Населення Туреччини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Населення Туреччини
Шаблон:Alt
Ріст чисельності населення країни
Чисельність 79,414 млн осіб
Густота 102,2 особи/км²
Природний приріст 1,26 ‰
Народжуваність 16,33 ‰
Смертність 5,88 ‰
Середня тривалість життя 74,57 року
 • чоловіків 72,26 року
 • жінок 77 року
Смертність немовлят 18,87 ‰
Коефіцієнт міграції 2,16 ‰
Вікова структура
до 14 років 25,45 %
15–64 років 67,46 %
старіші за 65 років 7,09 %
Статева структура
загалом 1,01 чол./жін.
при народженні 1,05 чол./жін.
до 15 років 1,05 чол./жін.
у віці 15–64 років 1 чол./жін.
після 65 років 0,8 чол./жін.
Етнічні групи
Нація турки
Найбільший етнос турки
Національні меншини курди
Мови
Офіційна турецька
Також у побуті курдська

Населення Туреччини. Чисельність населення країни 2015 року становила 79,414 млн осіб (19-те місце у світі)[1]. Чисельність турків стабільно збільшується, народжуваність 2015 року становила 16,33 ‰ (118-те місце у світі), смертність — 5,88 ‰ (170-те місце у світі), природний приріст — 1,26 % (93-тє місце у світі) .

Історія[ред.ред. код]

Основне населення країни — турки. Слід зазначити, що сама ця назва стала поширеною опісля проголошення Туреччини республікою в 1923 році — до того в суспільстві було поширене наймення османи. Мустафа Кемаль запропонував взяти назву «турки» (по-турецьки «тюрк») вважаючи, що це сприяє згуртуванню тюркомовних народів, а відповідно тому й республіку назвати Туреччиною. Таким чином в нову історичну епоху османи стали турками, а Османська імперія стала Турецькою республікою.

Природний рух[ред.ред. код]

На момент утворення Турецької республіки чисельність її населення оцінювалася у 12 532 000 осіб. З того часу в країні було проведено 12 переписів населення, згідно з якими від 1927 року населення країни зросло в 4,4 раза, причому тільки з 1950 по 1985 роки — в 2,5 раза. Швидке зростання населення, яке перевищило 2005 року 70 мільйонів, залишається важливою проблемою країни.

Відтворення[ред.ред. код]

Народжуваність у Туреччині, станом на 2015 рік, дорівнює 16,33 ‰ (118-те місце у світі)[1]. Коефіцієнт потенційної народжуваності 2015 року становив 2,05 дитини на одну жінку (114-те місце у світі)[1]. Рівень застосування контрацепції 73 % (станом на 2008 рік)[1]. Середній вік матері при народженні першої дитини становив 22,3 року (оцінка на 2010 рік)[1].

Смертність у Туреччині 2015 року становила 5,88 ‰ (170-те місце у світі)[1].

Природний приріст населення в країні 2015 року становив 1,26 % (93-тє місце у світі)[1].

Вікова структура[ред.ред. код]

Віково-статева піраміда населення Туреччини, 2015 рік (англ.)

Середній вік населення Туреччини становить 30,5 року (112-те місце у світі): для чоловіків — 30,1, для жінок — 31 рік[1]. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 74,57 року (115-те місце у світі), для чоловіків — 72,26 року, для жінок — 77 року[1].

Вікова структура населення Туреччини, станом на 2015 рік, виглядає наступним чином:

  • діти віком до 14 років — 25,45 % (10 339 731 чоловік, 9 868 005 жінок);
  • молодь віком 15-24 роки — 16,25 % (6 587 897 чоловіків, 6 314 306 жінок);
  • дорослі віком 25-54 роки — 43,07 % (17 323 965 чоловіків, 16 878 498 жінок);
  • особи передпохилого віку (55-64 роки) — 8,15 % (3 216 877 чоловіків, 3 253 891 жінки);
  • особи похилого віку (65 років і старіші) — 7,09 % (2 498 187 чоловіків, 3 132 911 жінок)[1].

Шлюбність — розлучуваність[ред.ред. код]

Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 8,0; коефіцієнт розлучуваності — 1,6; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — 20 (дані за 2011 рік)[2][3]. Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб дорівнює 27,4 року, жінки — 24,3 року, загалом — 25,9 року (дані за 2014 рік)[4].

Розселення[ред.ред. код]

Густота населення країни 2015 року становила 102,2 особи/км² (108-ме місце у світі)[1]. Розподіл жителів по території Туреччини вкрай нерівномірний, найбільш густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, а також райони, що прилягають до Егейського моря. Найбільше місто країни — Стамбул, найменш населений район — Хакк'ярі.

Урбанізація[ред.ред. код]

Докладніше: Міста Туреччини

Туреччина високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 73,4 % населення країни (станом на 2015 рік), темпи зростання частки міського населення — 1,97 % (оцінка тренду за 2010—2015 роки)[1].

Головні міста держави: Стамбул — 14,164 млн осіб, Анкара (столиця) — 4,75 млн осіб, Ізмір — 3,04 млн осіб, Бурса — 1,923 млн осіб, Адана — 1,83 млн осіб, Газіантеп — 1,528 млн осіб (дані за 2015 рік)[1].

Шаблон:Найбільші міста Туреччини

Міграції[ред.ред. код]

Річний рівень імміграції 2015 року становив 2,16 ‰ (50-те місце у світі)[1]. Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими.

Біженці й вимушені переселенці[ред.ред. код]

Станом на 2016 рік, в країні постійно перебуває 103 тис. біженців з Іраку, 2,7 млн з Сирії[1]. У той самий час у країні, станом на 2015 рік, налічується 954 тис. внутрішньо переміщених осіб через збройне протистояння уряду з курдськими повстанцями 1984—2005 років на сході[1].

У країні мешкає 780 офіційно зареєстрованих осіб без громадянства[1].

Туреччина є членом Міжнародної організації з міграції (IOM)[5].

Расово-етнічний склад[ред.ред. код]

Етнічний склад (2008 рік)[1]
Етнос: Відсоток:
турки
  
75%
курди
  
18%
інші
  
7%
Докладніше: Народи Туреччини

Головні етноси країни: турки — 70-75 %, курди — 18 %, інші нацменшини — 7-12 % населення (оціночні дані за 2008 рік)[1].

У статті 66-й Конституції Турецької Республіки визначається поняття «турків», як таких «хто пов'язаний з турецькою державою через зв'язок громадянства», тому легальне використання слова «турецький», як громадянин Туреччини відрізняється від етнічного визначення цього слова. Тим не менше, більшість населення Туреччини є етнічними турками або ж тюрками. Взагалі, слово «турок» чи «турецький» також має ширше значення в історичному контексті, тому що, деколи, особливо в минулому, його використовували для позначення всіх мусульманських жителів Османської імперії, незалежно від їхньої етнічної приналежності[6].

Окрім титульної нації — турків, в країні визначена категорія «визнаних етнічних меншин» й «невизнаних етнічних меншин». Далебі, частіше буває, що невизнані меншини в кілька разів чи десятків разів перевищують, чисельно, визнані меншини, що пов'язується їз складними політико-суспільними взаємостосунками в країні. Відповідно до умов Лозаннського договору за такими групами закріплений статус меншин і, отже, вони користуються всіма правами національних меншин, яким намагається дотримуватися владна верхівка країни. До визнаних меншин відносять — вірменів, греків, юдеїв.

Питання щодо етнічних особливостей на території сучасної Туреччини є часто обговорювані і визначається, як доволі протирічливе. Оскільки цифри, що опубліковуються в різних джерелах не завше відповідають дійсності через політичні та конфронтаційні особливості в турецькому суспільстві. Незважаючи переписи населення, що проводяться систематично і на яких визначаються різноманітні фактори існування турецького суспільства, ці переписи ніколи не торкалися етнічної тематики за для визначення національного складу в країні, тому вже склалася традиція, що більшість мешканців країни, незалежно від свого походження, вважають себе спочатку турками, а вже потім згадують своє походження. Тому, підрахувати чисельність етносів, навіть приблизно, буває дуже важко, водночас, державними органами привідкриті деякі цифри, на основі яких можна вималювати, частково, етнічну палітру Туреччини[7].

Основні етнічні меншини:

  • Нащадки різних тюркських народів

Українська діаспора[ред.ред. код]

Мови[ред.ред. код]

Мови Туреччини (2015 рік)[1]
Мова: Відсоток:
турецька
  
80%
курдська
  
10%
інші
  
10%
Докладніше: Мови Туреччини

Офіційна мова[8]: турецька. Інші поширені мови: курдська, інші мови етнічних меншин. Туреччина, як член Ради Європи, не підписала Європейську хартію регіональних мов[9].

Турецьку мову 80 % населення вважають за рідну, а ще 10-15 % сприймають її як другу мову. Урядом та суспільством мова сприймається як важливий чинник турецької ідентичності в сьогоднішній Туреччині. Як свідчить 42 стаття Конституції Туреччини:

« Ніяка мова, крім турецької, не повинна викладатися як рідна мова турецьким громадянам у будь-яких освітніх навчальних закладах країни. Іноземні мови, які необхідно викладати в освітніх навчальних закладах, і правила, яких потрібно дотримуватися при проведенні навчання в школах з вивченням іноземних мов, визначаються відповідним законом. Положення міжнародних угод зберігаються.  »

Такий офіційно-урядовий погляд на мовні питання нерідко критикується правозахисними організаціями світу, оскільки згідно з офіційною точкою зору в країні є тільки три етно-мовних меншини: греки, вірмени і євреї, права яких гарантовані Лозанським мирним договором 1923 року. Розмови ж про які-небудь інших меншини та їх претензії в мовних питаннях турецький уряд вважає сепаратизмом[10].

Тим не менше в країні говорять приблизно 50 мовами, носії яких за різними оцінками становлять від 10 до 25 % населення Туреччини. Найбільшими мовами після турецької є північнокурдська (курманджі) і зазакі (дімле), якими послуговоються поміж собою курди. Саме через різночитання та трактування чисельності цих мов, настільки різниться загальна чисельність нетюркського населення країни. Загалом в країні спостерігається 5 різних мовних сімей, не-турецької етнічної групи, якими послуговуються етнічні меншини в країні. Найбільшвживані й яскраві представники мовного різноманіття країни:

Останній перепис населення Туреччини, в якому ставилося питання щодо мови, було проведено 1965 року. Хоча нерідко вважається, що дані про мови етнічних меншин у країні (згідно з тим переписом) помітно занижені, але він єдиний який дає хоч мінімальна число етнічних мовців, а з іншого — досить вірно відмічає мовний розподіл по провінціях країни. Для турецького суспільства, в цілому, характерне слабке знання іноземних мов. За даними на 2006 рік 17 % жителів країни могли послуговуватися англійською мовою (в різних степінях її володіння), 4 % — німецьку мову, 1 % — французьку і 1 % — розмовляють частково по-російськи.

Так склалося історично, що територія теперішньої Туреччини була колискою для багатьох знаних, а нині вимерлих мов, які таки дещицею поповнили турецьку мову. До них відносяться: хеттська мова — найдавніша індоєвропейська мова, підтвердженням якої існує давнє письмове свідчення (близько 1600 до н. е. аж до 1100 до н. е., коли існувала Хеттська імперія); іншими були анатолійські мови — лувійська мова, а потім лікійська мова, лідійська мова і мільян мова, які вимерли в часі першого століття до нашої ери через еллінізацію Анатолії та експансією еллінської культури, їм частково вдалося перетворитися в різних діалекти елінської мови, яка згодом стає спільною мовою для всіх мшканців Малої Азії. Урартська мова, що належить до хуррито-урартської мовної сім'ї існувала у Східній Анатолії навколо озера Ван, якою послуговувалися за часів царства Урарту (приблизно з дев'ятого століття до н. е. до шостого століття). Також тут розвивалися фригійська мова, аккадська мова (у вигляді ассирійської мови), старогрецька мова, візантійська мова, класична вірменська мова, латинська мова і класична сирійська мова, арамейська мова релігійних християн.

Чисельність носіїв мов, згідно перепису 1965 року[11]
Мова Рідна мова Розмовна мова Друга мова
Абазинська мова 4 563 280 7 556
Албанська мова 12 832 1 075 39 613
Арабська мова 365 340 189 134 167 924
Вірменська мова 33 094 1 022 22 260
Боснійська мова 17 627 2 345 34 892
Болгарська мова 4 088 350 46 742
Болгарська мова 23 138 2 776 34 234
Чеченська мова 7 563 2 500 5 063
Черкеська 58 339 6 409 48 621
Хорватська мова 45 1 1 585
Чеська мова 168 25 76
Нідерландська мова 366 23 219
Англійська мова 27 841 21 766 139 867
Французька мова 3 302 398 96 879
Грузинська мова 34 330 4 042 44 934
Німецька мова 4 901 790 35 704
Грецька мова 48 096 3 203 78 941
Італійська мова 2 926 267 3 861
Курдська мова (Курманджі) 2 219 502 1 323 690 429 168
Ладіно 9 981 283 3 510
Лазська мова 26 007 3 943 55 158
Перська мова 948 72 2 103
Польська мова 110 20 377
Португальська мова 52 5 3 233
Румунська мова 406 53 6 909
Російська мова 1 088 284 4 530
Сербська мова 6 599 776 58 802
Іспанська мова 2 791 138 4 297
Турецька мова 28 289 680 26 925 649 1 387 139
Зазакі 150 644 92 288 20 413
Разом 31 009 934 28 583 607 2 786 610

Поширення мов (рідна материнська мова) у Туреччині по адміністративним одиницям, станом на 1965 рік.

Релігії[ред.ред. код]

Релігії в Туреччині (2009 рік)[1]
Віросповідання: Відсоток:
мусульмани
  
99.8%
інші
  
0.2%

Головні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни: іслам — 99,8 % (переважно сунізм), інші — 0,2 % (переважно християнство, юдаїзм)[1].

Туреччина — світська держава, вона стала справжнім першовідкривачем-«піонером» такого суспільного ладу в ісламському світі. Іслам як державну релігію, було скасовано Ататюрком 1928 року і відповідно сформована законодавча база, щодо унеможливлення впливу релігійного керівництва на владні чинники, натомість турецькою Конституцією передбачається свобода віросповідання і совісті[12][13]. Близько 99 % населення декларує свою релігійну приналежність, натомість, незалежні опитування показують, що близько 3 % дорослого населення не визначили свій зв'язок з релігією, стверджуючи, що «не мають релігійних переконання» або «не вірять в релігійні доктрини»[14].

У країні існує велика мусульманська меншина алавітів (10-15 %), в рамках шиїтської спільноти послідовників ісламу[15], а також деякі інші малочисельні суфійські практики[16]. У країні запроваджена релігійно-світська інституція на чолі з Головуючим у справах релігій (Diyanet Іслер Başkanlığı), він тлумачить Ханафі — ісламські школи права і несе відповідальність за діяльність та функціонування в країні 75 000 зареєстрованих мечетей і розподіл місцевих і провінційних імамів[17].

Крім того, офіційні урядові дані свідчать про наявність в країні 100 000 осіб, що сповідують інші, не мусульманські вірування[18]. Це переважнохристияни, здебільшого Вірменської Апостольської церкви, Ассирійської Церкви Сходу і Грецької православної церкви (64 тис. осіб) та віряни юдеї, переважно сефариди (26 тис. осіб)[19].

Історично склалося, що Православна Церква мала свій головний осередок у Царгороді (Константинополі), теперішньому Стамбулі. Від четвертого століття православний світ формувався навколо Константинополя, що став осідком Константинопольського патріарха. Проте нині турецький уряд не визнає екуменічного статусу Патріарха Варфоломія I, який є найстаршим серед рівних єпископів в традиційній ієрархії православного християнства, тому діяльність духовенства та керівництва цієї Церкви відбувається за суттєвого обмеження. Більшість земель та майна Церкви і духовні школи, в тому числі духовна семінарія Халкі, були конфісковані, а християни, як і раніше, широко переслідувані в Туреччині[20].

Туреччина славиться численними релугійно-культовими спорудами, частина яких має світове значення. У країні діє велика кількість мечетей — 78 000. Крім того, зареєстрована 321 громада — різних християнських вірувань і напрямків з своїми церквами, існують 36 іудейських синагог, а також численні історичні культові споруди, які вважаються культурною спадщиною країни.

Освіта[ред.ред. код]

Рівень письменності 2015 року становив 95 % дорослого населення (віком від 15 років): 98,4 % — серед чоловіків, 91,8 % — серед жінок[1]. Державні витрати на освіту складають 2,9 % від ВВП країни, станом на 2006 рік (142-ге місце у світі)[1]. Середня тривалість освіти становить 16 років, для хлопців — до 17 років, для дівчат — до 16 років (станом на 2013 рік).

Середня і професійна[ред.ред. код]

Вища[ред.ред. код]

Охорона здоров'я[ред.ред. код]

Забезпеченість лікарями в країні на рівні 1,71 лікаря на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[1]. Забезпеченість лікарняними ліжками в стаціонарах — 2,5 ліжка на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[1]. Загальні витрати на охорону здоров'я 2014 року склали 5,4 % від ВВП країни (103-тє місце у світі)[1].

Смертність немовлят до 1 року, станом на 2015 рік, становила 18,87 ‰ (93-тє місце у світі); хлопчиків — 20,13 ‰, дівчаток — 17,55 ‰[1]. Рівень материнської смертності 2015 року становив 16 випадків на 100 тис. народжень (139-те місце у світі)[1].

Туреччина входить до складу ряду міжнародних організацій: Міжнародного руху (ICRM) і Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRCS), Дитячого фонду ООН (UNISEF), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO).

Захворювання[ред.ред. код]

Кількість хворих на СНІД невідома, дані про відсоток інфікованого населення в репродуктивному віці 15-49 років відсутні[1]. Дані про кількість смертей від цієї хвороби за 2014 рік відсутні[1].

Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2014 року становила 29,4 % (36-те місце у світі); частка дітей віком до 5 років зі зниженою масою тіла становила 1,9 % (оцінка на 2014 рік)[1]. Ця статистика показує як власне стан харчування, так і наявну/гіпотетичну поширеність різних захворювань.

Санітарія[ред.ред. код]

Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 100 % населення в містах і 100 % в сільській місцевості; загалом 100 % населення країни[1]. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 98,3 %, в сільській місцевості — 85,5 %, загалом по країні — 94,9 % (станом на 2015 рік)[1].

Соціально-економічне положення[ред.ред. код]

Співвідношення осіб що в економічному плані залежать від інших до осіб працездатного віку (15-64 роки) загалом становить 49,7 % (станом на 2015 рік): частка дітей — 38,4 %; частка осіб похилого віку — 11,3 %, або 8,9 потенційно працездатних на 1 пенсіонера[1]. Загалом дані показники характеризують рівень затребуваності державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я і пенсійного забезпечення, відповідно. За межею бідності 2010 року перебувало 16,9 % населення країни[1].

Трудові ресурси[ред.ред. код]

Загальні трудові ресурси 2015 року становили 29,4 млн осіб, з яких 1,2 млн працюють за кордоном (21-ше місце у світі)[1]. Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: аграрне, лісове і рибне господарства — 25,5 %; промисловість і будівництво — 26,2 %; сфера послуг — 48,4 % (2010)[1]. 321,8 тис. дітей у віці від 7 до 14 років (3 % від загальної кількості) 2006 року були залучені до дитячої праці[1]. Безробіття 2015 року дорівнювало 10,4 % працездатного населення, 2014 року — 10 % (119-те місце у світі); серед молоді у віці 15-24 років ця частка становила 17,8 %, серед юнаків — 16,6 %, серед дівчат — 20,2 % (66-те місце у світі)[1].

Кримінал[ред.ред. код]

Наркотики[ред.ред. код]

Світові маршрути наркотрафіку (англ.)

Ключова транзитна країна на шляху наркотрафіку південно-східноазійського героїну до Західної Європи, і незначної кількості до США; важливим пунктом на цьому шляху виступає Стамбул. У країні розвинена мережа лабораторій, що перетворюють імпортований морфін на героїн. Уряд намагається підтримувати суворий контроль над районами законного вирощування опійного маку та над виходом концентрату макової соломи. У державі бракує органів по боротьбі й контролю з відмиванням грошей[1].

Торгівля людьми[ред.ред. код]

Згідно щорічної доповіді про торгівлю людьми (англ. Trafficking in Persons Report) Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США, уряд Туреччини докладає значних зусиль в боротьбі з явищем примусової праці, сексуальної експлуатації, незаконною торгівлею внутрішніми органами, але законодавство відповідає мінімальним вимогам американського закону 2000 року щодо захисту жертв (англ. Trafficking Victims Protection Act’s) не в повній мірі, країна знаходиться у списку другого рівня[21][22].

Гендерний стан[ред.ред. код]

Статеве співвідношення (оцінка 2015 року):

  • при народженні — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці до 14 років — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 15-24 років — 1,04 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 25-54 років — 1,03 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 55-64 років — 0,99 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці старше за 64 роки — 0,8 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • загалом — 1,01 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої[1].

Демографічні дослідження[ред.ред. код]

Населення Туреччини
Рік Населення Зміна
1927 13 648 270
1935 16 158 018 +18.4%
1940 17 820 950 +10.3%
1945 18 790 174 +5.4%
1950 20 947 188 +11.5%
1955 24 064 763 +14.9%
1960 27 754 820 +15.3%
1965 31 391 421 +13.1%
1970 35 605 176 +13.4%
1975 40 347 719 +13.3%
1980 44 736 957 +10.9%
1985 50 664 458 +13.2%
1990 56 473 035 +11.5%
2000 67 803 927 +20.1%
2010 73 722 988 +8.7%
2015 78 741 053 +6.8%
Джерело: Дані управління статистики Туреччини[23][24]

Демографічні дослідження в країні ведуться рядом державних і наукових установ:

  • .

Переписи[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф (англ.) Turkey // The World Factbook. — Central Intelligence Agency, 2015. ISSN 1553-8133.
  2. (англ.) Marriages and crude marriage rates. — United Nations Statistical Division, 2011.
  3. (англ.) Divorces and crude divorce rates. — United Nations Statistical Division, 2011.
  4. (англ.) Marriage indicators — Eurostat, European Commission, 10 August 2016.
  5. (англ.) International Organization for Migration.
  6. (англ.) American Heritage Dictionary (2000). The American Heritage Dictionary of the English Language: Fourth Edition — "Turk". Houghton Mifflin Company. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2006-12-27. 
  7. (англ.) Andrews, Peter A. Ethnic groups in the Republic of Turkey. Beiheft Nr. B 60, Tübinger Atlas des Vorderen Orients, Wiesbaden: Reichert Publications, 1989, ISBN 3-89500-297-6; + 2nd enlarged edition in 2 vols., 2002, ISBN 3-89500-229-1.
  8. Значна кількість держав і територій розрізняють статуси державної, національної і офіційної мов. Державні мови у різних країнах мають різний правовий статус, або його відсутність, сферу застосування. У даному випадку під офіційною мовою розуміється мова, якою користуються державні, адміністративні, інші управлінські органи конкретних територій у повсякденному діловодстві.
  9. (англ.) European Charter for Regional or Minority Languages. The list of signatories.
  10. Questions and Answers: Freedom of Expression and Language Rights in Turkey. New York: Human Rights Watch. 2002-04. 
  11. (англ.) Heinz Kloss & Grant McConnel, Linguistic composition of the nations of the world, vol,5, Europe and USSR, Québec, Presses de l'Université Laval, 1984. ISBN 2-7637-7044-4
  12. (англ.) ICL — International Constitutional Law — Turkey Constitution.
  13. (англ.) Turkey: Islam and Laicism Between the Interests of State, Politics, and Society (PDF). Peace Research Institute Frankfurt. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2008-10-19. 
  14. (англ.) KONDA Research and Consultancy — Religion, Secularism and the veil in daily life.
  15. (англ.) Miller, Tracy, ред. (October 2009). Mapping the Global Muslim Population: A Report on the Size and Distribution of the World's Muslim Population (PDF). Pew Research Center. Процитовано 2009-10-08. 
  16. (англ.) All about Turkey: Sufism.
  17. (англ.) International Religious Freedom Report 2007 Turkey — Bureau of Democracy, Human rights and Labor.
  18. (англ.) Foreign Ministry: 89,000 minorities live in Turkey Today's Zaman (2008-12-15).
  19. (англ.) An Overview of the History of the Jews in Turkey (PDF). American Sephardi Federation. 2006. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2008-10-19. 
  20. (англ.) The Patriarch Bartholomew. 60 Minutes. CBS News. 2009-12-20. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2010-01-11. 
  21. (англ.) Trafficking in Persons Report 2013 — доповідь Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США за 2013 рік.
  22. (англ.) (ісп.) (фр.) Global Report on Trafficking in Persons — доповідь про стан боротьби з торгівлею людьми в світі від Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC) за 2009 рік.
  23. (тур.) Population Statistics And Projections. Turkstat.gov.tr. Процитовано 2014-06-17. 
  24. (тур.) Census of Population ; Social and Economic Characteristics of Population, Turkey. Turkstat.gov.tr. Процитовано 2016-04-15. 

Література[ред.ред. код]

  • Безуглий В. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу / В. В. Безуглий, С. В. Козинець. — К. : Видавничий центр «Академія», 2007. — 688 с.
  • Гудзеляк І. Географія населення: Навчальний посібник / І. Гудзеляк. — Л. : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. — 232 с.
  • Джаман В. О. Регіональні системи розселення: демографічні аспекти. — Чернівці, Рута, 2003. — 392 с.
  • Дорошенко Л. С. Демографія: Навчальний посібник. — К. : МАУП, 2005. — 112 с. ISBN 966-608-442-2
  • Економічна і соціальна географія країн світу. Навчальний посібник / За ред. Кузика С. П. — Л. : Світ, 2002. — 672 с. ISBN 966-603-178-7
  • Загальна медична географія світу / В. О. Шевченко [та ін.]. — К. : [б.в.], 1998. — 178 с.
  • Крисаленко В. С. Динаміка населення: Популяційні, етнічні та глобальні виміри. — К. : НІСД, 2005. 368 с.
  • Любіцева О. О., Мезенцев К. В., Павлов С. В. Географія релігій. — К. : АртЕК, 1999. — 504 с. ISBN 966-505-006-0
  • Масляк П. О. Країнознавство. — К. : Знання, 2007 р. — 292 с.
  • Масляк П. О. Економічна і соціальна географія світу / П. О. Масляк, І. І. Дахно. — К. : Вежа, 2003. — 280 с.
  • Павлов С. В. Географія релігій. — К. : АртЕК, 1999. — 504 с.
  • (рос.) Атлас народов мира. — М. : ГУГК ГГК СССР и Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая АН СССР, 1964. — 185 с.
  • (рос.) Численность и расселение народов мира. Этнографические очерки / под ред. С. И. Брука. — М. : Издательство АН СССР, 1962. — 487 с.
  • (рос.) Лаппо Г. М. География городов: Учебное пособие для географических факультетов вузов. — М. : Туманит, изд. центр ВЛАДОС, 1997. — 476 с.
  • (рос.) Ягельский А. География населения. — М. : Прогресс, 1980. — 383 с.

Посилання[ред.ред. код]

Шаблон:Туреччина в темах

Шаблон:Населення Туреччини