Населення Литви

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Населення Литви M:
Ріст чисельності населення країни
Ріст чисельності населення країни
Чисельність 2,884 млн осіб
Густота 45,9 особи/км²
Коефіцієнт міграції 6,27 ‰
Природний рух
Природний приріст -1,04 ‰
Народжуваність 10,1 ‰
Смертність 14,27 ‰
Смертність немовлят 3,84 ‰
Вікова структура
 • до 14 років 14,91 %
 • 15–64 років 65,97 %
 • старіші за 65 років 19,15 %
Середня тривалість життя 74,69 року
 • чоловіків 69,24 року
 • жінок 80,46 року
Статева структура
загалом 0,85 чол./жін.
при народженні 1,06 чол./жін.
до 15 років 1,05 чол./жін.
15–64 років 0,97 чол./жін.
після 65 років 0,51 чол./жін.
Етнічні групи
Нація литовці
Найбільший етнос литовці
Нацменшини поляки, росіяни, білоруси
Мови
Офіційна литовська
Також у побуті російська, польська

Населення Литви. Чисельність населення країни 2015 року становила 2,884 млн осіб (140-ве місце у світі)[1]. Чисельність литовців стабільно зменшується, народжуваність 2015 року становила 10,1 ‰ (193-тє місце у світі), смертність — 14,27 ‰ (7-ме місце у світі), природний приріст — -1,04 % (230-те місце у світі) .

Природний рух[ред.ред. код]

Відтворення[ред.ред. код]

Народжуваність у Литві, станом на 2015 рік, дорівнює 10,1 ‰ (193-тє місце у світі); 2005 року — 8,62 ‰[1]. Коефіцієнт потенційної народжуваності 2015 року становив 1,59 дитини на одну жінку (182-ге місце у світі)[1]. Рівень застосування контрацепції 62,9 % (станом на 2006 рік)[1]. Середній вік матері при народженні першої дитини становив 26,7 року (оцінка на 2011 рік)[1].

Смертність у Литві 2015 року становила 14,27 ‰ (7-ме місце у світі); 2005 року — 10,92 ‰[1].

Природний приріст населення в країні 2015 року був негативним і становив -1,04 % (депопуляція) (230-те місце у світі); 2005 року — -0,3 %[1].

Природний рух населення Литви в 1945—2015 роках[2]

Вікова структура[ред.ред. код]

Віково-статева піраміда населення Литви, 2015 рік (англ.)

Середній вік населення Литви становить 43,4 року (14-те місце у світі): для чоловіків — 39,5, для жінок — 46,7 року; 2005 року — 37,83, 35,25 і 40,46 року, відповідно[1]. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 74,69 року (113-те місце у світі), для чоловіків — 69,24 року, для жінок — 80,46 року; 2005 року 73,97, 68,94 і 79,28 року, відповідно[1].

Вікова структура населення Литви, станом на 2015 рік, мала такий вигляд:

  • діти віком до 14 років — 14,91 % (220 460 чоловіків, 209 501 жінка);
  • молодь віком 15—24 роки — 11,97 % (178 332 чоловіка, 166 985 жінок);
  • дорослі віком 25—54 роки — 40,71 % (575 323 чоловіка, 598 911 жінки);
  • особи передпохилого віку (55—64 роки) — 13,26 % (168 354 чоловіка, 214 201 жінка);
  • особи похилого віку (65 років і старіші) — 19,15 % (186 458 чоловіків, 365 907 жінок)[1].

Шлюбність — розлучуваність[ред.ред. код]

Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 5,7; коефіцієнт розлучуваності — 3,0; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — 53 (дані за 2010 рік)[3]. Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб дорівнює 29,7 року, жінки — 27,3 року, загалом — 28,5 року (дані за 2014 рік)[4].

Розселення[ред.ред. код]

Густота населення країни 2015 року становила 45,9 особи/км² (165-те місце у світі)[1]. Населення країни розподілене досить рівномірно, з невеликим домінуванням агломерацій півдня (Вільнюс, Каунас) і західного узбережжя (Клайпеда).

Урбанізація[ред.ред. код]

Докладніше: Міста Литви

Литва високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 66,5 % населення країни (станом на 2015 рік), темпи зменшення частки міського населення — 0,53 % (оцінка тренду за 2010—2015 роки)[1].

Головні міста держави: Вільнюс (столиця) — 517,0 тис. осіб (дані за 2015 рік)[1].


Міграції[ред.ред. код]

Річний рівень еміграції 2015 року становив 6,27 ‰ (201-ше місце у світі)[1]. Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими.

Біженці й вимушені переселенці[ред.ред. код]

У країні мешкає 3,46 тис. осіб без громадянства[1].

Литва є членом Міжнародної організації з міграції (IOM)[5].

Етнічний склад[ред.ред. код]

Етнічний склад (2011 рік)[1]
Етнос: Відсоток:
литовці
  
84.1%
поляки
  
6.6%
росіяни
  
5.8%
білоруси
  
1.2%
інші
  
2%
Докладніше: Народи Литви

Головні етноси країни: литовці — 84,1 %, поляки — 6,6 %, росіяни — 5,8 %, білоруси — 1,2 %, інші — 2 % населення (оціночні дані за 2011 рік)[1]. Литовська республіка на відміну від сусідніх Латвії та Естонії є майже однонаціональною країною. Така моноетнічність Литви є наслідком численних змін кордонів, геноциду певних груп населення та депортацій під час і після другої світової війни.

Литовці[ред.ред. код]

Литовки в народному одязі, XIX століття[6]
Докладніше: Литовці

Назва «Литва» чи «Лєтува» (Lietuva) можливо походить від слова lietava — невелика річка, або від lietus — дощ, дощова країна. Корінним населенням Литви є литовці, або литвини. За даними останнього перепису населення, проведеного в 2001, вони становлять 83,45 % населення Литовської республіки, або близько 3 млн чоловік, ще близько мільйона литовців становить діаспору за межами батьківщини.

Литовці належать до балтійської групи етносів, до якої ще крім них зараховують латишів та давніх пруссів. Останні не збереглися до наших днів як окремий народ, асимілювавшись повністю з німецькомовними колонізаторами. Литовці розмовляють литовською мовою, яка разом із латиською та пруською (зникла разом з її носіями) становить балтійську групу мов в межах індоєвропейської мовної сім'ї.

Литовці не є ані слов'янами, ані германцями, хоча спільна польсько-литовська держава, а також довга російська та німецька колонізація додала їм багато рис від цих двох груп народів. Консолідація сучасної литовської нації з декількох балтійських племен почалася в період Великого князівства Литовського, тоді вони становили більшість населення не тільки на території сучасної Литви, але й північно-західній Білорусі, більшій частині сьогоднішньої Калініградської області Росії, в деяких частинах Латвії та Польщі. Полонізація литовського суспільства за часів спільної Речі Посполитої, а також русифікація з забороною писати та друкуватися литовською мовою в Російській імперії та домінування німецької мови на заселеній литовцями території Східної Прусії мало не спричинилися до повного зникнення литовського народу. Національне відродження розпочалося в XIX столітті та було підсилене створенням національної держави в 1918.

Незважаючи на те, що литовці є нечисленним народом, їх розділяють, як правило, на п'ять субетносів — жмудяни (жемайці або самоґітяни), сувальці, аукштайці, дзукійці і летувіни. Такий поділ відповідає етнографічним регіонам Литви (див. Географія Литви). Летувініни населяють Малу Литву, їхня назва походить від другої, менш популярної, назви литовців — lietuvininkas, множина -lietuvininkai (порівн.: lietuvis — стандартна назва «литовець», «литвин»), основною їх характеристикою є те, що вони здебільшого є лютеранами, а не римо-католиками, як решта населення Литви.

Між цими субетносами існують певні історичні, побутові та мовні відмінності, але слід зауважити, що проявляються вони передовсім в сільських місцевостях. Такі відмінності важко знайти серед населення міст, а особливо таких великих, як Вільнюс і Каунас. Тому жителів міст, незалежно від етнографічного регіону, прийнято називати просто «литовці». Існують також певні стереотипи та уявлення про ту чи іншу групу — так кажуть, що сувальці є надзвичайно скупими, а жмудяни — впертими.

Поляки[ред.ред. код]

Докладніше: Поляки в Литві

Найдовшу історію проживання на теренах сучасної Литви має польська меншина. Її корені йдуть в далеке середньовіччя до початків польсько-литовської Речі Посполитої. Основними місцями тодішнього розселення поляків були регіони навколо адміністративного центру Великого князівства Литовського — Вільни та суміжні з польськими землями місцевості навколо Гродна. Після розподілів Речі Посполитої і включення земель Великого князівства Литовського до складу Російської імперії і аж до повстання 1863 р. адміністрація на литовських землях залишилася в руках місцевої польської шляхти зі збереженням польських впливів і фактичною полонізацією суспільного життя.

Наявність великої кількості польського населення на територіях, які литовці вважали історично своїми, вилилася після проголошення національної литовської держави в 1918 в польсько-литовський конфлікт в 1920 за Вільнюс (Вільна) і Віленщину чи так звану Центральну Литву, де серед багатонаціонального населення поляки становили більшість. За даними першого в Російській імперії перепису населення в 1897, якому схильні довіряти як литовські, так і польські історики, за мовою спілкування 30,1 % жителів Вільнюса (Вільни) становили поляки, 4,3 % — білоруси і лише 2,1 % — литовці. Тодішня Литовська республіка наголошувала на тому, що Вільна є історичною столицею литовських земель, а віленські поляки — польськомовними литовцями і наполягала на своєму праві формувати багатонаціональну державу так само, як це робила Польща, включивши до свого складу східногалицькі і західноволинські землі, заселені переважно українцями.

Віленське питання гостро стояло у відносинах між Польщею та Литвою протягом всього періоду існування першої Литовської республіки. З 1922 Вільна і Віленщина входили до складу Польщі (другої Речі Посполитої), Литовська республіка, проте, продовжувала вважати своєю столицею Вільну (Вільнюс) (про це була відповідна стаття конституції), а Каунас (Ковно) був лише тимчасовою резиденцією її уряду. Приєднано Вільну (Вільнюс) і частини Віленщини до Литви лише в 1939 за німецько-радянським пактом. Після повторної окупації Литви радянськими військами в 19441945 радянське керівництво розпочало масові депортації поляків з регіону навколо тоді вже Вільнюса.

Не зважаючи на ці депортації, в Литві залишилася значна польська меншина, сьогодні вона становить близько 250 000 мешканців. Основними регіонами проживання є східні частини країни, особливо сільські місцевості навколо Вільнюса та містечка Дєвенішкєс (лит: Dieveniškės).

Росіяни[ред.ред. код]

Докладніше: Росіяни в Литві

Першими росіянами, що з'явилися на території сучасної Литви були московські купці, які почали оселятися в деяких литовських містах, починаючи з пізнього середньовіччя. В XVII столітті, втікаючи від релігійних гонінь на батьківщині, в Литву, особливо в прикордонні регіони, почали переселятися російські старовіри.

Наступна хвиля міграції росіян на терени сучасної Литви була спричинена розподілами Речі Посполитої і зводилася вона до приїзду певної кількості російських адміністраторів та чиновників. Селилися вони в основному в містах, особливо в Вільні та Ковні. Після придушення польського повстання 1863 р. більшість місцевої польської шляхти, в руках якої фактично залишалася адміністрація з моменту приєднання литовських земель до Російської імперії, була позбавлена прав, їх маєтності були конфісковані, а в Литву почався новий наплив російських чиновників та військових.

Проте, більшість сьогоднішніх російських мешканців Литви є нащадками росіян, які приїхали в Литву після другої світової війни. Після повторної окупації прибалтійських республік в 19441945 радянське керівництво розпочало процес поступової совєтизації, а фактично русифікації, цих країн. В Литовську РСР почали прибувати робітники з усього СРСР, в основному російської національності, основними місцями їх розселення були великі міста та промислові райони. Поза тим, в республіці, з огляду на близькість державного кордону, була розташована значна кількість радянських військ. Більшість військових, вийшовши у відставку, воліла залишитися на постійне проживання у Литві через вищий в порівнянні з іншими регіонами СРСР рівень життя.

Після смерті Сталіна в 1953 «націонал-комуністичне» керівництво Литви на чолі з Антанасом Снєчкусом (лит: Antanas Sniečkus) зробило спробу послабити тиск Москви та зупинити наплив трудових мігрантів в республіку. Припинити міграцію повністю одразу не вдалося, але подальші її хвилі були пов'язані в основному з реалізацією великих проектів, як, наприклад, будівництво електростанцій. Саме проведення в минулому такої самостійної політики комуністичними керівництвом Литовської РСР і є причиною різниці етнічної ситуації в Литві з сусідніми Латвією і Естонією, де подібних заходів не було. Так, вже на початку 1980-х третину населення Естонії становили росіяни, а в Латвії самих латишів залишилося тільки дещо більше половини населення. В той же час на момент розпаду СРСР в 1991 росіяни становили в Литовській РСР лише 12 %, сюди слід додати ще невеликий процент представників інших народностей СРСР.

Основними місцями проживання росіян у сучасній Литві є великі міста. У Вільнюсі вони становлять майже чверть його мешканців, дещо меншою є їхня частка в Клайпеді та значно нижчою в Каунасі. Єдиним містом Литви, де росіяни становлять абсолютну більшість, є містечко Висагінас. Пов'язано це з тим, що збудоване воно було для працівників Ігналінської АЕС.

Українська діаспора[ред.ред. код]

Докладніше: Українці Литви

Мови[ред.ред. код]

Мови Литви (2011 рік)[1]
Мова: Відсоток:
литовська
  
82%
російська
  
8%
польська
  
5.6%
Докладніше: Мови Литви

Офіційна мова[7]: литовська — розмовляє 82 % населення країни. Інші поширені мови: російська — 8 %, польська — 5,6 % (дані на 2011 рік). Литва, як член Ради Європи, не підписала Європейську хартію регіональних мов[8].

Релігії[ред.ред. код]

Релігії в Литві (2012 рік)[1]
Віросповідання: Відсоток:
католики
  
77.2%
православні
  
4.1%
старообрядці
  
0.8%
лютерани
  
0.2%
інші
  
1.8%
атеїсти
  
6.1%
агностики
  
10.1%
Докладніше: Релігія в Литві

Головні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни: римо-католицтво — 77,2 %, російське православ'я — 4,1 %, старообрядці — 0,8 %, лютеранство — 0,6 %, реформистський євангелізм -0,2 %, інші (сунізм, юдаїзм, греко-католики, караїми) — 0,8 %, не сповідують жодної — 6,1 %, не визначились — 10,1 % (станом на 2011 рік)[1].

Освіта[ред.ред. код]

Докладніше: Освіта в Литві

Рівень письменності 2015 року становив 99,8 % дорослого населення (віком від 15 років): 99,8 % — серед чоловіків, 99,8 % — серед жінок[1]. Державні витрати на освіту становлять 4,8 % ВВП країни, станом на 2012 рік (61-ше місце у світі)[1]. Середня тривалість освіти становить 17 років, для хлопців — до 16 років, для дівчат — до 17 років (станом на 2014 рік).

Середня і професійна[ред.ред. код]

Вища[ред.ред. код]

Охорона здоров'я[ред.ред. код]

Забезпеченість лікарями в країні на рівні 4,12 лікаря на 1000 мешканців (станом на 2012 рік)[1]. Забезпеченість лікарняними ліжками в стаціонарах — 7 ліжок на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[1]. Загальні витрати на охорону здоров'я 2014 року становили 6,6 % ВВП країни (90-те місце у світі)[1].

Смертність немовлят до 1 року, станом на 2015 рік, становила 3,84 ‰ (196-те місце у світі); хлопчиків — 4,3 ‰, дівчаток — 3,36 ‰[1]. Рівень материнської смертності 2015 року становив 10 випадків на 100 тис. народжень (163-тє місце у світі)[1].

Литва входить до складу ряду міжнародних організацій: Міжнародного руху (ICRM) і Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRCS), Дитячого фонду ООН (UNISEF), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO).

Захворювання[ред.ред. код]

Потенційний рівень зараження інфекційними хворобами в країні середній. Найпоширеніші інфекційні захворювання: кліщовий енцефаліт (станом на 2016 рік)[1].

Кількість хворих на СНІД невідома, дані про відсоток інфікованого населення в репродуктивному віці 15—49 років відсутні[1]. Дані про кількість смертей від цієї хвороби за 2014 рік відсутні[1].

Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2014 року становила 27,5 % (38-ме місце у світі)[1].

Санітарія[ред.ред. код]

Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 99,7 % населення в містах і 90,4 % в сільській місцевості; загалом 96,6 % населення країни[1]. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 97,2 %, в сільській місцевості — 82,8 %, загалом по країні — 92,4 % (станом на 2015 рік)[1].

Соціально-економічне становище[ред.ред. код]

Співвідношення осіб, що в економічному плані залежать від інших, до осіб працездатного віку (15—64 роки) загалом становить 50,1 % (станом на 2015 рік): частка дітей — 21,8 %; частка осіб похилого віку — 28,3 %, або 3,5 потенційно працездатного на 1 пенсіонера[1]. Загалом дані показники характеризують рівень затребуваності державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я і пенсійного забезпечення, відповідно. За межею бідності 2008 року перебувало 4 % населення країни[1]. Розподіл доходів домогосподарств у країні має такий вигляд: нижній дециль — 2,6 %, верхній дециль — 29,1 % (станом на 2008 рік)[1].

Станом на 2016 рік, уся країна була електрифікована, усе населення країни мало доступ до електромереж[1]. Рівень проникнення інтернет-технологій високий. Станом на липень 2015 року в країні налічувалось 2,059 млн унікальних інтернет-користувачів (97-ме місце у світі), що становило 71,4 % загальної кількості населення країни[1].

Трудові ресурси[ред.ред. код]

Загальні трудові ресурси 2015 року становили 1,464 млн осіб (133-тє місце у світі)[1]. Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється таким чином: аграрне, лісове і рибне господарства — 7,9 %; промисловість і будівництво — 19,6 %; сфера послуг — 72,5 % (станом на 2012 рік)[1]. Безробіття 2015 року дорівнювало 8,2 % працездатного населення, 2014 року — 10,7 % (95-те місце у світі); серед молоді у віці 15—24 років ця частка становила 19,3 %, серед юнаків — 19,6 %, серед дівчат — 18,7 % (35-те місце у світі)[1].

Кримінал[ред.ред. код]

Наркотики[ред.ред. код]

Світові маршрути наркотрафіку (англ.)

Транзитна країна і країна-споживач марихуани, кокаїну, екстазі й опіатів з Південно-Західної Азії, Південної Америки, Західної Європи, Балкан; зростаюче виробництво високоякісних амфетамінів, метамфетамінів; країна сприйнятлива до відмивання грошей, незважаючи на зміни в банківському законодавстві[1].

Торгівля людьми[ред.ред. код]

Згідно зі щорічною доповіддю про торгівлю людьми (англ. Trafficking in Persons Report) Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США, уряд Литви докладає значних зусиль в боротьбі з явищем примусової праці, сексуальної експлуатації, незаконною торгівлею внутрішніми органами, але законодавство відповідає мінімальним вимогам американського закону 2000 року щодо захисту жертв (англ. Trafficking Victims Protection Act’s) не в повній мірі, країна знаходиться у списку другого рівня[9][10].

Гендерний стан[ред.ред. код]

Статеве співвідношення (оцінка 2015 року):

  • при народженні — 1,06 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці до 14 років — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 15—24 років — 1,07 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 25—54 років — 0,96 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 55—64 років — 0,79 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці за 64 роки — 0,51 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • загалом — 0,85 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої[1].

Демографічні дослідження[ред.ред. код]

Населення Литви
Рік Населення Зміна
1950 2 567 000
1955 2 629 000 +2.4%
1960 2 782 000 +5.8%
1965 2 967 000 +6.6%
1970 3 144 000 +6.0%
1975 3 302 000 +5.0%
1980 3 413 000 +3.4%
1985 3 545 000 +3.9%
1990 3 698 000 +4.3%
1995 3 629 000 −1.9%
2000 3 500 000 −3.6%
2005 3 323 000 −5.1%
2010 3 097 000 −6.8%
Джерело: Відділ соціально-економічних справ секретаріату ООН, 2010 рік[11].

Демографічні дослідження в країні ведуться рядом державних і наукових установ:

Переписи[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах (англ.) Lithuania // The World Factbook. — Central Intelligence Agency, 2015. ISSN 1553-8133.
  2. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок WPP_2010 не вказаний текст
  3. (англ.) Marriage and divorce statistics — Eurostat, European Commission, 2011.
  4. (англ.) Marriage indicators — Eurostat, European Commission, 10 August 2016.
  5. (англ.) International Organization for Migration.
  6. (нім.) Kretschmer A. Das Große Buch der Volkstrachten, 19 Jhdt.
  7. Значна кількість держав і територій розрізняють статуси державної, національної і офіційної мов. Державні мови у різних країнах мають різний правовий статус, або його відсутність, сферу застосування. У даному випадку під офіційною мовою розуміється мова, якою користуються державні, адміністративні, інші управлінські органи конкретних територій у повсякденному діловодстві.
  8. (англ.) European Charter for Regional or Minority Languages. The list of signatories.
  9. (англ.) Trafficking in Persons Report 2013 — доповідь Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США за 2013 рік.
  10. (англ.) (ісп.) (фр.) Global Report on Trafficking in Persons — доповідь про стан боротьби з торгівлею людьми у світі від Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC) за 2009 рік.
  11. (англ.) Population Division of the Department of Economic and Social Affairs of the United Nations Secretariat, World Population Prospects: The 2012 Revision.

Література[ред.ред. код]

  • Безуглий В. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу / В. В. Безуглий, С. В. Козинець. — К. : Видавничий центр «Академія», 2007. — 688 с.
  • Гудзеляк І. Географія населення: Навчальний посібник / І. Гудзеляк. — Л. : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. — 232 с.
  • Джаман В. О. Регіональні системи розселення: демографічні аспекти. — Чернівці, Рута, 2003. — 392 с.
  • Дорошенко Л. С. Демографія: Навчальний посібник. — К. : МАУП, 2005. — 112 с. ISBN 966-608-442-2
  • Економічна і соціальна географія країн світу. Навчальний посібник / За ред. Кузика С. П. — Л. : Світ, 2002. — 672 с. ISBN 966-603-178-7
  • Загальна медична географія світу / В. О. Шевченко [та ін.]. — К. : [б.в.], 1998. — 178 с.
  • Крисаленко В. С. Динаміка населення: Популяційні, етнічні та глобальні виміри. — К. : НІСД, 2005. 368 с.
  • Любіцева О. О., Мезенцев К. В., Павлов С. В. Географія релігій. — К. : АртЕК, 1999. — 504 с. ISBN 966-505-006-0
  • Масляк П. О. Країнознавство. — К. : Знання, 2007 р. — 292 с.
  • Масляк П. О. Економічна і соціальна географія світу / П. О. Масляк, І. І. Дахно. — К. : Вежа, 2003. — 280 с.
  • Павлов С. В. Географія релігій. — К. : АртЕК, 1999. — 504 с.
  • (рос.) Атлас народов мира. — М. : ГУГК ГГК СССР и Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая АН СССР, 1964. — 185 с.
  • (рос.) Численность и расселение народов мира. Этнографические очерки / под ред. С. И. Брука. — М. : Издательство АН СССР, 1962. — 487 с.
  • (рос.) Лаппо Г. М. География городов: Учебное пособие для географических факультетов вузов. — М. : Туманит, изд. центр ВЛАДОС, 1997. — 476 с.
  • (рос.) Ягельский А. География населения. — М. : Прогресс, 1980. — 383 с.

Посилання[ред.ред. код]