Населення Алжиру
Населення Алжиру | |
---|---|
Чисельність | 39,542 млн осіб |
Густота | 16,7 особи/км² |
Коефіцієнт міграції | 0,92 ‰ |
Природний рух | |
Природний приріст | ▲1,84 % |
Народжуваність | 23,67 ‰ |
Фертильність | 2,78 дітей на 1 жінку |
Смертність | 4,31 ‰ |
Смертність немовлят | 20,98 ‰ |
Вікова структура | |
• до 14 років | 28,75 % |
• 15–64 років | 65,9 % |
• старіші за 65 років | 5,35 % |
Середня тривалість життя | 76,59 року |
• чоловіків | 75,29 року |
• жінок | 77,96 року |
Статева структура | |
загалом | 1,036 чол./жін. |
при народженні | 1,05 чол./жін. |
до 15 років | 1,05 чол./жін. |
15–64 років | 1,02 чол./жін. |
після 65 років | 0,86 чол./жін. |
Етнічні групи | |
Нація | алжирці |
Найбільший етнос | араби |
Нацменшини | бербери |
Мови | |
Офіційна | арабська, берберська |
Також у побуті | французька |
Населення Алжиру. Чисельність населення країни 2015 року становила 39,54 млн осіб (34-те місце у світі)[1]. Чисельність алжирців стабільно збільшується, народжуваність в Алжирі 2015 року становила 23,67 ‰ (63-тє місце у світі), смертність — 4,31 ‰ (203-тє місце у світі), природний приріст — 18,4 ‰ (60-те місце у світі) . Історично чисельність населення країни зростала таким чином: 1900 року — 4,6 млн осіб, 1930 — 5,5 млн, 1970 — 13,7 млн, 1987 — 23 млн, 2006 — 32,9 млн . Алжир населяють нащадки арабів і корінних берберських народів з домішкою європейців, головним чином французів . Заселене переважно північне узбережжя, більша частина живе у містах, густота в окремих районах Сахари менш як 1 особа на 1 км² . Офіційна мова — арабська, у вжитку також французька і берберські мови . Алжирці масово сповідують іслам (99 %) . Система освіти в країні залишилась від французьких колоніальних часів . Значною проблемою в країні залишається забезпечення кваліфікованими медичними кадрами . Присутня державна система соціального захисту малозахищених верств населення . Демографічні й соціологічні дослідження в країні ведуться рядом державних і науково-освітніх установ, регулярно проводяться переписи населення .
Народжуваність в Алжирі 2015 року становила 23,67 ‰ (63-тє місце у світі)[1]. Особливістю відтворення населення Алжиру є стійке зростання народжуваності, внаслідок поліпшення санітарно-гігієнічних умов, зниження середнього віку вступу до шлюбу при збереженні традиційних норм репродуктивної поведінки. Тільки за період 1920—1970 років народжуваність зросла з 36 ‰ до 50 ‰[2]. Рівень народжуваності в Алжирі в середині 1970-х років був одним з найвищих у світі: потенційний коефіцієнт народжуваності — 7,5, а у жінок, що вступили в шлюб до 18 років — 9,2[2]. Народжуваність 1980 року становила 47,0 ‰, 2006 року — 17,1 ‰[3]. Потенційний коефіцієнт народжуваності 2015 року становив 2,78 дитини на одну жінку, а рівень застосування контрацептивів 61,4 %[1].
Смертність в Алжирі 2015 року становила 4,31 ‰ (203-тє місце у світі)[1]. Високий рівень смертності (30 ‰) був головною причиною повільного і нестійкого зростання чисельності корінного населення. Скорочення смертності, що почалося з кінця 1920-х років, різко посилилося після 1962 року. Середньорічні темпи приросту населення за період 1920—1980-х років збільшилися з 5 ‰ до 17 ‰[2]. Смертність 1980 року становила 13,4 ‰; 2006 року — 4,6 ‰[3].
Природний приріст населення в країні 2015 року становив 18,4 ‰ (60-те місце у світі); 2006 року — 12,5 ‰; 1980 року — 33,6 ‰[1][3].
Важливими віхами в історії населення Алжиру була війна за незалежність і наступні два десятиліття. Під час війни за різними оцінками загинуло від 350 тис. (за французькими джерелами) до 1,5 млн осіб (офіційні алжирські)[4]. Здобуття незалежності країни позначилось двократним ростом чисельності населення за наступні два десятиліття[4].
- Зміна чисельності населення країни у XX столітті (млн осіб)
- Річні показники природного руху населення Алжиру[5].
Рік | Чисельність населення (тис. осіб) | Кількість народжень | Кількість смертей | Природний рух | Народжуваність (‰) | Смертність (‰) | Природний рух (‰) | Фертильність |
---|---|---|---|---|---|---|---|---|
1966 | 13 123 | 667 000 | 50,8 | |||||
1967 | 13 497 | 630 000 | 46,7 | |||||
1968 | 13 887 | 618 000 | 44,5 | |||||
1969 | 14 287 | 665 000 | 46,5 | |||||
1970 | 14 691 | 689 000 | 46,9 | |||||
1971 | 15 098 | 687 000 | 45,5 | |||||
1972 | 15 512 | 697 000 | 44,9 | |||||
1973 | 15 936 | 717 000 | 45,0 | |||||
1974 | 16 375 | 722 000 | 44,1 | |||||
1975 | 16 834 | 738 000 | 43,8 | |||||
1976 | 17 311 | 751 000 | 43,4 | |||||
1977 | 17 809 | 728 000 | 40,9 | |||||
1978 | 18 331 | 767 000 | 41,9 | |||||
1979 | 18 885 | 797 000 | 42,2 | |||||
1980 | 19 475 | 819 000 | 42,0 | |||||
1981 | 20 104 | 835 000 | 41,5 | |||||
1982 | 20 767 | 852 000 | 41,0 | |||||
1983 | 21 453 | 812 000 | 37,9 | |||||
1984 | 22 150 | 850 000 | 38,4 | |||||
1985 | 22 847 | 864 000 | 37,8 | |||||
1986 | 23 539 | 781 000 | 33,2 | |||||
1987 | 24 226 | 755 000 | 31,2 | |||||
1988 | 24 905 | 806 000 | 32,4 | |||||
1989 | 25 577 | 755 000 | 153 000 | 602 000 | 29,5 | |||
1990 | 25 022 | 775 000 | 151 000 | 624 000 | 30,9 | 6,03 | 24,9 | 4,5 |
1991 | 25 643 | 773 000 | 155 000 | 618 000 | 30,1 | 6,0 | 24,1 | |
1992 | 26 271 | 799 000 | 160 000 | 639 000 | 30,4 | 6,1 | 24,3 | |
1993 | 26 894 | 775 000 | 168 000 | 607 000 | 28,8 | 6,2 | 22,6 | |
1994 | 27 496 | 776 000 | 180 000 | 596 000 | 28,2 | 6,5 | 21,7 | |
1995 | 28 060 | 711 000 | 180 000 | 531 000 | 25,3 | 6,4 | 18,9 | |
1996 | 28 566 | 654 000 | 172 000 | 482 000 | 22,9 | 6,0 | 16,9 | |
1997 | 29 045 | 654 000 | 178 000 | 476 000 | 22,5 | 6,1 | 16,4 | |
1998 | 29 507 | 607 000 | 144 000 | 463 000 | 20,6 | 4,9 | 15,7 | |
1999 | 29 965 | 593 643 | 141 000 | 452 643 | 19,8 | 4,7 | 15,1 | |
2000 | 30 416 | 588 628 | 140 000 | 448 628 | 19,4 | 4,5 | 14,8 | 2,4 |
2001 | 30 879 | 618 380 | 141 000 | 477 380 | 20,0 | 4,6 | 15,5 | |
2002 | 31 357 | 616 963 | 138 000 | 478 963 | 19,7 | 4,4 | 15,3 | |
2003 | 31 848 | 649 000 | 145 000 | 504 000 | 20,4 | 4,6 | 15,8 | |
2004 | 32 364 | 669 000 | 141 000 | 528 000 | 20,7 | 4,4 | 16,3 | |
2005 | 32 906 | 703 000 | 147 000 | 556 000 | 21,4 | 4,5 | 16,9 | |
2006 | 33 481 | 739 000 | 144 000 | 595 000 | 22,1 | 4,3 | 17,8 | |
2007 | 34 096 | 783 000 | 149 000 | 634 000 | 23,0 | 4,4 | 18,6 | |
2008 | 34 591 | 817 000 | 153 000 | 664 000 | 23,6 | 4,4 | 19,2 | 2,8 |
2009 | 35 268 | 849 000 | 159 000 | 690 000 | 24,1 | 4,5 | 19,5 | 2,8 |
2010 | 35 978 | 888 000 | 157 000 | 731 000 | 24,7 | 4,3 | 20,3 | 2,9 |
2011 | 36 717 | 910 000 | 162 000 | 748 000 | 24,8 | 4,4 | 20,3 | 2,9 |
2012 | 37 495 | 978 000 | 170 000 | 808 000 | 26,0 | 4,5 | 21,5 | 3,0 |
2013 | 38 297 | 963 000 | 168 000 | 795 000 | 25,1 | 4,5 | 20,7 | 2,9 |
2014 | 39 114 | 1 014 000 | 174 000 | 840 000 | 25,9 | 4,4 | 21,5 | 3,0 |
2015 | 39 963 | 1 040 000 | 183 000 | 858 000 | 26,0 | 4,6 | 21,5 | 3,1 |
Середній вік населення Алжиру становить 27,8 року (133-тє місце у світі): для чоловіків — 27,5, для жінок — 28,1 року[1]. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 76,59 року (81-ше місце у світі), для чоловіків — 75,29 року, для жінок — 77,96 року; 2006 року — 73,3 року, для чоловіків — 71,7, для жінок — 74,9; 1978 року для чоловіків — 55,8 року, для жінок — 58 років[1][2][3].
Вікова структура населення Алжиру, станом на 2015 рік, виглядає таким чином:
- діти віком до 14 років — 28,75 % (5 820 027 чоловіків, 5 547 573 жінки);
- молодь віком 15—24 роки — 16,64 % (3 368 415 чоловіків, 3 213 185 жінок);
- дорослі віком 25—54 роки — 42,84 % (8 569 397 чоловіків, 8 369 078 жінок);
- особи передпохилого віку (55—64 роки) — 6,42 % (1 289 595 чоловіків, 1 248 385 жінок);
- особи похилого віку (65 років і старіші) — 5,35 % (977 744 чоловіки, 1 138 767 жінок)[1].
Медіанний вік населення Алжиру становить 27,5 року (133-те місце у світі), чоловіків — 27,2, жінок — 27,8[1].
Вікова структура населення в 1980-х роках виглядала таким чином (частка жінок становила 50,8 %):
- діти віком до 14 років — 47,1 %;
- дорослі (15—64 роки) — 49,6 %;
- особи похилого віку (65 років і старіші) — 3,3 %[2].
Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 10,1; коефіцієнт розлучуваності — 1,5; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — 15 (дані за 2011 рік)[6][7]. Шлюбність 1967 року становила 4,6 ‰; показник розлучуваності 1963 року — 0,4 ‰[2].
Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб, дорівнює 33,5 року, жінки — 29,8 року, загалом — 31,7 року (дані за 2006 рік)[8].
Густота населення країни 2015 року становила 16,7 особи/км² (206-те місце у світі), 2006 року — 12,9 особи/км², 1981 року — 8 осіб/км²[1].
Населення розміщене вкрай нерівномірно. Найбільш густо заселена північ Алжиру (96 % населення), це приблизно лише 1/6 частина площі країни. Населення зосереджено головним чином у вузькій прибережній смузі Середземного моря і горах Кабілії, де щільність досягає 300 осіб/км²[2][9]. Найменш населена частина країни — Алжирська Сахара, де на величезних теренах пустелі живе не більш як 2 млн осіб, а густота там не перевищує 1 особу на 1 км²[2]. Менша кількість пустельного населення зосереджена в оазах, а близько 1,5 млн осіб залишаються повними або частковими кочовиками.
Алжир високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 70,7 % населення країни (станом на 2015 рік), темпи зростання частки міського населення — 2,77 % (оцінка тренду за 2010—2015 роки)[1]. Міське населення 1950 року в країні становило лише 21 % загальної кількості, а вже 1978 року більшість його проживала в містах (61 %)[2]. Головний етап урбанізації припав на середину XX століття, коли лише за період 1954—1966 років частка міського населення збільшилась з ¼ до ⅓.
Головні міста держави: Алжир (столиця) — 2,594 млн осіб, Оран — 858,0 тис. осіб, Константіна — 448 тис. осіб (дані за 2015 рік)[1].
№ | Назва | Вілаєт | Населення | № | Назва | Вілаєт | Населення | ||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Алжир Оран |
1 | Алжир | Алжир | 2 364 230 | 11 | Тебесса | Тебесса | 194 460 | Константіна Аннаба |
2 | Оран | Оран | 803 330 | 12 | Ель-Уед | Ель-Уед | 186 525 | ||
3 | Константіна | Константіна | 448 030 | 13 | Скікда | Скікда | 182 900 | ||
4 | Аннаба | Аннаба | 342 700 | 14 | Тіарет | Тіарет | 178 915 | ||
5 | Бліда | Бліда | 331 780 | 15 | Беджая | Беджая | 176 150 | ||
6 | Батна | Батна | 289 500 | 16 | Тлемсен | Тлемсен | 173 530 | ||
7 | Джельфа | Джельфа | 265 830 | 17 | Уаргла | Уаргла | 169 950 | ||
8 | Сетіф | Сетіф | 252 127 | 18 | Бешар | Бешар | 165 255 | ||
9 | Сіді-Бель-Аббес | Сіді-Бель-Аббес | 210 145 | 19 | Мостаганем | Мостаганем | 162 885 | ||
10 | Біскра | Біскра | 204 660 | 20 | Бордж-Бу-Арреридж | Бордж-Бу-Арреридж | 158 849 |
Річний рівень еміграції 2015 року становив 0,92 ‰ (148-ме місце у світі)[1]. Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими. Внутрішня міграція населення країни в колоніальний період була пов'язана, головним чином, з витісненням корінного населення з родючих ґрунтів рівнин в посушливі гірські райони. Під час національно-визвольної війни 1954—1962 років відбувалось насильницьке виселення «неблагонадійних» (близько 2,5 млн осіб), масова еміграція до сусідніх Марокко і Тунісу (0,5 млн осіб)[2]. Після 1962 року відбувається інтенсивний відтік сільського населення рівнин, пустельних оаз і гірських районів до великих прибережних міст. Населення тільки Алжира наприкінці 1980-х років щорічно зростало на 6—7 %[2].
Сезонні міграції між гірськими областями, з пустельних районів до прибережної зони здійснюють напівкочові берберські племена і араби-бедуїни[2].
Через інтенсивне зростання населення країни і відсутність якісних економічних реформ зберігається високий рівень безробіття. Трудова еміграція корінного населення до Європи (Франція) почалася під час Першої світової війни 1914-1918 років і постійно розширювалася. За межами Алжиру живе близько 1 млн алжирців, в тому числі понад 800 тис. у Франції[2]. Річний рівень еміграції 2015 року становив 0,92 ‰ (148-ме місце у світі)[1]. Держава заохочує трудову еміграцію, особливо в арабські країни Близького Сходу.
Проблема біженців негативно впливає на соціальний стан суспільства, оскільки постійно в країні перебувають більш як 95 тис. біженців та шукачів притулку (90 тис. осіб з Марокко, і понад 4 тис. з колишньої Палестини).
Алжир — член Міжнародної організації з міграції (IOM)[10].
Станом на 2015 рік, в країні, поблизу міста Тіндуф, постійно перебуває 90,0 тис. біженців із Західної Сахари[1]. У той самий час у країні присутні внутрішні мігранти, через громадянську війну 1990-х років.
Головні етноси, що складають алжирську націю: араби і бербери (кабіли, шавія, бербери оаз, туареги) — 99 %, французи — 1 %[2].
З давніх часів територію сучасного Алжиру населяли різні етнічні групи, вона входила до різних держав, імперій. За часів Давнього Єгипту темношкірих мешканців пустелі на захід від долини Нілу називали загальною назвою — «лівійці». В античні часи на теренах північної Сахари відома потужна держава нумідійців — Гарамантида, у той час як на узбережжі панували фінікійці[11]. Після падіння Карфагену внаслідок Пунічних війн, Північна Африка була залучена в орбіту могутньої Римської імперії. На цей час припадає розквіт цього краю, бо він слугував важливою житницею для Риму. Завоювання краю германськими племенами вандалів, що переправились з Піренейського півострова через Гібралтарську протоку поклало край Західній Римській імперії[11]. Недовгий час країна була залучена в орбіту Візантійської імперії.
Арабомовне населення Алжиру походить від розпочатого в VII—VIII століттях перемішування корінних берберських народів з арабськими прибульцями, які асимілювали більшу частину берберів, насадили арабську мову й іслам. До кінця XV століття в багатьох містах Алжиру осіло багато біженців-маврів, що були вигнані з Піренейського півострова під час Реконкісти[12]. Маври з Андалузії та Кастилії довгий час користувались іспанською, а з Каталонії — каталонською мовами, ще у XVII столітті остання була у вжитку серед мешканців Гріш-ель-Веду[13].
У XVI столітті Алжир був підпорядкований Османській імперії. Станом на 2008 рік в країні проживало від 600 тис. до 2 млн нащадків алжирських турків (араб. أتراك الجزائر), османських чиновників, солдатів та інших, що свого часу прибули зі східних регіонів імперії й одружились з місцевими алжирськими жінками[14]. Таких нащадків змішаних шлюбів називають «кулугліс» (Kouloughlis)[15][16].
З середини XIX століття Алжир завоювала Франція. У цей час його колонізують французи, іспанці та італійці. Усі європейці Алжиру відомі під збірною назвою «пьє-нуар». Перед початком війни за незалежність вони становили 10 % населення країни, майже всі залишили Алжир під час, або відразу по закінченню війни[17][18].
-
Народи Алжиру, 1891 рік
-
Алжирські жінки в традиційному вбранні
-
Алжирці грають у шахи, 1899 рік
-
Алжирський бедуїн
-
Родина гнауа
Генетичні дослідження Y-хромосомних гаплогрупи останніх років довели більшу подібність генетики місцевих алжирських берберів і арабомовних алжирців, ніж це вважалось донедавна[19]. Це доводить давню автохтонність берберського населення Магрибу і його пізнішу арабізацію вихідцями з Близького Сходу. Гаплогрупа J, що є маркером для близькосхідного населення, зустрічається в популяціях півночі Алжиру у 30 % досліджених і є найпоширенішою, поряд із гаплогрупою E1b1b серед алжирців. Недавні дослідження вказують, що перші носії гаплогрупи J1 Y-хромосоми прибули до Північної Африки приблизно 10 тис. років тому, в неоліті, а гаплогрупа M81/E3b2 є специфічною для даного регіону приблизно від тих самих часів. Це вказує на неолітичну дифузію скотарів з Близького Сходу[20].
Популяція | Nb | E1a | E1b1a | E1b1b1a | E1b1b1b | E1b1b1c | F | K | J1 | J2 | R1a | R1b | Q | Дослідження |
1 Оран | 102 | 0 | 7,,85 % | 5,90 % | 45,10 % | 0 | 0 | 0 | 22,50 % | 4,90 % | 1 % | 11,80 % | 1 % | Робіно, 2008[21] |
2 Алжир | 35 | 2,85 % | 0 | 11,40 % | 42,85 % | 0 | 11,80 % | 2,85 % | 22,85 % | 5,70 % | 0 | 0 | 0 | Барбара Арреді, 2004[22] |
3 Тізі-Узу | 19 | 0 | 0 | 0 | 47,35 % | 10,50 % | 10,50 % | 0 | 15,80 % | 0 | 0 | 15,80 % | 0 | Барбара Арреді, 2004[22] |
Загалом | 156 | 0,65 % | 5,10 % | 6,40 % | 44,90 % | 1,30 % | 9,58 % | 0,65 % | 21,80 % | 4,50 % | 0,65 % | 9,60 % | 0,65 % |
Значна частина алжирців за своїм походженням є не арабами (близько 72,7 %), а берберами (самоназва — амазігхи; слово «бербер» — арабського походження) — кабіли (10,3 %), шавія (3,5 %)[23][24]. Самоідентифікація алжирців як арабів відбувалась на хвилі арабського націоналізму початку XX століття[25][26]. Групи, які ідентифікують себе як бербери, живуть переважно в гірських районах Кабілії, на схід від міста Алжир[1]. Вони, як і більшість арабів, мусульмани. Бербери робили безуспішні спроби отримати автономію, проте алжирське керівництво вирішило субсидувати лише вивчення берберських мов у школах[1].
-
Карта Малої і Великої Кабілії (фр.)
-
Жінки кабілки
-
Діти шавія (шауйя)
-
Туареги
-
Туареги
Європейці становлять менш як 1 % населення і мешкають виключно в найбільших міських районах[27]. Однак протягом колоніального періоду, ця цифра була значно більшою (15,2 % 1962 року). З 1830 року розпочинається французька колонізація Алжиру, яка тривала до середини XX століття. Європейське населення складається в основному із французів, іспанців у західній частині країни, італійців та мальтійців на сході та інших європейців у ще меншій кількості. Європейські колоністи, відомі як пьє-нуар, були зосереджені на узбережжі та становили більшість населення Орану (60 %) і, в значних пропорціях, інших великих міст, як Алжир чи Аннаба. Майже всі вони залишили країну під час або відразу ж після здобуття Алжиром незалежності від Франції. На початку 1980-х років у країні проживало близько 150 тис. французів[2].
-
Франкоалжирці, 1905 рік
-
Альбер Камю — франкоалжирець
-
Алжирський єврей, 1902 рік
-
Алжирський єврей, 1892 рік
Значна єврейська громада (140 тис. осіб), після здобуття Алжиром незалежності й прийняття дискримінаційних законів щодо громадянства емігрувала до Франції (90 %) і Ізраїлю (10 %)[28][29]. На початку 1980-х років у країні проживало близько 10 тис. євреїв-сефардів, а на середину 1990-х років — лише 50 осіб[2][30].
Державна мова[31]: арабська і берберська, що закріплено в Конституції держави[9][32][33]. У користуванні також французька та інші берберські (амазігхські) мови, які належать до хамітської групи мов. 75 % населення країни розуміє арабську мову, 70 % — французьку, 33 % — берберську, 15 % — англійську, 0,01 % — мову кваранджі (південь країни). Загалом населення країни в побуті широко використовує суміш арабської, берберської і французької мов.
-
Берберські мови Алжиру (англ.)
-
Поширення північних берберських діалектів (укр.)
-
Тримовний дорожній знак
Арабською користуються, як рідною мовою 69 % населення, з них понад 65 % говорять на алжирському діалекті і близько 11 % на діалекті хасанія. Арабська мова використовується як друга мова в багатьох берберів Алжиру. Разом з тим, в засобах масової інформації та на офіційних заходах використовується завжди арабська літературна.
Усі алжирські діалекти є насправді арабсько-берберською сумішшю, при цьому ніхто не говорить чистою арабською або чисто берберською мовами, але це зовсім не відображає реальне походження алжирців, які в основному також змішаного походження, берберів із різним європейським та близькосхідним населенням, яке вторгалося чи переселялося до північно-західної частини Африки в різні періоди історії і змішувались з попередніми мешканцями. До цих груп входять єгиптяни, фінікійці, греки, римляни, вандали, араби, турки, тому алжирська мова не має ніяких ознак однотипно-морфологічного походження тих, хто говорить на ній.
Бербери говорять на різних діалектах амазігхту, яким володіють приблизно 45 % населення країни. Мова амазігхт була визнана як національна мова нарівні з арабською[1]. До цієї групи мов відносяться також кабільська, шавія, шенуа, мзаб, тамахак.
Алжир є другою франкофонною країною світу за кількістю носіїв мови, хоча сама мова не має офіційного статусу[34][35]. Станом на 2008 рік 11,2 млн алжирців здатні писати й читати французькою[36]. Французьку, як і раніше, найбільш широко вивчають як іноземну мову в країні, багато алжирців вільно розмовляють нею, хоча, як правило, не використовують виключно її в побуті. З часу незалежності уряд Алжиру проводить політику мовної арабізації освіти й бюрократії, з деяким успіхом, хоча у багатьох університетах продовжують навчання французькою мовою. Останнім часом у школах почали включати французьку до навчальних програм початкової школи, її починають викладати, як тільки діти опановують арабську мову. Французьку мову також використовують у засобах масової інформації, в урядових організаціях та торгівлі.
Головні релігії держави: іслам сунітського толку — 99 % населення, католицизм і протестантизм — 1 %[1]. Територія сучасного північного Алжиру була важливою християнською землею 2 тис. років тому, за часів Римської імперії. Під час переселення германських племен на північ Африки (вандали), християнство не зазнало занепаду, оскільки останні були послідовниками віри Христової. Ненадовго, у VI—VII століттях ці землі входили до орбіти впливу Візантійської імперії, після чого були завойовані арабами, увійшли до Арабського халіфату і підпали під вплив ісламу. Значного відродження католицька церква в Алжирі зазнала через тисячу років, за часів французької колоніальної експансії XIX століття. До початку арабських завоювань бербери гір і пустель дотримувались власних місцевих вірувань і звичаїв.
-
Мечеть паші в Орані
-
Мечеть Кетшава в Алжирі
-
Католицький собор Африканської Богоматері в Алжирі
-
Католицький собор Святого Августина в Аннабі
-
Колишня Велика синагога в Орані
Майже всі мусульмани належать до сунітської гілки ісламу, за винятком близько 150—200 тис. ібадитів в оазі Мзаб в регіоні Гардая[9][38][39]. Присутні також, у незначній кількості, шиїти.
У Алжирі проживають близько 200—250 тис. християн, в тому числі 45 тис. католиків та 150—200 тис. протестантів, переважно п'ятидесятників[4]. Дослідження 2015 року стверджують, що приблизно 380 тис. мусульман в країні було звернено до християнства[40].
Доволі значною була єврейська громада, 140 тис. осіб. Після здобуття Алжиром незалежності й ухвалення 1963 року нового закону про громадянство, згідно з яким громадянство набувають тільки особи, батько або дід яких сповідували іслам[28]. Більша частина юдеїв з 130 тис. громади емігрувала до Франції (90 %) та Ізраїлю (10 %), де вони отримали громадянство. Марокканські євреї, євреї долини Мзаб та міста Константіна через утиски, підвищені податки й перетворення синагог на мечеті, з часом теж емігрували до Ізраїлю[29]. До 1969 року в країні залишалось приблизно 1 тис. євреїв, а на середину 1990-х років — лише 50 осіб[30].
Рівень письменності 2015 року становив 80,2 %, 87,2 % — серед чоловіків, 73,1 % — серед жінок[1]. Грамотність 2003 року становила 70 %: 79 % — серед чоловіків, 61 % — серед жінок[3]. 1976 року неписьменні становили 60 % корінного населення Алжиру, цього ж року запроваджено обов'язкову 9-річну освіту для дітей у віці від 6 до 15 років[2]. Витрати на освіту 2008 року становили 4,3 % ВВП країни (97-ме місце у світі)[1]. 1997 року рівень витрат на освіту становив 5,7 % національного ВВП та 27 % в структурі громадських видатків державного бюджету. Попри виділення значних державних коштів, перенаселення і серйозний брак вчителів чинять сильний тиск на освітню систему. Протягом 1990-х років у країні прокотилась хвиля терористичних актів, спрямованих на державні секуляризовані заклади освіти. 2000 року уряд держави почав серйозний перегляд системи освіти.
Освітня система Алжиру схожа з французькою (це пов'язане колишньою французькою окупацією країни), але з часом потреба кваліфікованої робочої сили змусила колонізаторів запровадити систему освіти для місцевого населення. Із здобуттям незалежності алжирці продовжили (навіть наростили) свої здобутки в культурній сфері й особливо в освіті. Тепер в алжирських школах вивчають як арабську, так і французьку мови, при цьому вивчення державної арабської мови є обов'язковим.
Середня тривалість освіти становить 14 років, для хлопців — до 14 років, для дівчат — до 15 років (станом на 2011 рік).
Алжирський шкільна система складається з основної, загальної середньої і професійної середньої освіти:
- Основна-фундаментальна школа (фр. Ecole fondamentale School) для дітей віком від 6 до 15 років. Тривалість програми: 9 років. По закінченні видається диплом, випускне свідоцтво: грамота «Енсігмент мойен БЕМ» (фр. Certificate Brevet d'Enseignement Moyen BEM).
- Загальна-середня освіта — школа Генерального викладання (фр. Lycée d'Enseignement général-School of General Teaching), школа-ліцей загального призначення (фр. lycées polyvalents) для підлітків віком від 15 до 18 років. Тривалість програми: 3 роки. По закінченні видається диплом, випускне свідоцтво: ступінь бакалавра середньої школи (фр. Baccalauréat de l'Enseignement secondaire — Bachelor's Degree of Secondary School).
- Професійна освіта — Технічна школа (фр. Lycées d'Enseignement technique — Technical School). Тривалість програми: 3 роки. По закінченні видається диплом, випускне свідоцтво: ступінь бакалавра з техніки (фр. Baccalauréat technique — Technical Bachelor's Degree).
-
Заняття в алжирській школі
-
Шкільний ґанок
-
Спортивний майданчик
1995 року всі алжирські діти вчилися в державних початкових школах, а 62 % дітей відповідного віку — в системі загальної середньої освіти.
В Алжирі діють 43 вищі навчальні заклади, 10 коледжів і 7 інститутів системи вищої освіти. Університет в Алжирі (заснований 1879 року) налічує близько 26 тис. студентів. Університети діють також в Орані та Константіні, Національна політехнічна школа в Алжирі. За допомогою СРСР свого часу створили ряд інститутів і технікумів для забезпечення кваліфікованими кадрами гірничо- й нафтовидобувної галузі в Бу-Мердасі, машинобудування в Аннабі.
1994—1995 навчального року в університетах країни навчалося понад 107 тисяч студентів. 2006 року в професійних і вищих навчальних закладах навчалось 380 тис. студентів. Невелика кількість алжирських студентів вчитися за кордоном, насамперед у Франції і франкомовних регіонах Канади.
-
Університет Алжиру
-
Університет у Беджаї
-
Вища медична школа
-
Національна бібліотека Алжиру (ліворуч)
-
Вища школа образотворчих мистецтв
У містах Алжир, Тлемсен і Константіна працюють середні духовні мусульманські школи — медресе.
Найбільші бібліотеки — Національна і університетська в Алжирі.
У країні запроваджено базове безплатне медичне обслуговування[27]. Забезпеченість лікарями 2007 року становила 1,21 лікаря на 1000 осіб[1]. 1977 року число лікарняних ліжок на 1000 осіб становило 2,6, а 1996 року — 2,5; на 1 лікаря припадало 1250 осіб, а 1996 року — 2322 жителі[2][3]. До 2009 року ситуація значно погіршилась (1 лікар на 4836 мешканців), зубних лікарів — 1 на 511 мешканців, акушерок — 1 на 711 мешканців.
1955 року в Алжирі було 158 лікарень на 33 338 ліжок (3,4 ліжка на 1 тис. мешканців): 147 загального профілю (з них 12 військових на 4821 ліжко), 7 тубдиспансерів на 1399 ліжок, 2 дитячі лікарні на 506 ліжок, 1 психіатрична, 1 онкологічна.
Витрати на охорону здоров'я 2013 року становили 6,6 % ВВП країни (135-те місце у світі); 2014 року — 7,2 % ВВП (135-те місце у світі)[1].
-
Шпиталь в Ель-Уеді
-
Шпиталь Мусафи-паші
-
Шпиталь в Тенії
Смертність немовлят до 1 року, станом на 2015 рік, становила 20,98 ‰ (83-тє місце у світі); хлопчиків — 22,7 ‰, дівчаток — 19,18 ‰[1]. Смертність немовлят 1980 року становила 125,0 ‰, 2006 року — 30 ‰ (80-те місце у світі); хлопчиків — 30,86 ‰, дівчаток — 24,45 ‰ (2009)[2][3]. Рівень материнської смертності 2015 року становив 140 випадків на 100 тис. народжень (75-те місце у світі)[1].
Алжир входить до складу ряду міжнародних організацій: Міжнародного руху (ICRM) і Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRCS), Дитячого фонду ООН (UNISEF), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO).
Медичну освіту забезпечує медичний факультет Алжирського університету та його філіали. Традиційно значна частина лікарів країни здобуває освіту у Франції, Росії та Україні.
2014 року зареєстровано 10,5 тис. хворих на СНІД (92-ге місце у світі), це 0,04 % населення в репродуктивному віці 15—49 років (125-те місце у світі); 2001 року 0,1 % населення (113-те місце у світі)[1]. Смертність 2014 року від цієї хвороби становила приблизно 200 осіб (101-ше місце у світі)[1].
За серйозністю інфекційних захворювань — середній ступінь небезпеки. Проблеми з продовольством і водою та захворюваннями пов'язаними з ними: бактеріальна діарея, гепатит А та черевний тиф.
Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2014 року становила 23,6 % (116-те місце у світі); частка дітей віком до 5 років зі зниженою масою тіла становила 3 % (оцінка на 2013 рік)[1]. Ця статистика показує як власне стан харчування, так і наявну/гіпотетичну поширеність різних захворювань.
Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 84,3 % населення в містах і 81,8 % в сільській місцевості; загалом 83,6 % населення країни[1]. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 89,8 %, в сільській місцевості — 82,2 %, загалом по країні — 87,6 % (станом на 2015 рік)[1]. Споживання прісної води, станом на 2005 рік, дорівнює 5,72 км³ на рік, або 182 тонни на одного мешканця на рік: з яких 26 % припадає на побутові, 16 % — на промислові, 58 % — на сільськогосподарські потреби[1].
Спеціальної демографічної політики в державі не проводиться. Функціонує близько 350 стаціонарних відділень служби охорони материнства і дитинства. П'ятирічні плани економічного розвитку Алжиру передбачають проведення активної політики територіального перерозподілу населення на основі децентралізації промисловості, спеціальних програм розвитку найбільш відсталих районів і будівництва сучасної інфраструктури в селах.
Співвідношення осіб, що в економічному плані залежать від інших, до осіб працездатного віку (15—64 роки) загалом становить 52,6 % (станом на 2015 рік): частка дітей — 43,6 %; частка осіб похилого віку — 9,1 %, або 11 потенційно працездатних на 1 пенсіонера[1]. Загалом ці показники характеризують рівень потреби державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я та пенсійного забезпечення, відповідно. За межею бідності 2006 року перебувало 23 % населення країни[1]. Розподіл доходів домогосподарств у країні виглядає таким чином: нижній дециль — 2,8 %, верхній дециль — 26,8 % (станом на 1995 рік)[1].
В Алжирі виплачують пенсії за віком (з 60 років), по інвалідності та в разі втрати годувальника. Допомога з тимчасової непрацездатності виплачується тільки з 4-го дня хвороби. Жінки отримують допомогу по вагітності та пологах. Передбачена допомога багатодітним сім'ям. Страхові внески робітників і службовців становлять 4,5 % заробітку. Запроваджене законодавство про соціальне забезпечення населення, не поширювалось на працівників, зайнятих в сільському господарстві.
Станом на 2016 рік, в країні 400 тис. осіб не має доступу до електромереж; 99 % населення має доступ, в містах цей показник дорівнює 100 %, у сільській місцевості — 97 %[1]. Рівень проникнення інтернет-технологій середній. Станом на липень 2015 року в країні налічувалось 15,105 млн унікальних інтернет-користувачів (55-те місце у світі), що становило 38,2 % загальної кількості населення країни[1].
За даними ООН, Алжир має одну з найнижчих ставок у світі за забезпеченням житлової площі, урядові чиновники публічно заявили, що країна має негативне сальдо в розмірі 1,5 млн одиниць житла. Проблема з біженцями лише посилює цю проблему.
Загальні трудові ресурси 2015 року становили 11,77 млн осіб (48-ме місце у світі)[1]. Частка економічно активного населення 2015 року становила 52,6 % загальної кількості[1]. Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється таким чином: аграрне, лісове і рибне господарства — 10,8 %; промисловість і будівництво — 30,9 %; сфера послуг — 58,4 % (станом на 2011 рік)[1]. 304,36 тис. дітей у віці від 5 до 14 років (5 % загальної кількості) 2006 року були залучені до дитячої праці[1]. Безробіття 2015 року дорівнювало 11 % працездатного населення, 2014 року — 10,6 % (127-ме місце у світі); серед молоді у віці 15—24 років ця частка становила 25,3 %, серед юнаків — 22,1 %, серед дівчат — 41,4 % (47-ме місце у світі)[1].
У країні працює близько 35 тис. китайських мігрантів (дані 2015 року).
Згідно зі щорічною доповіддю про торгівлю людьми (англ. Trafficking in Persons Report) Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США, уряд Алжиру не докладає зусиль у боротьбі з явищем примусової праці, сексуальної експлуатації, незаконною торгівлею внутрішніми органами, законодавство не відповідає мінімальним вимогам американського закону 2000 року щодо захисту жертв (англ. Trafficking Victims Protection Act’s), країна перебуває у списку третього рівня[41][42].
-
Країни-донори (червоний) і країни-реципієнти кримінальних потоків (англ.)
-
Глобальна боротьба з торгівлею людьми (англ.)
Статеве співвідношення (оцінка 2015 року):
- при народженні — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
- у віці до 14 років — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
- у віці 15—24 років — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
- у віці 25—54 років — 1,02 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
- у віці 55—64 років — 1,03 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
- у віці за 64 роки — 0,86 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
- загалом — 1,03 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої[1].
Серед адвокатів жінки становлять 70 %, серед суддів — 60 %, вони домінують і в медицині. Дедалі частіше жінки вносять великий дохід до домашніх господарств, подекуди більший, ніж чоловіки. 60 % студентів університетів становлять жінки (згідно з університетськими дослідженнями).
Населення Алжиру | ||
---|---|---|
Рік | Населення | Зміна |
1901 | 4 739 300 | — |
1911 | 5 563 800 | +17.4% |
1921 | 5 804 200 | +4.3% |
1931 | 6 553 500 | +12.9% |
1948 | 8 681 800 | +32.5% |
1977 | 17 809 000 | +105.1% |
2011 | 36 300 000 | +103.8% |
2013 | 37 900 000 | +4.4% |
Джерело: Національне бюро статистики Алжиру (ONS)[43] |
Демографічні дослідження в країні ведуться рядом державних і наукових установ:
- Інститут політики Алжирського університету;
- Генеральна дирекція планування і економічних досліджень;
- Алжирська асоціація демографічних, економічних і соціальних досліджень[2].
Облік демографічного стану в країні ведеться з 1831 року, закони 1882—1901 років поширили реєстрацію актів цивільного стану на всю територію Алжиру[2]. У колоніальні часи задовільно обчислювалось тільки європейське і єврейське населення Алжиру. У 1964—1971 роках введена система індивідуальних карток обліку руху населення, таким чином вдалося охопити близько 70 % демографічних подій[2].
Переписи населення на території Алжиру французька влада почала проводити з 1906 року, усього проведено 9 таких переписів, а результати опубліковані[2]. За незалежних часів переписи відбулися 1966 і 1977 років.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац (англ.) Algeria [Архівовано 30 вересня 2012 у Wayback Machine.] // The World Factbook. — Central Intelligence Agency, 2015. ISSN 1553-8133.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю ДЭС, 1985.
- ↑ а б в г д е ж Дубович І. А., 2008.
- ↑ а б в (англ.) Deeb, Mary Jane. «Religious minorities». [Архівовано 13 грудня 2012 у Archive.is] Algeria (Country Study). Federal Research Division, Library of Congress; Helen Chapan Metz, ed. December 1993.
- ↑ (англ.) Demographic and Social Statistics. United Nations Statistics Division. Архів оригіналу за 25 грудня 2018. Процитовано 9 червня 2015 року.
- ↑ ' Marriages and crude marriage rates : [англ.] : [арх. 30 січня 2018 року] // United Nations Statistical Division. — 2011. — 4 October. — Дата звернення: 29 січня 2018 року.
- ↑ ' Divorces and crude divorce rates : [англ.] : [арх. 30 січня 2018 року] // United Nations Statistical Division. — 2011. — 4 October. — Дата звернення: 29 січня 2018 року.
- ↑ ' Demographic Yearbook Special Census Topics Volume 1 Basic population characteristics : [англ.] : [арх. 30 січня 2018 року] // United Nations Statistical Division. — 2004. — 4 October. — Дата звернення: 29 січня 2018 року.
- ↑ а б в Африка, 1986.
- ↑ International Organization for Migration : [англ.]. — Дата звернення: 12 січня 2017 року. — країни-члени Міжнародної організації з міграції.
- ↑ а б (фр.) Diversité et interculturalité en Algérie. — UNESCO, 2009. p. 9.
- ↑ (англ.) Ruedy, John Douglas (2005). Modern Algeria — The Origins and Development of a Nation. [Архівовано 6 вересня 2015 у Wayback Machine.] Indiana University Press. p. 22. ISBN 9780253217820.
- ↑ (ісп.) De Epalza, Mikel (2011). El español hablado en Túnez por los moriscos (siglos XVII—XVIII). [Архівовано 7 липня 2016 у Wayback Machine.] Universitat de València. pp. 32–38–39–444. ISBN 9788437084152.
- ↑ (тур.) Turkish Embassy in Algeria (2008). Cezayir Ülke Raporu 200. Ministry of Foreign Affairs: 4.
- ↑ (англ.) Ruedy, John Douglas (2005). Modern Algeria: The Origins and Development of a Nation. Indiana University Press. p. 22. ISBN 0-253-21782-2.
- ↑ (англ.) Stone, Martin (1997). The Agony of Algeria. C. Hurst & Co. Publishers. p. 29. ISBN 1-85065-177-9.
- ↑ (італ.) De Azevedo, Raimond Cagiano (1994). Migration and Development Co-Operation. [Архівовано 6 вересня 2015 у Wayback Machine.] Council of Europe. p. 25. ISBN 9789287126115.
- ↑ (англ.) Cook, Bernard A. (2001). Europe since 1945: an encyclopedia. New York: Garland. p. 398. ISBN 0-8153-4057-5.
- ↑ (англ.) Semino et al. (2004), Origin, Diffusion, and Differentiation of Y-Chromosome Haplogroups E and J.
- ↑ (англ.) Myles, S., Bouzekri, N., Haverfield, E. et al. (2005) Genetic evidence in support of a shared Eurasian-North African dairying origin. [Архівовано 1 серпня 2016 у Wayback Machine.] — Human Genetics June 2005, Volume 117, Issue 1, pp. 34–42. DOI:10.1007/s00439-005-1266-3
- ↑ (англ.) Robino C. et al. (2008), Analysis of Y-chromosomal SNP haplogroups and STR haplotypes in an Algerian population sample. — Int J Legal Med. 2008 May;122(3):251-5. Epub 2007 Oct 2. PMID 17909833 DOI:10.1007/s00414-007-0203-5
- ↑ а б (англ.) Arredi, Barbara et al. (2004), A Predominantly Neolithic Origin for Y-Chromosomal DNA Variation in North Africa. [Архівовано 2 квітня 2017 у Wayback Machine.] — Am J Hum Genet. 2004 Aug; 75(2): pp. 338—345. DOI:10.1086/423147
- ↑ Алжир [Архівовано 15 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
- ↑ (англ.) Marion Mill Preminger (1961). The sands of Tamanrasset: the story of Charles de Foucauld. [Архівовано 6 вересня 2015 у Wayback Machine.] Hawthorn Books.
- ↑ (англ.) Stokes, Jamie (2009). Encyclopedia of the Peoples of Africa and the Middle East: L to Z. [Архівовано 6 вересня 2015 у Wayback Machine.] Infobase Publishing. p. 21. ISBN 978-1-4381-2676-0.
- ↑ (англ.) Oxford Business Group (2011). The Report: Algeria 2011. [Архівовано 6 вересня 2015 у Wayback Machine.] Oxford Business Group. p. 9. ISBN 978-1-907065-37-8.
- ↑ а б Алжір [Архівовано 3 лютого 2016 у Wayback Machine.] // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ а б (англ.) Algerian Nationality Code, Law no. 63-69 of Mar. 27, 1963, section 34.
- ↑ а б (англ.) Michael M. Laskier North African Jewry in the Twentieth Century: The Jews of Morocco, Tunisia, and Algeria. [Архівовано 3 лютого 2016 у Wayback Machine.] — NYU Press, 1994. — 400 p.
- ↑ а б (англ.) Jews of Algeria. [Архівовано 8 серпня 2016 у Wayback Machine.] — Jewish Virtual Library.
- ↑ Значна кількість держав і територій розрізняють статуси державної, національної і офіційної мов. Державні мови у різних країнах мають різний правовий статус, або його відсутність, сферу застосування. У даному випадку під офіційною мовою розуміється мова, якою користуються державні, адміністративні, інші управлінські органи конкретних територій у повсякденному діловодстві.
- ↑ (фр.) Avant projet de revision de la constitution. [Архівовано 22 травня 2016 у Portugese Web Archive] — Presidence de La Republique, 28 Décembre 2015.
- ↑ (фр.) Présentation de l'Algérie. [Архівовано 21 серпня 2016 у Wayback Machine.] — Міністерство закордонних справ Франції, 23 жовтня 2012 року.
- ↑ (фр.) La mondialisation, une chance pour la francophonie. [Архівовано 2013-05-13 у Wayback Machine.] — Colloque au Sénat les 27 et 28 avril 2006, organisé par francofffonies!
- ↑ (англ.) Justin Dargin Algeria's liberation terrorism and Arabization. [Архівовано 10 травня 2013 у Wayback Machine.] — New York Times Blog, 19 листопада 2008 року.
- ↑ (фр.) Le dénombrement des francophones. [Архівовано 2013-10-12 у Wayback Machine.] — Organisation internationale de la Francophonie, 2010.
- ↑ (англ.) Pew Research Center's Religion & Public Life Project: Algeria. [Архівовано 16 грудня 2013 у Wayback Machine.] — Pew Research Center, 2010.
- ↑ (англ.) Tore Kjeilen Ibadi [Архівовано 16 січня 2016 у Wayback Machine.] — LookLex Encyclopedia.
- ↑ (англ.) Ibadis and Kharijis.
- ↑ (англ.) Johnstone, Patrick; Miller, Duane Alexander (2015). «Believers in Christ from a Muslim Background: A Global Census». [Архівовано 28 вересня 2019 у Wayback Machine.] Interdisciplinary Journal of Research on Religion 11: 8. Volume 11. 2015.
- ↑ Trafficking in Persons Report 2013 : [англ.] / Office to Monitor and Combat Trafficking in Persons // U.S. State Department. — . — Дата звернення: 12 січня 2018 року. — щорічна доповідь про моніторинг та боротьбу з торгівлею людьми за 2013 рік.
- ↑ UNODC report on human trafficking exposes modern form of slavery : [англ.] // UNODC. — . — Дата звернення: 12 січня 2018 року. — доповідь про стан боротьби з торгівлею людьми у світі за 2009 рік.
- ↑ (фр.) Population et Démographie [Архівовано 4 червня 2012 у Archive.is] — Office National des Statistiques.
- Атлас. 10—11 клас. Економічна і соціальна географія світу / упорядники : О. Я. Скуратович, Н. І. Чанцева. — К. : ДНВП «Картографія», 2010. — ISBN 978-966-475-639-3.
- Атлас світу / голов. ред. І. С. Руденко ; зав. ред. В. В. Радченко ; відп. ред. О. В. Вакуленко. — К. : ДНВП «Картографія», 2005. — 336 с. — ISBN 9666315467.
- Безуглий В. В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн : Навчальний посібник. — К. : ВЦ «Академія», 2007. — 704 с. — ISBN 978-966-580-239-6.
- Безуглий В. В., Козинець С. В. Регіональна економічна і соціальна географія світу : Навчальний посібник. — видання 2-ге, доп., перероб. — К. : ВЦ «Академія», 2007. — 688 с. — ISBN 966-580-144-9.
- Головченко В. І., Кравчук О. Країнознавство: Азія, Африка, Латинська Америка, Австралія і Океанія. — К., 2006. — 335 с. — ISBN 966-8939-04-2.
- Головченко В., Кравчук О. Країнознавство: Азія, Африка, Латинська Америка, Австралія і Океанія. — К., 2006. — 335 с. — ISBN 966-8939-04-2.
- Гудзеляк І. І. Географія населення: Навчальний посібник / І. Гудзеляк. — Л. : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. — 232 с. — ISBN 978-966-613-599-8.
- Дахно І. І. Країни світу: Енциклопедичний довідник / І. І. Дахно, С. М. Тимофієв. — К. : Мапа, 2011. — 606 с. — (Бібліотека нового українця) — ISBN 978-966-8804-23-6.
- Дахно І. І. Економічна географія зарубіжних країн : навчальний посібник. — К. : Центр учбової літератури, 2014. — 319 с. — ISBN 978-611-01-0682-5.
- Джаман В. О. Регіональні системи розселення: демографічні аспекти. — Чернівці : Рута, 2003. — 392 с. — ISBN 9665685988.
- Дорошенко Л. С. Демографія: Навчальний посібник. — К. : МАУП, 2005. — 112 с. — ISBN 966-608-442-2.
- Дубович І. А. Країнознавчий словник-довідник. — 5-те вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2008. — 839 с. — ISBN 978-966-346-330-8.
- Економічна і соціальна географія країн світу. Навчальний посібник / За ред. Кузика С. П. — Л. : Світ, 2002. — 672 с. — ISBN 966-603-178-7.
- Загальна медична географія світу / В. О. Шевченко [та ін.] — К. : [б.в.], 1998. — 178 с.
- Книш М. М., Мамчур О. І. Регіональна економічна і соціальна географія світу (Латинська Америка та Карибські країни, Африка, Азія, Океанія) : навч. посіб. — Л. : ЛНУ ім. Івана Франка, 2013. — 368 с. — ISBN 978-617-10-0007-0.
- Книш М. М., Мамчур О. І. Регіональна економічна і соціальна географія світу (Латинська Америка та Карибські країни, Африка, Азія, Океанія) : навч. посіб. — Л. : ЛНУ ім. Івана Франка, 2013. — 368 с. — ISBN 978-617-10-0007-0.
- Крисаченко В. С. Динаміка населення: Популяційні, етнічні та глобальні виміри. — К. : Видавництво Національного інституту стратегічних досліджень, 2005. — 368 с. — ISBN 966-554-083-1.
- Любіцева О. О., Мезенцев К. В., Павлов С. В. Географія релігій. — К. : АртЕК, 1999. — 504 с. — ISBN 966-505-006-0.
- Масляк П. О. Країнознавство. — К. : Знання, 2007. — 292 с. — (Вища освіта XXI століття)
- Масляк П. О., Дахно І. І. Економічна і соціальна географія світу / П. О. Масляк, І. І. Дахно ; за ред. П. О. Масляка. — К. : Вежа, 2003. — 280 с. — ISBN 966-7091-53-8.
- Рудик С. К. Алжирія (Країна сироко та блакитного неба). — К. : АН ВШ України, 2005. — 156 с. — ISBN 966-95902-6-4.
- (англ.) Hadjeres S. Culture, independance et revolution en Algerie 1880—1980. — P., 1981.
- (англ.) Zahia Ouadah-Bedidi, Jacques Vallin, Ibtihel Bouchoucha. Unexpected developments in Maghrebian fertility // Population Societies. — 2012. — № 486 (February).
- (рос.) Алжир // Демографический энциклопедический словарь / главн. ред. Валентей Д. И. — М. : Советская энциклопедия, 1985. — 608 с.
- (рос.) Алжир // Африка: энциклопедический справочник [в 2-х тт.] / гл. ред. А. А. Громыко. — М. : Советская энциклопедия, 1986. — Т. 1. — 672 с.
- (рос.) Аршаруни Н. А. и др. Алжир // Страны и народы. Африка. Общий обзор. Северная Африка / Редкол. : А. А. Громыко и др. — М. : «Мысль», 1982. — 349 с. — (Страны и народы) — 180 тис. прим.
- (рос.) Алжир. Справочник. — М., 1977.
- (рос.) Атлас народов мира / Отв. ред. С. И. Брук и В. С. Апенченко. — М. : ГУГК ГГК СССР и Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая АН СССР, 1964. — 185 с. — 20 тис. прим.
- (рос.) Вирабов А. Г. Очерки экономического и социального развития Алжира. — М. : Наука, 1981. — 200 с.
- (рос.) Горнунг М. Б. Алжирия (физико-географическая характеристика). — М. : Географгиз, 1958. — 288 с.
- (рос.) Культура современного Алжира. Сборник статей / Под редакцией Р. Г. Ланда. — М. : Институт народов Азии АН СССР, 1961. — 93 с.
- (рос.) Лаппо Г. М. География городов: Учебное пособие для географических факультетов вузов. — М. : Туманит, изд. центр ВЛАДОС, 1997. — 476 с. — ISBN 5-691-00047-0.
- (рос.) Луцкий В. Б. Новая история арабских стран. — М. : Наука, 1966. — 372 с.
- (рос.) Новейшая история арабских стран (1917—1985) / Отв. ред. В. В. Наумкин. — М. : Наука, 1988. — 640 с.
- (рос.) Численность и расселение народов мира. Этнографические очерки / под ред. С. И. Брука. — М. : Издательство АН СССР, 1962. — 487 с.
- (рос.) Эгрето М. Алжирская нация существует. — М. : Издательство восточной литературы, 1958. — 190 с. — 5700 прим.
- (рос.) Ягельский А. География населения. — М. : Прогресс, 1980. — 383 с.
- (фр.) Breil J. La population algerienne. Etude de demographic quantitative, P., 1957.
- (фр.) Ageron Ch.-R., Les Algeriens muslimans et la France (1871—1919), t. 1—2, P., 1968.
- (фр.) Bourdieu P., Sociologie de lAlgerie, 2 ed., P., 1961.
- (фр.) Despois J., Raunal R., Geographie de L'Afrique du Nord-Ouest., P., 1967.
- (фр.) Lacherat M., L'Algerie: nation et societe, P., 1965.
- (фр.) Vatin J.-C., L'Algerie politique: histoire et societe. P., 1974.
- (фр.) Національне статистичне бюро Алжиру. [Архівовано 24 березня 2018 у Wayback Machine.]
- World Population Prospects : [англ.] // United Nation. Department of Economic and Social Affairs. — демографічні показники населення світу.
- Global Health Observatory : [англ.] // World Health Organization (WHO). — медико-статистичні показники Алжиру.
- Demographic and Health Surveys : [англ.] // U.S. Agency for International Development. — репрезентативні дані про стан здоров'я і населення в країнах, що розвиваються.
- At a glance: Algeria. Statistics and Monitoring : [англ.] // UNICEF. — статистичні дані про стан і становище дітей в Алжиру.
- Algeria. World Bank Open Data : [англ.] // The World Bank. — статистично-економічні показники Алжиру від Світового банку (ВБ).
- Algeria. Country Profile : [англ.] // International Labor Organization. — економіко-статистичні показники Алжиру від Міжнародної організації праці.
- United Nations Development Programme in Algeria : [англ.] // UNDP. — сторінка локального відділення Програми розвитку ООН.
- United Nations Economic Commission for Europe (UNECE) : [англ.]. — Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК ООН).
- World Population Estimates : [англ.] // U.S. Census Bureau. — оцінки населення світу.
Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії. |