Населення Литви

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Демографічна статистика[ред.ред. код]

Населення Литви: чисельність жителів у тис. чол.
Зміна чисельності населення Литви за 1989–2010 рр.

Населення: 3 596 617 (оцінка на липень 2005)

Структура за віком:

  • 0-14 років: 16.1 % (чоловіки: 297 271 / жінки 282 269)
  • 15-64 years: 68.7 % (чоловіки 1 206 731 / жінки 1 264 359)
  • 65 років і більше: 15.2 % (чоловіки 186 979 / жінки 359 008) (оцінка 2005)

Середній вік:

  • загальний: 37,83 років
  • чоловіки: 35,25 років
  • жінки: 40,46 років (оцінка 2005)

Приріст населення: −0,3 % (оцінка 2005)

Народжуваність: 8.62 новонар./1 000 чол. насел. (оцінка 2005)

Смертність: 10,92 померлих/1 000 чол. насел. (оцінка 2005)

Міграційне сальдо: −0.71 мігрантів/1 000 чол. насел. (оцінка 2005)

Статева структура:

  • при народженні: 1,06 чол./жін.
  • до 15 років: 1,05 чол./жін.
  • 15-64 років: 0,95 чол./жін.
  • 65 років і більше: 0,52 чол./жін.
  • все населення: 0,89 чол/жін. (оцінка 2005)

Дитяча смертність:

  • в загальному: 6,89 смертей/1000 народжених живими
  • хлопчики: 8,25 смертей/1 000 народжених живими
  • дівчата: 5,45 смертей/1 000 народжених живими (оцінка 2005)

Очікувана тривалість життя:

  • в загальному: 73,97 років
  • чоловіки: 68,94 років
  • жінки: 79,28 років (оцінка 2005)

Середня народжуваність: 1.19 народжень/жінка (оцінка 2005)

Писемність:
(відсоток населення, віком від 15 років, який вміє писати і читати)

  • в загальному: 99,6 %
  • чоловіки: 99.7 %
  • жінки: 99.6 % (оцінка 2003)

Джерело: CIA Factbook

Корінне населення[ред.ред. код]

Корінним населенням Литви є литовці або литвини. За даними останнього перепису населення, проведеного в 2001, вони становлять 83,45 % населення Литовської республіки, або близько 3 млн чоловік, ще близько мільйона литовців становить діаспору за межами батьківщини.

Литовки в народному одязі, 19 ст.
Джерело: A. Kretschmer: Das Große Buch der Volkstrachten, 19 Jhdt.

Литовці належать до балтійської групи етносів, до якої ще крім них зараховують латишів та давніх прусів. Останні не збереглися до наших днів як окремий народ, асимілювавшись повністю з німецькомовними колонізаторами. Литовці розмовляють литовською мовою, яка разом із латиською та пруською (зникла разом з її носіями) становить балтійську групу мов в межах індоєвропейської мовної сім'ї.

Назва «Литва» чи «Лєтува» (Lietuva) можливо походить від слова lietava — невелика ріка, або від lietus — дощ, дощова країна.

Литовці не є ані слов'янами, ані германцями, хоча спільна польсько-литовська держава, а також довга російська та німецька колонізація додала їм багато рис від цих двох груп народів. Консолідація сучасної литовської нації з декількох балтійських племен почалася в період Великого князівства Литовського, тоді вони становили більшість населення не тільки на території сучасної Литви, але й північно-західній Білорусі, більшій частині сьогоднішньої Калініградської області Росії, в деяких частинах Латвії та Польщі. Полонізація литовського суспільства за часів спільної Речі Посполитої, а також русифікація з забороною писати та друкуватися литовською мовою в Російській імперії та домінування німецької мови на заселеній литовцями території Східної Прусії мало не спричинилися до повного зникнення литовського народу. Національне відродження розпочалося в XIX столітті та було підсилене створенням національної держави в 1918.

Не зважаючи на те, що литовці є нечисленним народом, їх розділяють, я правило, на п'ять субетносів — жмудяни (жемайці або самоґітяни), сувальці, аукштайці, дзукійці і летувіни. Такий поділ відповідає етнографічним регіонам Литви (див. Географія Литви). Летувініни населяють Малу Литву, їхня назва походить від другої, менш популярної, назви литовців — lietuvininkas, множина -lietuvininkai (порівн.: lietuvis — стандартна назва «литовець», «литвин»), основною їх характеристикою є те, що вони здебільшого є лютеранами, а не римо-католиками, як решта населення Литви.

Між цими субетносами існують певні історичні, побутові та мовні відмінності, але слід зауважити, що проявляються вони передовсім в сільських місцевостях. Такі відмінності важко знайти серед населення міст, а особливо таких великих, як Вільнюс і Каунас. Тому жителів міст, незалежно від етнографічного регіону, прийнято називати просто «литовці». Існують також певні стереотипи та уявлення про ту чи іншу групу — так кажуть, що сувальці є надзвичайно скупими, а жмудяни — впертими.

Національні меншини[ред.ред. код]

Литовська республіка на відміну від сусідніх Латвії та Естонії є майже однонаціональною країною. За переписом 2001 року національний склад населення виглядав так:

Така моноетнічність Литви є наслідком численних змін кордонів та геноциду певних груп населення під час і депортацій після другої світової війни.

Литовські поляки[ред.ред. код]

Докладніше у статті Поляки в Литві

Найдовшу історію проживання на теренах сучасної Литви має польська меншина. Її коренні йдуть в далеке середньовіччя до початків польсько-литовської Речі Посполитої. Основними місцями тодішнього розселення поляків були регіони навколо адміністративного центру Великого князівства Литовського — Вільни та суміжні з польськими землями місцевості навколо Гродна. Після розподілів Речі Посполитої і включення земель Великого князівства Литовського до складу Російської імперії і аж до повстання 1863 р. адміністрація на литовських землях залишилася в руках місцевої польської шляхти зі збереженням польських впливів і фактичною полонизацією суспільного життя.

Наявність великої кількості польського населення на територіях, які литовці вважали історично своїми, вилилася після проголошення національної литовської держави в 1918 в польсько-литовський конфлікт в 1920 за Вільнюс (Вільна) і Віленцину чи тзв. Центральну Литву, де серед багатонаціонального населення поляки становили більшість. За даними першого в Російській імперії перепису населення в 1897, якому схильні довіряти як литовські, так і польські історики, за мовою спілкування 30,1 % жителів Вільнюса (Вільни)становили поляки, 4,3 % — білоруси і лише 2,1 % — литовці. Тодішня Литовська республіка наголошувала на тому, що Вільна є історичною столицею литовських земель, а віленські поляки — польськомовними литовцями і настоювала на своєму праві формувати багатонаціональну державу так само, як це робила Польща, включивши до свого складу східногалицькі і західноволинські землі, заселені переважно українцями.

Віленське питання гостро стояло у відносинах між Польщею та Литвою протягом всього періоду існування першої Литовської республіки. З 1922 Вільна і Віленщина входили до складу Польщі (другої Речі Посполитої), Литовська республіка, проте, продовжувала вважати своєю столицею Вільну (Вільнюс) (це гласила відповідна стаття конституції), а Каунас (Ковно) був лише тимчасовою резиденцією її уряду. Приєднано Вільну (Вільнюс) і частини Віленщини до Литви лише в 1939 за німецько-радянським пактом. Після повторної окупації Литви радянськими військами в 19441945 радянське курівництво розпочало масові депортації поляків з регіону навколо тоді вже Вільнюса.

Не зважаючи на ці депортації, в Литві залишилася значна польська меншина, сьогодні вона становить близько 250 000 мешканців. Основними регіонами проживання є східні частини країни, особливо сільські місцевості навколо Вільнюса та містечка Дєвенішкєс (лит: Dieveniškės).

Росіяни в Литві[ред.ред. код]

Першими росіянами, що з'явилися на території сучасної Литви були московські купці, які почали оселятися в деяких литовських містах, починаючи з пізнього середньовіччя. В XVII столітті, втікаючи від релігійних переслідувань на батьківщині, в Литву, ососбливо в прикордонні регіони, почали переселятися російські старовіри.

Наступна хвиля міграції росіян на терени сучасної Литви була спричинена розподілами Речі Посполитої і зводилася вона до приїзду певної кількості російських адміністраторів та чиновників. Селилися вони в основному в містах, особливо в Вільні та Ковні. Після придушення польського повстання 1863 р. більшість місцевої польської шляхти, в руках якої фактично залишалася адміністрація з моменту приєднання литовських земель до Російської імперії, була позбавлена прав, їх маєтності були конфісковані, а в Литву почався новий наплив російських чиновників та військових.

Проте, більшість сьогоднішніх російських мешканців Литви є нащадками росіян, які приїхали в Литву після другої світової війни. Після повторної окупації прибалтійських республік в 19441945 радянське керівництво розпочало процес поступової совєтизації, а фактично русифікації, цих країн. В Литовську РСР почали прибувати робітники з усього СРСР, в основному російської національності, основними місцями їх розселення були великі міста та промислові райони. Поза тим, в республіці, з огляду на близькість державного кордону, була розташована значна кількість радянських військ. Більшість військових, вийшовши у відставку, воліла залишитися на постійне проживання у Литві через вищий в порівнянні з іншими регіонами СРСР рівень життя.

Після смерті Сталіна в 1953 «націонал-комуністичне» керівництво Литви на чолі з Антанасом Снєчкусом (лит: Antanas Sniečkus) зробило спробу послабити тиск Москви та зупинити наплив трудових мігрантів в республіку. Припинити міграцію повністю одразу не вдалося, але подальші її хвилі були пов'язані в основному з реалізацією великих проектів, як, наприклад, будівництво електростанцій. Саме проведення в минулому такої самостійної політики комуністичними керівництвом Литовської РСР і є причиною різниці етнічної ситуації в Литві з сусідніми Латвією і Естонією, де такі подібних заходів не було. Так, вже на початку 1980-х третину населення Естонії становили росіяни, а в Латвії самих латишів залишилося лише дещо більше половини населення. В той же час на момент розпаду СРСР в 1991 росіяни становили в Литовській РСР лише 12 %, сюди слід добавити ще невеликий процент представників інших народностей СРСР.

Основними місцями проживання росіян в сучасній Литві є великі міста. У Вільнюсі вони становлять майже чверть його мешканців, дещо меншою є їхня частка в Клайпеді та значно нижчою в Каунасі. Єдиним містом Литви, де росіяни становлять абсолютну більшість, є містечко Висагінас. Пов'язано це з тим, що збудоване воно було для працівників Іґналінської АЕС.