Білецький Андрій Євгенійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Андрій Євгенійович Білецький
Андрій Білецький на другому з'їзді партії Національний Корпус 14.10.2017 (3).jpg
Прізвисько Білий[1][2]
Народження 5 серпня 1979(1979-08-05) (40 років)
СРСР Харків, Українська РСР, СРСР
Вид збройних сил Геральдичний знак - емблема МВС України.svg МВС України
Рід військ Emblem of the National Guard of Ukraine, 2017.svg Національна гвардія
Освіта Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Роки служби 2014 — понині
Партія незалежний політик[3]
Звання UA-OF4-LTCOL-GSB-H(2015).png Підполковник НГУ
Командування AZOV logo.svg Полк «Азов»
Війни / битви
Нагороди
Орден «За мужність» ІІІ ступеня
Ювілейна медаль «25 років незалежності України»
Білецький Андрій Євгенійович у Вікісховищі?
Україна Народний депутат України
8-го скликання
27 листопада 2014

Білецький Андрій Євгенійович на сайті Верховної Ради України

Андрі́й Євге́нійович Біле́цький (нар. 5 серпня 1979(19790805), Харків, Харківська область, УРСР) — український військовий, громадський та політичний діяч, засновник та екс-командир полку «Азов», підполковник Національної гвардії України. Лідер політичної партії «Національний корпус». Колишній політв'язень у справі «оборонців Римарської». Народний депутат України 8-го скликання.

Біографічні відомості[ред. | ред. код]

Андрій Білецький народився 1979 року у місті Харків в українській родині. Батько — Євгеній Михайлович Білецький походить з селища Краснопавлівка Лозівського району Харківської області з козацького роду, представники якого заснували селище. Мати — Олена Анатоліївна Білецька (Лукашевич) походить з Житомирщини з українського шляхетського роду, до якого належав Василь Лукашевич — засновник «Малоросійського товариства» (18211822).

З юнацьких років активно займався спортом, мав 1-й юнацький розряд з боксу. Згодом займався ножовим боєм, фехтуванням, практичною стрільбою та іншими видами спорту, в чому досяг значних успіхів. Ці навички допомогли поставити на високий рівень систему вишколів у очолюваних ним організаціях.

У 2001 р. закінчив із дипломом з відзнакою історичний факультет Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Дипломне дослідження було присвячене діяльності Української повстанської армії. По закінченню університету працював викладачем харківських вишів, продовжував вивчати військову історію України. Неформальне керівництво його науковою діяльністю здійснював відомий український історик Ярослав Дашкевич.

Націоналістична діяльність[ред. | ред. код]

Активну участь у націоналістичному русі брав зі студентських часів. У 1999 році разом з групою харківських спортсменів-націоналістів здійснив спробу виїхати на війну в Косово для боротьби з експансією на Балканах.

У 2001 році взяв участь у березневих акціях протесту у Києві в рамках кампанії «Україна без Кучми», під час яких був затриманий міліцією та потрапив під адміністративний арешт. За це СБУ намагалася змусити керівництво ХНУ виключити його з вишу.

З 2002 року очолював харківський загін Всеукраїнській організації «Тризуб» ім. С. Бандери. Згодом співпрацював з Українською консервативною партією[4]. У 2003 році розпочав активну співпрацю з харківським осередком СНПУ та дієво підтримував спротив лібералізації СНПУ і перетворенню її у ВО «Свобода».

Після розпуску по Україні Товариства сприяння ЗС та ВМФУ «Патріот України» при СНПУ, створив нову, незалежну від будь-яких партійних структур, організацію «Патріот України», від початку існування якої був її командиром. Першими членами цієї організації стали молоді бійці з харківських осередків СНПУ, УНА-УНСО і «Тризубу».

Від початку діяльності «Патріоту України» планував, координував та брав участь в усіх її заходах. Особисто очолював практично всі групи бійців, що здійснювали операції з виявлення точок наркоторгівлі, затримання нелегальних мігрантів тощо. Керував усіма масовими акціями «Патріота України» (маршами, мітингами, спортивними заходами, акціями громадської непокори та масовими силовими акціями). Під час сутичок з міліцією під час проведення маршу на честь УПА 18 жовтня 2008 року був заарештований разом з усіма бійцями організації.

Набутий громадсько-політичний досвід дозволили Андрію Білецькому виступити ініціатором утворення Соціал-Національної Асамблеї, яку очолював до 2015 року.

28 листопада 2013 року, під час подій Євромайдану, члени організації «Патріот України» (разом з іншими націоналістичними організаціями) склали кістяк новоутвореного «Правого сектора».

12 березня 2014 був призначений керівником силового блоку «Правий сектор»-Схід у складі чотирьох областей: Харківської, Донецької, Полтавської та Луганської[5].

Політв'язень[ред. | ред. код]

З серпня 2011 року розпочалася ціла низка арештів активістів організованого націоналістичного руху взагалі та членів очолюваних Андрієм Білецьким організацій зокрема.

Наприкінці серпня 2011 року у Києві та Василькові були заарештовані старшини місцевих осередків Організації «Патріот України» (Сергій Бевз, Володимир Шпара, Олексій Чернега) та активісти СНА (Ігор Мосійчук, Віталій Зателепа). Їм інкримінували підготовку теракту. Так розпочалася справа «васильківських терористів»[6].

23 серпня 2011 року, в офісі харківського осередку організації «Патріот України» (м. Харків, вул. Римарська, 18) відбувся конфлікт зі стріляниною. Організація заявила про те, що на офіс скоїв збройний напад відомий в мережі інтернет українофоб Сергій Колесник, у ході якого він поранив двох старшин «ПУ» (Ігоря Михайленка та Віталія Княжого). За даними МВС учасники організації отримали легкі травми гумовими кулями, а Сергій Колесник був госпіталізований у непритомному стані, у нього виявили дві відкриті черепно-мозкові травми, ножові поранення в області грудної клітини, забій тім'яної області та тулуба. Сайт облуправління міліції, в рамках розслідування кримінальної справи за фактом бійки кваліфікував подію як вчинення нападу на Сергія Колесника із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров'я потерпілого.

11 вересня 2011 року, І. Михайленко та В. Княжого заарештували за підозрою в замаху на вбивство Колесника[7]. За словами Колесника приводом для конфлікту послужила суперечка в інтернеті, під час якого один з учасників організації заявив, «що жителі Харкова мали б кращу долю, якби в Україні панували фашисти» і у відповідь на обурення запропонував приїхати в офіс на Римарську, 18. Він приїхав в офіс організації і попросив охоронця покликати співрозмовника. Відразу після цього з офісу у двір вийшли близько восьми осіб, одягнених у камуфльовану і чорну форму, які почали його бити і в процесі побиття погрожували розправою його родичам[8].

19 листопада 2011 року, на Андрія Білецького було скоєно замах. На проспекті Перемоги в нього кілька разів вистрілили з револьвера. Одна куля влучила у щелепу, інша — прострелила руку. Увечері того ж дня він сам поранений поїхав до 4-ї лікарні невідкладної хірургії міста Харкова, де йому провели дві операції, діставши дві свинцевих кулі. Міліція класифікувала подію як хуліганство[9].

27 грудня 2011 року, Андрій Білецький був заарештований у справі «Оборонців Римарської» за звинуваченням у справі про напад на Сергія Колесника за ст. 187 Кримінального кодексу (розбій, здійснений за попередньою змовою групою осіб)[10][7]. 29 грудня щодо нього було обрано запобіжний захід у вигляді 2-х місяців тримання під вартою. 16 лютого 2012 року термін перебування під вартою було продовжено до 27 квітня 2012 р. Утримувався у Харківському СІЗО — сумнозвісно відомому ще з часів радянських репресій як «Холодногірська тюрма».

Ці дії СБУ та МВС організований соціал-націоналістичних рух розцінив як політичні репресії. У зв'язку з чим у різних містах країни проходили акції протесту проти політичних репресій щодо українських націоналістів (зокрема у Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Житомирі, Івано-Франківську).

24 лютого 2014 Верховна Рада прийняла постанову № 4202 «Про звільнення політвʼязнів». Виконуючи цю постанову, 25 лютого Андрію Білецькому, Ігорю Михайленку, Віталію Княжеському, Олегу Однороженку і Сергію Павліченку, які утримувались у Харківському слідчому ізоляторі та Диканівській ВК № 12 УДПтСУ в Харківській області, видали довідки про звільнення із вказаних установ[11].

Російсько-українська війна[ред. | ред. код]

Андрій Білецький разом з добровольцями батальйону «Азов»

У ніч з 14 на 15 березня 2014 Андрій Білецький керував проукраїнськими активістами в сутичці з проросійськими силами біля офісу організації «Патріот України» на Римарській вулиці[12].

Докладніше: Бій на Римарській

У березні-травні того ж року командував загоном «Чорний корпус»[13].

5 травня 2014 у Бердянську, Андрій Білецький став засновником батальйону територіальної оборони «Азов»20 листопада — полк) і подальшим його командиром. Основою батальйону стали учасники СНА, «Патріота України» та організації Автомайдан.

13 червня 2014 батальйон «Азов» під керівництвом Андрія Білецького брав ключову участь в успішному звільненні Маріуполя від терористів у ході одного з етапів антитерористичної операції на сході України. При цьому «Азов» зазнав тільки дві серйозні втрати — один боєць загинув, інший був серйозно поранений. Бійці батальйону «Азов» взяли також в полон самопроголошеного мера Маріуполя — терориста Олександра Фоменка[14].

2 серпня 2014 Президент України Петро Порошенко нагородив командира батальйону «Азов» майора міліції Білецького Андрія Євгенійовича «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Орденом «За мужність» III ступеня[15].

15 серпня 2014 року командир ПСМОП «Азов» Андрій Білецький отримав позачергове звання підполковника мiлiцiї[16].

10 вересня 2014 на з'їзді партії «Народний фронт» разом із командирами добровольчих батальйонів був включений до Військової ради — спеціального органу, який розроблятиме пропозиції по обороноздатності України[17].

Народний депутат України[ред. | ред. код]

У вересні 2014, ініціативна група правозахисників і дослідників праворадикальних рухів звернулася з відкритим листом до Арсенія Яценюка із закликом не висувати командира батальйону «Азов» Андрія Білецького кандидатом від «Народного фронту» на позачергових виборах до Верховної Ради України, оскільки він «не відмовився публічно від людиноненависницької, антиліберальної, антиєвропейської і відверто расистської ідеології свого руху». На думку групи участь Білецького в діяльності партії легітимізувала б расизм і неонацизм в українському суспільстві, а також завдало б шкоди репутації партії[18].

Білецький відмовився від участі у виборах за її партійним списком на позачергових парламентських виборах, але 23 вересня 2014 подав документи на реєстрацію як кандидата в народні депутати України, як незалежний кандидат по 217-му одномандатному округу в Києві (Оболонь)[19].

2 жовтня в користь Андрія Білецького зняв свою кандидатуру радник глави МВС України Арсена Авакова Зорян Шкіряк, який вирішив також стати довіреною особою свого колишнього політичного опонента[20][21]. Андрій Білецький переміг набравши 33,75 % (31445 голосів). Станом на листопад 2017 року є заступником голови комітету з питань національної безпеки і оборони[22].

У 2015 році став героєм документального фільму «Після Мінська» з циклу Місто героїв.

З 2015 року є головою Цивільного Корпусу «Азов», а з кінця 2016 є головою новоутвореної партії «Національний Корпус».

Політичні погляди[ред. | ред. код]

2007 року, в період його діяльності в організації «Патріот України», написав програмну статтю «Український расовий соціал-націоналізм», у якій відкидав демократію та лібералізм, виступав за перетворення України на імперію та закликав до «расового очищення» української нації. В подальшому відомою стала його цитата з цієї статті, що «Історична місія нашої Nації, в це переломне сторіччя, очолити і повести за собою Білі народи всього світу в останній хрестовий похід за своє існування. Похід проти очолюваного семітами недолюдства»[23]. Тим не менш, влітку 2015 року в ефірі Громадського телебачення на запитання чи дистанціює він себе від свого минулого й чи змінив погляди, Білецький заперечив своє авторство і заявив, що цей текст сфабрикований російськими спецслужбами[24]. На думку дослідника ультраправих рухів В'ячеслава Ліхачова Андрій Білецький намагається відбілити своє минуле, з цією метою були знищенні інтернет-архіви сайтів «Патріоту України» і СНА, але загалом Білецький не «еволюціонував», а мімікрує[25].

В інтерв'ю 2010 року стверджував, що виступає за конфедерацію України та Росії з центром у Києві[26].

З 2016 року підтримує ініціативу з розбудови альтернативного геополітичного проекту — Інтермаріум[27]. Білецький вважає, що створення балто-чорноморського союзу, ядром якого повинні стати Україна і Польща, дасть змогу протистояти зовнішнім викликам, в тому числі Росії. На його думку, сусіди України набагато краще відчувають небезпеку з боку Росії; окрім того, у разі утворення такого блоку, Україна утвердиться в ролі самостійного гравця на міжнародній арені[27]. Критикує Мінські угоди як невигідні для України та підтримує військовий шлях повернення окупованих територій[28].

Сутички з президентом та СБУ[ред. | ред. код]

11 березня 2019 р. Андрій Білецький заявив, що за наказом президента Петра Порошенка заступник голови СБУ Віктор Кононенко готує фізичне знищення лідерів "національного корпусу" та "національних дружин". На це Служба безпеки України відповіла що очікуватиме коли нардеп Андрій Білецький оприлюднить дані, що підтвердять його слова про підготовку СБУ замаху на лідерів "Національного корпусу".[29]

9 березня представники Нацкорпусу влаштували акцію "День гніву" та прийшли на вул. Банкову під Адміністрацію президента з вимогою покарати причетних до розкрадань в "Укроборонпромі".[29]

Сім'я[ред. | ред. код]

У 2003 одружився з Юлією Володимирівною Білецькою (Брусенко). У 2007 у подружжя народився син Олександр.

Нагороди[ред. | ред. код]

Державні[ред. | ред. код]

  • Орден «За мужність» III ступеня (2 серпня 2014) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.[30]
  • Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу.[31]

Регіональні[ред. | ред. код]

  • Звання Почесний громадянин Маріуполя (30 грудня 2014) — за розробку та здійснення плану по звільненню міста Маріуполя від терористичних угрупувань, вагомий внесок у збереження міста Маріуполя, ствердження державності, демократії та народовладдя на території міста.[32][33]

Скандали[ред. | ред. код]

Андрій Білецький фігурує на записах з кабінету С. Чоботаря, обговорюючи незаконну купівлю пістолета для його друга Вадима Трояна. Записи визнані аутентичними [34]. Записи велись Службою безпеки України, прихована камера була встановлена над дверним прорізом.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Білецький А. Слово Білого Вождя — с. 11.
  2. Если бы кто-то назвал меня Белым вождём, был бы он бит, — Андрей Билецкий
  3. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/site2/p_deputat?d_id=18065
  4. Зробіть свій український вибір!. Персонал Плюс. 24 січня 2006. Процитовано 4 січня 2015. 
  5. Ярош сформував группу «Правий сектор»-Схід, IA ZIK, 12 березня, 2014.
  6. Максим Віхров (20 лютого 2012). Скільки ж в Україні політв'язнів?. Тиждень.ua. Процитовано 4 січня 2015. 
  7. а б Владислав Ксенз (28 грудня 2011). Задержан лидер "Патриота Украины" А. Билецкий. Status Quo. Процитовано 5 січня 2015.  (рос.)
  8. Сергій Тарасенко (26 серпня 2011). Пострадавший в результате конфликта в офисе организации "Патриот Украины" пришел в сознание. Status Quo. Процитовано 5 січня 2015.  (рос.)
  9. Андрій Войницький (25 листопада 2011). В лидера "Патриота Украины" А. Билецкого стреляли. Милиция квалифицирует это как хулиганство. Status Quo. Процитовано 5 січня 2015.  (рос.)
  10. Юлія Смірнова (29 грудня 2011). Новий політв’язень: Андрій Білецький. Молодіжна інформаційна спільнота «Сіль». Архів оригіналу за 27 жовтень 2014. Процитовано 4 січня 2015. 
  11. Прокуратура вже випустила на волю п’ятьох політв’язнів. Insider. 25 лютого 2014. Процитовано 5 січня 2015. 
  12. Із будівлі "Просвіти" на вул.Римарській, де сталася перестрілка, почали виходити люди. 112.ua. 15 березня 2014. Процитовано 19 вересня 2017. 
  13. Не бачу жодного паростка до створення армії нового зразка. gazeta.ua. 10 червня 2015. Процитовано 19 вересня 2017. 
  14. Олена Білозерська (16 червня 2014). Батальйон "Азов". Бій за Маріуполь (ФОТО, ВІДЕО). LiveJournal. Процитовано 5 січня 2015. 
  15. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 631/2014. Про відзначення державними нагородами України. Офіційне інтернет-представництво Президента України. 2 серпня 2014. Процитовано 5 січня 2015. 
  16. Андрій Кондратенко (1 жовтня 2014). Командир полку «Азов» Андрій Білецький: Ті, хто проливає кров за Україну, повинні мати свій голос у владі. УНІАН. Процитовано 5 січня 2015. 
  17. Народный фронт сформировал военный совет. Фокус. 10 вересня 2014. Архів оригіналу за 11 вересень 2014. Процитовано 5 січня 2015.  (рос.)
  18. Эксперты призвали Яценюка не выдвигать комбата "Азова" кандидатом в нардепы. Обозреватель. 15 вересня 2014. Процитовано 5 січня 2015.  (рос.)
  19. Неллі Вернер (23 вересня 2014). Командир "Азова" идет в народные депутаты. LB.ua. Процитовано 5 січня 2015.  (рос.)
  20. Шкіряк знявся з виборів на користь комбата "Азова". Укрінформ. 2 жовтня 2014. Процитовано 5 січня 2015. [недоступне посилання з червень 2019]
  21. Зорян Шкиряк снял свою кандидатуру в округе в пользу комбата "Азова". LB.ua. 2 жовтня 2014. Процитовано 5 січня 2015.  (рос.)
  22. Офіційний портал Верховної Ради України. w1.c1.rada.gov.ua. Процитовано 2017-11-19. 
  23. Андрій Білецький. Український расовий соціал-націоналізм // Український соціальний націоналізм. — Харків: «Патріот України», 2007. — с. 3-5.
  24. Якщо ми хотіли тишу, можна було не вбивати 5000 військових, а відразу віддати території — Білецький на YouTube — з 32:40
  25. «Андрей Билецкий не эволюционировал, а мимикрировал», — политолог | Громадське радио. Громадське радіо (ru-RU). Процитовано 2018-10-01. 
  26. ''Расове очищення нації та конфедерація з Росією'': чого домагається Білецький. Процитовано 2018-11-03. 
  27. а б Білецький озвучив, як Україна може стати самостійним гравцем. ЛIГА.Новости. 2016-10-04. Процитовано 2017-12-11. 
  28. Національний Корпус (2017-11-08). Телеканал ZIK, програма «Зіткнення», 8 листопада. Андрій Білецький.. Процитовано 2017-12-14. 
  29. а б СБУ чекає, що Білецький відповість за свої слова. Українська правда (uk). Процитовано 2019-03-11. 
  30. Указ Президента України від 2 серпня 2014 року № 631/2014 «Про відзначення державними нагородами України»
  31. Указ Президента України від 19 серпня 2016 року № 336/2016 «Про нагородження відзнакою Президента України – ювілейною медаллю "25 років незалежності України"»
  32. Рішення Маріупольської міської ради № 6/43-5130 від 30 грудня 2014, Маріупольська міська рада.
  33. Почесні громадяни міста Маріуполь Архівовано 24 лютий 2017 у Wayback Machine., Маріупольська міська рада.
  34. Єдиний державний реєстр судових рішень. Архів оригіналу за 26 червень 2017. Процитовано 11 серпень 2017. 

Посилання[ред. | ред. код]