шінгу, Тапажос, Мадейра, Пурус, Журуа, Жапура і Ріу-Негру. Це найбільша низовина земної кулі, що займає площу 1,8 млн км², одна з найменш населених і найменш освоєних територій. На заході ця низовина найбільш широка — до 1 290 км з півночі на південь, вона сильно звужується у міста Сантарен, де відстань між Гвіанським і Бразильським нагір'ями становить всього 240 км. Нижче точки впадання ріки Шингу низовина знову сильно розширюється, там же починається гирло Амазонки. Річки басейну Амазонки виносять в океан в середньому за рік понад 1 млрд т мулисто-піщаних наносів, проте через тектонічне зниження в пригирловій зоні річка не може створити обширну дельту, і в гирлі утворився острів Маражо, що складається з алювію. Каламутні жовті води Амазонки простежуються в Атлантичному океані на відстані до 300 км від гирла. На режим Амазонки впливають морські приливні хвилі, які досягають висоти 5 м і розповсюджуються вгору по річці на 1 400 км, заливаючи низькі заплави — ігапó.

На основній річці і її притоках бувають повені, що приводять до затоплення зони шириною до 80 км. Проте, як правило, паводки розповсюджуються уподовж русел річок, а між ними підносяться межиріччя, покриті деревами або трав'янистою рослинністю, які ніколи не затопляються. Повноводність Амазонки пояснюється тим, що її північні і південні притоки знаходяться в різних півкулях; відповідно, паводки припадають на різні пори року: на правих притоках — з жовтня по квітень (літній сезон в Південній півкулі), на лівих — з квітня по жовтень (літній сезон в Північній півкулі). Відповідно, сезонні коливання стоку на Амазонці згладжені. Середній річний стік цієї річки становить приблизно 7 тис. куб. км — близько 15 % річного стоку всіх річок Землі. Амазонка судноплавна на всьому своєму протязі в межах Бразилії і далі вгору за течією до міста Ікітос в Перу, на відстані 3 700 км від Атлантичного океану.

Гвіанське нагір'я[ред.ред. код]

Ґвіанське нагір'я в морфоструктурному плані є північним продовженням Бразильського нагір'я, але відокремлено від нього Амазонською низовиною. Ґвіанське нагір'я займає північнішу частину Бразилії. Його вершини — гора Ла-Небліна (2 994 м) на кордоні з Венесуелою і гора Рорайма (2 772 м) на стику кордонів Бразилії, Венесуели і Гаяни. У штаті Амапа розробляються родовища марганцю.

Бразильське нагір'я[ред.ред. код]

Майже всю південну половину Бразилії займає обширне Бразильське нагір'я. Там зосереджена більша частина родючих земель і найцінніших корисних копалин. Східний край нагір'я, на схід від річки Парана, густо населений. Малонаселені посушливі внутрішні райони нагір'я, включаючи басейн річки Сан-Франсиску, називаються сертанами (sertão). Східна околиця нагір'я на північ від Ріо-де-Жанейро має ступінчасту будову: круті скелі, обернені схилами до океану, підносяться грядами, одна над іншою. На південь від Ріо-де-Жанейро уступ нагір'я досягає великої висоти і справляє значне враження, постаючи у вигляді масивної стіни. Вона називається Великим уступом, а окремі її ділянки — Серра-Жерал, Серра-ду-Мар, Серра-ду-Паранапіакаба тощо. Далі вглиб країни паралельно берегу і краю уступу тягнеться ряд масивних гірських хребтів. Найвищий з них — Серра-да-Мантикейра та її частина Серра-ду-Капарао з вершиною Бандейра (2891 м). В межах хребта Серра-ду-Еспіньясу в центральній частині штату Мінас-Жерайс зосереджені найбільші в країні запаси корисних копалин. Гребінь уступу місцями прорізаний долинами річок Жекичіньонья, Ріо-Досі і Параїба, з них тільки по плоскодонній долині Ріу-Досі легко проникнути у внутрішні райони країни. Долина річки Параїба тягнеться майже паралельно берегу океану, і до неї приурочені залізниця й автомобільна дорога, що сполучають міста Ріо-де-Жанейро і Сан-Паулу.

На південному заході Бразильського нагір'я річка Парана і її притоки перетинають дуже плоску поверхню лавового плато Парани. Тут річка Парана і її притока Ігуасу течуть в широких неглибоких долинах, врізаних в стародавні субгоризонтально розташовані товщі діабазів. Ці річки падають з краю плато, утворюючи величезні водоспади Ґуаїра (зараз затоплені водосховищем греблі Ітайпу) (на межі Бразилії і Парагваю), і Ігуасу (на стику меж Бразилії, Аргентини і Парагваю), які належать до найвищих у світі.

Далі на захід в штатах Мату-Гросу, Мату-Гросу-ду-Сул і Гояс переважають обширні плоскі плато на висотах між 600 і 1200 м. Нечисленне місцеве населення дотепер продовжує процес первинного освоєння території. Основне заняття — тваринництво, хоча у минулому тут час від часу видобувалися корисні копалини, в основному золото і алмази. На північ від столових плато тягнуться тропічні ліси Амазонської низовини, а на південному заході штату Мату-Гросу-ду-Сул крутий уступ гірської гряди Серра-да-Бодокена підноситься над низовинами басейну річки Парагвай.

Пантанал[ред.ред. код]

Невелика ділянка басейну річки Парагвай, розташована на заході штату Мату-Гросу-ду-Сул і на півдні штату Мату-Гросу, створює обширну западину Пантанал, яка використовується для випасу худоби. Сюди регулярно відгонять таких невибагливих тварин, як зебу. Природні умови цього району вельми контрастні. Повені у вологий літній сезон чергуються із зимовими посухами. У затоплюваних частинах Пантанала вкриті травою рівнини відрізняються кращими кормовими ресурсами, а в більш піднесених районах у складі рослинності переважають грубі злаки і чагарники, придатні лише для випасу найвимогливіших порід худоби. Головне місто Пантанала, Корумба, порт у верхній течії річки Парагвай, зв'язаний залізницею з Сан-Паулу. Це найзахідніший кінцевий пункт залізничної системи Бразилії.

Політико-адміністративний поділ[ред.ред. код]

Регіони Бразилії
   Північ
   Північний схід
   Південний схід
   Південь
   Центральний захід

Двадцять шість штатів Бразилії і Федеральний округ (Distrito Federal) звичайно поділяють на п'ять географічних регіонів або областей: Північ (Norte), Північний схід (Nordeste), Південний схід (Sudeste), Південь (Sul) і Центральний захід (Centro-Oeste). 4. У 1996 році в країні було 5 581 муніципалітетів (municípios), які мали муніципальні уряди. Багато муніципалітетів в свою чергу діляться на округи (distritos), які не мають політичної або адміністративної автономії. У 1995 році було 9 274 округів. Всі муніципальні і окружні населені пункти, не зважаючи на розмір, офіційно вважаються містами. Для статистичних цілей муніципалітети угрупованні в 559 мікрообластей (1990), які в свою чергу становлять 136 мезо-областей. Це угрупування замінило собою попередній мікро-регіональний поділ, встановлений в 1968 році, який використовувався при переписах 1970, 1975, 1980 і 1985 років.

Північ[ред.ред. код]

Північна область знаходиться обабіч екватору, також відома як Амазонія (Amazônia). Вона включає, з заходу на схід, штати Рондонія (Rondônia), Акрі (Acre), Амазонас (Amazonas), Рорайма (Roraima), Пара (Pará), Амапа (Amapá) і Токантінс (Tocantins). Штат Токантінс був створений з північної частини штату Ґояс (у Центрально-західному регіоні) в 1988 році. Колишня федеральна територія Рондонія стала штатом у 1986 році, а Рорайма і Амапа — у 1988.

Маючи площу 3 869 638 квадратних кілометрів, Північ — найбільший регіон країни, що вкриває 45,3 % її території. Головний біом регіону — вологий тропічний ліс або сельва, відомий своєю біологічною різноманітністю. Північ служить джерелом лісових виробів, від таких як сасапарель, какао, кориця, і черепахове масло протягом колоніального періоду до каучуку і бразильських горіхів в сучасний період. У середині двадцятого століття також стали важливими вироби гірської промисловості та сільського господарства, з 1980-х розвивається лісова промисловість. У 1990 році, 6,6 % території регіону було змінено діяльністю людини, від 0,9 % в штаті Амапа до 14,0 % в штаті Рондонія.

У 1996 Північ мала 11,1 мільйонів мешканців або 7 % населення країни. Проте, ця доля швидко зросла в 1970 — 1980-х в результаті міжрегіональної міграції і високої норми народження. Найбільша густота населення знаходяться в східних штатах — Пара і Рондонія. Головні міста — Белен і Сантарен в штаті Пара та Манаус в штаті Амазонас. Доход на душу населення нижчий за середній у країні, від 2 888 доларів США на рік у штаті Амазонас до 901 доларів у штаті Токантінс.

Північний схід[ред.ред. код]

Північний схід складають дев'ять штатів: Алагоас (Alagoas), Баїя (Bahia), Сеара (Ceará), Мараньян (Maranhão), Параїба (Paraíba), Пернамбуку (Pernambuco), Піауї (Piauí), Ріу-Ґранді-ду-Норті (Rio Grande do Norte) та Сержипі (Sergipe). Колишня федеральна територія Фернанду-ді-Норонья була включена до складу штату Пернамбуку в 1988. Для планування або екологічних цілей територія Мараньян на захід від 44° західної довготи, більша частина якої до недавнього часу була вкрита «до-амазонським» лісом (перехід від каатинги до тропічного лісу), часто включається до Північного регіону.

Північний схід має площу 1 561 178 квадратних кілометрів або 18,3 % території країни. Його головний біом — напівпосушлива каатинга, де бувають тривалі періодичні посухи. Починаючи з 1990-х років, у цій області створена широка система іригації. У лісовій зоні (мата), атлантичний ліс, зараз майже повністю знищений, колись тягнувся на північ уздовж берегової лінії до Ріу-Ґранде-ду-Норте. Цукрові плантації, створені там ще в колоніальні часи, існують до нашого часу. Між мата і каатингою лежить перехідна зона, агресті, область змішаного сільського господарства. На 1988-89 роки 46,3 % області було змінено людською діяльністю, від 10,8 % в Мараньяні до 77,2 % в Алагоасі.

Високий рівень народжуваності у регіоні компенсує значний відплив населення, доля населення регіону у населенні країни лише незначно зменшилося протягом двадцятого століття. У 1996 область мала 45 мільйонів мешканців або 28 % населення країни. Населення найгустіше уздовж побережжя, де розташовані вісім з дев'яти столиць штатів, але також досить густе по всій території. Головні міста — Салвадор, в Баійї, Ресіфі в Пернамбуку і Форталеза в Сеарі. Регіон має найбільшу концентрацію сільського населення країни, а його стандарти життя найнижчі в Бразилії. У 1994 році Піауї мав найнижчий на душу населення доход в країні, 835 доларів на рік, а Сержипі — найвищий в регіоні, 1 958 доларів.

Південний схід[ред.ред. код]

Південний схід складається з чотирьох штатів: Еспіріту-Санту (Espírito Santo), Мінас-Жерайс (Minas Gerais), Ріо-де-Жанейро (Rio de Janeiro) і Сан-Паулу (São Paulo). Його площа 927 286 квадратних кілометрів або 10,9 % території країни. Область має найбільшу частку населення у країні, 63 мільйонів в 1991 році, або 39 %, перш за все в результаті внутрішньої міграції починаючи з середини дев'ятнадцятого сторіччя до 1980-х років. На додаток до густої міської мережі, тут знаходяться міста-гіганти Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро, агломерації яких в 1991 мали 18,7 мільйонів і 11,7 мільйонів мешканців відповідно. Регіон поєднує райони з найвищим рівнем життя в Бразилії з районами міської бідності. У 1994 році в Сан-Паулу середній доход становив 4 666 доларів, тоді як в Мінас-Жерайс — тільки 2 833.

Раніше головним біомом на Південному сході був атлантичний ліс, але до 1990 залишилося менш ніж 10 % з колишнього лісового покриву в результаті очищення території для сільського господарства, заняття тваринництвом і добування деревного вугілля. Людська діяльність змінила 79,5 % регіону, від 75 % в Мінас-Жерайс до 91,1 % в Еспіріту-Санту. Регіон містить більшу частину бразильського промислового виробництва. Тільки один штат Сан-Паулу становить половину промисловості країни. Сільське господарство, також сильне, дуже різноманітне і використовує сучасні технології.

Південь[ред.ред. код]

На помірному за кліматом Півдні розташовані три штати: Парана (Paraná), Ріу-Ґранді-ду-Сул (Rio Grande do Sul) і Санта-Катаріна (Santa Catarina), які вкривають 577 214 квадратних кілометрів або 6,8 % території країни. Населення Півдня в 1991 становило 23,1 мільйони або 14 % населення країни. Область майже так само густо заселена, як Південний схід, але населення більш сконцентроване вздовж узбережжя. Головні міста — Куратіба і Порту-Алегрі. На Півдні досить високий рівень життя. Завдяки своїй промисловості і сільському господарству, в 1994 році Парана мала найвищий середній прибуток в регіоні, 3 674 доларів на рік, тоді як Санта-Катаріна, територія дрібних фермерів і малої промисловості, трохи менше, 3 405.

На додаток до атлантичного і соснових лісів, багато з яких були знищені до середини двадцятого століття, на крайньому півдні регіону знаходяться степові райони (прерії або пампаси), подібні преріям Аргентини і Уругваю. На 1982, 83,5 % території були змінені людською діяльністю, з найвищим рівнем (89,7 %) в Ріу-Ґранді-ду-Сул і найнижчим (66,7 %) в Сента-Катаріні. Сільське господарство — багато з якого, наприклад виробництво рису, здійснюється дрібними фермерами і має високий рівень продуктивності. Тут також існує деяка важлива промисловість.

Центральний захід[ред.ред. код]

Центральний захід складається зі штатів Ґояс (Goiás), Мату-Ґросу (Mato Grosso) і Мату-Ґросу-ду-Сул (Mato Grosso do Sul, відокремлений від Мату-Ґросу в 1979), а також Федеральний район, де розташована столиця країни Бразиліа. До 1988 штат Гояйс включав область, яка була відокремлена у штат Токантінс.

Центральний захід має площу 1 612 077 квадратних кілометрів або 18,9 % території країни. Його головний біом — серраду або каатинга, тропічна савана. В минулому каатинга використовувалася для тваринництва низької щільності, але зараз також використовується для виробництва сої. У каатинзі існували і більші лісові масиви, особливо уздовж річок, більшість з яких були очищені для сільського господарства і випасу худоби. На заході знаходяться заболочені землі Пантанал, відомі своїм тваринним світом, особливо водними птахами і кайманами. На початок 1980-х, 33,6 % території регіону було змінене людською діяльністю, від 9,3 % в Мату-Ґросу і до 7,9 % в Ґоясі (без Такантінса). У 1996 регіон мав 10,2 мільйонів мешканців, або 6 % загальної чисельності населення. Середня густота низька, з концентраціями в містах і навколо них — Бразиліа, Ґоянія, Кампу-Ґранді та Куїаба. Рівень життя нижче середнього. У 1994 вони найвищий прибуток на душу населення був у Федеральному районі, 7 089 доларів на рік (найвищий в країні), і найнижчий у Мату-Ґросу, 2 268 доларів на рік.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  • Brazil Nature — перелік бразильських екосистем, опис природи
  • countrystudies.us/brazil — детальний сайт з значною кількістю статистичної інформації стосовно Бразилії (та інших країн)