Українська мова

Українська мова
Поширеність української мови (XX ст.)
Поширена в	Україна, Росія, Молдова, Канада, США, Казахстан, Білорусь, Румунія, Польща, Бразилія, Словаччина
Регіон	Східна Європа
Носії	мова спілкування від 41 млн. до ~ 45 млн., друга мова ~15 млн.
Місце	26 або 27
Писемність	кирилиця
Класифікація	Індо-Європейська Слов'янська Східнослов'янська
Офіційний статус
Державна	Україна
Офіційна	ПМР (Молдова)
Регулює	Національна академія наук України
Коди мови
ISO 639-1	uk
ISO 639-2	ukr
ISO 639-3	ukr
SIL	UKR

Украї́нська мо́ва (застарілі назви — ру́ська мо́ва, про́ста мо́ва, вимова [ukrɑˈjınʲsʲkɑ ˈmɔwɑ]) — слов'янська мова, державна в Україні та одна з трьох «офіційних мов на рівних засадах» у невизнаній Придністровській Молдавській Республіці.

За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн. до 45 млн. осіб, вона входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.

Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов’янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім’ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х р.р. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім’ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед слов’янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бесарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально.

Для запису використовується український різновид кирилиці. Українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної родини.

Назви мови, приклади та цитати, статус, класифікація

Писемні та усна мови в Україні, історичні назви мови

Починаючи з середини XI ст. до XVIII ст. на території сучасної України у письмі широко використовувалася церковнослов'янська мова. Як правило, літописці та переписувачі на письмі не відтворювали реальної фонетики мови щоденного вжитку. У Великому князівстві Литовському, починаючи з XIV ст., основою світської літературної норми була тогочасна білоруська мова (або книжна українсько-білоруська мова), існують різні варіанти її змішання з тогочасною розмовною українською мовою. Від початку XVIII ст. в Україні як літературна мова широко вживалася російська, у текстах можна знайти лише невелику кількість українізмів. Лише наприкінці XVIII ст. з’являються перші тексти, написані живою українською мовою.

У різні історичні періоди на території України одночасно використовувалися декілька мов, найчастіше їх було принаймні три: для церкви, для офіційного вжитку та розмовна мова. Нижче подано зведену таблицю мов, що їх використовували в Україні, за Ю. Шевельовим (з зазначенням варіантів назв).

Періоди (за Ю.Шевельовим)	Назви за сферами вжитку (стилями)
	Церковна мова (мова релігійної літератури)	Писемна (книжна, світська) мова	Розмовна мова
IX-XI ст. (протоукраїнський період)	старослов'янська мова (варіанти: давньослов'янська, церковнослов'янська, давньоцерковнослов'янська, староцерковнослов'янська, давньоболгарська, староболгарська)		протоукраїнська (За Ю.Шевельовим два діалектні угруповання південне та північне. Частина останнього з часом увійшла до процесу формування білоруської мови)
середина XI — кінець XIV ст. (давньоукраїнський період)	церковнослов'янська руського ізводу (інша назва: українського ізводу; варіант: старослов'янська)	давньоруська (варіанти: давньокиївська літературна, давньокиївська писемно-літературна, давньоукраїнська; іноді: старослов'янська, церковнослов'янська, староукраїнська, давньосхіднослов'янська)	давньоукраїнська (застаріла назва: південноруська; варіант: давньоруська)
початок XV — середина XVI ст. (ранньосередньоукраїнський період)	церковнослов'янська українського ізводу (варіант: старослов'янська)	староукраїнська літературна, книжна українсько-білоруська (застарілі назви: руська мова, західноруська, західноруська писемна мова; варіант: українсько-білоруська ділова; іноді: канцелярська)	староукраїнська (іноді: давньоукраїнська, середньоукраїнська)
1387-1420	церковнослов'янська з місцевою специфікою	мова з українською основою, часто поліською
1420-1480	змодифікована (Євтимієва) церковнослов'янська мова
1480-1575		з білоруською основою, іноді поліською
'кінець XVI — початок 'XVIII ст. (середньоукраїнський період)	церковнослов'янська українського ізводу (варіанти: слов'яноруська, слов'янська «славенская», старослов'янська, слов'яноукраїнська)	староукраїнська літературна, книжна українська (застарілі назви, варіанти: руська мова, проста мова; іноді: книжна українсько-білоруська)
з 1575 року	Мелетієва редакція (1619 року кодифікована Мелетієм Смотрицьким).	унезалежнення від білоруської
Історичне протиставлення:	«языкъ славеноросский»	«прóстая мова»
XVIII ст. (пізньосередньоукраїнський період)	церковнослов'янська московського ізводу; на Західній Україні (греко-католиками) зберігається український ізвод	староукраїнська літературна, книжна українська (варіант: проста мова) (Занепад староукраїнської літературної мови, поширення слов'яноруської, мова Г.Сковороди. Поширення російської мови.)
з кінця XVIII ст. (сучасний період)	церковнослов'янська (ізвод залежить від підпорядкування церкви. В наш час УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ практикують переважно український ізвод, УПЦ МП — московський ізвод)	українська, українська літературна (застарілі назви: малоруська, малоросійська, південноруська, руська)	українська

Сучасна загальновживана назва мови

Сучасна назва мови — «українська мова» — є історично недавньою : на Закарпатті цю назву почали використовувати від 1938 р. Назва «українська мова» вживалася, починаючи з XVI ст., на позначення мови козацьких земель. Починаючи від половини XVII ст., коли українці почали частіше стикатися з росіянами, стала потрібною нова назва для країни та її мови. Перед тим мова, що тепер зветься українською, була відома як «руська», «славеноруська» («русьскыи ѩзыкъ», іноді ця назва стосувалася не лише української мови в сучасному її розумінні, але також і білоруської мови — такої багатозначності не існувало на українських землях, що належали Угорщині та Молдові — тобто на Закарпатті та Буковині), однак ця назва почала вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та Російської імперії, оскільки росіяни позначали свою мову схожим прикметником «рос. русский язык».

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою термінів «югоруська мова», «южноруська мова», «південноросійська мова», «малоруська мова», «малоросійська мова» тощо, назва «українська мова» зрештою поступово перемогла в усіх українських регіонах.

Приклади мови

Приклади української мови

Файл:OhijenkoUkrainianBibleOnePage.jpg	Книга Буття, Біблія, у перекладі митрополита Іларіона (І. Огієнка): На початку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. .
	Йосип Іванович Лозинський (1807 - 1889 р.р.), етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження: Приклад тексту латинкою W tym opysi skazuju, jak sia wesile po sełach mežy prostym ruskim ludom widprawlaje. Ne mohu jednako utrymowaty, jakoby toj sposób wesile widprawlaty wsiude newidminni był zachowanym; bo hde nekodyj szczoś dodajut, hdeinde szczoś wypuskajut, a znowu hdeinde szczoś widminiajut. Syła w mojej syli było, starał-jemsia w rozmaitych misciach obradki i pisny ruskoho wesila póznaty i pérekonał-jemsia že prynajmni szczo do hołownych obradkiw i pisnéj wsiude tymže samym sposobom wesile sia widprawlaje. I toj sposób opysałjem w nynijszуj knyžoczci dodajuczy jednako hdenekodyj i miscowyi widminy. Moim najperszym i najbohatszym a nawet’ i nihdy newyczerpanym źridłom, z kotorohom tyi widomosty czerpał, było dopytowanie po sełach tych ludej, kotryi czasto na wesilach bywały i wesilnyi ur’ady pistowały. Nykotorych obradkiw był jem sam okozritelnym świdkom . Виклад тексту кирилицею В тим описі сказую, як ся весілє по селах межи простим рускім людом відправляє. Не могу єднако утримовати, якоби той спосіб весілє відправляти всюде невідмінні бил захованим; бо где некодий щось додают, гдеінде щось випускают, а знову гдеінде щось відміняют. Сила в моєй силі било, старал-ємся в розмаітих місцях обрадкі і пісни руского весіля пізнати і переконал-ємся же принаймні що до головних обрадків і пісней всюде тимже самим способом весілє ся відправляє. І той спосіб описал-єм в нинійший книжочці додаючи єднако гденекодий і місцовий відміни. Моім найпершим і найбогатшим і наветь і нігди невичерпаним жьрідлом, з которогом тиі відомости черпал, било допитованє по селах тих людей, котриі часто на весілях бивали і весільниі уряди пістовали. Никоторих обрядків бил єм сам окозрітельним сьвідком.
	Сучасна латинка — орфографія, запропонована культурологічним часописом «Ї» Приклад тексту латинкою Mono-malo-kuľturnyj Ľviv. Same takym naše misto vydajeťśa meni zaraz. Možlyvo, i tak, napevne, i je, do formuvanńa takoji točky zoru dolučylyśa čyslenni rozčaruvanńa, jaki spitkaly nas pisľa ejforiji 2004. Očevydno, ščo takyj pohľad je cilkovyto subjektyvnym, ale vodnočas, čomuś dovoli často zustričajuťśa ľudy, jaki dumajuť i vidčuvajuť tak samo. Vidkynuty takyj dyskurs spryjńatťa sučasnoho Ľvova zahrožuje ryzykom ščoś proočyty, ščoś propustyty abo zlehkovažyty. . Виклад тексту кирилицею Моно-мало-культурний Львів. Саме таким наше місто видається мені зараз. Можливо, і так, напевне, і є, до формування такої точки зору долучилися численні розчарування, які спіткали нас після ейфорії 2004. Очевидно, що такий погляд є цілковито суб’єктивним, але водночас, чомусь доволі часто зустрічаються люди, які думають і відчувають так само. Відкинути такий дискурс сприйняття сучасного Львова загрожує ризиком щось проочити, щось пропустити або злегковажити.
	Приклад тексту кубанською балачкою (степовий говір української мови, що вживається на Кубані; Катеринодар, 1895 р.) Жи́в собі оди́н чолові́к. Він заніма́в ся охо́тою, стріля́в уся́кого зві́ря і з того́ жив. Він умі́в ду́же га́рно охо́тничать, — та́к га́рно, що коли ни пі́де, що ни поба́че, бизпримі́нно вб’є! І соба́ка у йо́го була́ така́, що нічо́го ни бої́ть ця; чи на во́вка, чи на видме́дя — нічо́го ни зляка́їць ця! Ніко́ли не случа́лось з ним та́к, щоб пішо́в на охо́ту і нічо́го ни прині́с — бизпримі́нно наб’є́ ці́лу ку́чу уся́кого зві́ря. Лю́ди про йо́го каза́ли, що він такі́ молитви́ зна́є, що на йо́го уся́кнй звір біжи́ть і пти́ця лити́ть. . Сучасний приклад тексту кубанською балачкою (зі збірки народних кубанських пісень для Кубанського козачого хору; Краснодар, 2002 р.) Тыче Кубань, аж у лыман Вэрст мабудь за трыста. Писок крутэ, воду мутэ, Шоб нэ була чиста. Тыче Кубань аж у лыман, А з лымана в морэ, Ой нэ зналы козаченькы Якэ будэ горэ.
	Сучасний приклад тексту українською мовою Канади Сайт «Школа» є частиною ширшого проєкту рідношкільної мережі, розпочатого за ініціятивою Конґресу українців Канади в 2005-ому році. Мандат цього проєкту – покращити комунікацію між рідними школами Канади, уможливлюючи обмін інформацій та ресурсів. Перший етап цього проєкту – створення цього сайту, як також зустрічі з учителями в чотирьох містах – Торонто, Вінніпеґ, Едмонтон та Калґарі. Дальші етапи проєкту включатимуть поширення каталогу ресурсів на сайті, як також зустрічі з учителями в інших центрах. .
	Приклад тексту драгоманівкою (вірш І. Франка на двадцятигривневій купюрі) Земле, моjа всеплодьучаjа мати! Сили, шчо в твоjij движель глубинi, Крапльу, шчоб в боjу смiлijше стоjати, даj i мiнi! . Використання дагоманівки у листі І. Франка до В. Левицького Дорогиj Друже! Не прогнівайсьа на мене, шчо сими дньами не буду міг до тебе загостити. Обставини так складаjутьсьа, шчо на пару день мушу jіхати до Наг. Відтам зашльу Тобі приобіцьану роботу дльа калєндарьа, а може незадовго j сам причимчикуjу. А поки шчо приjми поклін і сердечне поздоровленьє! Львів д. 20 Maja 1884.
	Приклад суржика з п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (Возний) Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл - теє-то як його - столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.

Приклади письмової мови часів Русі

Файл:Slovo o polku Igorevim.jpg	Слово о полку Ігоревім: Оригінальний текст Не лѢпо ли ны бѧшетъ, братїє, начѧти старыми словесы трудныхъ повѢстїи о пълку ИгоревѢ, Игорѧ Свѧтъславлича? Начати же сѧ тъй пѢсни по былинамъ сего времени, а не по замышленїѭ Боянѭ. Боянъ бо вѢщїи, аще кому хотѧше пѢснь творити, то растѢкашетсѧ мысліѭ по древу, сѢрымъ вълкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы . Виклад тексту сучасною орфографією Не лі́по лі ни бя́шет, бра́тіє, нача́ти стари́ми словеси́ тру́дних по́вістий о полку́ І́гореві, І́горя Святосла́влича? На́чати же ся ті́й пі́сні по били́нам сего́ вре́мені, а не по замишле́нію Боя́ню. Боя́н бо ві́щий, а́ще кому́ хотя́ше пі́снь твори́ти, то растіка́шется ми́слію по дре́ву, сі́рим во́лком по землі́, ши́зим орло́м под о́блаки. Сучасний переклад Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей про похід Ігорів, Ігоря Святославича? Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами .
	Приклад руського дохристиянського письма за Ібн аль-Надімом, 987 р.
	Приклад графіті на стінах Софійського собору в Києві — автограф Володимира Мономаха

Приклади мікромов, кодифікованих на основі українських діалектів

	Приклад «своєї мови» білорусів Білосточчини, Польща (північне наріччя української мови) Lola skazała: „ Ale čom ty vybrav siête miêśtie? Vono ponure”. Ne miêło sensu tłumačyti jôj, što dla mene vono ne ponure, što kupa pisku nad kanałom ležała tam vse (koli mniê było try roki, ja dumav, što tak vyhladaje toje, što lude nazyvajut plažoju). Ja vziav torbu (ja vže kazav, što vona była lohka; vona była poprostu falšyvym pašportom našoji prystôjnośti) i skazav, što pôjdem piškom. My perejšli po małôm vyhorblanum mostkovi i minuli budynki prytułka dla biêdnych. Koli mniê było piať lêt, ja bačyv, jak mužčyna v serednim viêku vbihaje do odnoho z jich, kob nałožyti na sebe ruki; vôn miêv z soboju noža i vsiê susiêdy honili joho po schodach. Vona skazała: „Ja nikoli ne dumała, što provincija takaja”. Budynki prytułka byli brydki, vyhladali jak skryni z šaroho kamenia, ale ja znav jich lepi za vsio na śviêti. Iti ode było vsio rôvno što słuchati muzyki. Виклад тексту сучасною орфографією Льоля сказала: «Але чом ти вибрав сіте місьтє? Воно понуре». Не міло сенсу тлумачиті їй, што для мене воно не понуре, што купа піску над каналом лежала там все (колі мні било три рокі, я думав, што так виглядає тоє, што люде називают пляжою). Я взяв торбу (я вже казав, што вона била льогка; вона била попросту фальшивим пашпортом нашої пристойності) і сказав, што пійдем пішком. Ми перейшлі по малім вигорблянум мосткові і мінулі будинкі притулка для бідних. Колі мні било п’ять літ, я бачив, як мужчина в середнім віку вбігає до одного з їх, коб наложиті на себе рукі; він мів з собою ножа і всі сусіди гонілі його по сходах. Вона сказала: «Я ніколі не думала, што провінція такая». Будинкі притулка билі бридкі, виглядалі як скрині з шарого каменя, але я знав їх лепі за всьо на сьвіті. Іті оде било всьо рівно што слухаті музикі.
	Приклад поліської (західнополіської, ятвязької) мікромови (північне наріччя української мови), уривок зі "Страшної помсти" М. В. Гоголя («Чуден Днепр при тихой погоде…»; переклад зроблено у 1966 р. Ф. Климчуком) Ды́вный Дніпр в ты́ху пого́ду, як спокы́йно й пома́лу нысэ́ чырыз лісы́ й го́ры по́вны во́ды свойі́. Ны зворухнэ́; ны захробосты́ть. Ды́высся й ны зна́йіш, йдэ чы ны йдэ ёго́ вэ́лычна шырыня́, і здае́цьця, бы ввэсь вы́лытый вин з шкла і бы сыня́ва люстрана́я доро́га, быз мі́ры в шырыню́, быз конця́ в довжыню́, лыты́ть і в́е́цьця по зылё́ному сві́ты. Лю́бо тоды́ й гаря́чому со́нцёвы огля́нутысь з высочыні́ і опусты́ты лучі́ в хо́лод шклянэ́йі воды́, і ліса́м, шо коло бэ́рога, я́сно освыты́тысь в во́дах. В зылё́ных ку́чырах воны́ збы́лысь ра́зом с полёвы́мы квытка́мы коло во́дэй і, нахылы́вшысь, ды́влецьця на самы́х сыбэ́, шо в воді́, і ны нады́влецьця, і ны наті́шецьця самы́мы собо́ю, і всмі́хуюцьця тым, шо в воді́, і выта́ють йіх, маха́ючы голле́м. В сырэ́дыну Дніпра́ воны́ ны посмі́ють гля́нуты: ныхто́, кро́мы сонця й сыня́вого нэ́ба, ны ды́выцьця в ёго́. Ма́ло яка́я пту́шка долыты́ть до сырэ́дыны Дніпра́. Пы́шный! Ныма́ рыкы́ такэ́йі, як вин, на всім сві́ты. Ды́вный Дніпр і в тэ́плу лі́тню ныч, як всэ засына́е, і чолові́к, і звір, і пту́шка; а Биг оды́н вылы́чно огляда́е нэ́бо й зэ́мню й вылы́чно стря́сае ры́зу. З ры́зы сы́плюцьця зо́ры. Зо́ры горе́ть і сві́теть над сві́том, і всі ра́зом одбыва́юцьця в Дніпро́вы. Виклад тексту сучасною орфографією Дивний Дніпр в тиху погоду, як спокийно й помалу несе чирез ліси й гори повни води свої. Не зворухне [поворухне]; не захробостить [прогрімить]. Дивишся й не знаїш, йде чи не йде його велична шириня, і здається, би [ніби] увесь вилитий він з шкла і би синява [блакитна] люстраная [дзеркальна] дорога, без міры в шириню, без конця в довжиню, летить і в’ється по зельоному світи. Любо тоди й гарячому сонцьови оглянутись з височині і опустити лучі в холод шклянеї води, і лісам, шо коло берога, ясно освититись в водах. В зельоних кучерах вони збились разом с польовими квитками коло водей і, нахилившись, дивлється на самих себе, шо в воді, і не надивлється, і не натішеться самими собою, і усміхуються тим, шо в воді, і витають їх, махаючи голлєм [гілками]. В середину Дніпра вони не посміють глянути: нихто, кроми сонця й синявого [блакитного] неба, не дивиться в його. Мало якая птушка долетить до середини Дніпра. Пишний! Нема рики такеї, як він, на всім світи. Дивний Дніпр і в теплу літню нич, як все засинає, і чоловік, і звір, і птушка; а Біг один велично оглядає небо й земню й велично стрясає ризу. З ризи сиплються зори. Зори горєть [горять] і світєть [світять] над світом, і всі разом одбиваються в Дніпрови.
	Приклад русинської мови у Словаччині (локально кодифікованої на основі лемківського говору південнозахідного наріччя української мови, вживаного на Пряшівщині, Словаччина; русинська мова Пряшівщини містить численні лексичні та граматичні запозичення зі словацької мови, які нижче виділено жирним шрифтом) Русинська мова Пряшівщини 27. марца 2007 в ірьскім музею Dublin Castle в Даблінї презідент Словеньской републікы Іван Ґашпаровіч отворив презентачну выставку вытвырных робот Енді Варгола, котру в кураторскій концепції Др. Михала Бицка, ПгД. і Мґр. Мартіна Цубяка приправив Музей модерного уменя Енді Варгола і Сполочность Енді Варгола в Міджілабірцях у сполупрацї з Амбасадов Словеньской републікы в Ірьску. Презідент Іван Ґашпаровіч, подля нам доступных інформацій, є першым презідентом суверенного штату мімо США, котрый особно быв на вернісажі выставкы творів той вызнамной особности другой половины 20. стороча. Є то о то вызнамнїше, бо коріня некорунованого краля поп-арту Енді Варгола суть на Словеньску, в русиньскім селї Микова, одкы ёго родиче-Русины за роботов одышли до США. Выставка несе назву „Andy Warhol - his Slovak roots“. Выставка буде отворена до 27. апріля 2007 а од 1. мая 2007 буде реіншталована в Cork Public Museum в містї Корк. Словацький переклад 27. marca 2007 v írskom múzeu Dublin Castle v Dubline prezident Slovenskej republiky Ivan Gašparovič otvoril prezentačnú výstavu diel Andyho Warhola, ktorú v kurátorskej koncepcii Dr. Michala Bycka, PhD. a Mgr. Martina Cubjaka pripravilo Múzeum moderného umenia Andyho Warhola a Spoločnosť Andyho Warhola v Medzilaborciach v spolupráci s Veѕvyslanectvom Slovenskej republiky v Írsku. Prezident Ivan Gašparovič, podѕa nám dostupných zdrojov, je prvým prezidentom suverénneho štátu mimo USA, ktorý sú osobne zúčastnil na vernisáži diel tejto významnej umeleckej osobnosti druhej polovice 20. storočia. Je to o to viac významnejšie, že korene nekorunovaného kráža pop-artu Andyho Warhola sú na Slovensku, v rusínskej obci Miková, odkiaž jeho rodičia-Rusíni odišli za prácou do USA. Výstava nesie názov „Andy Warhol - his Slovak roots“. Výstava potrvá do 27. apríla 2007 a od 1. mája 2007 bude reinštalovaná v Cork Public Museum v meste Cork. Переклад літературною українською мовою 27 березня 2007 р. в ірландському музеї «Dublin Castle» у Дубліні президент Словацької Республіки Іван Гашпарович відкрив виставку-презентацію творчих робіт Енді Воргола, куратором якої є професор, кандидат наук Міхал Бицка та магістр Мартін Цуб’як. Роботи надано «Музеєм сучасного мистецтва Енді Воргола» та «Товариством Енді Воргола» в Меджілабірцях у співпраці з посольством Словацької Республіки в Ірландії. Президент Іван Гашпарович, за доступною нам інформацією, є першим президентом незалежної країни, окрім США, який особисто відвідав виставку творів цієї видатної особистості другої половини XX ст. Це тим більш важливо, оскільки коріння некоронованого короля поп-арту [знаходиться] у Словаччині, в русинському селі Микова, звідки його родичі-русини вирушили на роботу до США. Виставка називається «Енді Воргол – його словацьке коріння». Виставка триватиме до 27 квітня 2007 року, а від 1 травня 2007 року буде перевезена до «Cork Public Museum» у місті Корк.

Цитати

	Олесь Гончар, український письменник: Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів — скількома епітетами супроводяться визнання української мови. І, зрештою, всі ці епітети слушні. .
	Микола Гоголь, український та російський російськомовний письменник: Надзвичайна мова наша є ще таємницею. В ній усі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших… Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла. І справді, інше слово часом дорогоцінніше самої речі… .
	Ульріх фон Вердум, голландський мандрівник та мемуарирст: Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі, спеціально у жінок, до чого спричиняється також русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі невісти, як зрештою ніде на цілій земній кулі. .
	Валерій Шевчук, український письменник-шістдесятник: Словниковий її (української мови) запас так само незміренний. На її основі гарно творяться неологізми, бо вона не бажає носити на собі мундира канонічності, отже, має найбільшу перспективу розвитку в часі, вона натурально з'єднує в собі пласти архаїчні й модерні, вбирає в себе слова інтернаціональні, а водночас не тратить і множинності слів питомих. .
	Сергій Плачинда, український письменник: Мово рідна! Ти ж — як море — безконечна, могутня, глибинна. Котиш і котиш хвилі своїх лексиконів, а їм немає кінця-краю. Красо моя! В тобі мудрість віків, і пам'ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук лицарів у днину побідну, і пісня серця дівочого в коханні своїм, і крик новонародженого; в тобі, мово, неосяжна душа народу — його щирість і щедрість, радощі і печалі, його труд, і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його. Арфо серця мого! Люблю зажуру півнь твоїх, і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх. Скарбе мій єдиний, з тобою я найбагатший і найдужчий у світі, без тебе — перекотиполе, що його вітер несе у сіру безвість, у млу небуття. Твердине моя, і захисток, і гордість, і розрада в годину смутку. Люблю тебе і в гніві, коли ти клекочеш, як вулкан, і гримиш громами на ворогів,і вбити можеш словом єдиним, як блискавкою. Люблю і твою ніжність, ласкавість, лагідність, коли ти одним-однісіньким словом зігріваєш, мов сонце, і підносиш над хмари та поміж зорі, і повертаєш до діяння, до життя, наснаго моя і мудрий вічний вчителю мій. Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі й могутні хвилі свої. І я, вірний і вічний юнга твій… Єдина печаль проймає, що не вистачить життя, аби переплисти твій мовний океан. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого. Мож такою і будь вічно, мово рідна! .

Статус

Українська мова на українських грошах — купюра номіналом 1 гривня (випуск 2006 р.).

Українська мова на гривнях часів Української Народньої Республіки.

Напис українською мовою «один карбованець» на радянських грошах — купюра номіналом 1 карбованець (випуск 1961 р.).

Файл:Prydnistrovia kupon 50 rub 1993.jpg

Напис українською мовою (з помилками) «Прідністрівський Банк» на придністровському купоні номіналом 50 придністровських рублів, випуск 1993 р., поряд з написами російською та «молдавською» мовами.

Напис українською мовою «Придністровський Республіканський Банк» на грошах Придністров'я, на купюрі номіналом 1 придністровський рубль, поряд з написами російською та «молдавською» мовами.

Срібляник Ярослава Мудрого з написом «Съребро Ѩрославлє», 1019-54 р.р.

Грошові знаки ОУН-УПА — бофон («на бойовий фонд») номіналом 20 карбованців.

Гроші, випущені «Центральним емісійним банком України» у Рівному під час окупації України Німеччиною у 1942 р. — напис українською мовою під написом німецькою.

Статус української мови в Україні

Українське законодавство про мову бере початок від 24 березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писа­тися державною українською мовою...». У п. 3 проголошено: «мовою в діловодстві має бути державна українська».

3 січня 1919 р. Директорія видала закон про державну українську мову в УНР та про обов’язкове вживання української мови у діловодстві Української Академії Наук.

З втратою незалежності Української Народньої Республіки ці закони втратили силу.

21 вересня 1920 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову — її запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах.

22 листопада 1922 р. ВУЦВК затвердив «Кодекс законів про народну освіту в УСРР», де сказано: «українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки».

1 серпня 1923 р. Раднарком УРСР видав декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння роз­виткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах йшлося про від­криття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кіль­кості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів, українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на україн­ську мову тощо. На початку 30-х p.p. українізація по­мітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалює постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мо­ви й витіснення її російською.

1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мо­ви в Україні, а 28 жовтня 1989 p. прийнято Закон про мови в Українській РСР. Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, напів колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або ро­сійською». Це значною мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забезпечити «українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського на­роду, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».

У Декларації про державний суверенітет України, прий­нятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 p., серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його істо­ричної свідомості і традицій, національно-етнографічних особ­ливостей, функціонування української мови в усіх сферах сус­пільного життя».

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 p., Рада Міністрів України ухвалила Державну про­граму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 p., яку не було виконано.

У відповідності до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України українська мова є єдиною державною мовою України.

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Стаття 92. Виключно законами України [визначається: ... 4)] порядок застосування мов.

Стаття 103. Президентом України може бути обраний громадянин України, який […] володіє державною мовою.

Стаття 127. На посаду судді може бути рекомендований […] громадянин України […], який […] володіє державною мовою.

Стаття 148. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який […] володіє державною мовою.

Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України у пункті 3 установчої частини рішення та пункті 1 основної частини рішення зазначено таке :

• Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.
• Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо). Поряд з українською мовою можуть використовуватися й інші мови.
• Відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо.
• Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України.
• Згідно з чинним Законом Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.
• У відповідності до Закону України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 року (стаття 7) та Закону України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року (стаття 7) встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова.
• Володіння українською мовою є однією з обов'язкових умов для зайняття декількох державних посад (Президента, судді та судді Конституційного суду України).

Не дивлячися на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова):

• Стаття 2. Державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.
• Стаття 4. Мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови.
• Стаття 5. Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською […], російською мовою або мовою, прийнятою для сторін. […] Рішення по суті звернення оформляється українською мовою чи іншою мовою роботи […]. За бажанням громадянина таке рішення може бути видане йому в перекладі російською мовою.
• Стаття 6. Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності — і іншою національною мовою […]. Незнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу.
• Стаття 8. Будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мовною ознакою, мовна дискримінація неприпустимі.
• Стаття 10. Акти найвищих органів державної влади та управління Української РСР приймаються українською мовою і публікуються українською і російською мовами.
• Стаття 11. Мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова, [… однак] може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості.
• Стаття 13. Технічна і проектна документація в Українській РСР виготовляється українською або російською мовою.
• Стаття 14. Офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, — паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одруження, а також документи про смерть особи виконуються українською і російською мовами.
• Стаття 26 та 27. Мовою виховання в дитячих дошкільних установах та загальноосвітніх школах є українська мова, [… однак] можуть створюватись загальноосвітні школи, в яких навчальна і виховна робота ведеться мовою, спільно визначеною батьками школярів. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим.
• Стаття 29. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів республіки, складають конкурсний вступний екзамен з української мови.
• Стаття 30. Результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою.
• Стаття 35. Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т.ін. виконуються українською мовою.

Деформованість мовної ситуації в Україні

Див. також Мовна ситуація в Україні.

На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8 % населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5 %.

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році:

• українську мову вважали рідною лише 64,3 % населення,
• російську 34,4 %,
• іншу — 1,5 %.

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:

• переважно українська — 41,8 %,
• переважно російська — 36,4 %,
• обидві мови (залежно від обставин) — 21,6 %.

Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28 % від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18 % до 64 %). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

Статус української мови в Придністровській Молдавській Республіці

У відповідності до статті 12 Конституції невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР.

Стаття 12. Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам.

У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання і навчання.

Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури і освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 року.

Українська мова у Придністров’ї використовується серед іншого:

• на «Радіо Придністров’я» та Придністровському телебаченні (новини українською поряд з російсько- та молдавськомовними),
• у Придністровському університеті ім. Тараса Шевченка, де діє кафедра україністики,
• українська мова вивчається у місцевих школах як окремий предмет (у 2000 р. українську мову та літературу факультативно вивчали 496 учнів у містах Тирасполі, Дубосари, Кам'янка і Слободзея), існує декілька державних шкіл і гімназій, де всі предмети викладаються українською мовою (у 2000 р. у 35 класах викладання всіх предметів провадиться українською, у місті Рибниця відкрита перша у Придністров'ї українська середня школа), та українські дитячі садки,
• в українськомовних газетах, зокрема у тижневику «Гомін», який виходить з 1992 р. і є найстарішим часописом Придністров’я. При тижневику діє літоб’єднання авторів, які пишуть українською мовою,
• під час проведення Шевченківських днів та днів слов’янської писемності,
• існують також українські хорові колективи в кожному районі,

У Кам'янському районі (територія компактного проживання українців) діє товариство української культури ім. Тараса Шевченка, на загальнопридністровському рівні - Спілка українців Придністров’я «Червона калина».

Особливої підтримки розвиткові української мови від влади Придністров’я немає. Успіх у розвиткові україномовної освіти став можливим виключно завдяки ініціативі українських організацій та окремих подвижників.

Українська мова поза межами України та Придністровської Молдавської Республіки

Українська мова у Молдові.

Українська мова в Румунії

У відповідності до офіційних результататів загальнонаціонального перепису населення 2002 року в Румунії проживає 61,4 тис. етнічних українців. В основному це — автохтонне населення, що компактно мешкає у прикордонних з Україною повітах. Юридична основа українсько-румунського співробітництва з питань забезпечення мовних прав українців Румунії регламентується 13 статтею «Договору про відносини добросусідства та співробітництво між Україною та Румунією» від 1997 року.

Серед прикладів використання української мови на території Румунії можна перелічити:

• регіональні радіопрограми українською мовою у Яссах (15 хвилин щотижнево) та Тімішоарі (1 година щотижнево)
• Газети «Вільне слово», «Український вісник» та «Наш голос», що виходять раз на місяць (видаються «Союзом українців Румунії»).
• Український ліцей ім. Т.Г. Шевченка в м. Сигіт.
• В окремих румунських школах у регіонах компактного проживання українців, де українська мова і література викладається як предмет.
• Вищу філологічну освіту українською мовою можна отримати в Бухарестському, Клузькому та Сучавському університетах, у яких в рамках філологічних факультетах діють українські секції.

Українська мова в Молдові

• Інтерв'ю посла України в Республіці Молдова, січень 2008 р. (укр.)

Українська мова у Словаччині

Серед українсько-русинських культурно-освітніх закладів Словаччини варто, насамперед, відзначити:

• Словацький національний музей (Музей української культури) та його філію — Галерею ім. Дезидерія Миллого у Свиднику,
• Спілку українських письменників Словаччини,
• кафедру української мови та літератури філософського факультету Пряшівського університету,
• газету «Нове життя»,
• дитячий журнал «Веселка»,
• літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля»,
• українську редакцію національно-етнічних передач Словацького радіо у Кошице.
• Під егідою СРУСР («Союзу русинів-українців Словацької Республіки») діють до 40 колективів народної художньої творчості різних жанрів, які об'єднують близько тисячі членів.
• Налічується понад 35 дитсадків та шкіл з українською мовою навчання.

• Освіта українською мовою в Словаччині. (англ.)

Українська мова в Росії

• Українці Росії: організації, регіональні видання. (укр.)

• У Москві можна слухати дві радіопередачі українською мовою : «Співучу Україну» (кожного першого та третього понеділка місяця о 10.30 та 21.30 на частотах 261 кГц, 873 кГц та 66,44 мГц) та «Всесвітню службу Радіо-Україна» (цілодобово в діапазоні коротких хвиль: 41 м на частоті 7420 кГц з 4.00 до 10.00 та з 17.00 до 23.00; 31 м на частоті 9610 кГц з 3.00 до 8.00 та з 17.00 до 22.00; 25 м на частоті 11825 кГц з 9.00 до 19.00).

Українська мова в Болгарії

Українська мова в Республіці Болгарія вивчається факультативно в університеті Св. Климента Охрідського. Викладачами є Албена Стаменова, Антоанета Горінова, Валентина Червоножко, Іван Стоянов, Лідія Терзійська та Райна Камберова. 18 квітня 2008 р. було видано перший підручник української мови для мовців болгарської, авторами підручника є Албена Стаменова та Райна Камберова.

Класифікація та коди мови

Етнографічна мапа слов'янських народів зі збірника «Слов'янські старожитності» (чеськ. Slovanské starožitnosti) чеського вченого Лубора Нєдерле (чеськ. Lubor Niederle), 1902-24 р.р. Поширення української мови позначено темно-зеленим кольором.

Схема родинних взаємин слов’янських мов.

Загальновизнана класифікація

Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова:

• починаючи з IX - XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі (зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови),
• обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову.

Історичні та альтернативні класифікації слов'янських мов

Йосиф Добровський поділяв усі слов’янські мови на два класи – східні (російська, сербська) та західні (польська, богемська) мови. За його класифікацією українська мова була мішаного типу, перехідного між російською і сербською, або російською і польською мовами.

Деякі дослідники, зокрема Д.К. Зеленін та Р. Траутман, поділяють східнослов'янські народи та мови на чотири народності (росіяни південні і північні, українці, білоруси) і підтверджують такий поділ не тільки мовною різницею, але і різницею етнографічною. Р.Траутман зазначає, що росіяни — носії північного та південного діалектів — з етнографічної та діалектологічної точок зору різняться більше, ніж білоруси і росіяни південного діалекту.

За В. Стецюком, схема родинних взаємин між слов'янськими мовами виглядає таким чином :

Кількість спільних слів у парах слов’янських мов

	Пол.	Чес.	Слов-ц.	Біл.	Укр.	Пн-рос.	Пд-рос.	С-хор.	Слов-с.	Бол.
Пол.	374
Чес.	247	473
Слов-ц.	229	364	458
Біл.	169	167	177	356
Укр.	238	257	265	266	487
Пн-рос.	165	198	192	340	271	484
Пд-рос.	189	205	217	253	304	330	480
С-хор.	172	239	246	154	248	225	241	519
Слов-с.	126	199	207	106	180	169	181	303	394
Бол.	104	148	148	83	160	162	156	265	193	360

У наведених даних, що їх отримано на базі словників різних слов'янських мов, значно слабше виражений зв’язок між україньською, білоруською і польською мовами, ніж це подається іншими джерелами, а зв’язок між українською і північним діалектом російської виражений сильніше. Це можна пояснити певною суб’єктивністю укладачів словників, пов’язану з їх хибними уявами про історію розвитку української та білоруської мов. Відповідно до цих уяв багато слів з цих двох мов вважаються пізнішими запозиченнями з польської, в той час як вони є для них властивими з найдавніших часів існування цих мов. З іншого боку, до лексичного фонду російської мови залучено в свій час багато слів, які до неї зовсім не належать. Особливо негативну роль зіграв тут словник російської мови В.Даля. Віддаючи йому належне за зібраний багатий фактичний матеріал, треба все-таки зазначити, що він мав українську, білоруську та обидва діалекти російської мови за єдину мову і тому з однаковою позначкою "южн." відносив до російської мові і слова південного російського діалекту і слова української мови, а позначкою "зап." відзначав і білоруські слова.

Незважаючи на часткову некоректність досліджуваного лексичнго матеріалу, схема родинних взаємин слов’янських мов, побудована на його основі, є досить репрезентативною. Слов'янські мови таким чином не діляться на три групи, а перебувають у складніших відносинах між собою.

Російський вчений М.І. Толстой, директор «Інституту слов’янознавства» АН СРСР, вважає, що українська мова є центральною — між східнослов’янською російською та західнослов’янською польською мовами. На підтримку цієї тези наводяться такі фонологічні аргументи:

• за кількістю м’яких приголосних у фонологічній системі українська мова значно перевищує російську й польську (порівнюються системи твердості–м’якості приголосних в українській, російській та польській мовах — твердість–м’якість приголосних є основною типологічною рисою, що відрізняє фонологічні системи слов’янських мов від інших індоєвропейських);
• опозиційний центр фонологічної системи української мови є центральним щодо центрів двох близькоспоріднених слов’янських мов — російської та польської, бо складається саме з передньоязикових фонем, а передньоязиковість є центральною, вихідною і для опозиційних центрів мов-сусідів (і в українській, і в російській, і в польській мовах у складі опозиційних центрів констатуємо по 8 приголосних, взаєморозташування яких можна моделювати у формі куба; склад опозиційного центра української мови: /t/, /d/, /s/, /z/, /t′/, /d′/, /s′/, /z′/; польської мови: /t/, /d/, /s/, /z/, /ć/, /dʒ ́/, /ś/, /ź/; російської мови /t/, /d/, /p/, /b/, /t′/, /d′/, /p′/, /b′/; до російського опозиційного центра входять передньоязикові та губні зімкнені; до українського – лише передньоязикові фонеми, зімкнені й щілинні; до польського – передньоязикові та середньоязикові; зімкненим твердим відповідають середньоязикові африкати, щілинним – щілинні) тощо.

Особливі риси у порівнянні з іншими слов'янськими мовами

На фонетичному рівні:

• найбільша кількість фонем (47)
• найбільша вокалічність — «прозорість», милозвучність
• найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків.
• чітке розрізнення и та і на фонемному рівні

На морфологічному рівні:

• послідовне збереження флексій кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)
• паралельне використання флексій давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові)
• збереження паралельних форм творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).

Українська мова виявляє свою специфіку на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів.

Кодифікація українських діалектів в окремі мови

Українська мова має три групи діалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови (йдеться насамперед про поліську (західнополіську, ятвязьку) та русинську мови, а також кубанську балачку). Декілька південно-західних говорів було кодифіковано в русинську мову — кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою східнослов'янською або західнослов'янською (особливо бачванська русинська мікромова) мовою.

Коди мови

Українській мові присвоєно такі ISO 639 та SIL коди:

• ISO 639-1 — uk,
• ISO 639-2(T/B) — ukr,
• ISO 639-3 — ukr,
• код SIL — UKR.

У відповідності до стандарту ГОСТ 7.75–97, який є офіційним у Російській Федерації, Казахстані, Киргизстані, Азербайджані, Вірменії, Таджикистані, Узбекистані, Туркменистані та Білорусі, кодами української мови є укр та ukr, цифровим кодом є 720.

У відповідності до коду ISO 639-3 русинській мові, що її було створено на основі південнозахідних діалектів української мови, присвоєно код rue.

У відповідності до ISO 15924, кодом кириличної абетки, яка використовується для письма українською мовою, є Cyrl, цифровим кодом є 220.

Історія

Різні концепції історії української мови

Географія східнослов'янських мов (говірок) VII - XIV ст.

Східнослов'янські розмовні та писемні мови у 1389 р.

Межа розселення українців та поширення української мови у XV ст.

Файл:Ukraine15-16.jpg

Межа розселення українців та поширення української мови у XVI ст.

Поширення української мови у 1897 р. у сільській місцевості та у містах

Ареали формування окремих слов’янських мов (одна з гіпотез) : Болг — болгарська мова, Бр — білоруська мова, П — польська мова, Пд.-р — південний діалект російської мови, Пн.-р — північний діалект російської мови, Слв — словенська мова, Слц — словацька мова, С/Х — сербсько-хорватська мова, Укр — українська мова, Ч — чеська мова.

Існували і існують різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Нижче наведено декілька основних підходів до історії української мови.

Мовознавці	Загальна характеристика концепцій	Спільні погляди мовознавців	Відмінне у поглядах мовознавців
Ю.Шевельов, О. Горбач, Г. Півторак, Ю.Карпенко, В. Німчук, О. Царук	Українські вчені-мовознавці, які обстоювали ідею самостійного розвитку української мови, а не її діалектного походження від російської мови.	1. Історія української мови починається від праслов'янської доби. 2. Існування спільно східно-слов'янського етапу в історії української мови. 3. Окремою є доба ХІ–ХІІІ (XIV) ст. 4. Окремою є доба XIV(XV) — XVІІІ ст. 5. Новоукраїнська доба настала в кінці ХІІІ ст. або на поч. XІХ ст. 6. Поодиноким є виділення індо-європейського та балто-слов'янського етапів. Проте період середньоукраїнської мови інтерпретується і звідси називається по-різному. Неоднаково іменується період нової української мови.	1. Ю. Шевельов наголошує на тому, що українська мова починає своє існування від VІІ ст. — протоукраїнська мова (VІІ–ХІ ст.). 2. За О. Горбачем, від 500/800–900/1000 рр. функціонує протосхідно-слов'янська доба, а українська мова виникає у її двох діалектах у ХІ/ХІІ–ХV ст. 3. За Ю. Шевельовим, доба нової української мови розпочинається в ХІХ ст., а за класифікацією В. Німчука — в ХVІІ ст. 4. Найбільш схожі класифікації Ю. Шевельова та Ю. Карпенка, але останній починає свою періодизацію від праслов'янської мови (кінець 2 тис. до н. е.) і виділяє період існування спільносхіднослов'янської мови (ІV–Х ст.) 5. О. Царук заперечує тріалістичний розподіл слов'янських мов, пропонуючи дуалістичну дистрибуцію, за якою українська мова більше наближена до польської, білоруської, а не до російської.
М. Максимович, П. Житецький, О. Потебня	Українські вчені-мовознавці ХІХ ст., вступали у дискусії з російськими мовознавцями, обстоюючи автохтонність української мови.	1. Українська мова почала формуватися на території Південної Русі у Х–ХІ ст. 2. Розвинулася з наріччя, на одне з яких розпалася спільноросійська мова у Х–ХІ ст. 3. У Київській Русі панував звуковий тип наріччя, характерний для Галичини.	За М. Максимовичем, час формування української мови — Х–ХІ ст., а за версією О. Потебні, розподіл руської мови відбувся перед ХІ ст.
М. Погодін, О. Соболевський	Російські вчені-мовознавці ХІХ ст. наголошували на тому, що в стародавньому Києві та на Київщині до татаро-монгольської навали мешкали росіяни.	1. До кінця ХІV ст. у Києві жили росіяни. 2. Київський говір належить не до української мови, а до російської. 3. Українська мова розвинулася від російської мови, почала самостійне існування з ХV ст.	—
Ф. Медведєв, М. Жовтобрюх, Ф. Філін	Радянські науковці, які висунули офіційну усталену концепцію радянської історіографії.	ХІV ст. — початок самостійної історії східнослов'янських народностей та їхніх мов.	М. Жовтобрюх наголошує на тому, що в межах єдиної давньоруської мови розвивалися з другої пол. ХІІ–ХІІІ ст. діалектні риси інших мов, як наслідок — відмежування північно-східної діалектної зони від південно-західної.
О. Шахматов, А. Кримський, Л. Булаховський	Учені-мовознавці ХХ ст. наголошують на розвитку української мови на основі російської.	1. Малоруська мова походить зі спільноруської мови. 2. Існував період східнослов'янської єдності. 3. Процес розпаду колишньої східнослов'янської єдності на діалекти, говірки.	1. А. Кримський називає українську мову південно-руською, формація якої починається у ХІІ ст. 2. За О. Шахматовим, українська мова виникає після розпаду давньоруської мови у ХІV ст., що було пов'язане з поділом Київської Русі на кілька князівств. 3. За періодизацією Л. Булаховського, існував період східнослов'янської єдності (ІХ–Х ст.), у А. Кримського — праруська єдність (до ІХ ст.), у О. Шахматова — спільноруська прамова.

Короткий виклад історії української літературної мови

Староукраїнська (давньоукраїнська) літературна мова (IX – перша пол. XIV ст.)

Етапи розвитку староукраїнської мови:

• 900/1000 – 1150: християнізація (988), запровадження змодифікованої церковнослов'янської мови з функціями мови церковно-наукових і літературно-художніх жанрів. Староукраїнська мова в правничо-ділових, світсько-літературних жанрах: дружинний епос; літописання. Територіальні лексико-граматичні особливості (Галич – Володимир; Київ – Переяслав – Чернігів; Смоленськ – Полоцьк – Псков; Новгород; Рязань; Суздаль);
• 1180-1240; дезінтеграційні процеси в спільній церковнослов'янській мові. Остаточне виділення протоукраїнського, протобілоруського та обох проторосійських наддіалектів, інтегрованих згодом у російську мову внаслідок занепаду ъ, ь ( звуження голосних о,е в нових закритих складах, подвоєння приголосних в українській мові). Занепад Києва, зменшення українського мовного обширу на південному сході (Новгород-Сіверський, Переяслав, Кам'янець-Подільський), утрата Пониззя, подальша колонізація Карпат; латинська літературно-ділова мова на Закарпатті під Угорщиною (до кінця XVIII ст.), церковнослов'янізми, грецизми, старошведські й тюрські впливи в лексиці;
• 1240 -1350: галицько-волинська доба – латино-угорські й польські впливи в лексиці, литовсько-болгарські впливи на півночі й північному сході; поява на півдні (Молдова–Буковина) динамічного румунського етносу, продовження процесів попереднього періоду.

Уживання староукраїнської літературної мови у світському письменстві в різноманітних сферах (багатство стилів і жанрів):

• науково-юридична і канцелярсько-ділова сфери („Руська правда”, грамоти з різних територій Київської Русі, договори руських князів з іншими народами);
• літописна література („Повість минулих літ”, „Галицько-Волинський літопис”);
• художня спадщина („Слово о полку Ігоревім”);
• епістолярна спадщина (листи від Гостяти, листи від Михайла).

Уживання церковнослов'янської мови (літературної) в конфесійному письменстві в таких стилях:

• літургійному (Остромирове Євангеліє 1056-1057рр., Галицьке Євангеліє 1144р.);
• житійному (Житіє Феодосія Печерського”, „Сказаніє о Борисі і Глібі”);
• проповідницькому („Поученіє Кирила Туровського”, „Слово о законі і благодаті” київського митрополита Іларіона).

Взаємодія і взаємовплив староукраїнської й церковнослов'янської мов.

• Внесення церковнослов'янізмів у староукраїнські пам'ятки (післямова до Остромирового Євангелія 1057р., Ізборники 1073р. і 1076р., напис на Тмутараканському камені 1068р.)
• Внесення елементів староукраїнської мови в оригінальну церковну літературу („Слово о законі і благодаті” київського митрополита Іларіона, „Сказаніє о Борисі і Глібі”, літописання Нестора, „Поученіє” Кирила Туровського; переклади: „Хроніки” Георгія Амартола, „Історія юдейської війни” Йосипа Флавія, повість „Александрія” Козьми Індікоплова, „Житіє чоловіка Божого Олексія”).
• Фольклор як одне з найважливіших джерел староукраїнської літературної мови („Моління Данила Заточника”, „Слово про загибель руської землі”).

Проблема відношення церковнослов'янської мови до староукраїнської літературної мови на народній основі висвітлювалася у працях В.І.Ламанського, М.К.Нікольського, С.П.Обнорського, І.І.Срезневського, О.О.Шахматова, В.М.Історіна. Загальна характеристика мовної ситуації в Київській Русі висвітлювалася в працях визначних українських учених Олекси Горбача, Степана Смаль-Стоцького, Агатангела Кримського, Іларіона Свенціцького, Івана Огієнка, Юрія Шевельова, Євгена Тимченка, Леоніда Булаховського, Василя Німчука, Григорія Півторака, Івана Ющука. Староукраїнська й церковнослов'янська мови в цей час існували як самостійні літературні мови зі своїми системами і сферами функціонування, будучи об'єднувальним чинником східних слов'ян.

Середньоукраїнська літературна мова (середина XIV - XVIIст.). Литовсько-польська доба (1350-1650).

• Доля українців після розпаду Київської Русі. Захоплення українських земель Литвою і Польщею. Утворення (XIVст.) Молдавської держави, у складі якої опинилися Буковина.
• Літературні мови XIV - першої пол.XVст : слов'яноруська (церковнослов'янсь-ка) і руська (українська ділова) мови. Ствердження державності „руської” мови у другому виданні „Литовського статуту”. „Судебник” Казимира Ягайловича (1468).
• Особливості мови українських грамот XIV-XVст., близькість її до розмовного мовлення. Діалектні риси в мові грамот. Створення спільних варіантів ділових жанрів літературної мови (українсько-білоруського в Литовському князівстві на полісько-волинській основі), українсько-молдавського (на південно-західній та покутсько-наддністрянській основі) в Галичині й Буковині.
• Переклади простою мовою богослужебних книг: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Крехівський Апостол (1560). Зв'язок цих перекладів з чеськими та польськими перекладами. Відображення в перекладах живої народної мови. Виникнення друкарства в Україні. Перші друковані праці: „Євангеліє учительноє” (1559), Острозька Біблія (1580-1581). Значення друкованих видань для уніфікації мови.
• Правописна строкатість пам'яток, писаних простою мовою на народній основі, що зумовлена: а) невідповідністю кириличної азбуки звуковій системі української мови; б) невідповідністю правописних норм церковнослов'янської й простої літературно-писемної мови фонетико-морфологічним нормам української мови; в) намагання оборонців церковнослов'янської мови під впливом реформ Є. Тирновського ліквідувати не лише в мові, а й у правописі місцеві особливості; г) кваліфікацією, грамотністю автора чи писаря.
• Політика польських феодалів після Люблінської унії 1569р., спрямована на переслідування української мови і культури.
• Полонізми й латинізми в тогочасній українській літературній мові, наслідування стилістичних прийомів польсько-латинських зразків. Взаємовпливи української й польської мов унаслідок контактів українського і польського народів.

Відображення живої української мови в діловому українському письменстві та літописах:

• мова українських грамот XIV-XV ст., близькість її до розмовної мови. Діалектні риси в мові грамот. Наявність у мові грамот архаїчних, книжних огласовок і форм поряд із огласовками й формами живої розмовної мови;
• мова актово-урядових документів XVI-XVIIст. (зокрема так званих „гродських книг”). Зв'язок мови актово-урядових документів з живими українськими говорами. Церковнослов'янізми, полонізми і латинізми в актово-урядовій мові цієї доби;
• мова українських літописів першої половини XVIIст. – Львівського, 2-го Київського та Густинського.

Виникнення братських шкіл (кінець XVIст.), складання для них церковнослов'янських граматик, створених за греко-латинськими зразками: „Граматика словенска язіка...” (1586), „Граматика доброглаголиваго еллинословенского языка” (1591”), „Грамматіка словенская” Лаврентія Зизанія (1596), „Грамматіка словенския правилное синтагма” Мелетія Смотрицького (1619), Кам'янецька (1638).

Спроба Івана Ужевича скласти граматику ділової української мови на південно-західній українській основі (рукописна „Граматика словенская” (1643,1645), популяризація і зміцнення позицій української літературно-писемної мови.

Лексикографічні описи церковнослов'янської мови з українськими тлумаченнями („Лексис...” Лаврентія Зизанія(1596), „Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто” невідомого автора, „Лексыконъ словеноросскый..” Памва Беринди (1627), „ Синоныма славенороська” (XVIIст.); латино-слов'янські словники (Є.Славинецького, А.Корецького- Сатановського (бл. 1642).

Розвиток церковно-релігійної публіцистики полемічного характеру на народномовній основі, спрямованої проти полонізації та латинізації української мови („Писание к утекшим от православное веры епископам...”, „Краткословный ответ Феодула... против безбожного ... писания Петра Скарги”, „Порада” Івана Вишенського, „Пересторога” Іова Борецького, „Палінодія” Захарії Копистенського). Роль полемічної літератури в розвитку церковнослов'янської мови.

Мова художньої літератури кінця XVI – першої половини XVIIст.: панегіричні й богословсько-дидактичні вірші (зразок перших – „Выршъ на жалосный погребъ...Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича, приклад других – „Перло многоцьнное” Кирила Транквіліона Ставровецького); драма великоднього циклу „Слово о збуренню пекла”, інтермедії до духовної драми Я.Гаватовича. Пісня про воєводу Стефана „Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш” у „Чеській граматиці” Яна Богослова (складена до 1671 р.) як перша фіксація української поетичної народнопісенної мови та проникнення її в літературу.

Сильні впливи польської й латинської мови на українську ділову, запозичення з польської, німецької, латинської, татарської, а в південно-західних говірках – з румунської та мадярської мов.

Збагачення лексики давньої української літературної мови (головним чином „простої мови”) за рахунок термінології з різних сфер виробництва, культури, побуту, соціальних відносин.

Відносна однотипність мови ділового письменства цієї доби і художньої літератури,писаної „простою мовою”. Ділове, конфесійне і художнє українське письменство XVIст. як свідчення наявності в українській мові основних притаманних їй лексичних, фонетичних і граматичних рис; значна варіантність літературних норм.

Українська літературна мова початкового періоду формування її на народнорозмовній основі. Козацька доба (1648-1780)

• Визвольна війна українського народу 1648-1654рр. проти польського гніту; приєднання України до Росії; розвиток українськомовного ділового жанру в Гетьманщині, витіснення його польською мовою на Правобережжі, російською мовою – на Слобожанщині, пізніше – в Гетьманщині.
• Занепад слов'яноруської (церковнослов'янської) і простої книжної української літературної мови з кінця XVII ст., занепад житійно-повістєвого жанру, полемічної літератури, шкільної драми, духовних пісень та віршів, учительно-проповідних творів, одописно-панегіричних віршувань. Заборони польського уряду друкувати книжки на Лівобережній Україні (1590) і Варшавського сейму (1696) писати по-українськи на Правобережній Україні. Уніфікація тенденцій у церковно-наукових жанрах літературної мови (в Київській академії й у церковних виданнях для школи) в дусі наближення до літературної мови Росії (також у вимові й морфології), витіснення полонізмів, германізмів, латинізмів і замінювання їх церковнослов'янізмами й українсько-російськими архаїзмами; західні (німецькі, голландські, англійські, французькі) мовні впливи (здебільшого лексичні) за російським посередництвом, а на захід від Дніпра – за польським посередництвом.
• Києво-Могилянська академія як найважливіший осередок давньої української літератури й літературної мови на Лівобережній Україні другої половини XVIIст. і першої половини XVIII ст. (мова ділової, церковно-ораторської, історично-наукової, мемуарної та художньої літератури різних жанрів, оригінальної й перекладної тощо). Просвітницько-риторична діяльність Феофана Прокоповича, пов'язане з нею збагачення лексики давньої української літературної мови і прагнення до унормування граматики. Посилення польського впливу на українську літературну мову і переслідування українського письменства на Правобережній Україні, що лишилася під владою Польщі.
• Стилістична строкатість літературної мови XVIIст. – першої половини XVIII ст. Відсутність твердих усталених норм у межах окремих типів мови.
• Реформа алфавіту і графіки Петра I. Значення її для розмежування церковної і світської літератури та для демократизації літературних мов – української, російської, білоруської. Збереження (в обмеженому вжитку) кириличної графіки в Галичині, на Буковині й Закарпатській Україні.

Становлення української літературної мови на загальнонародній основі:

• особливості ділової мови другої половини XVII – початку XVIIIст. (листування гетьманської й полкових канцелярій; листування канцелярії Запорозької Січі; акти полтавського й інших „городових урядів”; закарпатський „Урбар” 1771-1774рр.; галицька „Книжиця для господарства” 1768 та ін.);
• характерні особливості мови „Синопсису” І.Гізеля, літописів Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки;
• мова художньої літератури та публіцистики другої половини XVII- кінця XVIIIст.: шкільних драм, інтермедій, різдвяних і великодніх віршів, ліричних, пародійно-травестійних і сатиричних віршів мандрівних дяків. Виробничо-професійна лексика в мові віршів Климентія Зиновієва сина. Мова віршів Івана Некрашевича. Мовотворчість видатного українського філософа, просвітителя, письменника Григорія Сковороди.

Нова українська літературна мова (кінець XVIII – 40-ві р.р. XIX ст.)

• Поширення української мови на південний схід: виникнення українських степових і кубанських говірок. Виникнення на південному сході (Донбас) та півдні (Кривбас) у зв'язку з розвитком шахтарства й промисловості російського етнічного елементу. Заселення росіянами великих міст, російщення їх (військові гарнізони, чиновництво, російські школи, російська православна церква). Заборона української мови з опорою на тлумачення її як „діалекту російської чи польської мови”: переведення викладання в Києво- Могилянській академії на російську мову (1784), заборона читання молитов і відправлення служби церковною мовою українського зразка (1786), розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття українських церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови (1789), закриття українського (руського) інституту Львівського університету, де на двох факультетах навчання велося українською мовою (1808), постанова сейму про викладання в школах Західної України виключно польською мовою (1817).
• Формування української літературної мови, побудованої на народній основі. Історична роль у цьому процесі південно-східного наріччя і зокрема середньонаддніпрянських говорів.
• Народна основа мови творів І.Котляревського. Широке, але переважно бурлескне використання І.Котляревським української розмовної мови і мовних багатств усної народної творчості в „Енеїді”. Строкатість у мові творів І.Котляревського лексичних , фонетичних і граматичних явищ. Елементи давньої української літературної мови в „Енеїді”, мова п'єси „Наталка Полтавка”. Значення творчості І.Котляревського в історії української літературної мови.
• Боротьба в Галичині за літературну мову на народній основі („Русалка Дністровая”).
• Розвиток української літературної мови в період від І.Котляревського до Т.Шевченка. Полеміка навколо питання про право на існування літератури, писаною народною українською мовою. Обстоювання цього права М.Максимовичем, В.Далем, О.Павловським, Г.Квіткою-Основ'яненком та ін. Спроба створення „серйозного” („середнього”) стилю в українських ліричних поезіях, баладах і прозі (П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, поети-романтики, Г.Квітка-Основ'яненко) та пов'язане з цим збагачення літературної мови в галузі лексики (переважно за рахунок лексики народної мови, частково церковнослов'янізмів), фразеології й синтаксису. Широке і стилістично різноманітне використання усної народної творчості, зокрема пісенної мови та розмовно-побутової мови різних верств села і міста. Використання поетами-романтиками мовних засобів історичних дум, ліричних пісень, народної фантастики, а також звукопису та ритмічних синтаксичних фігур (анафоричні звертання і запитання, розгорнені періоди та ін.).
• Перші спроби української публіцистичної прози: „Супліка до пана іздателя” Г.Квітки -Основ'яненка; „Супліка до Грицька Квітки” та „Писулька до того, котрий щобожого місяця Українського Гінця по всіх усюдах розсилає” П.Гулака-Артемовського; „Так собі до земляків” Є.Гребінки; „Передмова” Т.Шевченка до „Гайдамаків” і його ж передмова до другого (нездійсненного) видання „Кобзаря” 1847р.; публіцистика „Русалки Дністрової” тощо.
• „Граматика малороссийского наречия” О.Павловського (1818). Інші граматики та граматичні праці першої половини XIXст. (І.Могильницького, Й.Лозинського, М.Лучкая, Й.Левицького). Словники української мови першої половини XIXст.
• Варіантність граматичних норм української літературної мови в першій половині XIXст. Полеміка навколо питання граматичної і правописної нормалізації української літературної мови (М.Максимович, Г.Квітка-Основ'яненко).
• Правописні системи першої половини XIX ст. в Східній і Західній Україні.

40-ві рр. XIX – початок XX ст.

• Новий етап у розвитку української літератури й української літературної мови у зв'язку з появою „Кобзаря” Т.Шевченка. Мовотворчість Т.Шевченка, його погляди на художнє слово. Народні й книжні джерела мови Т.Шевченка. Семантико-стилістичне використання церковнослов'янізмів у мові Т.Шевченка. Синтез різнорідних складників у єдиній мовностилістичній системі, яка становить основу сучасної української літературної мови. Роль Т.Шевченка у створенні лексичних, фонетичних і граматичних (морфологічних, синтаксичних) норм української літературної мови. Мова поезії та драматургії Т.Шевченка. Багатство мовних засобів поезії Т.Шевченка, зумовлене ідейно-тематичними аспектами його творчості. Творчість Т.Шевченка у контексті слов'янських культур. Епохальне значення Т.Шевченка для розвитку української літературної мови. Т.Шевченко – основоположник нової української літературної мови і нової української літератури.
• Загальна характеристика розвитку української літературної мови другої половини XIX – початку XX ст. Розширення сфер застосування української літературної мови на Східній та Західній Україні: а) художня література; б) проза і публіцистика; в) театр; г) частково наука і школа ( в тому числі недільні школи кінця 50-х – початку 60-х рр. XIXст. у Західній Україні).
• Збагачення української літературної мови новими лексичними і стилістичними засобами у зв'язку з розвитком суспільно-політичних відносин, науки, техніки й мистецтва. Освоєння українською літературною мовою народнорозмовної лексики і фразеології. Формування і зростання наукової, філософської, суспільно-політичної й технічної термінології. Переосмислення старих слів і висловів, церковнослов'янізмів та діалектизмів. Розвиток словотворення. Основні засоби словотвору в різних стилях і жанрах української літературної мови. Збагачення стилістичних засобів і прийомів літературної мови.
• Дальший розвиток основних стилів української літературної мови (насамперед мови художньої літератури) наприкінці XIX – на початку XX ст. Основні тенденції розвитку й удосконалення морфологічної і синтаксичної систем у різних стилях літературно-художньої мови та публіцистики. Лінгвоцид уряду російської імперії щодо української мови: заборона видавати підручники, літературу українською мовою (1863, 1876, 1895, 1914 рр.), заборони викладати в школах українською мовою (1864, 1881, 1909 рр.), заборона українських театральних вистав (1884). Виступи на захист української мови російських передових учених (академіки О.О.Шахматов, Ф.С.Корш, П.Ф.Фортунатов та ін.) проти утисків української літератури й мови. Припинення переслідувань українського слова під час революції 1905р. і відновлення їх у наступні роки реакції.
• Боротьба визначних діячів української культури за право вільного розвитку української мови й культури та право українців здобувати вищу освіту рідною мовою. Пантелеймон Куліш як „історик та ідеолог” (І. Огієнко) української мови.
• Умови розвитку української літературної мови на Західній Україні в обстановці буржуазно-клерикальної реакції й переслідувань з боку цісарського уряду австрійської монархії.
• Нова філософія української літературної мови в науковій діяльності Михайла Драгоманова.
• Українське національне відродження (друга половина XIX – початок XX ст.).
• Мовні дискусії про становище, стан і шляхи розвитку української літературної мови, про єдину соборну українську мову для українців усіх регіонів. Історико-етнографічні, романтичні та позитивістські, прагматичні погляди на українську мову та її перспективи.
• Роль І.Нечуя-Левицького в історії української літературної мови.
• Панас Мирний про історію літературної мови і шляхи розвитку української літературної мови.
• Мовні позиції та мовотворча діяльність Бориса Грінченка.
• Боротьба Івана Франка за єдину українську літературну мову.
• Значення мовотворчості Лесі Українки для розвитку української літературної мови. Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка про стан і майбутнє єдиної української мови.
• Українська мова в науковій і художній діяльності Михайла Грушевського.
• Агатангел Кримський як історик української літературної мови.
• Праці Івана Огієнка з історії української літературної мови.
• Відображення стилістичної різноманітності літературної мови й особливостей мови різних соціальних верств у художній літературі середини XIXст. – початку XXст. (Марко Вовчок, Л.Глібов, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, Панас Мирний, І.Франко, І.Тобілевич, Леся Українка, М.Коцюбинський, П.Грабовський, А.Тесленко, В.Стефаник, О.Кобилянська та ін.).
• Питання граматичного й лексичного унормування української літературної мови в українській пресі XIX – початку XX ст. Граматики й словники другої половини XIX –початку XX ст. Критична оцінка цих граматик і словників. Правописні системи другої половини XIX – початку XXст. у Східній та Західній Україні. Боротьба за створення єдиного українського правопису.

Українська літературна мова за радянських часів

• Жовтневий переворот у Петрограді (1917р.) і національно-визвольна боротьба українців. Українська академія наук, інститут української наукової мови.
• Культурна революція і поширення норм літературної мови в народних масах. Роль народної інтелігенції в розвитку української літературної мови. Основні напрями розвитку і джерела збагачення української літературної мови в різні періоди радянської доби.
• Розширення і збагачення словникового складу мови у зв'язку з докорінними змінами в житті народу. Характер словникових змін на різних етапах розвитку суспільства. Нова термінологія, нові слова і нові значення слів радянської доби. Збагачення української термінології в епоху НТР. Основні шляхи і способи словотворення. Процес вироблення єдиних орфоепічних і граматичних норм української літературної мови для всіх українських земель. Проблеми створення єдиного українського правопису. Мова засобів масової політичної й ділової інформації. Зміни у співвідношенні стилів на новому етапі розвитку української літературної мови . Доба українізації і її трагічний кінець. Обмежене використання української мови в державних, наукових і ділових сферах у 40-80-х роках XXст.
• Найважливіші граматики української мови : „Сучасна українська літературна мова” за ред. Л.А.Булавського у двох томах (1952); „Курс сучасної української літературної мови” (Б.М.Кулика і М.А. Жовтобрюха, у двох частинах); „Сучасна українська літературна мова” за ред. І.К.Білодіда у п'яти томах. Підручники з української мови для вищих навчальних закладів і шкіл.
• Найважливіші словники радянської доби: „Русско-украинский словарь” (1948), „Русско-украинский словарь” (1968) у трьох томах, „Українсько-російський словник” у шести томах (1953-1963), „Етимологічний словник української мови” (у 7 т.–1982–1985,—Т.1—3), „Фразеологічний словник української мови” у двох томах (1998), тлумачний „Словник української мови” (1970-1980) в одинадцяти томах, „Українська мова. Енциклопедія” (2000) та ін.
• Видання історичних пам'яток української мови. Відображення розвитку української літературної мови в українській художній літературі (мовотворчість Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха та ін.).
• Високий рівень перекладацького мистецтва в галузі художньої літератури. Українське мовознавство в діаспорі.

Доба нової державності української мови

• Державність української мови. Правова основа державності української мови. Закон про мови в УРСР (1989р.). Конституція України (1996р.) про мову (стаття 10). Мовні обов'язки громадян. Українська мова як державна і як рідна в освітній системі, у державному і громадському житті.
• Розширення сфер функціонування української мови на всіх рівнях державного і суспільного життя.
• Збагачення виражальних засобів української мови (зміни в лексиці, фразеології).

Історія української мови

Прабатьківщина слов'янських народів

Приблизно у ІІІ тис. до н. е. з індоєвропейської прамови виділилася праслов’янська (спільнослов'янська) мовна єдність. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

Існують різні погляди щодо первісної території, де сформувалася праслов'янська мова. В.Й. Ключевський, С.Ф. Платонов та інші твердять, що слов'янською прабатьківщиною були Карпати, О.О. Шахматов знаходить її у басейні Західної Двіни та Німану, Любор Нєдерле — на Поліссі (від Вісли до Дніпра), Я.М. Розвадовський — на сході від Німану та Дніпра, М.С. Грушевський — на території від Карпат до Валдайської височини, по горішному й середньому Подніпров'ї та між Віслою й Німаном, тобто на землях України, С.Й. Смаль-Стоцький — від Вісли до Дніпра. Територія, заселена праслов'янами, на півночі межувала з фіно-уграми, на півдні обмежувалася Дністром та, можливо, Прутом, не досягаючи Дунаю та Чорного моря.

Українська мова, найвірогідніше, сформувалася на частині тієї території, яка є слов'янською прабатьківщиною. До VI ст. праслов'янська мова була єдиною, оскільки в усіх слов'янських мовах зафіксовано слова, запозичені з готської мови (піст, піп, хрестити). Після вторгнення гунів та аварів, слов'яни почали активно переселятися на нові землі : на Балкани, у Центральну та Північносхідну Європу. У IX - X ст. говори праслов'янської мови стали окремими мовами.

Спільна східнослов'янська мова

За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка у СРСР була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. чи XIV ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої «праруської» спільної мови не існувало. Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в IX-X віках увесь слов'янський схід, тобто [майбутні] народи український, російський та білоруський, але це було об'єднання виключно державне, політичне й у жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об'єднання належали й неслов'янські племена. [...] Ця єдність не була довгою, і в 1125 р., по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася. [...] Народні мови [слов'янських племен Русі не] були однакові. Так літературне «вѧра» на півдні, тобто в Україні, вже в X-XI ст. вимовляли як «віра», а на півночі — «вєра». [...] Пам'ятки української мови дійшли до нас тільки з XI ст., які свідчать, що вже тоді, наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від рис мови російської. І.І. Огієнко, український церковний і громадський діяч, митрополит, мовознавець, історик церкви

[Українська мова уже в ХІ столітті існувала] як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця. А.Ю. Кримський, український історик, письменник і перекладач, один з організаторів Академії Наук України

С.Й. Смаль-Стоцький у праці «Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаїмне споріднення» (1927 р.), стверджував, що

Українська мова уявляє собою тільки добуток фальшивого розвитку праслов’янської, раніше колись дійсно говореної мови, уявляє собою тільки переобразовання, перетворення праслов’янської мови (її говору) на спеціяльний український лад так, як усі иньші слов’янські мови уявляють собою перетворення праслов’янської мови (її говорів) на їхній питомий лад.

Міркування С.Смаль-Стоцького про розвиток української мови безпосередньо з праслов’янської без проміжних східнослов’янського та давньоруського етапів поділяв Є.К. Тимченко. У статті «Слов’янська однорідність і становище української мови в слов’янській родині» Є.Тимченко, виходив з таких позицій :

[Праслов’янська мова] є ні що іншого, як наше збудування, науковий препарат, що об’єднує тільки купність спільних слов’янам рис (що ми віднаходимо дорогою зіставлення поодиноких слов’янських мов в їх найдавніших пам’ятках), [...] препарат, нам потрібний тільки як вихідна точка в розгляданні пізнішої язикової еволюції, [в зв’язку з цим] не потрібуємо вже творити язикових мітів а постаті праруського, прапівденнослов’янського язика, бо з наукового погляду такі фікції не тільки не потрібні, ба навіть шкідливі; не вносячи нічого в розуміння язикових явищ, вони творять тільки фальшиві генеалогії і підпирають певні політичні аспірації.

Час виділення української мови з праслов'янської

Існують різні думки з приводу виділення української з праслов'янської мови:

• українська мова існувала ще в доісторичні часи, до IV ст. н.е. (М.Грушевський, І.Огієнко);
• започатковування деяких найдавніших особливостей української мови ще в праслов’янську добу, розпад якої відбувся орієнтовно в VI –VII ст. (С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, Ю. Шевельов, О.Горбач, Г.Півторак);
• в пам’ятках ХІ ст. трапляються риси майбутньої української мови, які в живій народній мові були ще в VI ст. (І. Свєнціцький, О.Колесса);
• зародження ще за праслов’янської доби праукраїнського діалекту, який згодом виділився з праслов’янської мови, що існувала з V по VІ ст., а остаточне завершення – в ХІV ст. (К.Німчинов);
• в VІІ – VІІІ ст., коли виділилась південна групи східнослов’янських говірок, а цілком відособлено українська мова почала розвиватись з ХІІ ст. (Л.Булаховський);
• з ХІ ст. українська мова була виразною окремою східнослов’янською мовою, яка остаточно оформилась у ХІV ст. (А.Кримський);
• південне наріччя праруської мови, предок української мови, існувало вже в ІХ ст. (О.Шахматов);
• південне східнослов’янське наріччя, предок української мови, існувало до ХІ ст. (О.Потебня);
• українська мова утворилась ще в доісторичний час і старовинніша навіть за санскрит (М.Красульський, Б.Степанишин, В.Кобилюк);
• українська мова існувала вже в VІ-VІІ ст., а її основні риси були започатковані ще в часи виникнення латинської мови (І.Ющук, А.Бурячок).

Церковнослов'янська мова, давньокиївська писемно-літературна мова та розмовна мова Русі

Разом з християнством до Русі прийшла старослов'янська або церковнослов’янська мова, створена на базі давньоболгарських (давньомакедонських) діалектів Кирилом і Мефодієм. Церковнослов'янською мовою писалися насамперед релігійні тексти (високий стиль). Нерелігійні, насамперед офіційні тексти писалися іншою мовою, яка за традицією називається давньокиївською писемно-літературною або давньоруською мовою. Спочатку давньокиївська писемно-літературна мова була стильовим різновидом церковнослов'янської мови (середній стиль), але під впливом розмовної мови населення Русі вона поступово змінювалася, повільно віддаляючися лексично і граматично від церковнослов'янської.

Саме у давньокиївській писемно-літературній мові, і меншою мірою у церковнослов'янських текстах, можна знайти елементи тогочасної розмовної мови (протоукраїнської мови), яка є попередницею сучасної розмовної та літературної української мови. Тексти повністю розмовною протоукраїнською мовою не записувалися.

Елементи розмовної мови Русі у давньокиївській писемно-літературній та церковнослов'янській мовах

У пам'ятках другої половини XI ст. засвідчено чимало українських діалектних особливостей :

• перехід вибухового g у фрикативний h,
• злиття голосного ы, і у специфічний український звук и,
• зближення ненаголошених е—и у вимові типу сеило, веисна, веиликий,
• перехід “ятя” в і.

Виразні місцеві протоукраїнські особливості формувалися у галузі граматики, ситаксису, лексики.

Унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь виникло чимало фонетичних перетворень, спільних для всіх східнослов`янських діалектів, але значна кількість цих змін у різних діалектних ареалах дала різні результати, що стали новими розрізнювальними особливостями окремих східнослов`янських мов, зокрема, стали притаманними лише українській мові:

• перехід о, е в і у нових закритих складах (віл, кінь, піч),
• розвиток приставних голосних о, і (овруч, олжа, іржа, імла),
• поява сполучень -ри-, -ли- у позиції між приголосними (глитати, дрижати),
• поява форм типу відкритий, рий, злий, шия, умийся,
• зміна приголосних л>ў (вовна, вовк, товстий),
• пом`якщення приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -цький, -ський (польський, галицький),
• асиміляція j м`якими приголосними і як наслідок, — їх подовження (життя, зілля, збіжжя, суддя, ніччю).

Отже, заключним етапом процесу формування української мови як самостійної мовної системи був занепад зредукованих ъ та ь. Цей процес у південно-західних протоукраїнських говорах завершився в першій половині ХІ ст., у протоукраїнських північних говорах — протягом першої половини ХІІ ст.

У писемних текстах відзначають також такі елементи розмовної мови Русі :

• повноголосся (ворота, голова, полонені),
• закінчення -ові, -єві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (Дунаєві, Романові, королеві),
• клична форма (Бояне, дружино, княже)

Елементи розмовної мови досить помітні у «Слові о полку Ігоревім», «Повісті временних літ» та «Молінні Данила Заточника», а також в інших творах давньої літератури Русі.

В «Ізборнику Святослава» 1073 року, який є майже тотожньою копією болгарського оригіналу, зустрічаються такі змінені під впливом розмовної протоукраїнської мови слова :

• жития (замість житие),
• чоловика (человъка),
• уставивъ (уставилъ),
• помогає (помогаетъ),
• Володимиръ, Дмитрови, Попови Ивану (замість Владимир, Димитрию, попу Ивану),
• кличний відмінок – Свята Софиє, небоже.

О.М. Колесса у «Погляді на історію української мови» у 1924 р. подає такі найважливіші фонетичні і морфологічні риси староукраїнських пам’яток:

• наявність ы замість ъ після плавних л та р: яблыко (Житіє Савы ХІІІ ст.), дрыва (галицька грамота з 1424 р.);
• злиття ы з и: прикриває, риба (Збірник Святослава 1073 р.), бити замість быти (ХІІІ слів Григорія Богослова);
• жч замість жд: дъжчь замість дъждь (Галицьке Євангеліє 1144 р.), дъжчю (Городиський Апостол ХІІ ст.);
• закінчення дієслів третьої особи множини на –мо: прЬдступаіємо (Успенський Збірник ХІІ ст.).

Сконстатувавши ці риси, О.Колесса зробив такий висновок:

Коли, отже, жива староукраїнська народна мова вспіла вже в ХІ ст. продертися через церковнослов’янську шкаралущу навіть до письменства, то в устах люду відокремилася вона від инших слов’янських мов, а також від предків мови старовеликоруської, неперечно далеко давніше, а найпізніше в VII або VIII ст.

Два діалектні масиви протоукраїнської розмовної мови

Після розпаду праспільнослов`янської етномовної спільності у VІ—VІІ ст. почалося формування східнослов`янських племен та їх союзів. Протоукраїнська мовна територія була неоднорідна і виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.

Північний масив, який охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину й Прикарпаття (від Прип`яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й Ірпіня), був частиною значно ширшого ареалу археологічної культури празько-корчацького типу (V—VІІ ст.). Цей ареал у загальних рисах відповідає території розселення склавінів, про яких розповідає Іордан (VІ ст.). Нащадки празько-корчацької культури (східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян, древлян, полян та сіверян) влилися безпосередньо в культуру Київської Русі. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VІ ст у лісостепу Середньої Наддніпрянщини, включаючи середні течії Сули, Псла, Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніпровському межиріччі. Цей тип в археології дістав назву «культура пеньківського типу», вона проіснувала до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з территорією антів, про яких повідомляють Іордан та Прокопій Кесарійський. У південному діалектному ареалі (частина племені полян, племена уличів, тиверців та білих хорватів), на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови.

Українська мова у Великому князівстві Литовському

За правління литовських князів Мендовга, Ґедиміна та Ольґерда (1230-і р.р. – 1377 р.) українські й білоруські землі "майже без опору були інкорпоровані до Литовської держави і взяли участь у державній адміністрації". Ця "безопірна інкорпорованість" зумовлена двома чинниками: по-перше, безсумнівною силою литовського війська, яке на чолі з Ольґердом 1363 розбило на річці Сині Води татарів і змусило їх відступити; по-друге, литовці приходили на українські землі не як окупанти, "що ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням". Наприкінці правління Ольґерда у Великому князівстві Литовському було 90% білоруського та українського населення, найуживанішою в усіх сферах життя стала староукраїнська (старобілоруська) літературна мова.

Про неї не можна ще казати, що то була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали в ХІ – ХІІІ ст. у князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила виняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою. Наталія Полонська-Василенко, історик.

Дотримується цього погляду і сучасний історик мови В.Мойсієнко:

Як офіційна у Великому князівстві Литовському "руська мова" постала на ґрунті літературно-писемної мови Київської Руси – давньоруської. Давньоруська мова в період становлення її як офіційної у ВКЛ, передусім, увібрала найбільшу кількість поліських живомовних рис. Цим і зумовлена певна наддіалектність "руської мови" (початковий етап функціонування) стосовно української та білоруської, які однозначно в живому мовленні вже виявлялися у своїх маркувальних особливостях.

Попри це, як наголошує В.Мойсієнко, проблема визначення статусу мови ХV – ХVІ ст. – надскладна. Російський мовознавець М.Толстой зазначав : "Навряд чи ще де можна віднайти аналогічний стан, де б поширені "типи", "варіанти" чи краще сказати різні маніфестації літературної мови утворювали такий широкий спектр з численними переходами і відтінками, де з одного флангу була польська, а з другого – церковнослов'янська у відносно чистому вигляді. Середнє положення між ними зайняла мова "західноруська", в одних випадках наближувалася до української, в інших – до білоруської, але ніколи в принципі не була фіксацією того чи іншого діалекту української чи білоруської мов, а становила часто експеримент створення своєрідного літературного койне, основними носіями якого була дрібна буржуазія, військовий стан, міське й сільське духовенство, а також шляхта". Зрештою, М.Толстой робить висновок, що "в 2-ій половині XVI ст. і на початку XVII ст. в Україні й Білорусі в принципі була єдина літературна мова".

Велике князівство Литовське орієнтувалася на давньоруську і водночас і на західноєвропейську культуру. Цю добу характеризує вірш Яна Казимира Шашкевича, знайдений у книзі Статуту 1588 р.:

Польска квитнет лациною, Литва квитнет русчизною: Без той в Польсце не пребудешь, Без сей в Литве блазнем будешь. Той латына язык даєт, Та без Руси не вытрваєт. Вєдзь же Русь, иж тва хвала По всем свєтє юж дойзрала; Весели ж се ты, русине, Тва слава никгды не загине.

Офіційна мова Великого князівства Литовського становила собою суміш староболгарської, української і білоруської мов, насамперед вона представлена в основному кодексі права країни – Литовському статуті (1529, 1566 і 1588 роки). У кодексі за 1588 р. ця мова має закріплений правовий статус :

А писар земский маєть по руску литерами й слові рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим єзыком и словы

Староукраїнською мовою провадяться усі урядові канцелярії – княжі, єпископські, судові тощо. Оскільки до цих канцелярій надходили різні акти, то мова, під впливом актових книг у Чехії отримала додаткову атрибутивну назву – актова. "Значення т.зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної". Староукраїнська мова також була мовою княжого двору. Сам Сигізмунд II Август (1544 – 1572 рр.), син Бони й Сигізмунда I Старого, добре розмовляв і писав українською, а також збирав українські літературні пам'ятки, зокрема літописи. У музеї Чайських у Кракові зберігається лист Сигізмунда II Августа до своєї матері-італійки Бони Сфорци, писаний українською. Отже, королева Бона Сфорца також володіла цією мовою.

Період використання церковнослов'янської мови без запозичень зі староукраїнської мови

Від 1390 до 1550 р. до Києва було привнесено новий тип староболгарської мови. Ця нова тенденція мала на меті очистити староболгарську мову від будь-якого вкраплення до неї місцевих діалектів. Джерело цієї тенденції сягає священицького кола болгарського патріарха Тирновського (1370 – 1393 рр.) Євтимія.

Коли після тривалої боротьби Болгарське царство було захоплено турками, освічені болгари стали шукати притулку в інших слов'янських країнах, де поширювали церковнослов'янську мову. В Україні київський митрополичий престол обійняв видатний болгарський церковний діяч Кипріян Цамблак (Цамвлак) (1375 р.), митрополитом київським і литовським 1415 р. став його родич Григорій Цамблак.

Повторне запровадження «чистої» церковнослов'янської мови мало свою релігійну філософію: по-перше, "літературна мова вважалася системою знаків, що виражали закінчену релігійну правду", у яку не всі мали право бути посвяченими; по-друге, ця мова була знаком чогось "поза суєтним світом і над ним". Це означало, що "писемна мова відривалася від говірної... Всьому попередньому багатовіковому рухові від чужинецької (староцерковнослов'янської) мови до вироблення певного компромісу завдяки впровадженню місцевих особливостей давався зворотний хід".

Широке використання церковнослов'янської як літературної літургійної мови полягав у напрацюванні корпусу граматичних праць : у цей час було видано "Лексисъ..." (1596 р.) Л.Зизанія, "Лексіконъ славеноросскій и именъ тлькованіє" (1627, 1653 рр.) П.Беринди, "Синоніма славеноросская" (2-а половина XVII ст.) Є.Славинецького, "Грамматіка славенскія правилное синтагма" (1619) М.Смотрицького. Піднесення церковнослов'янської мови мало визначальне ідеологічне значення: ця мова була своєрідним гаслом православ'я, одним із випробуваних знарядь боротьби за незалежність української культури від католицької експансії та ополячення. Висока філологічна освіченість українських книжників уможливила розвинути вчення про староболгарську мову і застосувати його для виховання народу. "Патос цього вчення полягав у тому, щоб церковнослов'янську мову урівняти у правах із стародавніми мовами – грецькою і староєврейською, які вважалися священними мовами, оскільки були першопочатковими мовами Біблії". Підтвердженням цього стала Острозька Біблія 1581 р. з її послідовно староболгарським текстом без жодних елементів української народної мови. З богословського боку текст Острозької Біблії – це великий успіх, однак, з іншого боку, цей переклад зініційований кн. Костянтином Острозьким, "зафіксував дальший розрив між церковною (слов'янською) та літературною (напівнародною) мовою. А головне, церковнослов'янський текст цей не міг стати основою норми літературної мови на Україні".

Мови, які використовувалися у Речі Посполитій, з різною «гідністю»

У кінці XVI – і на початку XVII ст. основну роль почали відігравати п'ять мов із різними рівнями "гідности": грецька, латинська, слов'янська (староболгарська), польська і руська. Якщо староболгарську мову як символ православ'я було протиставлено латинській – символу католицизму, то щодо руської простої мови знаменна перша теоретична і водночас практична спроба встановити її "гідність", а саме використовувати для апостольських цілей: проповідей у церквах, відтак в "Учительних Євангеліях", а згодом у перекладах Святого Письма.

Ідеологом "мовних гідностей" у цей час став видатний лінгвіст і релігійний діяч М.Смотрицький. Він встановив чітку ієрархію п'ятьох мов: грецька, латинська і староболгарська (слов'янська) мали повну "гідність" і утворили трійцю священних мов. Руську і польську мову мали використовувати у перекладах і роз'ясненнях для вигоди менш освічених людей. Закономірно й те, що в межах трьох священних мов М.Смотрицький надавав абсолютну перевагу грецькій мові і грецьким текстам.

В цей час Києво-Печерська Лавра стала осередком народної мови: проповідники промовляли лише українською, повчаючі читання у Церкві (Синаксарі) давали тією ж мовою, Євангеліє читалося українською, друкарня Печерська випустила багато книжок, написаних українською мовою.

Переклади релігійних текстів XV - ХVI століття «про́стою мовою»

Намагання писати релігійні тексти «простою мовою» простежується в Україні у ХV ст. З того часу дійшло до нас близько тридцяти текстів. Відома, зокрема, списана в Кам’янці «Четья» з 1489 р., — прикмети живої української мови у ній очевидні. Ця пам'ятка відобразила "трансформацію церковнослов'янської мови в українську через насичення елементами української мови на різних рівнях".

У ХVI столітті в Україні помітно активізувалося релігійно-культурне життя. Саме на той час припадали перші спроби здійснити переклади «простою мовою» біблійних книг. У перекладах «простою мовою» біблійних текстів в Україні знаходимо церковнослов’янську лексику (переважно такі слова, яким важко було знайти відповідники), а також слова, що увійшли до сучасних української, білоруської, польської й навіть чеської мов, деякі діалектизми тощо.

Перша значна спроба на українсько-білоруському грунті здійснити переклад «простою мовою» біблійних книг та видати їх, належить білорусу Франциску Скорині. Зразком і орієнтиром для нього виступав чеський переклад Біблії 1506 року.

Пересопницьке Євангеліє стало один з перших перекладів новозавітних книг розмовною українською мовою. Робота над Євангелієм розпочалася у Дворецькому монастирі в 1556 р., а завершена була в 1561 р. у Пересопницькому монастирі на Волині. Переписувачем твору був Михайло Василевич, син протопопа з Санока в Галичині. Керував цією працею пересопницький архімандрит Григорій – освічена людина, знавець багатьох мов. Твір виконувався на замовлення княгині Анастасії-Параскевії Заславської. В основі мови Пересопницького Євангелія залишалася мова церковнослов’янська, трапляються у цьому творі польські та чеські слова, відчутний сильний вплив української народної мови ХVI століття. Переписувачi виявили чималий такт, сполучаючи українські розмовні елементи із церковнослов’янськими, можна твердити, що була зроблена спроба створити українську літературну мову, яка б могла функціонувати у сфері «високої» культури.

У 60-і роки ХVI ст. на Волині з’являються й інші переклади біблійних книг розмовною українською мовою. Ці переклади були пов’язані з польськими протестантськими впливами. Значну роль тут відіграла Радзивілівська Біблія. Як зазначає Дмитро Чижевський, саме вона помітно вплинула на появу т.зв. Крехівського Апостола — український текст цього перекладу був складений переважно на основі Радзивілівської Біблії.

Ще один волинський переклад новозавітних текстів розмовною українською мовою з’явився в 1581 році. Це – Євангеліє, перекладене в селі Хорошові (неподалік Кременця) місцевим шляхтичем Валентином Негалевським. Зразком для нього послужив польськомовний переклад Нового Завіту Марціном Чеховіцем, який був одним із ідеологів польського антитринітаризму (аріанства). У передмові до свого перекладу Євангелія В.Негалевський писав, що цю роботу він здійснив не з власної волі, а за намовою та заохотою багатьох учених і побожних людей, що люблять Слово Боже, але не вміють читати по-польськи, а по-церковнослов’янськи не зовсім розуміють. Із цих слів випливало, що на тогочасній Волині багато людей таки не знали ні польської, ні церковнослов’янської мов. А їхньою лектурою були тексти, писані розмовною українською мовою.

Розмовні українські говірки знайшли своє відображення також в Учительних Євангеліях кінця ХVI – початку ХVII ст. Пам’яткою розмовної української мови в її закарпатському варіанті стали т.зв. Нягівські Повчання, створені орієнтовно в середині 50-х рокiв ХVI ст.

Перший літературний твір, надрукований українською розмовною мовою, з’явився не в православному, а в протестантському середовищі. Цим твором стала п’єса «Трагедія руська». Побачила світ вона орієнтовно в 1609 — 1618 рр. в раківській друкарні протестантів-соцініан, що належала Себастіану Стернацькому. «Трагедія руська» так і не стала поворотним моментом у становленні української літературної мови на народній основі, оскільки православне духовенство було проти використання розмовної мови замість церковнослов'янської у богослужінні.

«Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто» — перший рукописний церковнослов'янсько-український словник (кінець 70-х — початок 80-х років XVI ст).

«Лексис Сирѣчъ Реченїѧ, Въкрат(ъ)цѣ събран(ъ)ны. И из слове(н)скаго языка, на просты(й) Рускій Діѧле(к)тъ Истол(ъ)кованы» — перший друкований церковнослов'янсько-український словник, 1596 р.

Перший український словник

П. Беринда писав у передмові до "Лексикона..." :

[...] Церковнослов'янська мова вже настільки трудна, вже так мало її розуміють, що й сама церква українська стає немилою для її власних синів.

З віддаленням розмовної української мови від церковнослов’янської з'явилася потреба у перекладних церковнослов’янсько-українських словниках. Найбільш раннім з відомих перекладних церковнослов’янсько-українських словників є рукописний «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто» (укр. Словник з тлумаченням церковнослов'янських слів про́стою мовою). У 1884 р. його було опубліковано архімандритом Амфілохієм у «Читаннях у Товаристві історії та давностей російських при Московському університеті». У передмові до публікації архімандрит Амфілохій писав, що він придбав у торгівця давніми книгами Г. Шишкова Острозьку Біблію (1581 року), яка привертає увагу поясненнями XVII ст. на полях змісту деяких глав з біблії, окремих думок та слів тощо.

«У кінці біблії», — пише Амфілохій, — «на 7-ми вплетених аркушах написаний примітний словник, названий укладачем «Лексисъ, съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто». Власник цього примітного рукопису, судячи з численних приписок на полях..., жив у західних губерніях...». Амфілохій правильно відзначив, що «цей словник є чи не найдавнішою спробою українського азбуковника». Українська мова названа «про́стою мовою».

«Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто» не становить закінченої праці. В ньому чимало слів залишилось без перекладу з невідомих причин. На відміну від попередніх словників, де церковнослов'янські слова тлумачилися тією ж церковнослов'янською мовою, у «Лексисі ...просто» вперше слова розташовані за абеткою, щоправда алфавітний порядок витриманий лише щодо початкової літери. Над реєстром поданий загальний підзаголовок «пословенску», над перекладною частиною — «просто».

Реєстрове церковнослов’янське слово перекладається одним, зрідка кількома українськими словами або пояснюється словосполученням. Наприклад: блюдо — укр. миса; брашно — укр. покормъ; бронѧ — укр. панцырь; внѣ — укр. на дворѣ; врачъ — укр. лѣкарь, докторъ; вѣтвиıє — укр. голье, розки; дѣтище — укр. дѣтина, лѣтъ 6; голо(т) — укр. вода змерзлая, гололидица; десная — укр. мѣстце правое тощо.

Першим українським друкованим словником є церковнослов’янсько-український словник Л. Зизанія, що вийшов у 1596 р. у Вільні під назвою «Ле́ксис Си́рѣчъ Рече́нїѧ, Въкра́т(ъ)цѣ събра́н(ъ)ны. И из слове́(н)скаго ѩзы́ка, на про́сты(й) Ру́скій Діѧле(к)тъ Истол(ъ)кова́ны» (укр. Словник, тобто зібрана невелика кількість слів, витлумачених з церковнослов'янської мови про́стим руським діялектом) у книжці, що починається букварем «Наука ку читаню и розумѣню писма слове(н)ского. ту ты(ж) ω ст̃ой тройци, и ω въчловеченїи г(с)дни» (укр. Наука про читання і розуміння письма церковнослов'янського, і тут таки про Святу Трійцю та про те, як Господь втілився у людині) і різними молитвами. Після «Лексиса» йдуть твори С. Зизанія «Изложеніε ω православной вѣрѣ» (укр. Виклад про православну віру), більшу частину якого становить «Ω свѧтой тройци» (укр. Про Святу Трійцю) і «Ω въчловеченіи Гос(ъ)под(ъ)ни» (укр. Про те, як Господь втілився у людині).

Реєстр «Лексиса» Л. Зизанія налічує 1061 слово церковнослов’янської мови. Лаврентій Зизаній розташував реєстрові слова в такому алфавітному порядку: А, Б, В, Г, Д, Є, Ж, З, І, И, К, Л, M, H, O (разом з Оу, тобто У), П, Р, С, Т, Ф, X, Ω, Ц, Ч, Ш, Щ, Ю, Я, V, що дещо нагадує послідовність розташування літер у грецькій абетці.

Церковнослов’янські слова перекладаються українською літературною мовою другої половини XVI ст. Між церковнослов’янською й українською мовами проведена виразна межа — церковнослов’янські слова та форми в перекладній частині зустрічаються дуже рідко. Значну кількість слів перекладної частини становлять українські народні слова й вирази, які живуть і в сучасній мові: абїє — укр. заразъ; безуме(н) — укр. дуре(н); бедро — укр. бокъ; кличъ — укр. крикъ, гукъ, верескъ; лысть — укр. лы(т)ка; мѣлъ — укр. вапно, крейда; негли — укр. заледвѣ, ачей; нѧдро — укр. пазуха; пѣте(л) — укр. когутъ, пѣве(н), петухъ; ропщу — укр. нарѣкаю; свѣдительствоую — укр. свѣдчу; юноша — укр. парубо(к) младенецъ; зѣница — укр. зѣ(н)ка, чоловѣчокъ; щапство — укр. чѧ(ч)ка (пор. суч. цяцька) тощо.

Зараз примірник «Лексиса», оправлений разом з «Грамматікою словенскою» Л. Зизанія, зберігається в Державній публічній бібліотеці ім М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

Українська мова після Люблінської унії 1569 р.

При укладанні Люблінської унії 5 червня 1569 р. на вимогу української шляхти було зазначено: "На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи". Цей акт підписав король Сигизмунд II Август. Польща традиційно порушувала власноруч видані закони, повсякчас натрапляючи на спротив української верхівки, зокрема у 1569, 1571, 1577 рр. У відповідь польський уряд давав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися ужиття. Наприклад, із 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 рр., було 130 – польською мовою, 25 – змішаною польською і латинською, 13 – змішаною українською і польською, 3 – українською, 1 – латинською.

Загальну атмосферу відстоювання своїх національних прав і потреб відображено у "Заповіті" шляхтича, каштеляна брацпавського і городничого володимирського Василя Петровича Загоровського. У липні 1577 року, потрапивши до татарського полону у Криму, він передав своїй рідні "Заповіт", що ходив по руках волинської шляхти:

Кгды теж дітям моїм Бог милостивий дасть по семи літ, маєт ее милость пани дядиная моя дьяка добре ученого й цнотливого способити, або того Дмитра дьяка, што в мене служил, зьєднавши в дому моєм або в церкви светого Ільї, у Володимирі, их руское науки в письме светом дать учити й, не пестячи їх, пилне й порядне до науки приводити... А коли їм Бог милостивий дасть в своєму язику руском в писме святом науку досконалую тогда мается милость; пани дядина моя, бакаляра статечного, котрий їх би науки латинского письма добре учити мог, им зьєднавши в дому моем велил би учить... Также аби письма своєго руського і мовенья руськими слови й обичаєв цнотливих і покорних руських не забивает...

Врешті-решт, попри колективні й поодинокі національні спалахи, основний закон країни Литовський Статут, складений після Люблінської унії 1588 року, вже у 1614 р., а потім у 1619, 1623, 1648 р.р. вийшов польською мовою. У1696 р. Варшавський Сейм ухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових українських канцелярій: "Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати".

Наукове обґрунтування полонізації у XVII ст. не відрізнялося від пізнішої русифікаторської концепції Погодіна. Полонізований і покатоличений молодий князь Острозький переконував представників львівського православного братства:

Українці – то осколок польського племені, в давнину відірваний ворожими силами від рідного польського кореня та обплутаний схизмою [православною вірою]. В ній [тобто в схизмі] вони і досі скніють, хоч ойчизна [Польща] і намагається повернути їх у своє лоно. Русчизна затьмарила наш розум, кинула в серця наші заздрощі і злобу до єдинокровних братів-поляків.

Чужомовна стихія проникла і до інтелектуально-духовної верстви суспільства, що підтверджує факт творення панегіричної релігійно-духовної та полемічної літератури православними діячами по-польському. Особливо це стимулювала і уяскравила Берестейська унія. Серед авторів, що писали польською, були М.Смотрицький, С.Косів, П.Могила, Л.Баранович та ін. Руським, себто українським у них є лише релігійне питання, яке вони захищають... Цьому є виправдання: використання мови ідеологічного супротивника було зумовлене, передусім, бажанням донести до релігійних опонентів свою позицію. Так формувалася особлива роздвоєна національно-культурна свідомість української еліти з орієнтацією на польську культуру. Слушно зазначає М.Грушевський: українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, якими забезпечували їх уряди.

Від часу входження українського мовного простору спочатку до складу Литовської держави, а потім до Польщі, частина української людності, зокрема бояри, що стали шляхтою, зреклися тубільної мови і засвоїли польську як мову літературну – і письмову, і розмовно-побутову. Зрозуміло, що за таких обставин до української мови активно входили полонізми, латинізми, германізми. Зросла роль латинської мови, "... бо вона в Польщі скрізь була потрібна, і її навчали [...] в нашій Київській Академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову науки й дипломатії". Однак попри це, знаковість Х\/ІІ ст. в іншому:

• у наповненні української мови народними лексико-граматичними структурами і витворенні "простої мови", як називали її сучасники;
• у її широкому територіальному поширенні;
• у набутті статусу офіційної за Гетьманату;
• у спробах її першої лексико-граматичної кодифікації.

Мова зростала через широке творення адміністративно-правової і суспільно-політичної лексики, що зумовлено розширенням кола ділових документів не тільки у судових та інших державних установах козацької держави, але й у культурно-освітніх осередках. Зокрема, про це свідчать ділові документи Львівського Ставропігійного братства, збірник актових документів Волині й Наддніпрянщини, приватне листування урядових осіб, передусім І.Мазепи та І.Самойловича.

На цьому ґрунті з'явилася художня література різних жанрів. Поезія своїм корінням сягала XVI ст., а саме знаменитого сатиричного вірша подружжя з Волині – І.Жоравницького та О.Копоть "Хто йдеш мимо, стань годину..." (1575 р.). Цей вірш і судова розправа над авторами вірша, звинуваченими в наклепництві, публічно і вперше засвідчили громадянську силу правдивого народного слова. Поезія таких їхніх наступників, як Г.Смотрицький, К.Зіновієв, Т.Ставровецький, К.Сакович, Т.Земка та інші ставала полем для невпинного сходження народної мови. Саме на цю пору припадає зародження української прози у формі проповідей, серед яких знакова збірка Й.Галятовського "Ключь разумінія" (1659), де автор обстоює спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: "Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовишь на казаню...". Вагома кількість "абстрактної лексики і запозичених слів у його творах дає підстави говорити не тільки про багатство української мови другої половини XVII ст., не тільки про інтелектуальний рівень письменника, але й про інтелектуальний потенціял народу та життєздатність його мови, яка спроможна ввібрати й пристосувати запозичені слова". Й.Галятовський так удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови. Продовжувачами його мовної традиції були А.Радивиловський і Д.Туптало – їхня творчість активно працювала на зміцнення суспільної позиції української літературної мови.

Особливе місце у пропагуванні живого народного слова посідала давня драматургія: інтермедії до драми Я.Гаватовича (1619), "Христос Пасхон" (1630 р.) А.Скульського, "Слово о збуренні пекла". Піднесенню авторитету й престижу тодішньої української і староболгарської мов особливо сприяли щойно створені лексикографічні й мовознавчі праці. Вони, всупереч юридичним і політичним утискам польської влади, лінгвістичне узаконювали незворотність українського мовотворчого процесу, а незабаром і державотворчого через національно-визвольні змагання козаччини 1648 – 1654 рр. Найвищим досягненням української лексикографії був "Лексиконъ славеноросскій й йменъ тлькованіє" (1627 р.) П.Беринди. За суттю – це диференційний церковнослов'янсько-український словник із 7 тисячами статей і 1400 онімами. Перекладна частина праці – одне з найбагатших зібрань української лексики кінця XVI – початку XVII ст.

Оформлення південно-східного наріччя

У боротьбі з татарами і турками сформувалася самостійна військово-політична сила – козацтво. На Січ активно мігрувало українське населення Галичини, Волині, Полісся, Холмщини, Поділля, північної Київщини.

Ю. Шевельов в «Історичній фонології української мови» писав: "На відзисканих землях спостерігалася велика строкатість, оскільки серед поселенців були носії всіх можливих українських говірок, як південно-західних, так і північних, а поза тим – білоруської, польської та (нехай на меншу міру) багатьох інших мов, від татарської до німецької чи литовської. З взаємодії цих діалектів і мов, серед яких, утім, український елемент мав величезну перевагу, постали південно-східні говірки, що їхні прикмети, викшталтувані в 2-й пол. XVI ст. та в XVII ст., зазнали тільки незначних зміну XVIII – XIX ст.".

Українська мова після Андрусівського перемир'я 1667 р.

Гетьманщина

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. у Гетьманщині стали широко використовувати просту мову в документах центральної та місцевої влади. Українською провадили свої записи органи місцевого самоврядування та суди, українська стала офіційною. Не зважаючи на це, престиж польської мови навіть на тих землях, де порушилися політичні зв'язки із Польщею, не був підірваний. Польську вживали як писемну навіть представники вищого православного духівництва, наприклад Л.Баранович. Не виходили з моди й полонізми у мові освічених верств суспільства.

Події ХVІ – ХVІІ ст. призвели до того, що українською стали говорити різні стани, включаючи гетьманів, старшину, козаків і селян. Польськомовне населення було винищене, або виїхало за межі України. Повсякчасна небезпека та безлад випродукували "мовну єдність в умовах роз'єднання, позірного браку суспільного зв'язку та занепаду культурного життя". Це яскравий приклад незбіжностей мовної і суспільної синусоїд розвитку, де мова заступає відсутність розпанаханої на частини української держави і стає символом її неподільності. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на розлогих новозаселених землях. А звідси – найважливіший парадоксальний висновок, на якому наголошує Ю.Шевельов:

Мовна єдність народу збереглася й посилилася скоріше не всупереч драматичним історичним подіям, а завдяки їм. Політична незалежність (чи боротьба за неї) зазнала краху, й культурний розвій загальмувався, проте мовна єдність зміцнилася.

Правобережжя

Події українсько-польської війни на тривалий час призупинили процес полонізації. Тепер для самої Польщі на порядку денному постало питання збереження власної державності. Тому аж до межі XVІІ-XVIII ст. полонізаційні процеси були досить слабкими. Стимулювали їх стабілізація польської влади в Галичині та на Правобережжі й повернення шляхетських порядків. 1696 року, ліквідовуючи наслідки козаччини, за ухвалою польського сейму в судах і установах Правобережної України запроваджувалася польська мова. Поновилися й утиски православної церкви — у 1760-х рр. у Київському і Подільському воєводствах лишалося 20 православних парафій.

Полонізація українців не припинялася, незважаючи на поступовий наступ на саму польську державність. 1789 року розпорядженням «Едукаційної комісії» польського сейму закрили всі українські школи. Польський тиск призвів до такої ворожнечі українців та поляків, що під час відомих польських повстань зазнали невдачі усі спроби шляхти залучити до боротьби з російськими військами українських селян. Російська влада після придушення польського повстання 1830 р. на Правобережжі розігнала всі польські установи і виселила більшість шляхти. У мовному питанні повністю виключалася польська, натомість у державних, судових, освітніх закладах впроваджувалася російська — полонізація змінилася русифікацією.

Східна Галичина

Західна Україна, котра потрапила під владу Австрії, також не уникала продовження процесу полонізації. Адже Відень для утримання своєї влади на Галичині робив ставку на лояльність поляків, тому не зважав на польські утиски українців. Якоїсь української освіти в Східній Галичині практично не існувало. Українську мову можна було почути лише в однокласних парафіяльних школах, запроваджених австрійцями у 1774 р. За межами початкової освіти мова навчання була якщо не німецькою, то обов'язково польською. Проте в 1817 р. поляки прибрали до своїх рук всі школи Західної України, остаточно витіснивши з освіти українську мову.

Австро-угорський імператор Йосип II низкою реформ значно полегшив становище західних українців. Це стосувалося як соціального становища українського селянства, так і неприпустимості релігійних утисків греко-католицької церкви з боку поляків. У 1784 р. він заснував у Львові університет, де для українських студентів, зважаючи на їхнє переважне незнання латини й німецької, організували окремий "Студіум рутенум". Тут предмети викладалися штучною мовою, котра поєднувала церковнослов'янську з місцевою українською говіркою. Тим не менше, завдяки цьому закладові українці отримали можливість познайомитися із здобутками західноєвропейської культури та науки. "Студіум рутенум" практично нагадував окремий український інститут при Львівському університеті, де діяли філософський і богословський факультети.

У 1808 році "Студіум рутенум" закрили. Наступники Йосифа II його політику здебільшого не підтримували.

У 1848 р. серед інших вимог українців до австрійської влади було запровадження в школах і адміністративних установах Східної Галичини української мови. Подією став вихід того року україномовного тижневика «Зоря Галицька». З часом Габсбурги були змушені піти на значні поступки полякам — намісник Галичини поляк А.Голуховський послідовно розширював польський вплив, замінюючи німецьких чиновників поляками, розширюючи вживання польської мови у школах. З 1869 р. польська мова остаточно закріпилася в якості офіційної мови освіти й адміністрації провінції. Полонізація українців сягнула таких масштабів, що Голуховський спробував покінчити з українством у Львівському університеті, перевів україномовні видання на латинську абетку, намагався накинути греко-католицькій церкві римський календар.

Закарпаття

Число українських початкових шкіл з 479 у 1874 р. було зведено нанівець до початку XX ст. Україномовні видання зникли. Опір мадяризації чинили окремі особи. Серед них був і Августин Волошин, практично все життя якого пройшло під знаком цієї боротьби.

Русифікація та утиски української мови в Московії та Російській імперії

• 1627 р. — указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. У Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського.
• 1677 р. — Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.
• 1689 р. — синод російської православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Дмитра Ростовського.
• 1690 р. — московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Заточника звелено спалити.
• 1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
• 1709 р. — указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
• 1720 р. — указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.
• 20 грудня 1720 р. — Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «в усіх монастирях, що залишаються в Російській державі, продивитися та вилучити давні грамоти та інші куртіозні листи оригінальні, а також книги історичні, рукописні та друковані [українською мовою]».
• 1721 р. — наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору» для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
• 1724 р. — друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з російськими. На таку ж суму і за таку ж 'провину' оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.
• 1729 р. — наказ Петра І про переписування на Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
• 1740 р. — російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.

Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

• 1748 р. — наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
• 1750 р. — після скасування «Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ» у м.Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час 'розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви', опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
• 1755 р. — наказ Синоду Києво-Печерській лаврі перекласти російською мовою 'Четьї-мінеї' Св. Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.
• 1763 р. — указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
• 1764 р. — скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним - ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
• 1765 р. — ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
• 1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
• 1769 р. — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
• 1782 р. — Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
• 1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
• 1785 р. — наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.
• 1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
• 1789 р. — у Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано 'Порівняльний словник усіх мов', у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.
• 1811 р. — закриття Києво-Могилянської академії.
• 1847 р. — розгром Кирило-Мефодіївського братства.
• 1853 р. — покалічено видання «Літопису» Грабянки.
• 1862 р. — закрито українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу '0снова'.
• 1863 р. — Валуєвський циркуляр (рос. Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.): «[...] ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, [...] наріччя їхнє, що його вживає простий народ, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі».

Попередні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи Південної Росії, тепер же прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, й ті з них, що прагнуть здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення письменності й освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій тощо. [...] Навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоросійської мови ніде не дозволене; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в друку. Вони доволі ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їхнє, що його вживає простий народ, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж та, що зараз складається для них деякими малоросами, й особливо поляками, так звана українська мова. [... Окрім того] київський генерал-губернатор вважає небезпечним і шкідливим випуск у світ перекладу малоросійською мовою «Нового Заповіту», що розглядається нині духовною цензурою. [...] міністр внутрішніх справ визнав за необхідне [... дозволити до друку] тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити.

• 1864 р. — тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ з Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
• 1869 р. — законом чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.
• 1876 р. — Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав.

[...] Не допускати ввезення у межі Імперії, без особливого на те дозволу Головного Управління у справах друку, будь-яких книг, що видаються за кордоном малоросійським наріччям. Заборонити в Імперії друк, на тому самому наріччі, будь-яких оригінальних творів чи перекладів, за виключенням історичних пам'яток, але з тим, щоб і ці останні, якщо [вони] належать до усної народної словесності (як-от пісні, казки, приказки), видавалися без відступлення від загальноросійської орфографії (тобто не друкувалися так званою «кулішівкою»). [...] Заборонити також будь-які на тому самому наріччі сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання (як такі, що мають наразі характер українофільських маніфестацій). Подтримати газету «Слово», що видається у Галичині в напрямку ворожому українофільському, назначивши їй хоча б невелику, але постійну субсидію [збоку дописано: «1000 крб. з сум III жанд., до тексту [...] не вводити, а лише мати на увазі»], без якої вона не може продовжувати існування і повинна буде припинити [діяльність]. [...] Посилити нагляд з боку місцевого учбового начальства, щоб не допускати у початкових училищах викладання будь-яких предметів малоросійським наріччям. [...] Звернути серйозну увагу на особовий склад викладачів в учбових округах Харківській, Київській та Одеській, вимагаючи від попечителів цих округ іменного списку викладачів з позначкою про благонадійність кожного щодо українофільських тенденцій та тих, що позначені як неблагонадійні чи сумнівні, перевести у великоросійські губернії, замінивши уродженцями цих останніх. [...] Визнавалося б корисним взяти за загальне правило, щоб в учбові установи округ: Харківської, Київської та Одеської призначити викладачів переважно великоросіян, а малоросіян направляти до учових закладів С.-Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ.

• 1881 р. — закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
• 1888 р. — указ Олександра ІІІ «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
• 1889 р. — у Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
• 1892 р. — російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
• 1894 р. — заборона ввезення українських книг з-за кордону.
• 1895 р. — заборона української читанки та українських книг для дітей.
• 1903 р. — на відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.
• 1905 р. — Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
• 1906 і 1907 р.р. — закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
• 1908 р. — указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
• 1910 р. — указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.
• 1914 р. — указ Миколи І про заборону української преси.

Перший друкований твір народною українською мовою

«Енеїда малоросійською мовою перелицьована. Чч. І, II, III, з додатком значень малоросійських слів як тих, що містяться в ній, так і досить багатьох інших.»

«Енеїда» І.П. Котляревського (1798, 3 частини; 1842 — повне посмертне видання) стала першим великим твором загальнонаціонального значення нової української літератури, написаним народною мовою. Взявши за основу сюжет однойменної поеми Вергілія, Котляревський у традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині 18 століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників.

Слід зазначити, що твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні ще до «Енеїди» І. Котляревського, на початку XVIII ст. Ці тексти були переважно світського змісту: про кохання (щасливе та нещасливе), про побутові проблеми, про житейські стосунки. Такі переважно ананімні вірші своїм стилем, мовою і поетикою часто нагадують українські народні пісні (напр., «Пѣснь о свѣтѣ» О. Падальського, «От нещасной долѣ» і ін. Є також значна кількість авторських і безіменних бурлескних віршів та діалогів (різдвяні та великодні вірші), інтермедії та інтерлюдії, сатиричні вірші і оповідання, які написані українською народною мовою.

Перша граматика української мови

Див. також Граматики української мови.

«Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського — перша граматика сучасної української мови, 1818 р.

Сторінки 6 та 7 «Граматики малоросійського наріччя» О. Павловського — словник.

Олексій Павлович Павловський, автор першої друкованої граматики живої народної української мови, написаної 1805 р., але виданої 1818 р. в Санкт-Петербурзі під назвою «Граматика малоросійського наріччя» (рос. Грамматика малороссійскаго наречія), а також важливого для її розуміння «Додатку до Граматики малоросійського наріччя» (рос. Прибавленія къ ГрамматикѢ малороссійскаго наречія) (1822), є одним з перших мовознавців, що заклали наукове підґрунтя для усвідомлення української мови як самостійної й рівноправної серед інших слов’янських мов. В українському мовознавстві їй передували граматики учнів Львівської братської школи (1591 р.), Лаврентія Зизанія (1596 р.), Мелетія Смотрицького (1619 р.), Івана Ужевича (1643 р.), але всі вони в традиціях тогочасної філології пояснювали церковнослов’янську мову переважно в порівнянні з канонічними латинською і грецькою. Лише написана латинською мовою «Грамматика словенская...» І.Ужевича охарактеризувала граматичну будову староукраїнської книжної мови, яку в той час називали «простою мовою». Однак з огляду на призначення, обсяг, зміст і структуру саме праця О.Павловського вважається першою науковою граматикою нашої мови, бо в ній системно аналізується фонетична, граматична й частково лексична та фразеологічна будова народної української мови, на базі якої вже тоді активно розвивалася сучасна літературна форма.

У «Граматиці» О. Павловський серед іншого стверджує, що «малоросійське наріччя» є таким, «яке є практично справжньою мовою» (рос. которое составляетъ почти настоящій языкъ), та інші досить об’єктивні й сміливі як на той час дефініції національно-мовних реалій. Такі погляди не могли сподобатися владі й офіційним інституціям самодержавної Росії, зокрема її Академії Наук: як наслідок, надіслана О.Павловським ще 11 березня 1805 р. граматика з супровідним листом до Російської Академії хоч і була розглянута без особливих критичних зауважень по суті, але рекомендації до друку так і не отримала. Праця була опублікована лише 1818 р. у приватній типографії В. Плавільщікова.

Сама «Грамматика малороссійскаго наречія» є відносно невеликою за обсягом книгою — всього понад 120 сторінок. Вона включає: вступ, що називається «Вместо предисловія»; частину першу «О буквахъ и о произведеніи словъ», присвячену питанням фонетики й морфології української мови; частину другу «О сочиненіи и о стихотворстве малороссійскомъ», в якій подається короткий словник з найуживанішими словами, природничою термінологією, християнськими іменами, фразеологізмами й приказками, а також окреслюються питання синтаксису й наводяться уривки з розмовного мовлення та фольклору; узагальнення, поміщені під назвою «Общія замечанія». Її фактичний матеріал і життєвий досвід автора свідчать, що граматика написана на базі південно-східних говірок тодішньої Київщини.

О. Павловський переконливо підтверджується відокремленість «малоросійського наріччя» від російської мови загальноукраїнськими фонетичними, граматичними й лексичними ознаками та одиницями. Серед них відзначимо:

• характерні для української мови чергування приголосних, що виникли ще в праслов’янську добу внаслідок так званої другої палаталізації (пом’якшення) задньоязикових: рука — руці, нога — нозі, заверуха — заверусі;
• звук «і» на місці «о» в новозакритих складах, у тому числі і в назві Бігъ, що розвинулася із староукраїнського Богъ;
• згадувані форми давального відмінка на -ові/еві на зразок панові, коневі, які в сучасній українській літературній мові стали для відповідних іменників чоловічого роду основною нормою;
• збережений в українській мові праслов’янський з походження кличний відмінок, який у граматиці О.Павловського називається «звательным» і подається після знахідного: грубо, пане, панове, дурне або дурню та ін;
• використання специфічно українського суфікса -енко для творення патронімійних назв людей і прізвищ з первісним значенням недорослості на кшталт Грыценко, Хведоренко, Онопріенко, Карпенко, Павленко;
• відповідний склад характерних для української мови власних імен людей та їх неофіційних форм: Горпына, Горпыночка — Агрипина; Грыцько, Грыцыкъ, Грыць — Григорій, Дмытро, Дмытрыкъ, Дмытрусь — Дмитрій та ін.;
• великий прошарок специфічно українських лексем і фразеологізмів: борошно, вирій, пугач, «бісыка пускать», «куры строить», «баба зъ воза, кобылі легше» та ін.;
• переважне використання на місці поширених у російській мові дієприкметників сполучень із займенників і дієслівних форм: Подай, панычу, мыні тую свічку, що на столі стоїть;
• специфічні за фонетичними, лексико-граматичними й стилістичними ознаками уривки українських розмовних текстів і народної творчості та ін.

Наступні граматики української мови у Східній Україні з’являються лише після революції 1905 р., хоча в Західній Україні, яка була в цей час під владою Австро-Угорщини, вийшли у світ українські граматики І. Могильницького (1822— 1824), М. Лучкая (1830), Й. Левицького (1834), Й. Лозинського (1846), Т. Глинського (1845), Я. Головацького (1849), П. Дячана (1865), С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера (1893) та ін.

Перший сучасний підручник української мови

«Грама́тка» П. Куліша, Санкт-Петербург, кінець 1857 р. — перший підручник сучасної української мови.

«Граматка» Пантелеймона Куліша, надрукована у 1857 р., є одним з перших підручників сучасної української мови.

До середини ХIХ століття в тій частині України, яка знаходилася в Російській Імперії, не було жодної школи, де навчання велося б українською мовою. У 40—60-х роках ХIХ століття в Україні розпочалося національно-культурне відродження, одним з виявів якого стало відкриття українських недільних (недержавних) шкіл для навчання грамоти дітей і дорослих, які не відвідували державних (російських) шкіл. Такі недільні школи розпочали з’являтися в Україні 1859 року з ініціативи самих українців. У 1859-1860 роках вже було 68 недільних шкіл. Викладачами шкіл були члени українських громад — студенти, вчителі гімназій тощо. У недільних школах навчання проводилося у вихідні, вивчали три основні предмети: закон божий, грамоту, малюнок. Навчання в багатьох таких школах велося українською мовою, тому виникла потреба в українських підручниках.

«Граматка» П. Куліша стала першим букварем, за яким українці могли навчатися рідною мовою. Наслідуючи приклад П. Куліша, до створення україномовних букварів та арифметик для недільних шкіл на початку 60-х років ХIХ ст. приступили Т. Шевченко, М. Максимович, К. Шейковський, І. Деркач, М. Гатцук, О. Стронін, Ю. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін.

У «Граматці», як і в «Записках про Південну Русь» (рос. Записках о Южной Руси), П.Куліш впроваджував новий фонетичний правопис (згодом його назвали «кулішівкою»), який мав важливе значення у встановленні сучасної української орфографії. Оскільки «Граматка», як зазначав сам автор, призначалася не тільки для дітей, а й для всіх тих, хто не мав початкової шкільної освіти, він подав різні методичні поради. Вони написані просто і докладно, з використанням народно-розмовної лексики.

Скілько ні есть у насъ по Вкраіні граматокъ і букварівъ, то всі вони не годятця намъ для первоі науки письменства, , бо печатані не нашою мовою, а черезъ те всяка дитина довго нудитця надъ книжкою, поки навчитця иноязичниі слова розбірати...Треба учить дітей письменства такъ, щобъ дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до сёго найперша помічъ – щобъ граматка зложена була рідною Украінською мовою. Навчившись читать по-своёму, усяке розуміе и Церковну, и Московську печать, тогді й нехай беретця за які хотя книги. Отсе жъ напечатана така Граматка. Учачись читать, не буде тутъ спотикатись дитина на слова иноязичниі; а витвердивши іі добре здобуде на ввесь вікъ собі користи. Передмова до «Граматки» П. Куліша

Підручник складається двох основних частин. Перша частина – власне граматика, а друга – початки арифметики. Спочатку пропонується вивчити азбуку, що складається з 36 графічних знаків. Також подаються різні набори літер – друковані великі літери (прописна азбука), маленькі друковані літери (стрічна азбука), маленькі писемні літери (крива азбука).

У «Граматці» автор аналізує деякі українські звуки, що відрізняються від російських:

1) У нашій мові буква Г иногді вимовляетця твердо, отъ якъ у слові ганокъ, або гузъ; то въ таких случаяхъ треба писати Латинську букву велику G, або малу g , именно –gанокъ, gузь, Gанжа Андиберъ. 2) Буква Ы въ нашій мові лишня, бо въ насъ не говорять такъ твердо, якъ Московські люде, ты, вы, мы, або столы, бабы, а мякше; тимъ и доволі зъ насъ букви И для всякого такого слова, якъ криниця, каплиця, и доволі букви І для всякого такого слова, якъ жінка, сіно. Буква Ы поставлена въ азбуці тілько на те, що вона есть у Церковних книгах, а затимъ и въ старосьвітському письмі. 3) Буква Е вимовляетця въ насъ твердо въ словах небо, тебе, а въ словах корінне, щасте м’якше; то слова сиі й пишуться для сёго оттакъ: коріннє, щастє. 4) Букви ѣ у насъ у мові не чутно, а на місто іі вимовляетця І. Тутъ вона въ азбуці оставлена ради Церковного язика.

Цікаво, що переважна більшість термінів і номенклатур, що їх використав П. Куліш у «Граматці», функціонує в сучасній українській літературній мові (наприклад, мова, склади, азбука, дума, віршъ, законъ, судъ, добутокъ, наука, прості числа, множиме, урокъ та ін.). Деякі з них зазнали фонетико-морфологічних змін (наприклад, табличка помножения - таблиця множення, поділъ – ділення, ділитель - дільник та ін.), окремі терміни не вживаються (наприклад, справа – у значенні математична дія, язикъ – у значенні мова та ін.).

Т.Г. Шевченко — творець нової української літератури та української літературної мови

Основи нової української літературної мови заклав І.П. Котляревський. Однак виникнення і остаточне сформування нової української літературної мови не було раптовим, миттєвим явищем. Літературний, мовотворчий процес формування нової української літератури і літературної мови тривав майже півстоліття і закінчився літературно-мовною діяльністю Т.Г. Шевченка.

І. Огієнко в своїй праці «Історія української літературної мови» сказав про це таким чином :

В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч і ще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.

Українська мова на початку XX ст.

• 1903 р. — у Відні Британське Біблійне товариство надрукувало Біблію українською літературною мовою під назвою «Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською». Переклад зробили П.О. Куліш та І.П. Пулюй. Деякі частини переклав І.С. Нечуй-Левицький (після смерти П. Куліша). Це перше повне видання Біблії українською мовою. Було кілька перевидань, останнє, і перше в Україні, 2000 р.
• 1904 р. — у Львові надруковано «Руську правопись зі словарцем», що її схвалила Філологічна секція НТШ. Чимало правил є чинними й сьогодні. У Чернівцях надруковано практичний «Русько-німецький словарь» отця Омеляна Поповича (близько 25 000 слів). Словник перевидавали для шкільного вжитку декілька разів.
• 1905 р. — створено перші товариства Просвіта в Центральній та Східній Україні: 8 жовтня 1905 р. — Катеринослав ( Д. Яворницький, В. Біднов, Д. Дорошенко та Н. Дорошенко), 25 листопада 1905 р. — Одеса ( І. Луценко, М. Комаров, І. Липа, С. Шелухін, А. Ніковський, М. Слабченко), травень 1906 р. — Київ (Б. Грінченко, Т. Коваленко, М. Лисенко, Ф. Красицький, Ф. Матушевський, М. Старицький, Леся Українка, С. Єфремов, В. Дурдуківський). Загалом було створено близько 40 Просвіт. Поставали Просвіти і поза територією України: на Кубані (Краснодар, Темрюк, Майкоп), у Новочеркаську, в Баку, у Владивостоку. Діяльність всіх Просвіт на території Російської імперії припинено адміністративними методами 1910-1911 р.р. Створено організацію народних вчителів Галичини й Буковини «Взаємна Поміч Українського Вчительства».
• 18 лютого 1905 р. — загальні збори Імператорської Академії Наук схвалили записку «Про відміну утисків малоруського друкованого слова» (рос. Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова). Її склали Ф. Корш (загальний погляд і розвиток українського письма) та О. Шахматов (філологічні аргументи). В березні її надруковано накладом 150 примірників. Українській переклад (В. Гнатюк) надруковано в «Літературно-науковому віснику» (т.30, 1905) та окремою відбиткою. В Росії невідомий видавець опублікував її (з дозволу Академії) 1910 року.
• 17 жовтня 1905 р. — набули чинности «Тимчасові правила про друк» (рос. Временные правила о печати), що скасували закони 1876 та 1881 р.р. і попередню цензуру. Діяльність української преси та книговидання узаконено, як один з різновидів «друку інородницького» (рос. печати инородческой).
• 1906 р. — вийшов перший український словник чужих слів В. Доманицького «Словарик пояснення чужих і не дуже зрозумілих слів» (близько 1500 гасел).
• 15 вересня 1906 р. — початок видання в Києві єдиної у підросійській Україні щоденної української газети «Рада». Видавав і фінансував її Євген Чикаленко. Проіснувала до 2 вересня 1914 р.
• 1907 р. — у Києві почато видання «Словаря украинского языка», що його "зібрала редакція журналу Кіевская Старина, упорядкував з додатком власного матеріялу Борис Грінченко" (завершено 1909 року). Словник містив понад 68 000 слів з тлумаченнями. Крім літературних джерел, великою мірою використано чисто народний матеріял з етнографічних записів і збірок з усієї української території. Цей словник є видатною лексикографічною працею, що й дотепер не втратила цінности. До того ж його видання зіграло виняткову роль у впорядкуванні українського правопису. Правопис «Словаря» був прийнятий в усіх українських виданнях і в головних рисах зберігається й сьогодні. Багаторазово перевидавався. У Чернівцях почато видання «Латинсько-українського словника» Юліяна Кобилянського (завершено 1912 року).
• 29 березня 1908 р. — тридцять сім членів Державної Думи подали проект «Про мову викладання у початкових школах місцевостей з малоросійським населенням» (рос. О языке преподавания в начальных школах местностей с малорусским населением), де пропонували від 1908/09 навчального року ввести в початковій школі навчання рідною мовою. Проект не дістав підтримки.
• 1910 р. — у Києві почав виходити часопис «Світло», перший в Центральній та Східній Україні педагогічний журнал українською мовою. В Чернівцях видано «Словник чужих слів. 12 000 слів чужого походження в українській мові» Зенона Кузелі та Миколи Чайківського (перевидання — Київ-Лейпціг, 1918 р.). У додатку наведено «Чужі слова та звороти, що пишуться латинськими буквами» з українськими відповідниками.
• 20 січня 1910 р. — міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін своїм циркуляром наказує губернаторам не дозволяти створювати «інородницькі товаства, у тім числі українські та єврейські, незалежно від мети, що ними ставиться» (рос. инородческие товарищества, в том числе украинские и еврейские, независимо от преследуемых ими целей). Після цього практично всі «Просвіти», окрім відділів у Катеринославський губернії, закрито.
• 1912 р. — у Чернівцях видано «Німецько-Український словник» Володимира Кміцикевича й Спілки (нім. Deutsch-Ukrainisches Woerterbuch) за редакцією Зенона Кузелі.
• 1913 р. — у Києві відбулася таємна нарада представників термінологічних гуртків. Українське Наукове Товариство в Києві перебрало на себе координацію всієї української термінологічної справи. Всі матеріяли — кілька тисяч карток з записами сільськогосподарської, природничої, технічної термінології — гуртки передали до УНТ в Києві.
• 1914 р. — у Вінніпегу видано «Кишеньковий англо-український і україно-англійський словарець» М. Ясенівського.
• 21 липня 1914 р. — у Російській Імперії закрито всі українські газети та журнали. Далі закрито регіональні осередки, українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України.
• Cерпень - вересень 1914 р. — успішний наступ російських військ у Галичині, Буковині та Лемківщині. Генерал-губернатором Галичини призначено графа Г. Бобрінського. Він ясно і відверто висловив свою програму:

Східна Галичина та Лемківщина з давен — корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, отже влаштування їхнє має бути засноване на російських началах. Я вводитиму тут російську мову, закон і влаштування.

• 6 вересня 1914 р. — закрито «Просвіту».
• 1917 р. — у Вінніпегу видано «Кишеньковий словар англійської та української мови» Є. Козловського.

Рішення російської «Імператорської академії наук» 1905 р. щодо окремішності української мови

Дискусії навколо української мови точилися на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів, у приватному листуванні в Російській імперії у XIX - на початку XX ст. Участь у ній взяли як українські вчені, так і російські, частково — польські та інші славісти, але найактивніше і найбільше полемізували М.Погодін і М.Максимович, О.Соболевський і А.Кримський, С.Булич, Т.Флоринський та К.Михальчук і В.Науменко.

На основі виявлених фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних ознак було описано найхарактерніші риси української мови, що відділяють її від інших слов’янських мов, зокрема російської та польської. На особливості української мови звертали увагу як українські вчені (М.Максимович, К.Михальчук, О.Огоновський, О.Потебня, І.Франко, О.Метлинський, В.Науменко та ін.), так і російські науковці (С.Булич, Т.Флоринський, І.Срезневській, М.Погодін, О.Соболевський, О.Шахматов та інші). Деякі російські вчені, зокрема О.Шахматов, П.Лавровський, Ф.Корш, прагнули об’єктивно показати закономірні процеси її розвитку, відводили їй належне місце серед інших слов’янських мов. Представники офіційної науки, зокрема С.Булич, Т.Флоринський, М.Погодін, О.Соболевський, розглядали українську мову лише як наріччя «загальноросійської мови» (рос. общерусского языка), відводячи їй роль другорядної, не здатної до обслуговування різних сфер життя, насамперед — духовної культури. Визнавали самостійною українську мову відомі славісти Ф.Міклошич та В.Ягич.

Намагання представників російської офіційної науки розглядати українську мову як діалект «загальноросійської мови» сприяли появі урядових указів про обмеження українського друкованого слова. Українська мова надовго була витіснена з усіх сфер суспільно-політичного життя українського народу. І тільки заходами прогресивних російських діячів, у тому числі О.Шахматова, Ф.Корша, Ф.Фортунатова, знято ці дискримінаційні щодо української писемно-літературної мови царські заходи.

Дискусія навколо української мови сприяла з’ясуванню питання про її походження, дослідженню писемних пам’яток. Представники офіційної філології намагалися довести, що розпад «загальноросійської мови» стався лише у XII–XIV ст. Українські мовознавці М.Максимович, О.Потебня, О.Огоновський, А.Кримський у своїх працях переконливо показали старожитність української мови, самостійний її розвиток з XI ст. Об’єктивно підходив до з’ясування генезису української мови і О.Шахматов, на думку якого окремі відмінності в «загальноросійській мові» проявляються вже в XI ст. Під час дискусії була повністю відкинута як антинаукова теорія, що її висунув М.Погодін, а підтримав О.Соболевський, про пізніше заселення земель Києва та Київщини вихідцями з Карпат. М.Максимович, О.Котляревський, А.Кримський та ін., російський лінгвіст О.Шахматов були переконані в тому, що українці проживали на землях Подніпров’я здавна. Ряд дослідників не лише визнавали старожитність української мови, але й писали про її вплив на розвиток російської та польської мов (М.Костомаров, П.Куліш, М.Колесов, І.Могильницький).

У ході полеміки доведено спроможність української мови бути мовою науки, освіти (І.Франко, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Є.Тимченко, В.Науменко, М. Грушевський), усупереч твердженням представників царської офіційної науки (С.Булича, Т.Флоринського та ін.). Дискусії, що велися протягом XIX — поч. XX ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що підтвердила Російська академія наук.

18 лютого 1905 р. російською «Імператорською академією наук» було видано «Записку про відміну утисків друкованого малоруського слова» рос. («Об отмене стеснений малорусского печатного слова») — вона являла собою ґрунтовний науковий аналіз в історичному розрізі ситуації, пов’язаної з розвитком і забороною українського друкованого слова. Поява «Записки ...» була викликана вимушеним напередодні революційних подій 1905 р. зверненням комітету міністрів Російської Імперії до академії наук з метою мати «достатні фактичні відомості» (рос. достаточные фактические сведения) щодо ситуації з україномовним друком.

Для розгляду цього питання в січні 1905 р. було створено комісію під керівництвом академіка Ф.Є. Корша. Пропозиції членів комісії, викладені в «Записці ...», стосувалися необхідності відміни абсурдних заборон українського друку, українська мова була ледь не вперше в Російській імперії названа окремою від російської мовою. Не зважаючи на це, царська бюрократія у вересні 1905 р. все одно заявила про «несвоєчасність» скасування цензурного указу 1876 р.

Уперше «Записка ...» опублікована окремим виданням у 1905 р. приватним видавництвом, перевидана у 1910 р.

Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР та ЗУНР

Закон Ради Народних Міністрів УНР про державну мову. 18 січня 1919 р.

• 7 березня 1917 р. — на засіданні Української Центральної Ради ухвалено, що «мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська».
• 28 березня 1917 р. — російський Тимчасовий Уряд ухвалив дозволити викладання української мови в школах Київської навчальної округи. У початкових школах дозволено навчання українською мовою, а російська ставала обов’язковим предметом від другого класу. В учительських семінаріях заведено курси української мови, літератури, історії й географії. У високій школі засновано кафедри української мови, літератури, історії та права.
• 30 травня 1917 р. — доповідна записка Тимчасовому урядові та виконавчому комітетові Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України містила вимогу:

[...] 7. Визнану Тимчасовим урядом українізацію початкової школи треба перенести і на середню та вищу школу як відносно мови, так і дісциплін навчання. 8. Відповідальні посади як гражданської, так і духовної адміністрації на Україні треба заміщати особами, що користуються довір’ям населення, говорять його мовою і знайомі з його побутом.

• літо 1917 р. — «Товариство Шкільної Освіти» видало невеличкими брошурками проекти термінології з географії, граматики, аритметики, геометрії, алгебри. До осені 1917 р. відкрито 53 українські середні школи, зокрема 3 українські гімназії в Києві.
• осінь 1917 р. — створено термінологічні комісії при Міністерствах Юстиції, Судових Справ, Шляхів, Військовому, Департаменті Професійної Освіти Міністерства Народної Освіти, Головній Санітарній Управі Міністерства Справ Внутрішніх (пізніше — Міністерство Здоровля).
• 18 вересня 1917 р. — Генеральний Секретаріят ухвалює постанову, де зазначено:

Мова українська має повне право офіціально вживатися поруч з мовою російською, при забезпеченні язикового права меншостей. [...] Діловодство у Секретаріяті провадиться мовою українською.

• 1918 р. — Термінольоґічна Комісія Природничої Секції Українського Наукового Товариства видала «Словник української физичної термінольоґії» — окрему відбитку з I тому «Матеріялів до української природничої термінольоґії».
• 9 лютого 1918 р. — опубліковано «Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері». У п. 3 проголошено:

Мовою в діловодстві має бути державна українська.

• 20 квітня 1918 р. — Центральна Рада затвердила Конституцію УНР і обрала президентом Михайла Грушевського. Конституцію написано українською мовою, проте в ній нічого не сказано про права української чи будь-якої іншої мови.
• 29 квітня 1918 р. — міністр освіти проф. М. Василенко подав план роботи Міністерства, що передбачав українізацію школи, заснування Української Академії Наук і Національної бібліотеки.
• 5 травня 1918 р. — Міністерство освіти затвердило «Найголовніші правила українського правопису», що їх запропонував Іван Огієнко та схвалила правописна комісія. Правопис надруковано в журналі «Вільна українська школа» (1919 - ч.10) та видано окремим відбитком у Києві 1919 року.
• 5-12 липня 1918 р. — засновано Т«ермінологічну Комісію при Природничій Секції Київського Наукового Товариства». Першим головою Комісії став Павло Тутковський, потім — Олександр Яната. Серед джерел, що їх комісія мала використовувати, фігурують, зокрема, матеріяли «Львівського Наукового Товариства», галицькі шкільні підручники, праці Івана Верхратського та інших галицьких науковців. Отже, комісію від самого початку зорієнтовано на вироблення загальноукраїнської наукової термінології.
• 3 (чи 18) січня 1919 р. — Директорія видала закон про державну українську мову в УНР та про обов’язкове вживання української мови у діловодстві Української Академії Наук.

Про державну мову в Українській Народній Республіці І. Державною мовою в Українській Народній Республіці вважається українська мова. Через те вона обов’язкова для вжитку в армії, фльоті і всіх урядових та загальних громадських публічно правних установах. ІІ. Приватним особам дозволяється звертатись до цих установ на їх мовах.

• 17 січня 1919 р. — Міністр освіти проф. І. Огієнко запровадив до шкільного вжитку в усій Україні «Головніші правила українського правопису», що їх схвалила спеціальна комісія.
• 15 лютого 1919 р. — ЗУНР ухвалено «Закон про українську мову в держав­них установах», водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державни­ми властями.
• 22 травня 1919 р. — вперше в історії на храмове свято в Миколаївському (Військовому) соборі в Києві Всенічну та Літургію правлено українською мовою. Композитор М. Леонтович написав музику на літургійний текст і сам диригував хором. Цей день вважають днем народження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Київський єпископ Назарій (Блінов) покарав священиків, що брали участь у цих відправах: їм заборонено правити службу Божу.
• друга половина 1919 р. — під час окупації України Добровольчою армією генерал Май-Маєвський видав наказ №22 з забороною давати українським школам будь-яку допомогу з державних і земських скарбниць. «Товариство Шкільної Освіти» перебрало керівництво всім шкільництвом, оборону його перед владою і матеріальне забезпечення (з добровільних внесків українських громад, насамперед української кооперації).

Міжвоєнна Польща (Східна Галичина)

Одразу після збройного розгрому Західно-Української Республіки й остаточного закріплення польської влади, на Західній Україні поновився наступ на українську мову. У 1924 р. – через чотири роки по закінченні війни на Сході – Польська республіка видала закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах та судах на підвладних полякам українських землях. Міністр освіти С.Грабський здійснив реформу освіти (lex Grabski), витіснивши українську мову з шкіл. Якщо в 1922-1923 навчальному році в Східній Галичині існували 2532 українські школи, то в 1929-1930 їх залишилося 749.1 У 1937 р. їх залишалося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до 8(!). На рівні середньої освіти становище було ще гіршим: 1931 року одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, одна українська – на 230 тис. українців.

У Львівському університеті ліквідували українські кафедри, а самих українців намагалися туди не допускати. Коли ж українські викладачі та студенти влаштували свій власний неофіційний "таємний" університет у Львові, польські націоналісти за підтримки офіційної влади почали його погроми. Це тривало кілька років, доки читати лекції українцям українською мовою стало неможливо навіть в умовах підпілля. Проте в 1920-1925 рр. тисячі студентів встигли хоча б частково одержати українську вищу освіту. У період свого розквіту "таємний" університет включав 54 професори, 15 кафедр і близько 1500 студентів.

Щоб розділити українців, польська влада розпочала пропаганду серед карпатських гуцулів, лемків та бойків ідеї про їх окремішність від решти українського народу. Відповідно робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову. Тим часом на Холмщині та Поліссі влада перевела на польську мову управління православною церквою, богословську освіту і навіть богослужіння.

• 1920 р. — в Західній Україні видано «Словник польсько-український і україно-польський» Іларіона Свенціцького.
• 1920 р. — засновано просвітнє товариство «Рідна Хата» на Холмщині та Підляшші.
• 31 липня 1924 р. — за проєктом Ст. Ґрабського (міністра освіти Польської республіки 1923–1926 рр.) прийнято закон (lex Grabski) про обмежене вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Українські школи ставали українсько-польськими; вибір між польською та українською мовами робили на підставі референдумів батьків. Результат: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, у 1937/39 їх лишилося 352.

Міжвоєнна Румунія (Буковина та Буджак)

1919 року повної румунізації зазнали 38 українських шкіл, 1920 – ще 84. Серед перших були українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, де готували національно свідомі педагогічні кадри. За ними повністю було румунізовано місцеві ремісничі школи, а також Чернівецький університет. У 1924 р. було видано закон, згідно якого всі румуни, які «загубили материнську мову» [тобто українці], мають давати освіту дітям лише в румунських школах. Буковина з австрійських часів мала автономію та широку систему україномовного шкільництва — до 1927 р. усе це було ліквідовано. Міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 р.дозволяло лише кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців (це положення було скасовано у 1933 р.). 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу».

Міжвоєнна Чехословаччина (Закарпаття)

Мовна політика чеької влади щодо мовних прав українців суттєво відрізнялася від політики СРСР. Польщі та Румунії. Уряд підтримував українське шкільництво. В 1938 р. у Закарпатті працювало 469 народних, 138 фахових і 23 городянські школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії. Історик О.Субтельний наводить трохи інші дані: 851 українська початкова школа й 11 гімназій.

• 1920 р. — засновано товариство «Просвіта» в Ужгороді на Закарпатті. Діяло до 1939 р.

Становище української мови в УСРР / УРСР та СРСР

Див. також Русифікація.

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 р. та відродженням української державності, була перервана окупацією України радянськими військами у 1919—1920 р.р. Встановлення радянської влади відновило панівне становище російської мови в Україні. Російською мовою велося діловодство партійних і державних установ, нею друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція у 1919—1923 р.р. була переважно російською. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 р. декретом Ради Народних Комісарів УССР від 27 липня 1923 українізація шкільновиховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 р. на державний апарат, велася важко, при опорі з боку росіян або зрусифікованих представників інших національностей. Незабаром темп українізації був значно послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 р. вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930 р., у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) та визнати її неактуальною. 1932—1933 р.р. українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 р.р. М. Скрипник вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

• 1919 р. — після завоювання України більшовиками - знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів.
• 9 березня 1919 р. — Третій З’їзд Рад (УСРР) прийняв постанову про викладання в школах української мови, історії та географії України.
• 3 грудня 1919 р. — за поданням Леніна прийнято резолюцію ЦК РКП(б) і VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». Основою цієї постанови були «Тези з українського питання» Х. Раковського, де обґрунтовано неодмінність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, проте за умови об’єднання в одному центрі оборонного й господарчого апарату. Ленін виніс тези на розгляд від свого імені. Документ містив пункт, від якого пізніше почалася політика коренізації: Члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою.
• 1920 р. — у Києві надруковано «Російсько-український медичний словник. Матеріяли до Української медичної термінології». за редакцією М. Галина. Словника перевидано в Києві 1994 р. У Катеринославі надруковано «Словник української мови» Дмитра Яворницького (т.I, А-К, близько 8 200 слів), що мав бути доповненням до «Словаря …» Грінченка і містив лише слова, що їх в цьому словнику не було, або що мали інші значення.
• 4 травня 1920 р. — постанова Наркомату Освіти УСРР про викладання українських дисциплін у вчительських семінаріях і на вчительських курсах.
• 21 вересня 1920 р. — Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову. Українську мову запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах.
• 29 листопада 1920 р. — спільне зібрання Академії наук схвалило «Найголовніші правила українського правопису» (доповнені й упорядковані, здебільшого А. Кримським, Головніші правила …). Правила затвердив народний комісар освіти УСРР Гринько. 1921 р. правопис видано в Києві окремою брошурою.
• 3 березня 1921 р. — П’ятий з’їзд Рад схвалив роботу Народного Комісаріяту Освіти (НКО), спрямовану на усунення національної ворожнечі і на розвиток української мови як мови більшості трудящих України.
• 30 травня 1921 р. — на спільному Зібранні Української Академії Наук затверджено створення «Інституту Української Наукової Мови» (ІУНМ).
• 31 жовтня 1921 р. — Всеукраїнська православна церковна рада проголосила створення Української Автокефальної Православної Церкви. Першим єпископом УАПЦ став протоієрей Василь Липківський. Однією з головних ознак УАПЦ стала рідна мова в усіх ділянках конфесійного життя. Українська літературна мова залунала в храмах.
• 1922 р. — на початку року ліквідовано усі «Просвіти» в Україні (на червень 1921 р. — 4822 товариства, читальні, будинки «Просвіти»). Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
• 13 березня 1922 р. — набрав чинності «Кримінально-процесуальний кодекс», де в ст. SS22 сказано, що легальні процеси провадяться «однією з двох державних мов, українською або російською».
• Осінь 1922 р. — другий секретар КП(б)У Дмитро Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур»: російської — революційної, передової, пролетарської і міської та української — контрреволюційної, відсталої й сільської. У цьому двобої українській культурі належало поступитися й загинути.
• 22 листопада 1922 р. — ВУЦВК затвердив Кодекс законів про народну освіту в УСРР, де сказано:

Українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки.

• 17–25 квітня 1923 р. — ХІІ з’їзд РКП(б) прийняв резолюцію з національного питання. Проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».
• 22 червня 1923 р. — напередодні та під час роботи пленуму ЦК КП(б)У українська меншість партії боролася за справжнє впровадження політики українізації у щоденне життя; зокрема висунуто вимогу визнати українську мову, нарівнi з російською, державною мовою в Україні. На засіданні прелімінарної комісії ця пропозиція пройшла більшістю голосів попри протести Г. Петровського та М. Фрунзе, проте на загальній сесії її відкинули і термін «державна мова» замінили на «дві загальновживані мови».
• 27 липня 1923 р. — Декрет РНК УРСР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».
• 1 серпня 1923 р. — постанова ВУЦВК та РНК УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». В ній сказано:

Мови всіх національностей, що є на території України, оголошуються рівноправними… Відповідно до переважного числа населення, що говорить українською мовою, вибрати, як переважаючу для офіціальних зносин, українську мову. Діловодство в губерніальних і окружних органах провадиться переважно українською мовою, за винятком тих місцевостей, де абсолютна або відносна більшість населення належить до іншої національності.

• 1924 р. — У Києві видано Нариси з історії української мови О. Шахматова та А. Кримського.
• 12–16 травня 1924 р. — VIII конференція КП(б)У. Виступ Е.І. Квірінґа, де він посилався на поширену серед партійців (українців серед них було 33%, а в ЦК КП(б)У — менш ніж 16%) думку, що треба припинити українізацію національних меншин та міського пролетаріату в Україні.
• 1925 р. — видано «Український правопис». Він містив Найголовніші правила, що їх видала Академія наук, з деякими додатками М. Грунського та Г. Сабалдиря.
• 1926 р. — Раднарком видав книжку декретів і директив «Українізація радянських установ» (Декрети, інструкції і матеріяли. - Ч.2). Вона містила текст «Положення про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури». Державні службовці повинні були цілком перейти на українську мову або піти з посад.
• 30 березня 1926 р. — початок таємного готування "контрукраїнізації". Створено обіжника ГПУ «Про українську громадськість» (рос. Об украинской общественности), де сказано, що українізацію використовують для організації прибічників націоналізму та визначено носіїв українського націоналізму — УАПЦ, ВУАН і власне всю сферу культури.
• серпень 1926 р. — Комісія для впорядкування українського правопису надрукувала проект правопису. Почалося його широке обговорення на всіх територіях проживання українців (видано 5 випусків спеціального додатку до газети Вісті ВУЦВК під назвою «Український правопис: Дискусійний бюлетень»).
• 1927 р. — видано «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика Є. Тимченка» (друге доповнене видання — 1930).
• 19 квітня 1927 р. — постанова ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації». Проголошено таке:

Тверде та рішуче переведення українізації (в розумінні переведення на українську мову) роботи всіх установ (державних, господарських та ін.) на території України, за винятком районів нацменшостей населення, вимагає обов’язкового знання української мови (як мови більшості населення) всіма службовцями установ.

• 6 вересня 1928 р. — нарком освіти М. Скрипник затвердив «Український правопис», тобто надав йому статус обов’язкового. Правопис надруковано 1929 року, відтоді всі школи й видавництва УРСР зобов’язані були його дотримуватися. Заради єдності української літературної мови, провід НТШ у Львові ухвалив дотримуватися норм нового правопису в Галичині попри незгоду й протести багатьох галицьких мовознавців та письменників.
• 1929 р. — Арешти інтелігенції та діячів Української Автокефальної Православної Церкви за справою Спілки Визволення України (СВУ), що мала дати сигнал до масового наступу на національне відродження в Україні.
• перша половина 1930 р. — у першому числі журналу «Прапор марксизму» вміщено статтю Наума Кагановича «Проти "народництва" в мовознавстві (Куди йде українська літературна мова?)». Стаття започаткувала кампанію проти шкідництва на мовному фронті, що її провадили переважно політики, зокрема Постишев, Затонський та найактивніший з усіх Андрій Хвиля (Олінтер).
• 7 березня 1930 р. — Президія ВУАН прийняла ухвалу про реформу мовних установ. Зліквідовано Інститут Української Наукової Мови, комісії: для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника, нормативної граматики української мови, діалектологічну, історії української мови. На їхніх залишках створено Науково-Дослідчий Інститут Мовознавства. Постановою Раднаркому від 1 серпня 1930 р. до нього зараховано київську та харківську науково-дослідчі катедри мовознавства і дніпропетровську мовознавчу секцію. До нового інституту після чисток потрапила лише половина старого складу. Директором новоствореного інституту призначено Г. Ткаченка (перебував на посаді протягом короткого часу), потім Наума Кагановича (до 1937 року).
• 1933 р. — телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
• 6 квітня 1933 р. — за наказом нового керівництва Наркомосу УСРР організовано комісію для перевірки роботи на мовному фронті. Голова комісії — Андрій Хвиля, у складі комісії Микола Наконечний, Олекса Синявський, Кость Німчинов, Грищенко, Наум Каганович. Завданням комісії було «відкинути штучне відмежування української мови від російської мови у словниках та усунення націоналістичних правил правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури».
• 26 квітня 1933 р. — нарада в ЦК КП(б)У з питань національної політики. Новопризначений Нарком освіти В. Затонський у доповіді про національну політику партії в школі наголосив, що «падіння числа шкіл російської нацменшости є наслідок перекручення лінії партії, працівники освіти засмічені націоналістичними, класово-ворожими елементами». Він назвав відповідальних за це: «… Ці націоналістичні елементи могли так широко провадити свою діяльність тому, що їм допомагали деякі вказівки самого Наркомпросу». Доповіді А. Хвилі на засіданні комісії та на цій нараді стали основою статті «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» в журналі «Більшовик України», що була видана ще й окремою брошурою накладом 60 тисяч примірників. Широкому загалові викладено завдання:
  • припинити негайно видання всіх словників,
  • переглянути словники і всю термінологію,
  • провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні,
  • переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,
  • переглянути український правопис,
  • змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,
  • видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами.
• 3 травня 1933 р. — Колегія НКО прийняла і затвердила ухвалу комісії НКО для перегляду роботи на мовному фронті «Про зміну окремих пунктів офіційного Українського правопису» (SS 54-55, чужомовні І, h, g). Новий правопис прийнято без загального обговорення (було лише кілька заяв Хвилі). Хто саме переглядав правопис, невідомо, найімовірніше, це був Н. Каганович. До правопису внесено 126 поправок, а розділ про чужі слова переписано цілком; написання їх майже цілковито виправлено за російським взірцем. Літеру ґ вилучено з абетки. Правило, коли писати л чи ль, скопійовано з російського з усіма непослідовностями (Ісландія, але Фінляндія тощо). Норми російського правопису поширено навіть на слова, які ще до змін 1928—1929 pp. мали форму, відмінну від російської, зокрема хемія та магнет перетворилися на хімію та магніт. Прикметники із суфіксами -ськ-, -зьк-, -цьк- так допасовано до російських норм, що неможливо було сформулювати правило на українській основі. Сказано, що слід дотримуватися «узвичаєної» вимови; промовчано, що ця вимова не українська, а російська. Газети та інші видання переведено на новий правопис негайно (у травні), ще до його затвердження і публікації.
• друга половина 1933 р. — у Харкові видано книжку А. Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму» з вимогами провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах; вилучити з ужитку всі праці буржуазних мовознавців у ділянці термінологіі, лексикографії й синтаксису; переглянути правопис; підготувати нові словники, загальні й термінологічні. Головну хибу попередньої роботи Хвиля вбачає в тім, що «особливо велику шкідницьку роботу провели українські націоналісти на мовному фронті, намагаючись відірвати розвиток української мови від мови російської».
• червень 1933 р. — наприкінці місяця Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правопису, подану комісією у складі М. Попова, С. Косіора, П. Постишева, В. Затонського та А. Хвилі. Постанову не оприлюднено, текст зберігся лише в архіві.
• 9 липня 1933 р. — збори харківського партактиву «Про націоналістичні ухили в лавах партійної організації і про завдання боротьби з ними». Шумського критиковано за те, що він вимагав підміни більшовицької українізації буржуазно-націоналістичною, а Скрипника звинувачено в тому, що він докотився до прямих закликів «розвивати національну свідомість». У виступі секретаря ЦК КП(б)У М. Попова є такі пасажі:

Особливо великого значення в боротьбі з буржуазним націоналізмом і українським націоналістичним ухилом набирає питання про мову й правопис. Цьому питанню ЦК КП(б)У надає винятково великого значення. Буржуазні націоналісти, переважно з числа західно-українських емігрантів, особливо широку роботу розгорнули над засміченням української мови й термінології, щоб максимально відірвати українську культуру від російської.

• лютий 1934 р. — видано окремою книжкою «Український правопис (1933)». Склад правописної комісії не названо. У передмові Андрія Хвилі зазначено: «Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та російською мовами».
• Перша половина 1937 р. — газета «Комуніст» почала напади на «Український правопис Хвилі». Фактично закиди зводилися до написання слова Европа (мало б бути Європа, згідно з російською вимовою) і до правила утворювання складених слів типу двоповерховий, що мали б починатися, на взірець російських, першим складником у формі двох-, трьох- (рос. двух-, трёх-).
• Серпень 1937 р. — фізичне знищення і заслання працівників «Інституту мовознавства». Тяглість розвитку українського мовознавства перервано.
• 20 квітня 1938 р. — ухвалено постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» та «Про реорганізацію шкіл на Україні на виконання рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей"». У постановах вперше фігурує наказ про обов’язковість викладання російської мови в усіх неросійських школах.
• 8 травня 1938 р. — ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про складання нового українського правопису» і розглянув склад Правописної комісії: Ф. Редько (голова), М. Грунський (відповідальний секретар), Шматлай, Бойко, Пелипас, Гаврик, Гринштейн. РНК УРСР затвердила постанову та склад комісії 14 травня. Головним завданням правопису проголошено насамперед «ліквідувати націоналістичні перекручення… українського правопису». Восени 1938 року «Український правопис» (проект видання четвертого) надруковано на правах рукопису для обговорення, наклад 350 примірників.
• 1940 р. — надруковано «Російсько-український словник (Проект)» за ред. М. Калиновича, М. Грунського, І. Кириченко. Під час обговорення виникли істотні заперечення засад його побудови. Тому було створено спеціальну комісію для редагування словника під головуванням літературознавця Ф. Редька. До її складу введено й А. Кримського. Під час роботи комісії виявилося, що неможливо узгодити супротивні підходи членів комісії до засад укладання словника. На знак протесту проти схвалених засад А. Кримський вийшов зі складу комісії, зазначивши в заяві (4 травня 1941 р.), що комісія грубо втручається в норми української мови і створює «антинаукового і тенденційно-шкідливого "російсько-російського" словника».
• 4 березня 1940 р. — постанова РНК УРСР «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України». Зокрема наказано: «В школах з неукраїнською мовою навчання запровадити обов’язкове вивчення української і російської мов, а в школах з українською мовою — вивчення російської мови».
• 28 серпня 1943 р. — у селищі Помірки під Харковом розглянуто, в основному схвалено й передано на затвердження Наркомові освіти П. Тичині проект українського правопису Правописної комісії, яку від 1942 р. очолив акад. Л. Булаховський. Спроби повернути деякі правила правопису 1928 р. були невдалими. Український правопис ще сильніше наближено до російського. У засіданні, крім Наркома освіти та членів правописної комісії Л. Булаховського, М. Рильського, брали участь Голова Ради Народних Комісарів УРСР Н. Хрущов, Секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко, Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, Заступник Голови Ради Народних Комісарів УРСР В. Старченко, Секретар ЦК КП(б)У з пропаганди К. Литвин, генерали та офіцери.
• 5 травня 1945 р. — Народний комісар освіти акад. П. Тичина підписав і, отже, надав чинности схваленій 1943 року новій (третій) редакціі правопису, що її почали розробляти 1938 року. У правописі 1945 року не відновлено жодного з вилучених правил 1928 р. Деякі елементи далі наближено до російського правопису, зокрема введено флексію -і в родовому відмінку однини іменників з -ен: імені замість імени. Перше видання цього правопису вийшло друком 1946 року.
• 1946 р. — постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського.
• 1955 р. — у Києві видано «Французько-український словник» О. Андрієвської та Л. Яворовської (близько 50 000 слів).
• 1957 р. — у Києві видано «Українсько-англійський словник» Михайла Подвезька (близько 60 000 слів).
• 1958 р. — постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
• 1958 р. — почато видання двотомного «Польсько-українського словника» за редакцією Л. Гумецької (близько 100 000 слів). Видання завершене 1960 р.
• 1959 р. — у Києві видано Німецько-український словник В. Лещинської та інш. (близько 50 тис. слів).
• 17 квітня 1959 р. — Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Вивчення української мови в школах оголошено необов’язковим. На «вимогу батьків і дітей» зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови й літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.

Ст 9. Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів.

• 1961 р. — набув чинности «Український правопис 1960-1961 рр. (четверта редакція)», де «українські правила наближено до "Правил російської орфографії та пунктуації", що вийшли друком 1956 р.» Голова комісії Л. Булаховський.
• 1965 р. — згідно з повідомленнями самвидаву, міністр освіти УРСР Ю. Даденков готував республіканську реформу, що передбачала надавати перевагу під час вступу до вищих навчальних закладів абітурієнтам, що добре знають українську мову; викладання всіх суспільних наук перевести на українську мову; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкувати українською мовою тощо. Реформу Даденкова зупинила «директива з Москви».
• вереснь - грудень 1965 р. — Іван Дзюба написав книжку «Інтернаціоналізм чи русіфікація?». В грудні він передав її Шелестові та Щербицькому разом з листом протесту проти політичних арештів діячів української культури. Книжку розповсюджували самвидавом.
• 1970 р. — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою.
• 1970 р. — Інститут мовознавства ім. О. Потебні почав видавати одинадцятитомний «Словник української мови» (120 000 слів). Видання завершено 1980 р.
• 1975 р. — нова цензура «Кобзаря» Т.Шевченка.
• 1978 р. — колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».
• 1979 р. — Ташкентська конференція - «Російська мова - мова дружби народів».
• 1983 р. — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік». Доплата за російську мову викладання 15% та поділ класів.
• 1989 р. — постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі» (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.
• 11 лютого 1989 р. — установча конференція «Товариства української мови ім. Тараса Шевченка», метою якого проголошено «утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя». Статут Товариства надруковано 2 березня в газеті Літературна Україна.
• 16 лютого 1989 р. — у газеті «Літературна Україна» надруковано проект Програми «Народного Руху України за перебудову». Він містить вимогу надати «українській мові статус державної мови в УРСР».
• 14 листопада 1989 р. — затверджено «Український правопис 1989 року (п’яту редакцію правопису 1933 р.)», оприлюднено 1990 р. Попри повернення деяких правил правопису 1928 року (найпомітніше — повернення літери ґ), як зазначено в передмові, третє видання є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р.). Голова Орфографічної комісії АН УРСР Віталій Русанівський.
• 1990 р. — Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території СРСР.

ПНР

У 60-80-ті р.р. XX ст. в ПНР кількість українських шкіл зменшилася із 152 до 29. 1977 року відповідним розпорядженням змінили українські назви 110 населених пунктів, і лише протест польських інтелігентів змусив уряд повернути історичні назви частині місцевостей.

Українська мова в незалежній Україні

• 7 жовтня 1991 р. — Президія НАН України заснувала на базі трьох відділів Інституту мовознавства ім. О. Потебні Інститут української мови. Директором став Олександр Тараненко, від червня 1998 р. — Василь Німчук.
• 11 вересня 1992 р. — у Київському університеті відкрито перший в світі лінгвістичний музей. Засновник і збирач фонду — Костянтин Тищенко.
• 22–25 вересня 1992 р. — у Львові проведено «Першу міжнародну конференція Проблеми української науково-технічної термінології», що стала регулярною. У вересні 2002 року відбулася сьома конференція.
• 1993 р. —
  • НТШ у Львові почало перевидавати гаслову «Енциклопедію Українознавства» (ЕУ-2). Останній 11 том (Доповнення і виправлення) видано 2003 року.
  • У Києві вийшов друком перший англійсько-український термінологічний словник — Англо-український математичний словник Р. Воронки, М. Кратка, Є. Мейнаровича та В. Павленка (близько 10 000 термінів).
  • Видано четверте, виправлене і доповнене, видання «Українського правопису», головним досягненням якого є виправлення помічених помилок третього видання й оновлення ілюстративного матеріалу. Потребу єдиного українського правопису воно не задовольняє. Голова Орфографічної комісії АН України В. Русанівський.
• 1994 р. —
  • Видано Орфографічний словник української мови (120 000 слів). Словник є спробою допасувати словника 1975 р. до вимог третього видання правопису.
  • У Києві перевидано тритомову статейну Енциклопедію Українознавства (ЕУ-1).
• 8 червня 1994 р. — Уряд України своєю постановою затвердив склад Національної правописної комісії.
• 19 липня 1994 р. — інавгураційна промова президента Леоніда Кучми: «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу». Це речення спричинило вибухову активізацію сил, що протидіяли запровадженню та виконанню Закону про мови, і різкий відкат у вживанні української мови в державних установах та освітніх закладах.
• 1996 р. — у Києві видано двотомний «Англо-український словник» Миколи Балли (близько 120 000 слів).
• 28 червня 1996 р. — Верховна Рада України прийняла Конституцію України. Мовну політику держави визначає стаття 10, у відповідності до якою українська мова в Україні є державною.
• 1999 р. — восени надруковано Український правопис. Проект найновішої редакції, керівник авторського колективу Василь Німчук. Наклад — 100 прим.
• 2000 р. —
  • У Києві видано Енциклопедію української мови.
  • Українське Біблійне Товариство (засновано у червні 1991р.) видало «Новий Заповіт». Це частина нового повного перекладу Біблії.
• 2001 р. — у Києві видано «Великий тлумачний словник сучасної української мови» за ред. В. Бусла (170 000 гасел).
• січень – лютий 2001 р. — «Правописне божевілля», масований наступ ЗМІ (переважно російськомовних) проти проєкту «Найновішої редакції українського правопису», що його мала розглядати «Національна правописна комісія» на засіданні, призначеному на 14 лютого. Обговорення припинено після того, як Президент оголосив річний мораторій на прийняття нового правопису.
• 24–27 червня 2001 р. — Апостольський візит Папи Римського Івана Павла II в Україну. Протягом візиту в літургійних відправах, проповідях, благословеннях та виступах, трансльованих з Києва та Львова у понад 100 країн світу, Першоієрарх Католицької Церкви звертався до громадян України українською мовою.
• 19 лютого 2002 р. — Кабінет міністрів України прийняв постанову 198 «Про українську національну комісію з питань правопису», згідно з якою зі складу комісії виведено багатьох відомих мовознавців, зокрема більшість авторів «Проекту найновішої редакції» та всіх закордонних членів комісії. Натомість до комісії залучено функціонерів високого рангу (немовознавців) та мовознавців, відомих своїм негативним ставленням до реформи правопису. Постанову не надруковано, інформація про неї є лише на сайті Кабінету міністрів.
• 2003 р. — видано «Український правопис, проект», керівник авторського колективу В. Русанівський. Наклад — 75 примірників.
• 15 лютого 2010 р. — Президент України В.А. Ющенко підписав указ № 161/2010, яким затвердив концепцію державної мовної політики. Своїм указом Віктор Ющенко доручив Кабінету Міністрів до 15 травня 2010 р. розробити і затвердити державну програму розвитку і функціонування української мови та мов національних меншин на 2011-2015 роки. Крім розробки програми розвитку української мови, доручено також удосконалити законодавство про мови, забезпечити розширення застосування української мови в засобах масової інформації, сфері культури, освіти і науки. Метою Концепції є визначення стратегічних пріоритетів та орієнтирів у подоланні деформацій національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченні мовних прав громадян та єдності України. Згідно з концепцією, пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови, а також забезпечення її функціонування в усіх сферах суспільного життя. Пріоритетним у реалізації державної мовної політики, зокрема, має бути забезпечення прав громадян на отримання інформації українською мовою, у тому числі через друковані ЗМІ, рекламу, а також на перегляд іноземних фільмів, дубльованих чи озвучених українською мовою. Серед пріоритетів також розвиток українського сегменту інтернету та комп'ютерного забезпечення українською, поліпшення якості українського мовлення на вітчизняному теле-і радіоканалах, створення системи чинного контролю за дотриманням законодавства про мови та механізми його здійснення, розробка механізмів захисту української мови і мов нацменшин від будь-яких проявів публічного приниження чи зневажання.

Характерні риси мови

Сучасна українська мова в її літературній формі має чимало фонетичних і морфологічних рис, що виразно відрізняють її від сусідніх слов’янських мов.

До них належать:

• чергування о та е з і (бік: бóку, сім : семú),
• відтворення праслов’янського ě (ѣ) як і (дíти);
• злиття и та і в голосному на кшталт е (середньо-високого піднесення, середньо-переднього ряду), що його можна позначити як у ( вúти [vy•ty•] «сукати» і «скиглити»; пор. рос. вить, выть, пол. wić, wyć, болг. вúя в обох випадках);
• часткове збереження палаталізації с’ (кінéць, кринúця) тощо.

Також існує багато рис, що є спільними тільки з однією з-поміж сусідніх слов’янських мов :

• позиційно зумовлене чергування u : v (фактично [w]; наприклад, у зáлі, але в аудитóрії), що є спільним з білоруською мовою;
• збереження дзвінкості приголосних наприкінці слова та перед глухими (дід, дíдько), що є спільним із південнобілоруськими говірками;
• довгі зубні та середньопіднебінні замість скупчень D + j, Pd + j (питáння), що є спільними з білоруською мовою;
• сполуки ry, ly замість пізньопраслов’янських rъ ~ rь, lъ ~ lь (зі слабкими єрами) в середині коренів між приголосними (кривавий, глитати), що є спільними з білоруською мовою;
• v [w] замість l у старих сполуках типу СъlС (вовк), що є спільним з білоруською мовою;
• елементи укання (коли ненаголошений звук [о] в певних позиціях перетворюється на [o•] або [u]: кожýх [kužúx]), що є спільними з болгарською мовою.

З усіх цих "українських" рис лише дві, а саме чергування u : v та v < l у давньоукраїнських сполуках типу СъlС, віднаходяться в усіх українських діалектах.

Фонетика

Голосні звуки

Діаграма основних проявів українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені основні прояви (коли вони під наголосом та не йдуть за м’якими приголосними). Червоні лінії пов’язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов’язують основний прояв з ненаголошеними алофонами, а зелені пов’язують прояви не після м’яких приголосних з проявами після м’яких приголосних.

На письмі	Опис	МФА
		основний	ненаг.	після м’яких	ненаг. п. м’яких
і ї	Неогублений передній високий	/i/ (і) [ı̽] (іи)* [ɪ] (и)*	[i] (і)	[i] (і) [ı̽] (іи)*	[i] (і) [ı̽] (іи)*
и	Неогублений ненапружений передній високо-середній	/ɪ/ (и)	[ɪ̞] (ие) [ɛ̝] (еи)	—	—
е є	Неогублений передній низько-середній	/ɛ/ (е)	[ɛ̝] (еи) [ɪ̞] (ие)	[ɛ]	[e]
а я	Неогублений задній низький	/ɑ/ (а)	[ɑ̽] (а)	[ɑ̈] (а̇, ӓ)	[ɐ] (а̇, ӓ)
о	Огублений задній низько-середній	/ɔ/ (о)	[ɔ̝] (о) [o] (оу)	[ɔ̈] (о̇, ӧ)	[ɔ̽] (о̇, ӧ) [ö] (о̇у, ӧу)
у ю	Огублений задній високий	/u/ (у)	[u] (у)	[ʊ] (у̇, ӱ)	[ʊ] (у̇, ӱ)

Українська мова має 38 основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних.

Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).

Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно в два рази коротше, і, як наслідок, у якості, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.

Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».

Приголосні звуки

		Губні		Передньоязикові				Середньоязикові		Гортанний
		Губно- губні	Губно- зубні	Зубні апіко-ламінальні	Зубні ламінальні		Піднебінно-ясенні	Твердо- піднебінні	М’яко- піднебінні
				тверді	тверді	пом’якшені		м’які
Носові	Сонорні	/m/ (м)		/n/ (н)				/nʲ/ (н')
Зімкнені	Дзвінкі	/b/ (б)		/d/ (д)	/d͡z/ (д͡з)	/d͡zʲ/ (д͡з')	/d͡ʒ/ (д͡ж)	/dʲ/ (д')	/ɡ/ (ґ)
	Глухі	/p/ (п)		/t/ (т)	/t͡s/ (ц)	/t͡sʲ/ (ц')	/t͡ʃ/ (ч)	/tʲ/ (т')	/k/ (к)
Щілинні	Сонорні	/w/ (в)						/j/ (й)		/ɦ/ (г)
	Дзвінкі				/z/ (з)	/zʲ/ (з')	/ʒ/ (ж)
	Глухі		/f/ (ф)		/s/ (с)	/sʲ/ (с')	/ʃ/ (ш)		/x/ (х)
Бокові	Сонорні			/l/ (л)				/lʲ/ (л')
Дрижачі	Сонорні					/rʲ/ (р')	/r/ (р)

Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, л^й, лл або н, н^й, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.

Звуки дз та дж не мають окремих літер. Їх позначають двома літерами. Це не два окремі звуки, а один.

Графіка

Файл:Azbuka 1574 by Ivan Fyodorov.jpg

Перша сторiнка "Букваря" Івана Федоровича, надрукованого у Львовi в 1574 році.

Сучасна українська абетка складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки (б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ), 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа — по два ([й + е], [й + у], [й + а]: має, юнак, в’янути); літера ї завжди позначає два звуки ([й + і]: їжа, з’їзд); літера й перед о позначає приголосний [j] (його), а в ін. позиціях — нескладовий голосний [і] (йду, гай); літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає дзвінкий гортанний фрикативний приголосний [ɦ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [g] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] (щука).

В сучасному українському алфавіті немає літер на позначення звуків /ʣ/, /ʤ/, йотованого о, та нескладотворчого голосного ў - /ŭ/, хоча ці звуки використовуються в мові. Тому використання буквосполучень дз, дж, ьо, йо реґламентується окремими нормами правопису, а літера в може позначати як приголосний, так і напівголосний звук - залежно від позиції у складі.

Літери української абетки за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані.

Українська абетка здебільшого фонетична, за винятком трьох звуків, що не мають окремих літер, і складних, але інтуїтивно зрозумілих (для носіїв мови) правил м'якості чи твердості приголосних, що її зумовлює наступний голосний.

Велика буква

А

Б

В

Г

Ґ

Д

Е

Є

Ж

З

И

І

Ї

Й

К

Л

М

Н

О

П

Р

С

Т

У

Ф

Х

Ц

Ч

Ш

Щ

Ь

Ю

Я

'

Мала буква

а

б

в

г

ґ

д

е

є

ж

з

и

і

ї

й

к

л

м

н

о

п

р

с

т

у

ф

х

ц

ч

ш

щ

ь

ю

я

МФА

ɑ

b

ʋ

ɦ

ɡ

d̪

ɛ

jɛ

ʒ

z

ɪ

i

ji

j

k

l

m

n̪

ɔ

p

r

s

t̪

u

f

x

ts

ʧ

ʃ

ʃʧ

ʲ

ju

jɑ

Латинка

a

b

v

h

g

d

e

ye

zh

z

y

i

yi

y

k

l

m

n

o

p

r

s

t

u

f

kh

ts

ch

sh

sch

'

yu

ya

"

ISO 9

a

b

v

g

ģ

d

e

ê

ž

z

i

ì

ï

j

k

l

m

n

o

p

r

s

t

u

f

h

c

č

š

ŝ

´

û

â

'

   Твердий голосний

   Мякий голосний

   Приголосний

   Апостроф

Апостроф, що формально не входить до українського алфавіту (кирилиці), відображає твердість звучання попереднього приголосного перед йотованими і є обов'язковим до використання. Українська латинка існує в кількох варіантах, що відрізняються як набором символів, так і правилами запису звуків, і використовується досить обмежено.

Формування орфографії української мови

До останньої чверті XIV ст. був поширений довньоукраїнський правопис. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих голосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких голосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, ц передавали м'які приголосні.

З XII ст. правопис зазнає змін : занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер вживаються о, е (хочьть і хочеть), губні шиплячі починають втрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).

У XV - XVI ст. правопис письмових текстів змінюється у відповідності до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив) : у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Лаврентій Зизаній у 1596 р.

У «Граматиці» М. Смотрицького 1619 р. було унормовано правопис церковнослов'янської мови в українській редакції, зокрема введено літеру ґ.

У правописі кінця XIV - початку XVIII ст. з'явилися такі норми написання:

• після шиплячих та губних приголосних писали як ь (традиційно), так і ъ (пишешь і пишешъ),
• оскільки звуки [ы] та [и] збіглися в одному звукові [и], в тих самих словах писали обидві літери (другий і другый),
• у зв'язку з черкуванням [у] та [ў] те саме слово писали і з в, і з у (урядъ, врядъ),
• спрощення у групах приголосних могли передавати і не передавати (за традицією) на письмі (чесний, честний),
• для позначення звуків [dʒ] та [dz] почали вживати літеросполучення дж, дз,
• почала вживатися літера й.

У 1708 р. було змінено накреслення літер і введено спрощене кириличне письмо — «гражданку».

Від часу написання «Енеїди» І. Котляревського у 1798 р. до 1905 р. було запропоновано до 50-ти різних орфографічних систем. Найпопулярнішими серед них були правописи І. Котляревського, О. Павловського, максимовичівка, правопис «Русалки Днѣстрової», слобожанський, правопис Т. Шевченка, кулішівка, драгоманівка, желехівка та ін.

Правопис І. Котляревського мав такі особливості :

• звук [и] позначався літерами и, і, ы : великій, сынъ,
• звук [i] передавався літерами ѣ, и, і : лѣто, жинка, твій,
• звук [e] позначався літерою э на початку слова і після голосних, літерами е, и після приголосних : эол, поэт, теперъ, минѣ [мені],
• сучасні буквосполучення йо та ьо позначалися іо : іому, тріома,
• сучасна літера є позначалася як е : мое, сыне,
• сучасна літера ї позначалася найчастіше як ѣ, рідше як и чи е : ѣжакъ, ии [її],
• у кінці слів після приголосної завжди писався ъ : бувъ,
• замість сучасного апострофа вживалися літери ъ та ь : зъѣвъ [з'їв], напьявсь,
• паралельно використовувалися префікси роз- та рос-, прийменники зъ та съ : зъ неи, съ кварты,
• довгі м'які приголосні в іменниках середнього роду не передавалися : волосья [волосся],
• етимологічне [т'с'а] передавалося як -тся, -ться або -тця : дадуться, остатця,
• звукосполучення [чц'і] передавалося як -ццѣ : боляццѣ [болячці].

У 1818 р. вийшла друком «Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського. У ній вперше було запропоновано :

• передавати звук [i], що походив з давніх [о], [е], [ѣ], лише літерою і : гомінъ,
• передавати дзвінкі африкати [dʒ] та [dz] літеросполученнями дж, дз.

Такі правила не залишилися в сучасній орфографії :

• позначення літерою ѣ сучасної літери є : маѣшъ,
• позначення сучасного буквосполучення йо як іо : у іого,
• проривний [ґ] позначався як кг : кгрунтъ,
• етимологічне [шс'я] позначалося як -сься : засміѣсься [засмієшся],
• передача йотованого [о] як іо : у іого,
• етимологічне [чц'і] позначалося як -цьці : печуроцьці,
• етимологічне [т'с'а] передавалося як -цьця : быцьця,
• у кінці слів після приголосної ставився знак твердості : Чмыръ,
• звук [и] передавався літерами ы, и, е : підняты, називаю, шепшина,
• звук [е] передавався літерами ы, е : чырвоный, очеретъ,
• паралельно вживалися прийменники зъ та съ : зъ воломъ, съ конемъ.

У 1827 р. (у передмові до збірки «Малоросійські пісні») та у 1841 р. в листі до Г. Квітки-Основ'яненка «Про правопис малоросійської мови» М.О. Максимович обґрунтував нові правила правопису. Ці правила були розвитком правопису І. Котляревського та особливо популярними стали у Галичині, Буковині (до 1895 р.) та на Закарпатті (до 1945 р.).

Основні правила максимовичівки :

• звук [и] передавався літерами ы, и, літера ы писалася за традицією : мы ходили, сынъ, сила,
• звук [е] після твердих приголосних позначався літерою є, а йотований [е] — літерою е : жєньци, збирае,
• літера ѣ позначала звук [і] : снѣгъ, бѣдный,
• в кінці складу вживалася літера ў : ходиў,
• сучасні йо, ьо передавалися літерою ё : ёго, сёго,
• залежно від етимології звук [і] передавався літерами ô, ê, û, ѣ : нôсъ [ніс], пêчъ [піч], добрû [добрі], снѣvъ [снів].

Русинська мова на Пряшівщині (кодифікований лемківський говір української мови) використовує злегка модифіковану максимовичівку.

Наступним кроком у розвитку української орфографії став правопис часопису «Русалка Днѣстровая» від 1837 р.

• літери ы та ъ було вилучено,
• звук [е] передавався як и та е : почали, лебонь,
• звук [і], що походив від [о] і [е] позначали як і, якщо він походив від ѣ — позначали як ѣ : рідна, недѣля,
• сучасна літера ї позначалася літерою ѣ : кроѣла,
• сучасна є передавалася саме є : почуєш,
• вперше введено буквосполучення йо, ьо : його, сьогодні,
• в кінці складу вживалася літера ў : порубаў,
• звук [g] позначався літерою г : грунт,
• звук [dʒ] передавався літерою џ : розраџає,
• роздільна вимова твердого приголосного з йотованим на письмі не позначалася : бю [б'ю],
• найчастіше етимологічне [т'с'а] передавалося як -т-ся : бют-ся [б'ються],
• етимологічне [чц'і] позначалося як -чцѣ : дочцѣ,
• етимологічне [шс'я] позначалося як -ся і -шся : вибераєся [вибираєшся], напєшся [нап'єшся],
• подовжена вимова не передавалася : зѣля [зілля].

У середині XIX ст. певний час використовувалися слобожанський правопис та правопис Т. Шевченка, а з 1856 р. правопис, розроблений П. Кулішем — кулішівку.

Морфологія

Стандартна українська розкладка клавіатури у Microsoft Windows.

В українські мові є 10 частин мови : самостійні, службові та окремо вигук.

Іменник

В українській іменник має такі морфологічні ознаки:

• має форму числа (однина і множина)
• у формі однини обов'язково відноситься до одного з чотирьох родів (чоловічого, жіночого, середнього або спільного)
• може змінюватися за відмінками.

Іменник може виступати у реченні:

• підметом
• іменною частиною складеного присудка
• означенням
• обставиною
• рідше додатком

В українські мові, подібно до більшості слов'янських мов, є 7 відмінків іменника.

Відмінок	Питання для істот	Питання для неістот
Називний	Хто?	Що?
Родовий	Кого?	Чого?
Давальний	Кому?	Чому?
Знахідний	Кого?	Що?
Орудний	Ким?	Чим?
Місцевий	(На) кому?	(На) чому?
Кличний

Прикметник

В українській прикметник може належати до таких категорій (розрядів):

• якісні прикметники — до них відносять всі ті прикметники, від яких можна утворити ступені порівняння, наприклад: яскравий — яскравіший — найяскравіший.
• присвійні — це прикметники, які виражають належність предмета певній людині або рідше тварині, відповідають на питання чий?, чия?, чиє?, наприклад: мамин, сестрин, Іванів, вовчий, курячий, зозулин.
• відносні — всі інші прикметники.

Прикметник може відмінюватись за числами, родами і відмінками, проте тут існують винятки.

Займенник

За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи:

• ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.)
• ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.)
• ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.)

Розряди займенників за значенням:

• особові (я, він)
• зворотні (себе)
• вказівні (той, цей)
• означальні (весь, всякий, кожен)
• питальні (хто?, що? котрий?)
• питально-відносні (хто, що, який, котрий)
• неозначені (декотрий, абихто, що-небудь)
• заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки)

Дієслово

В українській мові дієслово має 4 часи:

• теперішній: читає
• минулий: читав
• давноминулий: був читав
• майбутній, який має дві форми: просту читатиме і складну буде читати

Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати.

У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду.

Лексика

Пересопницьке Євангеліє — пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст.

Найголовніші словники української мови

Лексика мови систематизується у словниках різних типів. Найважливіші словники сучасної української мови такі:

• Словник української мови: в 11-ти т. - К.Наук.думка, 1970-1980.
• Російсько-український словник: У 3-х т. - К.: УРЕ, 1982-1983.
• Тараненко О.О., Брицин В.М. Російсько-український словник для ділових людей. - К.: Укр.письменник, 1992.
• Фразеологічний словник української мови: У 2-х т.- К.:Наук.думка, 1993.
• Словник іншомовних слів / За ред.О.С.Мельничука.- К.:УРЕ, 1985.
• Словник синонімів української мови у 2-х т. - К.Наук.думка, 1999.
• Словник труднощів української мови/ За ред.С.Я.Єрмоленко.- К.:Рад.школа,1989.
• Коваль А.П., Коптілов В.В. Крилаті вислови в українській літературній мові. - К.:Вища школа, 1975.
• Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей: Словник-довідник. - К.:Вища школа, 1975.
• Головащук С.І., Пещак М.М., Русанівський В.М., Тараненко О.О. Орфографічний словник української мови. - К.:Наук.думка, 1994.
• Погрібний М.І.Орфоепічний словник. - К.:Рад.шк., 1984.
• Єрмоленко С.Я.,ЄрмоленкоВ.І.,Ленець К.В., Пустовіт Л.О. Новий російсько-український словник-довідник. К.:Довіра, 1996.

Запозичення до / з української мови

Українська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов.

Лексика української мови на 38 % відрізняється від російської, на 32 % від словацької, на 30 % від польської та на 16 % від білоруської мов. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %.

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов’янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов’янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов’янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов – давньогрецької, латини і старослов’янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих.

В українській мові є численні запозичення з інших мов:

• Запозичення з прибалтійсько-фінських мов (від ~ 40 ст. до н. е.): дуб, журба, сом, щур, кульгати, сани (саамська), Русь.
• Запозичення з мов Кавказу (різні мовні родини, від ~ 35 ст. до н. е.): вино (мова пеласгів), залізо, книга (шумерська), коноплі (шумерська), тигр (вірменська), багнет (баскійська), Ворскла, Псло.
• Балканські запозичення (від ~ 30 ст. до н. е.): ватра, Карпати (албанська), могила (албанська), цап (албанська), Самбір, Стрий.
• Запозичення з грецької мови (від ~ 5 ст. до н. е.): бандура, вапно, гаспид, ідея, комора, кутя, любисток, мак, огірок, Севастополь, троянда, Херсон, ховрах, циган, Ялта.
• Іранські запозичення (від ~ 4 ст. до н. е.): борщ, груша, Дніпро, доїти, заради, лелека, люлька, майдан, пан, сковорідка, собака, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари.
• Кельтські запозичення (від ~ 2 ст. до н. е.): брага, будинок, Галичина, коньяк, лютий, сало, сокира.
• Запозичення з романських мов (від ~ 1 ст. н. е.): аґрус, аркуш, барвінок, газета, капелюх, капуста, каструля, кашкет, ковдра, комір, котлета, крейда, лемент, оцет, палац, пальто, помідор (італійська), свиня, секс, сосиска, тортури, халтура, цибуля.
• Запозичення з германських мов (від ~ 2 ст. н. е.): буква, виноград, гість, гуцул, дружина, кіт, скло (усі з готської), Аскольд, жебрак, клунок, скарб, стяг (усі зі скандинавських), барва, глузд, король, плуг, ринок, слюсар, труна, француз, хутро, хвиля, шибка (усі з середньонімецької), борт, вафлі, картуз, кран, швабра (з голландської).
• Запозичення зі слов'янських мов (від ~ 4 ст. н. е.): бажати, клопіт, невіглас, парубок, праця, прудкий, цікавий (усі з чеської), Берлін, писок, халява (з серболужицької), виховати, звіробій, ззаду, маруда, нащадок, обридати, розкішний (усі з білоруської), владика (болгарська), жменя (словенська), хлопець (сербська).
• Запозичення з алтайських мов (від ~ 5 ст. н. е.): Балаклава, Бахчисарай, беркут, богатир, булава, гарбуз, кабан, кавун, казан, килим, кобза, ковбаса, козак, Крим, сорок, товариш, торба, Тузла, тютюн, чумак, штані (усі з тюркських), бовдур, князь, пиріг, ура!, чавун (усі з монгольської).
• Запозичення з семітських мов (від ~ 7 ст. н. е.): алкоголь, бензин, валіза, борг, гітара, кава, лев, мафія, могорич, харчі, хустка (усі з арабської), Африка, Барселона, мапа (усі з фінікійської), блуза, гума, канапа, папір, хімія (усі з давньоєгипетської), бегемот, Іван, махлювати, субота, хохма, ювілей (з івриту).
• Запозичення з угорської мови (від ~ 10 ст. н. е.): гайдамак, ґазда, кучма, куліш, табір, хутір.
• Запозичення з литовської мови (від ~ 14 ст. н. е.): блазень, відлига, вовкулака, гаразд, ґринджоли, зозуля, калюжа, кепсько, локшина, Москва, надра, пампушка, пастка, пелька, скарб, трощити, шморгати, Шостка, юшка, ялина.
• Запозичення з польської мови (від ~ 15 ст. н. е.): бидло, власний, гасло, ґудзик, завзятий, качка, козуб, кохати, лялька, обіцяти, перешкода, пончик, раптом, суниця, хіба, шлюб, шушваль.
• Запозичення з німецької мови (від ~ 16 ст. н. е.): бавовна, бешкет, вага, важкий, вантаж, гамбургер, груба, ґанок, ґрунт, дах, дріт, друк, жарт, кшталт, куля, краб, ланцюг, ліхтар, льох, маляр, нирка, пляшка, поштамт, рама, ринок, скарга, фарба, форель, цвях, шарф, шафа, шина, шлях, шпак, шприц, штанга, штука, шухляда.
• З місцевих мов європейських колоній в Африці, Азії, Америці (від ~ 17 ст. н. е.): какао, шоколад (усі нахуатль), каучук (майнас, Еквадор), банан (баконго), бамбук (малайська), табу, татуаж (мови аборигенів Австралії).
• Запозичення з російської мови, включаючи кальки (від ~ 18 ст. н. е.): болільник, вертоліт, вихідний, відмінник, достоїнство, залізобетон, колгосп, копійка, націнка, підприємство, прогул, приймач, промисловість, самодіяльність, трикутник, телебачення, учасник, супутник.
• Запозичення з англійської мови (від ~ 19 ст. н. е.): вагон, вокзал, гумор, інтернет, мітинг, страйк, футбол, флірт.

З української мови до німецької від XVI ст. було запозичено такі слова: нім. Duma, Dumka, Hopak, Tschaike, Kosak, Steppe, Kobsa, Kobsar, Baidak, Hetman, Haluschka, Sotnik, Starost, Tschumak, Lulke, Borstsch, Bandura, Kindak, Baschtan.

З української до польської у XV — XVIII ст. було запозичено такі слова: пол. hreczka, hreczkosiej, hodować, hładon, kum(a), hospodar, horodniczy, hołoble, braha, hukać, chory, chołodziec, wieczorynka, hulać, korowód, lach, koczerga, pieczarka.

З української до російської мови запозичено такі слова у XVI — XX ст.: рос. бублик, смалец, гопак, чрезвичайный, хлопцы, побратимы, повстанцы, пасека, пасечник, борщ, знахарь, наймит, бондарь, подполковник, чуб, самостийность, чумак, корж, девчата, хата, аж.

До білоруської мови у XV — XVI ст. було запозичено такі українські слова: мозок, мати, охороняти, сокира, позад, рясний, тітка, прохати, страхатися, бучний, зволікати, огидити, заятрити, взути, калатати, облік.

Діалекти

Діалекти та групи діалектів української мови.

   ПІВНІЧНЕ НАРІЧЧЯ (говори)

   Західнополіський говір (1)

   Середньополіський говір (2)

   Східнополіський говір (3)

   ПІВДЕННОСХІДНЕ НАРІЧЧЯ (говори)

   Середньонаддніпрянський говір (4)

   Слобожанський говір (5)

   Степовий говір (6)

   ПІВДЕННОЗАХІДНЕ НАРІЧЧЯ (говори)

   Волинський говір (7)

   Подільський говір (8)

   Наддністрянський говір (9)

   Надсянський говір (10)

   Покутсько-буковинський говір (11)

   Гуцульський говір (12)

   Бойківський говір (13)

   Закарпатський говір (14)

♦ Лемківський говір

Сучасна українська мова має три наріччя:

• північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.
• південно-західне наріччя поширене на території За­карпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чер­нівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопіль­ської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомир­ської області, західної частини Черкаської та пів­нічної частини Миколаївської областей.
• південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпро­петровську, Херсонську області, Крим, південно-схід­ні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.

• У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;
• У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип’яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;
• У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

Поширеність мови

Українська мова як рідна в Україні по областях за переписом 2001 р.

Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) у 1998 та 2001 р.р.

Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5 % населення України, та 85,2 % етнічних українців) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб, мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб), США (129 тис. мовців), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб, однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб), Румунії (57 тис. мовців), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську») та інших країнах.

Українська мова займає за кількістю її носіїв, у відповідності до різних джерел, 25 або 22 місце у світі. Вона є також третьою або другою за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн. до 45 млн. осіб, вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

Українська мова як ознака національної ідентичності українців

Українська мова є мовою найбільшого корінного етносу України і невід'ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз'єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і стала важливим чинником возз'єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

Українська мова — не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні і думи, казки і міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам'ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті і тому є унікальними складовими національної ідентичності. Одночасно українська мова створює мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців.

Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав'язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків і (або) свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав та утворити умови для реалізації таких перспектив.

Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

Українська мова — невід'ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, державний статус української мови означає її обов'язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах публічного життя, зокрема у роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.

Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. З огляду на це українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору.

Принципове значення для майбутнього української мови і української держави має національна мовна свідомість і мовна гідність. У їхньому формуванні чільну роль має відігравати українська інтелектуальна еліта, насамперед вище керівництво держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови, української нації і держави. Вільне володіння державною мовою юридичний обов'язок кожного громадянина України.

Занепокоєння науковців і широкої громадськості викликає якість українського мовлення та масове поширення такого загрозливого для української мови явища як суржик, необґрунтоване вживання іншомовних слів, коли їм є цілком повноцінні відповідники в українській мові. Одне з першочергових завдань мовної політики — очистити мову від негативних нашарувань, вберегти її від засмічення та деградації. Особливого значення це набуває в тих сферах діяльності, які пов'язані з загрозою масового тиражування недоброякісних мовних зразків. Мовлення дикторів і журналістів теле- і радіостудій в ефірі, дублювання та титрування фільмів мають бути еталонними. Виконання нормативних вимог до якості мови стане обов'язковою умовою отримання дозволу на право займатися освітньою, медичною чи рекламною діяльністю, а систематичне їх порушення передумовою для позбавлення ліцензії.

Існують спроби культивувати в суспільстві уявлення про українську мову як ущербну й непрестижну. Насправді її пізнавальний, виражальний і комунікативний потенціал надзвичайно потужний. Український словник один з найбагатших у світі. Українська мова входить до третього десятка демографічно найпоширеніших мов світу і за цим параметром друга серед слов'янських. Значна частина її словника значно старша за майже півторатисячолітню історію її вживання в різних сферах громадського й культурного життя.

Українська мова — старописемна мова з великою історико-культурною спадщиною. Держава має піклуватися про наукове дослідження і публікацію давніх писемних пам'яток, їх популяризацію, використання їхніх елементів для збагачення ресурсу сучасної літературної мови. Залишається актуальним збереження й вивчення діалектів української мови — джерела її самобутності й життєвої сили.

Українська мова в її літературній формі набула високого рівня розвитку. Нею створено багату оригінальну літературу, перекладено найвидатніші твори світового письменства. Вона має досконало опрацьовану граматику, сформовану науково-технічну термінологію, розвинену стилістичну систему, здатну забезпечити спілкування і порозуміння в усіх сферах суспільного життя.

Підвищенню авторитету української мови має сприяти якнайшвидше практичне впровадження єдиного загальнонаціонального правопису. Однак, і після цього розвиток української мови має залишитись об'єктом науково обґрунтованого нормування і вдосконалення.

Державна мовна політика спрямовується також на підтримку і збереження української мови в середовищі українських спільнот за межами України шляхом надання відповідної допомоги громадським об'єднанням українців, центрам української культури, культурно-освітнім закладам українців в інших державах.

Відмінності між українською та спорідненими слов'янськими мовами, міжмовні зв'язки

Відмінності між українською та російською мовами, міжмовні впливи

Російська мова має виразні відмінні від української риси у фонетиці, морфології та лексиці.

У фонетиці такими особливостями є наявність «ро», «ло» і «ре», «ле» в коренях слів між приголосними на відміну від української мови, де вживаються «ри», «ли» і «ри», «льо» (рос. «крошить», «глотать», «тревога», «слеза», укр. «кришити», «глитати», «тривога»), вимова сполучень м'яких зубних і шиплячих з [j] при довгих м'яких приголосних в українській мові (рос. «платье», «судья», укр. «плаття», «суддя»), вибухове [g] при фарингальному [ɦ] в українській мові (порівняти рос. «город» ['gorat], укр. «город» [ɦo'rod]). На відміну від української, в російській мові кінцеві приголосні оглушуються. У російській мові набагато менше, ніж в українській, використовується фонетичний закон милозвуччя (для зменшення збігу голосних або приголосних) : рос. иду к ней — пришел ко мне; иду с ней [нею] — пришел со мной; под нами — подо мной, в українській : чергування сполучників і - й, прийменників у - в - уві, дієслівних часток ся - сь, фонетичне модифікування прийменників з - зі - із, під - піді - підо, к - ік, часток би - б, сполучників хоч - хоча, же - ж, префіксів від - од, од - віді; з - зі - із тощо, також чергуються початкові літери коренів слів: іти - йти, Іван - Йван, весь - увесь, ще - іще, там - отам, ця - оця.

У морфології такими особливостями є відсутність кличного відмінка (рос. «брат!», «сын!», укр. «брате!», «сину!»), хоча у розмовній мові при звертанні до людей по-імені вживаються форми з нульовим закінченням (рос. «Гена» — «Ген!»), відсутність чергування «к», «г», «х» з «ц», «з», «с» у відмінкових формах іменників (рос. «нога» — «на ноге», укр. «нога» — «на нозі»), широке розповсюдження форми називного відмінка множини з закінченням -а (-я) під наголосом у іменників не середнього роду (рос. «учителя́», укр. «вчителі́»). На відміну від російської, в українській мові 4 часи дієслів, а не 3 (поряд з минулим, теперішній та майбутнім — давноминулий, «я був ходив»).

Значні відмінності між російською та українською спостерігаються в лексиці. Серед відмінних рис у лексиці в українських джерелах наводиться приклад широкого представлення в російській літературній мові слів церковнослов'янського походження, хоча насправді їх нараховується менше 10% від загального складу лексики (дані з сімнадцятитомного «Словника сучасної російської літературної мови» 1948 р.).

Українсько-російські мовні контакти стали регулярними після приєднання Лівобережної України до Росії у 1654 р. У XVII — на поч. XVIII ст. відбувався взаємовплив обох мов по лінії різних стилів, у більш пізній період — переважно односпрямований вплив з боку російської мови на українську. У перший період російська мова запозичила такі українські та іншомовні (латинські, німецькі, польські) слова через українську мову : гирло, смак, смачный, шинок, шинкарь, злочинец, шукать, повинности, универсал, комисия, кафедра, метрика, красна панна, зрадлива фортуна. Деякі найпоширеніші слова з літургійної практики почали вимовлятися з фарингальним [ɦ] : Господь, Бог, благо, глас, ангел. У деяких словах ѣ почав вимовлятися як [і] : вик, мисто (зараз ці слова не вживаються в літературній мові).

Запозичення з української мови в сучасній російській літературній мові обмежуються здебільшого лексикою. Це насамперед слова побутово-етнографічного та історичного характеру, вживання яких співвідноситься саме з Україною (хата, шлях, галушки, свитка, шинок, шинкарь, бандура, гопак, булава, гайдамак, батька — про отаманів, хлопец тощо), невелика кількість слів, що вже не асоціюються з Україною (местечко, детвора, девчата, косовица, хлебороб, землероб і за цим зразком — хлопкороб, доярка; у 20 — 30-і pp.: хата-читальня, хата-лаборатория), слова і вислови, що вживаються в російській мові зі стилістично-оцінною заданістю, переважно зниженого характеру — для підкреслення «простоти» мовлення та «демократизму» мовця (аж, с гаком: сто километров с гаком, жинка, батька зам. отец, не лезь поперед батьки в пекло), із жартівливо-іронічним, несхвальним або зневажливим забарвленням (торба, раззява, не рыпайся, куркуль — про скупу людину, школяр, вирши, малевать, делать абы как, моя хата с краю, в огороде бузина, а в Киеве дядька), зокрема ті, що вживаються тільки або здебільшого щодо українців, України (самостийный, щирый украинец, мова); деякі жіночі особові імена (Оксана замість Ксения або Аксинья, пестливі форми Маруся, Наталочка). З українізмів на рівні словотворення виділяється модель неофіційного позначення адміністративно-територіальних одиниць типу Смоленщина, Рязанщина, Тамбовщина (за зразком «Полтавщина» тощо), а також непродуктивна модель з -роб (хлопкороб і деякі інші).

Від 1720 р., коли було заборонене українське книгодрукування, російська мова почала набагато більше впливати на українську, ніж українська на російську. Цей вплив виявляється як пряме запозичення слів — переважно з українською фонетичною та словотворчою (морфемною) адаптацією (більшовик, вертоліт, прокатник — рос. прокатник), зокрема як калькування (піонер, Рада — рос. Совет, радянський, супутник Землі, винищувач — рос. истребитель, розкуркулення — рос. раскулачивание, жовтеня — рос. октябренок, колгосп, п’ятирічка, виконроб — рос. прораб), рідше без такої адаптації (затвор, тройка коней, льотчик, духовка, гонка, неустойка, взвод, снаряд, болванка, гонщик, натурщик, усушка, утруска, рубильник, політрук, зокрема в технічній термінології: башмак, вилка, залізнична вітка, залізничний состав), як активізація в українській мові словотворчих моделей та граматичних форм, не дуже характерних для неї (напр., творення віддієслівних іменників зі значенням дії на -ка: доставка, переробка, посадка; вживання актмвних дієприкметників теперішнього часу: бажаючий, керуючий, загниваючий, обслуговуючий; відносних прикметників з суфіксом -очн-, -ечн-: виставочний, гоночний, копієчний), активізація того слова, тієї словотв. моделі або граматичної форми, які є спільними для обох мов (голубий — блакитний, полтавчани — полтавці, шапка батька — батькова шапка, допомога батьку — батькові). Запозичення іншомовних слів здійснювалося в українській мові на території Російської імперії та СРСР переважно через російську мову як мову-посередник.

В українській розмовній мові наявна велика кількість ненормативних русизмів (у просторіччі: ладно — «гаразд», стройка, застройщик, уборка, уборщиця, больниця, лікарство, часи, у мові освічених людей словотвірні кальки на кшталт міроприємство замість «захід», співставляти замість «зіставляти», семантичні кальки на зразок я рахую, що... замість «вважаю» під впливом рос. считаю, являється замість «є»), з виходом на акцентологічний, фонетичний і граматичний рівні (дрова́, оди́надцять, хароший; у формах множини — домá, шохверá; у керуванні — дякую вас, згідно списку, лекція по фізиці та ін.). Поширені російські пестливі форми особових імен: Альоша, Лєна, Свєта, Міша, Діма та ін.

Відмінності між українською та польською мовами, міжмовні зв'язки

Українсько-польські міжмовні контакти є дуже давніми, вони стосуються не лише періоду перебування України в складі Річі Посполитої та міжвоєнної Польщі, але й часів Русі. Впливу на рівні фонетики, морфології та лексики зазнали не лише говірки на межі мов, але й обидві літературні мови.

Польська та українська мови лише формально входять до західнослов'янської та східнослов'янської груп, насправді від початку виділення обох мов зі спільнослов'янської їхній розвиток часто був паралельним (наприклад, фонетичні зміни при виділенні мов зі спільнослов'янської : в українській *wъlъ → волъ → вуол → вуіл → віл, у польській *wъlъ → wół). До певної міри можна стверджувати, що польська та українська мови є перехідними від інших західнослов'янських (чеської, словацької, кашубської, верхньо- та нижньолужицької) до інших східнослов'янських (білоруської та російської).

Під впливом української мови польська мова втратила первісне якісне розрізнення між колишніми короткими й довгими голосними, що встановилося після їхнього занепаду : у сучасній польській літературній мові збереглися тільки а, о, е, u (ó), у, і, втрачено тонкі розрізнення між закритими і відкритими варіантами кожного звука (через те, що їх не могли засвоїти нові носії польської, колишні носії української мови — вони збереглися тільки в польських говірках). Під впливом колишніх носіїв української мови, що не могли вимовити польського rz, подібного до чеського ř, замінюючи його ż (ж), у польській мові зникло розрізнення rz < *rj і ż (пол. morze «море» вимовляється так само, як і пол. może «може») — воно зберігається тільки в деяких польс. говірках. Українська мова вплинула й на граматику польської мови, що зумовило за наявності спільного підмета заміну модально-з’ясувальних і цільових підрядних речень інфінітивними зворотами, приєднаними до головного речення сполучниками żeby (iżby), aby «щоб, аби» (при неможливості такої заміни в чеській мові): пол. Przyszedłem, aby (żeby) go zobaczyć — «Я прийшов, щоб (аби) його побачити», але чеськ. Přišel jsem, abych ho uviděl — (букв.) «Я прийшов, щоб (я) його побачив».

Польська мова має низку українських запозичень, про походження яких свідчить їхня фонетична форма : повноголосся, h (замість польського g), непом’якшеність приголосних перед е: пол. czereśnia (застаріле пол. trześnia) ‘черешня’; пол. czereda ‘натовп, юрба’ (питомо пол. trzoda ‘стадо’); пол. porohy ‘річкові пороги’ (і питомо пол. progi ‘пороги (при дверях)’, в однині пол. próg ‘поріг’), пол. hołoble ‘голоблі’, пол. hołota ‘наволоч; (застар.) голота’, пол. hołysz ‘голяк’ (і питомо пол. goły ‘голий’), пол. hreczkosiej ‘гречкосій’ (і польське пол. gryka ‘гречка’), пол. serce (і давнє пол. sierce) ‘серце’.

Під впливом польської мови в українській літературній мови у кінці складу та слова зараз вживається тверде р : писарь → писар, гърькый → гіркий). У граматиці завдяки польському впливові в українській літературній мові набуло загального поширення закінчення -ові (-еві): чоловікові, коневі (давальний відмінок однини чоловічого pоду), хоча ця форма є питомо українською, зафіксованою ще у графітті часів Русі на стінах Софійського собору в Києві.

До української мови увійшли деякі польські слова (хоча набагато більше було слів латинського та німецького походження, що засвоїлися за посередництвом польської мови, ніж власне польських слів) : певен (певний) (<*ръvьnъ(jь) — пол. pewien, pewny, що при українському походженні мало б дати *повний; хлопець (при холоп) — пол. chłopiec (chłop); червоний — пол. czerwony (давньопольс. czyr(z)wiony) (при українському діалектному черлений < чьрвленый); поетичне злото — пол. złoto (золото); квіти — пол. kwiaty (при цвіт, діалактне цвіти); строкатий < *срокатий — пол. srokaty (пор. сорока, діалектне сорокатий — пол. sroka «сорока»)

Кожна з мов передавала іншій також власні фразеологічні звороти або ставала посередницею для передачі фразеологізмів інших мов. Так, польська мова була безпосереднім джерелом, звідки взято (з відповідними змінами) зворот «Як ся маєш?» пол. («Jak się masz?», для якого першоджерелом — за чеського посередництва — була мова паннонських слов’ян). У свою чергу, джерелом для польського звороту пол. bić czołem ‘бити чолом’ (звідки пол. czołobitny ‘принижений’) була українська мова (пор. укр. бити чолом).

Відмінності між українською та білоруською мовами, міжмовні зв'язки

Українсько-білоруські мовні контакти розпочалися ще в період Русі на базі тісних взаємин протобілорусуських племен з полянами і Києвом. Такі контакти стали постійними у XIV - XVII ст. в рамках спільної українсько-білорусько-литовської держави — Великого князівства Литовського, в якій державною літературно-писемною мовою була спільна білорусько-українська писемна мова.

Збагачення української писемної практики білорусизмами найактивніше відбувалося саме в цей період. Окремі слова та вирази, які в білоруських виданнях іноді відбивалися непослідовно, в українській писемності стали літературною нормою (присегнути, седечи, ездечи, навезати, понеделокъ тощо). Велику роль у цьому процесі відіграла перекладацько-видавнича діяльність білоруського першодрукаря Франциска Скорини. Його переклади на «просту мову» біблійних книг з оригінальними передмовами й післямовами поширювалися також в Україні і стали зразком для наслідування українськими книжниками XVI ст. (Василь Жугаєвич з Ярослава, Лука Тернопільський та ін.). У результаті творчого розвитку скорининських традицій в Україні з’явилися перекладені «на мову рускую» Пересопницьке Євангеліє (1556 — 61 р.р.), Крехівський Апостол (1563 — 72 р.р.), Євангеліє Негалевського (1581 р.) та ін. Елементи білоруської мови проникли навіть в Острозьку Біблію (1581 р.).

Білорусизмами в сучасній українській літературній мові вважаються слова гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн тощо. У свою чергу, старобілоруська писемність збагачувалася шляхом проникнення до неї деяких специфічних рис української мови. Український вплив на білоруську писемність поступово посилювався в XVII ст. (у «Лексиконі» Памва Беринди 1653 р., виданому Кутейнською друкарнею під Оршею у Білорусі, слова подано згідно з українською вимовою — цікаво те, що в київському виданні 1627 р. ці слова подані за традиційною церковнослов'янською орфографією: досить — досыть, жолтѧныца — жолтяница, цилитель — цѣлитель тощо).

Нова хвиля українсько-білоруських мовних взаємин у XIX ст. була пов’язана з популярністю в Білорусі поезій Т. Шевченка та орієнтацією багатьох представників нової білоруської літератури на народній основі на українську класичну літературу.

Українська мова на Закарпатті, Пряшівщині, Лемківщині та Марамороші, русинська мова

Розмовна мова українського населення Пряшівщини (або Південної Лемківщини, Словацької Лемківщини), а також кодифікована на основі лемківських діалектів Словаччини русинська мова, зазнала значного впливу словацької мови. Особливо сильний вплив здійснюється від 50-х р.р. XX ст. через школу, державні установи, засоби масової інформації Словаччини.

Сучасне українське населення Східної Словаччини — білінгви, що володіють місцевим лемківським діалектом, а нерідко й українською та словацькою літературними мовами, а також східнословацькими діалектами. В українському мовленні південних лемків чимало словакізмів, особливо в суспільно-політітичній та термінологічній лексиці.

Словац. нашарування у південно-лемківських говорах:

• у більшості слів заміна повноголосних сполучень оре, оло, ере на ра, ла, ре: злато, драга, вреск, на стредку «на середині»;
• групи dl, tl: ведла, плетла, відлі «вили»;
• ствердіння д’, т’, н’: пйат, к’ед, ден;
• род. в. мн. типу хлóпох, сéстрох, пóл’ох;
• 1-а ос. одн. теп. ч. — дáвам, нéсем;
• втрата епетентичного л: здравйа, л’убиў тощо.

Відчутні словац. впливи сягають західних районів Закарпатської області : вайцáк, вайчáк «жеребець», блáна «плівка», брадлó «скирта», грáц’ка «шосе», фýрик «тачка», кукóвка «зозуля» та ін. За час багатовікових інтенсивних українсько-словацьких мовних контактів постало чимало спільних українсько-словацьких явищ на різних мовних рівнях:

• займенникові та прислівникові структури з префіксом да- відповідно до літературного де- : дáхто, дáйакый, дáколи;
• у лексиці, можливо, гудáк ‘музикант’, ‘скрипачі’.

Порівняно зі станом на середину XVIII ст. південна межа українського мовного ареалу помітно відступила на північ, тому певні регіони східнословацьких (сотацьких, івариських та земплинських) говорів мають українську підоснову (район м. Воронова та ін.). До українізмів у згаданих словацьких говорах належать:

• u < о у новозакритих складах: dum, vuz;
• чергування е з і у формах ч. р. мин. ч.: n’is, vis, pik;
• ě > і: dziuka, ritka;
• сполучення er, el відповідно до г, l: verch, verba;
• о < ъ: statok, polni;
• закінчення -oho, -omu в род. та дав. в. одн. ч. та с. р. займенників: toho, tomu, ioho, iomu;
• -u у 1-й ос. одн. теп. ч.: budu, režu;
• -ou в op. в. одн. ж. p.: ženou та ін.

Цікаві особливості

В українській мові, на відміну від россійської, англійської та багатьох інших мов світу, відсутні так звані "мати", тобто слова та вирази нелітературного змісту. Евлія Челебі, турецький мандрівник XVII ст., вивчав лайливі слова у різних мовах. Досліджуючи українську мову, йому вдалося знайти лише чотири лайливих вирази.

Дивіться також

• Давньоукраїнська мова
• Староукраїнська мова
• Мови в Україні
• Поділи України — динаміка і сучасний стан соціально-економічних відношень поділеної української держави
• Мовна ситуація в Україні

Джерела та література

Історія української мови

• Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої, Фаріон Ірина. (укр.)
• Історія української мови на сайті «Ізборник»

Правопис

• Український правопис
• Новий український правопис (проект), видавництво "К.І.С"

Словники

• Словник української мови: в 11-ти т. — К.Наук.думка, 1970—1980.
  
• Російсько-український словник: У 3-х т. — К.: УРЕ, 1982—1983.
  
• Тараненко О. О., Брицин В. М. Російсько-український словник для ділових людей. — К.: Укр. письменник, 1992.
  
• Фразеологічний словник української мови: У 2-х т.- К.:Наук.думка, 1993.
  
• Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука.- К.:УРЕ, 1985.
  
• Словник синонімів української мови у 2-х т. — К.Наук.думка, 1999.
  
• Словник труднощів української мови/ За ред. С. Я. Єрмоленко.- К.:Рад.школа,1989.
  
• Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. — К.:Вища школа, 1975.
  
• Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Словник-довідник. — К.:Вища школа, 1975.
  
• Головащук С. І., Пещак М. М., Русанівський В. М., Тараненко О. О. Орфографічний словник української мови. — К.:Наук.думка, 1994.
  
• Погрібний М. І. Орфоепічний словник. — К.:Рад.шк., 1984.
  
• Єрмоленко С. Я.,ЄрмоленкоВ. І.,Ленець К. В., Пустовіт Л. О. Новий російсько-український словник-довідник. К.:Довіра, 1996.

Посилання

Фонетика

• Колекція аудіо файлів з вимовою 16 тис. українських слів. (англ.)

Лексика

• Лексичні запозичення до української мови
• Лексичні запозичення з української до сусідніх мов

Норми української мови

• Українська мова, Граматика, Фонетика, Лексика і фразеологія)
• Чинний український правопис (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, Інститут української мови НАН України. — Київ. Наукова думка, 2007)

Двомовні словники

• Ukrainian-English Dictionary
• Українсько-англійський словник
• Російсько-український словник сталих виразів (формат djvu, pdf, а також версії для Abbyy Lingvo)
• Ukrainian–English Dictionary
• Французько-український словничок. (фр.)
• Англійсько-український словничок на сайті «Omniglot.com». (англ.)

Одномовні словники

• Великий тлумачний словник сучасної української мови онлайн (містить понад 207 000 словникових статей)
• Орфографічний словник української мови (253 000 слів)
• Словник скорочень української мови
• Орфоепічний словник української мови (1984), укладач М. І. Погрібний. (формат djvu)

Історія мови

• Хронологія мовних подій в Україні. (укр.)
• Іван ОГІЄНКО. Історія української літературної мови
• Володимир Романцов. "Як населення України користувалося рідною мовою"
• Бібліотека літератури Давньої Русі — тексти церковнослов'янською та давньокиївською писемно-літературною мовами з паралельним перекладом російською. (рос.)

Українська мова закордоном

• Обличчям і серцем до Придністров'я. Дмитро Павличко. (укр.)
• Українська діаспора: менталітет «в екзилі»? Дзеркало тижня, № 30 (758) 15 - 21 серпня 2009 — про культурне життя українців за кордоном. (укр.)

Україномовне програмне забезпечення, мультфільми, фільми, кліпи

• Українська локалізація програм, український словник комп'ютерних термінів
• Фільми, кліпи, мультфільми, софт українською мовою. (укр.)

Лінгвістичні портали

• Уроки державної мови
• Освітньо-інформаційний Інтернет-проект оновлення української мови «Нова мова»
• Лінгвістичний портал «MOVA.info»
• Ukrainian Language Online Resources: Language Profile, Dictionaries, Grammar and Language History
• Портал «cybermova.com». (укр.), (англ.)

Розмовна мова

• Короткий словник Антисуржику

Вивчення української мови

• Ukrainian Language Online Course

Українська як мова ЗМІ

• Radio Canada International daily Ukrainian language news broadcasts and transcripts

Діалекти

• Dialects of Ukrainian language

Українські електронні перекладачі

• Ukrainian Translation

Статистичні дані

• Лінгво-етнічна структура України: регіональні особливості та тенденції змін за роки незалежності. (укр.)
• Ethnologue report for Ukrainian

Українська як державна мова

• Українську мову визнано основною мовою судочинства - постанова КС

Інше

• UA DAY 2009 — інтернет-акція, присвячена українській мові
• «Мова калинова» — цікавинки української мови, «Livejournal.com». (укр.)