Українці

Українці
Козак Мамай — національна персоніфікація України і українців
Кількість	44-45 млн.(2001), (неофіційно: ~57,5 млн.)
Ареал	Україна: 37 541 693 (2001)  Росія: 2 942 961 (2002)  Канада: 1 209 0901[1]  США: 890 0001[2]  Казахстан: 547 052 (1999)  Бразилія: 400 0001[3]  Молдова: 375 0001[4]  Білорусь: 248 0001[5]  Німеччина: 128 1001[6]  Португалія: 66 041[7] Латвія: 55 199[8]  Румунія: 61 3501[9]  Словаччина: 55 0001[10]  Аргентина: 120 0001[11]  Польща: 40 0001[12]  Азербайджан: 30 0001(1999)  Італія: 15 5001[13] В інших країнах: 200 000
Близькі до:	білоруси, росіяни, поляки, словаки, чехи, болгари, македонці, серби, чорногорці, хорвати, бошняки, словенці, кашуби, лужичани
Мова	українська
Релігія	православ'я і католицизм, рідше — протестантизм.

Українці — східноєвропейський етнос, що сформувався на землях України. За межами України проживають в Росії, Казахстані, Молдові, Білорусі, Киргизії, Узбекистані, Польщі, Канаді, США, Аргентині та інших країнах. Загальна кількість перевищує 46 мільйонів осіб. З них 37 мільйонів мешкає в Україні. Розмовляють переважно українською мовою, що належить до східнослов'янської мовної групи. За релігійною приналежністю переважно християни східного обряду. До 20 століття вживали самоназву русь, русини, козаки. Також називалися рутенами, черкасами, малоросами.

Етнічна територія українців

Заселений переважно етнічними українцями ареал Європи розташований в її центрально-східній частині, на південному заході Східноєвропейської рівнини, у Східних Карпатах і прилягає до Чорного й Азовського морів. Українська етнічна територія охоплює близько 600 тис. км² (без врахування відірваних від суцільної етнічної території українських етнічних анклавів) і простягається приблизно на 1400 км. із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км. з півночі на південь.

Особливістю української етнічної території серед величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘янських народів є те, що найімовірніше саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом розвинулася в сучасних українців. Ядро української етнічної території від початку формування українців до сьогодні було розташоване в межах сучасної державної (національної) української території.

Українці віддавна сприймали природне середовище як невід‘ємну складову рідного краю. Заселені українцями землі мали і мають великі ресурси для сільськогосподарського і промислового виробництва, мають геополітичне та історично-політичне значення. Це розпалювало загарбницькі апетити чужинців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин та від політики щодо українців, яку провадила певна державна влада на підконтрольних частинах українських земель. У лісостеповій та степовій смугах України українська людність під тиском кочових племен не один раз рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних і західних українських земель. Велику роль у розвитку етнічної території українців та етнічного складу людності українських земель відігравали міграційні процеси.

У ХІХ ст. і майже до середини ХХ ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи південно-західну частину сучасної Білорусі, низку прилеглих до сучасної української національної території районів Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови та Російської Федерації. Незважаючи на значні територіальні втрати етнічна територія українців продовжує залишатися найбільшою серед європейських народів та другою за величиною у Європі (після європейської частини етнічної території росіян, які за географічною класифікацією є євразійським етносом).

Історія

Етноніми

Одна з перших назв «русь», пізніше «руси» (множ.)/«русин» (од.) фіксується ще в «Повісті врем'яних літ» та у договорах князя Олега з Візантією 911—912 років, і тісно пов'язується з норманами та династією Рюриковичів. Використовується, як самоназва українського народу з 13 ст. до початку 20 ст. (з 18 по 20 ст. одночасно з назвою «українці»).

З XIV ст. в письмових джерелах з'являються назви Мала Русь та Велика Русь, ймовірно запроваджені Константинопольським патріархатом, за аналогією з термінами «Мала Греція» та «Велика Греція». Під «Малою Руссю» розуміли митрополію — Південну Русь (сучасну Україну), а під «Великою Руссю» — північні руські землі. З XVII ст в назвах царів починає зустрічатись титул «Царь Великой, Малой и Белой Руси». Форма «Мала Русь» (або Малоросія) була прийнята у державному діловодстві Російської Імперії аж до XX ст. В побутовій мові вживалась нечасто, але під такою назвою Україна була відома в українській, російській, подекуди в іншомовній науковій літературі 19-20 ст.

Етнонім «українці» фіксується наприкінці XVI століття у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також у боротьбі з татарами. У першій половині 17 ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств (дивись також українники). Етнонім походить від крайового топоніма «Україна», який вже зустрічається у київському літописі під 1187 роком, етимологію якого пояснюють наразі декілька гіпотез.

З першої половини 19 ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім. Проте, наприклад, Тарас Шевченко слова «українець» жодного разу не вживав . Остаточно стверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Галичині і Буковині починає поширюватися з кінця 19 ст., в часи піднесення українського національно-культурного руху, цьому сприяють українська інтелігенція — рух січових стрільців і національно-визвольний рух, діяльність УПА тощо.

Етногенез

Різні історичні долі окремих груп українського народу вплинули на формування деяких особливостей їх культури. В карпатському регіоні виділяються гуцули, лемки, бойки. На півночі України — поліщуки. В районі чернігівського Полісся існує невелика локальна група литвинів.

Антропологія українців

Українці належать до європеоїдної раси, входять до «дунайської» (норікської) групи популяцій, разом з білорусами, поляками, багатьма росіянами (у цих народів переважає валдайський варіант дунайського типу, який характеризується трохи більшою світлопігментованістю), словенцями, деякими популяціями хорватів, а також німців, австрійців і литовців.

Українці як правило брахікефальні, в більшості своїй — високорослі, з переважанням темного кольору волосся, проте світлоокі майже у всіх характерних для українців антропологічних типах (крім динарського) переважають над темноокими.

За рядом ознак (профілювання обличчя, поперечний профіль спинки носа, виступ крил носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) деякі групи населення України (Середнього Подніпров'я, Лівобережжя), безсумнівно європеоїди, мають незначний відсоток домішки, пов'язаної з асиміляцією степових тюркських груп з певним монголоїдним елементом.

Розселення

Розселення осіб, для яких українська (малоросійська) мова була рідною за переписом 1897 року	Розселення українців (поряд з іншими етносами) на території СРСР станом на 1941 рік	Частка українців за областями України (перепис населення 2001 року)	Розселення українців

Історико-етнографічні регіони

Особливості історичного розвитку різних територій України, їхні географічні розходження обумовили виникнення історико-етнографічних районів українців — Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гуцульщина, Донщина, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий клин, Мармарощина, Надбужжя, Середня Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина), Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор'я, Підляшшя, Поділля, Подніпров'я, Покуття, Полісся, Посулля, Правобережна Україна, Приазов'я, Прибужжя, Придністров'я, Придунав'я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Терщина, Холмщина, Червона Русь, Чернігівщина.

Діаспора

• Росія — близько 3 млн.
• США — близько 1,3 млн.
• Канада — 1,1 млн.
• Бразилія — 1,0 млн.
• Молдова — 0,4 млн.
• Аргентина — 0,15 млн.

Мова

Діалекти української мови.

Відсоток носіїв української мови в Російській імперії за губерніями і областями (1897).

Українці розмовляють українською мовою, що належить до слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Ця мова має писемність на основі кирилиці. Розрізняються такі діалекти української мови:

• північний (лівобережно-поліський, правобережно-поліський, волинсько-поліський);
• південно-західний (волинсько-подільський, галицько-буковинський, карпатський, подністровський);
• південно-східний (подніпровський і східно-полтавський).

Серед частини українців Півдня і Сходу України поширена російська мова. Вона також поширена поміж українців діаспори, разом із англійською та іспанською мовами.

Традиційна культура

Землеробство

Основна традиційна галузь сільського господарства українців — орне землеробство з перевагою трипілля (поряд з ним ще в XI столітті в Карпатах і на Полісся зберігалося подсічно-вогневе й перелогове). Обробляли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку, овес, коноплю, льон; з кінця XVII століття — кукурудзу, тютюн, з другої половини XVIII століття — соняшник, картоплю; з городніх культур — капусту, огірки, буряк, редьку, цибулю та ін., кавуни й гарбузи (у степових районах), з початку XI століття — помідори та перець. Для українців здавна характерно присадибне садівництво (яблуні, груші, вишні, сливи, малина, смородина, аґрус, у меншій мірі абрикоси, черешня, виноград).

Комплекс традиційних землеробських знарядь складався з дерев'яного із залізними частинами плуга з передком, рала (однозубого й многозубого), мотики й заступа різних форм, борони, переважно рамкової, та ін. У поліських і частково лівобережних районах замість плуга й рала вживалася соха двох типів: беспередкова (однокінка, Чернігово-Сіверський варіант) і на колесах (литовка, або поліська). Комплекс знарядь збирання складався з серпа, коси, граблів та вил. Молотили ціпом, на півдні — також ковзанкою й кіньми, зрідка молотильною дошкою диканей, на відкритих струмах у поле, у Полісся — у гумно та клуні; у північних районах хліб підсушувався в клунях. Зерно перероблялося на водяних і лодейних (установлених на човнах або плотах) млинах, а також на вітряках і так званих тупчаках.

Тваринництво

Українці розводили велику рогату худобу переважно сірої степової та іншої порід, овець, коней, свиней, домашнього птаха. Переважала вигонна, а в Карпатах сезонна гірничо-відгінна форма випасу тварин. Бджільництво й рибальство грали в господарстві підсобну роль.

Український чумак — перевізник вантажів на великі відстані, особливо солі й риби на здорових возах мажах, запряжених волами. Значне місце в господарстві займали різноманітні промисли й ремесла — ткацтво, поташний, гутний (виробництво скла), гончарний, сукновальний, деревообробний, шкіряний та ін.

Житло

Українське житло. Будівля XIX століття

Файл:Ukr.furnace.jpg

Розмальована піч. Поділля, початок XX століття

Традиційні сільські поселення — села, слободи, хутора вуличного, радіального, розкиданого та іншого планування. Житло дореволюційного селянства — хати (укр. хати), глинобитні або зрубні, побілені зсередини й зовні були двох-трьохкамерними (типу хата — покрову — хата або хата — покрову — комора), а в бідняцьких господарствах — однокамерними, зі глинобитною підлогою, чотирьохскатної солом'яної, а також з очерету або дранки на даху. У Полісся та в ряді районів Східної Галичини житло залишалося аж до початку XX століття курним або напівкурним.

Основою житла є дубові підвалини, які лежать на кам'яному фундаменті. Відповідно до народних вірувань житло вхідними дверима зорієнтоване на Південь, покуття — на Схід, а задня частина хати, відповідно, на Північ. Садиба має традиційну для української хати трикамерну будову.Сіни виконують роль прихожої кімнати та господарського вузла. Наступна кімната називається коморою. Це традиційно господарська частина українського житла. Всередині комора залишалася небіленою і використовувалась переважно для зберігання харчових запасів.

При наявності в різних історико-етнографічних районах локальних особливостей житла інтер'єр був досить однотипним. При вході в хату праворуч або ліворуч у куті розташовувалася піч, повернена устям до довгої сторони будинку. По діагоналі від неї в іншому куті, парадному, прикрашеному вишитими рушниками, квітами, висіли ікони, стояв стіл (у бідняків іноді — скриня-скриня), на якому лежали хліб і сіль, накриті скатертиною. Уздовж стін від стола розташовувалися лави для сидіння. До печі вздовж тильної сторони примикав настил (пив) для спання, над ним висіла вішалка (жертка). На стіні або в куті при вході влаштовувався «мисник» для посуду. Протилежна від входу стіна, а також пекти часто розмальовувалися квітами, особливо якщо в родині була дівчина.

Селянський двір включав залежно від заможності хазяїна одну або кілька господарських будівель: хлів, повітку, комору, на півдні — загінчики для худоби і т.ін. Українці жили також в численних містах, передмістях і містечках. Житло бідних городян мало відрізнялося від сільської хати. Заможні жили в будинках, нерідко цегельних або кам'яних, з декількома кімнатами (залою, кухнею, опочивальнею(спальнею) та ін.), з ґанком або верандою, зовні часто пофарбованими.

Одяг

Дівчата і заміжні жінки у святковому вбранні. Полтавщина, кінець XIX — початок XX століття.

Різноманітний і барвистий був народний костюм. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (сорочки — тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого одягу: дерги, запаски, плахти (з 19 століття зшитої спідниці); в прохолодну погоду носили безрукавки (керсетки, киптари та ін.). Жінки на Полтавщині у свята поверх сорочки вдягали плахту, а в будні дні — чорну запаску, яку називали також «дергою» або «джергою». Джерга являла собою просто прямокутний шматок чорного або синього тонкого сукна шириною близько 170 см. Поверх нижньої сорочки і запаски в багатьох областях України жінки надягали юпку — верхню приталену сорочку із широкою призібраною нижньою частиною.

Характерна риса українських дівочих головних уборів полягала в тому, що верхня частина голови (маківка) завжди залишалася відкритою, тому дівочі головні убори найчастіше мали форму вінка. Дівчини заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашаючи стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок. Непокрита голова в заміжньої жінки вважалася верхом непристойності, тому із самого заміжжя жінки носили очіпок — капелюшок із вовняної або шовкової тканини або із парчі, рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), або пізніше хустку.

Найдавнішим і найбільш розповсюдженим чоловічим головним убором була шапка, її численні різновиди — шоломок, йолом, яломок, мегерка. У жарку погоду голову покривали солом'яними брилями, іншим часом — повстяними або каракулевими, часто носили смушкові (зі смушків), циліндроподібні шапки.

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, що часто вив коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки та пояси.

Найпоширенішим взуттям були постоли з сирицевої шкіри, а в Поліссі — личаки (постоли), серед заможних — чоботи. Виготовлялися личаки з лика лози, липи і в'яза. Взуття складалося з плетеної підошви і петель з боків ступні. На нозі личаки трималися за допомогою конопельної або личаної мотузки, протягненої крізь петлі. Чоботи на території України були відомі зі скіфських часів. Виготовлялися вони із сап'яну — м'якої шкіри особливої вичинки. У часи Київської Русі носили гостроносі чоботи із загнутими догори передами. У широке вживання чоботи ввійшли набагато пізніше — у кінці XVIII століття, та й то переважно серед заможного населення.

Верхній одяг українців відрізнявся великою розмаїтістю. Жінки й чоловіки носили короткі і довгополі безрукавки, іноді вироблені з хутра. В лемків була чуганя — верхній одяг з наглухо зашитими рукавами, які служили кишенями. Свита — верхній сукняний одяг, звичайно коричневого або чорного кольору — змінювалася залежно від регіону і майнового положення її власника не тільки фасонами, але й покрієм. Вона могла мати каптур («ворок»). Жіноча свита була приталеною. Кунтуш і опанча, однотипний з каптаном одяг з домотканого полотна біло-сірого кольору, були більш ошатними різновидами свити. Козацький жупан із сукна, родич кавказького бешмета. Зимовим чоловічим і жіночим одягом служили шуби або кожухи, які іноді називали «зимогрії». Він шився із 7-9 овечих шкур. Носили його досить довго — 10-15 років, а потім покривали сукном і продовжували носити ще кілька років. На негоду був розрахований кобеняк, що являв собою великий сукняний мішок із прорізом для очей і рота. У старовину кобеняк був найпоширенішим верхнім одягом. У суворі зими його надягали поверх кожуха.

Характерна багата вишивка, аплікація і таке інше.

Пояси були чи не найважливішим елементом чоловічого та жіночого одягу. Чоловіки зав'язували пояс спереду, а жінки — так, щоб кінці пояса і зав'язувалися, і висіли ззаду. Пояси були почасти плетені, а в карпатських українців — шкіряні або з цупкої матерії, дуже довгі, що дозволяли обгорнути талію кілька разів. Вважалося, що пояси чоловіків повинні бути одноколірними, а в жінок — строкатими. Найпоширеніші кольори поясів — червоний і зелений, причому чоловічі пояси найчастіше були червоного кольору.

Малюнки жителів України середини ХVІІІ століття

Шляхтянка	Шляхтянка	Шляхетна панна	Шляхетна пані	Знатна пані	Міщанка	Міщанка
Полковник	Писар	Сотник	Шляхтич	Козак-підпомічник	Рядовий козак	Міщанин
Селянка	Селянка	Селянка	Селянка	Селянин	Литвин	Литвин

• 
  Козак-переможець
• 
  Козаки розважаються

Іграшки

Бувають з глини, тіста, дерева, соломи, лози, паперу та ін. До нас дійшли переважно керамічні та дерев'яні зразки, датовані 19 ст. — «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо. Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів іграшки вивозили на ярмарок. Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами — виразні фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів, теслярів, що «працюють» у наслідок руху планок. Найбільш поширенішою іграшкою українських дівчаток були ляльки, ув'язані з клаптів тканини. Їх виготовляли для дітей мами і бабусі.

Іграшки, пов'язані з календарними обрядами: «жайворонки» з тіста, котрі випікають навесні мами для своїх дітлахів, аби ті закликали з їх допомогою з вирію пташок; різдвяні пряники — «півники» і «коники»; великодня лялька-панянка з трави. Побутові іграшки: іграшковий посуд, човники, візочки, коники з вершниками, дзиги, вітрячки, деркачі, фуркала, всілякі цяцьки з кори, дерева, глини, соломи, з овочів, квітів, трави тощо. Діти виготовляли їх самі (для себе або молодших братів і сестер).

Кухня

Їжа сильно розрізнялася в різних верств населення. Основу харчування становили рослинна та борошняна їжа (борщ, галушки, різноманітні юшки), каші (особливо пшоняні та гречана); вареники, пампушки з часником, лемишка, локшина, кисіль та ін. Значне місце в їжі займала риба, у тому числі солона. М'ясна їжа селянству була доступна лише на свята. Найпопулярнішими були свинина й свиняче сало. З борошна з додаванням маку та меду випікали численні маківники, коржі, книші, бублики. Поширені були такі напої, як узвар, варенуха, сирівець, різноманітні наливки й горілка, у тому числі популярна горілка з перцем. Як обрядові блюда найпоширеніші були каші — кутя та коливо з медом.

Суспільний устрій

У суспільному житті українського села до кінця 19 століття зберігалися пережитки патріархальних відносин, значне місце займала сусідська громада — громада. Характерні були багато традиційних колективних форм праці (толока, супряга) і відпочинку (парубочі громади — об'єднання неодружених хлопців; вечорниці й досвітки, новорічні колядки й щедрівки та ін.). Пануючою формою родини українців була мала, з вираженою владою її глави — чоловіка та батька, хоча аж до початку 20 століття, особливо в Полісся й у Карпатах, зберігалися залишки великої патріархальної родини.

Символіка

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням.

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

Рушник. Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга мала на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, посилювалась. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості.

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг.

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.

Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся — символ покритки /стриги/, втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг. Волосся — багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас — ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.

Музика та співи

Файл:Ukrainian musicians.jpg

Українські музиканти.

В українському музичному фольклорі найпоширенішими є пісні (календарно-обрядові, псальми, родинно-обрядові, соціально-побутові, історичні, чумацькі, жартівливі, коломийки, дитячі), а також думи (епічні речитативи в супроводі кобзи або бандури), які співали незрячі кобзарі й лірники.

Календарно-обрядові пісні — це колядки та щедрівки, веснянки, троїцькі, петрівчані, купальські. Родинно-обрядові — весільні, голосіння.

Серед інструментальних ансамблів найпоширеніший — троїсті музики, які грали на весіллях, ярмарках, танцях. Це скрипка, басоля і бубен або ж скрипка, цимбали і бубен.

Національні музичні інструменти

Українець, що грає на бандурі

Бандура — український традиційний струнний щипковий інструмент, можливо, походить від давньоруських гуслів. Має ковшеподібний корпус з грифом і 12 струн (іноді більше, до 30). На бандурі грають, перебираючи струни обома руками, тримаючи її на колінах вертикально. Найбільшого розповсюдження бандура досягла в епоху козацтва.

Кобза — старовинний інструмент, що на початку мав три струни, вузьку шийку і довгастий корпус. Згодом число струн збільшилося, гриф укоротився, корпус округлився, з'явилися приструнки і зникли лади («українця, що любить прикрашати свою музику найтоншими мелізмами, не задовольняла визначеність ладу», — писав дослідник Гнат Хоткевич). На поширеній у минулі століття в Україні народній картині «Козак Мамай» можна побачити цей інструмент. Має стрій, подібний до гітари (4-8 струн). На кобзі грають, притискаючи лівою рукою струни на грифі. Рігельман у своїх замітках XVIII століття писав, що в селі більше грають на кобзі, а в місті — на бандурі.

Басоля — український народний смичковий інструмент, що формою нагадує віолончель. Має чотири струни.

Ліра колісна . У її супроводі незрячі мандрівні співці-лірники співали псальми, також грали жартівливі, танцювальні мелодії на ярмарках. Прототипом такої ліри є грецький монохорд, що мав одну струну й одну клавішу, яка пересувалася вздовж струни. У зміненому вигляді інструмент у ІХ століття був поширений у Західній Європі. В Україні колись існували цілі школи лірників.

Торбан — струнний інструмент з грифом. Поширений серед української шляхти, називався ще «панська бандура». На торбані грав Іван Мазепа (тривалий час торбан з гербом гетьмана зберігався у Чергінівському музеї).

Коза (дуда). Інструмент на зразок волинки. Прототип сучасної гармоніки. Міх виготовляється з шкури кози — білий і кудлатий. Має свисток і кілька дудок.

Трембіта . Духовий інструмент з дерева смереки, що довжиною буває до трьох метрів. Інструмент гірняків-гуцулів. Трембітають на полонинах, та в час поховального ритуалу. Звуком трембіти сповіщають сумні вістки, а на полонинах передають необхідні сигнали на далеку відстань.

Цимбали — струнний ударний інструмент. Дерев'яна пласка скринька у формі трапеції або дерев'яна рама, на якій натягнуті струни. На цимбалах грають за допомогою паличок чи молоточків. Цимбали поширені також у Польщі, Угорщині, Румунії, Білорусі.

Танці

Найпоширеніші танці в українців — гопак, гречаники, плескач, голубка, ойра, краков'як, карапет, полька. Є багато гарних традиційних вальсових мелодій. Українські танці, різноманітні за хореографічним малюнком, будуються на таких танцювальних рухах: перемінний крок, присядки, дрібушки, вихилясники, тинки тощо.

Гопак — народний танець, швидкий, запальний. Чоловіки імпровізують складні фігури, аж до високих стрибків, змагаючись у спритності.

«Кругові» та «ключеві» хороводи (у пісенному супроводі). До «кругових» належали такі хороводи, в час яких одна з дівчат у середині утвореного товаришками кола зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні, дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. «Ключеві» хороводи виводили дівчата довгою лінією — «ключем».

Релігія

Софійський собор — головний християнський осередок українців.

Віруючі українці переважно православні і католики.

Православні віряни належать переважно до трьох найбільших церков:

• Української Православної Церкви (Київського патріархату)
• Української Православної Церкви (Московського патріархату),
• Української Автокефальної Православної Церкви.

Католицькі віряни належать переважно до:

• Української Греко-Католицької Церкви.
• Римо-Католицької Церкви.

Незначна частина українців — протестанти: п'ятидесятники, баптисти, адвентисти.

Православ'я поширене переважно на Надніпрянській, Східній та Південній Україні, а католицизм — в Західній Україні і, частково, в Центральній.

Основними святами українців-християн є Різдво і Великдень. Крім того, святкують: День пам'яті Василя Великого, Хрещення Ісуса Христа; Стрітення Господнє; Благовіщення Пресвятої Богородиці; Вознесіння ; Трійцю; Святих Петра і Павла; Різдво Пресвятої Богородиці; Святого Миколи Чудотворця.

З 2-ї половини XX століття деякі українці є прибічниками неоязичництва: РУН Віри та інших течій рідновірства.

Видатні українці

• Юрій Дрогобич — вчений, мислитель, ректор Болонського університету, перший український автор друкованої книги-інкунабули «Прогностик 1483 р.»
• Григорій Сковорода — мислитель, поет, композитор.
• Іван Котляревський — поет, драматург, «батько» нової української літератури.
• Григорій Квітка-Основ'яненко — письменник, драматург, «батько» української прози.
• Тарас Шевченко — мислитель, поет, художник.
• Іван Франко — мислитель, письменник, громадський діяч.
• Леся Українка — мислитель, поетеса.
• Петро Сагайдачний — гетьман, просвітитель.
• Микола Гоголь — письменник.
• Іван Мазепа — гетьман, меценат.
• Михайло Грушевський — історик, громадський діяч, президент Української Народної Республіки.
• Василь Стус — поет.
• Петро Григоренко — правозахисник.
• Дмитро Бортнянський, Микола Лисенко — композитори.
• Серж Лифар — балетмейстер.
• Віталій Кличко та Володимир Кличко — боксери.
• Соломія Крушельницька — співачка.
• Іван Козловський — співак.
• Олександр Архипенко — скульптор.
• Дмитро Левицький, Георгій Нарбут, Марія Приймаченко, Катерина Білокур, Іван Марчук — художники.
• Борис і Варвара Ханенки — меценати.
• Костянтин Ушинський, Василь Сухомлинський — педагоги.
• Юрій Кондратюк, Сергій Корольов — вчені, засновники космонавтики.
• Ігор Сікорський — авіаконструктор.
• Андрій Шевченко — футболіст.

Джерела та література

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Культура Архітектура Кухня Кіно Література Мода Музика Народне мистецтво Образотворче мистецтво Спорт Театр Танці
Українська діаспора Австралія Австрія Аргентина Африка Бельгія Білорусь Болгарія Боснія і Герцеговина Бразилія Велика Британія Венесуела Колумбія Вірменія Естонія Греція Грузія Ірландія Іспанія Італія Казахстан Канада Киргизстан Китай Латвія Литва Північна Македонія Мексика Молдова Німеччина Нова Зеландія Парагвай Польща Португалія Росія Румунія Сербія Словаччина Словенія США Угорщина Узбекистан Уругвай Фінляндія Франція Хорватія Чехія Чорногорія Швейцарія Швеція Японія
Етнографічні групи Батюки Бойки Волиняни Галичани Гуцули Кубанці Лемки Литвини Наддніпрянці Ополяни Підляшани Пінчуки Подоляни Покутяни Поліщуки Русини Сіверяни Слобожани Харцизи
Релігія Християнство Православ'я Православна церква України УПЦ МП Католицизм РКЦ УГКЦ Протестантизм Іслам Юдаїзм Рідновірство Атеїзм
Мови Українська та її діалекти
Інші статті Україна Знамениті українці Історія України Всесвітні форуми українців Голодомори Етнокультурні регіони Розселення Етногенез українців Етноніми українців Українські прізвища Українські меценати Український родовід
Портал «Україна»

• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.

Посилання

• Українська музика пісні і танцi.
• Світовий Конґрес Українців.
• Українці за кордоном
• Конгрес національних громад України
• Украинцы(рос.)
• Фото українців
• Словник українських символів
• Сайт інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України
• Журнал "Народна творчість та етнографія"

Етнографія

Українські дослідники:

• Українська етнографія
• В. Дяченко «Антропологічні типи на етнічній території українського народу»
• В.Балушок «Як русини стали українцями»
• В.Балушок «Коли ж народився український народ?»
• (рус.) В.Балушок «Своевольная» Украина
• О.Чирков «Зовнішня міграція — головна причина наявності етнічно неукраїнської людності в сучасній Україні»

Міжнародні дослідники:

• (англ.) Іван Поп. Стаття "Етнографія" // Encyclopedia of Rusyn History and Culture

Карти

• Схематичний огляд границь укр. національної території (на 1939р.)